Спочатку була крапка

Іноді мені складно пригадати, як усе насправді починалося. Можливо, в потязі, де я їхала в купе наодинці. Або в сухому жовтуватому пейзажі за вікном, в якому так і не змогла визначити пору року. Або в очікуванні. Ми стояли на терасі Промприладу на четвертому поверсі в Івано-Франківську. Був захід сонця, Тарас Прохасько курив уже другу цигарку, а згодом, можливо, закурить і третю. Ми дивилися вниз на якесь будівництво, що тривало на території неподалік. Тарас сказав, що в літературі можеш йти лише двома шляхами — знання чи пошуку. Можливо, все ж таки все почалося десь у дорозі. 

З готелю до Промприладу я щодня ходила пішки. Помітила, що йду рівними довгими лініями: озеро, парк, вулиця, дорога, вулиця… Пригадую, як зранку першого дня фестивалю «Прописів» ми з іншими учасниками та учасницями заговорили про записники. Виявилось, що комусь більше імпонує писати у блокнотах у лінійку. Ідеально рівна лінія, по якій рухаєшся, ніби річищем, одразу скеровує тебе у правильний бік. Усе що потрібно — синхронізуватись із нею, увійти в один ритм. Мені ж блокноти в лінійку нагадують шкільні роки, коли боялась вийти за межі цієї лінії або, навпаки, писала завжди трішки вище. Виглядало мені це якось негарно чи радше неправильно, за що себе завжди сварила. 

Хтось обирає блокноти лише в клітинку. Тоді у письмі виділяється щось математичне, але водночас те, що ламає всі звичні формули. Я люблю клітинку, бо вона бавиться із твоєю свідомістю: очікуєш побачити там формули, цифри, обрахунки, а бачиш слова. Для мене писання у блокнотах у клітинку — про якийсь наївний дитячий протест. Чомусь у клітинці почуваюсь вільніше, аніж під лінійку.

Але найбільш суперечливі ті, що обирають блокноти з чистими аркушами, чи то скетчбуки. Це той тип людей, які люблять багато простору, свободу. Мені блокноти з чистими аркушами нагадують відчуття дому. Я виросла у Полтаві неподалік поля. Помірно пагорбисті ландшафти, лани із широтою горизонту мали величезний вплив на мене. Люблю відчуття порожнього, але не пустого, бачити лише обриси того на горизонті, але все ж мати певність, що попереду таки щось є.

Водночас блокноти з чистими аркушами також можуть і лякати. З чого, як і де почати? Ніби стоїш перед невідомістю та безмежністю можливостей. Пригадую це відчуття після дощу, коли лишаєш у вогкій землі в полі перший слід. Несеш цю землю у своєму взутті додому і довго-довго відмиваєш. А потім знаходиш у підошві й залишки каміння, і трави, і якихось рослин… Взуття ставало чистим, але думка вже залишалася в тобі.

На «Прописах» нам подарували блокноти, які всередині були розкреслені крапками. Дуже незвичний формат, коли тебе скеровують, але не під лінійку. Ніби обмежують, але не замикають, як у клітинці. Можеш обрати як і де саме почати писати, але не загубитись у білому аркуші. Ці крапки у блокноті нагадали мені розритий город у селі, коли ми з бабусею щовесни садили квасолю. Вона вчила мене класти у ямки по дві, а то й по три квасолини. Казала, що не можна бути певною, яка саме з них приживеться та проросте. Можливо, все ж таки, є ще щось між шляхами знання та пошуку?

Коли моїй молодшій сестрі було дев’ять років, вона раптом сказала мені, що взагалі першим розділовим знаком була крапка.
– А потім? — запитала я.
– А потім усі інші: знак коми, оклику та запитання…
– А який твій улюблений розділовий знак?
– Знак запитання.
– А чому?
– Ну, знак коми я не люблю, тому що її потрібно ставити через кожні два чи три слова. Крапку теж не люблю, бо після неї треба писати з великої букви, а я забуваю і пишу з маленької. А речення зі знаком оклику мені не подобається читати, бо потрібно підвищувати голос. Лишається знак запитання.

Таки намагаюсь пригадати, як усе почалося. У блокноті, який подарували від «Прописів» я нічого не писала. Зараз дивлюсь у нього і думаю, що можливо мене таки злякала ця концентрація крапок. Насправді не знаю, як почати писати, коли замість тебе вже лишили слід. Тому робила нотатки у своєму старому записнику в клітинку. Гортаю його і бачу перший запис з лекції Тараса Прохаська: «Література — це про тривання у часі». 

Робочий день скінчився, гуркіт металу стихав і робітники повільно розходились. Тарас таки запалив третю цигарку. Я подумала, що чомусь дуже люблю спостерігати за будівництвом. Щось є в тому, коли на твоїх очах створюють нове, а ти, хоч осторонь, але бачиш, яке все довкола є важливим і як може сприяти чи перешкоджати. Над нами пролетіла зграя птахів, на яку ми звернули увагу та майже синхронно підняли погляд угору. Тарас сказав, що кінець не стається у моменті смерті. Насправді він настає, коли щось народжується і все старе, що було до того, відходить. Тому, можливо, таки все почалося у цю мить, коли я завершую це речення.