Цього тижня відбулася прем’єра нового фільму режисера і сценариста Алекса Ґарленда «Повстання Штатів» (Civil War). Стрічка оповідає про недалеке антиутопічне майбутнє Сполучених Штатів Америки, коли після політичної кризи у країні, де панує диктаторський режим, починається всеохопна громадянська війна. Події фіксує група журналістів на чолі з відомою фотокореспонденткою Лі (Кірстен Данст, яку знаємо за ролями у фільмах «Незайманки-самогубиці», «Меланхолія», «Марія Антуанетта», «Маестро»), журналістом Джоелом (Вагнер Моура), юною репортеркою Джессі (Кейлі Спейні), старшим досвідченим автором The New York Times Семмі (Стівен Гендерсон).
Алекса Ґарленда читачі знають за романом «Пляж» або його екранізацією з юним Ді Капріо, а глядачі — за фільмами Ex Machina (2014), «Анігіляція» (2018), «Чоловічий рід» (2022).
Головна редакторка «Сенсора» Анастасія Євдокимова та кінокритик Ігор Кромф подивилися цей фільм та діляться враженнями.
Обережно, обговорення зі СПОЙЛЕРАМИ!
Настя: Думаю, треба починати із самого початку: спроби коротко сказати, про що цей фільм.
Ігор: У США відбувається громадянська війна: Техас із Каліфорнією об’єдналися в Західні сили і просуваються до Вашингтону. Й от територіями, що підконтрольні сепаратистам, рухаються чотири нью-йоркські журналісти, які хочуть взяти останнє інтерв’ю в президента США перед тим, як його скинуть. Поки вони їдуть (таке собі road movie), вони стикаються з цілою низкою воєнних злочинів.
Настя: Але чому його в Україні переклали як «Повстання Штатів» і чи не бентежить тебе це? Тому що оригінальна назва Civil War перекладається як громадянська війна й це звучить значно сильніше.
Ігор: Взагалі, це цікава історія, бо назва Civil War збереглася лише в англомовній версії. Скрізь її по-різному адаптували, ну окрім, мабуть, Росії, тому що в Росії цей фільм теж показують (до речі, компанія А24 продає права по всьому світу, їм на все байдуже). Так от у Росії фільм хотіли назвати «Падіння США», але їм сказали, що це вже занадто, тому зійшлися на назві «Падіння імперії». Яка саме імперія падає — незрозуміло.
Але якщо загалом міркувати щодо назви, то тут не потрібно закладати якихось глибинних сенсів. «Громадянська війна» не звучить як назва для блокбастера, на який ти підеш в неділю. Інша справа — «Повстання Штатів». Тому ці інтерпретації пов’язані не з новими сенсами чи відсиланнями, вони скоріше маркетингові.
Настя: Але водночас ти ж насправді протягом фільму не розумієш остаточно: про кого й про що йдеться, хто проти кого повстав.
Ігор: Божечки, це так протягом усього фільму мене дратувало!
Настя: А мене — навпаки, бо це ж так майстерно завернуто! Дивись: ми не знаємо, хто президент, ми не знаємо його імені, не маємо натяку — він республіканець чи демократ, ми лише знаємо про його третій термін. Водночас ці два штати, які повстають і стають сепаратистськими й від’єднуються — Техас і Каліфорнія, а вони традиційно республіканці й демократи відповідно.
Ігор: При чому штати максимально різнополярні. У стрічці є ще різні дивні згадки-натяки, наприклад, про портлендських маоїстів, чи про те, що президент розпустив ФБР — і це найбільше заплутує. В якийсь момент ти думаєш: гаразд, Каліфорнія з Техасом об’єдналися. Але от хто такі портлендські маоїсти? Для чого їх взагалі згадали в фільмі, куди це нас рухає? Нікуди.
Коли самого Ґарленда спитали: «Чуваче, а що взагалі відбувається?» — він сказав, що в Америці все дуже погано, тому Каліфорнія з Техасом об’єдналися, щоби скинути президента, бо він фашистський диктатор. І спойлер — президент у цьому фільмі з’являється на півтори хвилини й ми не розуміємо, як він став фашистським диктатором та що зробив, аби його вважали таким.
Настя: Це також те, чого нам не договорюють. Укінці, коли президент отримує право на своє останнє слово, бо журналіст Джоел просить про коментар, він не висловлює жодного політичного лозунгу, який би нам підказав, лівий він чи правий, він каже лише: «Не дайте мене вбити». І теж, знову ж таки, про сірість: хто свій, хто чужий? Невідомо.
Ігор: Мені здається, якраз у ситуації, коли він це каже, це цілком нормально. Вони показують, як виглядають диктатори, котрих скидають. Тобто є схожі чи навіть ідентичні відео чи фото в останні миті перед стратою із, наприклад, Каддафі чи Хусейном — ніхто з них не поводить себе героїчно.
Настя: Таких фотографій багато: щасливі вояки фотографуються з тілом мертвого диктатора. Й у «Повстанні Штатів» теж є таке фото, воно зʼявляється вкінці, коли починаються титри, це плівкова фотографія, що поступово проявляється.
Ігор: У фільмі є персонаж, снайпер, який описує ситуацію: що ось у будинку навпроти є чоловік, у якого йому треба вистрілити, бо водночас цей же чоловік стріляє в снайпера.
І в мене тоді виникає питання: якщо в Ґарленда була така творча мета — показати абсурдність війни, то для чого йому було вигадувати війну? Існує ж десяток реальних війн, які були абсолютно безглузді й абсурдні для обох сторін. Можна було зобразити щось реальне, а не вигадку, котру він не допрацьовує до кінця.
Настя: Моя версія: бо Штати позиціюють себе як країну сильну і виняткову. А ще ми пам’ятаємо, що це федеративна республіка і кожен штат існує окремішньо, як країна в країні. І, прошу зауважити, мілітаризована країна в країні, бо у кожного є зброя. І таке повстання точно можливе, бо кожен штат має власні запаси зброї.
Ігор: Але чому досі нічого такого не відбулося? На мою думку, система зважень і противаг, яка вибудована в США ще з часів батьків-засновників, працює так, що просто неможливо почати таке велике повстання. У них уже була громадянська війна у 1865 році — вони зробили висновки.
Тому мені здалося, що війна вигадана не до кінця. Мені цей фільм нагадує ефект Мандели: усі говорять, що це алюзія на Трампа, але в самому фільмі насправді такого немає. Тому що навіть Нік Офферман, який зіграв у фільмі президента, не схожий на Трампа. Західні критики у своїх рецензіях часто проводять алюзію на президентство Трампа. Але в чому вона проявляється?
Настя: У штурмі Капітолію, коли прихильники Трампа вийшли на протест і захопили будівлю. Це натяк на те, що така спроба повстання була, й от і Ґарленд її докручує та масштабує.
Ігор: Історія штурму Капітолію справді стала для всіх шоком, тому система їхніх правоохоронних органів відразу закрила цю справу, а винних покарали. Тому мені й складно уявити громадянську війну з північними Штатами чи те, що якийсь штат раптом захоче від’єднатись. Цьому фільму не вистачає таких довгих вступних титрів на кшталт «в одній далекій-далекій галактиці», які би пояснювали, що відбувається у цьому всесвіті.
Настя: Натомість напочатку є попередження, що у фільмі багато вибухів й вони можуть зачепити чутливих глядачів.
Ігор: Робота зі звуком у фільмі шикарна. Умовно за якістю звуки пострілів можуть дорівнятися до «Сутички» Майкла Манна. Усе звучить і відбувається так, наче всі вибухи і постріли справжні.
Настя: Але водночас іноді ці шуми війни відсутні, бо їх замінюють тишею чи якоюсь мелодією. І єдиний звук, який в цей момент проривається — це клацання фотоапарата.
Ігор: Так, і теж цікавий прийом — він про те, як журналісти бачать війну. Хоча задум не новий: є «Сальвадор» Олівера Стоуна (до того, як він став путінським пропагандистом), де також про журналіста й антиурядові заворушення, є «Поле смерті» Ролана Жоффе — прекрасна стрічка про Камбоджу. Або, наприклад, «20 днів Маріуполі», який отримав «Оскара» та запропонував переоцінку того, як журналісти дивляться на війну. Й те, як автори фільму про Маріуполь дивились на війну в документальній площині реальності резонує з тим, як ці вигадані журналісти з «Повстання Штатів» дивляться на війну у вигаданому світі.
Настя: Що саме ти бачиш спільного?
Ігор: Фіксацію воєнних злочинів. Це історія, коли ти лише свідок воєнних злочинів, війна ведеться на твоїй території, де вбивають твоїх співгромадян. При цьому ти не комбатант і не можеш вбивати у відповідь. Ти маєш лише фіксувати факти, а інші — даватимуть оцінку.
Настя: Так, бо Лі каже малій Джессі: «ми знімаємо, щоб інші могли спитати». А ще в обох фільмах журналісти, які доти працювали в гарячих точках по всьому світу для того, щоб розповісти про війну у своїй державі й ніби як вберегти її від такого. Але їм не вдається, тому вони опиняються в цих умовах тепер на своїй землі.
Також цей фільм нагадує, що журналісти не мисляться як люди, які можуть переживати посттравматичний розлад.
Ігор: У Сполучених Штатах, наприклад, існують програми реабілітації для журналістів. Але однозначно, коли говорять ПТСР, то переважно йдеться про військових і медиків.
Настя: І тут є ця спроба підкреслити, що журналіст — це майже учасник бойових дій. Я згадую кадр з «Повстання Штатів», коли юна Джессі вперше фіксує смерть: є поранений вояка та його побратими навколо, які намагаються затиснути артерію та його врятувати, а вона його фотографує. Згодом ми зʼясовуємо, що це суперкадр, який виявляється найкращим на цій плівці. Але на цьому фото, окрім бійців, є ще журналіст: Джоел стоїть позаду і щось пише в блокноті. Він теж є в цьому кадрі, хоча його ніби не мало би тут бути і треба було б, можливо, якось вирізати з фото. Але ні, він присутній, тому що кожен кадр, який ми бачимо із зони бойових дій, і кожен текст, який читаємо, — зроблений людиною, яка всередині цієї війни.
Ігор: Так-так, але вони не стільки учасники, скільки свідки бойових дій. Бо учасники — це ті, хто беруть безпосередню участь. Журналісти — свідки, які фіксують, умовно, в прямому ефірі ці події. Але цей момент із камерою справді цікавий.
Настя: Скажи, а як тобі здається, чи резонуватиме цей фільм українському глядачеві?
Ігор: У мене є дві думки щодо цього фільму. З одного боку, він може резонувати. Тому що у фільмі є багато чого схожого до нашої війни, наприклад, історія з вимкненнями світла. Звичайно ж, у нас різні конфлікти, але цікаво, що у стрічці особливо й не фокусуються на тому, що це громадянська війна. У центрі тут — воєнні злочини, котрі в будь-яких конфліктах однаково жахливі: яма з мерцями, засипаними вапном, — це яма з мерцями, засипаними вапном, і не щось інше. Тема воєнних злочинів резонує, бо в Україні також були масові поховання розстріляних громадян.
Є ще сцена, де висіли побиті мародери, й це нагадало мені, як на початку лютого 2022 ловили тих, хто залишав мітки. З ними теж тоді іноді жорстоко розправлялися. І таких паралелей є багато.
А з другого боку, ця війна все ж таки голлівудська, дуже CGI. Бо навіть якщо у тебе немає реального досвіду бойових дій, а ти спостерігаєш за війною через інформаційні канали й документальне кіно, у цьому випадку розумієш, що дивишся ігрове кіно, а саме: великий голлівудський атракціон з бюджетом, здається, між 50 і 70 мільйонами доларів, але ти не дивишся війну. Це безпечний простір.
Мене це не тригерить, тому що я розумію, як кінокритик, різницю між документальним і художнім кіно. Але я думаю, багатьох людей, які мають реальний досвід бойових дій, може тригерити, коли вони дивитимуться цю «карусель». Комусь може сподобатися або не сподобатися — це залежить від досвіду і сприйняття.
Настя: Знаєш, а я ще думаю про те, що мені хочеться порівнювати цей фільм з «Інтернатом» Сергія Жадана. Йдеться про певне внутрішнє відчуття, яке ти маєш після перегляду та після читання відповідно. От є цей вчитель Паша, який рухається якимись територіями сірої зони Донбасу, зустрічається з якимись дивними людьми, не знає, як правильно заговорити, щоб не сказати зайвого, як вигідніше сторгуватись. І тут же та частина російської пропаганди, яка була перші вісім років війни: про братовбивчу війну і про те, що Україна бомбить свій же Донбас.
Ігор: У фільмі Емира Кустуриці «Чорна кішка, білий кіт» про війну в Югославії є цікавий момент про зупинки на блокпосту. Під час тієї війни був чіткий розподіл своїх–чужих через те, що воювали серби та босняки. І на блокпосту розрізняли за тим, чи ти обрізаний, бо босняки — мусульмани, і вони всі обрізані.
І режисер дуже комедійно це обігрує: теж запитують про те, звідки ви, «з землі балканської?» І звучить відповідь: «Так, з землі балканської, але масштаб, на який вона простягається, може бути різним».
Настя: Навіть у трейлери увійшов момент, коли герой-солдат запитує: «А ви які саме американці?» Із цим складно, бо хто такі американці?
Ігор: Тому що американці — це збірна нація, вона складається з усіх у світі. І той хлопець, якого цей солдат застрелив, народився в Гонконзі, він, найімовірніше, такий самий американець, бо, хоча й не народився тут, його все життя склалося в Америці. І власне, а як визначити, хто американці?
Настя: Як тобі здається, цей фільм випадає з фільмографії Ґарленда?
Ігор: У своїй фільмографії він абсолютно логічно рухається. Ґарленд займається розвитком нетривіальної наукової фантастики. Це його останній режисерський фільм, тому що він повертається до писання сценаріїв. Як режисер він працював з менш дорогим кіно, досяг у цьому успіху й рухався далі, до якраз-таки високобюджетних фільмів.
Настя: Поміркуймо також про те, що Голлівуд дуже любить руйнувати Америку. Я маю на увазі різні стихійні лиха, вибухи, руйнування. Чому їм так хочеться руйнувати своє ж: підривати будівлі, затоплювати чи заливати лавою міста?
Ігор: Я думаю, це пов’язано з тим, що американці такий народ, який дуже зав’язаний на Америці. Є безліч жартів, що вони взагалі не розуміють, де Балкани, а де Балтійські країни. Для них абсолютно зрозумілі простори на кшталт Лос-Анджелеса, Флориди й Нью-Йорку, тому катастрофи вони вибудовують там. Хоча насправді таке ніколи не відбудеться в цих локаціях. Тобто це історія про те, що американці зацікавлені в собі, зацікавлені в Америці. Світ за Америкою їх цікавить значно менше.
Настя: І є ще одне, про що я думала протягом усього фільму: а що ми насправді знаємо про цих журналістів? Тобто двоє працюють в Reuters, один працює в залишках New York Times, є молода незалежна журналістка — невідомо, для кого вона знімає. Але вони живуть у світі без зв’язку, бо вони кажуть про те, що мобільного покриття немає. І у світі без новин. Вони не спілкуються зі своїми редакціями, вони їдуть, не знаючи, куди саме, по чиїй вони території рухаються.
Навколо — інформаційний вакуум. На кого насправді ці журналісти працюють? Куди вони потім передадуть це гіпотетичне інтерв’ю з президентом? Чи воно з’явиться? Для кого, якщо ніхто не слідкує за новинами?
Ігор: Це цікаве питання, але найпевніше воно стосується того, як працює весь цей усесвіт Ґарленда. Чому, наприклад, Вашингтон оточений сепаратистськими військами, а лінія фронту — під Шарлотсвіллом? Це питання, яке в мене виникало, адже від Шарлоттсвілля до Вашингтону — тисячі кілометрів.
Насправді, сюжет цього фільму схематичний, він погано прописаний. Тому й виникає ще питання: а як журналісти зв’язуються з редакцією чи хто їх послав у Вашингтон? Що будуть робити старший Семмі й молодша Джессі, яких вони взяли з собою і кинули під Шарлотсвіллом? Куди вони підуть, як працюватимуть далі? Згодом, коли група героїв приїжджає в табір сепаратистів і там є теж преса, то незрозуміло, хто це — незалежні медіа чи пресслужба цієї бригади?
Настя: Журналіст Джоел називає їх щурами, натякаючи що вони працюють на армію Західних сил.
Ігор: Весь цей фільм у форматі «додумай сам». Я розумію, коли є відкритий фінал, який тобі треба для себе вже домислити, але не коли протягом фільму доводиться щось додумувати до кожного сюжетного ходу.
Настя: Можливо, відповідь дають персонажі? Чи відбувається їхній розвиток протягом фільму?
Ігор: Мені здається, що принаймні Джоел достатньо розвивається в цьому фільмі. Ми бачимо, як війна його буквально змінює. На початку фільму Джоел веселий, самовпевнений хлопець, каже, що прорветься через Вашингтон, де журналістів стріляють, як кролів, що дійде до президента США, візьме в нього інтерв’ю і все буде супер.
І поки Джоел їде, він бачить воєнні злочини, бачить, як його друзів просто розстрілюють, бо чоловікові з автоматом просто так захотілося. Це змінює персонажа. До кінця фільму Джоел починає усвідомлювати насправді, наскільки ж війна абсурдно жорстока. Тому що на початку цього ще не видно.
Фактично єдина, хто реально розуміє, з чим вона працює, — це героїня Кірстен Данст — Лі Сміт. Вона усвідомлює, де перебуває і чим це все закінчиться. Бо, наприклад, молода репортерка Джессі поруч із нею ще не до кінця розуміє, що таке війна. До того ж їй незрозуміло навіть на рівні того, як поводитися під лінією вогню.
Настя: Але водночас Лі, яка від початку знає, з чим вона працює, бо з перших хвилин у неї перед очима є кадри попередніх злочинів, які вона фіксувала, в кінці, коли вона опиняється у Вашингтоні — ламається. Вірогідно, її ламає смерть наставника, бо вона неактивна, вона ховається за барикадами, йде за інерцією, але вона не включена в процес.
Ігор: Це якраз про те, що ти говорила про ПТСР, від якого страждають і репортери. Наприклад, Лі постійно накопичує в собі це переживання — і самої війни, і хвилювання за колег. Її компанія постійно потрапляє в якісь абсолютно непотрібні пригоди протягом фільму: вони завжди закінчуються трагічно, але їх можна було легко уникнути. Лі у цій групі постійна лідерка, бо вона єдина розуміє, з чим вони мають справу.
Мені здається, що смерть Семмі стала крайньою точкою того, персонажка усвідомила — вона не впоралася, вона не врятувала всіх. Це її зламало. Це якраз мить, коли ПТСР повністю охопив її, що вона не могла більше ігнорувати це в собі.
Настя: Вона не змогла бути остаточно уважною під час перестрілки й тому помирає?
Ігор: Я думаю, що, навпаки, вона була дуже уважною. Вона чітко розуміла, що станеться, якщо вона не стрибне і не прикриє собою. Лі це робить свідомо.
Настя: Це про порятунок іншого чи це про самогубство як втечу?
Ігор: Це про порятунок і, знову ж таки, про нескінченну відповідальність — за групу, за молоду репортерку, що захоплюється Лі.
У цьому Ґарленд показує, як трагічно переймає досвід нове покоління. Тому що одні журналісти вмирають на війні, і на їхнє місце приходять нові, щоб продовжувати їхню роботу.
Настя: Я дивилась відео з пресконференції цього фільму. І Ґарленд казав про те, що йому було важливо зафіксувати тяглість поколінь через техніку, на яку фотографує молода репортерка, — це стара плівкова камера. Вона працює так, як це робили військкори 1970-х, які працювали в Камбоджі чи В’єтнамі, і яких бачив Ґарленд.
Ігор: Так. Тут можна і згадати, наприклад, Вільяма Юджина Сміта — про нього був фільм «Мінамата» з Джонні Деппом, — який принципово знімав лише на плівкову камеру. А це якраз був період, коли почала зароджуватися кольорова фотографія, і він навіть відмовлявся нею знімати. Сміт був олдскульним.
Історія з плівковою зйомкою — це окремий професійний фетиш. Але це й про традицію, як переймали досвід. Бо, до речі, у фільмі Лі знімає на цифрову камеру. А молоді журналісти — це такий збірний образ того, як вони намагаються всотати досвід старшого покоління, вивчитися на ньому аби стати кращими.
