ЯК ПЕРЕБУВАТИ У ДВОХ МІСЦЯХ ВОДНОЧАС

На світлині з події-спільночитань Phrases: New Poets in Translation, яка відбулася в рамках українського фестивалю для молодих авторів «Прописи» та шотландського поетичного фестивалю StAnza, я сиджу перед камерою, готуючись зачитати вірш. Праворуч від мене екран, на якому видно учасників і на який я намагаюся не озиратись. Мій светр оливкової барви перегукується з насичено-зеленим листям монстери за моєю спиною. Зал, де проходять читання, відділений від коридору скляними вікнами. За склом ходять люди.

Перша зустріч учасників резиденції з її організаторами на початку лютого цього року була менш офіційна. Раян Ван Вінкл запропонував нам розповісти, яке в кожного з нас улюблене морозиво. Я тоді відповіла, що морозива не люблю.

За умовами резиденції поети мали працювати в парах: український поет (чи поетка) — шотландський поет (чи поетка). На той час я вже мала досвід перекладу поезії з англійської і вказала це в мотиваційному листі (можливість взяти участь у такому перекладацькому марафоні була для мене великою спокусою). 

Над спільними перекладами віршів я працювала з поеткою Рейчел Ренкін, яка тоді саме готувалась до захисту дисертації про практичні аспекти перекладу поезії з норвезької на англійську. Важко знайти шотландця, який знав би українську мову, а тим паче шотландського поета, який знав би українську мову. З цієї причини переклад українських віршів здійснювався через підрядники. І хоча це, на перший погляд, могло дуже спростити завдання, однак надалі з’ясувалося, що підрядковий переклад відкрив більше простору для обговорення, наприклад, певних художніх образів чи для спроб знайти точки дотику між англійською та українською мовами там, де йшлося про переклад фразеологізмів або понять із царини вірувань.

Наші з Рейчел розмови відбувалися у камерному форматі: тет-а-тет via Zoom. На першій із таких зустрічей я попросила її зачитати вголос вірші, які вона подала для перекладу. Мені як літературознавиці для розуміння поетичних та прозових творів дуже важливо почути, як автор зачитує їх уголос. Важливі інтонації, вимова слів, ритм, якому автор підпорядковує рядки, — навіть якщо таке читання далеке від ідеального. Рейчел читала з нотами драматизму, що відповідало тематиці віршів.

Моє мислення завжди залежало від фізичного руху, зокрема від піших прогулянок. Коли мені бракувало ідей або зосередження, я ходила обмірковувати переклад поезії в парк — найбільш уповільнений простір у всьому місті. Зимовий безлюдний і голий ландшафт парку був подібний до ще неперекладеного вірша, мовні обриси якого вже починають прояснюватися, але потрібен час, щоб вони стали чіткими, повними — ніби гілки, що вкриваються листям. Поезія Рейчел Ренкін зводила з манівців своєю позірною простотою. На мій погляд, сучасна європейська, американська й австралійська поезія, якими різними не були б її автори, має одну важливу спільну рису — простоту. Я напівіронічно додаю до неї прикметник «позірна», позаяк немає нічого складнішого за просте. Іноді ця простота така, що здається, ніби за словами нічого не приховано. 

Отож я ходила обмірковувати вірші, які тоді перекладала, в парк, і довгі блукання алеями в роздумах приводили мене до несподіваних відкриттів. Перекладаючи вірш під назвою Bad Taxidermy, я раптом збагнула, що погана таксидермія може бути метафорою невдалої пластичної хірургії: таксидермія має на меті показати тварину такою, ніби вона жива, а пластична хірургія — оновити риси обличчя, ніби вони такі від природи, а коли ці завдання не вдається виконати, таксидермія і пластика стають іронічними монументами самим собі. 

У поезії Рейчел експериментує із фізіологічною тематикою — це трохи нагадує мені поезію Юрія Тарнавського. Переклад деяких метафор, заснованих на цьому фізіологізмі, став для мене викликом. У двох її віршах зустрічається фраза bouquet tongue. У поезії Green Fingers (так називають людину, вправну у садівництві) елементи ландшафту зображено як частини людського тіла, і тут bouquet of tongues означає буквально «букет язиків». Але у вірші What I don’t say to my pregnant friend ця фраза — це слова вітання, ніби букет із якоїсь нагоди. Слово tongue означає водночас язик і мову. Але в українській мові схожого двозначного слова немає. Тож мені довелося вибирати між двома бідами: пожертвувати метафорою і назвати об’єкт прямо чи зберегти, хоча й дещо штучно, оригінальну метафору.

В іншому подібному випадку я довго міркувала, як перекласти рядок they prowl with marrow confidence із вірша Woman in Fur Coats (жодної алюзії на Захер-Мазоха, я запитувала). Marrow — кістковий мозок. У вірші йдеться про жінок, які випромінюють якусь хижу впевненість — аж до кісткового мозку. Виявилось, що перекласти marrow confidence українською влучно і майже дослівно неможливо, не порушивши при цьому ритм вірша. 

Мої вірші сутнісно були іншими, ніж вірші моєї шотландської колеги. Довгі, часто герметичні, насичені алюзіями, асоціаціями, метафорами, певну частину яких неможливо перекласти засобами англійської мови, а деякі, мабуть, і непотрібно. У моїх рядках «і тріє царіє со дари / вирушають у мандрівку» очевидну для українського читача алюзію на «Мені тринадцятий минало» Тараса Шевченка з моєї ж ініціативи вирішено було не перекладати архаїчною мовою. Важко знайти шотландця, який говорив би українською, а ще важче, гадаю, знайти шотландця, який читав би Шевченка. Хочу вірити, що ця культурна відстань не завжди буде такою великою. І смію сподіватися, що зробила свій крихітний внесок у її скорочення. 

Із п’яти віршів, які я подала на резиденцію, Рейчел для читання під час події на фестивалі вибрала три. Два з них були про переживання війни в тилу. Це змусило мене задуматись, чому саме вони її зацікавили. Можливо, тому, що наближатися до сприйняття війни простіше з місця, де відчуваються лише деякі її прикмети. В одному з цих віршів я іронічно запитую, чого людям з тилових територій бракує, щоб радіти життю — «може, пташиного молока». Цей фрагмент Рейчел вирішила перекласти через англійський фразеологізм hen’s teeth, який означає, хоча з дещо іншими конотаціями, щось небачене, надзвичайно рідкісне.

Третій вірш був про дерева: «закадровий» голос наказує їм встати, вийняти коріння з землі і йти промовляти до людей. Частина вірша свідомо побудована як алюзія на біблійні легенди про воскресіння Лазаря і Христа. Щоб лексично і стилістично передати зміст у перекладі, довелося погортати Біблію в пошуках відповідних цитат. Цей вірш виявився тематично суголосним з віршем Рейчел Green Fingers, де опис природи як частини тіла від певної драми на початку плавно переходить до гармонійного злиття тіла і природи наприкінці вірша. У моєму вірші дерева, навпаки, «наближаються» до людей, аж до того, що в останніх рядках «закадровий» голос дає їм урок етикету: «Не забувайте кланятись, коли вітаєтесь».

Під час перекладу ми з Рейчел обговорювали дитячі спогади і життєвий досвід. Я час від часу відчувала, наче намагаюся перебувати у двох місцях — у Львові і десь в Единбурзі. Що водночас силкуюся уявити сприйняття своїх текстів людьми, які ніколи не були в Україні. Коли б у мене запитали про пораду молодим перекладачам, я б радила починати з роботи у форматі Phrases, з перекладу молодих авторів, із якими можливо перекинутися бодай словом.