Автор: sensor

5 березня в стінах компанії МХП відкрилась виставка «Культура vs війна»: на ній і фотовиставка Сергія Михальчука та Костянтина й Влади Ліберових, і презентація трейлера повнометражного документального фільму «Культура vs війна» про митців, які під час війни стали на захист країни.

Ми відвідали подію, подивились на те, як по-іншому може працювати не виставковий, а офісний простір, у якому виростає мистецька виставка. Поговорили з продюсером проєкту «Культура vs війна» Андрієм Різолем та героєм фільму Ахтемом Сеітаблаєвим про міжнародний успіх та складнощі при створенні документального кіно. А також поміркували про те, що дивляться і бачать відвідувачі таких проєктів (у цьому випадку працівники й працівниці МХП).

Проєкт «Культура vs війна» почався ще у квітні 2022 року. Це художнє дослідження про українських митців у лавах ЗСУ,  їхні роздуми про власну трансформацію під час війни та переосмислення цінностей. 

На сьогодні проєкт, що так само має на меті звертатися до закордонної авдиторії, з гастролями встиг відвідати 35 країн. Продюсер Андрій Різоль наголошує, що вони працюють не для діаспори — фокусом для лобі українських наративів у світі є топмайданчики, серед яких Європарламент, Єврокомісія, парламенти провідних європейських країн та  штаб-квартира ЮНЕСКО, після якої фотовиставка й приїхала до офісу МХП.

На першому поверсі в центральному офісі МХП розгортається перша частина фотоекспозиції авторства Сергія Михальчука — оператора, номінанта на «Оскар», і володаря головної нагороди «Берлінале». Кінооператор у перші дні повномасштабного вторгнення приєднався до лав ЗСУ, а його роботи —  щемливі світлини з початку повномасштабного вторгнення, евакуації з Ірпеня, знищений літак «Мрія», деокупована Київщина, Ізюм, виставка знищеної техніки росіян на Дні незалежности, портрети військових та цивільних. 

Третій поверх пропонує наступну частину фотоекспозиції — від Костянтина та Влади Ліберових, які з 2022 року зосередилися на військовій документалістиці, через об’єктив яких значна частина світу і бачить війну в Україні. Представлено низку їхніх фото з Бахмуту та його околиць, евакуації цивільних, кладовища снарядів на Харківщині.

Виставка — мінімалістична, жодних зайвих об’єктів — лише полотна на дерев’яних підставках, жодних зайвих текстів — лише коротка інформація про авторів світлин,  жодних зайвих описів — лише дати й здебільшого короткі коментарі щодо локації. Ніби й без того все зрозуміло — ось воно, усе на світлинах з поглядами втомлених військових, обіймами в деокупованих містах та понівеченими від обстрілів прапорами. Ніби замість кураторських текстів не гірше мовить один із підписів фото Ліберових, який є цитатою з «Княжної» Тараса Шевченка: «І бог не знає, а може й знає, та мовчить». 

Герой документального фільму, створеного в межах проєкту, Ахтем Сеітаблаєв зі свого, режисерського, погляду каже, що кіно та фото розташовані в одній площині та вдало доповнюють одне одного:

Першочергово у проєкті було 6 короткометражних документальних фільмів-новел, які зрежисував Кадім Тарасов. Серед героїв — режисер Ахтем Сеітаблаєв, музикант Тарас Компаніченко, оператор Сергій Михальчук, музичний гурт «Антитіла», письменник Сергій Жадан і фотографи Костянтин та Влада Ліберови. У повному метрі, трейлер якого було презентовано в офісі, додалися також оператори Ярослав Пілунський та Юрій Грузінов, режисер Михайло Іллєнко, актори Дмитро Лінартович, Євген Нищук та Олексій Тритенко. 

Окремо варто зазначити, що важливим компонентом є артбук у форматі документальних історичних свідчень та оповідей героїв проєкту. Він містить близько 200 світлин, а також есе докторки філософських наук Наталії Кривди «Бути вільними, щоб творити», у якому вона розмірковує про осмислення подій війни і людей на війні через мистецтво.

Гасло проєкту — фраза одного з героїв стрічки, музиканта Тараса Компаніченка: «Бути вільним, щоб творити». Продюсер проєкту Андрій Різоль каже, що вирішили говорити про митців на війні, адже розуміли, що ця тема навіть на тлі загального спаду уваги до України буде актуальною:

Андрій Різоль зізнається, що під час створення проєкту найскладнішими питаннями були  психологічні сторони та етичні межі:

Які реакції викликає проєкт за кордоном, чи вдається досягти закладеної мети? Андрій Різоль каже, що загалом у подібних ініціативах усе залежить від фокусу, від тих сенсів, які порушують:

Ахтем Сеітаблаєв підкреслив, що подібні ініціативи дають змогу через історії про культуру відчути ті емоції, які потім породжують бажання допомагати. Згадує, що за кордоном, де представляв зокрема службу зв’язків з громадськістю Сил територіальної оборони, після кожного показу по кілька годин тривало емоційне спілкування з глядачами: 

Також Ахтем додає, що оскільки сам не є документалістом, то йому було б важко працювати в такому жанрі, а ті, хто створює зараз документальні фото/кіно, роблять надзвичайно важливу справу. На його думку, знімати зараз художнє кіно, особливо пов’язане з війною, якщо ти чесно ставишся до професії, дуже важко. Нелегко створити хоча б схожі емоції, до тих, які відбуваються в реальному житті:

У таких документальних проєктах усе працює цілісно — фото, тексти, відео, навіть той-таки офісний простір, в якому люди живуть, працюють, взаємодіють з партнерами стають контекстом і його частиною. Адже ці світлини — не вигадка митця, це те, що пережили й досі переживають українці. Окрім того, подібні виставки — це ще й про залучення працівників до того, що робить і підтримує компанія. Для МХП люди — найголовніший актив. Тому важливо, щоб мистецтво з’являлося і в офісних просторах та коридорах. Адже це про мотивацію, залучення (engagement), врешті можливість пишатися тим, що робить компанія спільно з партнерами. А також і про те, що компанія транслює тим же партнерам, які приходять в офіс, чи з якими робить подібні проєкти.

Інколи цензура асоціюється з пережитком минулого. Після розпаду Радянського Союзу минуло багато часу, а сучасний світ став достатньо демократичним, щоб не відчувати утисків. Однак цензура досі функціонує, точково виникаючи то в соціальній, то в політичній, то в культурній галузях, і 2024 рік аж ніяк не гарантує того, що базові людські свободи не є загроженими. 

Міжнародна організація Freemuse, яка виступає за свободу висловлення митців і культурне різноманіття, щороку публікує звіт щодо становища митців у різних країнах світу. За 2023 рік вони зафіксували випадки, коли людей культурної сфери «судили, арештовували, увʼязнювали, нападали на них, цензурували або навіть убивали» за їхні політичні позиції або цінності. 

Нещодавно питання цензури в українському мистецькому просторі актуалізувало скасування виставки Давида Чичкана «Зі стрічками та прапорами» в Одеському національному художньому музеї. Вона мала початися 21 січня й представляла портрети військових, зображених у стилістиці політичного плаката. Для Давида це стало можливістю показати українських військових як вільних людей із розмаїттям поглядів, а російських окупантів — як знеособлену масу, не здатну думати. 

На сторінку музею почали надходити погрози на кшталт «Відміняйте, або ми вас відмінимо» чи «Колись в Одесі горів дім профспілок. Невже настала черга ще однієї будівлі?». Після цього на інстаграм-сторінці Одеського музею зʼявляється інформація про тимчасове скасування виставки Давида Чичкана, аргументоване «міркуваннями безпеки». 

Реакція музею видається дивною, адже Давид Чичкан — митець, для якого насамперед важить політичне висловлювання. До речі, це не перший випадок у Давидовій практиці, коли його роботам погрожує аудиторія: у 2017 році чотирнадцять осіб у балаклавах розстріляли з травматичної зброї його виставку «Втрачена можливість» у Центрі візуальної культури. 

Через суспільні погрози культурні інституції нерідко почуваються в небезпеці й уникають «гострих кутів», скасовуючи події, здатні викликати негативний резонанс. Однак чим є музей, як не місцем, яке дозволяє митцю провадити свою практику, давати йому простір для висловлення та діалогу? Випадок зі скасуванням «Зі стрічками та прапорами» є приводом для проговорення поняття цензури в контексті сучасного українського мистецтва, її можливості чи неможливості, а також — чому варто замінювати цензурування на якісну дискусію з аудиторією. 

Одразу декілька скандалів і нападів відбулося в «Центрі візуальної культури», який упродовж 2008–2012-го років діяв при Національному університеті «Києво-Могилянська академія». У травні 2012 року ультраправі активісти зірвали виставку «Своя кімната» Євгенії Бєлорусець, побили охорону й пошкодили приміщення. Сама ж виставка розповідала про життя українських ЛГБТ-родин.

У лютому 2012 року в Центрі відкрилася виставка «Українське тіло» з роботами 18 сучасних митців. Експозицію закрив тодішній ректор вишу Сергій Квіт, аргументувавши своє рішення тим, що виставка містить порнографію. Насправді ж експоновані роботи досліджували й рефлексували над темою тілесності, інтимності, старіння та людського різноманіття.

У цьому ж «Центрі візуальної культури», якому з 2012 року через погрози й напади доводилося змінювати локації, невідомі розгромили виставку Давида Чичкана «Втрачена можливість». Це сталося в лютому 2017 року. Виставку присвятили війні та ситуації після Майдану в Україні. Співробітникам інституції надходили погрози, а згодом нападники пошкодили роботи, забравши деякі з них із собою. Давид розглядав Майдан як утрачену можливість здійснити соціальну революцію та вибороти собі не лише гідність, але й гідні умови життя. Нападники розцінили такі погляди як сепаратистські та промосковські.

У 2010 році за декілька годин до презентації з фестивального показу в Києві зняли фільм «Шахта №8» естонської режисерки Маріанни Каат. За його сюжетом, головний герой, 15-річний Юрій, нелегально працює в шахті-копанці, щоби прогодувати двох сестер. 

Ініціатором заборони показу стала українська кіностудія «Інтерфільм», одна з продюсерок якої — Олена Фетисова — була українською співпродюсеркою самого фільму. Попри те, що Олена працювала над цією стрічкою, на Фестивалі документального кіно вона почала доводити, що фільм є «постановочним і невідповідним жанру». Маріанна Каат була шокована тим, що відбулося, і назвала скасування показу «політичним замовленням».

У 2013 році за день до відкриття виставки «Велике і Величне» в «Мистецькому Арсеналі» його тодішня директорка зафарбувала роботу Володимира Кузнецова «Коліївщина: Страшний суд». Стінопис зображував священників, що потрапляють у пекло, тоді як саму виставку присвятили 1025-й річниці хрещення Київської Русі. Одними з її перших відвідувачів на відкритті мали стати голови християнських церков, а тодішній митрополит УПЦ МП Володимир підтримав подію фінансово.

Цей випадок став першою судовою справою щодо цензури мистецтва в Україні, хоч суд і не визнав його актом цензури. Українське законодавство в цьому питанні не є досконалим і, за словами організації «Метод Фонд», що ініціює кампанії на підтримку судового процесу щодо визнання цензури: «В Україні не сформована судова практика щодо захисту прав художників та інших митців, яка б стосувалася захисту свободи творчості, захисту від втручання у творчий процес і здійснення цензури у творчій діяльності». 

У 2018 році в Національній академії образотворчого мистецтва й архітектури виник скандал навколо роботи студента Спартака Хачанова «Парад пенісів». Вона складалася зі скульптур фалічної форми й символізувала парад військової техніки. Викладач академії Володимир Харченко (у минулому — учасник бойових дій на Донбасі) разом із представниками праворадикальних організацій розкидали фігури, погрожували Хачанову та розшукували студента на засіданні ректорату.

Тоді через погрози праворадикалів Спартаку довелося виїхати до Фінляндії. Харченко вбачав у роботі образу української армії, проте скульптури критикували явище війни в цілому. 

За статтею 15 Конституції України, цензура в державі заборонена. У статті 34 зазначено, що «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань». Отож, плюралізм ідей і позицій — це те, що лежить в основі політики, культури, мистецтва, соціуму та інших сфер життя і гарантується у творчому процесі.

Стаття 309 Цивільного кодексу України утверджує право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової й технічної творчості, а також на вільний вибір сфер, змісту, форм, способів і прийомів творчості.

Ще одним допоміжним законом у регулюванні цензури є Закон України «Про культуру». У статті 7 так само зазначено, що держава гарантує свободу творчості та вільний вибір діяльності у сфері культури. Втручання у творчий процес і цензурування творчої діяльності маркується недопустимим.

Закон України «Про захист суспільної моралі» забороняє виробництво та поширення продукції, яка

• пропагує війну, національну та релігійну ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної цілісності України;
• містить виправдовування збройної агресії РФ проти України; 
• глорифікує осіб, які здійснювали цю збройну агресію;
• пропагує фашизм і неофашизм;
• принижує або ображає націю чи особистість за національною ознакою;
• пропагує неповагу до національних і релігійних святинь;
• принижує особистість, є проявом знущання з приводу фізичних вад з хворих, літніх людей;
• пропагує невігластво, неповагу до батьків;
• пропагує наркоманію, токсикоманію, алкоголізм, тютюнопаління та інші шкідливі звички.

Цей закон потребує доопрацювання, розʼяснення та чіткості опису в окремих пунктах, а проте, він дозволяє означити допустимість окремих тем у культурі й мистецтві. 

Є чимало міжнародних документів, які також допомагають регулювати перебіг творчого процесу й місце цензури в ньому. Європейська конвенція з прав людини в статті 10 до свободи вираження поглядів додає і свободу дотримання цих поглядів, одержання та передачу інформації та ідей без втручання органів державної влади й незалежно від кордонів держави. 

У цій статті також містяться обмеження: «Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками та відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки; для запобігання заворушенням чи злочинам; для охорони здоров’я чи моралі; для захисту репутації чи прав інших осіб; для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду».

У статті 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права фіксують визнання права кожної людини на участь у культурному житті, можливість користуватися результатами наукового прогресу, а також захист моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких є людина. Пакт юридично зобов’язує «поважати свободу, безумовно необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності».

Інколи цензура в обговореннях постає поруч із поняттям кураторського відбору, хоч ці поняття й різні. Куратор задаватиме напрям виставки, відповідно й відбиратиме роботи, що відповідатимуть цьому напряму, аргументуватиме їх доречність. Кожна виставка матиме певну концепцію, тож існуватимуть ті обʼєкти, що підпадають під неї, і ті, що ні. 

У «Кураторському посібнику» за редакцією Олександри Погребняк, Дмитра Чепурного та Катерини Яковленко під час дискусії про різницю між цензурою та кураторським вибором кураторка Катерина Міщенко говорить, що

Отже, у кураторському відборі важать стосунки куратор — митець, і ця взаємодія впливає на формування виставкового простору; у цензурі ж найчастіше зʼявляється третя сторона, наприклад, політична чи релігійна організація.

Випадки руйнування або знищення робіт відвідувачами можна назвати вандалізмом, бо людина навмисно завдає шкоди культурним обʼєктам чи матеріальним цінностям. У деяких працях це також називають «цензурою силою», характеризуючи рішення суспільства силовими методами скасувати подію. Так сталося й у раніше згаданому погромі виставки «Втрачена можливість» Давида Чичкана у 2017 році. Нападники розстріляли роботи з травматичної зброї, поламали частину з них і залишили написи на стінах про те, що Чичкан – «рупор москви». 

У сучасних розмовах про цензуру на думку також спадає поняття культури скасування, або ж кенселінгу. Якщо виконавцями цензури найчастіше виступають професіонали культурно-мистецької сфери чи владні структури, то культура скасування — це про суспільство та його реакцію на те чи те явище. Загалом кенселінг є формою скасування підтримки публічних осіб через їхні позиції, які здаються неприйнятними для певної спільноти. Наприклад, заклик «Cancel russia» («Скасуйте росію»), який українські культурні діячі використовують, аби пояснити іноземцям важливість припинення співпраці з будь-якими російськими культурними проєктами. Оскільки споживання російської культури є безпосередньою підтримкою війни проти України, така поведінка вважається неприйнятною і піддається осуду. 

Кенселінг також стався в жовтні минулого року, коли музичний гурт «артилерія» розпався після хвилі хейту, спрямованої на його лідерку Валерію Домрачову. Співачка засуджувала українців, які бажали смерті росіянам. Або ж випадок із колишнім гендиректором Yakaboo Іваном Богданом: під час дискусії «Українська книга: після війни, геть від Москви» він висловив думку про те, що жінки купують книжки більше, оскільки витрачають гроші, зароблені чоловіками. В українського суспільства така теза викликала обурення, а чимало жінок знімали іронічні відео в тіктоці про те, що підприємцю вдалося принизити свою ж цільову аудиторію.  

На відміну від цензури, яка здебільшого протистоїть вільному висловленню позицій і думок, культура скасування допомагає підсвітити важливі соціальні проблеми, актуалізувати питання рівності й толерантності. 

Ми перебуваємо у воєнному часі, коли так чи так цензура існуватиме, тому що певні явища, опиняючись у нашому культурному просторі, загрожують його існуванню та національній безпеці. У цьому контексті виключення культурно-мистецького контенту, створеного російськими митцями, є доречним: із радіостанцій зникли російські пісні, з телебачення — російські фільми та шоу, зі шкільної програми — твори. Адже цей контент може просувати імперіалістичні наративи та ворожу пропаганду. А толерування російських митців в українському інфопросторі за замовчанням висловлює їх підтримку. Не тільки моральну, але й економічну, адже кожні перегляд, прочитання й прослуховування продуктів російської культури фінансують її.

Свобода й відсутність цензури також накладають свою відповідальність і змушують автора замислюватися над тим, чому ті чи ті висловлювання є недопустимими. Наприклад, нормалізація насильства або ж знущання з фізичних чи психічних захворювань людей, їхньої раси чи сексуальної орієнтації також можуть піддаватися цензурі, зокрема згідно із Законом України «Про захист суспільної моралі».

У випадку з виставкою Давида Чичкана Одеський національний художній музей не підготував аудиторію до обговорення й сприйняття самої виставки. З коментаря куратора Олега Василенка дізнаємося, що виставку планували протягом двох років, отже, час для опрацювання практики митця, встановлення діалогу між ним і глядачами робіт був. 

Виставка ніколи не є тільки безпосереднім експонуванням робіт, а й величезними зусиллями, які докладаються до її проведення. Сам Чичкан зазначає, що «негативна реакція на його роботи є результатом нерозуміння та свідомо хибних інтерпретацій», а отже, їх контекстуалізація, обговорення й осмислення разом з аудиторією музею є необхідністю для реалізації виставки. 

Орієнтування на масову аудиторію, яка може не сприйняти практики певного митця, видається непрофесійністю. Українські художники та художниці рефлексують у власних роботах чимало маргіналізованих досвідів — наприклад, людей з інвалідністю, жінок-військових, ЛГБТ-спільноти — і від цього такі роботи мають право на експонування та презентацію, тому що оприявнюють у публічному дискурсі важливі питання. Для багатьох вони можуть бути незручними чи неприйнятними, але це відбувається через їх недостатнє висвітлення.

Якщо музеї та інші культурні інституції стають на бік масової аудиторії, яка не завжди приходить туди як підготовлений глядач, а не на бік митця, який реалізує в музеї свою практику, — виникає питання, чи можливо працювати з мистецтвом узагалі?

Усвідомлення практики художника (у випадку Давида — це соціально-політичні висловлювання, робота з історичними темами) допомагає побудувати способи говоріння з аудиторією. Виходить, що жест скасування виставки — натяк на те, що митець має змінити чи «помʼякшити» свої методи роботи? Якщо так, то всі утверджені суспільством і законом наративи про свободу творчості нівелюються.

Замість цензурування мистецьких робіт і скасування виставок можна скерувати зусилля культурної спільноти на створення дискусії. Звісно, її реалізація не є легкою — не всі готові сідати й долучатися до полілогу. Але ми як громадянське суспільство можемо ініціювати обговорення питань, які нас турбують, зокрема й у мистецькій площині, оскільки митці, особливо у воєнний час, працюють із політичними чи соціальними темами.

Юрист Всеволод Речицький наголошує, що «суспільство є зацікавленим у свободі творчості, оскільки саме їй воно завдячує своїми успіхами й здобутками». 

Ідеться не лише про обмін думками й позиціями, але й про включеність у процес творення, у важливі соціальні, політичні, культурні питання, які постають у суспільстві. Кандидатка історичних наук Наталія Бочарова цитує дослідження, згідно з яким «що більша частина людей бере участь у творчій праці, то вища якість розвитку сучасного суспільства та економіки». І це логічно, оскільки ми опиняємося один навпроти одного й починаємо одне одного чути.