10 думок кінопродюсера Дениса Іванова

Попри виклики війни, кінопроцес в Україні триває: у прокаті виходять нові стрічки, а нові вітчизняні проєкти продовжують зніматися. Багатьом може здатися, що кіно зараз не на часі, втім, воно на часі. Хоча б заради того, щоб нагадувати всьому світу про те, що відбувається зараз в Україні. І «20 днів в Маріуполі» режисера Мстислава Чернова є прикладом того, що це може успішно працювати (десятки тік-токів західних користувачів про те, як їх вразив цей фільм, номінація на премію «Оскар», премія «BAFTA» та десятки інших міжнародних нагород).

Про фільми, бізнес в кіноіндустрії та державну підтримку ми поспілкувались із продюсером Денисом Івановим. 20 років тому Іванов заснував кінокомпанію «Артхаус Трафік», яка однією з перших стала прокатувати в Україні андеграундне та незалежне кіно від режисерів з усього світу. У кінці минулого року «Артхаус Трафік» підписала угоду про співпрацю з американською незалежною студією «А24» (створила такі фільми й серіали, як «Ейфорія», «Все завжди й водночас», «Місячне сяйво» і т.д.).

Крім того, Денис Іванов є продюсером таких українських стрічок, як «Штольня», «Плем’я», «Рівень чорного», «Носоріг». А 7 березня у вітчизняний прокат вийде фільм словацького сценариста та режисера Петера Керекеша «Цензорка», співпродюсером якого також став Іванов. Український продюсер поділився думками про вплив «Артхаус Трафік» на українську кіноіндустрію, про те, що не так з Держкіно та яким він бачить майбутнє українського кіно.

Це були дуже цікаві 20 років. Світ змінився. По-перше, кіно не дивляться в тих форматах, в яких дивились 20 років тому: у творців немає плівки, у глядачів — VHS-магнітофонів. Суспільство теж змінилось. 2004 рік — «Помаранчева революція», 2008 рік — криза, потім другий Майдан і російське вторгнення, пандемія, а зараз загострення повномасштабної війни. Довгий час ми одноосібно відповідали за те, щоб Україна в кінокультурному контексті не була аутсайдером, щоб основні кінематографічні події доходили до глядача. 

Наша команда співзаснувала Одеський кінофестиваль, багато фестивалів національного кіно, всеукраїнську мережу «Кіноклуб», дитячий кінофестиваль «Чілдрен Кінофест». Ми випускали перші документальні фільми в українській прокат, коли на них всерйоз не звертали увагу. Наша діяльність була досить розгалуженою. Ми розпочали з продюсування, мабуть, першого україномовного фільму за часів незалежності, «Штольня» і з того часу зробили стрічки які, брали участь у Каннах, Берліні, Венеції, Торонто, їздили на «Оскар». Озираючись назад, можна сказати, що ми зробили дуже багато, а в якихось речах точно змінили контекст. 

Ми рідко концентруємося на роках. Але, коли дуже успішні українські продюсери й продюсерки або режисери та режисерки кажуть, що обрали свою професію через те, що ми показували кіно, на яке вони ходили ще в школі, тоді я розумію, що дійсно багато часу пройшло.

Коли ми почали свою діяльність, кінопрокат тільки починав відроджуватись. Нові правила прокату почали формуватись тільки в 1998-му році. І, думаю, ми теж доклались до їх формування. 

Фільм «Цензорка» словацького режисера Петера Керекеша — це мелодрама, події якої відбуваються в українській вʼязниці. Я розумію, що люди, які не дивилися це кіно, можуть подумати, що це буде жорстока драма. Але насправді це один з найніжніших фільмів, до якого я доклав руку як продюсер. Це одна з найсвітліших стрічок, яку ми знімали. Фільм робить глядачу приємно і змушує повірити в краще, навіть показуючи такі обставини, за яких  вірити в краще дуже важко. Але зараз важко сказати, чи цей фільм сподобається глядачам.  

Коли ми говоримо про «Цензорку», то варто памʼятати, що це унікальний фільм:  не чиста мелодрама, це не кримінальна драма, не глибокий артхаус. І ця міжжанровість стрічки є великим плюсом, бо люди, які подивляться це кіно, такого більше ніде не побачать. 

«Цензорка» — це фільм не широкого прокату, а середнього (фільм буде доступний для перегляду не в усіх кінотеатрах — ред.). Але його точно зможуть побачити глядачі по всій Україні. І, я думаю, що більшість з тих, хто його подивиться, будуть задоволені тим, що вони віддали свої гроші й 1,5 години часу. Ми хотіли випустити цей проєкт  раніше. Але через те, що стрічку фінансувало міністерство культури, а потім два роки тривала передача справ від мінкульту до Держкіно (у 2021 році Держкіно було відокремлене від Міністерства культури й перейшло під управління Кабміну — ред.), то ми не змогли випустити стрічку в той момент, коли вона була на слуху (у 2021 році фільм отримав нагороду за найкращий сценарій на Венеційському фестивалі — ред.). 

Оскільки ми займаємося авторським кіно, то для мене у кожному продюсерському проєкті фігура автора — найважливіша. Яке у людини бачення світу, кінематографа, історії. Навіщо цей автор цю історію хоче зняти, наскільки щиро готовий її розповісти. Стрічки в моїй фільмографії є похідними від фігури автора. 

Кожен автор і кожен фільм є унікальним. Але це не означає, що нам все одно, скільки наші стрічки будуть збирати в прокаті. Повірте, навіть режисери, які кажуть, що знімають кіно виключно для себе і для майбутньої історії, всі вони, в момент виходу фільму, моніторять соцмережі, читають відгуки й дивляться скільки людей конкретно сиділо на кожному сеансі, в кожному кінотеатрі.

Українське кіно не є бізнесом у стовідсотковому сенсі, як і європейське кіно. Кіно є частиною культури. Якщо говорити про комерційність того чи іншого фільму в Україні, то ми побачимо, що 95% стрічок не є комерційно успішними, вони не повертають продюсерам інвестиції. Український кіноринок невеликий ще й тому, що Україна не такий великий експортер кіно, порівнюючи, наприклад, зі США. Кожен найуспішніший український фільм має третину або половину бюджету у вигляді субсидії. Тому я бачу тут принципову різницю в тому, яке кіно є комерційним. 

Порахуймо бюджети всіх українських фільмів, які виходили: скільки ці стрічки зібрали в прокаті, яку частину отримали продюсери — й ми побачимо, що немає комерційно успішних фільмів. Може, є один-два винятки з правил. Але одне-два винятки не означає правило. Люди, які не розбираються, міряють успіх виключно в касових зборах, але це неправильно. Ми маємо міряти успіх у впливі, який ці фільми чинять усередині країни та назовні, для нашої культурної дипломатії. Тож тут треба міняти оптику. 

Чи настане час, коли українські фільми будуть регулярно окуповувати свій бюджет і приносити дохід? Така ситуація потенційно можлива. Якщо знімати дуже дешево, якщо є великий кіноринок, якщо є активні VoD платформи, якщо продаж телевізійних прав може покрити більше, ніж 1% бюджету. 

Український фільм, який коштує дуже мало грошей (наприклад, $300 тис.), має зібрати в прокаті $1.3 млн. Коли фільми почнуть приносити такі гроші, можна буде казати, що це кіно успішне.

Я не можу розкривати всіх деталей цієї угоди. Перший фільм з пакета від «А24», який ми випускаємо — це «Зона інтересу» режисера Джонатана Ґлейзера. Український ринок довгий час був залежний від російського, особливо в сегменті незалежного кіно. І до нашої угоди з «А24» ця компанія продавала все або російським компаніям, або компаніям для яких російський ринок є ключовим. До останнього часу, коли ми спілкувались зі світовими сейлз-компаніями, ми перебували в ситуації, коли Україна вважалась колонією Росії.  

Для нас був важливий сам факт зміни обставин, де українські дистрибутори можуть працювати напряму без росіян та тільки з території України. У нас залишається, на жаль, залежність від російського ринку, бо російські компанії перереєструвалися на Кіпрі, Мальті, у Латвії, Канаді та продовжують купувати права на показ стрічок й в Україні. На жаль, деякі українські дистрибутори також не хочуть змінюватись. Наприклад, коли виходила нова стрічка «Хлопчик і чапля» Хаяо Міядзакі, то права на неї купив російський дистрибутор і намагався випустити в країнах Балтії. Тоді литовські кінотеатри не взяли цю стрічку в прокат і скасували покази. У нас вже є рішення суду, де одну компанію, що продовжує працювати в Україні, можна сміливо називати російською. 

Ми дуже пишаємося цією угодою з «А24», бо завдяки їй ми отримали певну субʼєктність. 

У нас є кіноринок, більшу частину якого складають великі американські кінокомпанії. І більша частина ринку звільнена від російського впливу. Але є сегмент незалежного кіно. І 90% незалежних фільмів тим чи іншим способом потрапляли через російських дистрибуторів або російський бізнес, або через компанії, які співпрацюють з росією. 

Втім, зʼявились нові гравці, які стоять на тих самих позиціях, що і ми. Я думаю, що поступово ситуація буде змінюватись на краще. Та поки ми бачимо, що схеми, за якими працювали компанії, повʼязані з росією, досі працюють.

700 кінематографістів підписало відкритий лист щодо недовіри до керівництва Держкіно, а також передачі коштів на ЗСУ (головна мета підписантів: звільнення керівництва Держкіно, заміни членів Ради з державної підтримки кінематографії, розробка нового проєкту Стратегії розвитку кіно — ред.). Цей лист направили до Верховної Ради, Офіс Президента та Кабінет Міністрів. Головною вимогою листа є докорінне реформування тої системи, яка склалася на цей момент. А система така, що є Рада з державної підтримки кінематографії при Держкіно, яка відповідає за ефективний розподіл коштів і яка мала скласти свої повноваження в березні минулого року (зараз триває розгляд цієї справи в апеляційному суді). Водночас є голова Держкіно, стосовно якої вже були три-чотири публічних звернення до Кабміну і Парламенту з проханням її звільнити (йдеться про Марину Кудерчук — директорку Держкіно, яка очолила організацію у 2020 році — ред.). Отож, підписанти хочуть досягти звільнення керівництва Держкіно, заміни членів Ради з державної підтримки кінематографії й т.д.

За каденцію нового керівництва Держкіно був тільки один конкурс (відбір фільмів, які будуть профінансовані Держкіно — ред.) у 2021 році. І тоді понад половину грошей отримали телевізійні продюсери, а ті проєкти, які власне є українським кіно, ті, чиї фільми були показані на міжнародних фестивалях, не виграли. Більшість стрічок, якими так пишається Держкіно, були запущені у виробництво ще за попереднього керівництва. От зараз тільки виходить «Уроки толерантності» режисера Аркадія Непиталюка — це фільм, створений за гроші з конкурсу 2021 року.  

Минуло вже два роки з початку повномасштабного вторгнення. Держкіно не зробило жодної програми для підтримки кінематографістів. З іншого боку, є питання процедур. Демократія — це процедури. Ми не бачимо ефективності в роботі інституції, ми бачимо грубе порушення всіх демократичних процедур. І це не дуже добре. Як країна ми зараз фактично живемо на західну підтримку. Тож і ті гроші, які хоче розподілити Держкіно, — це не кошти платників податків, а ресурси, які приходять від наших західних партнерів. І те, що вони можуть їх розподілити нечесно, є безчесно.