У прокат повторно виходить фільм «І все ж Лоранс»: що про нього пишуть критики

авторка Мілана Гашимова - 14.03.2024 в Кіно

З 14 березня в український кінопрокат повторно виходить фільм канадського режисера Ксав’є Долана. Це третій фільм автора, у якому він виступає одразу як режисер, сценарист, монтажер та костюмер стрічки. «І все ж Лоранс» — оповідь про вчителя старшої школи і письменника Лоранса, який зізнається своїй дівчині, що він — трансгендерна жінка.

Світова прем’єра фільму відбулася 18 травня 2012-го року на Каннському кінофестивалі у програмі «Особливий погляд».

На сайті-агрегаторі Rotten tomatoes фільм отримав 84% свіжості. На платформі IMDb оцінка стрічки на основі понад 22 тисяч рецензій — 7,6 з 10, а на Metactitic — 73 бали зі 100.

Зібрали добірку відгуків кінокритиків і кінокритикинь про цей фільм.

Роб Нельсон у своєму огляді для Variety зауважує, що попри майже тригодинну тривалість фільму головні герої таки викликають емоції під час перегляду:

«Цілковито нескромна і дивовижна, епічна мелодрама Ксав’є Долана “І все ж Лоранс” описує бурхливі стосунки транссексуала, у якого відбувається перехід від чоловіка до жінки, з гетеросексуальною жінкою, проте поляризує більше на основі стилістичної політики, ніж сексуальної. Найяскравішим досягненням фільму Долана є те, що він прирівнює метаморфози зміни статі свого головного героя до метаморфоз будь-яких стосунків, що тривають роками».

Також Нельсон відзначив технічні заслуги стрічки, зокрема гостроту зйомки оператора Іва Беланже:

«“І все ж Лоранс” амбітно розширює інтерес Долана до кінематографічної форми, розтягуючи тривалість до межі, звужуючи кадр до ледь чи не квадратного “оскарівського” співвідношення, щоб підкреслити майже клаустрофобну близькість персонажів».

Кінооглядач Томас Гачард у матеріалі для NPR пише, що естетика Долана, більше, ніж будь-коли, підкреслює емоційну чесність і жорстокість, яку режисер виражає через діалог. У стрічці він показує історію у ширшому контексті, і ставить питання про конформізм, розбите серце, кохання та самореалізацію:

«Після того, як сюжет фільму повертається назад, щоб показати нам весь трансгендерний перехід від чоловіка до жінки, з’являється запитання інтерв’юера: “Чи важлива для вас зовнішність?”. Ми могли б очікувати, що Лоранс і фільм відмовляться від такого прямого питання, щоб знецінити важливість суджень інших людей і зосередять увагу на самопізнанні та самооцінці. Але Ксав’єру Долану не підходить таке обнадійливе мислення. Тому “І все ж Лоранс” — це фільм, який терзають чужі погляди, а його герої — це люди, які страждають саме через те, як важко вирватися з тіні стороннього сприйняття».

Жанет Кастуліс у огляді для The New York Times називає фільм прекрасним «зануренням» у пристрасть, жар якої підсилюється через її неможливість. Оглядачка зазначає, що режисерська робота Долана у тандемі з оператором Беланже чудово передає ефект пильної уваги незнайомця та неймовірну глибину погляду закоханого:

«Незважаючи на те, що історія побудована навколо переходу 35-річного вчителя літератури Лоранса з чоловіка у жінку, вона ніколи не розглядає цей шлях як привід для лекцій про прийняття та розуміння. Натомість Долан заглиблюється у реакцію жінок, які найбільше постраждали від трансформації Лоранса, — його емоційно віддаленої матері Жульєни та його життєрадісної дівчини Фредерік».

Кевін Джаґернаут вважає, що «І все ж Лоранс» — це найграндіозніший виклад Долана з настільки яскраво вираженим та специфічним голосом, що за роботою режисера можна було б спостерігати протягом багатьох років. Джаґернаут у своєму відгуці на стрічку для IndieWire також пише, що фільм захоплює через саму амбіцію та сміливість оповіді, які він містить:

«Для Лоранса стати жінкою — це питання виживання. Він порівнює своє життя із затримкою дихання під водою тривалістю понад 30 років, а рішення про перехід дозволило йому нарешті випливти на поверхню і стати людиною, якою він завжди почувався всередині. І поки всі навколо вражені, відбувається дивна річ… він отримує майже одностайну підтримку».

Текст створено в межах студентського стажування.

Чотирнадцятий епізод подкасту «Висока полиця»: Хорхе Луїс Борхес — творець лабіринтів, пасток та неосяжних сенсів

авторка Марина Губіна - 14.03.2024 в Книжки

У 14 епізоді подкасту «Висока полиця» літературознавиця Богдана Романцова поговорила з професором Українського католицького університету Олександром Пронкевичем про лауреата премії Сервантеса Хорхе Лауїса Борхеса та його збірку оповідань «Алеф». 

Олександр Пронкевич розповів про численні лабіринти у текстах Борхеса, його вибір на користь іспанської мови для творчості, закоріненість письменника у «власну землю» та водночас відкритість до інших традицій. Богдана Романцова розпитала про структуру збірки «Алеф», багатоманіття образів самого Борхеса у ній, теми, до яких звертається письменник та двоїсту функцію каталогів. Разом літературознавці поміркували про складнощі декодування текстів Борхеса, специфіку письменницького цитування та авторську інтенцію до зближення з читачами, яка помітна у його збірках. 

Хорхе Луїс Борхес — без сумнівів центральна постать іспаномовної літературної традиції XX століття. Впродовж життя письменник отримав чимало нагород: місцевих, як то премія Аргентинського товариства письменників 1944 року, та міжнародних — премію Едгара Алана По 1976-го. Найвизначнішою з них стала премія Сервантеса, яку Борхесу присудили у 1980 році, коли письменнику вже було понад 80 років. Літературного Нобеля автор так і не отримав, хоча останні 30 років життя йому пророкували цю «найвищу нагороду», а кілька разів навіть номінували. Припускають, що причиною цього мала стати інша відзнака, яку отримав письменник — звання почесного доктора, присуджену у Чилі часів правління військового диктатора Августо Піночета. 

Письменник народився у Палермо, яке зараз є одним із районів аргентинського Буенос-Айреса, проте родина не жила там постійно, часто переїжджала. Так, через ранню сліпоту батька, сімʼя Борхеса опинилися в Європі в розпалі першої світової і ховалася від неї у швейцарській Женеві, де письменник ходив у коледж. Пізніше родина також чимало подорожувала Європою, зокрема була в Іспанії. До Аргентини Борхес повертається вже у 22 роки, тоді ж він починає активну літературну діяльність. Звʼязки з іншими культурами, які письменник побудував ще у юності, відчутні у його текстах, проте, коли постало питання, якою мовою він писатиме, автор обрав саме рідну іспанську, як «мову, якою він бачить сни».

Спершу Хорхе Луїс Борхес став відомий як авангардний письменник, але згодом він сформував той стиль, за яким його знають сучасні покоління: метафізичне поєднання реального та магічного. Найвідомішими книжками у доробку автора стали збірки «Алеф» (1949) та «Вигадки» (“Ficciones”) (1944), де розміщено оповідання «Вавилонська бібліотека», яке заведено вважати магнум опусом письменника. Ці дві книжки якнайкраще фіксують деталі стилю та способів, за допомогою яких Борхес будує тексти: у «Вигадках» письменник звертався до неможливих, фантастичних подій та явищ, а у «Алефі» — досліджує тріщини у логіці нашої реальності, показує її прихований бік. 

Збірка «Алеф», про яку піде мова в епізоді, за структурою нагадує цю ж скляну кульку (яка і називається алеф), у якій відбивається одночасно все і при цьому нічого не накладається одне на одне. Тому 17 оповідань постають як спроба описати лінійно кожен зі світів, які так само не повторюються від одного тексту до іншого. Як і у попередній збірці, у «Алефі» письменник посилається на нескінченну кількість джерел, залучає міфи та метафори універсальної західної літературної традиції. Тому і декодувати ці тексти непроста задача часом і для досвідчених читачів та читачок.      

Послухати епізод можна на усіх подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom.

авторка
Марина Губіна

Катерина Молочко: «Єдине, що пов’язує РМ з Росією, — це коментарі гейтерів»

авторка журналістка, книжкова блогерка Тетяна Гонченко - 13.03.2024 в Книжки

24 лютого 2022 року українське видавництво «Рідна мова», власниками якого були громадяни Росії, зупинило свою роботу. Пів року по тому, 5 листопада, в соцмережах «Рідної мови» з’явилося повідомлення, що відтепер це — сторінка нового видавництва під назвою РМ. «Видавництво РМ – це нова українська компанія. Починаємо все з нової сторінки», — було написано в повідомленні. «Ми ще пишемо свою історію, тож цей розділ буде поповнюватися новою інформацією…», — написано про видавництво на їхньому сайті.

Таким чином команда «Рідної мови» офіційно позбулася російського топменеджменту і власників, адже раніше видавництво належало групі «Азбука-Аттікус». Від «Рідної мови» РМ отримало у спадок сайт, соцмережі, команду й директора. І почало видавати майже той самий асортимент книг. На книжковому ринку і досі трапляються дискусії про те, чи вважати РМ видавництвом, і досі афільованим до Росії, хоча за документами зв’язку наразі немає.

Команда РМ не надто публічна. Нам не вдалося знайти жодного опублікованого інтерв’ю з керівництвом видавництва, тому ми зробили його самі. Запитання поставили маркетинговій директорці Катерині Молочко. Вона перейшла в РМ ще з «Рідної мови» і наразі відповідає за редакційну політику, вибір книжок, промоцію і навіть частково — дизайн.

Ми поговорили з Катериною про те, що відбувалося в «Рідній мові» після 24 лютого, як РМ вдалося отримати права на ті самі книжки, хто у видавництві ухвалює ключові рішення та на які книжки в РМ наразі роблять ставку. 

Катю, розкажи трохи про себе. Коли ти прийшла в «Рідну мову» і чим займалася раніше?

Перший важливий момент — я не працюю в «Рідній мові», я працюю у видавництві РМ. Це дві різні компанії. З першого дня створення видавництва РМ і до сьогодні я працюю керівницею відділу маркетингу.

Я розумію, що тебе цікавить, і відповім на всі запитання, але це дуже важливий момент. Наш колектив не працює в «Рідній мові», а сама «Рідна мова» вже два роки не веде господарську діяльність.

Як і вся первинна команда видавництва РМ, раніше я працювала в «Рідній мові». Ми ніколи не приховували, що колектив видавництва не змінився, навпаки — назагал говорили про це в наших профілях у соціальних мережах.

У «Рідній мові» я почала працювати наприкінці літа 2019 року як керівниця маркетингу. На той час потрібно було вибудувати відділ фактично з нуля, бо тоді маркетингових процесів у видавництві не було.

Тоді, коли я почала працювати у видавництві, «Рідна мова» видавала здебільшого дитячі книжки і дорослі комікси. Обсяги видань були малі. А інші напрями, як-от підліткова й доросла художня література, потребували перезапуску (деякі тайтли вже були у видавничому портфелі до того) та розвитку. Директор видавництва мав стратегічне бачення щодо активного розвитку цих напрямів і шукав спеціаліста, який зміг би закрити ці задачі. Саме цим я й почала займатися. Тобто крім того, що була маркетологинею, стала по суті ще й паблішеркою.

Звідки у тебе був релевантний досвід? Навички?

Я вже понад десять років працюю маркетологом. Завжди в комерційних компаніях. Я маю іншу освіту — IT-освіту, — тож дуже-дуже багато вчилася і вчуся.

Ну, і книжкова тема мені близька й зрозуміла. До «Рідної мови» я два роки працювала в Yakaboo — умовно контент-маркетологом. Відповідала за SMM, створила велику мережу гостьового блогінгу та багато іншого.

А ще раніше, з 16 років — створювала тематичні групи у соцмережі «ВКонтакті», розвивала їх і заробляла з реклами. У 2013 році у мене залишилася вже остання на той момент така група. Вона була саме про книжки та з аудиторією понад 150 тисяч підписників. Коли почалася війна, я продала цю групу й раз і назавжди закрила для себе питання «ВКонтакті». На той час, у 2014 році, на фултайм-роботі я заробляла $400 на місяць, а з реклами у групі — $700. Історія зовсім не про те, що мені не потрібні були гроші. Пам’ятаю, як уперше отримала лише зарплату, оцінила, скільки це й на що вистачить, — ішла вулицею і плакала. Але для мене то було принципове питання.

Як команда «Рідної мови» ставилися до того, що видавництво має «російський слід»?

У нас завжди була проукраїнська команда, як і має бути в кожній українській компанії. Що ти маєш на увазі, коли запитуєш про «російський слід»?

Це дуже хороше запитання. Воно абсолютно неправильне, але саме таке, яке поставив би будь-хто в коментарях в інтернеті. У цьому полягає складність комунікації на цю тему. Усі ці слова, як-от «сліди» — не терміни бізнесу. 

Але серед топменеджерів були росіяни.

Ось про це я й говорю. Топменеджер «Рідної мови» — це директор. Він українець. Але деякі люди начитаються про бенефіціарів, але це не топменеджери.

Розкажи щось про нинішнього директора РМ. «Опендатабот» пише, що це — Гусак Василь Васильович. У ґуґлі я не знайшла ніякої інформації. Можеш щось розказати про нього?

Гусак Василь Васильович — не медійна особа. Він топменеджер з досвідом роботи на видавничому ринку України. У 90-х він мав власне видавництво дитячої літератури «Казка», яке закрив з особистих причин.

За кілька років до того, як він найняв мене на роботу в «Рідну мову», з видавництва звільнився директор і цю позицію запропонували йому. Директор — це посада, це найманий працівник. 

Але росіяни були серед власників «Рідної мови», отже, частка прибутку все одно йшла в Росію.

Усе складніше. До повномасштабного вторгнення російською «Азбукою» володів Hachette Livre (найбільша видавнича група Франції, — Т.Г.). 

Не можна говорити про «Рідну мову», вирвавши її з ринку і помістивши у вакуум. Давай чесно, яким був ринок до вторгнення: книгарні масово завозили книжки російських видавництв, українські видавництва активно видавали російською і в Росії, продавали права на російський ринок, наймали підрядників-росіян. Якщо ми говоримо про перекладну літературу — майже всі права купувалися через російські агенції. Тому після 24 лютого усім світовим правовласникам довелося змінити агентів.

Тобто раніше фактично всі наші видавництва, які видавали будь-яку перекладну літературу, були пов’язані з росіянами, бо вони купували права через російських агентів. Про це в одному з інтерв’ю, розповідаючи про неочевидні покращення на книжковому ринку, говорив хтось (я не впевнена, хто саме) з видавництва «Лабораторія» (це говорив Антон Мартинов, власник видавництва «Лабораторія», — Т.Г.). Не бачила активної реакції від читачів на цю заяву, а це ж страшне. Якщо задуматися, у росіян, виходить, була повна аналітика, що і як у нас видається. 

А папір? Папір також завозився з Росії.

Але в контексті зв’язків із Росією говорять зараз тільки про «Рідну мову». Я все розумію, але це маніпулятивна історія. Бо «Рідна мова» була українською компанією, податки платилися тут, підрядниками були українці, і ми видавали книжки виключно українською мовою — на відміну від деяких видавництв, до яких зараз немає запитань.

Можливо, саме через усе це ми і не публікували додаткові дописи-відповіді на негатив. Бо я не хотіла, щоб це було таке тотальне «тицяння» в усіх інших: мовляв, і ті, і ті, і ті працювали з Росією. Ну, але ж це правда. А ще правда, що це в минулому. Тож немає сенсу йти і гейтити всіх. Головне, щоб це не повторювалося.

Що відбувалося в «Рідній мові» відразу після 24 лютого? Як ви домовлялися з росіянами?

Ми з ними ні про що не домовлялися. У перші дні повномасштабної війни мені зателефонував директор і повідомив, що він буде розмовляти і домовлятися з Hachette.

Пам’ятаю, він сказав тоді, що не може не запитати — хоча й так знає відповідь, — чи залишуся я у видавництві, якщо не вдасться домовитися? Я сказала, що ні. Він відповів, що він також. Скажу чесно, це була дуже сумна розмова: перспектива втратити все, над чим ми роками працювали, ще більше пригнічувала.

На щастя, Hachette погодилися, але це однаково був лише початок.

Вас так просто відпустили? Чи не виглядає це так, ніби ви «відібрали» бізнес?

Можливо, саме таких гнівних коментарів я очікувала від гейтерів, але їх не було.

Проте це так не виглядає, адже Hachette погодилися. Звісно, деталі угоди — це комерційна таємниця, але нічого такого там немає. Вони все з самого початку сприйняли нормально й висловили підтримку Україні. Можливо, це може виглядати якось дивно зараз, але то були перші дні повномасштабної війни. Згадай свій стан. Ми всі були в шоці й в зовсім інших настроях.

Бачила кілька гейтерських коментарів саме про це, але я їх не розумію.

Ви не думали після 24 лютого про те, щоб просто всім звільнитися і знайти іншу роботу?

Нам було шкода все втрачати, ми мали багато напрацювань і хотіли все це зберегти. Насправді у нас зовсім інший погляд на цю ситуацію. Ми робили хороший український продукт і саме так ставимося до цього. Видавали круті комікси, дитячу літературу й, звісно, художню дорослу. Ми повернули Коллін Гувер на український ринок, повернули Рут Веа, яка на той момент взагалі була ображена на Україну, а наразі відкрито й активно підтримує. У нас було багато домовленостей про права з видавцями, багато планів — шкода було втрачати стільки докладених зусиль.

Ми хотіли викупити ті права «Рідної мови», які нас цікавили, і головне, чого ми боялися, — що правовласники можуть не погодитися. Дуже важко було їм пояснити, що у нас тут відбувається: чому інша компанія, але з тими ж людьми, просить продати їй права.

Тому поки ми не отримали підтвердження від усіх найбільших правовласників, що вони підуть нам назустріч, ми сиділи, тримали кулачки і не озвучували, що створюємо нове видавництво. Бо, наприклад, якби у нас на старті не було Коллін Гувер, Крістін Генни, Л. Дж. Шен і Шелбі Мег’юрін — не було б сенсу і перезапускатися. Це все тривало десь пів року. Насправді це був досить важкий період. В усіх сенсах. Люди пакували речі та їхали з країни, а ми в цей момент домовлялися про купівлю нових і нових прав.

Ці пів року у вас була зарплата?

Зарплату за лютий ми отримали в перші дні повномасштабного вторгнення. А потім «Рідна мова» відразу перестала вести господарську діяльність, але потроху щось нам виплачувала — скільки було коштів на рахунку. Згодом ми всі звільнилися і перейшли працювати в РМ, і платило вже РМ — спочатку це була мінімальна зарплата, щось близько 3 тисяч гривень на місяць. Бо платити не було з чого. Найперші книжки, які ми видали, мали бути такими, які дозволили б одразу заробити. Тому це були топи продажів.

Так, тепер, щоб дізнатися топ продажів «Рідної мови», треба просто подивитися на перші книжки, які видала РМ.

А як ви домовлялися з правовласниками книжок, щоб видавати у РМ те, що було куплено «Рідною мовою»?

О, це був дуже складний і тривалий процес. Спочатку ми проаналізували й відділили топові книжки, які нас цікавили найбільше. З усіма правовласниками цих тайтлів ми прокомунікували одразу: повідомили їм, що створюємо нове видавництво з тією ж командою, пояснили, чому ми це робимо, і просили продати права видавництву РМ на книжки, на які була купила права «Рідна мова».

Попередньо всі погодилися і підтримали, але усні домовленості не є документами.

Восени 2022-го директор видавництва їздив на Франкфуртський книжковий ярмарок, щоб обговорити всі деталі з усіма правовласниками особисто. Усі вони підтвердили попередні домовленості. Їм теж не було сенсу шукати іншого видавця, якщо вони вже працювали з нашою командою.

Але навіть після всіх цих домовленостей, права, звісно, треба було купити знову. Ми довго не могли заявити про нове видавництво і щось проанонсувати, бо всі інші гравці на ринку знали б, що це означає: ми наново домовляємося про права, отже, можна виставити свою пропозицію. Навіть якби їхню пропозицію не прийняли, сам факт цього запиту суттєво затягнув би нам фінальну стадію і незрозуміло б наскільки могли здорожчати тайтли.

Уже навесні 2022-го всі на ринку знали, що «Рідна мова» більше не веде господарську діяльність. Улітку — що з’явилося нове видавництво РМ. Тож, звісно, і так були ситуації, коли деякі правовласники казали, що наші книжки вже намагаються перекупити інші видавництва. Але це нормально, що вони спробували отримати ті права. Це бізнес. На їхньому місці ми, мабуть, теж так зробили б. 

У результаті в нас перекупили тільки Елінор Каттон (букерівська лавреатка, авторка роману «Світила», який виходив українською в «Рідній мові», – Т.Г.). У неї вийшла нова книжка, яку ми дуже хотіли видати, але хтось викупив обидві книжки авторки. Від деяких авторів ми відмовилися самі. По комусь іще тривають перемовини.

А як було з DC та іншими топовими компаніями? Зазвичай з ними найбільше бюрократії.

Насправді інколи з меншими компаніями-правовласниками більше проблем, бо у них не такий сильний юридичний відділ і їм важко бути гнучкими. 

У випадку з DC — їхні зміни збіглися з нашими: раніше вони працювали безпосередньо з видавцями, а у 2022 році вирішили працювати через агентів, як і більшість. Тому перемовини з ними тягнулися дуже довго, а оформлення документів — іще довше, і в РМ комікси ми не анонсували до останнього. 

Важливо розуміти, що наш анонс — це не просто «нам хотілося б», це реальне розкриття бізнес-планів (мені здається, компанія з будь-якої іншої сфери вжахнулася б, але видавництва дуже дружні до своїх читачів). Скажу простіше: коли є анонс — є документи.

А яка доля книжок «Рідної мови», які лишалися на складах? Інколи я бачу, що їх досі розпродають у книгарнях.

Залишки були продані книгарням, щоб покрити борги перед підрядниками. Тобто коли книгарні продають книжки «Рідної мови» — це ті примірники, які вони тоді викупили.

Боргів «Рідної мови» лишалося багато. Наприклад, Yakaboo не заплатили за книжки, які вони продавали всю зиму, — а це сотні тисяч гривень, які ми були винні друкарням.

Залишатися з боргами — це не нормально ні по-людськи, ні в бізнесі. Ми були зацікавлені, щоб перед усіма контрагентами були погашені борги.

Частина книжок РМ, які були й у «Рідної мови», виходять зараз із тими ж обкладинками й перекладами. Як ви переоформлювали угоди з перекладачами та ілюстраторами? Чи були якісь проблеми? Непорозуміння?

Проблем не було. З усіма передомовлялися і перепідписували нові договори. Тут варто пояснити для читача, що ніщо в книжці не належить видавництву.

Переклад належить перекладачеві, ілюстрації та обкладинка — ілюстраторам, права на текст — правовласникам. А видавництво має все це придбати.

Ніхто з нас не володіє книжкою «назавжди», усі видавництва купують право видати тайтл, і воно не пожиттєве, а на певний термін. Якщо говорити про РМ, то це зазвичай 3–5 років, але загалом може бути й більше. 

Інколи буває так, що перекладач чи ілюстратор відмовляється продовжувати співпрацю, і тоді доводиться видавати книжку з новим оформленням або знову замовляти переклад. У нас таких ситуацій не було. З тих, з ким ми змогли зв’язатися, ніхто не відмовився працювати з РМ. 

Усі наші зміни в оформленні пов’язані з тим, що РМ не є «Рідною мовою» і змінилися умови видання книжки або бачення видавництва.

Чому ви назвалися саме РМ? У вас не було думки створити зовсім інше видавництво, щоб воно не асоціювалося з «Рідною мовою» ні назвою, ні соцмережами чи сайтом?

Тотальний ребрендинг був би правильним рішенням, якби ми збиралися створювати просто нове видавництво з іншими проєктами. А ми хотіли зберегти результат своєї багаторічної праці, свої проєкти. Уяви собі: з’являється умовне видавництво «Сонечко» і видає ті самі книжки, які були у «Рідної мови». Це було би величезне поле для конспірологічних теорій, яке ми самі би створили.

Так, уже зараз ми повернулися до обговорення тотального ребрендингу, адже в інтернеті у нас періодично питають, чому ми так називаємося, зберігши асоціацію з «Рідною мовою». Але все очевидно: по-перше, так простіше було комунікувати з правовласниками. Якби ми створили зовсім інший бренд, домовитися про права було б значно важче. До того ж ми розуміли, що все одно будуть спекуляції: люди казатимуть: «То це ж, виявляється, “Рідна мова”, ми їх розкусили!». Логічніше було назватися РМ і відкрито сказати: «Так, це робить та сама команда».

До того ж ми не збиралися змінювати сайт чи соцмережі, бо у нас не було ні ресурсів, ні часу, щоб створювати щось зовсім нове. Це дуже дорого і довго. Випереджаючи запитання: у росіян доступу ні до сайту, ні до профілів «Рідної мови» ніколи не було. Доступи були лише у мене.

Звісно, ми розуміли репутаційні ризики, але насправді все склалося добре. Звісно, у нас є гейтери. Я начиталася різного: і «Щоб ви здохли», і «Ви гірше за росіян». Я жива людина — тож у якийсь момент я просто перестала це читати. Довкола цієї теми дуже багато маніпуляцій: зокрема її використовують ті, хто з різних причин на нас ображений. І вони підігрівають цю тему, щоб вона не згасала. Думаю, немає сенсу орієнтуватися на цих людей. Наша справа — робити книжки.

Цікаво, що до тебе жодне медіа до нас не зверталося по коментарі на цю тему чи документи. Так, можливо, ми мали більш активно комунікувати свою позицію, але тоді, навесні 2022-го, було не до цього. Ми взагалі не знали, чи вдасться нам створити нове видавництво і що буде з нашим життям, якщо вже зовсім чесно.

Єдине, що зараз пов’язує РМ з росіянами, — це коментарі гейтерів, які продовжують згадувати про «Рідну мову» і питати: «Що вас пов’язує з руснею?». Причому коли їм демонструєш документи, це не допомагає. Вони оперують поняттями «а я вам не вірю, я так відчуваю». Я не знаю, що на це можна відповісти.

Чи не було у тебе особисто думки не влазити в проєкт, який не факт, що буде жити, а краще піти кудись на роботу в інше видавництво? Чи взагалі створити своє?

Знаєш, узимку 2022-го я жила на Виноградарі, вікна квартири виходили на Ірпінь і окружну, горизонт палав. У лютому-березні в мене було багато різних думок та екзистенційних криз. Усі мої рідні живуть у різних містах на лівобережжі… У цей час в моєму особистому житті сталося багато жахливих речей, і я взагалі не розуміла, що робити далі.

Але я залучена у видавництво на такому рівні й настільки по-особистому ставлюся до наших проєктів, що не могла піти. Я ж сама обирала ці книжки — і вболівала, щоб вони вийшли українською. Мені здається, у книжковій галузі всі так працюють — передовсім думають не про гроші. Звісно, в інших сферах у мене могла би бути більша зарплата. Я взагалі за освітою технік-програміст, і всі знайомі раніше питали, чому я не йду в IT, але мені подобається створювати книжки. 

Розкажи про власників видавництва. Зараз їх троє: Дяченко Ілля Валерійович, Виговська Анна Станіславівна, Трубецька Анна Андріївна. Хто всі ці люди? Вони цікавляться редакційною політикою видавництва чи для них це просто бізнес?

Ні, вони лише інвестори. Для них це просто бізнес.

Чим саме ти займаєшся в РМ?

Офіційно я керівниця маркетингу. У багатьох видавництв маркетинг — це лише промоція. У нас це про повний маркетинг-мікс. Я відповідаю за продукт: повністю — за вибір книжок, і частково або під запит — залежно від проєкту — включаюся на всіх етапах виробництва; за ціну в глобальному аспекті (на етапі вибору прораховую різні моменти, не можу розповісти деталі), інколи долучаюся до ціноформування вже фінально; за b2b-маркетинг із різним ступенем залучення, залежно від ситуації та, якщо чесно, часу на ці задачі; і, звісно, цілком і повністю відповідаю за просування.

Зізнаюся, бо думаю, що це помітно: у нас не вистачає маркетингових ресурсів. І мова не про гроші, чи не лише про гроші. Лише за останні місяці ми розширили маркетинговий відділ і от просто зараз шукаємо ще двох спеціалістів: піарника/івент-менеджера та помічника маркетолога.

Якщо ви розширилися і ще шукаєте людей, то як спочатку виглядав маркетинговий відділ у РМ?

Спочатку це була лише я і кілька контент-менеджерок.

Чому ви не наймете більше людей, щоб ти не займалася всім одразу?

Історично так склалося: у «Рідної мови» був запит на вибудовування маркетингу з нуля, це має робити людина з досвідом, а ресурси були досить обмежені. У нас були невеликі обороти, і ринок був маленький. «Рідна мова» при цьому видавала книжки лише українською.

У РМ вже більша команда, і продажі вищі, але все одно ми поки невелике видавництво. А ще на ринку дуже бракує фахівців. Та й під нових працівників треба вибудовувати процеси. Наприклад, ми справді хочемо почати видавати українських авторів. Це значить, що потрібна людина (і, думаю, навіть не одна, адже процеси дуже різноманітні: від редагування до комунікації і промоції), яка б повністю займалася цим напрямом, але у неї відразу не буде достатнього обсягу роботи, і дохід із цього напряму видавництво отримає не відразу.

А коли таких напрямів багато: наприклад, електронні книжки, аудіо, українські автори тощо, — виходить, що треба перебудовувати все видавництво, щоб зробити все те, що ми хочемо.

Зараз у багатьох IT-компаній — хвилі оптимізації, а видавництва, як мені здається, були оптимізовані одразу: кожен робить що може, на максимумі своїх можливостей. Наприклад, у нас взагалі немає букскаутів, про яких кажуть інші видавництва, — тобто людей, які аналізують, що виходить у світі, та шукають, що з цього варто видати.

А як це у вас побудовано?

У РМ за вибір книжок відповідаю я. Зазвичай я роблю аналіз — і тут не можу розкрити деталей, що і як. Тоді напряму ставлю задачу відділу прав з’ясувати потрібну інформацію (виставити пропозицію на права, взяти файли на ознайомлення чи ще щось). Загальна рамка і стратегічне бачення щодо портфеля видавництва у мене узгоджені з директором.

Ну, і, звісно, ми отримуємо розсилки від правовласників. Дуже багато розсилок. Дуже. Тож із відділом прав у нас також узгоджені параметри, за якими вони обирають листи, які пересилають мені. Обсяги цього дійства — шалені. За 2 місяці (грудень та січень), поки я була максимально зайнята іншим і не читала саме ці переслані листи, у мене накопичилось понад 500 листів від правовласників.

Думаю, що коли книжки обирає той, хто давно працює на ринку, це спрацьовує краще за відділ букскаутів. Хоча у кожного своє бачення й задачі. Я говорю про видавництво такого формату, як РМ.

Хоча в нас теж є щось схоже на букскаутів, але не зовсім, — база рідерок, яку я створила. Якщо маю сумніви щодо будь-якої книжки чи важливі питання, то завжди звертаюся до рідерок, з якими ми співпрацюємо. Це не формат роботи, це формат співпраці. Для мене це дуже важливо, адже потрібна думка не працівника за зарплату, а саме читача, який читає або ж навпаки не читає «такі книжки». Залежно від запиту.

Але на читання книжки рідерами не завжди є час. Якщо це популярна книжка, то правовласник може скинути файл чи лист у вівторок і сказати: «Якщо вас цікавить книжка, в четвер до 13:00 напишіть свою пропозицію». Або навіть: «Сьогодні до кінця дня чекаємо на пропозицію, аукціон почнеться одразу».

Багато бажанок ми втратили на аукціонах. Тут важко навести приклад, щоб це не стало спойлером. Наприклад, хотіли видати Fourth Wing Ребекки Яррос (видав КСД), The Girl Who Fell Beneath the Sea Аксі О (уже анонсував «Ранок»), If We Were Villains М. Л. Ріо (анонсував Artbooks), Jade City Фонди Лі (анонсував «Жорж»).

Думаю, це цікавий момент для читачів: те, що видавництва хочуть видати, і те, що видавництва видають, — це різні списки книжок.

Наразі на ринку ситуація така, що всі більш-менш популярні новинки точно купить якесь українське видавництво. Тому коли читачі бачать свіжий бестселер на західних ринках, їм навіть немає сенсу питати, чи це видадуть у нас. Хтось точно видасть.

Ти говориш, що у «Рідної мови» були маленькі обороти. Можеш назвати якісь цифри?

Наприклад, «Повернення» Блейка Крауча або «Міракл Крік» Енджі Кім продавалися накладами по 1500 примірників за кілька років. Навіть такий самий наклад трилера «Поворот ключа» Рут Веа в «Рідній мові» продавався роками. У РМ 2000 примірників «Повороту ключа» продали за перші кілька місяців — при тому, що вона вже була на ринку раніше. Тобто можна говорити про те, що ринок україномовних книжок нарешті з’явився. До 24 лютого його, вважай, не було. Українське книговидання існувало суто на ентузіазмі людей, які ним займалися.

Виходить, що вже зараз РМ за оборотами і розміром — більше, ніж «Рідна мова»?

Так, у нас працює до 30 людей, а в «Рідній мові» було вдвічі менше.

Згідно з сервісом «Опендатабот», за 2022 рік дохід РМ становив 14 мільйонів. За 2023-й такої інформації ще не було. Яка там буде цифра?

Фінансовий рік ще не закрито, тож не можу сказати точно.

Орієнтовно — 62 мільйони.

Це все тому, що книжки українською стали популярні?

Так. І я сподіваюся, що ця тенденція залишиться. Ринок українських книжок зараз тільки формується, він іще настільки порожній, що видати потрібно все. Наприклад, якщо ти любиш сучасні горори — українською майже нічого не знайдеш. Така сама ситуація з більшістю жанрів та ніш. Тому роботи дуже багато.

Розкажи про топ продажів РМ.

У нас він буде не дуже показовий, бо якісь книжки вийшли понад рік тому, а якісь — щойно. У топі — те, що вийшло найпершим і довше продається: 

1) Коллін Гувер «9 листопада»

2) Коллін Гувер «Веріті»

3) Коллін Гувер «Спогади про нього»

4) Коллін Гувер «Лейла»

5) Міранда Ковлі Геллер «Паперовий палац»

Як так сталося, що Коллін Гувер виходить і у вас, і у Vivat?

Vivat колись видали дві книжки Гувер: «Без Меріт» і «Покинь, якщо кохаєш», — але було помітно, що вони не зацікавлені у виданні її книжок. У першу ж добірку книжок, які варто було б видати, що я робила, я додала «Веріті» та «9 листопада». Відділ прав запитав у правовласників, ті своєю чергою — у Vivat, і вони повідомили, що дійсно не зацікавлені. Тобто нічого такого, що відчувається в цьому питанні, коли його обговорюють в інтернеті, — ми ні в кого нічого не відбирали. Взагалі не пригадую в нас такого кейсу, щоб ми агресивними діями відібрали автора в іншого видавництва.

Тепер книжки цієї авторки видаємо ми. З умовою, що якщо виходитимуть продовження тих книжок, які були у «Вівата», то ті будуть за ними. Тому «Залишся, якщо кохаєш» вийде у них, а не у нас. Бо я і про це читала різні далекі від дійсності теорії.

Зазвичай я обираю таких авторів, у яких вийшло багато популярних книжок, щоб їх можна було перекласти і видати. Ми інколи навіть відмовляємося видавати авторів, у яких тільки одна відома книжка. Це моя позиція як людини, яка буде потім будувати стратегію просування автора.

Чому ви не надто публічні? Про команду РМ майже нічого не відомо.

Ми не дуже показуємо своїх людей у наших профілях в соціальних мережах, якщо ти про це. Почасти тому, що це не їхня робота. Почасти тому, що я вважаю, що якщо ми робимо книжки — ми маємо показувати книжки.

Взагалі якщо говорити про наші соцмережі, це більше фан-сервіс для клієнта, а не майданчик для продажу. Бо продаємо ми здебільшого через книгарні. Ми продуктова компанія. Якийсь ідеальний варіант для продуктової компанії — це формат, який є в американських продуктових компаній, коли на сайті немає навіть цін на продукцію — лише опис товарів і список магазинів. Адже задача продуктової компанії — зробити продукт.

Чи змінилася ваша редакційна політика, якщо порівнювати з «Рідною мовою»?

У сучасних реаліях стратегічні моменти постійно змінюються. Це стосується, певно, будь-якого бізнесу.

Загалом я дотримуюся обраного курсу в наповненні видавничого портфеля. Наразі наш найактивніший напрямок — це підліткова та доросла література. Дитяча література стала не настільки пріоритетною, але лише через те, що на неї часто не вистачає ресурсів (банально — часу), проте, попри зменшення попиту на дитячу літературу, ми не відмовляємося від цього напряму. Як і від дорослих коміксів.

Коли почнете видавати українських авторів?

У «Рідній мові» було кілька неуспішних кейсів, і з того часу не склалося. Але в РМ ми хочемо пробувати заново і вже ведемо перемовини, щоб видати гостросюжетну прозу українського автора. Сучасні українські автори вийдуть у межах наших наявних серій, а не окремо.

Подивимося, що з цього вийде. Це — новий напрям, і мені треба зрозуміти, хто з маркетингової команди буде цим займатися і чи потрібно шукати нову людину. Адже якщо ми почнемо видавати українських авторів, щонайперше треба буде приймати рукописи, читати їх і відповідати авторам, які їх надсилають. Зараз на це просто не вистачає рук.

Ну, і, звісно, процес редагування та промоції з українським автором геть інший — це ми теж усвідомлюємо й уявляємо, скільки на нас чекає нових процесів і викликів.

Не можу з тобою не поговорити про популярний нині тренд у дизайні книжок — кольорові зрізи. Помітила, що РМ дуже активно в це вдається: у вас не просто кольорові зрізи, вони різнобарвні й часто з малюнками. Що дають видавництву такі дизайнерські штуки? Зокрема, коли йдеться про трилери, які, по суті, одноразові. Чи додає це продажів аж настільки, щоб ними заморочуватися?

Йой, не називай трилери одноразовими! Ну просто ніж у серце!

Річ у тому, що різнокольорові зрізи не сильно здорожчують книжку. Наприклад, у «Повороті ключа» Рут Веа, де на зрізі намальовані ключики, на це пішли умовні три краплі чорної фарби. Кольоровий форзац навіть коштує дорожче. І в будь-якій книжці так само. Кольоровий форзац у «Паперовому палаці» коштував дорожче, ніж зріз на «Повороті ключа».

Наприклад, роман «Звабливі речі» Джанелл Браун коштує 600 гривень. Книжка дуже красива, але ті ж таки 600 грн вона коштувала б і без кольорового зрізу. Вона дорога з інших причин: вартість прав, її обсяг (576 сторінок), а отже, більше паперу й дорожчий переклад; і це ще не все, що впливає на вартість книжки.

Нещодавно в одній з соцмереж одна з читачок агресивно наполягала, що Рут Веа треба видавати без кольорового зрізу та в м’якій обкладинці, бо це — трилер. Але в такому вигляді вона не буде коштувати відчутно дешевше.

Скільки б, наприклад, коштували трилери Рут Веа у м’якій обкладинці без зрізу з малюнками?

Максимум на 50 гривень дешевше, ніж зараз. Бо витрати, по суті, всі ті самі. Наприклад, якщо в «Повороті ключа» прибрати різнокольоровий зріз, кольоровий форзац замінити просто чорним, а тверду обкладинку – на м’яку, вийшло б у найкращому випадку близько 50 грн економії. І то не факт: треба прораховувати реальний проєкт.

Тут проситься приклад видавництва Vivat, яке почало робити книжки у м’яких обкладинках, і вони суттєво дешевші.

Видавництво Vivat є частиною більшого холдингу, ми ж наразі — незалежне видавництво, яке не входить до жодного холдингу. Це не можна порівнювати. Було б добре, щоб, порівнюючи, люди враховували типи видавництв і проводили паралелі в межах однієї категорії. Наприклад, видавництво, яке є лише продуктовою компанією ніколи не зможе вести комунікацію так, як це робить видавництво, що водночас є і книгарнею.

Коли бачу дописи в соціальних мережах, де нас порівнюють із величезними видавництвами, — це тішить, але водночас і бентежить.

Яскравіший дизайн допомагає переконати читача заплатити за книжку більше, і тому ви так приділяєте цьому увагу?

Ну дивись, я слідкую за українськими новинами, але весь інший контент — і пізнавальний, і розважальний — споживаю англійською, в соціальних мережах — ютуб, інстаґрам, тікток — дивлюся все виключно англійською. Моя домашня бібліотека наполовину складається з англомовних книжок: я читаю в оригіналі й більше орієнтуюся на те, що роблять на Заході.

Тому ще коли я тільки почала працювати в «Рідній мові», одразу почала лобіювати зміну оформлення. Видавництво не видавало книжки з різнокольоровими зрізами, бо тоді для цього просто не було обладнання в Україні. Тепер воно є. Хочеться вірити, що вагомий внесок у це зробили ми, бо я дістала всіх, кого можна було, — що ми хочемо таке зробити. Бачила красивезні ексклюзиви британських книгарень та окремих проєктів, і дуже хотіла, щоб український продукт теж мав такий формат оформлення, але не ексклюзивно, а взагалі.

До речі, на ваших зрізах, зазвичай є якісь малюнки. Чи не плануєте тоді робити й простіші — одноколірні — зрізи?

Думаю, що ні. Мені не подобається, коли зріз у книжки просто залитий кольором.

Чому?

За кордоном цей напрям розвивався поступово, а ми можемо перестрибнути попередні етапи і піти відразу далі — робити різнокольорові зрізи, не обмежуючи свою уяву. Просто залити зріз, наприклад, чорним — це не про нас. Адже можна трошки допрацювати — і буде значно краще.

Є невеличкий тренд на ринку — видавати книжки з дуже гарячими сценами. Його лідер зараз — КСД, але в планах РМ теж є кілька таких книжок — наприклад, письменниці Л. Дж. Шен. Як гадаєш, хто цільова аудиторія таких книжок і чому вони стали раптом такі популярні?

О, ми запустили цей невеличкий тренд. «І де був той розум?..» Л. Дж. Шен — перша книжка з цієї категорії, що вийшла українською. Цю книжку й цю авторку я обрала ще в тій самій першій добірці книжок, які варто було б видати. У нас часто запитують, чому саме ця книжка. Це позбавлено логіки, якщо дивитися зі сторони.

Проте це логічно, якщо знати деталі. На той момент я аналізувала закордонні ринки і звернула увагу на популярні «хот» книжки, які українською тоді взагалі ніхто не видавав. Це здивувало й спонукало до багатьох теорій, які треба було перевірити на практиці. Для цього мені потрібна була книжка. Книжка з гарячими сценами, яка б була на слуху в топі саме в той момент — і не видавалася російською, звісно. Усе інше не підходило. Чому? Не скажу, але думаю, загальна ідея вже зрозуміла.

Ми виставили пропозицію на кілька книжок, але, як я вже згадувала раніше, те, що видавництво видає, і те, що хотіло б видати, — різні речі.

Єдині правовласники, які відповіли, були правовласники книжки «І де був той розум?..». Так вона вийшла українською.

Особисто для мене це був експеримент. Вдалий експеримент.

Тепер же РМ видає книжки Л. Дж. Шен, Меґан Бренді і ще однієї ду-у-уже популярної авторки, яку я наразі не можу назвати, але можу зізнатися, що ми видамо одразу чотири її книжки. Уже готуємо ці проєкти. Впевнена, наші читачі будуть у захваті.

Днями побачила, що ви почали робити електронні книжки. Здається, раніше у вас такого не було?

Так, ми лише нещодавно почали співпрацювати з Librarius і зробили перші п’ять електронних книжок: «Велика глушина» та «Чотири вітри» Крістін Генни, «9 листопада» Коллін Гувер, «І де був той розум?..» Л. Дж. Шен та «Скандальне сестринство з Приквіллов-роуд» Джулії Беррі. Поки що ми підписали договір лише з Librarius, можна сказати, що це ексклюзив. З іншими майданчиками — ведемо перемовини, зокрема і щодо аудіоформатів.

Це — пробний проєкт. Ми поки не виділяли окремих людей на цей напрям, що теж займає наші ресурси.

За відчуттями, наявність електронної книжки знижує продаж паперових книжок, але ми хочемо подивитися, що з цього вийде. До того ж деякі читачі питали про електронні версії, тобто певний запит є. За моїми спостереженнями, існування книжки в аудіо не зменшує продажі паперових книжок: мої знайомі, які слухають аудіо, зазвичай мають і паперову книжку: коли зручно — послухав, коли незручно — почитав. А коли маєш електронку, не чула, щоб хтось одночасно купував і паперову. Тільки якщо книжка дуже зайде і захочеться мати її в бібліотеці.

Це — мої спостереження, але про це говорять і деякі аналітичні дані та інші видавництва.

Чому електронні книжки зазвичай не надто дешевші за паперові? Наприклад, я порівняла ціни: ваше «9 листопада» Коллін Гувер в електронці коштує 240 грн, паперова — 400. «Скандальне сестринство з Приквіллов-роуд» Джулії Беррі — так само. А коли на сайті знижки на паперові книжки, різниця виходить зовсім мінімальною. Часто читачі вважають, що видавництво просто бере той самий файл, який воно віддавало в друк, і продає його. Чому тоді так дорого?

Це дуже довга тема, про яку можна говорити окремо. Якщо брати за основу тезу, що електронні версії книжок урізають продажі фізичних — робити їх просто не вигідно. Так, за останні два роки український книжковий ринок змінився, але він ще не в тому обсязі, щоб видавництва могли беззастережно експериментувати з будь-якими ідеями.

Я до того, що коли ми купуємо права, ми робимо маркетинговий план. Маркетинговий план — це не лише про промо, це також і про продажі. Ми наперед прогнозуємо певні продажі, і на базі цих цифр вибудовується багато внутрішніх процесів. Максимально простий приклад: ми прописали, що продамо певної книжки умовних 5 тисяч примірників. Якщо ми робимо електронну версію, ми вже стільки паперових не продамо, це для нас ризик, адже це руйнує всі внутрішні розрахунки.

Плюс права на продаж електронної версії купуються окремо або оплачуються додатково. Для створення електронних книжок потрібна окрема команда. Книжку для електронних версій треба окремо зверстати, бо це не той файл, який ми відправляємо в друк, а зовсім інший, що має більше спільного з програмуванням, ніж із фізичною книжкою. До того ж у кожного майданчика свої вимоги. І ще кожен сервіс електронних книжок бере комісію, як і книгарні, коли продають паперові книжки.

Тобто електронна книжка — це не паперова мінус друк, ні.

Ви розглядаєте роботу тільки з платформами для електронних книжок чи будете й продавати файли, які можна завантажити в рідер?

Наразі не будемо. Ми і без цього постійно стикаємося з піратством: канали в телеграмі, профілі в інстаґрамі та тіктоці продають наші книжки в електронці — вони їх просто сканують. Інколи пірати навіть пишуть під нашими ж дописами в соцмережах: «Продам електронку цієї книжки». Ми бачимо, проте вони з’являються знову й знову.

Ми дуже активно з цим боремося. До речі, саме пірати, які крадуть наші книжки, потім використовують тему Росії, щоб нас загейтити. Якось ми прикрили одній людині мережу таких піратських каналів, і людина з таким же ім’ям та прізвищем почала писати під дописами блогерів, де вони показують наші книжки, що, мовляв, ті підтримують русню та інший гейт.

Як саме ви боретеся з піратством?

Скаржимося, висилаємо документи адмінам платформи, що ми єдині в Україні правовласники. Це дуже довго і важко, і, на жаль, не завжди результативно, але можливо.

Окрім електронного, ми стикаємося і з піратством паперових книжок. Наприклад, жодної книжки видавництва РМ немає і наразі не буде в м’якій обкладинці: це не надто здешевлює книжку, але додає проблем. Бувають ситуації, коли читач скаржиться на якість нашої книжки, присилає фото, а вона в м’якій обкладинці — тобто це піратська копія. Якщо бачите будь-яку книжку РМ у м’якій обкладинці — вона точно піратська.

У мене було відчуття, що «Рідна мова» робила ухил на комікси. А зараз — більше трилери, доросла художка, а комікси відстають. Чи слушні мої спостереження?

Річ у тому, що в Україні ґік-культура суттєво вужча, ніж книжковий ринок загалом, у коміксів таких обсягів продажів немає. І я не знаю жодного видавництва, яке б мало ресурси, щоб вкластися і розкачати цю тему. Ми видаємо комікси для тих людей, які вже розбираються, що це таке. На деяких коміксах у нас навіть анотацій немає: розраховано на те, що людина вже в курсі, що вона купує, розбирається, що таке комікси Ніла Ґеймана, що таке «Сага» або «Казки».

Ми хочемо й плануємо це змінювати і більше говорити про комікси. Коли виходили нові наклади одних із перших коміксів уже від РМ — «Вартові» Алана Мура чи його ж таки «V означає Vендета», — ми багато говорили про те, як саме ці комікси змінили галузь, що це взагалі таке, як їх читати. Це додало нових читачів. Плануємо більше комунікувати з читачами про комікси, але коли на це буде більше часу.

Деякі комікси РМ доводиться чекати особливо довго: той-таки «Трансметрополітан» або останній том «Проповідника» Ґарта Енніса. У чому справа?

Коли читачі питають, чому так довго щось не виходить, вони орієнтуються на власні вподобання, і це нормально, але в нас — у видавництва — багато різних проєктів і ми не можемо закрити всі їх одразу й водночас.

Думаю, тут варто розуміти головне — ніхто так сильно, як видавництво, не зацікавлений у тому, щоб якнайшвидше видати книжку, потішити своїх читачів і обернути кошти, щоб мати фінансові ресурси на нові проєкти.

Якщо говорити про комікси, то тут усе індивідуально й буває багато різних нюансів. Наприклад, у нас в штаті лише один верстальник, і якщо він буде робити доволі складний для верстки «Трансметрополітан», то робота над усіма іншими коміксами зупиниться на кілька місяців.

Щось уже перекладено й зверстано, і ми не можемо дочекатися, щоб видати ці комікси, але досі очікуємо документи. Щось дуже дороге в собівартості й видати один такий комікс — це плюс-мінус така ж сума, як видати два якісь інші.

Взагалі у видавництв може бути багато нюансів, про які навіть не здогадуються читачі. Наприклад, часто питають, чому книжку видали не з оригінальною обкладинкою. А може бути будь-яка ситуація. Немає контакту з власником оформлення. Так-так, зазвичай це не правовласник тексту. Може статися таке, що зображення, яке нам потрібне для обкладинки або для ілюстрацій, не продається на територію України — просто такі правила фотобанку. Адже файли для оформлення купуються окремо, і кожне з зображень купується ще окремо. Наприклад, наші пильні читачі помітили, що на обкладинці «Сімейної гри» Кетрін Стедмен маєток та дерева — це не ті зображення, що на оригінальній. Так, саме ті файли для комерційного продажу на території України недоступні, і з цим уже нічого не поробиш.

Наприклад, на оригіналі «Звабливих речей» — 12 зображень. Десь стільки ж — на оригінальній обкладинці «Один за одним» Рут Веа. Кожен блік може бути окремим зображенням, яке треба купувати у фотобанку або художника.

Ще один приклад — «Піранезі» Сюзанни Кларк. Ми видали книжку на місяць пізніше, бо друкарня замовила й чекала фольгу під це замовлення: спочатку ми не планували тиснення, а потім місяць просто чекали, поки приїде матеріал. Адже друкарні не закуповують матеріали «про всяк випадок» — лише під конкретний проєкт. Ми могли би сказати: «Давайте просто зробимо чорний ефалін і не будемо чекати». Але для нас і для читачів, це важливо — щоб книжка була красивою.

Проте буває, що немає можливості чекати: бо інколи в контрактах прописують дату, коли ти маєш видати книжку. Якось, ще у «Рідній мові», ми відмовилися видавати книжку, бо там було надто багато жорстких обмежень: щодо розміру накладу, дати виходу, вартості книжки тощо.

Поговорімо про класику. Яка логіка книжок, які ви обираєте в цій серії? Вона називається «Відомі та незвідані», але поки що в неї входять лише відомі. Коли будуть незвідані?

Ну, по-перше, назва серії не про те, що отут будуть «відомі», а отут — «незвідані». Ми свідомо обирали таку, щоб її можна було розвернути більш цікаво. Хтось є відомим, але водночас — незвіданим.

По-друге, лише здається, що ми видаємо тільки відомих. Але ту ж таки «Книгу джунглів» Редьярда Кіплінга мало хто читав повністю. Наразі ж ми замовили переклад другої частини «Книги джунглів» — здається, її українською ніколи не видавали. Що тут відомого? І так якісь нюанси є щодо всіх книжок серії світової класики. Наприклад, перекладачка спеціально опрацює ті 120 сторінок тексту «Знедолених» Віктора Гюґо, які ніколи не перекладалися українською. А з радянських видань «Робінзона Крузо» Даніеля Дефо були викинуті релігійні моменти й деякі інші фрагменти тексту, які потрібно було повернути.

Якщо говорити про українську класику, там така сама історія. Деякі тексти цензурувалися при житті автора — і якщо хтось видає прижиттєвий текст, це не значить, що він повний і нецензурований. Наприклад, повна версія «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького виглядає трохи не так, як ми вчили в школі. Ми отримуємо багато запитань від читачів і блогерів, що це за видання, адже воно не збігається з жодним, які вони читали чи мають у домашній бібліотеці.

Іноді нам справді закидають, що ми видаємо надто очевидні тексти, але кожен може зайти в наш профіль в інстаґрамі, відкрити фото, на яких нас позначено, і побачити безліч світлин читачів із книжками нашої серії класики, і кожен допис буде про те, що раніше людина не читала цю книжку, читала не в такому вигляді, не розуміла на такому рівні й дякує за передмову, що також допомогла осягнути текст.

Ми не ставили собі за мету видавати лише ті твори, про які ніхто не чув. Цю серію лише почали, тому все ще попереду. Оскільки ми не ставили собі фінансовий план, то нам було не дуже важливо, скільки ми на ній заробимо. Хоча продається вона добре.

Чесно кажучи, звучить не дуже переконливо, бо українська класика зараз у топі продажів, і саме тому її так активно почали видавати всі видавництва.

У топі в когось конкретного? У нас в рейтингу продажів за весь час існування РМ книжки серії «Відомі та незвідані» починаються після 30 позиції, як не крути: і за кількістю примірників, і за сумою прибутку. Це при тому, що саме ці деякі книжки виходили одними з перших.

Ну, і ми ж ми не лише зараз — на хвилі загального обговорення — запустили цю серію. Ми давно збиралися видати класику — фактично від початку створення РМ цей процес і розпочався. Адже минулої зими в передпродажі з’явилися одразу чотири книжки серії. Очевидно, що на їхню підготовку пішло багато часу.

Ми готові продовжувати цю серію довго, фактично наразі в неї немає фінішу, бо для нас було важливо це зробити в принципі. І це не питання рентабельності.

А якщо порівнювати за продажами Рут Веа й українську класику: що краще продається?

Рут Веа, звісно. Наприклад, Valse mélancolique Ольги Кобилянської ми за весь час (це близько року) продали до 3 тисяч примірників, а будь-якої з книжок Рут Веа – до 3 тисяч примірників за перші кілька місяців після виходу.

До речі, вище ти обмовилася, що Рут Веа була ображена на Україну. Що трапилося?

Українською вийшла її дебютна книжка в «У лісі-лісі темному». Не в якомусь конкретному видавництві. Це був спільний проєкт «Книголаву», «Нашого Формату» та Yakaboo, і хоча я не знаю деталей, зі сторони виглядає так, що згодом усі троє вирішили не видавати спільні проєкти. Можливо, я помиляюся.

Одну з книжок Рут Веа я додала до вже згаданої першої добірки того, що варто було б видати. Відділ прав сконтактував із правовласниками, а ті відповіли, що є можливість придбати права лише на кілька книжок авторки одразу. Адже вже був кейс, коли видали одну й це образило авторку, адже кожна її книжка дуже популярна.

Ми вибачилися, що так сталося, і ризикнули домовитися. Агент запропонував нам купити права відразу на три книжки. Для нас це був ризик: раптом вона не буде продаватися? На той момент не мали аналітики не те що продажів «У лісі-лісі темному», але й будь-яких схожих книжок. Ми тоді ризикнули й купили всі три. А зараз ми видаємо вісім книжок авторки й тішимося нашій співпраці: тому, що історії Веа припали до душі нашим читачам, і особливо — що наразі авторка відкрито заявляє про свою підтримку України.

Скільки у вас проєктів у роботі? На що ви далі будете робити ухил?

Офіційно ми анонсували понад 40 проєктів. Їх усі можна переглянути на нашому сайті в розділі «Видавничі плани».

Загалом плануємо й надалі наповнювати свої серії, розпочати видавати українських авторів, робити електронні та аудіоверсії книжок. Роботи дуже багато — справа тільки за людьми та часом.

Локація зйомки — книгарня «Плекай»

фотограф
Артем Галкін

Яскрава вечірка експериментів і саморефлексій: відгук на виставу «Клуб “Зневіра”»

авторка Софія Богуславець - 13.03.2024 в Театр

Усе починається зі світла — буквально. Художник зі світла виходить на сцену, щоби завершити останні приготування. Один із акторів-персонажів мовчки простягає йому святковий ковпак, аби він також став учасником дійства. Бо справді, ми ж завітали на вечірку, проте немов на її завершення: от якось сумно й поодиноко виблискує диско-куля, герої на сцені понуро схиляються довкола невеличкого столика, один із них запалює й викурює цигарку, а цей процес записує голосовим повідомленням на свій телефон, — і це наче музично-синестезійний вступ, — звучать ніби вирвані з контексту слова. 

Але не поспішаймо розходитися, усе насправді тільки починається. Бо, пані та панове, ми завітали на свято Зневіри, яке проте потішить нас яскравими епатажними музичними номерами та одкровенням.

Афіша вистави «Клуб “Зневіра”» режисера Владислава Білоненка

Прем’єра вистави відбулася у листопаді 2023 у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Це дебютна робота режисера Владислава Білоненка, котра оповідає про шістьох персонажів, які зібралися відсвяткувати свої причини для зневіри.

Оповідь іде хвилями, наче персонажі-актори самі досліджують й експериментують із дійством, вибудовують його з глядачами: ось в один момент вони гуртуються, щоби поділитися турботами, пофантазувати про свої візії ідеального життя, а далі рвучко розходяться по сцені, сідаючи за музичні інструменти чи хапаючи мікрофон у центрі, й співають запальні оди своїм розчаруванням, бідам і самотності.

«Ми всі народжуємося травмованими. Чим? Непорозумінням».

«Клуб “Зневіра”» наче намагається дослідити природу самого цього почуття та знайти способи з ним упоратися або ж навпаки прийняти. У виставі звучать уривки з книжки Серджіо Бенвенуто «Зневіра. Муки байдужості» — один із героїв зачитує її, поки інші корчаться від набридливого тексту, — та з новели «Intermezzo» Михайла Коцюбинського, з котрої взяли зокрема важливі рядки «Говори, говори!..» як заклик для персонажів і для глядачів не мовчати про свої проблеми.

То чи можна впоратися з почуттям зневіри? Але чи потрібно? Відповідь на ці запитання персонажі шукають разом із глядачами, експериментуючи через скетчі-сітком ідеального світу, своєрідні інтермедії. Цікаво, що актори не стільки грають ролі, скільки відіграють певну версію себе. Спершу вони наче ховаються за своїми надміру святковими денді-костюмами й гримом, віджартовуються пафосними фразами, проте протягом вистави розкриваються, говорять про себе. Деякі проблеми ніби й особисті, проте все ж знайомі більшості, ними можна перейнятися й пропустити крізь себе —  про корупцію чи шахраювання під час зборів.

У святкуванні беруть участь шестеро гульвіс: Назар, Михайло, Ростислав, Сергій, Тетяна та Андрій (це й імена акторів дійства). Про персонажів і персонажку дізнаємося уривками, визбируючи їхні образи протягом вистави з різних сцен-скетчів чи сказаних фраз. Здається, нам і не потрібно знати багато про кожного з них. Усі вони — це частково ми, зі схожими переживаннями, а ще надіями й бажаннями: порозумітися з рідними й бути поруч у скрутну хвилину, відчувати любов і бути потрібним, встигати все й урешті досягти успіху.

Сергій фантазує, що у своєму ідеальному світі хотів би уміти телепортуватися, а Назар — що мав би здібність зупиняти час і, перебуваючи в магазині, витягати з касового апарату ідеально рівненькі купюри. А Таня любить, коли вона хворіє, адже тоді всі починають про неї піклуватися. Ось Ростислав через оповіді про дивакувате дитинство намагається втримати центр уваги компанії на собі, а Михайло постійно відкладає власне життя на потім, тож ідеальний світ героя — досконалий тайм-менеджмент. Усе це звучить насправді кумедно, а в деяких випадках навіть знайомо. Бо все ж існують вагомі й зрозумілі причини таких химерностей персонажів і персонажки, а крок за кроком ми дізнаємося про них під час вистави.

Андрій у цій історії стає наче внутрішнім голосом болю кожного з героїв, очільником ватаги дурників, котрі через розваги й гуляння намагаються впоратися зі своїми складнощами. Частково їм це вдається — і разом із забуттям для себе вони дарують це ж відчуття глядачам.

Яке ж святкування без музики й танців, бо хоча це вечірка зневіри, та всі номери присвячують цьому почуттю. Звучать і пісні під меланхолійний фортепіанний перебір, і несподівані голосові експерименти, і драйвові музичні номери. Увесь вир переносить глядача у мюзикл, а скоріше на кабаре-вечірку. 

Таке враження витворює й сценографія постановки, яка тут мінімалістична, й завдяки цьому простір стає камерним, особистим: символічно у куточку бачимо дзеркало, котре стає наче відображенням нашої самотності перед проблемами, з іншого боку недалеко від центру сцени — фортепіано, на якому, наче на оголеному нерві, можна зіграти про всі свої турботи. Посередині невеличкий столик із звичайними дерев’яними табуретками, що можуть асоціюватися з затишними посиденьками на кухні. Контрастує з ними диско-куля, котра то стає своєрідним епіцентром гулянь, піднімаючись високо над сценою й освітлюючи зал, то, опускаючись до столу, перетворюється на химерне калейдоскопічне дзеркало, у якому водночас відображається багато зневірених людей.

Хоча ми й збираємося разом, щоби поділитися своїми проблемами, проте у зневірі кожен самотній. І тільки у прийнятті й любові до себе можна знайти вихід. Вистава «Клуб “Зневіра”» й сама видається таким собі експериментом як за форматом, так і за сюжетом. Кожен може знайти в ній щось для себе: якщо не сигнал для саморефлексій, то півторагодинну розвагу на вечір.

Ілюстрації — фото Христини Король

Тотальне аудіо! Чи переможе аудіокнижка інші формати і хто відродив цей формат на українському ринку

авторка журналістка, книжкова блогерка Лілія Галка - 13.03.2024 в Книжки, Культура

Наприкінці 2023 року Український інститут книги провів дослідження «Як читають українці під час повномасштабної війни – 2023», яке показало, що електронні формати книжок у 2023 обирали 12% споживачів книжкового контенту, але аудіокнижки купували лише 0,5%.

Попри це останні кілька років легальний ринок українських аудіокниг стрімко зростає. Контент виробляють різні студії, найбільшими є «Абук» і MEGOGO AUDIO, виключно українською літературою займаються «Студія ВУХО» і Underbooks. Вони роблять неймовірне попри всі перешкоди, з якими стикаються.

Тим часом стан ринку аудіокниг у світі — кардинально інший. The Association of American Publishers заявили, що продажі цього формату виросли на 157% з 2015 до 2020 року. Статистика продовжує набирати обертів, а видавці західного ринку все більше вливають інвестицій у цей формат. Якість виробництва висока, аудиторія лише розширюється, цифрових рішень також стає більше.

У цьому матеріалі ми проаналізуємо іноземний та український ринки аудіокниг, поспілкуємося з основними виробниками в Україні та визначимо головні проблеми української книжкової сфери. 

Короткий історичний зріз

У 1877 році Томас Едісон винайшов фонограф, що дозволив записувати людську мову. Першим, що науковець записав на свій пристрій, був дитячий вірш Mary Had a Little Lamb. Тоді ж Едісон припустив, що фонограф буде корисний незрячим людям.

Проте лише через 60 років у 1931 році в Америці записали перші аудіокниги. The American Foundation for the Blind разом з бібліотекою Конгресу заснували програму Talking Books Program, щоб зробити літературу доступною для незрячих людей. І вже в 1934 році незрячим людям по всій Америці безкоштовно розіслали платівки з аудіокнигами. Серед них були Біблія, Декларація незалежності США та Шекспір. Була також художня література, зокрема The Brushwood Boy Редьярда Кіплінга, The Diary of a Provincial Lady Е. М. Делафілд та Very Good, Jeeves П. Г. Вудхауса.

Перша комерційна аудіокнига з’явилася у 1954 році. Проєкт розпочала студія звукозапису Caedmon Records. Це була збірка віршів й оповідань Ділана Томаса A Child’s Christmas In Wales.

Згодом почали продавати дитячі аудіокниги, а в бібліотеках зʼявилася можливість слухати книжки. Але наступним важливим кроком в розвитку цього формату стала поява CD-дисків у 1992 році. Вони стали дуже популярними носіями, зокрема для аудіокниг. Майже кожен літературний бестселер почали записувати на компакт-диск, хоча багато книг доводилося робити у скороченому форматі через обмежену місткість таких дисків.

У 1987 році індустрію аудіокниг у США оцінили у 200 мільйонів доларів. Аудіокниги продавалися у 75% книгарень країни.

Цікавий факт: термін «аудіокниги» офіційно затвердили лише у 1992 році, до того цей формат називали talking book, що означає «запис книги голосом людини» або «книга, що говорить». 

Уперше діджитал-аудіокниги перевищили продажі CD-дисків у 2008 році. Того ж року Amazon купує сервіс Audible. І вже через 8 років у 2016 році Audio Publishers Association повідомляють, що продажі аудіокниг в США виросли до 2.1 мільярда доларів, тоді як продажі книг у мʼякій обкладинці — 1.8 мільярда доларів. 

Ось так формат аудіокниг став популярним і масовим серед споживачів. Схожі етапи переживали й ринки європейських та азійських країн. Отож, на якому етапі зараз західний ринок аудіокниг?

Чи захоплять аудіокниги світ?

Станом на зараз аудіокниги розвиваються на ринку швидше ніж будь-який інший формат. Дедалі більше видавців вливають кошти у їх створення. А для читачів по всьому світу це стало одним з улюблених способів проводити час. 

Наприклад, у 2021 році видавництво дитячої літератури Farshore, що є дочірньою компанією одного з найбільших видавців світу HarperCollins, заявило, що змінює стратегію розвитку аудіокниг. Вони назвали новий напрям «тотальне аудіо», вирішивши видавати аудіоверсії кожної книги, що виходитиме друком. А також озвучити всі раніше видані. 

Саме Farshore належать права легендарних світових бестселерів Minecraft, My Little Pony, класичних «Маленького принца», «Вінні-Пуха» та «101 далматинця».  Тобто рішення цього видавця неабияк вплинуло на весь ринок.  

З 2017 по 2021 рік ринок аудіокниг збільшився на 104% в порівнянні з 24.5% росту продажів видань у твердій обкладинці. Найпопулярнішими жанрами для формату аудіо стали фентезі, наукова фантастика і трилери. Загалом 2021 рік став для книжкового ринку рекордним. Зокрема, у США книг було продано більше, ніж у попередні 5 років. А формат аудіо показав найбільші результати — 53% американських споживачів слухають аудіокниги.

Звісно, паперові книги досі залишаються лідерами по всіх показниках продажів, але серед діджиталу аудіокнига однозначно перемогла. 

Гравці ринку називають кілька основних чинників, чому ринок аудіокниг зростає:

Вливання капіталу та інвестицій. Видавці відповідають на зростання попиту і пріоритетно запускають нові продукти. Кожен намагається вирізнитися, тому виробнича цінність дуже висока, у деяких аудіокнигах навіть використовується цілий акторський склад, а не один диктор.

Зіркові диктори. Значну частку аудіокниг озвучують популярні автори або відомі актори. Зокрема це стосується мемуарів та бестселерів. У 2022 році актриса Віола Девіс отримала «Ґреммі» за озвучення власних мемуарів Finding Me. А книжка Spare набула неабиякої популярності в аудіо саме тому, що всі хотіли слухати як сам принц Гаррі розкаже їм про своє життя.

Ера снобізму в минулому. Що більше цей формат набирає популярності, то ширшу аудиторію він здатен охопити. Також за останні кілька років провели наукові дослідження, що показали, що при прочитанні й прослуховуванні книги спрацьовували однакові когнітивні та емоційні сфери мозку. Для нашого мозку немає різниці, як саме ми читаємо. 

Ширший читацький досвід. Формат аудіокниг зручний і гнучкий, що дозволяє людям втиснути читання у заклопотане повсякденне життя. Ті, у кого немає часу читати друковану книгу, можуть її слухати, прибираючи вдома, прогулюючись, готуючи їжу, займаючись спортом тощо. Це також дозволяє набагато швидше закінчити попередню книгу та взяти наступну.

Інклюзивність формату. Завдяки аудіоформату люди, що мають певні  труднощі з читанням, можуть насолоджуватися будь-яким жанром та автором. 

Це ще один формат відпочинку. Читачі часто обирають книги, щоб розслабитися, провести цікаво час. Згідно зі звітом Audiobook Publishers Association і Edison Research, понад 73% слухачів аудіокниг кажуть, що це допомагає їм розслабитися, а близько 55% з них сказали, що обирають цей формат, коли хочуть трохи часу для себе. 

А ось і він — переломний момент. Чи змінить хід гри передплата Spotify?

У жовтні 2023 року Spotify запустив передплату на аудіокниги у Британії та Австралії. А в листопаді стрімінговий сервіс вийшов на ринок США. Передплатники Spotify Premium у цих країнах отримали доступ до бібліотеки з понад 150 000 найменувань. За передплатою вони отримують 15 годин для прослуховування аудіокниг на місяць, а якщо ліміт перевищено, можна докупити ще 10 годин за $10,99.

На британському ринку зазначили, що за передплатою Spotify користувачі отримали доступ до понад 70% тамтешніх книжкових бестселерів.

Новина про книжкову передплату на цьому стрімінгу серйозно збентежила індустрію видавців. Зокрема, британська організація The Society of Authors заявила, що письменників чекає значне падіння доходів від роялті, як це було в музичній сфері раніше. Пояснюють вони свої побоювання тим, що:

  • Економіка стримінгів побудована на тому, щоб якомога дешевше закупити контент, аудіокниги — не виняток. Проте роялті автора напряму залежить від вартості книги. Тому така співпраця може бути вигідною видавцям, але ніяк не авторам. 
  • Аудіокниги користувачі слухають 1 раз, тому автор отримає не потік роялті за кількість прослуховування, а разову суму, яка буде значно меншою від вартості тієї ж книжки в інших форматах.
  • В юридичній сфері питання стрімінгів все ще нестабільне. Немає чіткого регулювання діяльності таких платформ, формування й підрахунку роялті авторам. 

Але є також позитивна сторона медалі. Про це висловився ще до запуску передплати директор Асоціації аудіовидавців США Мішель Коббі:

«Це те, до чого ми прагнули протягом тривалого часу. Є сотні мільйонів користувачів на Spotify — значна частина, ймовірно, ніколи раніше не слухала аудіокниги. Тобто ми маємо ще величезну аудиторію, яку можемо охопити. Отже, знайомити їх із форматом аудіокниг поряд з іншими варіантами аудіорозваг не зашкодить, а, навпаки, розширить “читання”».

Ширший обсяг споживання аудіокниг потенційно збільшить доходи видавців та авторів. Це стало помітно вже через кілька місяців після того, як стрімінговий сервіс вийшов на книжковий ринок, — сектор аудіокниг зріс на 28%. Поки що статистика свідчить, що наразі Spotify розвиває ринок, а не канібалізує клієнтів Audible та Apple. У Spotify повідомили, що за ці кілька місяців вони виплатили видавцям десятки мільйонів доларів роялті.

На думку журналістів The New York Times, поява шведського стрімінгу як виробника та роздрібного продавця аудіокниг може зробити і без того гарячий ринок ще більш конкурентним. Для потенційно популярних книг чи їх авторів права на озвучку іноді можуть продаватися за шестизначні суми. 

А чи так само популярні аудіокниги на європейському, зокрема близькому українцям східноєвропейському, ринку?

Ринок Європи має свої проблеми

З 2023 по 2027 рік ринок аудіокниг у Європі, за даними дослідження, має зрости 20.37%. А його очікувана вартість — понад 1.8 млн доларів. Незалежно від країни, видавці говорять про зростання попиту на цифрові формати, зокрема аудіокниги, починаючи з пандемії COVID-19. Карантин неабияк вплинув на споживацькі звички. Найбільший попит у 2020 році був на дитячі аудіокниги, відзначають також популярність у цьому форматі художньої літератури різних жанрів серед дорослої аудиторії.

За словами заступника директора Федерації європейських видавців Енріко Турріна,  продажі аудіокниг становлять 5% усіх книжкових доходів. 

За даними опитування Global Web Index, 68% респондентів покоління Z у Європі віддають перевагу аудіокнигам над електронними.

Очільник аудіовідділу франкфуртської компанії Bookwire Відел Бар-Кар назвав ринок аудіокниг «унікальною можливістю для видавничої індустрії», зазначивши, що щороку з’являються нові люди, які вперше відкривають для себе цей формат, отже, кількість споживачів постійно зростає.

Також він додав, що вагомою рушійною силою зростання ринку аудіокниг є збільшення кількості готового контенту. Найлегшим і швидким способом збільшити пропозицію є використання штучного інтелекту. 

У червні 2023 року шведська служба передплати на електронні та аудіокниги Storytel оголосила про співпрацю з американським постачальником мовлення ШІ ElevenLabs. Компанії розробили функцію VoiceSwitcher, яка дозволяє обрати згенерований ШІ голос для прослуховування аудіокниги у застосунку. Наразі послуга доступна для вибраних англомовних назв, але кількість доступного контенту продовжує зростати. 

Головним стримувальним фактором на європейському ринку є неефективне управління контентом аудіокниг. Видавці скаржаться, що немає конкретних інструментів, які допомогли б керувати контентом, який розпорошується між платформами. 

На найближчих до України ринках ситуація різниться. Наприклад, у Польщі станом на 2020 рік було близько 2,3 мільйона споживачів аудіокниг. Станом на 2023 рік вже 8% поляків слухають книги. Найпопулярнішою платформою з аудіокнигами називають Audioteka.com, вона налічує понад 20 тисяч назв. 

У Литві аудіокниги також є популярним. Видавці самотужки займаються виробництвом. Станом на 2022 рік там виходило по 10 нових аудіокниг на місяць. Але головна проблема ринку, на думку споживачів, — це відсутність єдиної платформи, де ці книги можна слухати. 

У Європі ринок аудіокниг стрімко зростає, проте це відбувається не в кожній країні.  Наприклад, у Латвії всі спроби популяризувати аудіоформат виявилися безуспішними. Через відсутність попиту їх майже ніхто не виробляє. Тим часом попит не зростає, тому що багато латишів слухають книги переважно англійською або російською.

А яка тоді ситуація на українському ринку?

Злети і падіння українського ринку аудіокниг

Український ринок має абсолютно інший стан справ і контекст, ніж іноземний. До 2019 року ринку українських ліцензійних аудіокниг практично не існувало. Були спроби записувати книги ще на CD-диски, проте україномовного продукту була мізерна кількість, і розвитку як такого не було. Це, звісно, ніяк не заважало зʼявлятися піратському аудіоконтенту, але на нього ми зважати не будемо. 

У 2019 році на ринок виходить перші два гравці. Спершу у квітні зʼявляється проєкт «Абук», який стає першим спеціалізованим видавництвом аудіокниг. Вони запускають однойменний застосунок, де станом на жовтень того ж року вже було доступно понад 100 книг різних жанрів. Частина контенту була  безкоштовною. 

За словами Катерини Аврамчук, CEO «Абук», початкові інвестиції у проєкт склали близько $500 000. Найбільше вклали у розробку застосунку, захищеного від піратства, операційну діяльність та маркетинг.

«Одна з найбільших проблем ринку аудіо та електронного контенту —  це піратство. тому ми вирішили зробити надійний застосунок. З «Абук» не можна завантажити файли електронних або аудіокнижок на пристрій. Ще одна частина  інвестицій пішла на придбання прав. У 2019 році ми масово купували права як в іноземних правовласників, так і в українських», – додала Катерина Аврамчук.

Наприкінці 2019 року медіасервіс MEGOGO запускає підрозділ MEGOGO AUDIO. За словами менеджерки Катерини Котвіцької, це мала бути додаткова послуга для користувачів сервісу, що збільшила б залученість аудиторії та кількість користувачів застосунку. MEGOGO AUDIO мав бути лише дистриб’ютором аудіоконтенту, проте виявилося, що книг для продажу дуже мало. Тому у другому кварталі 2020 року MEGOGO AUDIO записує перші 2 аудіокнижки самостійно, щоби зрозуміти специфіку процесу і життєвий цикл такого контенту. З весни 2021 року підрозділ почав займатися цим напрямом системно. 

Так зародився ринок української аудіокнижки. Але чи справді лише у відсутності контенту була проблема?

Перші кроки — перші проблеми

Коли у 2019 році «Абук» почали шукати проєкти для запису, виявилося, що українські видавництва, купуючи права на переклад іноземних книжок, здебільшого не купували ліцензії на аудіокниги, лише на паперові, і рідше — на електронні. 

За словами Катерини Аврамчук, навіть у 2022 році не всі видавці вірили у цифровий формат. Також звучали думки, що продажі аудіо та електронних книг зменшують попит на паперові. Але, на її думку, це навпаки працює в синергії.

Тому «Абук» довелося звертатися до іноземних правовласників і купувати права напряму. Проте це дорожче і довше, переговори тривають в середньому півтора року, а вартість значно вища, ніж якби українські видавці купували всі права пакетом. За словами СЕО Абук Катерини, права на аудіокниги коштують по-різному, найоптимістичніші цифри — близько €1000, але суми переважно бувають значно більшими. 

При спілкуванні з іноземними правовласниками стало очевидним, що довіра до українського ринку цифрового контенту тільки формується, з цим є проблема через піратство, зокрема неліцензійні самовільно записані аудіокниги на різних ресурсах. Тому переговори на початках тривали довго, і нерідко правовласники відмовляли.

«Деяких бестселерів немає в аудіо не тому, що ми не хочемо їх видати, а, тому, що правовласники відмовляють нам.  Перемовини із закордонними правовласниками інколи тривають роки. Один з яскравих прикладів — це листування щодо видання україномовної версії аудіокнижок однієї з найпопулярніших у світі серій. Для іноземних видавців наш ринок в чомусь дикий. Проте ми продовжуємо лупати сю скалу», — додає Катерина Аврамчук.

У серпні 2022 року на ринку зʼявилося ще одне самостійне видавництво аудіокниг — «Студія ВУХО». Засновниця Ірина Чураченко поділилася, що на початку було дуже складно — вони отримали багато відмов від авторів і видавництв, зіткнулися з недовірою як до новачка на книжковому ринку і загальним нерозумінням, що таке аудіокнига. 

«Проте навіть за рік ситуація відчутно змінилася на краще і в контексті інтересу до формату, і в плані продажів. Наш ринок — динамічний. Але роботи з популяризації аудіоформату ще багато, як і щодо наповнення контентом», — пояснила Ірина.

Економіка аудіокниги

Створення аудіокниги — це кілька великих довгих процесів, у які залучено багато людей. У середньому над кожною книгою працюють від 2 до 6 місяців з моменту купівлі прав до виходу на платформи. 

У MEGOGO AUDIO розповіли про всі етапи роботи:

  • Перший крок — купівля ліцензії на створення аудіоверсії у правовласників. Часто це тривалий процес перемовин та контрактування. Тому, крім прямих витрат на виробництво аудіокнижки, у бюджет потрібно закладати вартість ліцензії та дотримуватися вимог (затвердження голосу, наявність саундизайну) правовласників під час створення аудіоверсії. 
  • Другий крок — пошук диктора для аудіокнижки. Для цього проводяться кастинги і пробні читання. Інколи на вимогу правовласників голос погоджують. 
  • Третій — запис. У парі зі звукорежисером працює режисер чи режисерка запису, які допомагають дикторові з настроєм, вимовою й наголосами. 
  • На четвертому етапі звукорежисер робить обробку та монтаж записаного матеріалу, а після цього його прослуховує редактор чи редакторка. На контрольному прослуховуванні колеги фіксують моменти, які потребують допрацювання — дикторського чи звукорежисерського. 
  • Пʼятий крок — мастеринг, тобто підготовка файлу до подальшого тиражування. Разом з цим готуються опис та обкладинка аудіокнижки, а також інші метадані.

Як зазначають в «Абук» і MEGOGO AUDIO, виробництво однієї аудіокниги коштує в середньому $1 500, це приблизно 60 000 грн за середню за розміром книгу. Якщо книга більша, то вартість і тривалість роботи над нею зростає. На вартість також впливає кількість дикторів чи наявність саунд-дизайну. Тому інвестиції в один проєкт в MEGOGO AUDIO можуть перевищувати 100 000 грн.

У «Студії ВУХО» трішки менші цифри, на виробництво витрачають від 25-30 000 грн. Вони спеціалізуються на українських авторах та авторках і працюють з ними напряму. 

Як заробляють видавці аудіокниг

У вартість аудіокниги закладені не лише витрати на ліцензію та виробництво, також сюди входить роялті видавцям. У випадку «Абук» і MEGOGO AUDIO також є комісія Apple Store та Google Play Market в розмірі 15%, де користувачі завантажують їхні застосунки, й 20% ПДВ, які ці магазини продовжують стягувати, хоча в Україні уряд звільнив від оподаткування видавців аудіокниг українською. 

Розмір роялті видавцям чи авторам залежить від того, з ким було підписано договір, і коливається від 30% до 70% від прибутку. Це залежить, за словами MEGOGO, від того, який файл надається — текстовий для озвучення чи готовий до дистрибуції. В «Абук» роялті коливається від 20% до 70%. 

«Припустимо, книжка коштує 100 гривень. Оскільки ми працюємо через платформи Apple Store й Google Play Market, то відповідно від 100 гривень платформи знімають перші 20% ПДВ. Далі з 80 гривень, що залишаються, ще мінус 15% комісії Google й Apple. Залишається 68 грн. Далі з продажів книги ми виплачуємо від 20 до 70% роялті», — пояснює Катерина Аврамчук, СЕО «Абук».

Коли «Абук» чи MEGOGO самотужки займаються створенням аудіокнижки, роялті менші. У випадку, коли українські видавці беруть на себе виробництво, роялті відповідно вищі. 

«Починає здійснюватися моя мрія — видавництва починають інвестувати у виробництво самостійно та диверсифікують таким чином свою діяльність. Тому зараз ми працюємо з видавцями у цьому напрямку теж. Ми готові підтримувати видавництва, маючи і виробничу пропозицію, і можливість дистрибутувати такий контент на нашій платформі безкоштовно. Маю на увазі, що ми готові виплачувати 100% роялті з прибутку задля росту кількості виробленого контенту», — додає менеджерка MEGOGO AUDIO Катерина Котвіцька.

Ще один канал прибутку — дистрибуція готового контенту. Наприклад, в «Абук» продаються книги «Студії ВУХО», радіо «SLÚHAVKA» та електронні книги.

Як добре продаються аудіокниги?

У портфелі кожного українського видавництва є лонгселери, тобто книги, які купують стабільно роками, — це приблизно 20%. Ще 30% продаються в середньому нормально й, умовно, решта 50% — не так добре. 

На ринку аудіокниг приблизно так само. За словами СЕО «Абук» Катерини Аврамчук, продажі аудіокнижок становлять 5–10% від накладів паперових книжок. 

«Наприклад, якщо наклад “Колонії” Кідрука наприкінці 2023 року становив 40 000 копій, то у нас на той момент було продано 2 000 аудіокнижок. Тобто це класичні 5%, але також треба розуміти, що в папері книга рік продавалася, а в аудіо лише 4 місяці. Ми так і оцінюємо успішність продажу: якщо бачимо, що книжка продається в межах 5–10%, це означає, що ми добре робимо свою роботу».

Наприкінці 2023 року Український інститут книги разом з Info Sapiens зробив дослідження: «Як читають українці під час повномасштабної війни — 2023». Дані з нього, за словами Катерини Котвіцької, менеджерки MEGOGO AUDIO, корелюють з власними гіпотезами. Вона додає, що через низьку платоспроможність, високий рівень піратства, а також неспівмірну до рівня продажів вартість виробництва, аудіокнижки досі мають низький відсоток споживання і невелику пропозицію.

«У нас на початку було дуже багато помилок, і це нормально. У 2019-2020 роки ми пробували підручники записувати в аудіо, але вони взагалі не пішли. Також пробували записувати деяких популярних українських авторів, але зрозуміли, що їхня цільова аудиторія — це 50+, які набагато рідше слухають в аудіо. Тому в нас ті книжки погано продаються. Але у 2022 році ми змінили стратегію відбору тайтлів — і вже зараз вийшли на операційну беззбитковість», — додає CEO Абук Катерина Аврамчук. 

Що хочеться змінити на українському ринку аудіокниг

Видавці, з якими я поспілкувалася, виділяють такі проблеми на українському ринку:

  • піратство, з яким комплексно не борються;
  • незахищеність виробників на законодавчому рівні;
  • низька залученість українських видавництв у розвиток цифрового контенту;
  • малий відсоток купівлі прав на тайтли цілим пакетом, де включено також виробництво аудіокниг.

За словами засновниці «Студії ВУХО», в Україні піратство має свою специфіку — не крадіжка готового контенту, а озвучення творів без ліцензії й викладання у вільний доступ або за донати/спонсорство диктору. 

«Це суттєво компрометує український книжковий ринок. До того ж це заохочує і закріплює звичку споживати піратський контент і нерозуміння, а нащо ж тоді платити за ліцензійну книгу, якщо можна послухати безкоштовно. Як можна посприяти змінам? Потрібно виховувати свідоме споживання, залучати до боротьби з піратством всіх учасників ринку. Це стосується й тих видавництв, твори яких озвучуються без згоди, але які ніяк на це не реагують».

У MEGOGO AUDIO зазначають, що вони вже співпрацюють з колегами по ринку над практичною реалізацією кроків, націлених на боротьбу з піратством, мають комплексні пропозиції, які також обговорюють з профільними інституціями. 

Також видавці говорять про згадану вище проблему стягнення 20% ПДВ магазинами застосунків Apple Store та Google Play Market. СЕО «Абук» зазначає, що вони вже спілкуються з колегами по ринку, щоб разом достукатись до Google та Apple, які стягують ПДВ. 

Попри все це, усі видавці мають оптимістичне бачення майбутнього українського книжкового ринку, зокрема аудіо. Ринок стрімко розвивається, це відкриває двері для появи нових форматів і рішень, а також охоплення потенційно нової аудиторії.

авторка журналістка, книжкова блогерка
Лілія Галка

10 думок актора та режисера Артема Вусика

авторка Софія Богуславець - 13.03.2024 в Театр

Цьогоріч лауреатом театральної премії Леся Курбаса став харківський актор і режисер Артем Вусик. Ми поспілкувалися про український театр та про способи говорити на актуальні теми.

Режисерство

Моя візія про фігуру режисера, його завдання й функції базується передовсім на моєму акторському баченні, на тому, як я-актор, що розуміє свою роль у виставі, і те, як цю виставу зрежисувати. У мене немає режисерської освіти як такої. Я закінчив Харківський університет мистецтв як актор театру ляльок і після завершення навчання разом із двома своїми друзями заснував перший незалежний театр «Прекрасні квіти», у якому ми всі були акторами, але виконували ролі, по суті, режисерів.

Так я відчуваю і зараз: не ідентифікую себе як тільки режисер. Навіть вистава «Веселка на Салтівці» стала для мене акторською амбіцією. Уся моя режисерська діяльність певною мірою вибудована, звичайно ж, на знаннях, але й також на інтуїції, на відчутті акторських потреб, цілісності історії. 

Якщо говорити про комунікацію саме режисера з акторами, то режисер, на мою думку, має бути зрозумілим і конкретним.

Уся палітра акторських можливостей і дії на сцені спрацює лише тоді, коли режисер поставить чітке завдання перед трупою. Я знаю, як це акторові — працювати на сцені, і це допомагає мені в моїй роботі вибудовувати самому собі власну партитуру у виставі, доносити своє висловлювання з позиції вже актора-режисера.

Якщо говорити взагалі про місію режисера зараз, то це насамперед співзвучність зі сьогоденням. Бо загалом бути режисером нескладно: це про те, щоби поставити твір, власний або вже написаний. Наприклад, Альфред Гічкок казав, що він може поставити і телефонну книжку, тобто всі інструментарії, напрацювання й приклади ми маємо, щоби втілити будь-який, навіть фантазійний, задум.

Але зараз режисер має бути уважним до сьогодення та в першу чергу ставити собі питання: «Навіщо зараз мій режисерський, акторський, перформативний вислів, який от відбувається публічно? Навіщо це чути, бачити, думати про це людям?».

Режисер — це про відповідальність. Передусім це відповідальність перед акторами, тому що ми їх запрошуємо у спільну подорож; перед театром і театральною спільнотою, перед глядачами.

Важливо враховувати навіть локальні контексти в Україні, тобто бути уважним до потреб людей, із якими ти працюєш і для яких ти це робиш.

«Варта» і «Нафта»

Коли після початку повномасштабного вторгнення я опинився у Львові, де раніше вже працював і ставив вистави, то в мене не було жодних думок про театральну діяльність. Та й самі театри були або закриті, або стали волонтерськими осередками чи прихистками. А вже згодом, через місяць, коли мені вдалося зібрати команду митців і мисткинь з різних куточків України у незалежний театр «Варта», то я чітко розумів нашу функцію: у Львові, де війна відчувається не так, як на сході країни, не так, як у Харкові, ми маємо зайняти нішу такого собі рупора війни й сьогодення, використовуючи для цього театральні інструменти.

Усі 7 вистав, які ми зробили за рік, так чи так говорили про війну, але при цьому вони були абсолютно різними. Наприклад, дитяча лялькова вистава про волонтерів «Леся і Андрій зустрічаються у Львові». Або документальні перформативні вистави, як-от «Лютий», заснований на інтерв’ю волонтерів і військових, чи «Херсон незламний», що фіксує й розповідає про події на Херсонщині. Або автобіографічні постановки: вистава «Як я познайомся з війною і майже вбив путіна» ґрунтується на моєму досвіді війни.

Коли ж повертався в Харків, то я розумів, що маю почати відновлення діяльності іншого мого незалежного театру — «Нафта» — який цілий рік був закритий, і багато наших акторів, акторок, композиторів або пішли служити, або виїхали з міста чи за кордон. У Харкові всі кожен день відчувають війну, і її не треба ще й на сцені, а тому глядачів можна підтримувати іншими засобами. Через це свідомим рішенням було поставити комедію — це був комедійний детектив «Щур», який виконує розважальну функцію і дає людям відчуття нормального життя хоча б півтори години. І це теж було доволі неочікувано від нашого театру, який завжди говорив на критичні теми: сексизму, проблеми екології, насилля тощо.

Комедійний детектив «Щур» незалежного театру «Нафта»

Наступна вистава, «Веселка на Салтівці», спробувала поєднати в собі елементи певної легкості сценічного висловлювання, але при цьому й актуальності. Це була власне робота з локальним контекстом, з районом Салтівкою, про який усі знають. Після вистави більшість глядачів і глядачок говорили або писали, що дуже багато чого їм було близьким, відгукнулося.

І в цьому теж проявляється ще одна важлива драматургічна функція: об’єднати нас усіх навколо однієї теми, спільної історії. Тому я вважаю, що сьогодні одна з ключових ролей театру — це якраз об’єднувати та робити це на кількох рівнях. Насамперед об’єднати митців, які можуть дозволити собі такий привілей сьогодні займатися мистецтвом. Це дуже важливо, особливо під час війни, тому що йдеться про формування ідентичності через культуру. 

Також це про об’єднання з глядачами й глядачками, які приходять на виставу. Це такий спільний акт споглядання, спільне занурення в історію, яку пропонує театр. І важливо, щоб окрім фізичного цього об’єднання була певна тема, навколо якої ми згуртуємося, яка підведе нас до певного дискурсу.

Премія Леся Курбаса

За 29 років існування премії це перший випадок, коли нагороду бере незалежний митець, незалежна інституція. 

Мої колеги з незалежного сектору написали, що така подія дуже надихає, адже це прецедент, який робить незалежне мистецтво нашої країни можливим, видимим, потужним і на рівні з великими державними театрами. Сама нагорода створює цей місточок між різними театральними осередками, об’єднує.

І, звісно, це й про Харків. Про місто, в якому зараз заборонена театральна діяльність на державному рівні. І водночас, попри цю заборону, саме Харків бере нагороду. Тобто ця премія також і про певну підтримку нашого міста, яке зараз прифронтове, проте яке в минулому, до повномасштабного вторгнення, було дуже театральним. Раніше тут працювало близько 30–40 театрів.

Премія також і про важливу для мене постать, про Леся Курбаса. Його знаковий період творчості — харківський. У цьому ж місті сталася оця колаба: Курбаса і його трупи «Березоля», Куліша як драматурга, Меллера як художника театру. Саме тут відбувався шалений розвиток авангардного театру і загалом мистецтва. Тут, як ми знаємо, був і мистецький осередок — будинок «Слово». Зараз ми все це намагаємося собі повернути, бо радянська влада вклала дуже багато зусиль, аби ми забули про свої надбання. Вона знищила, розстріляла, щоб Харків став зросійщеним, щоб ми вивчали Станіславського і йшли за його системою.

Тому персона Курбаса, звісно, важлива і для мене особисто, і для мого міста. І сьогодні як ніколи актуально повертати собі наших авторів, діячів, висвітлювати їхню творчість, займати таку просвітницьку нішу.

Театральне мистецтво

Акторство трапилося зі мною спонтанно. Не було такого, що я ходив на дитячі театральні гуртки, у родині також не було нікого, пов’язаного з мистецтвом професійно. Після закінчення школи, коли потрібно було кудись вступати, я вибрав театральний університет, але при цьому взагалі не уявляв, як це. Просто класно розказував вірші в школі, і мені казали, що я артистичний. Окей, артистичний, то воно якось там відклалося в голові, тож я подумав, що тоді спробую піти туди, де можна цю артистичність пустити в дію. Це скоріше про акуратне намацування, уважність до того, що навколо кажуть, до власних відчуттів і вподобань.

Артем Вусик

Так спочатку я потрапив до Академії культури в Харкові, де провчився рік за спеціальністю актор театру і кіно. Звичайно ж, ніякого кіно в нас не було, особливо на першому курсі, хоча в нас були пари на кшталт роботи з камерою. Проте я ніколи (та й зараз також) не хотів, присвячувати себе кіноіндустрії, тому що театр — це таке живе мистецтво, яке відбувається тут і зараз. Саме в цьому його цінність, його неможливо зафіксувати, бо воно в моменті. Навіть вистави: хоча вони й повторюються, бо ми граємо їх постійно, але це все одно завжди різні вистави. Також це і безупинна робота — як і своя, акторська, так і спільна з трупою.

Театральне мистецтво для мене — це й про живий діалог із глядацькою спільнотою.

Жива енергія, яка для мене найважливіша в театрі, коли я виходжу на сцену й відбувається ось така зустріч людей, що на сцені, і людей у залі. Цього немає в кінематографі, тому що подію зафіксували на плівку, і воно собі живе далі. Театр же для мене — це тонка жива пульсівна матерія, він змінюється, реагує всередині акторської трупи. Саме цим для мене він багато в чому виграє перед кіномистецтвом.

Перформативна нація

Український театр пройшов довгий шлях і продовжує його долати. Адже наш театр не  з’явився після незалежності. Він завжди був і, я вважаю, українці дуже потужна перформативна нація. Бо український театр змінюється, набуває нових ідей, реагує на події, що відбуваються зараз із нами й у світі. Але при цьому нам поки чогось і не вистачає — саме через радянську колоніальну політику, яка знищила те покоління митців, що ми називаємо тепер Розстріляним відродженням. Можливо, якби цього не сталося, у нас зараз була б зовсім інша ситуація і ми б говорили не «європейський театр», на який треба рівнятися, а «український театр». Хоча за кордоном теж є безліч вистав, які складно назвати хорошими, вони можуть виконувати суто розважальну або ж незрозуміло яку функцію.

Український театр має дуже сильну перспективу — це факт і це вже відбувається зараз. Ми маємо дуже багато талановитих, розумних, свідомих й ідейних митців, які хочуть розвивати театр, які розуміють, заради чого це робити. Але, звісно, залишається ще дуже багато роботи. І ще те, що нам постійно заважає наш сусід. Проте це й також про прояв сили з нашого боку, бо, не зважаючи на війну, ми все одно продовжуємо займатися театральним мистецтвом і розуміємо його важливість.

Артем Вусик

Навіть зараз у Харкові, коли діяльність державних театрів призупинилася, вони все одно всі групуються, шукають різні майданчики: якісь підвальні приміщення, галереї, просяться до майданчиків незалежних театрів. Тобто навіть попри перешкоди вони палають, хочуть займатися мистецтвом і робити це у себе вдома, в Харкові, бо вони розуміють цінність цього і для себе, і для мешканців нашого міста. 

І зовсім інше питання про те, які вистави грають зараз. Добре, що ми відходимо від певних архаїчних принципів, від російської драматургії та радянської системи, відносин усередині театру між режисером й акторами. Попереду ще багато роботи, але поступово, маленькими кроками й також багато в чому завдяки незалежним інституціям, які більш молоді й сучасні, цей процес, зміни на краще, і відбуваються. Мені не соромно за український театр.

Театральні колеги

Ніна Хижна

Моя партнерка, режисерка й хореографка Ніна Хижна багато в чому мене надихає. І це єдина режисерка, яку я готовий слухатися і бути актором у її виставах, бо поки немає режисерів, з якими я погодився б працювати актором. З Ніною у нас сходяться бачення й погляди на ідеологію театру, хоча при цьому ми працюємо в різних сферах: вона більше в перформативному, документальному, пластичному, а я ближчий до наївного, фантастичного, ірраціонально-комічного. Але коли ми разом робимо якийсь проєкт, то нам вдається почути одне одного.

Я також слідкую за багатьма передовими режисерами, які зараз працюють у різних містах України, наприклад, це Ігор Білиць, Давид Петросян, Дмитро Захоженко, Іван Уривський. А, наприклад, Оксана Дмітрієва — перша режисерка, з якою я працював після закінчення університету і яка мене багато чого мене навчила. Разом із нею я проходив своє становлення як актор, паралельно із роботою у своєму театрі, але вона теж відкривала для мене нові, не відомі мені таємниці й ходи в розумінні створення вистави.

З іноземних митців мене ще надихає грецький режисер Дімітріс Папаіоанну. Я виріс на творчості Роберта Вілсона, хоча зараз і не стежу за ним, проте його естетика вплинула на мої перші театральні пошуки в нашому фізичному театрі «Прекрасні квіти».

Постановки

Наразі ми чекаємо відповіді від Українського культурного фонду: ми подали заявку і хочемо зробити виставу про Розстріляне відродження. Цю тему про Харків і харківських митців потрібно розширити через театральну призму, відкрити сучасним глядачам і глядачкам, які ще не знали про них, або нагадати й повернути любов для тих, хто знає.

Також  мене запросили на постановку в театрі ляльок, і я працюю з текстом «Мина Мазайло» Миколи Куліша. Це теж свідомий вибір, тому що в Харкові дуже актуальна тема українізації. У 1920-х роках також відбувалася українізація, про що йдеться у творі, але вона була штучною, придуманою більшовицьким режимом, аби прихилити до себе українську спільноту. Урешті вона мала фатальні наслідки, а далі настали 60 років жахливого зросійщення. Тому зараз, коли в Харкові нарешті відбувається природна органічна українізація, то ми можемо звернутися до класика і показати, що — дивіться, народ, 100 років тому ми рухалися в цьому напрямку, проте минуло 100 років, і чомусь досі звучать такі тези, як «харьковський язик» або «какая разніца». Саме тому ми й звертаємося до цієї п’єси.

Щодо експериментальних постановок, то зараз я думаю повернутися до естетики фізичного театру, можливо, спробувати зробити пластичну виставу без слів. Це було б таким переосмисленням моєї 12-13-річної театральної діяльності, перших творчих шукань. Мені таке подобається, бо раніше власне з першим своїм театром «Прекрасні квіти» ми 7 років поспіль робили вистави без слів, і тоді в мене з’явилася потреба чогось іншого. А тепер я хочу знову себе «обмежити».

Така думка в мене з’явилася після прочитання книжки американського музичного продюсера Ріка Рубіна «Творчий акт». Вона для митців про мистецтво і містить дуже класні вправи й пропозиції. Одна з них: спробувати себе в чомусь обмежити, прибрати якийсь елемент у діяльності, в якій ми працюємо. Ці обмеження провокують на пошуки інших засобів вираження, відкриття неочікуваних комбінацій і звучань, нових патернів і власне самого якогось відкриття для себе.

Ролі

У мене немає ролі, яку я чекаю. Проте для себе я відкрив потужність автобіографічного висловлювання. У першу чергу для мене важливо виходити на сцену як Артем Вусик — людиною, що хоче поділитися особистими думками, варіаціями на ту чи ту тему і робить це через театральні інструменти.

Навіть якщо взяти вистави, які ми робили за останні роки, то важко сказати, що ми грали певні ролі — ми грали себе і свої історії.

У нас був проєкт-колаборація з австрійським колективом Theater im Bahnhof у місті Грац. Тоді ми грали самих себе, але читали історії наших колег, військових, журналістів, волонтерів. І це не про ролі, а про людей. Ми хочемо й далі висвітлювати цих людей — не архетипічні ролі, як Наталка Полтавка або Гамлет. Йдеться про сучасних особистостей, про наших друзів, близьких, про яких хочеться говорити, імена яких мають звучати зі сцени.

І сам момент автобіографічності дуже актуальний і сильний сьогодні, тому що коли глядачі побачать на сцені не персонажа, а персону, то меседж від цієї персони набагато потужніший, ніж маска, написана кимось роль, яку ми можемо професійно й красиво втілити. Усе одно сильнішу дію має те висловлювання, що ґрунтується на прожитому досвіді, а потім матеріалізується в перформативне висловлювання.

Музика

Автобіографічною є й моя «Веселка на Салтівці». Це музична моновистава в жанрі   сюрреалістичної трагікомедії. Перше слово в цьому описі — «музична». Це не просто так, тому що в дитинстві на Салтівці, де я прожив 17 років, почав формуватися мій музичний смак. Там я купував свої перші аудіокасети в метро за 3,50 гривень. Ця музика з дитинства, з минулого загалом, а це здебільшого панк-рок, теж переосмислюється у моїй виставі, але вже набуває якогось іншого звучання.

Узагалі, музика у виставах — це 50% успіху постановки та 50% вибудови конструкції цієї постановки.

Коли я починаю працювати над сценарієм, над планом вистави, то складаю умовний плейлист. Тобто спершу знаходжу звучання цієї вистави через якісь референси й, ураховуючи це, розумію, якою темпоритмічно й емоційно має бути та чи та сцена. Потім разом із композиторами й музикантами ми пишемо свою авторську музику. Формується такий собі музичний альбом, коли можна заплющити очі й послухати цю певну історію в аудіальному вигляді.

Кадри з вистави «Веселка на Салтівці»

Тому для мене музика — це невіддільний і надважливий елемент, зважаючи, що вистави мого першого незалежного театру, який я заснував із друзями, були безсловесними, пластичними, тому ми акцентували на музичній партитурі. Далі в «Нафті» я почав залучати і текст у постановках, але музика не перестала бути важливою. У «Веселці на Салтівці» багато людей відмічають саме музику. Для постановки я вибрав жанр панк-року, бо деякі меседжі хотілося саме прокричати. Проте в нас звучать і різні варіації з саксофоном, наприклад. Сам я не обмежуюся одним жанром. Я дуже люблю музику, постійно її слухаю, це може бути і джаз, і хіп-хоп, і класика, і панк, і готик-рок. А музика на сцені — це те, що допомагає передати настрій чи висловлювання, тому у виставах для мене це пункт номер один.

Театр і війна

Театри не мають постійно говорити про війну, але вони мають її враховувати. Сьогодні ми можемо зробити виставу, де тема нашої російсько-української війни звучатиме не прямо, але при цьому ми працюватимемо з пам’яттю, з історією. Ми будемо порушувати бекґраунд, який так чи так сигналізує нам про актуальні події. 

Наприклад, зараз в Україні вийшли збірки «Антологія24» від Parade-fest та «Драма Панорама 2023», яку впорядкував Дмитро Терновий. Це дві книжки, що містять тексти сучасних українських драматургів і драматургинь, написані після 24 лютого. Тобто можна брати і працювати з цими темами. Можна також звертатися до класиків, але шукати твори, які сьогодні зазвучать по-новому, враховуючи сьогоднішній контекст, зможуть бути теж актуальними. Або ж це можуть бути й вистави, що виконують опорну функцію через гумор. 

Словом, є дуже багато варіантів і комбінацій того, як промовляти до глядача сьогодні. Важливо, щоби це справді щось варте, а не умовне, як то кажуть, «типу творчість»: «я митець, я роблю, що хочу, хай мене розуміють, як хочуть». Я проти несвідомого ставлення до подій у нашій країні. Вистава може проіснувати рік чи менше, але стати натхненням для інших або відкрити якісь теми, бути підтримкою, запропонувати діалог для глядачів чи стати прикладом для інших митців. 

Кадри з вистави «Лютий»

Я вважаю, що зараз немає однієї конкретної стежки для всіх театрів і митців, якою потрібно рухатися. Звісно, всі ми маємо робити хороший, якісний професійний театральний продукт, але він не повинен повністю на 100% говорити на тему цієї війни. Проте він має бути щирим, свідомим, тобто все одно не бути поза цією війною, не відірваним від реальності. Бо театр, він на те й театр, що реагує на сьогоднішні події. А як реагує — це вже митці мають зрозуміти самі, якою стежкою треба піти. У цьому й перевага мистецтва, що воно може поєднувати абсолютно неочікувані жанри й піджанри, і саме в таких комбінаціях ми підкреслюємо тему новим способом, даємо нове звучання.

Ілюстрації — фото Олександра Осіпова, Акима Драгомирецького, Лілії Дяденчук, Катерини Переверзевої

Вегетаріанство в українській літературі першої половини ХХ століття

авторка Валерія Сергєєва - 12.03.2024 в Книжки, Культура

Розглядаємо героїв-вегетаріанців в українській літературі початку ХХ століття та їхні мотивації: жаль до тварин, лікування розшарпаних нервів, прагнення утопії, творчі пошуки

To eat or not to eat: дещо з історії споживання м’яса та м’ясних виробів

«…ще ти кровоїд, м’ясоїд, волоїд, худобоїд, звіроїд, свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ситоїд, ласоїд…» — ні, це не товариство вегетаріанців нападає на інакодумців із самого «порога» статті, це український бароковий мисленник Іван Вишенський гудить тих, хто, так би мовити, «засмердівся од гною світолюбства» і вчиняє черевобісні гріхи, зокрема їсть забагато м’ясива. 

Як бачимо, тема споживання м’яса повсякчас була дражливою і часто спонукала до творення нових пейоративів, себто лайки. Здебільшого в старій українській літературі це вмотивовано релігійними приписами: християнство диктує харчову повстримливість. Тож недивно, що Феофан Прокопович у 1705 році, пишучи драму «Володимир» про хрестителя Русі й шукаючи імена для язичницьких жерців, зупиняється на Жериволі та Курояді (цілком у дусі того ж Вишенського).

Щоб не надбати собі нового образливого прізвиська в цьогосвітті й не стати пекельною вишкваркою у житті загробному, герою української літератури (та його живому прототипу) необхідно було як мінімум дотримуватися постів, під час яких усім, за деякими винятками, суворо заборонено вживати продукти тваринного походження. Наслідки непослуху могли бути моторошними. 

Недаремно одним із перших українських горорів став «Мертвецький Великдень» Григорія Квітки-Основ’яненка — історія про чоловіка Нечипора, що розговівся до Великодня. Ввечері перед постом сердега наївся вареників із сиром і не прополоскав опісля рота водою — таким побитом проти волі оскоромився. Через цю приключку він потрапляє на великодню службу до мерців, єдине прагнення яких — розговітися половиною вареника, що застрягла в Нечипора межи зубів. Як наслідок, після такої пригоди Нечипір кидає пити й починає чистити зуби, а всі навколо затямлюють, до чого може призвести переступ релігійних приписів.

Та що швидше світ секуляризується, то більше відмова від тваринних продуктів або їхнє надуживання стають складниками ідеологій чи особистої філософії. Найпоказовішим у цьому контексті є початок ХХ століття, коли ставлення до м’яса було надзвичайно різноманітним і сягало світоглядних екстремумів. 

Так, приблизно 1915 року київські митці-декаденти засновують напівжартівливе Товариство поетів-антропофагів, довкола якого, за словами Віктора Петрова (тобто В.Домонтовича), аж роїлося від легенд: мовляв, на вечерю братчики-антропофаги (майже як герої Бодлера) замовляли собі котлети з людей. 

Такі міти були вельми органічними для так званої епохи занепаду (наприклад, герой роману «Навпаки» Жоріса-Карла Гюїсманса, будучи по-декадентськи неспроможним перетравлювати реальність, розпалює свій зниклий апетит не чим іншим, як м’ясною есенцією, — а отже, м’ясо напряму було пов’язане з кризою свідомості). 

Натомість вегетаріанці, на противагу декадентам-ексцентрикам, відмовлялися від м’яса, часто поєднуючи свою харчову філософію з іншими модними оздоровчими практиками, як-от фізкультурою чи нудизмом. До цієї когорти зараховуємо, наприклад, письменника й політика Володимира Винниченка. 

Тож у цьому різноманітті світоглядів цікаво поглянути, що саме мотивує героїв української літератури першої половини ХХ століття змінити звичний триб життя й прибрати зі столу м’ясні страви.

«Лист» Михайла Коцюбинського: розговіння як «свято убійства»

Михайло Коцюбинський попоїсти любив палко — так, що, за спостереженнями літературознавиці Соломії Павличко, у листах до дружини Віри Дейші розмови про апетит і гастрономію стають ерзацом еротизму. Нерідко в епістолярії йдеться й про м’ясо та рибу: курятину, індичатину, шинку, вугра, балик, раковий холодець.

У деяких листах їжа стає не просто засобом втамування голоду, а й осанною насилля: так, після риболовлі на Капрі письменник замість сувеніра везе дітям «виколупані» очі акули. Та попри гори спожитого м’ясива саме Коцюбинський пише один із найголовніших текстів про вегетаріанство в українській літературі — оповідання «Лист».

Микола Пимоненко «Великодня утреня» (1891)

У ньому бачимо парадоксальну як для Коцюбинського негацію насилля щодо тварин і переосмислення ролі церкви в потуранні численним убивствам. Головний герой, приїхавши додому на Великдень, здригається від криків тварин, яких заколюють на печеню й ковбаси, і починає страждати на невроз. Якщо в дитинстві свята уявлялися поезією різдвяних колядок і великоднього сонця, то в дорослому віці, побачивши застиглу сльозинку в очах мертвого поросяти, він висновує, що все це «свято убійства». 

Зачувши кінець посту, всі люди перебувають у кровожерній лихоманці, тож і розмови в родинному колі точаться про те, щоб «порізать печінку… сточити кров… вимить кишки…». Герой розмірковує, що християни постують, аби лиш «зготувати живіт свій для мертвяків», — ці роздуми наштовхують його на міркування про колишній канібалізм. Відтак він не може без жалю й огиди дивитися на матір і сестру, які ще нещодавно бабралися в крові качок і гусей, а тепер стоять у церкві (яка благословляє ці святкові вбивства) і христосуються з родичами. На великодньому обіді герой нехтує ковбасами і їсть лише паску — хліб, не закаляний кров’ю.

«Андрій Лаговський» Агатангела Кримського: розшарпані нерви та лакто-ово-вегетаріанство

Підзаголовок роману «Андрій Лаговський» — «З життя істериків», тож і проблема вегетаріанства тут напряму пов’язана з віднайденням психічної рівноваги. Головний герой має розшарпані нерви: у відрухах самоцькування називає себе декадентом і кволою людиною fin de siècle. Його тіло не витримує надміру життя, тож зрештою, відмовившись від статевих зносин із жіноцтвом, професор-анахорет Лаговський обмежує себе і в їжі. Прагнучи очисного аскетизму, він читає Єфрема Сіріна, індійських аскетів і перських дервішів-суфіїв (недаремно і сам у своєму позірно простацькому одязі виглядає як дервіш). 

Відтак, аби полегшити муки душевні, Лаговський досягає тілесних страждань голодом: нічого не їсть (хіба подеколи вип’є чаю), доки шлункові соки не починають роз’їдати його зсередини. Опісля таких обмежень почувається умиротвореним. 

Наприкінці роману зболений Андрій Лаговський повертається до матері, віднаходячи душевний спокій у тихому житті української провінції: одна з його втіх — щоденне годування ручних качок і слухання їхнього гелготання. 

Коли ж мати зненацька ріже їх і запікає, вражений Лаговський каже, що відтепер не їстиме м’яса, і просить матір замінити його в раціоні молоком, вареними яйцями й варениками з сиром. Лакто-ово-вегетаріанство Лаговського (себто відмова від м’яса, але вживання набілу та яєць) зберігає професорські нерви й популяцію качок у Громополі.

«Сонячна машина», «Пророк» Володимира Винниченка: вегетаріанство як утопізм

Володимир Винниченко і сам був вегетаріанцем (та сироїдом), тож мотив відмови від м’яса є наскрізним у його творчості. Наприклад, у романі «Сонячна машина» саме можливість харчуватися «хлібом», виготовленим із трави, сонця і крапельки людського поту, мала гарантувати вселюдське щастя.

Проте як Винниченків Мефістофель через нежиттєздатність своїх ідей здобуває прізвисько Кирпатий, так і утопіста Рудольфа Штора — винахідника диво-машини з виготовлення «сонячного хліба» — також не оминає «кирпате» фіаско: прагнучи свободи й радості для людства, учений штовхає його до хаосу здичавіння (NB: не хвилюйтеся: як батько української пантопії, автор після антиутопічних візій дає читачам надію наприкінці роману!). Тож попри розуміння недосяжності утопії Винниченко все ще леліє мрію звільнити людство від необхідності споживати, за його словами, «трупи» тварин і тяжко працювати заради їхньої купівлі. 

Так, одним із найважливіших складників релігії вселюдської любові вегетаріанство стає і в п’єсі «Пророк». Месія Амар, що сповідує добро і закликає до роззброєння (бо засуджує вбивство в усіх сенсах), разом із апостолами відмовляється від тваринної їжі: їхній раціон здебільшого містить тільки рис і банани. Коли ж скептики хочуть підірвати рух «амар’янства» (назва від імені пророка Амара), першим їхнім кроком стає спроба підкупити апостолів гастрономічно, збивши їх із вегетаріанського п’єдесталу святості: одного із послідовників годують підливою з куріпки й печериць, а іншому пропонують смаженого м’яса. Коли ж усі апостоли зовсім припиняють дотримуватися посту, амар’янство, як утопія любові й негнівливості, занепадає.

«Місто» Валер’яна Підмогильного: вегетаріанство «для різноманіття» та філософські пошуки

Вигорський — поет і мандрівник з роману Валерʼяна Підмогильного «Місто», що поза мандрами більшість свого часу проводить у затхлій пивниці, цмулячи пиво і частуючись пожарськими котлетами. І хоч Вигорський стає вегетаріанцем лишень наприкінці роману, засудження споживання м’яса повсякчас вигулькує у його розмовах. Адже для нього м’ясоїдство — це як доказ того, що людство неспроможне вийти з дикунського стану, так і взаємозамінність світової скорботи та розладу шлунку від м’ясного паштету. Поет хоче у своїх піших подорожах Україною уподібнитися Сковороді — і, зрештою, перебирає на себе сковородинський образ не лише подорожнього, а й вегетаріанця. 

За Вигорським, новий час має гартувати людей із тоншою нервовою системою — таким надлюдям буде приступний «астральний світ». Обов’язковими умовами цього «астрального» поступу є відмова від алкоголю та м’яса. Їсти м’ясо поет кидає легко, а от відвикнути від пивного шумовиння вже складніше (тож Вигорський продовжує пити). Коли ж Степан Радченко запитує про причину переходу на вегетаріанство, той відповідає: «Тільки для різноманіття». Вигорський надто добре розуміє, що поет — це людина в постійному пошуку.

***

Тож якою мотивацією до переходу (чи непереходу) на вегетаріанство читачі(-ки) не керувалися б, в українській літературі завше можна знайти персонажа, близького за духом і смаками. А читання вищезгаданих текстів стане доброю поживою для будь-кого.

10 думок кінопродюсера Дениса Іванова

автор журналіст, історик Артур Зайонц - 12.03.2024 в Кіно

Попри виклики війни, кінопроцес в Україні триває: у прокаті виходять нові стрічки, а нові вітчизняні проєкти продовжують зніматися. Багатьом може здатися, що кіно зараз не на часі, втім, воно на часі. Хоча б заради того, щоб нагадувати всьому світу про те, що відбувається зараз в Україні. І «20 днів в Маріуполі» режисера Мстислава Чернова є прикладом того, що це може успішно працювати (десятки тік-токів західних користувачів про те, як їх вразив цей фільм, номінація на премію «Оскар», премія «BAFTA» та десятки інших міжнародних нагород).

Про фільми, бізнес в кіноіндустрії та державну підтримку ми поспілкувались із продюсером Денисом Івановим. 20 років тому Іванов заснував кінокомпанію «Артхаус Трафік», яка однією з перших стала прокатувати в Україні андеграундне та незалежне кіно від режисерів з усього світу. У кінці минулого року «Артхаус Трафік» підписала угоду про співпрацю з американською незалежною студією «А24» (створила такі фільми й серіали, як «Ейфорія», «Все завжди й водночас», «Місячне сяйво» і т.д.).

Крім того, Денис Іванов є продюсером таких українських стрічок, як «Штольня», «Плем’я», «Рівень чорного», «Носоріг». А 7 березня у вітчизняний прокат вийде фільм словацького сценариста та режисера Петера Керекеша «Цензорка», співпродюсером якого також став Іванов. Український продюсер поділився думками про вплив «Артхаус Трафік» на українську кіноіндустрію, про те, що не так з Держкіно та яким він бачить майбутнє українського кіно.

«Артхаус Трафік»

Це були дуже цікаві 20 років. Світ змінився. По-перше, кіно не дивляться в тих форматах, в яких дивились 20 років тому: у творців немає плівки, у глядачів — VHS-магнітофонів. Суспільство теж змінилось. 2004 рік — «Помаранчева революція», 2008 рік — криза, потім другий Майдан і російське вторгнення, пандемія, а зараз загострення повномасштабної війни. Довгий час ми одноосібно відповідали за те, щоб Україна в кінокультурному контексті не була аутсайдером, щоб основні кінематографічні події доходили до глядача. 

Наша команда співзаснувала Одеський кінофестиваль, багато фестивалів національного кіно, всеукраїнську мережу «Кіноклуб», дитячий кінофестиваль «Чілдрен Кінофест». Ми випускали перші документальні фільми в українській прокат, коли на них всерйоз не звертали увагу. Наша діяльність була досить розгалуженою. Ми розпочали з продюсування, мабуть, першого україномовного фільму за часів незалежності, «Штольня» і з того часу зробили стрічки які, брали участь у Каннах, Берліні, Венеції, Торонто, їздили на «Оскар». Озираючись назад, можна сказати, що ми зробили дуже багато, а в якихось речах точно змінили контекст. 

Молоде покоління

Ми рідко концентруємося на роках. Але, коли дуже успішні українські продюсери й продюсерки або режисери та режисерки кажуть, що обрали свою професію через те, що ми показували кіно, на яке вони ходили ще в школі, тоді я розумію, що дійсно багато часу пройшло.

Коли ми почали свою діяльність, кінопрокат тільки починав відроджуватись. Нові правила прокату почали формуватись тільки в 1998-му році. І, думаю, ми теж доклались до їх формування. 

«Цензорка»

Фільм «Цензорка» словацького режисера Петера Керекеша — це мелодрама, події якої відбуваються в українській вʼязниці. Я розумію, що люди, які не дивилися це кіно, можуть подумати, що це буде жорстока драма. Але насправді це один з найніжніших фільмів, до якого я доклав руку як продюсер. Це одна з найсвітліших стрічок, яку ми знімали. Фільм робить глядачу приємно і змушує повірити в краще, навіть показуючи такі обставини, за яких  вірити в краще дуже важко. Але зараз важко сказати, чи цей фільм сподобається глядачам.  

Коли ми говоримо про «Цензорку», то варто памʼятати, що це унікальний фільм:  не чиста мелодрама, це не кримінальна драма, не глибокий артхаус. І ця міжжанровість стрічки є великим плюсом, бо люди, які подивляться це кіно, такого більше ніде не побачать. 

«Цензорка» — це фільм не широкого прокату, а середнього (фільм буде доступний для перегляду не в усіх кінотеатрах — ред.). Але його точно зможуть побачити глядачі по всій Україні. І, я думаю, що більшість з тих, хто його подивиться, будуть задоволені тим, що вони віддали свої гроші й 1,5 години часу. Ми хотіли випустити цей проєкт  раніше. Але через те, що стрічку фінансувало міністерство культури, а потім два роки тривала передача справ від мінкульту до Держкіно (у 2021 році Держкіно було відокремлене від Міністерства культури й перейшло під управління Кабміну — ред.), то ми не змогли випустити стрічку в той момент, коли вона була на слуху (у 2021 році фільм отримав нагороду за найкращий сценарій на Венеційському фестивалі — ред.). 

Продюсування

Оскільки ми займаємося авторським кіно, то для мене у кожному продюсерському проєкті фігура автора — найважливіша. Яке у людини бачення світу, кінематографа, історії. Навіщо цей автор цю історію хоче зняти, наскільки щиро готовий її розповісти. Стрічки в моїй фільмографії є похідними від фігури автора. 

Кожен автор і кожен фільм є унікальним. Але це не означає, що нам все одно, скільки наші стрічки будуть збирати в прокаті. Повірте, навіть режисери, які кажуть, що знімають кіно виключно для себе і для майбутньої історії, всі вони, в момент виходу фільму, моніторять соцмережі, читають відгуки й дивляться скільки людей конкретно сиділо на кожному сеансі, в кожному кінотеатрі.

Кінобізнес

Українське кіно не є бізнесом у стовідсотковому сенсі, як і європейське кіно. Кіно є частиною культури. Якщо говорити про комерційність того чи іншого фільму в Україні, то ми побачимо, що 95% стрічок не є комерційно успішними, вони не повертають продюсерам інвестиції. Український кіноринок невеликий ще й тому, що Україна не такий великий експортер кіно, порівнюючи, наприклад, зі США. Кожен найуспішніший український фільм має третину або половину бюджету у вигляді субсидії. Тому я бачу тут принципову різницю в тому, яке кіно є комерційним. 

Порахуймо бюджети всіх українських фільмів, які виходили: скільки ці стрічки зібрали в прокаті, яку частину отримали продюсери — й ми побачимо, що немає комерційно успішних фільмів. Може, є один-два винятки з правил. Але одне-два винятки не означає правило. Люди, які не розбираються, міряють успіх виключно в касових зборах, але це неправильно. Ми маємо міряти успіх у впливі, який ці фільми чинять усередині країни та назовні, для нашої культурної дипломатії. Тож тут треба міняти оптику. 

Окупність українських фільмів

Чи настане час, коли українські фільми будуть регулярно окуповувати свій бюджет і приносити дохід? Така ситуація потенційно можлива. Якщо знімати дуже дешево, якщо є великий кіноринок, якщо є активні VoD платформи, якщо продаж телевізійних прав може покрити більше, ніж 1% бюджету. 

Український фільм, який коштує дуже мало грошей (наприклад, $300 тис.), має зібрати в прокаті $1.3 млн. Коли фільми почнуть приносити такі гроші, можна буде казати, що це кіно успішне.

Співпраця з «А24»

Я не можу розкривати всіх деталей цієї угоди. Перший фільм з пакета від «А24», який ми випускаємо — це «Зона інтересу» режисера Джонатана Ґлейзера. Український ринок довгий час був залежний від російського, особливо в сегменті незалежного кіно. І до нашої угоди з «А24» ця компанія продавала все або російським компаніям, або компаніям для яких російський ринок є ключовим. До останнього часу, коли ми спілкувались зі світовими сейлз-компаніями, ми перебували в ситуації, коли Україна вважалась колонією Росії.  

Для нас був важливий сам факт зміни обставин, де українські дистрибутори можуть працювати напряму без росіян та тільки з території України. У нас залишається, на жаль, залежність від російського ринку, бо російські компанії перереєструвалися на Кіпрі, Мальті, у Латвії, Канаді та продовжують купувати права на показ стрічок й в Україні. На жаль, деякі українські дистрибутори також не хочуть змінюватись. Наприклад, коли виходила нова стрічка «Хлопчик і чапля» Хаяо Міядзакі, то права на неї купив російський дистрибутор і намагався випустити в країнах Балтії. Тоді литовські кінотеатри не взяли цю стрічку в прокат і скасували покази. У нас вже є рішення суду, де одну компанію, що продовжує працювати в Україні, можна сміливо називати російською. 

Ми дуже пишаємося цією угодою з «А24», бо завдяки їй ми отримали певну субʼєктність. 

Російський бізнес

У нас є кіноринок, більшу частину якого складають великі американські кінокомпанії. І більша частина ринку звільнена від російського впливу. Але є сегмент незалежного кіно. І 90% незалежних фільмів тим чи іншим способом потрапляли через російських дистрибуторів або російський бізнес, або через компанії, які співпрацюють з росією. 

Втім, зʼявились нові гравці, які стоять на тих самих позиціях, що і ми. Я думаю, що поступово ситуація буде змінюватись на краще. Та поки ми бачимо, що схеми, за якими працювали компанії, повʼязані з росією, досі працюють.

Відкритий лист

700 кінематографістів підписало відкритий лист щодо недовіри до керівництва Держкіно, а також передачі коштів на ЗСУ (головна мета підписантів: звільнення керівництва Держкіно, заміни членів Ради з державної підтримки кінематографії, розробка нового проєкту Стратегії розвитку кіно — ред.). Цей лист направили до Верховної Ради, Офіс Президента та Кабінет Міністрів. Головною вимогою листа є докорінне реформування тої системи, яка склалася на цей момент. А система така, що є Рада з державної підтримки кінематографії при Держкіно, яка відповідає за ефективний розподіл коштів і яка мала скласти свої повноваження в березні минулого року (зараз триває розгляд цієї справи в апеляційному суді). Водночас є голова Держкіно, стосовно якої вже були три-чотири публічних звернення до Кабміну і Парламенту з проханням її звільнити (йдеться про Марину Кудерчук — директорку Держкіно, яка очолила організацію у 2020 році — ред.). Отож, підписанти хочуть досягти звільнення керівництва Держкіно, заміни членів Ради з державної підтримки кінематографії й т.д.

За каденцію нового керівництва Держкіно був тільки один конкурс (відбір фільмів, які будуть профінансовані Держкіно — ред.) у 2021 році. І тоді понад половину грошей отримали телевізійні продюсери, а ті проєкти, які власне є українським кіно, ті, чиї фільми були показані на міжнародних фестивалях, не виграли. Більшість стрічок, якими так пишається Держкіно, були запущені у виробництво ще за попереднього керівництва. От зараз тільки виходить «Уроки толерантності» режисера Аркадія Непиталюка — це фільм, створений за гроші з конкурсу 2021 року.  

Держкіно

Минуло вже два роки з початку повномасштабного вторгнення. Держкіно не зробило жодної програми для підтримки кінематографістів. З іншого боку, є питання процедур. Демократія — це процедури. Ми не бачимо ефективності в роботі інституції, ми бачимо грубе порушення всіх демократичних процедур. І це не дуже добре. Як країна ми зараз фактично живемо на західну підтримку. Тож і ті гроші, які хоче розподілити Держкіно, — це не кошти платників податків, а ресурси, які приходять від наших західних партнерів. І те, що вони можуть їх розподілити нечесно, є безчесно.

автор журналіст, історик
Артур Зайонц

Текстова версія лекції Тараса Прохаська «Усі 7000 літер української абетки. Як письменникові збудувати свою мову»

авторка Марина Губіна - 12.03.2024 в Книжки

Спочатку кілька технічних речей. Перше — про досвід, який закарбовується і який робить ті невеличкі перли, що потому тримають кожного письменника, літератора ціле життя, якісь дрібниці. Ця дрібниця — це те, чого мене навчили в музичній школі, що, сідаючи до інструменту, треба якось його обходити. Я це запам’ятав назавжди, і це постійно так чи інакше буде вилізати у моїй літературній мові і моїй літературі. 

Друге — про таймінг. Оскільки ми затрималися, то я буду говорити коротше, але все те, що хотів. Таймінг — це і є література. Як казав Іван Гнатів (учасник Прописів 2024 – ред.): слова — це музика, а музика — це слова, текст — музичний твір в сенсі тому, що він проживається не лише в його організації, його мелодії, а й у тому, що він має реальний час тривання. Тобто як час написання, так і час прочитання. Тобто, це є розтягнута в лінійному часі річ. Від цього тривання залежить багато, сам спосіб письма. Тут ідеться також про інтенсивність письма, висловлення.

Ще дуже важлива ознака, що ми всі, хто пише, повинні найперше розуміти головне, що ми робимо свої твори, і це є твори мови. Тобто ми не передаємо. Письменники, літератори, поети не передають правила життя. Право мови — є єдиним правом літератури і поезії. Ми повинні розуміти, що не жахливі факти чи банальні речі — хоч їх також треба повторювати, — але це не є література, не є тим способом пізнання, метою якого є віддзеркалення реальності. Література — це життя мови. Зважати потрібно передовсім на слова, букви, звуки, речення. Ми повинні розуміти, що це не є фотографією. Хоча в сучасних фотографіях буває дуже мало від реальності. Але це є реальність мови. Тобто ми повинні складати слова і думати, як ми їх складаємо.

Ми також повинні розуміти, що за нашими текстами ніхто собі не потребує уявляти, як воно є насправді. Тому що література і поезія сприймаються як життя слів і розгортання мови. Тільки це має значення.

Тому найважливішою річчю є усвідомлення нової реальності, реальності мови, і також, що кожне мистецтво є мистецтвом вибирати. Кожен літературний твір, картина чи скульптура — це є свідоме витягання якогось фрагмента реальності. Дуже часто бажання написати більше, ніж потребує саме цей твір, робить його або не таким добрим, або таким, що виснажує автора настільки, що він може взагалі перестати писати… як то зі мною сталося.

Потрібно розуміти, що цих речей є багато. І немає єдиної інструкції, яка б передавала усю точність світу. І тому важить музика, мелодія, таймінг цього сказаного. Потрібно писати ретельно, багато-багато-багато. Є така мова, яка потребує потоку. Часом те, що не сказане, має дуже велике значення для якості літературного твору.

Я тепер дуже хвилююся, і у мене аж тремтять руки. І я собі думаю, що це добре. Я говорю про літературу і говорю комусь. Я будую мову. Я хвилююся через дві причини. По-перше, тому що мені хочеться виглядати красномовним, глибоким, мудрим, хочеться вас зачарувати. Це є дуже важливою частиною літературної творчості. Коли ми творимо літературу, ми, ясно що, хочемо комусь щось розказати, комусь сподобатися, зачарувати, щоб сказане подіяло.  Як фокусник, який хоче і зачарувати, і щоб це було цікаво дивитися. Але також це хвилювання перед мовою. Від передчуття цієї мови. Бо, як фокусник, він не тільки думає про себе і про публіку. Він ще думає про велике мистецтво фокусництва. Це важлива річ для писання — усвідомлювати, що ми відповідальні перед мовою.

Я тепер не говорю про українську мову чи про правильну мову. Ми ж робимо, як хтось казав про кераміку: коли робиш кераміку, то несеш відповідальність перед глиною. Ти знаєш її пружність і особливості. Той хто пише, власне, теж має відчувати життя мови.

Література, крім всього іншого, є емоційною інформацією, не науковою. Те, що називають пафосом. Однак насправді уникання тої пафосності уже є тим пафосом. Тому що найважливіше — передати своє ставлення до чогось чи свої переживання так, щоб виплекати якусь емоцію словами у того, хто сприймає. Ці емоції можуть бути дуже різні.  Мова кожного автора накопичується завдяки тому, який пафос ним веде, яка емоція ним веде. А це пов’язано ставленням і дистанціюванням до того, що ми оповідаємо. Бо можна бути всередині, можна бути спостерігачем і подавати оповідь нейтрально, але однаково, ця мова нейтральності чи стриманості — вона однаково передає певну емоцію. А емоцію викликають суть слів, їхні сполуки.

Словосполучення подібні до музики: коли звучить акорд — це і є словосполучення. Тобто цей акорд є сукупністю тих чи інших звуків, і коли ми чуємо ля- чи до-мажор, то одразу відчуваємо різні емоції. Так само словосполучення мають різні відтінки.

Ще хотів сказати про дивовижну назву, яка записана, — про сім тисяч літер. Треба зразу сказати, про що то, бо від назви багато залежить. От, скажімо, коли я читав роман Сартра «Нудота», то я зрозумів, що він добрий письменник, бо як сказав, що це нудота, то я через певний час відчув клей цієї нудотності. 7 тисяч — це про музику і про китайську грамоту. В Китаї є ієрогліфи, які є їхніми літерами. Кожна літера означає щось зовсім інше. Часто навіть якесь словосполучення чи певне поняття. І коли китаєць бачить цей ієрогліф, за допомогою цієї графічної композиції він проживає ту чи іншу емоцію, яку в нашому випадку можна передати тільки сукупністю літер. Так, у Китаї є дуже повні словники, де 70 тисяч і більше ієрогліфів. Уявіть собі, що це означає! Тобто для того, щоб повністю порозумітися, то досить 7-9, для дуже освічених — 12 тисяч ієрогліфів. Але тут є дуже добра ілюстрація до того, що є 7 тисяч, а є 70 тисяч. Ті 70 тисяч понад 7 займають один відсоток вживаності, але вони є. І це є мовою поезії та літератури. Ми маємо можливість собі уявити, що наші літери, їхня сукупність теж дають можливість створювати сенси. Це і є ці ще тисячі ієрогліфів, які використовуються дуже рідко. 

Мова літератури і поезії — це як стояти на березі моря з усіх тих можливостей. Тому що подумайте собі, що, наприклад, «о» у слові «про» означає не те, що «о» у «то». Кожна літера є фонемою. Кожна фонема, залежно від емоції, — сполучення… ну, тут уже, звичайно, математика. Ідея така, що ця безмежність мови є конструкцією для того, щоб обирати і робити свій світ.

Звичайно, авторська мова тому і є авторською. Вона є певною вибіркою з усіх тих можливостей, якими користується той чи інший автор. І питання: як ця мова формується, як вона потрапляє у ці сіті?

Тому що письменник, який використовує всі слова, які знає, не використовує авторської мови. Переважно робляться якісь такі вибірки, які пов’язані з досвідом, темпераментом, але також з почуттями й пафосом. Відповідно є така важлива річ, як оповідь. Я пам’ятаю, що то, що я пишу, воно комусь адресоване. Це і є розповідь. Це не є світ, не є репортаж. Слава богу, кожен з нас бачить щось інакше, і тому про свій світ варто самого себе запитувати. Пригадувати собі, що з яких ситуацій минулого ми можемо самі собі розказати. Ми побачимо, що в одній ситуації ми не пам’ятаємо ніяку дію, з іншої пам’ятаємо лише якийсь потяг…

Мої діти давно колись сказали про одну блондинку, що вона чорна жіночка. І я намагався зрозуміти, хто це. А виявляється, вона просто ходила в чорному светрі, тому вони так її собі назвали. А я собі уявляв, що у неї шкіра мала б бути чорна або принаймні волосся. А про дещо ми взагалі не пам’ятаємо деталі, а маємо тільки свої відчуття. І те, що ми можемо собі пригадати про той час, спогад і є натяком на те, що нас цікавить, що ми вибираємо в цьому світі, що ми можемо розповісти.

Розповім про сольфеджіо. Я не кажу, що його треба дуже добре знати — принаймні щось. Уявляючи собі одне речення, дуже добре розкласти його собі на пасажі. І взагалі дуже добре почитати собі музикознавців, музичні терміни. Це дає розуміння, що темп, також дуже важливий для мови. Потому — звучання акордів, швидкість, тривалість кожного — одна четверта чи одна шістнадцята. Просто собі уявіть, що всі ці речі — темп, форте, сопрано — є тією енергією, яка передається через усі ці сполучення букв, впливає на те, де і як вони поєднуються.

Тому що часом треба уявити собі власне звучання свого тексту. Не тільки, як воно пасує, гарна рима. Поєднання доречних слів, часто непоєднуваних, — наприклад, земля пішла — воно створює новий ієрогліф. Але я не кажу зловживати. Не в тому сенсі, щоб складати речі. А в тому, щоб робити несподівані зв’язки, напівтони. 

Якось я думав зі своїм другом, на яку тему написати реферат з біології. Знаєте, колись були такі атласи про відстані між містами. І ми так почали: взяли всі біологічні дисципліни — цитологію, психологію й так далі — і з іншого боку — біологічні об’єкти, і почали те все поєднувати. Виходили цікаві речі. Наприклад, психологія грибів. Це і є ця можливість будувати нову мовну реальність. 

Почитайте собі уважно Назара Гончара. Це те, про що я намагаюся договорити. Просто подивіться, що він робить з літерами і їх поєднання.

У так званій плинній прозі чи метафоричній поезії всі ці розбирання, створення слів не є доречними, бо ми творимо оповідь. Вона повинна звучати, повинна плисти. Але це не означає, що не потрібно зважати на словосполучення.

Друге — це музична пісня цих слів. Це є темп. Темп залежить від довжини, чергування речень. На це потрібно зважати. Це є та мова, яка промовляє. Хоча Пруст також промовляє, але він так хотів. Коли робиш якийсь твір чи опис, то передовсім потрібно собі уявити усі ці музично-темпоровані речі. Наскільки стягнено чи коротко. При тому ви взагалі маєте собі ставити це завдання. Ви маєте від початку розуміти обсяг. Від темпу залежить сприйняття і передача енергії та невидимих різноманітних напівтонів. Цей темп також пов’язаний з насиченістю. Бо можна зробити штуку таку, в якій є мова роз’яснення, постійного уточнення, але також можна поставити завдання мови затемнення, відрубувати зайве. Просто є моменти, коли треба щось, навіть щось дуже люблене, пропустити. Просто забрати. Якщо воно загальній музичності твору не пасує. 

І про пафос. Він одразу додає дуже багато можливостей, кольорів і формує певний спосіб мовлення. Бо коли ми хочемо написати про котиків чи песиків, то ми можемо написати про це по-різному. Але все залежить, що ми хочемо сказати — що це ніжний звірок, паскуда чи загадка. Ось Буковський, наприклад, казав, що Гемінгвей не правдивий, що він занадто серйозний, тому комічний, надто серйозний. Хоча Гемінгвей вважав, що він, навпаки, не пафосний, що він так все дуже просто пише. Відтак намагання зробити щось непафосне, воно теж якоюсь мірою є пафосом. Бо це є переживання, в яких ти хочеш щось передати. 

У формуванні мови дуже важливо уявити себе, який ти тепер, коли це оповідаєш. Кожен з нас є дуже різним. Нема людини простої. Читаєш — був різним, люблячим і дуже добре все розумів. І купа речей взагалі не ввійшла у цю характеристику, бо обсерватор не зважив потрібним то сказати.

Буковський казав, що Гемінгвей вдає простого, а насправді надто серйозно ставиться до себе. І він справді такий — скромний, солдатська дружба. Але Буковський також мав свій пафос. Тому що він просто собі робив такий образ. Тому мені здається, що й один, і другий трохи обмежили себе. Хоча це і є головна нормальна річ для письменника, коли він знаходить свою авторську мову, він потрапляє у пастку своєї інтонації. Ми нібито всі кажемо, що треба знайти свою мову, але то попадання у свою мову стає ярмом. Тому обоє, як на мене, були досить одноманітні.

Дуже важливим є наратор. Тому ще однією важливою річчю під час написання є уявити собі, який ти, яке твоє ставлення до чогось. Якщо ти хочеш розказати, що ти був зворушений — то одне, тоді формується конкретна мова. Коли ти заперечуєш щось, то зовсім інший спосіб мовлення й інші слова самі приходять. Вальтер Беньямін писав про такі речі, про повернення до епосу. Правда, після нього вже великі сталися зміни в романі, але він писав, що цей класичний роман уже зробився такою конструкцією, в якій справжньої оповіді вже нема. Тому що література первинно пішла від того, що хтось щось оповідав, щоб всі знали. Тобто не треба вдавати, що те, що це саме ти оповідаєш, є важливішим від того, ЩО ти оповідаєш. 

Коли ми говоримо про літературу як життя мови, то теж повинні зрозуміти, що література є конвенцією. Тому вдавати, що ти не пишеш літературу, що ти просто собі щось пишеш. В літературі людина чекає оповіді. Хтось органічніше пише оповідання, хтось поезію, хтось поеми — і то читають люди. Вони знають, що вони мають сприйняти оповідь. Їм не йдеться, дурна чи ні, а — гарна чи ні. 

Отже, вибираємо собі образ і тоді можемо ще собі уявити, що ще теж дуже впливає на мову, кому ми це розказуємо. Тому що немає жодного твору, який би однаково подіяв на кожного читача. І ось це повернення до епосу полягає у тому, щоб уявити себе, оповідача, і того, кому ти це розказуєш. Тобто оживлення цієї ситуації живого говоріння є дуже важливим при написанні. Тому що тоді ти тільки підбираєш слова й образ. Чи ти хочеш бути простакуватим, а чи, може, щирим. Бо на щирість в літературі теж треба налаштуватися. Навіть психоаналітики мають проблеми з пацієнтами, які все дуже хитро вибудовують сюжет своєї терапії. Вони розказують найінтимніші речі, але дуже продумано. Зрештою, навіть серед анонімних алкоголіків дуже мало щиро все розказують.

Тому впевненість полягає в розумінні того, що це один єдиний твір, ти його робиш, його робиш саме ти й ти хочеш бачити його саме таким. Тому що коли починаються різні переваги у пошуку сильнодійних засобів, коли ти знаєш, що хоче редактор, а що аудиторія, які речення є мейнстримом — і ти це все складаєш…ти не можеш без цього обійтися, бо ти не впевнений у своїй мові. Ти розумієш, що треба якось пробитися через те все звукове море. Коли ти боїшся робити по-своєму — це є невпевненість, так не можна ніколи. Хіба що то щось замовне. А взагалі, не можна в літературі чогось шукати, що ти уявляєш, що воно має сподобатися, але воно не подобається тобі.

Тому впевненість полягає в розумінні того, що це один єдиний твір, ти його робиш, його робиш саме ти й ти хочеш бачити його саме таким. Тому що коли починаються різні переваги у пошуку сильнодійних засобів, коли ти знаєш, що хоче редактор, а що аудиторія, які речення є мейнстримом — і ти це все складаєш…ти не можеш без цього обійтися, бо ти не впевнений у своїй мові. Ти розумієш, що треба якось пробитися через те все звукове море. Коли ти боїшся робити по-своєму — це є невпевненість, так не можна писати ніколи. Хіба що то щось замовне. А взагалі, не можна в літературі шукати чогось, що у твоїй уяві має сподобатися іншим, але воно не подобається тобі.

Але є ще наступна штука — морально-етичні потяги авторів. Література є виховною, але вона не є безпосередньо виховною. Коли в літературі занадто багато менторства чи повчань — це вже соцреалізм — не те, що є, а те, що має бути.

У красному письменництві виховання має бути переданим непрямою мовою. Має бути створена картина емоційна, образ, який би про щось говорив. Кожен сам може з нього щось витягти. Але казати «добре так» — це вже величезний удар. Хіба коли ти говорив «мені так добре» — це ще література, а коли «знайте, як треба робити добре» — це вже ні. Для мене Франківськ — це моє місто, і воно найкраще. А комусь іншому — не моє місто і, ясно що, не найкраще. Крім так званої об’єктивної картинки і даних всяких про міста, є ще емоційні, літературні зв’язки, які ніякі штуки не змінять. 

І це ще одна важлива річ — набір тем і мотивів. Мені колись видали книжку «одної і тої самої», і вона побудована на моєму досвіді того, що кожен автор має кілька речей, які його збуджують і які він хоче розказати, які в нього викликають якісь емоції. І їх насправді не є аж так багато. Навіть ті, хто описують дуже багато різних персонажів, вони все одно повторюються… До речі, щодо 7 тисяч звуків і слів, цілком непогано вживати слова не в їхньому значенні. Особливо якщо даєш комусь пряму мову, то взагалі супер, коли ми вживаємо якихось персонажів чи вирвану ситуацію, то маємо права надавати всі свої помилки й незнання тим, кого ми озвучуємо. І це цікаво. Це робить літературу живою і мелодійною. От, наприклад, Подерв’янський. Цікава література, хоч він вживає якісь такі речі, які видають ідіота. Але він дозволяє це робити. Він хоче це робити. І цей дадаїзм — це також одна з тих 10 тисяч ієрогліфів, які в поєднанні з іншими словами можуть звучати, робити потрібну мову.

Ще важливо, в тих пафосах є різні рівні сміху. Бо може бути дуже добра посмішка, іронічна, без звинувачень. А може бути нищення чи приниження. І коли людина все те передає в мові, то від того мова стає багатшою і плутанішою.

Я пам’ятаю, що Оксана Забужко казала, що як вона хотіла щось написати, то брала словник і дивилася, яке найрідше вживане слово. Ну, наприклад, якщо взяти слово «штани», то вона шукала всякі «гачі», «порти». Це я так примітивізую. І тому така мова дуже цікава, але для певного завдання, для певного настрою писання. Я не кажу бавитися в русизми чи суржик, але подивіться, як говорять п’яні чи діти, — це неправильно, але воно звучить. Це додає додаткового матеріалу будівельного. А починалося все, що кожен літературний твір є всього-на-всього будівною мовою. І тому ці всі вишукування…  

Але треба закінчувати — це також така річ, що часом доводиться закінчувати з полегшенням, не сказавши всього важливого. Це також є пошук певної літературної мови, яка додає ще кілька тисяч літер нашій абетці. Дякую дуже!

***

Лекція письменника Тараса Прохаська відбулася під час другого фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи» (6-10 березня 2024, Івано-Франківськ). Організатор події — Український ПЕН.

Фото — Український ПЕН, Антон Сорочак.

авторка
Марина Губіна

Як підтримати свій психічний стан? Сьомий епізод подкасту «Не ґуґли»

авторка, редакторка подкастів Ліза Цареградська - 12.03.2024 в Культура

У сьомому епізоді подкасту «Не ґуґли» від медіа «Сенсор» журналістка й редакторка подкастів медіа Ліза Цареградська поспілкувалася з генетиком і патофізіологом Віктором Досенком про сучасні дослідження й вивчення ПТСР у світі й Україні, методи лікування психічного розладу та те, що насправді вважаємо наркотичними речовинами і як мікродозинг упливає на самопочуття. Наша версія конспекту подкасту — в матеріалі.

Про патологічні процеси

Вони виникають як реакції на вплив від шкідливого подразника. Часом виразна психологічна акцентуація може стати підґрунтям для розвитку патології. Саме по собі це не є чимось поганим. Акцентуація — виражений стиль поведінки або реакцій, що характерний для конкретної людини. 

Проте акцентуація може збільшувати вразливість до певних життєвих ситуацій. Якщо умовно свою найкращу рису психіки людина починає інтенсивно використовувати, то виникає ризик виходити і переходити межу з психічним захворюванням.

Процеси, що відбуваються на фізіологічному рівні при посттравматичному стресовому розладі (ПТСР)

Складні випадки ПТСР можна зарахувати до нейродегенеративних захворювань, тобто таких, що зумовлюють відмирання певних частинок нашого мозку через нейрозапалення. Це особливий випадок запалення в організмі, бо це не інфекційний мікроб, збудник, а процес, коли клітини нервової системи виробляють медіатори запалення, які на певному рівні тривалий час підтримують запалення мозку. 

У таких випадках можна говорити і про втрату індивідуальності, втрату базових функцій центральної нервової системи. Усе це відбувається через те, що людина зазнала травматичного досвіду й не може позбутися цього спогаду.

Виявити ПТСР

Зараз відбувається безліч досліджень, пов’язаних із розробкою методів лікування ПТСР та детального скринінгу, щоби виявити симптоми якнайшвидше. Поки існує базовий скринінг (PC-PTSD-5) із 5 пунктів, який допомагає виявити осіб із імовірним посттравматичним розладом у закладах первинної медичної допомоги.

Сьогодні як ніколи важливо звертати увагу на стан свого психічного здоров’я, присвятити час для кращого дослідження й розуміння себе та за потреби звернутися до фахівця. Адже вилікувати ПТСР можливо. Залежно від випадку і стану пацієнта лікування може бути суто психотерапевтичним, тобто без фармпрепаратів.

Доказові методи психотерапії при ПТСР:

травмофокусована когнітивно-поведінкова терапія;

когнітивно-процесуальна терапія;

EMDR (Eye Movement Desensibilization and Reprocessing), тобто десенсибілізація та репроцесуалізація рухом очей.

Новою розробкою стає Storyline Health — найбільш потужний медичний додаток із застосуванням штучного інтелекту. Аналізуючи дані про пацієнта, він дозволяє припустити діагноз, оцінити загострення будь-якого захворювання чи покращення психічного стану.

Самолікування вбиває

Цю фразу ми чуємо так часто, що основне її значення майже стирається. І все ж так воно є — чим скоріше виявити симптоми і звернутися до фахівця, тим більша ймовірність призупинити або й вилікувати різні захворювання, зокрема й психічні розлади.

Люди зазвичай утікають від своїх проблем, зловживаючи алкоголем, наркотичними речовинами чи лікарськими препаратами без рекомендацій. Проте це тільки може поглибити патологічні процеси, про які й не здогадуємося. Наприклад, вплив будь-яких лікарських препаратів на центральну нервову систему дуже потужний. Адже щонайменше шість рецепторів сприймають найлегші речовини, наприклад, етиловий спирт, що також входить до складу будь-яких алкогольних речовин.

Цікава ситуація виходить і з розумінням алкоголю і наркотиків — ми штучно відокремлюємо ці два поняття в різні «категорії», хоча етанол — це речовина з наркотичною дією. 

Що таке насправді наркотики

Спільна ознака для наркотичних речовин — вони впливають на центральну нервову систему й викликають відчуття задоволення, щастя, можуть діяти також заспокійливо. Їх хочеться приймати, щоразу збільшувати дозу. Наркотичні речовини викликають фізичну й психічну залежності.

Вживання наркотичних речовин — це такий собі овочецентричний шлях. Як наслідок людина тоді здатна менше запам’ятовувати й обробляти інформацію.

Чотири групи наркотичних речовин:

психостимулятори — вони прискорюють темп мислення, але при цьому аналіз й обробка інформації відбувається поверхово. Сюди зараховуємо всі відомі фенілетиламіни — ефедрин і похідні від нього псевдоефедрин та ефедрон, фенамін (амфетамін). До групи «фенів» також належить MDMA, тобто «екстазі»;

седативні — речовини, що заспокоюють або зменшують емоційне напруження, наприклад барбітурати;

опіати, або опіоїди — вони впливають на морфінові рецептори в організмі людини, функція яких полягає в регулюванні больових відчуттів; 

канабіноїди — синтетичні речовини.

Кожна з них має свої особливості. Ніяких галюциногенів, наприклад, псилоцибін, ЛСД, у списку наркотиків немає, оскільки вони не активовують відповідні центри головного мозку, що відповідають за відчуття задоволення. Проте через певні історичні й культурні явища вони вважаються забороненими.

Часом наркотики рятують життя

Факт: жодна серйозна операція не проводиться без наркотиків. Ідеться про морфіноподібні речовини, синтетичні, напівсинтетичні опіати (анальгетики). Вони уможливлюють порятунок життя при складних пораненнях. Фахівці розглядають деякі «безпечні» наркотики як потенційні засоби лікування. Наприклад, барбітурати та канабіс уже в медицині.

У світі також тривають дослідження з розробки фармакотерапії ПТСР, зокрема з застосуванням деяких наркотичних речовин у малій дозі. Це також називається мікродозинг.

Явище мікродозингу можна схарактеризувати як практику вживання наркотичних речовин у дуже малих дозах. При цьому у мозку відбуваються позитивні процеси, а також відновлюються процеси, які були порушені внаслідок розвитку експериментальної патології. 

Наприклад, CBD-олія може бути перспективним методом терапії ПТСР, проте світ ще тільки досліджує це. Як біологічно активну добавку CBD-олію можна вживати, але лише за рекомендацією лікаря. Вона не містить психоактивного компоненту й впливає на рецептори, що відповідають за функціонування кишківника, імунної системи. Проте ефекти можуть бути доцільними не для всіх людей.

Не зловживайте

Не можна забороняти дослідження й при цьому не можна дозволяти самолікування чи лікування поза протоколами й міжнародними рекомендаціями. Небезпечні речовини в руках фахівця проявляють лікувальні ефекти. А зловживання й незнання, нерозуміння себе матимуть негативні наслідки.

Пояснення складних термінів, про які йдеться у сьомому епізоді подкасту «Не ґуґли»:

фармакотерапія — комплексний метод, що включає лікування як терапією, так і лікарськими засобами; 

травматична пам’ять формується після досвіду, події, що визначається як переломна у житті людини;

коморбідна патологія (від латинської со- — «разом» і morbus — «хвороба»)— наявність одного або кількох захворювань чи розладів, що супроводжують первинну хворобу чи виникають унаслідок неї;

абстиненція, або синдром відміни — стан, що розвивається після припинення довготривалого прийому речовин, які викликають залежність;

CBD-олія (cannabidiol) — природний продукт, який отримують із рослини коноплі;

інтервенція — втручання в організм людини з додаванням якогось компоненту. Йдеться і про лікарські препарати чи речовини, а також і про терапію, зокрема психотерапію.

Слухати подкаст: Spotify, Apple, YouTube, Sound Cloud, NV Подкасти, Megogo.

авторка, редакторка подкастів
Ліза Цареградська