Є знамените фото Євгенія Малолєтки після російської атаки на пологовий у Маріуполі у березні 2022 року. На ньому вагітну на останньому місяці жінку тримають на ношах на фоні зруйнованої лікарні. За кілька годин вона, на жаль, померла.
Очі левової частки світу були прикуті до цієї світлини. Вона отримала більш ніж заслужені нагороди та навіть стала фотографією року у конкурсі World Press Photo.
Світлина повна живого пронизливого болю. Дивитись на це — емоційний аналог ходіння по битому склу босоніж. Втім, чи багато людей звертає увагу на ракурс, з якого вона зроблена? Зрештою, я також не думала у цьому контексті, аж поки Мирослав Лаюк на лекції «Як написати воєнний репортаж» не зауважив на ньому.
Виявляється, що це фото (зрештою, як і будь-яке) можна було б зробити з іншого ракурсу. На ньому страшні травми жінки були б ще більш видимими та шокуючими. Втім, подейкують, що більше на зображенні з пораненими чи загиблими «натуралізму самого життя», то меншою є ймовірність, що його візьмуть світові медіа. Вони ж бо бояться стати для своїх читачів тим самим, проклятим у цифровому світі, «потенційно неприйнятним контентом». Хтозна, якби фотограф подав ще більш жаске фото з іншого ракурсу — його могли б не опублікувати взагалі і світ ніколи б не дізнався про страшну історію загибелі саме цієї жінки.
Так само для іноземних медіа накрите простирадлом фото мертвої дитини — прийнятне та сильне, а от просто частини тіла дитини після знищення російською міною — ні.
Отож, ракурс — критично важливий.
Особливо тоді, коли у фокусі світлини в будь-який момент можемо опинитися ми, люди в Україні.
Зараз іноземні медіа комунікують нашу країну через призму війни і всього, що відбувається навколо неї: лінія фронту, волонтери, поранені в госпіталях, обстріляна цивільна інфраструктура, «стендап під час війни», «мода під час війни», діти у війні, тварини у війні…
А з якої перспективи світ бачив нас у культурних продуктах чи бодай у фотомистецтві раніше? Не у 90-ті, коли Захід ще оговтувався від потрясіння розпадом СРСР та заледве знав назву нашої країни, не кажучи вже про її розташування; не під час Помаранчевої Революції та Революції Гідності, а в умовне міжвоєння 2014-2022 років?
Коли айфони проникли у кожне українське село, відкрились кав’ярні третьої хвилі, весь базовий набір документів в Україні перейшов до смартфонів, а безвіз дав можливість випити ту банальну каву у Відні та поїсти хрестоматійний круасан у Парижі за помірні кошти. Коли для молоді мрія стати IT-вцем замінила мрію стати контрабандистом на якомусь із західних кордонів?
Якщо Україна того часу і бувала колись видимою на культурній мапі світу у візуальних матеріалах та свідомості вестернерів, то як?
Ті поодинокі митці, що приїжджали знімати Україну в міжвоєння, робили це переважно з ракурсу залишків її радянського минулого: сірі панельки, бетонний бруталізм, неодмінно базари або кіоски біля метро, мости та під мостами й, безумовно, місто Прип’ять. Достатньо лише подивитись кліпи Pink Floyd та Coldplay. Депресивна пострадянська естетика Східної Європи. Вічні 90-ті. Зрештою, такий образ стара Європа та Америка приписали не лише нам, а й усім державам, що були окуповані совєтами.
Можна зрозуміти іноземців, які знімали нашу країну лише з такого ракурсу — вони полювали за екзотикою, відмінностями, таким, чого у них немає. Бо ж навіщо фіксувати те, що хтось у Дніпрі, Києві чи Луцьку їсть макарун та п’є фільтр? Таке вони і в будь-якому містечку Європи побачать. Зовсім інша справа — старі напівзакинуті монументальні зразки радянської архітектури та бритоголовий хлопчина в адідасі, що набиває м’яч на закинутому футбольному полі — оце справжня екзотика.
Українські ж митці-фотографи, особливо навколо індустрії моди, всіляко несвідомо підживлювали це стереотипне бачення. Рідкісна виставка за кордоном обходилася без зображення хрущовок, використання кітчевої радянської символіки, як-от: бюст якогось Леніна, килима на стіні, банки з огірками, старезних авто, іржавих велосипедів, сільського будинку культури, гастронома під назвою «Гастроном», картатої базарної сумки, манекена з ринку, закинутого заводу, і звісно ж — залізниці. До того ж це ніколи не Інтерсіті.
Квінтесенцію подібного є знімки фотографки Julie Poly з фотокниги «Укрзалізниця» 2018 року, де вбрані у леопардове та неонове дівчата з картатими базарними сумками їдять курку-гриль руками у потязі.
Як написав американський Vogue про ці фото, фотографка «glamorized provincial 90s motifs». В цілому, так можна сказати про більшість фоторобіт українців, які досягають рівнів глянців, журналів про мистецтво та виставок за кордоном. Подібне було і з кіномистецтвом — що депресивніше показана Україна, то вищі нагороди могли отримати фільми.
Українські митці та фотографи вдало продавали назовні цю естетику, навіть коли поміщали на її тло моделей у Chanel, Balenciaga та Louis Vuitton. Настільки вдало, що у західному маскульті та моді виникла невидима стіна між «цивілізованим світом» та «вайбом Східної Європи в Україні». Хоч у реальності Україна йшла абсолютно у ногу з часом.
Не у тім річ, що немає місць в Україні з естетикою 90-их — вони є. Річ у тім, що їм надавали набагато більшої уваги у візуальному продукті. На нас почали дивитись виключно з цього ракурсу. Якби замість того, щоб у левовій частці фільмів показувати образ Нью-Йорка не таким, як у серіалі «Секс і Місто», а транслювали винятково картинки з гетто та кримінальних районів, то зрештою весь світ думав би, що Нью-Йорк саме такий.
Для України за кордоном не було альтернативної картинки у культурному продукті, і тому вона стала заручницею образу вічної естетики 90-их, який раз по раз прокручували, як стару платівку з неактуальною музикою. Ми перетворились на вічне ретро.
Річ у тім, що західна публіка через цю маргіналізацію українського тла, маргіналізувала нас самих. Бо у їхньому світі ми не люди, які вранці п’ють каву з круасанами чи біжать на пробіжку, слухаючи ASAP Rocky в навушниках, а ті, хто катаються у вічному плацкарті в леопардових лосинах та з синіми тінями на повіках під Russian Girls.
Можна зважитися на думку, що подібні культурні продукти нас дегуманізували для західного світу.
Це зробило українців для них «інакшими», а отже — незрозумілими.
Особливо болючо-показовим це стало на момент початку повномасштабної війни росії проти України. Стереотипи про життя та побут сучасних українців почали розбиватись, коли українські біженці наводнили стару Європу. З подивом для себе вестернери виявили, що українок не здивуєш пральною машиною вдома, бо вона вже давно у кожній міській квартирі та навіть у сільських хатах. На побутовому умоглядному рівні відбулося зіткнення української реальності та уявлень про неї з боку мешканців Європи.
Є велетенська прірва між двома картинками світу. На одному боці «в якійсь пострадянській країні, де що не рік, то революція, почалась війна і ці всі неосвічені люди, що живуть у норах сірих панельок, страждають від обстрілів», а на іншому — «такі самі люди, як ми, що п’ють лате на кокосовому, дивляться Нетфлікс та взувають Yeezy, прокинулись сьогодні від вибухів і змушені були сидіти всю ніч у холодному паркінгу». Певно що, других західній аудиторії зрозуміти легше.
Зрештою, ми опинились у ситуації, коли від розуміння залежить ні більше, ні менше, ніж наше виживання, адже саме емпатія до українців як до «таких самих людей» конвертується у зброю на мільярди доларів, що допомагає нам захищатися. Зрозумілість забезпечує підтримку.
Перед тими, хто адвокатує допомогу для України за кордоном, одним з викликів стало пояснити те, хто ми такі і чому ми «такі самі люди».
Зрештою, повертаючись до іншої лекції під час «Прописів», Олександр Михед казав, що оце тільки зараз західний світ починає накладати цю ситуацію [війну] на себе. Можливо, це трапляється не лише через постійні погрози Путіна, а й через усвідомлення, що їх зі сучасними українцями не так і багато відрізняє…
Зрештою, вся справа завжди в ракурсі.
Есей написаний під час другого фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи», що відбувся 6-10 березня в Івано-Франківську. Організатор заходу — Український ПЕН.
Фото — Антон Сорочак
