Подорож на криголамі, літературна містифікація та українізація. Шостий номер «Універсального журналу»

Настає травень. Природа чепуриться, комахи дзижчать, а новий номер «Універсального журналу», або ж «УЖа», з обкладинкою від Михайла Глухова з оголеним атлетом надходить передплатникам та до яток із пресою. А тим часом у світі:

— У готелі Hollywood Roosevelt Hotel у Лос-Анджелесі вперше проходить церемонія вручення нагород Американської академії кіномистецтв, яку зараз більшість знає як «Оскар». Переможці були відомі за три місяці до церемонії вручення, у лютому.

— У Нью-Йорку демонструють перший повністю кольоровий і повністю звуковий фільм On with the Show («На шоу») від режисера Алана Кросленда та студії Warner Brothers.

— Фашистська Італія забороняє конкурси краси через загрозу моральному порядку.

— У Берліні під час сутичок між 8 тисячами комуністів і поліцією вбивають 32 людини і 700 заарештовують. Бої спалахнули, коли комуністи провели першотравневі демонстрації всупереч наказу поліції утримуватися від них. Події ввійдуть в історію як Blutmai (кривавий травень).

— Ford Motor Company укладає дев’ятирічний контракт із Радянським Союзом. Радянська влада погоджується придбати продукцію Ford на суму 30 мільйонів доларів протягом чотирьох років, а Ford погоджується надати технічні поради та допомогти побудувати автомобільний завод у Нижньому Новгороді. Цей завод відкриється наприкінці 1931 року і випустить свій перший ліцензійний автомобіль на базі Ford Model A, що продаватиметься в СРСР як ГАЗ-А з 1 січня 1932 року.

— У Москві Наркомат торгівлі (НКТ) СРСР надсилає «по прямому проводу» на місця, у тому числі НКТ УСРР, розпорядження щодо форсування хлібозаготівель. Рада праці і оборони (РПО) СРСР видає таємну постанову «Про хлібозаготівлі і хлібопостачання». У Харкові Політбюро ЦК КП(б)У обговорює стан хлібозаготівель у республіці й визнає його незадовільним. РПО СРСР видає постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель у липні і серпні 1929 р.».

— У Києві Державне політичне управління арештовує групу молодих людей, яких обвинуватили у приналежності до нелегальної організації. Здобуті чекістами свідчення невдовзі використано для організації процесу у справі «СВУ (Спілки визволення України)». Арешти триватимуть до червня.

У 1929-му минає 65 років з дня народження та 16 років з дня смерті українського письменника Михайла Коцюбинського. З цієї нагоди Громадський комітет із вшанування пам’яті письменника випускає марки, гроші від продажу яких підуть на пам’ятник Коцюбинському у Вінниці. На марці гравюра — портрет Коцюбинського руки бойчукіста, одного з ілюстраторів «УЖа» — Івана Падалки. За цей проєкт марки художник отримав премію на всеукраїнському конкурсі.

Дніпро розливається і затоплює хати своїми водами. Тому не дивно, що на сторінках «УЖа» є фото наслідків повені. Як, наприклад, тут: фото кількох затоплених хат від РАТАУ.

«УЖ» продовжує обирати фотографії з німецьких фотоальбомів: «Подаємо спортивний фотоетюд відомого вже нашим читачам німецького фотохудожника Ріхарда Вӧршінґа, присвячений цікавій (на жаль, в нас малопоширеній) грі — водяне поло».

Цього разу в рубриці «і т. інші, і т. подібн.» — добірка фото різних індустріальних об’єктів. Тут і Сталінський металургійний завод, і фотопідтвердження, що у Вінницькій окрузі запущено нову велику гідроелектростанцію, на Макіївському заводі будують нову доменну піч, а «в Полтавських паровозних майстернях в усіх 11 цехах встановлено радіогучномовці» — кожне фото демонструє, що індустріалізація йде повним ходом.

Оминути святкування Першотравня у журналі ніяк не можна. Тому тут є кілька фото, присвячених цьому дню: одне від харківського фотографа Яші Рюмкіна, ще одне — Вінберга, а також фотоколаж із першотравневих демонстрацій 1928 та 1929 років (останній — криваво-червоний). 

Михайль Семенко, який у минулому номері ділився віршем про метро, цього разу задає берлінський настрій — вечірні вулиці, нічні вогні, блиск реклам. А «рекламний фотомонтаж» довкола тексту зробив Левко Ковалів.

Веніамін Брискін у цьому номері ілюструє оповідання письменника і політика Олеся Досвітнього «Фріц і Йоган». Ця оповідь має невелику примітку від редакції про класову боротьбу в Німеччині та «останні трагічні події під час першотравневих свят, коли поліція з кулеметів розстрілювала робітничі демонстрації».

Двоє хлопчиків — елегантно вбраний Йоган та замурзаний Фріц — годують птахів на Ельбі. Фріц тримає в руках голуба та пропонує Йогану купити пташку за пів марки. Голуб ловить момент і тікає з рук хлопця, і той пропонує компенсувати шкоду, хоч і не має таких грошей одразу. Згодом хлопці починають дружити, хоча мати Йогана проти. Вони по черзі потрапляють у житла одне одного. Виявляється, що Йоганів батько — суддя, а Фріців — робітник. Батько Фріца розповідає Йогану, що його тато допомагає експлуатувати робітників, які живуть у жахливих умовах і виконують складну роботу: «Як їх, беззахисних, німецькі армії загарбали і запхнули в ярмо кайзерівського капіталістичного жахливого ладу…».

У наступному, сьомому, номері буде продовження цієї історії: хлопці подорослішають, здобудуть освіту, на вулицях — перші дні Першої світової, зрештою один обере спокійне сімейне життя, а інший — ідеали. 

Економіст Валентин Бородкін трохи забирає хліб у Майка Йогансена, який уже зробив огляди Daily News та Le Temps, і пише іронічний нарис про закордонну пресу. Але, на відміну від Йогансена, він не зосереджується на якомусь одному виданні, а зачіпає багато з них, бо треба вийти за рамки та показати більше.

Починається все з церковних алюзій, де преса — це дзвіниця, а журналіст хіба править там за дзвонаря. Бородкін згадує про ризики існування залежної преси, коли газета залежить від папірень, рекламодавців та власників і акціонерів. Такі думки звучать трохи іронічно, враховуючи свободу друку в СРСР.

Нарис від автора С. Дніпропетровського та фотографа Ф. Воврика — це розповідь про індустріальний Катеринослав (який у 1926 році став Дніпропетровськом, а у 2016-му — Дніпром), його заводи та людей.

Трохи спогадів про старі часи, жарти про керівника, розмови про теперішню свіжу розбудову. Читачі наче прогулюються з автором територією заводу, новими будівлями, підходять до домни. Здається, ще мить — і можна буде почути, як десь далеко плавиться метал. 

Політичних матеріалів у цьому номері помітно менше, ніж у попередніх. Їх завжди трохи дивно читати, коли знаєш, чим все закінчилося. М. Ф—ко аналізує ситуацію із роззброєнням і висловлює свої припущення щодо нього, а Веніамін Брискін додає ілюстрації. До речі, «Схема роботи підготовчої комісії по роззброєнню» розміщена на розвороті та демонструє тяглість цієї історії. Читати про загальне роззброєння на 11-му році російсько-української війни — доволі цікавий досвід.

Автор кепкує з Антанти, проходиться по Лізі Націй та звертає увагу на закордонні виробництва, які можуть легко перейти від створення ужиткових речей, як-от панчіх, до виготовлення продукції військового призначення, як-от вибухових речовин. Фінал статті звучить особливо іронічно, адже за якихось 10 років всі розмови про роззброєння закінчаться ще одною світовою війною, а СРСР як союзник Німеччини нападе на Польщу, а потім — на Фінляндію.

У цьому номері українські письменники розповідають по книжки та речі, яких ніколи не напишуть. Ну як, розповідають… Вони знову творчо інтерпретують тему, а редакції з цим доведеться щось робити.

37-літній Олесь Досвітній, як і кожен поважний письменник, навіть у голярні не покидає думок про замовлений матеріал.

Йому не пощастило, що поруч робили манікюр кілька жінок і постійно говорили про те, хто продав манто, щоб купити чаю, в кого нема вдома ні крихти, хто запасся і де в Харкові можна придбати бавовняну тканину. І письменник подумав, що це саме те, про що він міг би написати, хоча запит від редакції й протилежний.

Письменник, драматург, перекладач та літературний критик, секретар ВАПЛІТЕ 30-літній Аркадій Любченко дає цілу структуру твору, який він ніколи не напише. Читаючи її, одразу розумієш, що і добре. Бо це універсальна структура пропагандистської агітки.

Тимчасом 27-річний Павло Іванов розповідає, що, як кожен молодий письменник, сподівався написати найкращі книжки, такі, які ще ніхто не писав. Останній роман він переписує вже вп’яте.

Прозаїк, поет та перекладач 21-річний Леонід Первомайський спершу трішки зачіпає редакцію та її підходи, перелічує все, що написав до цього часу, і згадує про містифікацію та дотепну пародію на літературні дискусії українських радянських письменників 20-х років XX сторіччя — диспут «Зелена кобила» зі сторінок журналу «Літературний ярмарок».

Письменники не можуть так просто сидіти на місці. Їм іноді і на конференції їздити треба. Так, гуморист Василь Чечвянський ділиться деталями мандрівки молодих письменників Радянської України в Одесу, де вони відвідували учнів, учителів, артшколу, зʼїзд рад.

А що ж вони привезли в подарунок улюбленому журналу? Звісно, автографи, одну мандаринку та краплі доктора Іноземцева. Що найчастіше вживали — те і привезли.

А ще на цій же сторінці є кадр з фільму ВУФКУ «Перлина Семираміди». Режисером фільму був Георгій Стабовий, а сценарій писали Станіслав Уейтінг (Радзинський) та Володимир Вальдо. Стрічка присвячена історії виникнення Одеси на місці колишньої турецької фортеці Хаджибей. Прем’єра стрічки відбулася 29 березня 1929 року в Києві та 13 серпня 1929 року в Москві. До наших днів фільм не зберігся.

Також «УЖ» розміщує фотографії з нового фільму ВУФКУ від Івана Кавалерідзе. Йдеться про «Зливу», київська прем’єра якої відбудеться у червні 1929-го. Це фільм про селянське повстання ХVІІІ століття під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти. Кавалерідзе експериментує з кіномовою, і це можна побачити на збережених світлинах. Сам фільм на сьогодні вважається втраченим.

Український журналіст і прозаїк Кость Котко (справжнє імʼя — Микола Любченко) пробує себе у драматургії та пише «Розтратника», але пропонує читачам самим вгадати, чим же за жанром є його твір, проілюстрований Леонідом Сидоровим.

Уже сам перелік дійових осіб натякає, що нудно читачам не буде:

Дія відбувається у приймальній кімнаті міліційного району. З перших рядків читачі розуміють, що Ханжа-Ханженко — солідна людина: ось, біографію у віршах до журналу собі пише. Поки черговий району міліції страждає та переймається тим, як же заримувати слова, у відділок приводять трохи невезучого і трохи пораненого злодія Петьку Кліна, а за ним — Костоглодова, якому порізали кишеню у трамваї та вкрали всі гроші. Костоглодов, послухавши вірші та мало не опинившись за ґратами, зізнається, що симулював крадіжку, бо програв гроші в карти й хотів мати протокол з міліції, щоб жінка не дізналася.

С. Червоний пише про те, як живеться редактору провінційної газети, а графік Лев Каплан підсилює розповідь своїми ілюстраціями. Ось перелік гризот одного редактора провінційної газети: 

1. Сходити на базар.
2. Випити чай.
3. Прийти в редакцію і сісти у своєму кабінеті.
4. Отримати пресбюлетень, але нічого звідти не взяти.
5. Обрати на передовицю матеріал про міжнародні новини, бо ті тексти не потребують купи узгоджень, і передрукувати їх з пресбюлетеня ТАРСу.
6. Сісти писати передовицю і мріяти про те, «як добре було б бути не редактором, а, скажімо, зав. агітпропу окружкому — не треба було б писати передовиць, він мав би більше партійної влади і взагалі — жилося б краще».
7. Перевірити, чи коректори нічого не наплутали.
8. Поскаржитися в окружкомі на співробітників.
9. Сказати співробітникам:

Але є й інші редактори провінційних газет: один, наприклад, завжди стежив, щоб через номер була сторінка досягнень і сторінка хиб, а у ще одного був своєрідний підхід до роздавання матеріалів та гонорарів — 50 % грішми, а 50 % — похвалою.

Письменник Валерʼян Поліщук пише нарис «Електрика над вухом», а Лев Каплан його ілюструє вигадливими колажами. Цей текст присвячено радіохвилям і листам, які слухачі надсилають у редакцію. Наприклад, лист від молодої жінки, яка хоче поговорити про репертуар радіостанції. І особливо про Бетховена.

Автор нарису каже, що лист цілком реальний, тільки перекладений та іноді стилістично виправлений. Далі він розмірковує над тим, як по-різному сприймають радіо різні аудиторії. А наступний лист — від донецького парубка, й інтереси в нього дещо інші: він трохи непокоїться, що з’їзди на його приймачеві чути добре, а от передачі зі студії чи опери вже звучать не настільки якісно.

Мистецтву завжди знайдеться місце в «УЖі», і цього разу мова йтиме про польських творців. Читачі журналу мають змогу помилуватися дереворитами від натхненних митців: матеріал К. Лавриновича окреслює польське мистецьке поле (боротьбу між класичними та новаторськими підходами). Автор статті пише, що польська графіка, на відміну від інших видів мистецтва, не піддається впливам різних криз. Стаття концентрується на роботах Владислава Скочиляса і Станіслава Ржецького.

Крім того, «УЖ» розповідає про театр, зокрема про ще одну акторку на українській театральній сцені. Цього разу про артистку театру імені Івана Франка — Валентину Варецьку, яка грала пантеру Риту в драмі «Чорна Пантера і Білий Медвідь» Володимира Винниченка, Донну Анну в «Камінному господарі» Лесі Українки, а її кінодебют — революційна драма Георгія Тасіна «Ордер на арешт» (1926 року).

У статті зазначають, що в цьому театрі немає стільки часу, щоб приділяти його вихованню акторів, доводиться ставити дуже багато вистав одночасно, а тому все залежить від самих виконавців ролей.

У попередньому, пʼятому номері «УЖа» йшлося про те, що письменник-репортажист Олександр Мар’ямов сів на криголам «Ф. Літке». Повідомляємо: його подорож триває, зараз він пливе десь довкола Азії.

Репортажист ділиться свіжими враженнями та присилає редакції першого листа з відбитком свого великого пальця. (Запам’ятайте цей момент, бо в «УЖі» ніщо не може бути просто так!)

У короткому тексті Марʼямов встигає поділитися найважливішим: перше місто, у якому всі сходять на берег, — Стамбул; місто, у якому на борт заходять дружини команди корабля, — Севастополь; всі на борту не надто гучні, бо це не туристичне судно, а серйозний корабель зі своїми важливими завданнями.

Знаєте що? Мар’ямов забув надіслати відбиток свого пальця. Але добра редакція не могла пройти повз труднощі свого автора, а шахраювати — точно не про них, тому замість пальця журналіста вони надрукували відбиток пальця орангутанга. А «Мар’ямов… сам винуватий».

Нарис «Там, де були зубри і монахи» написав український альпініст та пропагандист гірського туризму Михайло Погребецький. Він — організатор альпінізму в Україні та дослідник Тянь-Шаню. Одразу зрозуміло, що людина має що розказати і показати, бо фотографії, що ілюструють нарис, — теж його.

Він подорожує горами (що зараз належать до Краснодарського краю в Росії), потрапляє в печеру біля курорту Красна Поляна, що біля Есто-Садока. Розповідає, як там живуть чабани, наскільки складно переходити річки й взагалі ходити горами, із сумом згадує, що з 400 зубрів, які жили там до війни, не залишилось жодного. Група подорожує від одного озера до іншого й випадково натикається на одного з монахів, які живуть тут у горах.

Довкола природа і немає жоднісінького сліду людини. Тут може бути чудовий курорт, але поки прекрасні хащі. І монах, який просить не розказувати, що бачили його, «а то в Медовеївці, чували, монахів побили».

Попередній номер журналу — «перевертень», його потрібно читати спершу з одного боку, а потім перевернути й читати з іншого. Отака велика ломиголовка! Проте не всі читачі зрозуміли такий жарт редакції, а тому редакція пропонує пояснення.

Також у попередньому номері редакція змушена була пояснювати своє рішення публікувати оголену натуру — приклади світового візуального мистецтва. Але цього разу — нова провокація: оголені фото чоловіка та жінки. Це фото з книги Дори Менцлер «Краса твого тіла» авторства Сельми Ґенте. Дора Менцлер, працюючи над своєю системою гімнастики, прагнула «розробити систему рухів, яка допомогла б жінці звільнитися від неправильної постави, недбалої ходи, прагнути зміцнити м’язи плечей, спини, стегон і таза». Редакція «УЖа» оголошує цікавий конкурс і розміщує його деталі у прикінцевій рубриці «Наша система — пʼять хвилин розумової гімнастики щодня».

Усе дуже серйозно: читачам та читачкам пропонують домалювати фігурам одяг, який би задовольняв суспільну мораль (ви ж бо пам’ятаєте фіговий листочок з березневого квітневого номера), не надто заважав сонячному промінню доходити до тіла, був би простим та дешевим, легким та красивим, ще й зручним для літніх занять спортом. За найкращі проєкти такого вбрання обіцяють три премії: 25, 15 і 10 карбованців.

Якщо ж людина вже розв’язала для себе проблему такого вбрання, то редакція просила:

Насамкінець — нагадування, що всі читають «Універсальний журнал» і вам це теж треба, бо де ще ви знайдете стільки всього: «Це журнал всесвітніх і наших новин, фотомови, веселої розваги, спорту, краєзнавства, мисливства, гострого фейлетону, всіх мистецтв, а насамперед — сюжетної белетристики і сюжетної поезії. Він багатоілюстрований».

Елегантне закінчення цього номера — історія-містифікація, у якій фігурують нотатки із харківських катакомб. Отож спершу пояснення від редакції, а далі — моральні байки у перекладі редакції.

При обслідуванні катакомб, що проходять під усім містом Харковом, наш співробітник К. знайшов пляшку з-під ямайського рому, в якій був і зберігся документ, писаний на машинці, англійською мовою. Це були «Моральні байки» (Moral Tales) невідомого автора. Даємо тут факсиміле манускрипту і переклад українською мовою.

Щоб уникнути долі «забутнього передплатника», треба було тільки завчасно подбати про себе і передплатити «УЖ». Було б цікаво дізнатися, як на історії про роззброєння, фото оголеної натури, обкладинку, фото та тексти нарисів відреагували тодішні читачі. Але так само цікаво: які несподіванки нам принесе наступний номер.

Джерела:
Нестерова Тетяна, Слюсар Ксенія. Передумови виникнення сучасної системи оздоровчих занять гімнастикою. Міжнар. наук.-практ. конфер., 18–19 жовт. 2012 р. С. 321–326.
Проєкт http://proslovo.com
Цимбал Ярина. «Літературний ярмарок»: гра як спосіб життя. Читомо.
Проєкт «Цей день в історії»
Гриневич Л.В., Прилуцький В.І. «Україна: хроніка XX століття. Рік 1928-1929». Національна академія наук України, Інститут історії України

Джерела ілюстрацій:
Вирізки із журналу «УЖ» — з сайту електронної бібліотеки «Чтиво»
Ілюстрації, повʼязані з кіно — з сайту vufku.org