Дослідження меж жіночності через мистецькі практики: феміністична виставка в Кривому Розі

Кривий Ріг знову руйнує стереотип, що це суто індустріальне місто металургів і шахтарів. До 19 квітня у Гончаренко центрі триває феміністична виставка «Візуальні голоси жінок», підготовлена Криворізьким центром сучасної культури / KRCC за підтримки Українського жіночого фонду.

Проєкт має на меті розповісти про жінок, їхню сутність, життя і переживання — без прикрас і без міфів — єдиним можливим способом: устами самих жінок.

В експозиції представлено роботи мисткинь із різних регіонів України, кожна з яких  використовує різні мистецькі практики для осмислення власного життєвого досвіду. Як на мене, організатори та учасниці взялися за більш амбітне завдання, ніж заявлена в афіші мета: вони роблять ще один крок до переосмислення суспільного уявлення про жіночність. Саме тому місцем проведення вибрали Кривий Ріг — місто індустріальне й оповите бандитськими міфами.

«Гнів» (із серії «7 гріхів») і «У кожного свій шлях» — імпровізований живописний диптих, який висвітлює тему утисків, соціальних кайданів і звільнення з них. Художниця Настя Ех зізналася, що спочатку ці роботи не задумувалися як пара, але згодом вона побачила в їхньому симбіозі новий посил, тому вирішила представити їх як єдину композицію.

«Гнів» грає на контрастах: зображує войовничу, розлючену, розкуту жінку — таку, до якої патріархальне суспільство не готове, водночас її оточують рожеві кролики та діснеївські пташки, які асоціюються з традиційним образом «типової жінки». Ця контроверсія підкреслює багатогранність жіночої натури.

У зв’язці з другим елементом диптиху — картиною «У кожного свій шлях» — композицію можна читати як заклик не керуватися соціальними догмами, але й не протистояти їм навмисно, а обрати власний шлях, яким буде комфортно йти, залишаючись собою.

«Тіло без прикрас, без соціальних нашарувань. Зображення щире, чесне…» — так коментує своє полотно «Годувальниця» Оксана Жарун. Картина демонструє жіноче тіло, цей образ відсилає до канонів неолітичних Венер і кам’яних баб — ідолів, яким поклонялися як уособленню родючості та продовження роду. Разом з тим кольорова палітра і символічні елементи у вигляді серпанку на голові жінки та купідонів звертаються до античності або Ренесансу, коли зображення жінки набувало нових естетичних форм і мало інше, хоча й не менш сакральне, значення. Таким чином художниця рефлексує над метаморфозами, яких зазнавало жіноче тіло в різних мистецьких традиціях, підкреслюючи певну циклічність у сприйнятті жіночності.

Образотворчість і поезія поєднані в колажній серії Ксенії Костянець «Голоси». Чотири таблички демонструють лаконічні гасла, які з трагічною влучністю передають внутрішній стан українців та українок під час щоденної боротьби за виживання. Гасла є уривками з творів літераторок — Лесі Українки «Змагаймось за нове життя!», Ольги Кобилянської «Буду жити, буду робити», Вікторії Амеліної «Сьогодні не ти, відбій» і цитатою з вірша авторки «Я сумую за станом безпеки», — візуалізованими в техніці аналогового колажу. Фрагментарність і добір образів створюють напругу, яка впливає на сприйняття і розуміння серії. Разом ці вирази в контексті нашого життя перетворюються на повноцінну історію, у якій кожен новий елемент доповнює попередній. Але я бачу цю серію радше оптимістичною, ніж трагічною. Після останньої таблички я ставлю кому, яка повертає нас до першої, де лунає заклик продовжувати опір.

До того ж цим тетраптихом Ксенія зробила наочною назву виставки, візуалізувавши голоси жінок, які, за словами мисткині, значною мірою вплинули на формування її особистості.

Художня світлина із серії «Атпустка» 2021 року дуету XUANH Sisters. Жінки на відпочинку у фейскіні, які захищають від пекучого сонця, лежать на рушниках, але на тлі сіра пустка, а не фешенебельний курорт. Спершу робота була візуальною сублімацією обмежень в умовах карантину і виражала здатність пристосовуватись до життєвих реалій. Однак із плином часу серія почала набувати нових значень: карантинні обмеження трансформувалися в негаразди, спричинені війною, а вміння адаптуватися — у виживання і життя попри все. 

У центрі всіх цих подій — жінка, її обличчя й емоції приховані, тому ми не можемо знати її справжніх переживань, прихованих за розкутою позою та майстерною грою.

Катерина Бондарець часто зображує жінку в своїх колажах у різних її іпостасях: краси, ніжності, берегині, творчого начала, воїтельки — цей перелік можна продовжувати. Жінка виступає не як статичний елемент, а як постійно змінна сутність.

Роботи «Корекція», «Відбиток», «Золоті замки» стилістично та змістовно пов’язані. Ця серія висвітлює вплив соціуму на життя жінки, вибудовуючи умовну схему: нав’язування спотворених уявлень про світ, формування поведінкових патернів — словом, коригування; далі ці уявлення закріплюються, стають нормою й передаються як відбиток, який важко стерти. 

Візуально роботи відтворюють еллінську естетику з її лаконічністю та елегантністю.

Диптих «Плагіат». Коли люди почали розкуто ставитися до свого тіла? Навіть сьогодні можна почути гнівні коментарі щодо комфортного одягу, який видається критикам занадто відвертим, а люди, які не соромляться бути собою, зазнають дискримінації. Але засади гармонійного ставлення до тіла і життя почали формуватися ще в період Відродження. Катерина Бондарець у цій роботі порівнює жінок-моделей — вільних, упевнених у собі — з античними статуями або їхніми аналогами часів Ренесансу, які так само невимушено й природно демонструють своє тіло.

Диптих «Стіни лікують». Жінка в полі зору, жінка в центрі уваги, жінка схована за стінами. Образ захисту чи контролю?

На перший погляд персонажка колажу перебуває в умовній атмосфері сховку, про що свідчить і назва артоб’єкту. Але композиція побудована таким чином, що центральна фігура залишається видимою через шпарини в стінах — за нею наглядають. Глядачі стають вуаєристами, спостерігають за жінкою, що перебуває в просторі, який здається їй захищеним та затишним. Розглядати картину стає ніяково, бо це наводить на питання, поставлене на початку.

Наступним трьом роботам виділено окремий простір, відділений від основного залу аркою. 

Інсталяція Влади Ралко «Недільний обід». Хрестоматійний образ — святковий стіл, ошатно вбраний і заставлений всілякими наїдками. Що ховається за ним? Сімейний затишок, весела компанія, радісно проведений час. Водночас обідній стіл як символ відсилає до біблійної Тайної вечері, до сюжету якої звертаються багато художників і художниць різних епох — ілюстрації зради, ницості, продажності, які пліч-о-пліч ходять із найціннішим: дружбою, любов’ю, родиною. Таке трактування підсилює сервірування столу: на тарілках замість смачної їжі, як здавалося на перший погляд, насправді лежать скривавлені шматки сирого м’яса, сліди насильства і руки, які заподіюють зло. Інсталяція розмиває межу між святом і жертвою, між ритуалом спільності та актом насилля.

Масштабне полотно, яке притягує до себе увагу, — «Дівчина-єдиноріг» Анастасії Тимошенко. Скромна в кольорах експресіоністська абстракція, створена шляхом поєднання емалі й олії. Шари фарби різної фактури взаємодіють, утворюючи ефект, що нагадує брижі на воді, затягнуті серпанком.

Однак у хаотичній, на перший погляд, абстракції ховаються обличчя. Чи це образ дівчини, яка, згідно з експлікацією до роботи, «розчинилась у просторі між фантазією та реальністю», чи образ суспільства, яке суворо споглядає і накладає обмеження?

Експеримент Мауріціо Каттелана, який був покликаний іронічно підсвітити абсурдне сприйняття сучасного артринку і спекуляції на понятті естетики, знайшов своє відображення в бриколажі Марини Чайки «Втомилася голитися». Бритва, леза якої забиті волоссям, прикріплена до полотна сріблястим скотчем, поруч написана фраза, яку я неодноразово чув від своїх колежанок: «fuckin’ tired of shaving».

Як це пов’язано з Каттеланом? Його робота «Комік» — банан, прикріплений до стіни таким самим скотчем, — висміювала підхід до сучасного мистецтва. Бритва ж висміює підхід суспільства до сприйняття жіночого тіла. Використання слюру (грубого сленгу) ще більше акцентує на проблемі об’єктивації жінки і сигналізує про нагальну потребу змін.

Через, я б сказав, інтимну атмосферу панельного усамітнення цих трьох робіт я сприйняв їх як одну велику інсталяцію — таку собі кухоньку в хрущовці, алюзію на сімейний побут, у якому жінка скута обов’язками та буденною рутиною.

На протилежній до «хрущовки» стіні транслювалася відеоробота Ксенії Гнилицької «Ксенія Київська». Це псевдонім головної героїні, яка балотується в президенти, — тонка сатира над рекомендаціями YouTube і TikTok, і це інерційно викликає посмішку: про ворожок, які пророкують «швидку перемогу», політичні інтриги, шахрайство. Ще дужче дивує справжнє провидіння авторки: у 2016 році вона передбачила TikTok і його тренди. Припускаю, що свого часу ця робота висміювала протистояння політичних сил, яке відволікало від боротьби зі справжнім ворогом.

Ще однією роботою в експозиції виставки став відеоперформанс Марії Куліковської (режисерка — Дарія Біляк). «Сага» — це архів перебігу вагітності. Природний процес показано через чуттєву взаємодію партнерів, щирі жести в театральних декораціях. Тут поєднуються студійність і реальність, трепетний страх перед новими викликами та гарантована підтримка.

Відеоряд, доповнений музикою Олексія Шмурака, змусив пожвавлену залу затихнути на всі дев’ять хвилин хронометражу. Відвідувачки й відвідувачі, затамувавши подих, стежили за подіями на екрані. Навіть після завершення відео ще тривала мовчанка. І справді — це одна з тих робіт, які потрібно побачити й відчути, а не слухати про них.

На цьому я завершую розповідь про артоб’єкти, представлені на виставці. Свідомо не розкриваю всіх карт, аби не зіпсувати враження від особистого знайомства і спонукати вас відвідати виставку. Зробити це можна з понеділка до суботи з 10:00 до 18:00 за адресою: вулиця Комерційна, 4, Гончаренко центр, Кривий Ріг.

Насамкінець пропоную підтримати ініціативу організаторів та мисткинь і долучитися до переосмислення поняття «жіночність» — розширити його значення, надавши нову дефініцію, що відображатиме всю глибину жіночого досвіду. Це має бути еквівалент слова «мужній» — такий, що не применшує заслуг і не зводиться лише до гарної сукні чи витонченої сумочки. Бути жіночною означає бути сміливою, захищати свою країну, виховувати дітей, творити мистецтво і змінювати світ.