Класичні театральні твори часто стають не лише хорошим матеріалом для вистав, а й сценарієм для фільмів. Пригадаймо лише, скільки екранізовано п’єс Вільяма Шекспіра чи Оскара Вайлда. Українська театральна класика також часто перетікає в кіно: соціально-побутова драма Івана Котляревського постала як фільм «Наталка Полтавка» (1978) Родіона Єфименка, а комедія Івана Карпенка-Карого як «Мартин Боруля» (1953) Олексія Швачки, як і багато інших видатних п’єс, за мотивами яких зняли фільми.
Проте драматичне першоджерело лежить в основі чималої кількості й сучасних стрічок: «Погані дороги» (2021) Наталії Ворожбит, зняті за матеріалами її власної п’єси; «Номери» (2020) Олега Сенцова та Ахтема Сеітаблаєва також за однойменною п’єсою першого; «Брама» (2017) режисера Володимира Тихого, сюжет якої базований на п’єсі українсько-німецького драматурга Павла Ар’є «На початку і наприкінці часів».
І таких стрічок стає рік за роком усе більше. Це й не дивно, адже адаптація прози до сценарію фільму чи серіалу вимагає переробки внутрішніх монологів та описів автора у діалоги між персонажами, що зазвичай уже наявні у тексті драматичного твору. Водночас прозовий твір має більш розгорнуту сюжетну лінію, описи та внутрішні монологи персонажів, отже, може підсилювати їхні внутрішні конфлікти та містити більше деталей у порівнянні з п’єсою. Тому для сценарної адаптації тексту драми сценаристам часто доводиться розширювати сюжет або додати нові епізоди, оскільки дія здебільшого обмежена однією локацією.
«Українська сучасна драма — доволі кінематографічна. П’єси створюються, практично як готові тексти для кіно, ніби вже якісь першопочаткові варіанти сценаріїв. Вони дуже життєві, тобто вони вже наближені за природою до кіно», — вважає режисер Аркадій Непиталюк. До речі, він також зняв стрічки за мотивами п’єс: «Припутні» (2017) за п’єсою Романа Горбика «Центр», а також «Уроки толерантності» (2024) за п’єсою Ігоря Білиця «Гей-парад».
За словами Аркадія, для адаптації матеріалу до формату кіно потрібно деталізувати персонажів, робити їх менш умовними та більш побутовими й реалістичними, а також розширювати простір локаціями, адже у п’єсі простір обмежений сценою, на відміну від кіно. Наприклад, у «Припутнях» через розширення простору — з одного подвір’я до цілого села (в короткометражній версії), а потім — і до району (в повному метрі) — з’явилися нові персонажі, зокрема, головний герой — таксист Юра, про якого у первісному драматичному тексті навіть не згадувалося.
Під час благодійного інтенсиву «Як зіграти театр в кіно?» учасники й експерти міркували про те, як адаптувати текст драматичного твору для зйомки за його мотивами фільму чи серіалу: як додати глибини й деталей персонажам, як створити цікаву мізансцену, тобто розташувати акторів на сцені в певному поєднанні з декораціями й реквізитом. Захід організували актор Андрій Клименков та його команда Kinolab.AK спільно з продюсером, режисером Олексієм Гладушевським за підтримки благодійного проєкту акторів ACT LOTS на початку березня у Театрі Драматургів. Це вже двадцятий благодійний кіноінтенсив, завдяки йому митці зібрали 112 000 гривень для великого збору волонтерки й акторки Анастасії Пустовіт для 3 ОШБ, 53 РУБпАК та бригади НГУ «Азов».
Організовувати кіноінтенсиви Андрій Клименков почав ще у квітні 2022 року, гуртуючи людей із кіноіндустрії для допомоги ЗСУ. У прямому ефірі інстаграму та фейсбуку вони ділилися «таємницями кіно», зокрема тим, як у складні часи працювати та не втрачати себе, що насправді потрібно актору, щоб зіграти головну роль, як відбуваються офлайн кастинги тощо.
Зазвичай на кіноінтенсивах фахові експерти в індустрії кіно розбирають сцену з фільму та працюють над нею з акторами в режимі живого кастингу. Але, мабуть, недарма девіз Kinolab.AK — «формуй себе, починаючи з викликів», бо цього разу організатори вирішили переробити інтенсив в ансамблеву кінопробу: розібрати сцену, яку група акторів грає так, як грала б у кіно на камеру та в якій актори можуть мінятися ролями. Взяли десятихвилинний епізод, що понад утричі більше за середню тривалість сцени в художньому кіно, розрахований на сімох персонажів, а така кількість також ускладнює зйомку. А також епізод міг розгортатися лише на одній локації, обмеженій стінами театру.
Матеріалом став фрагмент з пʼєси Наталки Ворожбит «Зелені коридори», однієї з найвідоміших 2022 року, поставленої в мюнхенському театрі Münchner Kammerspiele й у двох театрах в Україні: Театрі на Подолі та в Театрі Драматургів.
Для глядачів це стало можливістю поспостерігати за виробничими процесами: як режисери й актори аналізують матеріал та адаптують його до екранної версії. У першій сцені п’єси дія відбувається в черзі на пропускний пункт митниці. Героїні сцени — чотири жінки (домогосподарка, кошатниця, манікюрниця й актриса), які змушені їхати за кордон через повномаштабне вторгнення. Вони різного віку, з різних міст, кожна зі своєю історією та метою. Герої — два митники, які вирішують, чи пропускати жінок у ЄС, та громадянин Канади, який також стоїть у черзі.
Домогосподарка їде з трьома дітьми, оскільки їхній будинок розбомбили росіяни. Її чоловік лишився захищати країну й може будь-якої миті загинути. Літня самотня кошатниця змогла вивезти лише трьох тваринок, решту залишила під обстрілами в облозі й увесь час думає, як повернутися по них. Актриса намагається всю свою популярність використати для підтримки країни, проте до повномасштабного вторгнення знімалася в російських пропагандистських серіалах. Манікюрниця дивом виїхала з донькою з Бучі, в окупації жінка була зґвалтована. Ролі митників та громадянина Канади — епізодичні й не настільки деталізовані, проте в кожній інтерпретації режисера вони були пропрацьовані.
Кожен з режисерів мав свій погляд на роботу ансамблю на майданчику та на втілення цього матеріалу. Тож глядачі змогли побачити, як різниться трактування режисерами одного й того самого тексту та як змінюються персонажі у виконанні різних акторів.
Олексій Гладушевський вирішив спершу поглянути, як актори самі відчувають матеріал, тож запропонував їм показати, як вони бачать цю сцену, своїх персонажів. Після перегляду режисер дав поради щодо імпровізації та розібрав з кожним із акторів їхнього персонажа: який він, що ним керує, чого він хоче досягти.
Анатолій Григор’єв вирішив не повторюватись, і зробив історію зовсім інакшою, поставивши акторам інші завдання в цій-таки сцені. Він також подискутував з акторами про їхніх героїв і запропонував їм інший кут зору, щоб змінити персонажів у порівнянні з попередньою версією, створеною іншим режисером. Наприклад, зіграти не марнославну акторку, а ту, яка соромиться свого минулого, або додати обставину, що коти, яких везе кошатниця, не їли три дні й можуть не прокинутися після приспання.
Аркадій Непиталюк заявив, що не трактує персонажів на перших пробах з акторами, бо хоче побачити, наскільки точно вони відчувають свого героя. За словами режисера, для актора «принципово важливо відпустити себе й робити, як він хоче, не думати про те, щоб комусь сподобатися». Тому він дав акторам спершу показати свою версію сцени, а потім запропонував хаотичний рух для кращого занурення в персонажа.
Двадцятий кіноінтенсив показав, що одна історія може заграти різними барвами, змінювати жанри, набувати різних сенсів залежно від творчої команди. Олексій Гладушевський створив гротескну сцену, яка неодноразово викликала посмішки й сміх у глядачів; в Анатолія Григорʼєва вийшла драма, в якій історії жінок пробирали до сліз; Аркадій Непиталюк насамкінець вніс елемент тренінгу, в якому актори розкачали свою енергію до максимуму й накрили глядача її хвилею. Це було зануренням у світ кіно, де глядачі побачили, як насправді працюють режисери й актори на живому кастингу, скільки це потребує енергії, концентрації та зусиль.
Для тих, хто не зміг потрапити на подію, є можливість переглянути її на ютубі кінолабораторії, а для тих, хто був, — передивитися сцени на екрані й відчути магію кіно, хоча і не до кінця зафіксовану камерою.
