Внутрішній ресурс та зовнішній імпульс. Про діяльність самоорганізованих ініціатив та виставку «ВСЕ НОРМАЛЬНО))»

Самоорганізовані простори далеко не завжди виникають, щоб заповнити культурний вакуум. Часто вони народжуються з бажання запропонувати альтернативну мистецьку сцену, нові способи взаємодії, інший вектор розвитку. Зрештою, саме ініціатива одного або кількох ентузіастів нерідко стає початком великої інституції.

Для проєкту було відібрано низку ініціатив, які функціонують або функціонували в Україні переважно з 2014 року до сьогодні: «Балконна галерея», «Висока Кімната», галерея «Гангрена», «Гарелея Неотодреш», «Генераторна кімната», «Дніпростір», самоорганізовані ініціативи зі збереження монументального мистецтва, «Квартира 14», «Культура Медіальна», «Кручі», лендарт-симпозіум «Простір Покордоння», «Міжкімнатний простір», «Нагірна 22», «Назва Змінна / Variable Name», «Піч», «Платформа ТЮ», «Проникнення», сквот «Автономія», «Творче нежить», «Тотем», «Хлібзавод», Bunker 2.0, Depot 12_59, Instytut avtomatyky, Noch, Open Place.

На перший погляд, це хаотична чи навіть небезпечна суміш. Проте в цьому проєкті все це не лише співіснує, а й працює як єдиний організм. Попри велику кількість учасників, виставка не здається перевантаженою чи еклектичною. Навпаки, вона зберігає цілісність, дозволяючи кожній ініціативі говорити власним голосом.

Проєкт сформувався за результатами Конкурсу незалежних кураторських досліджень від Jam Factory Art Center, покликаного підтримати авторські дослідницькі проєкти й посилити видимість незалежних культурних ініціатив в Україні.

Переможцями стали два дослідження. Перше — Weaving Насті Хлестової і Антона Ткаченка, співзасновників «Гаража 127», присвячене історії українських artist-run spaces. Друге — «Художники бігають. Самоорганізовані мистецькі простори та ініціативи» кураторів галереї «Товари з Європи» Анастасії Шергіної і Ігоря Тимощука.

Назва виставки — іронічне відсилання до стану хаосу, браку ресурсів, відсутності стабільності та постійних труднощів, у яких працюють незалежні ініціативи. «“Все нормально))” — короткий і соціально прийнятний опис стану, у якому катастрофа стає повсякденним фоном для життя й роботи», — зазначають куратори у виставковому тексті. Оскільки вони самі засновники artist-run просторів, ця назва водночас самоіронічна. Вона працює саме тому, що не є проявом інституційного тиску чи ієрархічного глузування, а радше відчувається як дружнє похлопування по плечу.

Назва, що є алюзією на відомий мем, у якому жовтий пес безтурботно п’є чай посеред пожежі, має глибину, непомітну на перший погляд. Це тонке висміювання самих себе і водночас — гасло повсякденності. Якою б не була проблема — від зламаної вбиральні чи відсутності грошей на зайвий тюбик фарби до вигорання одного із засновників або насильницького виселення з орендованого приміщення, — відповідь майже завжди одна: «Все нормально». І обов’язково з двома дужками — чи то як прояв удаваної сміливості, чи як нервовий смішок.

Утім, це повсякдення стосується не лише незалежного мистецтва, а й української культури та України загалом. Тому відповідь на питання, звідки беруться сили, ресурси й мотивація продовжувати свою справу, виявляється напрочуд простою: ми живі, ми продовжуємо існувати й робити те, що любимо, попри зовнішні обставини та внутрішні вагання.

За часів радянської окупації України Клуб творчої молоді проводив несанкціоновані вечори пам’яті репресованих діячів культури. А сьогодні в експозиції виставки «ВСЕ НОРМАЛЬНО))» є бронзова табличка — найвища європейська відзнака у сфері культурної спадщини, яку херсонська ініціатива «Тотем» отримала за багаторічну роботу з визнання та збереження спадщини Поліни Райко. Це наочне підтвердження того, що самоініційована відповідальність за збереження культурної пам’яті не зникла разом зі здобуттям незалежності. Навпаки — дістала змогу розвиватися, знаходити підтримку й об’єднувати навколо себе дедалі більше людей.

Отже, історія самоорганізованих спільнот значно довша за часові межі цієї виставки. І хронологія проєкту визначена не початком самого явища, а історичним контекстом, у якому формується й виборюється сучасна українська ідентичність. Під час Революції гідності і з початком російської агресії незалежні мистецькі ініціативи набули особливого значення та видимості, ставши голосом швидкої, часто радикальнішої реакції на суспільні зміни, не обмеженої усталеними правилами інституцій та без потреби звертатися до офіційних заяв. Водночас вони перетворилися на осередки протидії дезінформації, підтримки вразливих груп населення, волонтерства та взаємодопомоги. Так, з 2016 року маріупольська «Платформа ТЮ» стала прихистком для незалежних митців, маргіналізованої молоді і всіх, хто не вписувався в рамки життя прифронтового міста.

З початком повномасштабного вторгнення ця роль лише підсилилася. Багато просторів перетворилися на волонтерські штаби, як, наприклад, попередник Чернівецької галереї Bunker 2.0 — центр сучасного мистецтва Bunker. Разом з тим мистецькі ініціативи і далі роблять реальний фінансовий і організаційний внесок у спротив російській агресії та підтримку українського суспільства, збираючи на своїх подіях гроші для Сил оборони, вимушено переміщених осіб, людей, які постраждали від російської агресії тощо. Ба більше, багато представниць і представників мистецької спільноти самі долучилися до Сил оборони України. Декому з них ця боротьба коштувала найдорожчого — життя. В експозиції виставки представлена робота Вінницького культурного простору «ПІЧ», один із засновників якого Володимир Подолян загинув у 2025 році під час виконання бойового завдання на Сумщині.

Мені зрозумілий скепсис, який усе ще присутній в дискурсі про мистецькі самоорганізовані простори та ініціативи. Хто завгодно може повісити картину на стіну власної квартири. Але щоб десятки людей захотіли прийти й побачити її, потрібне щось більше. Я не можу точно сказати, що саме, але спробував би описати це трьома словами: впевненість, щирість і недосконалість.

Можливо, справа саме у внутрішньому ресурсі, у переконанні, що навіть невеликими зусиллями можна змінити чиєсь уявлення про мистецтво або зробити його трохи доступнішим, принаймні для свого найближчого оточення. Не чекати вигідної стартової точки, а бути готовим демонструвати людям власний процес становлення із його сумнівами, пошуками й помилками. Не боятися показувати ці помилки.

Отже, готовність демонструвати й відстоювати свої переконання до того, як виникли ідеальні умови, і є тим, що привертає увагу людей.

Але чому глядачу просто не вибрати музей, адже, по суті, і музей, і самоорганізований мистецький простір виконують ті самі функції? Різниця полягає лише у способі взаємодії. Великі інституції через свій масштаб і вимушену формальність здаються більш дистанційованими від відвідувачів. Самоорганізовані ж ініціативи, навпаки, значно частіше прагнуть цю дистанцію скоротити — зменшити формальний поділ між куратором, митцем і відвідувачем.

Це не означає, що рівень професійності їхніх команд нижчий. Подекуди він навіть вищий, адже постійна необхідність імпровізувати, працювати з мінімальними ресурсами та шукати нестандартні рішення створює унікальний досвід для розвитку. Так само це не означає, що інституції менш емпатійні. Йдеться лише про різні формати роботи, кожен із яких має власну логіку. Невелика команда незалежної ініціативи не може існувати без підтримки своєї спільноти, тоді як велика інституція фізично не здатна підтримувати однаково тісний контакт з усім своїм ком’юніті.

Крім того, незалежні мистецькі осередки навряд чи доречно порівнювати лише з музеями в їхньому класичному розумінні. Не змушені обмежувати себе лише одним форматом, невеликі ініціативи можуть поєднувати в одному просторі одразу кілька напрямів роботи: проводити камерні концерти, театральні вистави, кінопокази, робітні, лекції, дискусії, працювати як майстерні чи тимчасові резиденції і все ще залишатися галереєю.

Додатковий змістовий контекст експозиції додає те, що далеко не всі представлені простори збереглися. Частина з них припинила своє фізичне існування, втратила простір, змінила формат роботи, залишилася лише в архівах або продовжує працювати в екзилі.

Із цієї причини дослідження мало реалізуватися у формі виставки, а не каталогу чи статті. Воно потребувало фізичного простору, який хоча б тимчасово став місцем зустрічі десятків самоорганізованих ініціатив. Гаражі, підвали, орендовані квартири, колишні складські приміщення та інші альтернативні простори зібралися разом, щоб розповісти власні історії через знакові роботи, документи, матеріали work in progress, фотографії, відео та інші свідчення своєї діяльності. Таким чином кураторській групі вдалося наочно продемонструвати проєкт у вимірі часу і простору, а не просто вказати це в експлікації до виставки.

Строкатість історій, крихкість існування та різноманітність способів самовираження в експозиції не сприймаються як прояв роз’єднаності. Навпаки, новостворені мистецькі жести, роботи попередніх років, архіви й матеріали взаємно доповнюють одні одних, демонструючи динаміку сучасного культуротворення в Україні на всіх можливих рівнях.

Саме тому здається цілком природним і не викликає спротиву сусідство інсталяції мистецького об’єднання «Проникнення» в образі великого сома, яке формує сучасну, утворену на прихованих наслідках побудови Кременчуцького водосховища, мітологію Черкаської області, і фотоархіву діяльності «Гарелеї Неотодреш», який є містком до тимчасово окупованих територій Луганської та Донецької областей; колажу міських мемів «Високої Кімнати», який спростовує офіційні, проте викривлені наративи про Кривий Ріг, і архіву робіт спільноти «Нагірної 22», яка напередодні вернісажу втратила свій простір. І це зараз не спроба протиставити ці ініціативи чи спекулювати на болісних темах. Це лише наочна демонстрація їхньої динаміки та нагадування: фізичне або формальне зникнення не стирає сліду і внеску.

Кінець кінцем, навряд власне приміщення можна назвати самоціллю. Воно радше слугувало інструментом для досягнення важливішої мети — сформувати мистецький осередок, об’єднаний спільними цінностями й інтересами. Прив’язаність, відчуття причетності та хімія між людьми й формують спільноту. Її неможливо створити добре устаткованим приміщенням, адміністративними рішеннями або вписати в річний робочий план. Вона виникає поступово — через спільний досвід, взаємну довіру, розмови, суперечки, допомогу й бажання повертатися до того самого місця, людей чи мети.

По суті, між самоорганізованою ініціативою та її відвідувачами виникає своєрідна мовчазна угода. Ніхто не зобов’язаний приходити на відкриття виставок, донатити, купувати роботи, запрошувати друзів чи допомагати з організацією подій. Так само й представництво ініціативи не може гарантувати своїй спільноті жодної винагороди. Проте саме взаємна довіра й готовність вкладати власний час, увагу та сили формують той ресурс, який дозволяє простору існувати навіть тоді, коли особистий ресурс його засновників майже вичерпаний.

Усім просторам, які не можуть повернутися до рідних стін через окупацію; усім, хто втратив приміщення через підвищення орендної плати або фізичне знищення; усім командам, що розпалися через внутрішні конфлікти чи мобілізацію своїх учасників; усій мистецькій спільноті, яка стала на захист України; усім просторам, які взимку працюють при свічках і в трьох куртках, а влітку борються зі спекою; усім, у кого вимкнули воду або заклинило замок на дверях, — присвячується.

Адже «ВСЕ НОРМАЛЬНО))». Чи не так?