Нещодавно столичний Молодий театр відіграв прем’єру світового мюзиклу «Кабаре» від творчині театрального бестселера «Шафа», хореографині Олени Коляденко. За традиційним і, на перший погляд, легковажним сюжетом криється глибока іронічна історія. А теми нацизму, переслідування євреїв, сексуальної невизначеності й передвоєнного Берліну набувають усе нових сенсів на українській сцені.
Симбіоз танцю, музики і драми заперечує тисячолітні традиції і канони початку ХХ століття, а водночас порушує донині актуальні питання: гендерну толерантність, антисемітизм та ідеологічне насаджування. В основі мюзиклу – роман «Прощавай, Берлін!» (1939 р.) Крістофера Ішервуда та п’єса англійського драматурга Джона Ван Друтена «Я – камера» (1951 р.). Власне, за цими творами 20 листопада 1966-го року Гарольд Прінс поставив однойменну бродвейську виставу в нью-йоркському «Бродхерсті» на музику Джона Кандера, вірші Фреда Ебба й лібрето Джо Мастероффа.
Постановка мала шалений успіх і, незважаючи на початковий шок та (на думку критиків) «аморальність» сюжету, її зіграли 1165 разів, зокрема у Бродхерст-театрі та лондонському «Уест-Енді».
Через 7 років після театральної премʼєри режисер Роберт Луїс Фосс зняв однойменний фільм «Кабаре» із Джоелом Ґреєм (конферансьє Емсі) і Лайзою Мінеллі (солісткою Саллі Боулз) у головних ролях. За рік від прем’єри культова стрічка отримала 8 оскарівських статуеток і 3 премії «Золотий Глобус», зокрема в номінації «Кращий мюзикл».
Дія постановки відбувається в Німеччині на початку 30-х років, коли нацистська ідеологія тільки починає захоплювати свідомість європейців, а сексуальна свобода активно розквітати в Берліні – місті-генераторі різних хвиль мистецтва від авангарду до декадансу, а водночас нічного життя, борделів, клубів, театрів, театриків і синематографів.
Основний сюжет вистави розгортається навколо молодого письменника Кліфа Бредшоу, котрий приїздить у німецьку столицю з Америки та знайомиться з 19-річною артисткою кабаре Саллі Боулз. Їхня історія тісно переплітається із стосунками господині пансіону фройляйн Шнайдер та її літнього єврейського шанувальника – власника фруктової крамниці герра Шульца. Пари перетинаються і згасають на тлі феєричного шоу кабаре в «Kit Kat Club», історію якого веде конферансьє Емсі – центральний персонаж мюзиклу.
Версальський мир, приниження євреїв, бідність та економічна криза передвоєнної Німеччини — фон для розкриття персонажів. Кабаре, в яке вони приходять, є метафорою: у період поступового захоплення нацистськими ідеологіями Європи німці продовжують співати й танцювати, ніби не помічаючи гіркої правди. Те, що поєднує несумісне – запальний блискучий гумор із гострою іронією та пронизливе передчуття трагедії. Це й робить постановку, а згодом і стрічку, шедевром світового рівня.
А тепер уявіть, що цей культовий мюзикл, провокативний сюжет, запальні танці і співи – перебираються на сцену Києва. Професійна гра акторів Молодого, музика із колекції золотого кінофонду від «Freedom Jazz» під керівництвом композитора і диригента Дмитра Саратського, режисура Олени Коляденко та її помічниці Марини Бондарчук, пристрасна хореографічна постановка «Freedom ballet» (Костянтина Гордієнка, Олексія Базели, Ігоря Кулешина), авторські костюми Дарії Білої, майстерний переклад Андрія Білоуса та масштабна праця гримерки Тіни Антонєнко, перукарки Нодіри Тураджанової, звукорежисерів (Олександра Курія, Андрія Губаря, Вікторії Лаврунової, Андрія Карпенка) і художника по світлу Ярослава Марчука. Ця команда ніби переносить глядачів до бродвейського часового поясу на двоповерхову «оголену» сцену без лаштунків і зайвих елементів, аби створити глибоку взаємодію із аудиторією.
Безліч захоплених відгуків у соцмережах, бурі аплодисментів, абсолютний sold out на грудень та січень тільки підтверджують успіх вистави.
Зважаючи на бурхливу реакцію глядачів, їх особливо вразив центральний персонаж – конферансьє Емсі у виконанні актора Молодого театру Іллі Чопорова: клоуна і ведучого, із вуст якого ллється гірка правда про реалії тогочасного Берліну та його іронічного осмислення.
Він постає перед аудиторією як людина-емоція, котра воєдино пов’язує усіх персонажів: супроводжує, випадково з’являється та різко щезає, віддзеркалює увесь сюжет на сцені. З першої хвилини розумієш, що перед тобою гострий коментатор подій на сцені. Він заводить, стежить за поведінкою героїв і керує настроєм залу, влаштовуючи інтерактивну взаємодію з глядачем.
Англійка Саллі Боулз була створена англо-американським письменником Крістофером Ішервудом за прототипом 19-річної співачки кабаре Джин Росс. Зовні із дівчини (акторки Ніколетти Мочані) максимально випромінюється енергія, що й тримає увагу глядача до кінця. Усе, до чого торкається Саллі, запалюється й наповнюється любов’ю, проте, як відомо: що яскравіше сяє леді, то швидше може згаснути.
Фінальний пісенний монолог героїня виконує у темній сукні із довгим шлейфом. Він символізує її життя, кінець якого залишився поза межею глядацького бачення. А її пісня «Друже, життя – це кабаре» про ігнорування реальності (похмурих пророцтв, що псують настрій) є радше символом відсутності надії та особистісної деградації, яка невідомо чим закінчиться.
Актор Борис Орлов у ролі письменника Кліффорда Бредшоу – майже завжди поряд із Саллі. Кліф ще нічого не написав, однак планує створити роман і розбагатіти. Герой упевнений, що в Берліні (після Лондона та Парижа) йому це точно вдасться: через підходящу творчу атмосферу. Згодом у «Kit-Kat Club» він знайомиться із Саллі Боулз, піддається спокусі, закохується й до кінця вистави не розлучається з нею.
На відміну від аполітичної Саллі, Кліффорда бентежить ідеологічний стан речей і темрява, що насувається. Він хоче вберегти Боулз, забрати її з собою до Америки, захистити від цього:
– Почитаю тобі газету, і ти будеш вражена тим, що відбувається.
– Але як це стосується нас?
– Розумієш, якщо ти не проти цього, то ти за…
Персонажі яскраво демонструють, що кожний рано чи пізно стоятиме перед вибором. Хтось аналізує своє життя й вирішує, як його покращити, а інші, маючи можливість щось змінити, обирають пливти за течією влади та ідеології. Десь ми це бачили. Хіба ні?
Фашисти перешкоджають і героям другої сюжетної лінії: господині дешевого пансіону фройляйн Шнайдер (Олені Узлюк) та власникові фруктової крамниці – євреєві герру Шульцу (Ярославу Чорненькому). Літня пара вимушено розлучається, тільки-но заручившись, через погрози нацистів: євреям тут не жити (і неважливо, що вони народилися в Берліні). Наївний герр Шульц до останнього не вірить у це: «Я знаю німців, я сам німець»… У той час, як у фройляйн Шнайдер більш реалістичний погляд. Певне щасливе відродження з попелу (надія на шлюб після років самотності) вкотре обертається для неї трагедією: «Була війна – я вижила, була революція – я вижила. Який у мене вибір? Я дуже шкодую про все. Вчора на вечірці зрозуміла, що ми не можемо не рахуватися із нацистами. Вони мої друзі, вони мої сусіди. І їх багато».
Якщо на початку вистави фашисти не акцентують увагу (виглядають як звичайні люди, не носять символіку), то надалі розгортається іронічна сцена маленьких лебедів із «Лебединого озера» у військових шкіряних чоботах та зі схрещеними у німецьку свастику руками. Усе відбувається на тлі червоного прапора з жовтим обрамленням – алегоричною СРСР. На момент завершення сцени збирається група однаково вдягнених людей. Хтось починає співати пісню-лейтмотив «День завтрашній тільки мій», що поступово переростає у хорове виконання, як стає зрозуміло, нацистського гімну.
Спектакль «Кабаре» – циклічний, наче життя. Акторам створили умови для максимального розкриття таланту, наділивши їх долями людей, котрі, з одного боку, залежать (і страждають) від політично-ідеологічних обставин та оточення, а з іншого – не хочуть впливати на ці процеси й закривають очі перед сумними реаліями. Це, безумовно, вистава із сьогоденним поглядом і темпом, що сталася давним-давно, а досі актуальна.
…В очі світять прожектори та вимикається світло. Нацизм осліплює Європу, а Есмі запитує у темряві: «І де ваші проблеми зараз?.»…
