Анатоль Петрицький геній — українського авангарду

Цього дня 130 років тому народився Анатоль Петрицький — живописець, художник театру, ілюстратор книжок, один із засновників футуристичної організації «Нова генерація», учень Василя Кричевського й Олександра Мурашка і «геній українського авангарду», якому було тісно в рамках класичного мистецтва.

Анатоль Петрицький мав свій неповторний почерк та прогресивний стиль, який поєднав європейські тренди та українські традиції, — це вивело українське мистецтво того часу на новий рівень. Що ще варто згадати про Анатоля Петрицького цього дня?

Через хворобу батька родина Петрицьких жила в колонії для людей з обмеженими можливостями. Коли він помер, мати не мала грошей на утримання сина, тому віддала його у сиротинець, який мало чим відрізнявся від колонії.

Але саме там Анатоль Петрицький познайомився з театром: на свята найкращих вихованців водили на вистави. Так, вони з друзями ставили перші сценки потайки від адміністрації, самостійно малювали декорації і робили костюми. Молодих талантів усе-таки помітили, і невдовзі діти притулку побачили їхню виставу «Принцеса Кульбаба».

У 1918 році Петрицький приходить у «Молодий театр» Леся Курбаса як головний художник, щоб перевернути українську сценографію з ніг на голову. Насичені, яскраві кольори підсилювали сприйняття вистав, хоча на сцені він використовував прості предмети. У виставі «Горе брехунові» ляльковий замок виростає на очах, коли героям треба десь сховатися, а для постановки «Різдвяного вертепу» Анатолій будує «вертепну хоромину», у якій замість ляльок грають справжні актори. На рахунку митця — понад 500 вистав.

Крім постановок театру, Анатоль Петрицький також створював книжкові ілюстрації. У його оформленні виходили, зокрема, книги Юрія Яновського, Остапа Вишні, Івана Дніпровського, а також журнали: «Літературний ярмарок», «Нова генерація», «Нове мистецтво», «Універсальний журнал», «Червоний перець». У роботах Петрицького модернізм поєднувався з формами українського вертепу, через це художник наражався на критику з боку радянської влади.

У 1930 році в Харкові відкрили будинок «Слово», куди серед інших харківських митців заселився й Анатоль Петрицький. Там художник пише знамениту стопортретну серію, у якій збирає разом усю творчу інтелігенцію. У 1932 році навіть проводить виставку в Харківському будинку літератури ім. В. Блакитного. Але радянський терор посилюється, мешканців будинку репресують і вбивають, а з ними починають «таємничо» зникати і портрети. Радянська влада знищила близько 90% робіт серії.

Картина «Інваліди» («Мати») зображає трагедію Першої світової війни та її страшні наслідки. Роботу відібрали на участь у 17-й Венеційській бієнале, а після цього — на міжнародну виставку, з якою вона об’їздила Берлін, Берн, Женеву, Цюрих і Нью-Йорк. Про картину писали іноземні медіа, а колекціонери з усього світу прагнули мати її. Петрицький вимагав повернення картини на Батьківщину, та у радянської влади були інші плани. Її віднесли до «нульової категорії цінності» і наказали знищити. На щастя, картина збереглася.

«Театральні строї» — альбом-збірник 56 ескізів театральних та балетних костюмів Анатоля Петрицького, який вийшов у Харкові накладом 1500 примірників. Тут костюми, зокрема, з опер «Сорочинський ярмарок», «Турандот», «Князь Ігор», «Вільгельм Телль». Це цінна робота, що на аукціонах її і сьогодні продають за тисячі доларів. Альбом мав у своїй бібліотеці Пабло Пікассо, а Олександра Екстер використовувала видання, викладаючи в Академії мистецтв у Парижі.

Крім роботи над театральними постановками, книжковими та журнальними ілюстраціями, Анатолій декорував кав’ярні, фойє театральних приміщень, клубів, київські кабаре. Наприклад, оздобив фойє кінотеатру Шанцера на Хрещатику, 38. Також художник давав уроки малювання, захоплювався цирком і малював акробатів.

Анатоль Петрицький, кажуть, був гострий на язик, завжди йшов проти течії і знав собі ціну. Наприклад, не побоявся поставити на місце зятя Микити Хрущова — Віктора Гонтаря, який був директором Академічного театру опери і балету УРСР. Гонтар викликав Петрицького, щоб навчити його, як працювати. Але художник цього не став терпіти, підійшов до вікна й промовив: «Вікторе Петровичу, он, бачите, люди ходять? Так он там директорів повно, а художників — жодного».