У Харкові настає літо 1929-го. От і новий (пʼятий у 1929-му та сьомий загалом) номер «Універсального журналу», або ж «УЖа», теж гарячий-гарячий і загадковий-загадковий. Та й у світі відбувається всяке:
— У нью-йоркських лабораторіях компанії Белла демонструють систему передавання кольорового телезображення і використовують для цього зображення прапорів. Це не перша спроба передавання кольорового сигналу, однак до появи повноцінного кольорового телебачення ще кілька десятиліть.
— У Франкфурті-на-Майні народжується Анна Франк, щоденники якої увійдуть в історію, адже вона вестиме їх, поки разом із сімʼєю переховуватиметься від нацистів.
— Набувають чинності Латеранські угоди, тож місто Ватикан стає незалежною державою. А папа Пій XI оприлюднює 21 статтю, де викладено основні закони Ватикану.
— На домні № 4 Риківського металургійного заводу стається аварія: двоє робітників гинуть, 13 зазнають поранень. Для вивчення причин аварії створюють урядову комісію. А на металургійному заводі в Єнакієвому вибухає домна: внаслідок аварії страждає 15 робітників; для з’ясування причин катастрофи створять державну комісію у складі представників правління Південсталі.
— У Харкові Політбюро ЦК КП(б)У обговорює стан застосування класового підходу при визначенні сільськими сходами планових обсягів хлібозаготівель.
— У Харкові окружна комісія українознавства ухвалює звільнити з роботи п’ять службовців заводу «Серп і молот» за незнання української мови. Іще шість працівників «умовно» залишені на роботі до 1 грудня.
— У місті Канів біля могили Тараса Шевченка урочисто відкрили готель для туристів, який був орієнтований приймати 2000 гостей щодня.
— Секретаріат ВУЦВК у Харкові затверджує рішення місцевих органів влади і задовольняє «численні прохання трудящих мас» про закриття караїмської кенаси в Харкові, близько 10 синагог у Ніженській, Зінов’євській, Коростенській, Конотопській, Могилівській, Тульчинській округах, великих синагог у Чернігові та Овручі, а також 15 сільських православних церков у низці різних округ України.
Загадки
Обкладинка цього номера «Універсального журналу» належить руці Михайла Глухова. Вона трохи схожа на килим, а ще трохи — на полотно. Цього разу редакція пише повідомлення читачам, щоб вони розуміли, на що погоджуються, адже весь цей номер іде під рубрикою інтелектуальних загадок, або ж ломиголовок: «Наша система — п’ять хвилин розумової гімнастики щодня».
Практика довела, що ми вимагаємо від читачів «УЖа» розумової гімнастики не лише у відділі «Нашої системи». Щосторінки, щохвилинки читач(-ка) мусять ламати собі голову над веселими й дотепними «запитаннями УЖа»: усіма тими царями, ковбасами, крашанками тощо, над таємницями «Господарства д-ра Гальванеску», над проблемою пожежі в кооперативі («УЖ № 1») або «Ножа і серця» («УЖ № 5»).
…
Взявши в руки свіжий номер «УЖа», завжди доводиться добре обдивитися його з усіх боків (пригадайте-но верстку номера 3-го)… Все це змушує нас винести в заголовок цього номера назву «Наша система» й умістити ввесь цей номер під черговою «серією Ж».
…
Ввесь «УЖ» — це гімнастичне приладдя нашої власної системи задля розвитку розумових здібностей в легкий, приємний, цікавий, розважливий спосіб. Читайте! Дивіться! Обмірковуйте, думайте і гадайте!
Одна із загадок у цьому номері — зображення звичайного порцелянового чайничка за 90 копійок. Оскільки творці журналу люблять докопуватись до правди, то запитують читачів: а чи правильно зроблено цього чайничка? Бо навіть в невдалій конструкції можна побачити сюжет! У читачів є кілька десятків сторінок статей і фотографій, щоб поміркувати над розгадкою.
Шановні товариші та громадяни! Розгляньмо проблему, так би мовити, з суто Наукового погляду, ставши твердо на Точку Зору й узявши до уваги, що.
А що в чайникові головне? Безперечно, так би мовити, НОСОК. Сказано-бо: «В панів чайник, а в нас НОСАТКА» (Мир. пов. Словн. Д. Яворн., Грінч. 1106). І коли цей орган прилаштовано занизько, то ні вчений Архімед (що колись навіть не в чайникові, а звичайній ванні знайшов був Еврику), ані проста хатня хазяйка не зможуть долити його по вінця, як уже з носка, так би мовити, потече.
Але чи ж личить чайникові навпаки — гнути кирпу аж до неба? Безперечно, ні! Ні! І ще раз ні! Бо нахиливши повно налитий чайник — такого устрою, що носок в ньому вищий за вінце, — ви, так би мовити, вмиєтеся юшкою, не кажучи вже за бідолашний чайник. Що ви, шановні товариші та громадяни, й бачите на нашому фоті. Це доводить вам, так би мовити, Наука.
Але чи ж личить, так би мовити, Порцелянтрестові випускати в світ чайники (чи то краще сказати б «носатки») такого устрою? На цю наукову проблему ви не знайдете відповіді на сторінках «УЖа». Нехай-но хтось, кому слід, відповість на це сам в порядкові, так би мовити, самокритики.
Про життя
Починається номер з розгорту із фото Макса Альперта. На ньому робітники заводу ім. Петровського (тодішній Дніпропетровськ) вирушили в похід на змагання. Але це не єдине фото в журналі, адже читачам потрібно зібрати сім фотографій, які розкидані по всьому номеру, щоб прочитати гасло, пояснення і скласти докупи фразу, присвячену флоту. Якраз одна з загадок, які пропонують читачам.
До речі, робітники заводу ім. Петровського потрапили до редакції «УЖа» на екскурсію: вони прийшли дивитися, як видається та друкується робітнича газета «Пролетар», і заразом у редакції інших медіа зазирнули. Залишились фото та навіть лист-відгук на згадку.
Що коїться у Вестмінстерському палаці?
Цього разу економіст Валентин Бородкін звертає увагу на виборчу систему Великобританії. На тлі її політичного протистояння з СРСР (у 1927 році країни розірвали дипломатичні відносини) дається взнаки ще й напружена внутрішня ситуація, пов’язана зі страйками робітників та неефективною, на думку автора статті, виборчою системою. Бородкін звертає увагу на варіанти політичної агітації, до якої вдаються різні представники партій.
З особливої популярности користується в Англії canvassing. Хто поцікавиться зазирнути в словника, знайде, що слово це означує хитрощі, підлещування. Це прямий сенс, а у виборній практиці воно значить завітання до виборців з метою індивідуально обробляти їх. Кандидат мобілізує цілу армію канвасерів і посилає їх в атаку на мирні оселі громадян. Такий ходячий агітпроп не спиняється ні перед чим — він стукає в кожні двері, не минає й того будинку, де написано «канвасери не потрібні», якщо має надію впіймати новий голос. Дух традиції ще міцний в країні, де за старою приказкою «усмєшкой лорда дурень ситий». Робітництво в масі ще не відійшло від своїх звичних і визнаних проводирів лейбористів (все ж треба зауважити, що з часу великого страйку шахтарів позиції робітничої партії слабнуть), а до того ж тип робітника, для якого «політика — це абстракція, а кухоль елю — значна річ», ще не перевівся.
Автор іронізує з того устрою, що склався у Британії, політичних традицій зокрема. І цитує фрагмент «Лорда Рейнго» (Lord Raingo, 1926) — сатиричного роману Арнольда Беннета про часи війни, коли парламент ухвалив загальну військову повинність.
Подорожі
Уже третій номер поспіль редакція журналу повідомляє, що журналіст Олександр Мар’ямов продовжує плисти на українському судні чорноморської флотилії — криголамі «Ф. Літке» — і надсилати свої спостереження. Марʼямов допливе до Владивостока й повертатиметься потягами назад, пропустивши арктичну частину експедиції.
Цього разу автор надсилає нарис «Сіно», який ілюструє харківський графік Володимир Нерубенко. Це історія про Ван-Баара, капітана голландського судна «Генді», якому не щастить потрапити у шторм та втратити курс на Олександрію, застрягнути в кризі та чекати на криголам, який і дотягнув судно до Севастополя. Проте важливий момент: це судно перевозить корів і биків, які теж не дуже тішаться такій пригоді. А коли у худоби закінчується сіно, починається справжнісіньке пекло: худоба не реве, коли ясла повні, але дуже голосно висловлює невдоволення, коли нема чого їсти.
На пароплаві не спав ніхто. Не лягали навіть ті, хто відбув вахту й зараз ледве не падав од утоми. Корови вимагали їжі; вони зжерли все, що було на пароплаві, й уся команда вранці була голодна. Матроси злісно ковтали порожні консерви без хліба, без усього. Консерви застрягали в горлянці, проте це було єдине, чого не можна б віддати коровам. Екіпаж і худоба ненавиділи одні одних цілком однаковою тупою і підсвідомою ненавистю.
Спойлер: історія закінчується гепіендом. З Керчі замовили сіно, худобу нагодували, до пункту призначення доставили.
Продовжує ділитися фотокартками та розповідями зі своїх цікавезних мандрівок й альпініст Михайло Погребецький. Цього разу він подорожує степом у східному Закавказзі, в Азербайджані. Там спекотно й важко: в очеретах рожеві фламінго, у болотах — тропічна малярія, у лісових нетрях — гієни (і навіть колись водилися тигри).
Тигри, правда, тепер рідкість, а років двадцять тому вони, полюючи за поживою, заходили в руські сектантські селища на Мугані — Привольне, Пришиб і Астраханку. Недавно у Пришибі померла жінка, яка одержала колись медаль за те, що сокирою у своєму хліві вбила тигра. Куток біля Пришибу, що його утворює течія річки Геок-Тапа, і тепер ще зветься «Тигрячий Куток». Тигр, убитий за 28 верстов від Тифлісу, — оздоба тифліського зоологічного музею, також гість із Талишу…
Тревелог розповідає не лише про природу, але й про історію краю. Клімат тут жорстокий, земля пустельна, вир хвороб зачіпає та перемелює всіх. Мандрівники потрапляють у герівське село, стежать за перевиборами голови і йдуть далі.
Серед переселенців Південної Мугані протягом 10–15 років вмирає в дитячому віці 74,4%, а всього населення — 41,4%.
Царський уряд, ще за часів Миколи І, зрозумів цю «перевагу» Мугані і засилав сюди сектантів, яких не терпіла панівна церква — молокан, суботників, хлистів і своєрідну секту великоросів-євреїв — герів.
…
Що далі ми відходимо від Привольного, яке розкинулось майже на підгір’ї Талишу, то пустельнішим і сумнішим стає степ. Де-не-де жалюгідні тюркські хуторки притулились до висохлих за літо солонуватих джерел каламутної запліснявілої води. Зникають останні ознаки рослинности, щораз частіше зустрічаються солончаки і розпечений, немилосердний Муганський степ розкриває перед нами свої палючі, безводні негостинні простори.
З Михайлом Погребецьким повʼязаний ще один матеріал цього номеру, щоправда він там не згадується. Йдеться про замітку про українську науково-розвідчу експедицію до гори Хай-Тенгрі, що на кордоні на кордоні Казахстану, Киргизстану та Китаю. А також проінспектувати життя українських поселенців, адже «із 113 національних сільрад Киргизії 51 сільрада українська». І хоча в матеріалі дійсно не вказані учасники цієї місії, Погребецький там точно був, і навіть лишив про це спогади, які згодом можна було прочитати у книзі «В серце небесних гір».
Сучасна обкладинка та видання 1960-го року
Літературна анкета
«Універсальний журнал» традиційно від номера до номера ставить екзистенційні запитання колегам-письменникам, майбутнім мешканцям письменницького будинку «Слово». Цього разу вони мають знайти відповідь на питання «Чому я романтик?».
Водночас редакція йде на випередження, і щоб ніхто не смикав журнал щодо позиції 35-річного Миколи Хвильового (а «Я (Романтика)» той пише у 1924-му), дає пояснення:
Редакція «УЖа» не питала М. ХВИЛЬОВОГО, чи не є він романтик. Коли ж читач має за це на редакцію претензію, ми одсилаємо його до наступного, № 6 нашого журналу, в якому він прочитає «МИСЛИВСЬКІ ОПОВІДАННЯ Д-ІЯ СТЕПЧУКА» (ці оповідання дійсно там будуть — ред.), де М. Хвильовий дає вичерпну відповідь на зазначене питання.
Письменник, перекладач і публіцист 28-річний Григорій Епік відповідає вельми лаконічно, навіть дивуючись такому питанню. Він уже встиг спробувати себе у чималій кількості форм та жанрів: від збірки віршів «Червона кобза: Думи про червоне козацтво» (1923) до пʼєси «Кров на Лені» (1925). Проте врешті зупинився на прозі, випустив кілька збірок оповідань, а напередодні, в 1928 році, у нього вийшов перший роман «Без ґрунту».
Не думав я про те, що з мене реаліст, романтик чи, може, навіть… ну, наприклад, футурист. Не думав, бо хіба ж я маю на це право. У мене за плечима доробок із 3–4 книжок, до того нерівних, різних так художнім напрямком, як і романтичним наставленням. Шукаю, болію нашими хибами й закінчую романтикою. Я ненавиджу бюрократизм. Ненавиджу його якось по-особливому, гостро, болюче. Ненавиджу я лакуз, халуїв, нещирих. Шукаю людину й бачу серед них або лише позитивних, або тільки негативних. В ідеальної людини не бачу негативних рис, у негативної людини не бачу позитивних. Я, безумовно, романтик, романтик-реаліст, нехай буде такий термін.
34-річний письменник та перекладач Іван Дніпровський (справжнє прізвище — Шевченко) більш ліричний і ділиться трохи філософськими роздумами. Він із часів навчання дружив із Миколою Кулішем, тому і собі пробував писати пʼєси, найвідомішою з його доробку є «Яблуневий полон» (1927). На початку 1920-х Дніпровський писав поезії, а у другій половині перейшов на коротку прозу, і в 1928 році вийшла друком збірка «Заради неї».
Романтика — два полюси світосприймання. Нездійснений початок і остаточна мета, якій нема краю. Зложні дюни минулого — і химерний заблуканий сон у майбутнє. Вогняна Беатріче, що мчить безумним конем уночі через гори, поля, повз силуети Голгоф — і димом обвіяна даль, де клубить неможливий світанок.
Романтика — коло землі, в якій вона б’ється, як пристрасть в бажаних обіймах, безсила порвати їх, безсила їх кинути. Вона-бо є людська релігія, що веде солдата на бій офірувати життям, запалює очі Колумбу, рівно держить ходу Яна Гуса на вогні автодафе, притишує біль жінці, що народжує дитину, шумить голосами народжених.
Фото Гордія Коцюби та його сина
А от 37-літній письменник Гордій Коцюба зізнається, що таки більше реаліст, бо того вимагає як епоха, так і його особисті вподобання. На відміну від своїх колег і сусідів, він не експериментував із формою, а зосередився на прозі. Станом на 1929-й у нього вийшло три збірки оповідань, а наступні три — «Змова масок», «Без ґрунту» та «Чекання» — він випустить за один, той самий 1929 рік. Як бачимо, назва «Без ґрунту» була вельми популярною і до роману В. Домонтовича.
Тут ми бачимо вияв людської психіки, спробу мотивації певних вчинків. Візьмемо, приміром, Бальзака. Це ж реаліст, що стикається навіть з натуралістами, а скільки в його творах дано психології. Та інакше й не може бути. Без вияву психіки немає людини, є лише її оболонка, я люблю літературу, де показується людину з її вчинками, з настроями, з її переживаннями, за певної ситуації, за тої чи іншої реальної обстанови.
За цим і я йду в літературі. Нова книжка моїх творів, що її випускає ДВУ і яка складається з оповідань «Обов’язок», «Хвороба», «Маргарита» і повісти — «Змова масок», — на мою думку, й сполучає ці елементи.
Політична поема Первомайського і не тільки
25 червня — 25 липня 1919 року тривав похід пробільшовицьких сил, що мали ліквідувати загін отамана Зеленого, який діяв у районі Трипілля — Обухова. Ці сили загін розбив. У радянській історіографії цю подію назвуть «Трипільська трагедія». Леонід Первомайський (справжнє ім’я — Ілля Гуревич) пише про неї поему «Трипільська трагедія», з якою (та зі збіркою «Терпкі яблука») дебютує в 1929 році. В «УЖі» публікують частину поеми — «Смерть Ратманського», а Михайло Глухов її ілюструє. Тут навіть не пошкодували червоної барви на кров.
Лікар Піддубний повертається на сторінки «УЖа». Письменник Юрій Шовкопляс знову знаходить своєму персонажеві детективні загадки, наче тому в лікарській роботі такого бракує. На цей раз оповідання довше за попередні, а в центрі заплутаної справи — вбивство голови житлового кооперативу. Історія дуже в дусі того часу, адже дім, в якому скоїли злочин — націоналізований і поділений на менші квартири. Памʼять про минуле ще свіжа, а відчуття несправедливості може штовхнути персонажів на відчайдушні речі. Добре, що є лікар Піддубний, який і час смерті може точно визначити, і винного знайти. Ця історія, як і попередні, є в сучасному виданні — антології детективних оповідань «Постріл на сходах» від видавництва «Темпора».
Мистецтво
В «УЖі» продовжують розповідати про сучасних митців та мистецтво. Цього разу автор під псевдонімом О. Айн розповідає про Марка Новосельського, українського сницаря та скульптора. Сницарство — це художня обробка дерева і карбування по металу. Новосельський працює з каменем, мармуром, гіпсом, деревом, глиною та навіть алебастром.
Відформована з глини скульптура губить свої прекрасні, дрібні, інтимні деталі. Але набуває більшої монументальности і юної чистоти. Гублять особливо багато людські обличчя тонкої роботи. Ось чому Марко Новосельський не любить одформованих своїх робіт.
Фотографії робіт Марка Новосельського в «УЖі»
Митець у 1924–1925 роках навчався в Римі, у майстерні скульптора Ардіні працював з мармуром. Він уміє опанувати будь-який складний матеріал.
Портрети Новосельського — цікаві, привабливі, хоча він ніколи не намагається здивувати когось надзвичайною вигадкою, оригінальними формальними вправами. В його портретах є якась суворість і монументальність від класики, оживлена чіткими лініями сучасного ренесансу. Класики — впливу італійської учоби — Новосельський намагається позбутись. Він надто молодий, і перед ним широкі шляхи і багато років роботи.
Та ми, на жаль, знаємо, що оптимістичні прогнози не справдилися, а на той момент перед Новосельським лишається менш ніж десять років роботи. У 1938 році його звинуватять за нібито участь у антирадянській сіоністській шпигунській організації і засудять до розстрілу.
На сторінках «Універсального журналу» настав час для оперного мистецтва на київській сцені, зокрема для розмови про співця опери Михайла Голинського і диригента, композитора та піаніста Антіна Рудницького. «Обидва молоді, обдаровані, обидва — озброєні європейською культурою». Тандем Голинського та Рудницького привертає увагу: перший, співак, який навчався в Італії в Едоардо Ґарбіна, вже за три роки підкорив сцену, виконуючи головні партії, та навіть отримав пропозицію приєднатися до московського театру, другий — академічний та технічний, він пропагує сучасну, модерну музику, ефектний та ефективний.
В Голинському відчуваєш завжди багаті, природою вкладені вокальні дані. В Антона ж Рудницького найперше — різнобічність музичної освіти, міську культуру. В Голинського — темперамент, емоційність, в Рудницького — сухість, навіть розумовість, але видатна техніка сучасної європейської музичної культури, здобута у великих учителів — композитора Шрекера, піаністів Е. Петрі й Шнабеля та диригента Прювера.
Голинський і Рудницький почали свою мистецьку діяльність нещодавно, і витворення чіткого й сталого мистецького «я» для них ще в майбутньому. Але як багато вже встигли вони дати, як багато вписали в сторінки розвитку й буяння нової музичної культури.
Фотографії Михайла Голинського й Антіна Рудницького
Час і для новинок кіно. У Марка Терещенка виходить фільм «Як іноді буває» — драма, яку потім перейменували на «Велике горе маленької жінки». Навіть критик в «УЖі» зазначає: «Треба тільки змінити назву картини: від цієї назви тхне французьким альковом і лимонадною інтрижкою». Українські письменники побачили цей фільм, коли гостювали на Одеській кінофабриці ВУФКУ. Як пише критик, на тлі штучних попередніх фільмів режисера, цей виглядає дуже щиро і подобається глядачам настільки, що навіть не хочеться звертати увагу на дрібні недоліки.
Тут багато побутових моментів. Головна героїня втрачає чоловіка під час бурхливих революційних подій і залишається сама із сином. Через роки вона дізнається, що її чоловік живий і його бачили в Харкові. Вона вирушає на його пошуки, тільки для того, щоб зрозуміти, що в того вже є нова родина.
Особливо цінно, на думку критика, те, що у фільмі добре показано робочий день у Держпромі. Що навіть сама будівля грає свою роль. Також автор статті звертає увагу на гру виконавиці головної ролі Зої Валевської і навіть на гру сина кур’єра Одеської кінофабрики, який виконує роль Івасика, дитини головної героїні.
Київським глядачам фільм показали вже в липні 1929 року. На жаль, до наших днів він не зберігся.
Журналіст Федір Кандиба виконує обіцянку «УЖа» з попереднього номера — ліквідувати прогалини у знаннях аудиторії:
Більшість читачів «УЖа» запевне не уявляє собі, як того «УЖа» робиться: як в редакції розроблюється пляни й теми, як письменники пишуть, як художники малюють, а фотохудожники й фотокореспонденти фотографують, як в цинкарні робиться кліші, а в друкарні з окремих металевих літер складається «набор», як шпальти набору із клішами разом «верстається» в сторінки — «полоси», як їх потім «спускається» в машину, як друкується, фальцується, підбирається аркуші й брошурується та урізується готові примірники журналу.
В статті «Папір не терпить!!!» Кандиба розповідає про роль паперу у видавничій справі й не тільки. Спершу автор замріяно роздивляється аркуші паперу, а потім розмірковує про їхню долю, адже якимось доведеться стати клаптиками з судовим присудом, іншим — подячною грамотою чи саморобним зошитом, футуристичним маніфестом Марінетті чи передвиборчою агітацією. Кандиба згадує історію паперу і паперовий млин Києво-Печерської лаври та звертає увагу на те, що паперу бракує, однак одне за одним постають нові заводи та папірні. Адже саме споживання паперу на душу населення свідчить про рівень читання й культури загалом. Паперу бракує на книжки і газети, тому, на думку автора, не варто витрачати його нанизькопробну літературу та купу бюрократичних речей. Та стоси в архівах можна використати краще. Ну і курцям варто перейти з цигарок на сигаретки, так теж можна зекономити дорогоцінний папір.
Новини зі всього світу
Рубрика «і т. інш. і т. подібн.» остаточно перетворюється на місце коротких новин та фото: тут і про заміну нафтової машини на Уралі, і про пневматичний молот, яким почали користуватися в паровозних майстернях станції Основа, і про механізоване доїння корів апаратами у радгоспі на Харківщині, і про першу радянську аеродрезину, яка саме подолала шлях з Ленінграда до Москви, і план м’ясохолодильного комбінату в Полтаві, і фото німецької пральної машини, якою користується московський Масложирсиндикат. Серед новин закордоння — американський військовий корабель «Арканзас» виходить з-під Бруклінського мосту.
Загадковий номер «УЖа» вийшов не настільки наповнений загадками, як нам обіцяла редакція. Але трохи нових імен, кілька захопливих сюжетів, подорожей, таємниць та розповідей він своїм читачам відкрив, а це тільки початок літа. Редакція ще не повністю розімліла на сонці й іде шукати щось важливе й цікаве на наступний номер. Бо «нема в світі такої речі, що про неї не можна б цікаво розповісти».
Джерела:
Цимбал Ярина. Із Харкова — в Арктику. Український рейс через тропіки за полярне коло. Український тиждень.
Гриневич Л.В., Прилуцький В.І. «Україна: хроніка XX століття. Рік 1928-1929». Національна академія наук України, Інститут історії України
Стаття про Михайла Погребецького. Харківський альпклуб
Проєкт «Цей день в історії»
Проєкт proslovo.com
Джерела ілюстрацій:
Вирізки із журналу «УЖ» та фото книжок — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»
Обкладинки книжок — з сайту travelbook.in.ua та olx.ua
