Із 10-го квітня в український прокат виходить фільм «Киснева станція» режисера Івана Тимченка. В основі стрічки — один із епізодів життя лідера кримськотатарського руху Мустафи Джемілєва і його майбутньої дружити Сафінар.
Сценаристом фільму став письменник Михайло Бриних. Над стрічкою працювала українсько-чесько-словацька команда. Роль Мустафи виконав актор театру Борис Орлов, а Сафінар — Христина Дейлик. Також у ролях: Шаландін та фокусника — Віктор Полторацький, мисливця Колі — Василь Кухарський, дружини Колі — Зоя Власенко, Янгла — Едем Іббадулаєв, директорки музею — Олена Вахрамєєва, батька директорки музею — Вʼячеслав Жила та інші. Світова премʼєра відбулася у 2023 році в межах міжнародного Талліннського кінофестивалю «Темні ночі» (PÖFF | Tallinn Black Nights Film Festival).
Що закладали творці фільму
Під час допремʼєрного показу сценарист стрічки, письменник Михайло Бриних розповів, що сценарій народився із серії інтервʼю з Мустафою Джемілєвим. Творці фільму обрали період життя, коли лідер кримськотатарського руху, попри заслання й постійний тиск, здобув щастя. Бриних переконаний, що кожна справді важлива історія повинна перетворюватися на міф, тому порівняння Джемілєва із Сізіфом лежить на поверхні.
Цей міф знаний зі школи, впізнаваний, а тому буде зрозумілий і відгукнеться найширшому колу глядачів. Давньогрецькому царю Сізіфу вдалося уникнути смерті, за що його покарали боги — змусили котити на гору тяжкий камінь, який скочуватиметься назад. Тобто він приречений вічно, по колу виконувати марну роботу. Ця метафора є наскрізною не лише для фільму, але й для життя прототипа: Мустафа Джемілєв вічно котитиме свій «камінь» (факт тимчасової окупації кримського півострова у 2014 нагадує, що для кримськотатарського Сізіфа ця вічність триває). Епіграф до стрічки з праці Альбера Камю «Міф про Сізіфа». Бриних каже: «Мені хотілось, як сценаристу, знайти відповідь на запитання Камю: чи міг би Сізіф бути щасливим? І от у цьому періоді, в Якутії — міг».
Творці свідомі, що різні аудиторії подивляться цей фільм по-іншому: хтось побачить тут політичну історію, хтось — напружений детектив, а хтось — ліричну історію любові. Найважливіше памʼятати, що це художня інтерпретація реальних історичних подій, не варто шукати межу між фактом і вигадкою, не варто аналізувати стрічку як байопік, адже не документальність тут головна. Ми можемо порівнювати фотографії, факти, історичну достовірність, а можемо дивитися художній фільм і намагатись зрозуміти його конфлікти, перипетії, бачити не реальних людей, а персонажів.
Про що «Киснева станція»
Стрічка розповідає про життя ізольованого закритого селища Зирянка в радянській Якутії у 1980-му, де відбував покарання дисидент Мустафа. У селищі немає життя, є лише станція, на якій поруч із зеками і пʼяницями працює головний герой. Є музей із опудалами тварин і єдиною працівницею, яка мріє бути щасливою, але замкнена тут разом із усіма, бо її батько керує станцією. А ще є руйнівний алкоголізм, який нависає як загроза. Світ малесенький і вузесенький, але в ньому живе і продовжує свою роботу Мустафа: читаючи книжки, пишучи листи, ведучи щоденник.
Він як Анарх із «Повісті про санаторійну зону» Миколи Хвильового: не має шансів залишити межі табору, вибратися, позбутися постійного нагляду, усвідомлює становище і продовжує працювати. «Я колись пообіцяв собі, що ніколи нікуди не тікатиму», — каже Мустафа у стрічці, коли колега підбиває його до втечі.
Фільм про кохання
Водночас це історія про велику любов і довгу подорож: Мустафа листується з учителькою Сафінар, яка вирушає на зустріч до нього. Проте чому вона вирішує це зробити, що нею керує? «Хто він для тебе?» — запитує директор школи. Вони ніколи не бачили одне одного, вони не говорили, вони не знайомі, між ними тисячі кілометрів, але водночас — багато спільного: мова, віра, бажання повернутися у Крим, прагнення справедливості, мрія про абстрактну й далеку нормальність. Сафінар наважується й вирушає назустріч невідомості, буквально купує квиток в один кінець. Поки вона їде до нього, слухає принизливі коментарі випадкових пасажирів, знайомиться з КДБ-шниками, які забирають з її речей касету з піснею і горішки, очікує у натовпах пасажирів, він проживає звичайні дні — з обшуком, працівницею пошти, яка відкриває його листи, змовами колег, погрозами.
Шлях Сафінар довгий, а зустріч бажана й очікувана, але саме тому, що вона їде так довго, ми встигаємо усвідомити, яке життя її чекає, життя партнерів і партнерок тих, хто протистоїть режиму. Момент їхньої зустрічі на летовищі — момент абсолютного щастя. Ми знаємо, що реальні Мустафа і Сафінар будуть разом і повернуться на свою батьківщину, що їх чекає довге життя й багато важливих кроків та перемог для кримських татар.
Хочеться окреслити жанр, хочеться знайти формулювання й визначитись: а що ми дивимось? Це романтична лавсторі, фільм про дисидентів чи про радянську каральну систему? Мабуть, усе потрошки: драматична історія особистого щастя у складних життєвих та історичних обставинах.
Художні прийоми
Звісно, поруч із реалістичним є і міфічне, художнє, умовне, примарне — художні прийоми. Так, у дитинстві Мустафу лякає жорстокий фокусник, який у дорослому житті його також переслідує як КДБ-шник Шаладін, котрий прагне приборкати головного героя. А слідами Мустафи по селищу Зирянка ходить кримськотатарський янгол-охоронець, примара, ніби реальний, присутній у просторі, а ніби вигаданий тип, який оселяється тимчасово поруч, щоб у свій спосіб допомогти селу: захищає Мустафу від нападу чи допомагає працівниці музею Любі почути себе. Він ніби є, а ніби немає, а його дії — надприродня сила, випадок, випадковість.
Чи все так класно у цьому фільмі? Ні, є безліч тем для діалогу: і про надто пряму вказівку на міф, і про рівну й однакову у всіх персонажів українську мову, і про грубі маркери часу. На щастя, завжди є про що поговорити.
