«Щоб трошки налаштувати вашу уяву, я попрошу заплющити очі, довіритися мені, розслабитися. Про що ви думаєте, коли чуєте “тінь від води”? Куди вас переносить?» Ми уявляємо чи то краплю дощу, чи то бездонне море, океан, а може, склянку з водою. Проте відчуття кардинально змінюються після наступного запитання: «А що спадає вам на думку, коли ви чуєте “тінь від води” у стінах Кримської платформи?» — так починається екскурсія виставкою «Тінь від води» кураторки проєкту Христини Бурдим і продюсерки Дарки Дриголи. Виставка триватиме до 30 травня у Представництві Президента України в АР Крим. Потрапити на неї можна, заповнивши гугл-форму в соцмережах організаторів виставки.
26 лютого 2014 року мешканці Криму вийшли до Верховної Ради Автономної Республіки Крим на підтримку територіальної цілісності України, натхненні успіхом Майдану. Вже 27 лютого російські війська захопили Верховну Раду та півострів і підняли свій прапор над будівлею. У 2025 році одинадцята річниця окупації півострова, проте викривити історію, стерти самоідентифікацію і просто знищити народ ворог намагався вже протягом сотень років до того. Що ми знаємо про Крим? Що нас із ним пов’язує? А що могло б пов’язувати? Для когось це Батьківщина, дитинство, домівка, для інших — неприборкані простори степів, гір і узбережжя, освоєні тільки у фантазії чи снах. Та це частина нас, навіть якщо ще неусвідомлена, нашої історії, нації. Можливо, саме тому є почуття спустошення і нестачі чогось важливого?
Цю порожнечу заповнюють спогади. Виставка пропонує 20 робіт сучасних мисткинь та митців, які рефлексують про Крим і нашу пам’ять про нього, окупацію та дім. Але спогади тут не просто ностальгія чи картинки в голові — це форма опору. Інструмент боротьби за майбутнє, а перша сходинка до цього — не дати забути минуле. Ми — це сплав усіх поколінь, їхньої ідентифікації, знань, досвідів і помилок. Стерти минуле означає знищити теперішнє, а знищити теперішнє — унеможливити майбутнє. Мистецтво робить те, чого не може будь-яка активна форма опору: дивиться в саме нутро і шепоче замість того, щоб переходити на крик, залишає в тиші з емоціями, думками, розумінням і бажаннями.
Найголовніша цінність
Артоб’єкти можна читати як книгу, проте вона не є недоторканною: загинайте сторінки на улюблених розділах, пишіть на полях, вписуючи свою історію до тисячі інших. Кожен може побачити інсталяцію по-різному, пережити її інакше з огляду на власний бекґраунд, способи сприйняття й емоційний стан. Безліч шляхів для трактування, жодного неправильного. Виставка дає не відповіді, а лише ґрунт для роздумів.
Наприклад, «Схоронення біому» Насті Щербань — гобелен із переробленого текстилю, намиста, бісеру та дроту, який нагадує курган? терикон? гору? хмару? Та хоч змію, яка проковтнула слона. Авторка говорить про курган і його здатність зберігати первісну флору регіону з можливістю її відродження — втримувати спогади з можливістю їх відтворювати, викопувати пам’ять про важливе із самої глибини, щоб виростити щось нове. А можливо, варто звернутися до кольорів? Чорне дно, як негативні спогади, які ми придушуємо й ховаємо якнайдалі, прикриваючи зверху, немов ковдрою, різнокольоровим розмаїттям щасливих моментів. Але все-таки це могла бути і змія, яка поглинула нашу пам’ять, тож пам’ять грітиметься всередині, доки не пустить коріння глибоко і не проросте високо. Вибирати трактування тільки нам.
Також по-різному можна подивитися і на «Синьооке небо» 16-річної Валерії (прізвище якої не називаємо задля безпеки). Хтось побачить птахів, хтось — янголів, одні відчують небезпеку, інші — проблиски надії. Хмари вже розходяться чи тільки згущаються? Минуле залишилося в минулому темною фарбою чи продовжує розбавляти теперішні світлі кольори? Але цей жахливий досвід не позбавляє ні мрій, ні спогадів.
«Тут завжди є вибір глядача, тому що експоноване мистецтво говорить про “смерть” митця, він втрачає владу над твором. Як і куратори — над висловлюваннями, коли відвідувачі вже мають змогу насаджувати своє і будувати графік у власній системі координат. Єдине, що ми хочемо, з чим має вийти глядач, це питання до себе й цікавість до історії, Криму, процесів, які на них впливають», — розмірковує кураторка Христина Бурдим.
Тінь від води, вода від тіні
Так само по-різному можна трактувати і саму назву виставки, бо в мистецтві завжди знайдеться новий рівень сприйняття. Наприклад, коли вода стоїть, то нічого не відбувається, а коли починається рух, з’являються тіні. Вода змиває помітні фізичні сліди, але тінь залишається; тінь розчиняється, але вода пам’ятає. Але також це не той самий предмет, на який ми дивимось, це просто відлуння. Тінь може падати в різні боки залежно від розташування джерела світла (нашого погляду). Якщо ми підсвітимо об’єкт ззаду, то вона ляже попереду. Якщо ми подивимось назад, то можемо побачити обриси майбутнього, бо саме минуле його і визначає. Якщо ж навпаки, то, споглядаючи майбутнє, розуміємо, які минулі події до цього призвели — як світло, розташоване спереду, дає тінь назад.
Досвід, втрати й історична тяглість
Серед авторів і авторок виставки як кримські татари й уродженці Криму, так і ті, хто народився на материковій частині України. Їхні досвід і бекґраунд одночасно і схожі, і дуже відмінні, проте всі ми тепер краще розуміємо, як це — втратити дім, опору і частинку себе. І ті, і ті говорять про окупацію, вимушене переселення з Батьківщини, намагання Росії викривити історію і стерти їхню ідентичність. А кримські татари ще передають свою культуру, минуле, традиції, які переплітаються з українськими.
«Будь-яку історію про кримських татар ми можемо перенести і на досвід цілої України: про збереження старих будинків, де народжені наші бабусі, прабабусі, про збереження цієї пам’яті, про відтворення, культивування, в тому числі й мистецького висловлювання. Представлення митців із різних регіонів України — це для нас про об’єднання, важливість бути спільниками в цій боротьбі, не розділяти травму на їхню і нашу. Ми мислимо однаковими категоріями й однаковими бажаннями», — ділиться Христина Бурдим.
«Я — тюльпан» Рустема Скибіна — керамічна тарілка, у якої частинка буквально загубилась серед пустоти, її забрали з рідного дому, єдиного місця, куди вона підходить. Тюльпан несе в собі орнамент, кольори та візерунки і мріє знову вписати їх у відповідний пейзаж. Вирізаний із дому, все ще в межах його площини. Про ту ж втрату фотопроєкт Ельміри Шемседінової і пастелі її батька Ірфана «Кримськотатарська садиба в Кучук-Озені», а також дідуся Гафара «Морське (Капсихор)». Відвідування важливих для їхнього роду міст, замальовка цієї архітектури, спостереження поступового руйнування і згасання протягом десятиліть. Хто знає, у якому стані ми побачимо ці місця вже після деокупації? Чи взагалі впізнаємо? Тож хочеться зберегти пам’ять на цей випадок.
«Чокракська чорна» Каті Бучацької — це робота про втрату як недуг і збереження частинки минулого як спосіб лікування. Мисткиня створює фарбу з пігментів землі, ця — з мулу Чокракського озера в Криму. «Грязеве лікування протипоказано за деяких хвороб. Наприклад, серцевих. Крим — це моя серцева недостатність», — вказує в описі роботи авторка. Ці грязі намагались попросити дістати з окупованої території кілька місяців, але є небезпека у вивезенні неочевидних речей. Потім команда кинула клич тим, хто на території вільної України, і дістали, бо люди брали з собою мул просто тому, що він із їхнього дому. Сховати у себе камінчик, піщинку чи крапельку і, куди б ти не пішов, усюди носити з собою дім.
«Ідея звернутися до земляних пігментів з’явилася у Каті, як акт опору фарбам російського виробництва. Звернення до архаїчних способів творення мистецтва — це спротив і повернення до “землі”», — розповідає Дарка Дригола.
Тривожне бажання повернутися в дім, який у нас відібрали, і неможливість це зробити передається з покоління в покоління. Як і спогади — усе, що в нас залишається, той самий спосіб боротьби і за минуле, і за майбутнє. Власне, про це і робота Даші Чечушкової «Безкінечне повернення». Ця тяглість поколінь, де у спадок передаються хіба що розповіді і легенди, які стали частиною сімейної та національної колективної пам’яті.
QR-коди і взаємодія
Майже біля всіх об’єктів є QR-код, просканувавши який, можна прочитати про митця чи мисткиню та історію створення роботи. Проте це не єдиний спосіб відчути більше й доторкнутися до творчості. Наприклад, «Як каже Сімферопольське море» Світланки Конопльової звертається до відео 3D-відтворення будівлі Верховної Ради Криму, яка поступово занурюється під воду, і аудіо, яке додає враження гудіння у вухах, коли ми пірнаємо. Цей артоб’єкт теж можна трактувати по-різному: хвиля як сила українців, яка складається з окремих маленьких крапельок, чи як негативний символ загарбника, який захопив Верховну Раду.
А до взаємодії закликає інсталяція Стаса Туріни «Лабораторія снів», адже кожен відвідувач може її доповнити. На своєрідному робочому столі та навколо нього дуже багато деталей, які нагадують про Крим і викликають думки про нього, спонукають знайти щось нове, інші грані, бо не всі з них мають очевидні пасхалки. Тож це тригери і тренажер уяви: як же пов’язати цей моток ниток із Кримом? А раз ми вже про нього подумали, було б непогано це записати, внести асоціації з півостровом у вже готові таблички. Їх можна залишити тут або забрати з собою. Таким чином можна запрограмувати, щоб сьогодні вам наснився Крим. А якщо такі сни вже були, то їх можна описати в журналі.
Інакшість і спільність
Про Крим ми думаємо кожен по-різному, спогади у всіх теж свої. У когось чіткі, обширні, багатогранні (як «ТОЧКАПРИЗНАЧЕННЯКРИМ» Леонори Янко), у когось розмиті, фрагментарні або сконцентровані на чомусь маленькому, «незначному» (наприклад, «Купальня молодості: нічний пошук виходу з Великого каньйону (Крим)» Сани Шахмурадової-Танської). Роботи митців і мисткинь про одне по-різному, бо вони розповідають особисті історії, передають ті самі емоції та стани, говорять про окупацію (як Світланка Конопльова і «Як каже Сімферопольське море»), про втрату дому (Ельміра, Ірфан, Гафара Шемседінови, Катя Бучацька чи Даша Чечушкова) або на більш абстрактні теми (наприклад, у Валерії чи Севілі). Але також про не менш важливе — екоцид у контексті війни й окупації. Тандем малюнків Ярослава Солопа, Еміля Мамедова, Софії Голубевої, Каріни Синиці, Марії Куліковської, Анжеліки Паліводи, Тамари Турлюн та Ельміри Шемседінової зображує рослини Червоної книги України, які, зокрема, ростуть і в Криму: ковила дніпровська, шафран гарний, волошка Сарандінакі, зозулині черевички та інші.
«Це наша імпровізована флористична енциклопедія, вона прив’язана до спогадів митців, і, що найважливіше, вони представляють абсолютно різні регіони України. Я закликаю зісканувати QR-коди і прочитати всі ці історії, адже вони дуже щемкі. Ти розумієш, як зберігається ця пам’ять, і що ніколи неможливо відмовитися від свого дому, навіть якщо ти не знаєш, коли і як повернешся до нього. Але ці спогади, які живуть у тобі, настільки реалістичні, начебто твій дім з тобою», — коментує Дарка Дригола.
Початок і кінець
Символічно, що перша й остання робота виставки належать кримській татарці Севілі. Обидві розповідають про невідомість. «Я в пилюці, а в небі зорі» — алюмінієвий аркуш, на який перенесено одну з найстаріших світлин Криму, яку знайшла авторка. Це може бути реальність або ж мрія, правдивий спогад або тільки наша уява, минуле чи майбутнє. Невідомість теперішнього: який вигляд має це місце після одинадцяти років окупації, яким воно буде після деокупації.
Інсталяція Sabır Dağ складається з графіту, тканини, друку-сублімації, епоксидної смоли і тиші. Вона про невідомість внутрішню: що ж коїться насправді в окупації і в тих, хто в ній опинився. Тиша. Здавалося б, невинні дії, слова, погляди, звуки несуть загрозу, але світло, що ллється зсередини тебе, промовляє гучніше за будь-який голос, більше, ніж можливо сказати. Але іноді і більше, ніж дозволено. Тож якщо ми не бачимо це світло, це не означає, що його немає, так само як і тиша не означає, що нічого сказати. Це форми опору, протистояння та збереження себе і пам’яті.
Часто експозиції звертаються до активного та видимого опору окупації, але мистецтво, пам’ять і розголос не менш важливі його частини. Спротив в умовах, у яких зараз перебувають українці Криму, виявляється в маленьких речах, зокрема і в тиші. Навіть не вчиняючи фізичних дій для боротьби, їм потрібно залишатися вірними собі серед чужинців у ворожих умовах, зберегти пам’ять про свою культуру, мову, ідентичність. І це теж великий виклик.
Крим був, є і буде український попри перетягування каната та уникнення відповідальності Нікіти Хрущова чи Катерини II, заселення росіянами чи русифікацію, ксенофобну політику, депортацію і геноцид. Він живе у нашій пам’яті, ідентичності, мистецтві, історії та боротьбі за майбутнє.
Після закриття виставки в Києві вона буде представлена у різних містах України і за кордоном, висвітлюючи теми Криму, окупації, опору, пам’яті, а також української та кримськотатарської культур.
