Тексти про Другу світову ніколи не втрачали популярності. Водночас для українців вони досі не були й такими актуальними, як під час широкомасштабного вторгнення. Їхня значущість зросла й перетворилася на глибоку рефлексію: зіставлення сьогодення із минулим, розділення життя на «до» та «після», образи психології війни й людини в ній, дослідження й поширення утаємничених історій. Театр також працює з цими темами.
Терапевтична властивість щоденника війни
Фіксація власного досвіду й переживань датуються виникненням писемності та є потужним інструментом документування внутрішнього ставлення до навколишнього середовища. Спогади, записані у часи невимовного болю та надзвичайних життєвих ситуацій, якомога точніше віддзеркалюють почуття як окремих героїв, так і цілого суспільства: грають своєрідну роль самотерапії.
Прикладами є воєнні щоденники. Вони також постають важливими свідченнями, що допомагають (або допомагатимуть) історикам, дослідникам чи пересічним читачам дізнаватися про ті чи ті сторінки війни й досвіди. Вони дають можливість подивитися на ситуацію з іншого погляду, зсередини.
Особливої уваги вартують жіночі тексти про війну. Виявляється, спогади мають гендер, а представники й представниці кожного акцентують різне. Приміром, чоловіки частіше фокусуються на відстанях, географії, іменах. Натомість жіноча розповідь — переважно про повсякдення, внутрішні відчуття й психологію — власну та найближчого оточення.
Клеймо другорядності переслідувало жінок століттями: їхню долю цілком визначав чоловік, він же міг їх підкорити чи привласнити.

Щоденниковий формат осмислення воєнних подій саме з жіночого погляду розкриває абсолютно новий простір для міркування й дослідження. Найвизначнішими прикладами оповідань такого формату вважається відомий «Щоденник» 13-літньої єврейки Анни Франк про нацистську окупацію Нідерландів 1942–1944 років. Через захоплення німецької влади націонал-соціалістами, її сім’я втекла з Франкфурта-на-Майні до Амстердама.
Перший запис у щоденнику Анна зробила в червні 1942 і вела його протягом наступних двох років, доки перебувала у захопленому нацистами сховищі, таборах Аушвіц і Берген-Бельзен та смертельно не захворіла. Щоденник Франк світ побачив уже в 1947: завдяки її батьку, єдиному із таємного укриття, хто тоді вижив.

Декорація оригінальної бродвейської постановки «Щоденника Анни Франк» Бориса Аронсона, 1955 рік. Колекція театральних фотографій Фреда Фела.
Прем’єра театральної постановки за «Щоденником» відбулася в 1955 році на Бродвеї, а наступного року твір був ушанований Пулітцерівською премією. Амстердамський будинок, де переховувалися Франки й надалі вабить туристів з усього світу.
«Я просто не можу будувати свої надії на підвалинах, що складаються із сум’яття, горя та смерті. Я бачу, як світ поступово перетворюється на пустелю, я чую грім, який постійно наближається, який знищить і нас, я відчуваю страждання мільйонів людей, і все ж, коли я дивлюся на небо, я думаю, що все налагодиться, що ця жорстокість також закінчиться, і знову повернуться мир і спокій. А поки що я не відмовлюся від своїх ідеалів, адже можуть прийти часи, коли їх можна буде здійснити», — один із останніх записів Франк у «Щоденнику» 15 липня 1944 року.
Її щоденник постав важливою фіксацією історії про Голокост, долі людей, із якими вона переховувалася упродовж двох років від німецької армії, свої страхи, мрії і навіть перше кохання. Водночас текст був самотерапією для Анни: вона назвала свій щоденник іменем «Кітті» (своєї уявної подруги) та проговорювала все, що турбувало її.

Схожим досвідом наповнює уже доросла єврейка Едіт Єва Еґер свої щоденникові спогади з березня 1944 року «Вибір. Прийняти можливе» про перебування в Аушвіці. Після звільнення вона прочитала книгу «Людина у пошуках справжнього сенсу» та подружилася з її автором Віктором Франклом (теж в’язнем Аушвіцу). Це спонукало Еґер вгледітися у власну травму й, шукаючи самозцілення, зануритися у психотерапію та почати допомагати іншим.
На її думку, «ніхто не може уникнути страждань у своєму житті, але кожен має вибір, як вийти з таких ситуацій — як жертва чи той, хто вцілив. І ця книжка про те, як дійти до такого вибору, як звільнитися від травм».
Цей щоденник переріс із фіксації подій у загальну терапію. Авторка не просто поділилася власною історією вибору бути живою, а й розповіла, чим цей приклад може бути цінним для інших. До того ж, додала історії своїх пацієнтів, яких змогла зцілити.

Воєнні щоденники українських жінок про російсько-українську війну теж не залишаються поза увагою. Яскравий приклад — окупаційні спогади журналістки Надії Сухорукової про окупацію Маріуполя в березні-квітні 2022 року. Цим текстом — записами в соцмережах — вона заповнювала свій біль у період облоги рідного міста.
Її щоденник — форма фіксації почуттів і відвертості: поєднання самотерапії, розповіді про оточення й несправедливість, із якою стикнулися не тільки мешканці Маріуполя, а усі українці в цілому.
«Пробачте мені, що пишу. Моє особисте пекло живе всередині мене. Біль минає тільки тоді, коли я його виговорюю», — пише Надія Сухорукова.
Уривки з її щоденника звучали під час виступу міністра закордонних справ Латвії Едгара Рінкевича у Європарламенті та на благодійному вечорі на підтримку України в Британії у виконанні акторки Грети Белламасіної. Невдовзі за мотивами щоденника режисер Андрюс Саулюс поставив виставу у Вільнюському драматичному театрі, а Об’єднання українських продюсерів зняло стрічку «Маріуполь. Невтрачена надія».
Одна зі сторінок воєнної історії — сексуальне насильство. Відомо, що зґвалтування та інші види тілесних домагань проти цивільного населення, скоєні солдатами, є спільною темою для воєн усіх часів: Тридцятилітньої, Першої і Другої світових, війни у В’єтнамі, громадянської війни у колишній Югославії, Косовської війни та зрештою російсько-української. Основна причина — «жіноче тіло як трофей має дуже давню традицію вживання і в піснях, і в епосі, і просто в мемуарних та документальних спогадах про факти масових зґвалтувань під час окупації територій», пише розвідниця батальйону морської піхоти, поетка Ярина Чорногуз.
Зґвалтування, сексуальне рабство, примус до проституції, примусова вагітність, примусова стерилізація або будь-яка інша форма сексуального насильства, яка також є серйозним порушенням Женевських конвенцій, є воєнними злочинами незалежно від того, чи скоєні вони під час міжнародного, чи неміжнародного збройного конфлікту: це передбачає стаття 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС) від 17 липня 1998 року.
«Бліде місячне сяйво через крихітне віконце освітлює маленьку комірчину, двері якої відчинені. Можливо, це кімната для служниць або колись тут спала дитина. Проте зараз у кімнатці безлад. Росіянин штовхає мене на розстелене ліжко. Я борюся з останніх сил, намагаючись тримати чоловіка на відстані від свого тіла. Тоді він знову хапається за пістолет і приставляє його мені до скроні. Мужність, з якою я кілька годин перед цим протистояла цій страхітливій зброї, зникає. Натомість з’являється страх, страх бути вбитою», — спогади німкені Габріели Кьопп, яка у віці 15 років стала жертвою сексуального насильства радянських солдатів, вийшли українським друком 2011 року під назвою «Навіщо я народилася дівчинкою?».

Авторка є першою німкенею, що наважилася під власним іменем написати про те, як 1945 року стала жертвою сексуального насильства з боку радянських солдатів.
Вона зобразила війну як каталізатор пограбувань, вбивств, різноманітних знущань з жінок, дітей, старих і хворих. Однак уникала загального засудження радянських солдатів і навіть наводила приклади їхньої людяної поведінки. Питанням «Навіщо я народилася дівчинкою?» Габі показала, що усвідомлює різницю між статями й сексуальне забарвлення війни, де жінки стають найчастішими жертвами.
Що розповідає рефлексивна вистава «Жінка в Берліні»

Хроніка німецької журналістки Марти Гіллерс почалася 20 квітня, у день, коли на Берлін посунула війна, і тривала до остаточної окупації міста 22 червня 1945 року. Через місяць Марта надрукувала 121 сторінку машинопису з невеликими інтервалами між рядками на сірому воєнному папері — майбутню книгу «Жінка в Берліні» (1954).
Цей щоденник із послідовною хронологією та фіксацією подій від епізоду до епізоду, наповнений суцільною невідомістю, жахіттями війни, ґвалтуваннями й актами мародерства від Червоної армії-переможниці, ніби вбирає в себе усі попередні щоденникові приклади. Марта хотіла й мусила залишатися анонімною, тож прізвище журналістки розкрили лише по її смерті.
За мотивами її щоденника Макс Фербербьок зняв фільм «Безіменна» (2009), а режисерка Олена Щурська поставила виставу на сцені столичного Малого театру (2023).
Ця імерсивна театральна постановка підіймає завісу над контекстом «жінки-трофею» та розповідає про сексуальне насильство, яке чинили радянські окупанти над німкенями під час Другої світової війни. Вистава провокує глядача зіставити досвід героїні з численними зафіксованими злочинами російсько-української війни, звернути увагу на черговий радянський міт та, як зазначає театр в описі постановки, «вийти з тіні побєдобєсія».
Вистава імерсивна, тобто пропонує кожному і кожній стати частиною дійства: час від часу у світі драматичних осіб, у Берліні 1945, звучить повітряна тривога й усі спускаються в укриття, глядачі також. А далі в імпровізованому бомбосховищі глядачі можуть поїсти останні залишки печеної картоплі, говорити не тільки між собою, а й самими акторами, і, власне, уявити себе повноцінними героями щоденника. У цей момент захоплює ефект присутності й поглиблення в історію: ніби книжна сцена постає в реальному житті.
Фото з вистави Малого театру «Жінка в Берліні»
Також імерсивною є сцена роздачі борошна для пудингу чи хліба, де актори видають продукти глядачам (в образі мешканців Берліна у черзі, яких описувала Марта): за уявні талони на кожний тип їжі окремо. Усе це дозволяє якомога глибше зануритися в контекст вистави. Відчути себе в ній, уявити себе в ті часи й, на основі побаченого, проаналізувати себе сьогодні.
Четверо акторів утілили образи десятків персонажів та персонажок (із тодішнього оточення авторки), описаних у щоденнику. Центральну роль Марти зіграла Слава Красовська, інші ролі — Марія (Артистка) Чуприненко, Станіслав Весельський та Юрій Кулініч.
Уся історія Марти розгортається в різних частинах помешкання або близько до нього.
Вистава не тільки розповідає про сильну жінку, що вижила, прийняла цей досвід і написала про нього, а й порушує питання деградації природи й цілого людства в умовах війни: жінок ґвалтують, розбещують тілесно й ментально, змушують «почуватися навіть заплямованішіми за чоловіків». Деградує і культура, адже вона в буквальному сенсі є усім, що нас оточує.

Фото з вистави Малого театру «Жінка в Берліні»
Культурне питання порушують, приміром, щоденникові згадки про книги в контексті чогось спаленого, знищеного: «І кожен спалює книги. Принаймні вони нам ще дають тепло і суп, а самі щезають в диму».
Головна героїня починає шукати безпеку там, де її немає. Марта радіє, що на неї звернув увагу офіцер вищого рангу і вона більше не буде жертвою звичайних солдатів. Анатоль дає таку-сяку ілюзію безпеки, навіть попри те, що сам не менш розбещений:
«Прикрашені зірками не походять з якогось особливого соціального прошарку і в жодному разі не виглядають відповідно до цього походження та освіти. Вони не мають особливого кодексу честі та якогось інакшого ставлення до жінок. Західноєвропейські традиції шляхетності та люб’язності зовсім не зачепили Росію».
Коли падають усі матеріальні й суспільні підпори, героїня не знає, за що їй чіплятися: за правила чи надію? Дії, що мали б утвердити силу переможців, насправді дискредитують їх.
« — Ільзо, скільки разів тебе зґвалтували? — Чотири. А тебе? — Без поняття. Довелося пройти шлях від тиловика до майора», — один із діалогів Марти з її подругою, згаданих у щоденнику.
Марта не просто переживає ці події. Для неї важливо міркувати, порівнювати і глибоко аналізувати. Саме тому вона старанно веде щоденник, який стає для неї не тільки фіксацією власного моторошного досвіду «переможеної», а спільним образом похмурої долі тисяч «жінок-трофеїв».

Вистава «Жінка в Берліні», Слава Красовська (Марта)
Вона не соромиться формулювати складні моральні питання під час спостереження за радянськими солдатами, що наразі як ніколи актуальні у контексті російських. Зокрема їхню природу, інстинкти (недалекі від тваринних), поведінку і зв’язок між цими складниками.
Радянських солдатів тривалий час зображували миролюбними чоловіками, що поставали на плакатах із порятованими німецькими дітьми на руках. Це була частина правильної пропаганди воєнного й повоєнного періодів. Певний час ніхто й не гадав про мародерів із 5–6 краденими годинниками на кожній руці та ґвалтівників, для яких жінка — черговий воєнний трофей чи винагорода. Відкриті розмови про випадки сексуального насильства з боку червоноармійців були табуйованою темою в німецькому суспільстві.
До речі, вистава змушує задуматися над відносинами сьогоденної Росії й Німеччини, де страх із минулою залежністю перетворюються на підтримку. Такий собі стокгольмський синдром з елементами мазохізму. Приміром, Східна Німеччина як наслідок принизливої сорокарічної російської окупації винесла й виплекала дуже потужну симпатію до своїх окупантів. Тому в усіх ключових політичних питаннях німецькі східняки відрізняються від західних проросійськістю.
Вогонь запалюється поступово. Глядача повільно вводять у контекст тогочасної палітри досвідів, множинність чоловічих ролей і декорацій: підвішені ноги, розкидані всюди мішки, радянські зірки — усе це про занурення у виставу. Ці потужні метафори допомагають сприйняти історію візуально. Точніше, уявити її. Тому ми бачимо більшу палітру декорацій, починаючи з середини постановки. Ми звикаємо до історії й поступово відкриваємо для себе нові деталі…

Фото з вистави Малого театру «Жінка в Берліні»
Спостерігаємо за мешканцями будинку, що переживають спільну травматизацію і передчуття близької смерті, до якого звикають. Для них укриття — прообраз, де все належить усім, де починається зворотний шлях до минулих століть без радіо, зв’язку, грошей та інших благ цивілізації. Натомість присутній обмін. Товар на товар чи товар на послугу: червоноармійці теж приходили не з порожніми руками (приносили їжу чи алкоголь, який майже неможливо було дістати).
Зґвалтування Марта порівнює з актом модифікації: своєрідній мітці території, що «переможець», як звичайна тварина, залишає за собою. Акторці Славі Красовській якнайкраще вдалося передати це відчуття через емоції та рухи: тільки уламки й пил від жінки.
Її щоденник закарбовує пластику тіла Марти, на якому вона буквально документує свій досвід. У виставі зґвалтування передається різницьким фартухом: образом кривавої жорстокості. Тобто окремим символом, що допомагає зрозуміти усю серйозність скоєного й непоправного (без статевих органів і вульгаризації).
Друга світова, на думку Марти, — це поразка маскулінності, тотожна поразці арійця, що не здатен винести її на собі й керувати світом.
«Знову і знову в ці дні я помічаю, що моє ставлення, ставлення всіх жінок до чоловіків змінюється. Нам їх шкода, вони здаються нам такими жалюгідними та слабкими… Наприкінці цієї війни поразка чоловіків як сильної статі співвідносна з багатьма іншими поразками».
Часом складно осягнути, скільки сил було в Марті. Стійке бажання вижити допомогло авторці дистанціюватися і психологічно захиститися від жахіть, що вона пережила. Ба більше, вона не позиціонує себе як жертву.
*****
«Неважливо, під якими прапорами та формулами живуть народи; неважливо, які релігії сповідують і яку реальну зарплату вони отримують: сума сліз, болю та страхів, якими кожен платить за своє існування, залишається незмінною», — пише Марта Гіллерс.
Сенс вистави — не в національному питанні та порівнянні нашої війни і нас самих з іншими людьми й війнами, а про зміни в людині у триванні критичної ситуації. Якими постають її думки, дії, поведінка, світогляд, а отже, й культурна складова. І, власне, де можемо провести паралелі та внутрішню рефлексію.
Цю болючу історію страшно сприймати як реальність, від неї хочеться відмежуватися й чекати нетерпляче на кінець, як у виставі. Однак у нашому домі ця вистава — реальність….
Щоденник написано у 1945 році, у період зовсім іншої війни й світового контексту. Натомість дещо залишається незмінним: масові зґвалтування (переважно жінок), вандалізм, пияцтво та інші злочинні акти, скоєні радянською — а тепер і російською — армією. І, як наслідок, наше паралельне до воєнного Берліну суспільство, що, попри занепад, виживає й відроджується водночас.


