10 думок художниці Фанні Лешевальє

Фанні Лешевальє — французька мисткиня, яка від початку повномасштабного російського вторгнення активно підтримує Україну. Вона створює фотомонтажі, що поєднують фотографії військових репортерів із класичними творами західного живопису. Роботи художниці покликані зберегти чутливість західного суспільства до трагедії, яка розгортається на кордонах Європи. Вони формують контекст, що дозволяє європейцям бачити Україну не лише в новинах, а й у віддзеркаленні власної культурної спадщини.

З 9 до 20 квітня у Музеї історії міста Києва відбудеться перша українська виставка Фанні — проєкт під назвою «In memoriam. Реальність крізь мистецтво». Це важливий спосіб розповісти історії тих, кого торкнулася війна, і водночас подарувати українцям короткі миті спокою. Також це реальний вияв солідарності з нашим народом: художниця спрямовує всі доходи від продажу фотомонтажів на допомогу організаціям, які працюють безпосередньо на передовій. А кошти від продажу робіт, що будуть представлені в межах української виставки, підуть на створення освітньо-реабілітаційного хабу в Києві.

Ми поговорили з Фанні про специфіку її творчого процесу та об’єднавчу силу мистецтва, а також про сприйняття України й української культури.

Сьогодні мистецтво — це широке і багатогранне явище. Воно нерозривно пов’язане зі своїм часом: мистецтво водночас є його свідком і відображенням, фіксує менталітети, точки напруження й еволюцію суспільства. Та передусім це — засіб комунікації через емоції та оповіді, який передає вразливість як митця, так і глядача.

Мої перші фотоколажі з’явилися ще у 90-х роках, задовго до епохи Photoshop. Тоді я вирізала фотографії, накладала їх одна на одну, а потім фотографувала знову. Це був так би мовити розважальний та особистий підхід.

У лютому 2022 року, зіткнувшись із подіями в Україні, я почувалася безсилою, але шукала спосіб висловити свою підтримку якнайшвидше. Я обрала цифрову техніку замість живопису, оскільки вона дозволяла мені оперативно діяти через соціальні мережі. Хоча в мене не було контактів в Україні, завдяки хештегам я змогла швидко зв’язатися з людьми, яких це могло зацікавити. Я знала, що багато цивільних укриваються від обстрілів у метро чи підвалах, а їхнім єдиним зв’язком із зовнішнім світом є телефон. Тому я хотіла майже щодня надсилати їм зображення, які говорили б про них самих — а також про те, що об’єднує нас крізь епохи та кордони: наші емоції, історії, красу, життя. Для цього я використовувала класичні картини.

Мої фотомонтажі дозволили мені швидко зблизитися з українцями, краще зрозуміти їхню реальність і певною мірою ідентифікуватися з ними.

Фотографії є відправною точкою та основою всієї моєї роботи. Саме вони зворушують мене і викликають бажання зберегти їх у пам’яті. Тож я прагну підкреслити їхню значущість та намагаюся надати їм більш особистісного звучання. Коли зображення викликає в мене емоцію, асоціацію чи перспективу, що перегукується з певним твором, який я зустрічала протягом свого художнього шляху — я поєдную їх у монтажі.

Перетинаючи кордони й епохи, мистецтво нагадує нам про цю універсальність.

Картини, які я обираю, безпосередньо натхненні роботами фотожурналістів. Пов’язане мистецьке полотно має не лише підкреслювати значущість фотографії та поважати свідчення фотографа, а й пропонувати другий рівень прочитання.

Наприклад фотографія, яку я поєднала з картиною «Данте та Вергілій у пеклі» Вільяма Бугро, була зроблена Арсеном Петровим у Бородянці на початку повномасштабної війни. Цей колаж став можливим, тому що я мала доступ до багатьох файлів Арсена в HD якості. Порожній простір між двома зруйнованими будівлями міг бути заповнений лише насильством вторгнення — а дві постаті, що борються на полотні, символічно втілюють боротьбу України з Росією. Фотографії руйнувань, жертв і солдатів перегукуються з пеклом, зображеним Бугро.

Вибір твору живопису також може бути продиктований естетичними міркуваннями (наприклад паралельним розташуванням двох облич, що дивляться одне на одного) або ж конкретним посланням. Зокрема у фотомонтажі, натхненному «Дівчиною з перловою сережкою», я поєднала образ Олени — українки, яка потрапила на перші шпальти європейських газет після того, як зазнала важкого поранення, — з образом з цієї культової картини. Дівчина в хустці українських кольорів звертається до глядача, до Заходу, ніби кажучи: «Подивіться, що з нами робить Росія».

Крім того, щотижня я відкриваю для себе нові твори мистецтва — як відомі, так і менш відомі — і черпаю з них натхнення, щоб збагатити свій підхід.

Біблійні мотиви несуть у собі універсальні символи, які пройшли крізь століття і продовжують резонувати з нашою епохою. Інтегруючи їх у свої фотомонтажі та встановлюючи діалог між цими давніми оповідями й реальністю України, я прагну пом’якшити травматичний вплив війни та пов’язаного з нею насильства.

У цьому контексті деякі біблійні оповіді набувають особливого значення. Боротьба між Давидом і Голіафом стає метафорою українського опору величезній та жорстокій силі. Розп’яття символізує принесений у жертву народ, тоді як «Оплакування Христа» Андреа Мантеньї нагадує про жертву солдатів. А переосмислене військовими народження Адама зі знаменитої фрески Мікеланджело стає народженням війни.

В одній з робіт я «одягла» персонажів з полотна Федеріко де Мадрасо «Леокадія Самора й Кесада» у шалик, розписаний за мотивами роботи «Голуб і голубонька» української художниці Марії Примаченко. Цей фотомонтаж був створений на честь мисткині, чий будинок-майстерня був зруйнований через підрив росіянами дамби Каховської ГЕС. Птах Примаченко нагадує мені знаменитого голуба Пікассо — символ миру. Моя мета полягала в тому, щоб зобразити молоду європейку, яка дивиться на глядача, тоді як її шалик, наповнений кольорами та світлом, символізує українську культуру. Хоча здається, що шалик ось-ось впаде, вона втримує його.

Творчість Марії Примаченко надихає. Я створила ще кілька фотомонтажів з її картинами. Контраст між суворою реальністю України та радісним, яскравим баченням художниці спонукає мене використовувати їх символічно, зокрема через мотиви стійкості. Наприклад, квіти — це символ надії попри страждання. Такі елементи контрастують із зображеннями руйнування та насильства, створюючи сильну візуальну напругу.

Загалом я майже не інтегрую українське мистецтво у свої фотомонтажі, оскільки маю на меті створення діалогу між нашими культурами. Треба визнати, що наразі я мало знаю про українське мистецтво. Попри це, мене вразили його автентичність та енергія, а також глибока прив’язаність України до своєї культури й готовність докладати всіх зусиль до її захисту. Зараз, коли Росія намагається стерти українську культуру, вкрай важливо, щоб її специфіка була зрозуміла та відома в різних куточках світу.

Мені важко рекомендувати конкретні імена українських художників, адже мої знання цієї теми ще обмежені. Однак на Заході добре відомі такі постаті, як Соня Делоне та Казимир Малевич. Також я відкрила для себе творчість Оксани Мась. Її роботи вирізняються злиттям сучасних форм та технік із народними мотивами. Вони можуть включати певні елементи української культурної спадщини — такі як традиційні ікони, геометричні мотиви або зображення природи, переосмислені за допомогою сучасних видів мистецтва — таких як інсталяції, скульптури або цифрові композиції. Ця взаємодія традицій і сучасності створює візуальну напругу та водночас спонукає замислитися про збереження культурної ідентичності в глобалізованому світі. Мені це дуже подобається!

«Мої руки відірвані проростуть фіалками навесні», — це рядок з вірша Максима Кривцова, який став джерелом натхнення для мого фотомонтажу з картиною Рене Магрітта. Кривцов, поет і солдат, на жаль, загинув у січні 2024 року. Тема смерті митця глибоко резонує в часи, коли творчі голоси, такі як голос Кривцова, борються за виживання. Мене вражає потужна сила поезії та літератури: це — символи стійкості та опору ворогу, який намагається знищити українську культуру.

У своїй поезії Кривцов досліджував жорстоку реальність конфлікту, водночас зберігаючи глибоко людський вимір. Частина доходів від продажу збірки «Вірші з бійниці» йде на підтримку родини загиблого автора, а також на навчальні проєкти для армії. Це — не лише прояв солідарності, а й черговий доказ важливості культури та освіти в умовах війни.

Мої знання щодо української літератури також обмежені, але згадується Андрій Курков, зокрема його твір «Пікнік на льоду» (англ. «Death and the Penguin»). Я розумію, наскільки важливо ділитися та просувати українську культуру — і знаю, що ще мені слід зробити!

Моя мета — підкреслити його візуальне свідчення за допомогою творів живопису, часто непередбачуваних, але переважно фігуративних. Мій творчий процес завжди починається з фотографії, і часто саме вона диктує мені вибір. Це не зовсім вибір — а, радше, природне спонукання. Проте деякі фотомонтажі є винятками з цього правила. Наприклад, у випадку з «Дівчиною з перловою сережкою» контраст яскраво-блакитного і жовтого тюрбана став моїм головним орієнтиром.

Також я пам’ятаю, як брала живопис за точку відліку для виставки в Ренне (Данія). Тоді я створила три фотомонтажі на основі картин, що зберігаються в Музеї образотворчого мистецтва цього міста. Ідея полягала в тому, щоб налагодити діалог між моєю роботою та місцевою художньою культурою, даючи можливість відвідувачам поглянути на ці твори з іншого боку. До речі, дві з цих робіт будуть виставлені в Києві.

Я буду продовжувати роботу з фотомонтажем доти, доки триватиме війна, доки її наслідки впливатимуть на наше повсякденне життя та залишатимуть слід у нашій свідомості. Кожен образ — це спроба засвідчити, поставити питання, не дати забуттю перемогти. Тож доки триває насильство і несправедливість, доки лунають голоси на захист свободи, я відчуватиму потребу творити та висловлювати через мистецтво те, що іноді неможливо сказати словами.

Хоча я поки що не знайома з Україною особисто, мені спадають на думку декілька речей. Насамперед це непохитна мужність народу, який протистоїть гнобленню — народу, сповненого рішучості, що заслуговує на захоплення. Це багата та шанована культура — з прекрасними піснями, вишивками яскравих кольорів, потужною громадянською лірикою… Це спадщина, яка живить майбутнє. Це символ свободи та надії — оскільки сьогодні, як ніколи, Україна втілює опір та захист своєї незалежності й цінностей. Попри війну, незламна енергія спонукає український народ відбудовувати, творити та мріяти про краще майбутнє.