Троянди, кохання, поезія і трамваї: відгук на виставу Avgusto&Gustav від гурту Schmalgauzen

журналістка Софія Коваленко - 11.03.2024 в Театр

Торік український музично-театральний ансамбль Schmalgauzen поставив спектакль Avgusto&Gustav за творами швейцарського німецькомовного письменника Роберта Вальзера. Режисер — Андрій Ширко, актори — Михайло Матюхін (Августо), Владислав Михальчук (Густав) та Євгеній Запояско (Боб). Покази відбувалися в залі ресторану «Вавилон» у київському Будинку кіно. У 2024 році Августо і Густав повернулися з оновленою програмою. Поети-музиканти, чи то музикальні поети, вирушили в тур українськими містами.

Avgusto&Gustav — це музично-театральний перформанс з ароматом троянд і нотами кохання. Виставу розпочинає їдке світло, що пробивається з-за куліс крізь темряву й дим. Можливо, це дим від цигарок, що так до вподоби молодим літераторам? Герої борються з власними тінями, що миготять у світлі прожектора й виростають у гігантські силуети на стіні. Сутичка між людиною й тінню передає конфлікт між створеним образом та істинними намірами. По завершенню хороброго бою, коли глядацька зала врешті виринула з темряви, Густав запрошує Августо «до будинку, що зветься кіно». Останній зазначає, що йому зручніше о 20:45, тому що о двадцять першій вирушає трамвай. Якими б наповненими й великонадійними не були товариські розмови про мистецтво, навіть вони обмежуються часовими рамками побутових питань.

Посеред сцени стоїть рояль, обабіч якого два кінопрожектори на триногах — нічого зайвого, щоб не відволікати від сценічних образів акторів. Поки Августо старанно підбирає образ, Густав, хоча й переконує, що його руки нічого не грали, сідає за рояль і розпочинає композицію «Ніч»:

Не знаю я, коли місяць цей зійде.
Це лиш ніч, а ніч це ти.
І ти початок, написаний з кінця,
Чи століття, що закуті в місяцях,
Чи зоря, що світиться в очах,
Чи слова, що написані в книжках.

Дійство — невимушена розмова двох чоловіків про жінок, стосунки, поезію, буденність. Усі обговорення настільки звичні й зрозумілі, ніби бесіди друзів під час вечірніх посиденьок. Щоправда, між героями виникають дрібні сварки, а дружні взаємини зі скрипом хитаються на емоційних гойдалках. Наприклад, Августо не до вподоби вірші авторства колеги, та й сам Густав, схоже, не сильно йому імпонує. Протягом вистави у міркування й суперечки вплітаються музичні твори на  романтичну чуттєву лірику неназваного поета і простий життєвий гумор.

Одна з перших у програмі — музично-поетична композиція на вірші, які глядач може впізнати, — «І замалий, і неширокий…» та «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…» Миколи Вінграновського. Твори поета-шістдесятника оживають у сучасній інтерпретації. Schmalgauzen вдалося створити композицію, яка торкається найглибшого чуття, а кожен звук струмом лоскоче тіло й думки. Уперше гурт виконав твір на премії Muzvar Awards 2023, на якій учасників було номіновано в категорії New Connect, Найкращі нові імена альтернативи, а також вони потрапили до десятки найкращих у номінації FanPlace, Найактивніший фан-клуб.

Августо дещо манірний та емоційний, навіть трохи токсичний. Він здається зневажливим і зверхнім, але інколи м’якне. Чоловік любить своє старе похідне поспіхом збите ліжко, хоча воно вологе та смердить. Такий вразливий, він вертиться на кришці рояля в намаганнях заснути, та врешті визнає, що йому це не вдається. І ось лунають «Айстри» — текст про бажання кохати, навіть коли все поглинає пітьма. Августо, ніби метелик, у темряві тягнеться до світла з прожектора:

Сукня, підвал,
сірий квартал.
Тьма поміж ребра заходить.
Хай смерть заходить, 
пісню заводить
з царством Аїда.
Сукня, дует.
Хтось поміж нами 
грає серцями
Квіти краще в могилі ростуть…

Густав із задоволенням час від часу витанцьовує під акомпанемент товариша. Його танці скидаються на пантоміму: кожен рух ілюструє окремі ноти, звуки й слова. Здається, наче він імпровізує, вигадуючи на ходу жести й образи. Густав п’є фільтр на потрійному банановому й полюбляє читати The New York Times Daily News Kyiv. Кумедно, правда? Він привертає увагу абсурдною правдивістю вчинків і наївною відкритістю до вираження емоцій і думок.

Персонаж Густава легко закохується й захоплюється. Щирий і відкритий до почуттів, він познайомився з жінкою — фурією, за його словами. Згідно з описом, це огрядна пані на роликах з тяжкою ношею й величезним портмоне, набитим золотом, діамантами та бріоліном, а ще там є один крихітний мідячок. Спойлер: мідяк призначений спеціально для Густава, бо той погодився допомогти донести пані важкі валізи в готель (а може й, не тільки дотягнути ношу — хтозна!). Та попри те, що на початку жінка справила суперечливе враження на Густава, деякі її дії обурили його й нажахали, врешті він зізнається, що закохався. Кохання — почуття непередбачуване!

До речі, Густав одразу відчув, що в портмоне були й долари:

— Ти їх бачив? — запитує в нього товариш.
— Я їх не бачив, але я їх чув. 
— І які вони на звук?

Чоловік імітує звуки, що, напевно, асоціюються в нього з шурхотом валюти, його підхоплює Августо. Вони візуалізують те, чого не мають, але так прагнуть — гроші.

Ну, і куди ж без трамваїв? Без них неможливий жоден життєвий епізод героїв. Густав майстерно демонструє фізику сталевого транспорту, і тільки-но він, вправно малюючи стегнами вихиляси, хоче сісти, йому на заваді стає Августо, наполягаючи, що перед собою необхідно пропустити жінку. Трамвай рушає. Подорожуючи електротранспортом, як і подорожуючи життям, ми часто опиняємося поруч зі знайомими незнайомцями. У них можуть бути до біса неприємні грубуваті обличчя, або ж навіть утомлені, похмурі, лукаві, незадоволені пики. Знайомо? Звісно, зустрічаються в тій пригоді і приємні люди. Інколи. Вони милі, щирі, кумедні, захоплені й натхненні.

Августо й Густав романтизують звичайний трамвай, наділяють його літературною мрійливістю. Вони порівнюють транспорт із життям, а пасажирів — із людьми, які зустрічаються на шляху.

Окремо варто згадати про імпровізацію за участі Боба. Дивакуватий добряк у білій перуці занотовує пером рядки для вірша, пропоновані глядачами. Поступово з цілісних фраз і уривчастих викриків персонажі складають пісню. Композиція виходить потішною, комічною, дещо нісенітною й дивною. Саме завдяки цій частині вистави зникає четверта стіна й актори запрошують у свій дивакуватий світ глядачів, роблять їх учасниками дійства, та навіть більше — співтворцями вистави.

На сцені з’являються й інші учасники ансамблю Schmalgauzen. На запрошення Владислава Михальчука вокал Кирила Липка підхоплюють Михайло Матюхін за роялем, Євгеній Запояско з контрабасом, Роман Дебрін із саксофоном і Георгій Ярмоленко з акордеоном. Лунає пісня «Наново», де виконавці оспівують любов, заради якої можна пройти й крізь ніч:

Сеньйорито з карамелі,
Ніч веде до вас.
Виганяйте кавалерів,
Діставайте шнапс.

Avgusto&Gustav — історія про двох романтиків-відчайдухів, які у словнику музики й поезії наполегливо шукають слово «кохання». Їхня мова — ноти й вірші, а життя — подорож трамваєм.

Ілюстрації — фото Анастасії Шумілової

журналістка
Софія Коваленко

Дайджест культурних подій (з 11 по 17 березня)

авторка Софія Богуславець - 11.03.2024 в Події

11 березня, понеділок

Death in June

онлайн (п’єса відкривається за геолокацією — на Львівській площі в Києві)

Документальна аудіоп’єса київського саундартиста і продюсера Яна Спектора. Йдеться про чотирьох друзів автора, які загинули під Бахмутом, в Оріхові та під Куп’янськом: Гена Колесник, Костя Кузін, Богдан Мазуренко та Антон Петрочко. Хоча самих персонажів ми не чуємо, проте їхня історія, спогади, образи формуються зі звуків повсякденного Києва влітку 2023 року: вулиць, парків, домівок, лікарень, музеїв, кладовищ. Аудіоп’єса включає 53 доріжки-ситуації. 

Роботу представила агенція «УХО» в межах свого проєкту-циклу перформансів та аудіоінтервенцій Kyiv Dispatch Gets packed.

Ознайомитися з проєктом онлайн можна до 23 березня на платформі.

12 березня, вівторок

Чорна земля. Вимушена дезорієнтація

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: щодня крім понеділка й четверга з 11:00 до 17:00

Виставковий проєкт художника Віктора Сидоренка. Експозиція включає картини і графічні композиції з серії митця «Сполохи чорнозему». На події відвідувачі зможуть переглянути авторський фільм «Чорна земля. Вимушена дезорієнтація». 

Це образи-рефлексії, що створювалися протягом 2022-2023 років, й апелюють до історичного контексту та водночас стають персональним вираженням і баченням митця сьогодення.

Експозицію можна відвідати до 7 квітня.

Читати про концепцію виставки в інстаграмі й фейсбуці музею.

ВІХИ. Петро й Олександр Бабаки

Київ, Національний музей «Київська картинна галерея»
Графік роботи: щодня крім понеділка й четверга з 11:00 до 17:00

Виставка київських митців, батька і сина. Експозиція поділена на 8 блоків, віх, які представляють творчість художників. Символічним є час: усе починається ніби з середини, з робіт батька Петра Бабака, й спірально, наче циклом, закручується й переходить до мистецьких рефлексій-ретроспекцій сина Олександра. 

Виставка діє в межах музейних проєктів «Сучасне мистецтво» та «Сімейна художня традиція», які через творчість художніх родин знайомлять відвідувачів із українським мистецтвом.

Експозиція триватиме до 24 березня.

Більше на інстаграм– і фейсбук-платформах музею.

обірваний край

Дніпро, Галерея Артсвіт
Графік роботи: щодня крім понеділка й неділі з 12:00 до 19:00

Виставка художниці Тетяни Пухнавцевої. Це роздуми про пошук визволення, сили через зосередженості на слабкостях. Самі роботи мисткині розповідають про людей і здаються наче обірваними, тож ці крихти відвідувачі визбирують самостійно в образи й пробують побачити цінність у такій розпорошеності.

Виставка триватиме до 15 червня.

Дізнатися більше про проєкт на фейсбук-сторінці простору.

Порожнеча

Київ, Київська міська галерея мистецтв «Лавра»
Графік роботи: з вівторка до суботи з 12:00 до 18:00

Виставка керамічних скульптур українського митця Юрія Мирка. Цей проєкт не тільки про скульптуру, а й про світло та музику, що в поєднані витворюють унікальний художній та філософський простір для нових ідей та сенсів.

Читати про виставку.

13 березня, середа

Історія пам'яті про улюблені картини від Ройтбурда

Київ, PinchukArtCentre
Початок: о 19:00

Лекція від мистецтвознавиці, кураторки виставок й есеїстки Діани Клочко. Подія відбувається в межах публічної програми до виставки Дослідницької платформи «Олександр Ройтбурд. Теорема влади». На лекції поговорять про закодовані в роботах Ройтбурда алюзії до інших митців і їхніх творів, трансформації знайомих сюжетів картин та активації візуальної пам’яті.

Детальніше про подію у фейсбуці.

Вертикаль часу

Київ, Музей історії міста Києва
Графік роботи: з середи до неділі з 12:00 до 19:00

Виставка-ретроспектива живопису митця Петра Бевзи. Це 50 живописних творів, за якими можна простежити трансформації авторських образів та ідей. Експозиція відбувається в межах музейного проєкту Kyїv Art School, що знайомить відвідувачів із українськими художниками, їхніми творчими починаннями та сучасними роботами.

Виставка триває до 14 квітня.

Більше про подію у фейсбуці музею.

Нитка прокидається…

Київ, Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського
з середи до неділі з 10:00 до 18:00

Ретроспективна виставка, присвячена 35-річчю творчості лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Степана Ганжі. До цієї події представляють роботи митця-килимаря. Унікальними експонатами стануть його ескізи.

Відвідати виставку можна до 9 травня.

Більше про експозицію у фейсбуці.

14 березня, четвер

Алла Горська. Боривітер

Київ, Національний центр «Український дім»
Початок: о 18:00

Відкриття першої ретроспективної виставки художниці. Експозиція включатиме понад 100 творів живопису, графіки, ескізів монументальних робіт, а також архівні матеріали, присвячені творчості та громадській діяльності Алли Горської.

Відвідати виставку можна буде до 28 квітня.

Більше про подію в інстаграмі та фейсбуці «Українського дому».

Крізь потаємні дверцята

Київ, Музей Ханенків
Початок: з 12:00 до 19:30

У межах музейного проєкту «Крізь потаємні дверцята» відвідувачі зможуть познайомитися з твором тибетського релігійного живопису «Куккуріпа, один із 84-х магасиддгів — буддійських святих». Це одна з копій невідомого художника ХІХ століття оригінального циклу «Вісім вибраних сиддгів» Карма-Каг’ю Чок’ї. 

Побачити роботу можна буде один день, 14 березня, до 19:30.

О 14:00, 16:00 та 18:00 у межах проєкту відбудуться екскурсії від провідного наукового співробітника відділу науково-освітнього відділу, дослідника мистецтва буддизму Євгена Осауленка.

Читати про подію.  

Виставка графіки «Міст»

Київ, Музей Ханенків
Початок: о 17:00

Це експозиція від 20 українських та 20 італійських художників, які представлені в різних друкарських техніках: літографія, офорт, лінорит, мецотинто, акватинта, фотополімерна гравюра, шовкографія, суха голка, ксилографія, гравюра на металі. Кожна робота — унікальне творче бачення митця чи мисткині.

Виставка з’явилася за ініціативи президента Італійської асоціації сучасних художників-графіків Лучано Россетто та української мисткині Олесі Джураєвої. Проєкт триватиме до 26 березня.

Детальніше про виставку у фейсбуці музею.

Екранізація нашого дорослішання

Київ, книжковий простір «Сенс» на Хрещатику
Початок: о 19:00

Розмова з режисеркою Іриною Цілик та письменником Артемом Чехом. Подію модеруватиме журналістка й редакторка Ольга Перехрест.

Розмовлятимуть про роботу над дебютною кінострічкою Ірини «Я і Фелікс», створену за мотивами роману Артема «Хто ти такий?». Вихід фільму запланований 11 квітня.

Читати про подію в інстаграмі книжкового простору.

15 березня, п’ятниця

Кураторська екскурсія вистав(к)ою «СВОЇ/ЧУЖІ люди, спомини, речі»

Київ, Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського
Початок: о 14:00

Вистав(к)а поєднала в собі безліч історій, пов’язаних із простором. Проєкт присвячений експонатам і людям, що долучилися до вивчення речей Грушевських та зберегли й поділилися своїми спогадами. 

Музей запрошує приєднатися до спільної вибудови концепції своєї вистав(к)и й відвідати екскурсії, котрі більше розкажуть про задум проєкту та представлені експонати.

Ознайомитися з графіком та читати про подію у фейсбуці.

16 березня, субота

Майстерклас із бойківської вибійки

Львів, Музей народної архітектури і побуту у Львові ім. Климентія Шептицького
Початок: о 13:00

Вибійка — це тканина, котру прикрашають візерунком, наносячи його різьбленою і змащеною фарбою дощечкою. На події за участі майстрині, української дизайнерки Оксани Сокол відвідувачі спробують створити власний дизайн на полотні. 

Більше про подію в інстаграмі.

17 березня, неділя

Косачка

Київ, Київська опера
Початок: о 18:00

Експериментальна пластична вистава, присвячена жінкам, які зараз боронять Україну. Також це й вистава-міф про подорож людського духу в тілі жінки та про безперервне коло життя.

Постановка поєднує сучасний танець й електронну музику, що звучатиме наживо у виконанні композиторки Олени Шикіної і вокалістки, акторки Соломії Кирилової. 

Наступний показ, 20 березня, запланований у місті Хмельницькому.

Ознайомитися з тизером проєкту. Читати про виставу.

Брикси

Київ, Театр Драматургів
Початок: о 19:00

Вистава-розмова між п’ятьма героїнями. Їм за 50 і на сцені вони поділяться своїми історіями, у котрих майже кожен може побачити себе.

Про виставу на сторінці театру.

«20 днів у Маріуполі» — не кіно про окупацію українського міста, а пробуджувальний ляпас

Михайло Чорнопиский - 10.03.2024 в Кіно

Фаворит кінофестивалів першої величини — документальний фільм «20 днів у Маріуполі» впевнено крокує до оскарівської статуетки. Нагорода виглядає логічною після здобуття премії BAFTA, призу глядацьких симпатій на Sundance, премії Гільдії режисерів Америки, які вже на рахунку творчої команди. Але про що саме цей фільм? Окупацію мирного українського міста? Долю його жителів? Спротив? Жах війни? Про все водночас і ніщо з переліченого.

«20 днів…» створено на основі відзнятих матеріалів групи репортерів інформаційної агенції Associated Press відеографа Мстислава Чернова, фотографа Євгена Малолєтки та продюсерки Василіси Степаненко, які стали останніми міжнародними журналістами, що залишилися у Маріуполі після його оточення російськими військами.

Кореспонденти передавали уривки відео та фото, зроблені у лікарні та місті на початку вторгнення, а з отриманих записів, що дивом вдалося вивезти, змонтували фільм, автором якого став Чернов. Його монолог протягом півторагодинного хронометражу надає контексту зафіксованим кадрам. Образність доповнює драматична музика, створена композитором Джорданом Дікстром. Без цих двох чинників показане на екрані важко було б зрозуміти, як цілісну картину.

Емоції

Емоційне наповнення — це одночасно сильна і слабка сторона стрічки, номінованої на «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм». Автори, які опинилися в центрі подій, намагаються показати переживання людей. Співрозмовникам ставлять прямолінійне запитання: «Що ти відчуваєш у конкретний момент?» Про подібне цікавляться у чоловіка, який розвантажує трупи загиблих містян; у лікарів, які борються за життя поранених; у мешканців, домівки яких знищила авіабомба. Що вони можуть відповісти? Більшість не знаходить слів для доречного опису. Відеоряд показує вбитих немовлят, згорьованих батьків, переляканих дітей, трупи, вибухи, тварин… «Чутливий контент» зрозумілий будь-кому на планеті і без словесного опису, тому що жах універсальний для всіх. 

Ніби для підвищення напруги, автор пригадує про власну сім’ю та дітей, просить американських редакторів, з якими вдається на короткий момент зв’язатися, передати, що він їх любить. Прохання зрозуміле для кожного, хто далеко від рідних та може їх більше не побачити. Але співпереживати герою складно, тому що фінал відомий — з ним все буде гаразд, інакше цього фільму не існувало б. 

У матеріалах журналістів показано переважно наслідки бомбардувань, жертви та метушня на вулицях. Присутня швидка нарізка з новинних сюжетів, в якій український глядач впізнає кадри з ракетного удару по Харківській ОВА, влучання у київську багатоповерхівку, обстріл телевежі та інше. Також пригадують десятиліття АТО/ООС, битви за Донецький аеропорт та, звичайно, міжнародний рейс MH17, збитий біля Донецька, — відому та болючу для західної аудиторії тему.

У фільмі немає солдатів-окупантів, яких ще стримують на околицях, але присутнє відчуття кільця, що стискається, западні та невідворотності. Перші танки прориваються до центру, ворожі літаки скидають бомби на житлові квартали, звуки кулеметних черг наближаються… Емоції переважають над фактами та документалістською стриманістю.  

Журналістика

«20 днів у Маріуполі» — це не кіно про долю мирного міста, яке окуповує агресор, як може здатися на перший погляд. Але якщо ні — то про що ж? Відповідь криється у самій назві — це фільм про кореспондентів американського інформаційного агентства, які майже місяць, перебувають на основному напрямку вторгнення та, не зважаючи на небезпеку для себе, продовжують виконувати свою роботу, аби донести до вільного світу реальну картину. Історія саме про них, на тлі розпалу війни, а не навпаки. Наприклад, долі більшості тих, хто потрапив у об’єктив журналістів, залишені невідомими, що з ними сталося після — не вказано, це лише підтверджує — вони не головні в цій розповіді.

З трейлеру та рекламних матеріалів може скластися враження, що кіно про масштаби руйнувань приморського міста, незалежну оцінку подій постфактум від безпосередніх свідків. Власне, буде дана відповідь, як подібне взагалі могло статися і чи можна було уникнути таких наслідків? Натомість у фільмі задокументовані власні переживання, думки та припущення журналістів. Тому воно сприймається як тривалий репортажний сюжет, а не виважене документальне кіно. 

Тут варто згадати аналогію з іншим, щоправда, художнім фільмом 2019 року — «Ціна правди». Стрічка про журналіста Ґарета Джонса, який розповів світу про Голодомор 1932–1933 років, викликала суперечливі відгуки в українських глядачів. Ті, хто очікував побачити злочин держави проти народу і його викриття, критикували фільм за фрагментарний показ масштабів трагедії, слабкий сюжет та пафосну драматичність. Але кіно було присвячене саме історичній постаті, яка опинилася у вирі події, її рішенням, переживанням та власним зусиллям протистояти їм. Провал у вітчизняному прокаті — частково заслуга саме зміненої назви, яка не виправдовувала очікувань. Водночас у міжнародному прокаті, де фільм презентували саме як Mr. Jones, сприйняття виявилося значно теплішим.     

Постер до стрічки, де показано журналіста на фоні розрухи, також натякає — кореспонденти головні герої розповіді. 



Журналісти своїми зусиллями роблять подвиг, показують події зсередини, але ворог атакує і їх. Росія ставить під сумнів кадри з Маріуполя у міжнародних ЗМІ, відкрито звинувачуючи у брехні, постановочних кадрах і акторах замість жертв. Інформаційна війна насувається паралельно реальній і змушує останніх західних власкорів не лише боротися за власне виживання, але й доводити, що знищення портового міста російською армією — це не фейк. «20 днів…» — це саме той інструмент, який потрібен для такої місії.

У чому важливість та феномен?

Для української аудиторії, звиклої за останні три роки до війни у новинах, стрічка радше виглядає як черговий сюжет про буденність, в якій прокинулася країна після 24 лютого 2022 року, ніж одкровення. Так, вона дуже болюча, щемна та викликає відчуття паніки від лиха, що насувається, але українці навчилися жити в цій реальності та боротися, не дозволяючи страху паралізувати протистояння проти окупантів. Глядач в Україні знає про воєнні злочини Росії, обстріли мирного населення, звірства та вбивства, бо переживає подібне щоденно. Водночас жителі Європи, Сполучених штатів Америки та іншого цивілізованого світу — ні (або воліють їх не помічати). А документальний фільм, в якому група журналістів американського інформагентства потрапляє в оточене місто, фіксує наступ на нього, загибель мирних мешканців, дивиться на все власними очима, щоб потім вирватись з лещат смерті, аби в деталях показати — це голос власного повноправного представника, якому можна вірити. 

Світовий тріумф «20 днів у Маріуполі» виправданий і водночас надважливий. В умовах, коли світ вагається, чи продовжити допомагати Україні. Коли фермери блокують кордони. Коли піддається сумніву сама доцільність боротьби проти сильнішого супротивника — емоційні кадри мовою жаху, зрозумілого будь-кому на планеті, слугують холодним ляпасом, який здатен розбудити від летаргічного сну цілі країни, народи, людей, що ухвалюють рішення.

Проєкт Мстислава Чернова заслуговує бути на всіх можливих фестивалях та майданчиках за кордоном:  Berlinale, Нобелівська премія, «Еммі» — байдуже. Що більше заспаних очей прокинеться, то краще. Він здатен прорвати оточення інформаційної війни, в яке взяла світ російська пропаганда. 

Фільм про журналістів, які пробули 20 днів у Маріуполі на початку війни, ніби говорить до цивілізованої частини Землі: «Ось вам правда, добуваючи яку ми ледь не втратили життя. Зробіть щось, знаючи її».

Ілюстрації — кадри з фільму «20 днів у Маріуполі». 

Шевченко vs ШІ: як штучний інтелект «бачить» творчість Кобзаря

авторка Ірина Пасько - 09.03.2024 в Культура

Здається, немає українця чи українки, які б не знали бодай найголовніших «програмових» творів Тараса Шевченка — і більшість із них разюче резонують із сучасністю. 

Однак наскільки успішно Шевченко «вривається» у цифрову епоху? Ми зробили його символом і героєм мемів, він зрозумілий і близький людям — але чи здатний адекватно відтворити зміст Тарасових рядків штучний інтелект? 

До 210-річчя Кобзаря редакція «Сенсора» вирішила дізнатися, як ШІ проілюструє яскраві цитати із найвідоміших творів Тараса Шевченка. Чому батько Тарас, самобутній і талановитий художник, не дуже би переймався конкуренцією Midjourney і його цифрових товаришів — читайте у матеріалі.

Для роботи ми використовували програми: 


а також
https://www.craiyon.com/, і він, забігаючи наперед, вселяє найбільше надії в те, що епоха панування людей у мистецтві завершиться ще нескоро.

«Садок вишневий коло хати»

Почнімо з простого — усім відомого вірша, який малює ідилію традиційного українського села. До речі, Шевченко написав його 1847 року, уже будучи ув’язненим у казематі III відділу Імператорської канцелярії в Санкт-Петербурзі. Цей твір неодноразово поклали на музику, він став джерелом натхнення для багатьох художників і поетів — і взагалі з усім своїм образним ладом став невіддільною  частиною нашої культурної спадщини. Отже, ми запропонували ШІ намалювати початкову строфу:

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.

Що могло піти не так?

Окей, це «Зоряний десант» на українське село. Гігантські хрущі (до речі, навряд чи це саме вони, в них інша форма крил і забарвлення панцира) атакують селян, які гуляють (порожняком) гарно в’їждженою дорогою. Одяг селян не зовсім такий, як носили селяни Наддніпрянщини у ХІХ столітті, але могло бути гірше. Вишень багато — здається, щоб не мало, вони ростуть, як полуниця, прямо на ґрунті. Але особливо сильне враження справляє білена ізба ліворуч. Здається, вона тільки для панів. 

Спробуймо ще раз!

Цей арт якийсь чесніший: не-хрущі трохи злізли зі стероїдів — поділилися ними із вишнями і спідницями селянок. Здається, ШІ прагне розмістити на полотні якомога більше персонажів, адже в тексті усі вони в множині — треба дати множину! Та й ізба припинила прикидатися мазанкою. 

А це взагалі якийсь щасливий колгосп: гігантська ізба, гігантська береза — і, помітьте, жодного плуга. Зверніть увагу, який епічний кам’яний ґанок в ізби. Матері старанно ждуть вечерять в один бік, але вечері не видно. Зате з-за дерев проглядають Дніпро і кручі — їх дуже бракуватиме в ілюстраціях до наступного твору.

«Заповіт»

«Заповіт» — вірш, який Шевченко написав, коли наприкінці осені 1845 року захворів на запалення легенів. Від цієї хвороби в той час майже не видужували, тож цей хрестоматійний твір — це дійсно своєрідний «підсумок» життя поета, яке цілком могло закінчитися того року. 

Отже, ми попросили ШІ намалювати ілюстрацію до вступної строфи вірша:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.

І ось що в нього вийшло.

Що ж, щось на кшталт степу широкого бачимо на обох ілюстраціях — однак в обох випадках він схожий радше на газон (принаймні на першому зображенні трави занадто низькі й одноманітні для українських степів, і здається навіть, що на задньому плані вони плавно переходять у пісок). У першому випадку якісь кручі — радше пагорби — ШІ «вгадав», однак звідки бажання доповнювати пейзаж випадково розташованими надгробками, а птахами й поготів — незрозуміло. Власне, надгробки також лишають враження якихось узагальнено-західних і геть не українських — на другій ілюстрації там навіть є напис латиницею. На першій картинці один із надгробків має «дірку» — можливо, ШІ загуглив щось про парк скульптур у Каневі. Щодо «декору» на верхівках надгробків (друге зображення) і ланцюгів на першому — імовірно, так ШІ зрозумів славнозвісне «кайдани порвіте». Але тоді неясно: а де ж «вража зла кров»?

На третій ілюстрації пейзаж дещо ближчий до того, який, імовірно, мав на увазі Шевченко (пригадайте, власне, дніпрові кручі — можливо, десь там за горизонтом не пустеля, а річка). Та й хрести більше нагадують місцеві, характерні для українських поховань ХІХ століття. 

Походження орла, однак, незрозуміле. Мабуть, він прилетів із «Кавказу».

«Кавказ»

Поему «Кавказ» Шевченко створив трохи раніше в той самий період «трьох літ» (1843–1845), підсумком якого стала однойменна рукописна збірка. І нам дуже пощастило — точніше, це було наслідком цілеспрямованих зусиль Товариства ім. Т. Шевченка, — що імперська цензура на початку ХХ століття віддала рукопис до Музею старожитностей у Чернігові.

«Кавказ» просякнутий «фірмовим» Шевченковим сарказмом і чітко сформульованими антиколоніальними ідеями. Поштовхом до написання поеми, як вважають історики літератури, була загибель Якова де Бальмена, офіцера, приятеля Шевченка, який ілюстрував деякі твори «Кобзаря». 

Російська імперія в той час — як завжди — вела загарбницьку війну, цього разу на Кавказі (якщо вас цікавить історія складних стосунків Дагестану й Чечні із нашим спільним неадекватним сусідом, Росією, то Кавказька війна — якраз одна із ключових сторінок). До російської армії залучали чоловіків із раніше загарбаних регіонів — зокрема, уже культурно «інтегрованих», до певної міри привілейованих, в офіцерських чинах. І представники одних поневолених націй вирушали вбивати інших. І гинули — як Яків де Бальмен:

І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!

На жаль, ситуація цілком знайома. 

«Кавказ» починається образом Прометея — титана з грецької міфології, що, попри волю богів, які вбачали в цьому загрозу своїй владі, приніс людям вогонь, а отже, прогрес. Власне, образ Прометея — це образ «культурного героя», який здобуває для людей певні культурні цінності. Як ви пам’ятаєте, за цей чин Прометея прикували до скелі, і щодня орел прилітав клювати його печінку. Позаяк ми маємо справу з істотою божественного походження, за ніч печінка відростала — і шоу продовжувалося. 

За уявленнями давніх греків, Прометей відбував своє покарання саме в Кавказьких горах. Із цього, власне, і починає Шевченко:

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові —
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.

Ми попросили ШІ згенерувати ілюстрацію до цього фрагмента.

Що ж, це дуже вільний і дуже одягнений Прометей, більше схожий на байронівського героя, який стоїть на кручі й тужно споглядає світ земний, прагнучи світу іншого. У принципі, не так уже й погано, зважаючи на романтичний струмінь у творчості Шевченка. Можемо вважати, що ШІ второпав щось про життєвий підклад твору — і це Яків де Бальмен. Та й гори вийшли цілком переконливі: і червоні, і в хмарах.

Трохи більш роздягнений Прометей, який старанно качався й уживав спортивне харчування! Тут ставки підвищуються: на печінку титана вишикувалася черга мінімум з восьми орлів, причому деякі пташки просто-таки героїчні — літають зі зламаними в кількох місцях крилами. Але Прометей уже розкувся і зараз їм ввалить. Не найгірший сюжет!

А тут ШІ спромігся навіть на певну стилізацію! Криваві, повиті хмарами гори — в наявності, орел — в небі, Прометей — з голим торсом, уже накрутив цепуру на руку й готується боротися із життєвою несправедливістю. Є підозра, що про Прометея ШІ легше гуглити інформацію та референси.  

У «Кавказі» дуже чітко простежується протиставлення справжнього «культурного героя» — і фальшивих. Це, власне, збірний образ російських колонізаторів, які активно намагаються загазлайтити мешканців території, на яку претендують:

До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці!

Ще одна знайома історія, так? Шевченко їдко висміює оце російське бажання «нести правду і щастя» на чужу землю, коли вдома в тебе — атмосфера розрухи, бідування й тотального страху. Сконденсоване ставлення автора до імперського способу мислення у строфу про царів:

А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.

Пам’ятаєте, на початку були обіцяні креативи від Crayon? Ось вони, до процитованого вище уривка.

Не всіх цих собак балувало життя, але їм ще пощастило — псарів і царів ШІ просто проігнорував. Що вже казати про складніші концепції, як-от висміювання кріпосників, які засуджують рабство:

Продаєм
Або у карти програєм
Людей… не негрів… а таких,
Таки хрещених… но простих.

Тут можна сказати одне: це точно темношкірі люди (але не всі), які самовиражалися через релігію, зовнішність й окультні науки. Шевченком тут і не пахне — мабуть, і слава цифровому богу.

«І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє»

Уривки із послання «І мертвим, і живим…», цілком імовірно, прикрашали кабінет мови й літератури, у якому ви вчилися в середній школі. Це-бо твір, із якого походить знамените:

Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.

Автору ще в ХІХ столітті є що сказати про комплекс меншовартості українців. За версією Шевченка, ми готові слухати кого завгодно, хто розповість нам про наш шлях, походження й цінність, аби лише не визнавати власної суб’єктності.

— «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже…

Поява «моголів» у цьому творів пов’язана із популярністю теорії походження слов’ян від монголів у часи Шевченка, а «німця» — панівними позиціями німецької класичної філософії й більш прозаїчними причинами — колонізацією німцями українського Півдня. 

Ось яких німців і моголів намалював штучний інтелект:

Поза тим, що в «могола», судячи з обличчя, був важкий день, його вбрання радше нагадує кримського татарина. І, ймовірно, він подарував німцю (якщо це німець) стрій в українських національних кольорах, бо це, зрештою, твір про українців. На фоні, можливо, юрти. А можливо, скрити, хто його зна. 

Якусь подібну історію розкриває і друга ілюстрація, але пейзаж тут менш вигадливий.

А наступний арт пропонує нам єднання хлопців у камізельках між ланів широкополих, які плавно переходять у засніжені гори. Пропоную звернути увагу на гігантський колосок на обрії: це дуже родюча земля.

Насправді тільки Crayon чесно намагався «у моголів», але німців проігнорував. Зате «моголи» — точно дорогі-багаті.

Зате інші ШІ компенсували нестачу золота в наступних ілюстраціях. Під час підготовки матеріалу редакція призабула, до якого фрагменту була ця генерація, а з’ясувавши — довго думала.

Не будемо тягнути інтригу — ось уривок, який став основою:

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра;
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!
Братерства братнього! 

І, судячи з наступної ілюстрації, добра на чужині  — ціла тачка, однак щастя це героєві не принесло.

Бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Це навіть ШІ знає.

«Сон»

Поема «Сон» («У всякого своя доля…») — ще один текст із періоду «трьох літ» — містить чимало яскравих образів, які можна «згодувати» ШІ. В основі сюжету — власне, прийом сну: злегка напідпитку ліричний герой уві сні ширяє із совою понад просторами Російської імперії. Це дозволяє авторові панорамно зобразити ввесь той лютий треш, який на цих теренах відбувається — від змученої України до царських палат. 

Однак найвідомішою частиною твору, мабуть, усе-таки є пролог до нього. Імовірно, ви навіть учили його в школі напам’ять, пригадайте:

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає…

У цьому прологові є рельєфний образ людської підступності, який ми й попросили втілити в ШІ. Спробуйте вгадати, про які рядки йдеться.

Так, це непросто. Якийсь дядько, схожий на Арнольда Шварценеггера, має велику колекцію холодної зброї і, здається, незасклену теплицю. У це холодне міжсезоння він, схоже, збирається всім тим копати ямки для розсади. Спробуємо ще, можливо, стане зрозуміліше!

Як бачите, коментувати одяг і обстановку немає особливого сенсу: це щось максимально наближене до сучасності в першому випадку і якесь абстрактно-позачасове — у другому. Дядько маніячної зовнішності та його кіт на фоні французьких вікон граються зі ножем. Судячи з того, що на другій картинці в кота росте два хвости, діло відбувається не  в найздоровішому довкіллі. Однак те, що герой другої ілюстрації сидить у кутку, таки має наштовхнути нас на розгадку:

А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.

Можемо тільки порадіти, що, як і у випадку з «Кавказом», тема печінки не розкрита.

«Катерина»

«Катерина» — це поема з раннього періоду творчості Шевченка, і це наочна ілюстрація до того, що станеться, якщо раптом повірити росіянину. Саме звідси життєве кредо, яким мають керуватися всі українки (і українці теж):

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.

До речі, «москалів» ШІ Crayon малює як максимально огидних солдатів армії РФ, прикрашених зверху кокошніками й імпєрскім вєлічієм. У принципі, за це йому трохи можна вибачити його загальну недолугість.

Як пам’ятаємо, Катерина не послухалася голосу розуму, у результаті залишивсь із позашлюбною дитиною. Через ганьбу її вигнали батьки, а москаль при випадковій зустрічі відцурався колишньої коханки. У результаті Катерина, збожеволівши, покинула малого сина і втопилася у ставку:

Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась,
Та в яр… біжить… Серед ставу
Мовчки опинилась.
«Прийми, Боже, мою душу,
А ти — моє тіло!»
Шубовсть в воду!.. Попід льодом
Геть загуркотіло.

У відповідь на такий запит ШІ малює ілюстрації, яким би позаздрили розробники інді-ігор у жанрі survival horror.

Ясна річ, ні костюм, ні зовнішність героїні не відповідають тексту, до того ж спробуйте порахувати Катрусині пальці на руках на другому арті. Їх десять, але є нюанс: на правій руці чотири, а на лівій — шість. Ну, і Івасика не мало б бути в цьому ставку зовсім — за сюжетом він лишився на дорозі. На думку ШІ, ось у такому кошику.

До речі, на всіх трьох ілюстраціях має бути зима. А ось, нагадаємо, як ілюстрував «Катерину» сам Шевченко.

Тарас Шевченко «Катерина» (1842)

«Наймичка»

Поема «Наймичка» — ще один твір з періоду «трьох літ» (1845), подальший розвиток теми покритки, тобто дівчини, що мала позашлюбні сексуальні стосунки. Шевченко зображує своїх героїнь із великим співчуттям і розумінням, і наймичка Ганна, на відміну від Катерини, виходить у нього справжньою відповідальною дорослою — хіба що з поправкою на моральні норми епохи. Народивши сина поза шлюбом, дівчина залишає малого на порозі в заможної, але бездітної пари — Трохима й Насті. Пізніше Ганна наймається до подружжя на службу й фактично сама ростить сина — Марка. Зізнатися в тому, що є його рідною матір’ю, героїня наважується лише перед смертю:

Я не Ганна, не наймичка,
Я…»
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились.
«Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати».

Саме цей драматичний момент ми попросили в ШІ проілюструвати — і ось що він запропонував.

По-перше, не зовсім зрозуміла, чому дія відбувається десь у стодолі. По-друге, Ганна не справляє враження людини при смерті. Ну так, життя її було явно важке, а  на другому зображенні й Марка вже трохи потягало. А по-третє, костюми персонажів викликають нестримне бажання сходити на «Дюну» в кінотеатр — причому на «Дюну» Девіда Лінча, у 1984 році. У принципі, останній арт підтверджує побоювання: це наукова фантастика, а Ганна — прибулець, і від місцевого довкілля її (як ото котика зі «Сну») трошки поплавило:

Зате які в персонажів запаси скловати! 

«Гамалія»

У поемі «Гамалія» Шевченко торкається теми морських походів запорожців. За сюжетом отаман, на ім’я Гамалія (це узагальнений образ, а не історична постать) вирушає до Стамбулу, щоб визволити полонених побратимів з неволі. Дія відбувається на початку ХVII століття — вірогідно, у 1615, 1621 чи 1624 (це відомі дати нападів запорозьких флотилій на місто і його околиці).

Графіті, яке з’явилося на вулиці Грушевського під час подій Революції гідності.

Це невеликий текст із яскравими морськими пейзажами й динамічними описами боїв. І саме йому ми завдячуємо крилатою фразою «Огонь запеклих не пече».

У цьому випадку редакція, здається, поставила ШІ занадто складне завдання — він викручувався,  як умів. Уривок для ілюстрації звучить так:

Із Дарданелів вітер віє,
А не женеться Візантія:
Вона боїться, щоб Чернець
Не засвітив Галату знову
Або гетьман Іван Підкова
Не кликнув в море на ралець.

Галата, як зазначають коментатори творів Шевченка, — це частина Стамбула, розташована за затокою Золотий Ріг, а Ченцем поет називає Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана реєстрового козацтва, який насправді в ченці не стригся. Ралець (у другому значенні) — це бенкет. 

Отже, вітер віє із Дарданелів, Візантія в страху, бо Сагайдачний знову може підпалити передмістя Стамбулу. Ну, або Іван Підкова може влаштувати бенкет у морі. Кривавий бенкет, треба розуміти. 

Але ШІ не дуже розуміє.

Перуанський вікінг колонізує Ісландію.

Машина часу переносить ліричного героя у ХІХ століття, бонусом він отримує шикарну шапку.

Кубань буде українською або безлюдною. Ну серйозно, у дядька погон до вишиванки пришитий.

Німець каже: ви моголи! — Моголи, моголи! ШІ насправді старанно опрацьовує запити. Просто із затримкою.

На цьому наш морський вояж закінчується. В інтерпретації штучного інтелекту нічого не зрозуміло, але дуже цікаво. Переходимо до іншої історичної поеми.

«Гайдамаки»

У поемі «Гайдамаки» Шевченко осмислює події Коліївщини — козацько-селянського повстання на Правобережній Україні 1768–1769 років. Правобережна Україна — це територія сучасних Київської, Житомирської, Вінницької, Кіровоградської та Черкаської областей. У часи дитинства поета ще були живі свідки й навіть учасники цих подій. 

У поемі дві сюжетні лінії: історична (вона описує перебіг повстання також і  героїв, що мають історичних прототипів) та особиста (повстанець Ярема — вигаданий персонаж, однак його доля узагальнює долі багатьох його сучасників і побратимів). 

Ми не просили в ШІ намалювати картини кривавої розправи гайдамаків над «конфедератами» чи страшну історію Івана Гонти, який змушений був убити своїх синів. Натомість ШІ мав створити ілюстрацію до ідилічної картини зустрічі Яреми і його коханої Оксани у гаю після важкого дня.

Та й заплакав сіромаха,
На кий похилившись,
Плаче собі тихесенько…
Шелест!.. Коли гляне:
Попід гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув, побіг, обнялися.
«Серце!» — та й зомліли.
Довго-довго тілько «серце»
— Та й знову німіли.

Варто зазначити, що ШІ зобразив цю картину досить буквально — і від цього ще страшніше. 

Технічно усе є: кий, ласочка (!) та обійми. Ласочка демонструє, що концепція порівняння для ШІ поки заскладна. Враховуючи, що закохані злилися в одну веселу й самодостатню істоту, якось навіть смішно говорити про історичну неточність костюмів українських селян Правобережжя XVII століття.

Спробуємо ще пейзажний уривок:

Із-за лісу, з-за туману Місяць випливає,
Червоніє, круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначе зна, що не треба
Людям його світу,
Що пожари Україну
Нагріють, освітять.

А, ні, краще б ми не пробували.

«Великий льох»

І закриває наш список 10 творів до 210-річчя Кобзаря «Великий льох» — фантасмагорична історія про те, чому ідея Богдана Хмельницького укладати угоди з Московією була так собі взагалі ідеєю (до речі, ця тема, як кажуть, проходить через творчість Тараса Григоровича червоною ниткою — от хто розумів суть речей).  

Твір складається з кількох сцен: автор дає голоси трьом душам, які припустилися фатальної помилки за земного життя, трьом воронам — духам зрадоньки й розбрату, і трьом лірникам — так собі, простим українчикам, яким треба якось жити це життя. 

Уся ця історія відбувається паралельно до розкопок, які росіяни провадять у Суботові — фамільній резиденції Богдана Хмельницького.

Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві.

Отже, ось так ШІ бачить трьох пташечок.

Майже добре, але пташечок то п’ять, то шість, і сніг — це про колір, а не про пору року. Перша церква трошки ближче до тієї, яку ви бачите на звороті п’ятигривневої купюри — власне, церкви у Суботові Черкаської області. Зображення своєю монументальністю тяжіє радше до середньовіччя, ніж до бароко, однак церква в Суботові точно не з колод. 

А тепер спробуємо із воронами:

Отак кричали і летіли
Ворони з трьох сторон і сіли
На маяку, що на горі
Посеред лісу, усі три.
Мов на мороз, понадувались,
Одна на другу позирали,
Неначе три сестри старі,
Що дівували, дівували,
Аж поки мохом поросли.

Ворон знову забагато, але все інше є: маяк (засучасний) у лісі (це на совісті Шевченка) і мох (щоправда, окремо від ворон). Справді, із питанням маяка на горі у лісі треба розібратися докладніше! Є шевченкознавці в чаті?

І останній біт поеми — кульмінація розкопок, коли росіяни, замість скарбів, ловлять облизня: 

Розламали,
Та й перелякались!
Костяки в льоху лежали
І мов усміхались,
Що сонечко побачили.
От добро Богдана!
Черепок, гниле корито
Й костяки в кайданах!

І ШІ дійсно намалював кістяки. І кайдани. І вони досить реалістичні. Чесно кажучи, це найякісніший арт у добірці, і це трохи лякає. ШІ, ми хороші, не треба так зразу. 

Якщо серйозно, штучний інтелект, здається, досі не здатний осягнути метафори й інші тропи, в основі яких — порівняння, а також різні градації іронії та сарказму. Але ми, люди, можемо, а отже, слово Тараса продовжує промовляти до нас так само, як століття тому.

Авторка ідеї – Валерія Хаупшева

авторка
Ірина Пасько

Кобзар, пророк та той, що з вусами й у шапці: 9 відео про Тараса Шевченка

авторка Марина Губіна - 09.03.2024 в Культура

Сьогодні відзначаємо 210-ліття Кобзаря, тому пропонуємо відвідати віртуальну екскурсію Національним музеєм Тараса Шевченка, відправитися у мандрівку рідними місцями митця на Черкащині, дізнатися, яких образів він набував у народній творчості, та послухати фахівців про маловідомі факти з життя та творчості поета й художника, чому саме він займає центральне місце нашого культурного канону та як уникнути стереотипного погляду на Т. Г. Шевченка.

Лекція про життя і творчість Тараса Шевченка на каналі «Mystetskyi Arsenal»

Відео для тих, хто хоче комплексно нагадати собі життєпис та важливі віхи творчості Т. Г. Шевченка. Завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури НАНУ Олександр Боронь розповідає про цікаві та суперечливі моменти біографії поета, містифікації, які він сам, спеціально, чи випадково створював, початки творення міфології довкола постаті Кобзаря та складні моменти інтерпретацій творчості митця.

Відео про народні уявлення про Тараса Шевченка на каналі «Культуртригер»

Богдан-Олег Горобчук розповідає, яких образів набувала постать поета в очах українського народу. Ведучий згадує народні перекази, анекдоти, інтерпретації поезій та прислівʼя, в яких Тарас Шевченко постає справжнім героєм, характерником, воїном. Крізь народну творчість помітно, якою важливою була символічна постать Кобзаря, як його образ став утілення надії на краще життя, а його прагнення відповідали народним мріям.

Екскурсія Національним музеєм Тараса Шевченка на каналі «Суспільне Культура»

Ведуча Ольга Носко відвідала музей, в якому зберігається найбільша частка художньої спадщини поета й художника, та розповіла про його історію, як до нього почали звозити експонати, а також про будівлю, в якій розташовані колекції, та реконструкцію, якої зазнала споруда. У фондах музею зберігається десятки тисяч експонатів, серед яких важливі для біографії Тараса Шевченка документи, рукописи його творів, оригінали картин та малюнків.

Епізод Розкажи історію про Тараса Шевченка на каналі «Точка збору»

Рома Міщеряков, Фіма Константиновський, Паша Остріков, Аліна Блажкевич та вчитель історії Гліб Капустін намагаються довести, що Тарас Шевченко був не «похмурим дідуганом», яким його часто запамʼятовують після школи, а шаленим модником, відомим художником та, можливо, першим пранкером української літератури. Яким було життя поета та чому протягом століть до постаті Шевченка повертаються все нові покоління українців.

Епізод Ґендерної експертизи про поему «Катерина» на каналі «Шалені авторки»

Віра Агеєва та Ростислав Семків поговорили про текст, який не втрачає у популярності серед читачів та читачок з ХІХ століття і по сьогодні. Як зараз можна прочитувати «Катерину»? В яких ще текстах української літератури можна знайти мотив окупанта-ґвалтівника? У чому багатовимірність сюжету «віддатися москалеві» у поемі Тараса Шевченка? Та який сюжет можна розгорнути з присвяти тексту Василю Жуковському? 

Кобзар 2015 — анімована поезія Тараса Шевченка на каналі «Ukranimaua»

Мультфільм за мотивами вірша «За байраком байрак». У центрі сюжету події 1669 року, коли гетьман Петро Дорошенко уклав чергову для Війська Запорізького угоду з Османською імперією. За переказами цей вірш присвячений саме нищівним наслідкам договорів із турками, яких зазнавали українці, котрих масово поневолювали під час воєнної кампанії.

Мінілекція про місце Тараса Шевченка в українському каноні на каналі «WiseCow»

Літературознавець Євгеній Стасіневич розповідає, коли саме Тарас Шевченко став незмінним центром українського літературного канону та національної ідентичності. Яким погляд на «Кобзаря» найпродуктивніший зараз? Чому постала тенденція до максимального спрощення образу та текстів Тараса Шевченка? Що уможливлює переінтерпретування постаті поета відповідно до сучасних контекстів? Та кому замість Шевченка віддавали перевагу його сучасники-інтелігенти? 

Експедиція рідними місцями Тараса Шевченка на каналі «Хащі»

Відео з мандрівки Черкащиною, яка відбулася 6-8 березня 2021 року. Учасники експедиції відвідали рідні краї Тараса Шевченка, як-то село Шевченкове (яке раніше називалося Кирилівкою), де виріс митець, палац пана Енгельгардта, село Моренці. За 2 дні мандрівники подолали 50 кілометрів від рідного села Кобзаря на Звенигородщині до села Медвин, що на Київщині. 

Декодування поеми «І мертвим і живим і ненародженим» на каналі «Твоя підпільна гуманітарка»

Остап Українець пропонує свою спробу розшифрувати частину сенсів поеми та показує, що цей текст розповідає про ХІХ століття сучасним читачам. Яких змін зазнають уявлення про походження словʼян у часи Тараса Шевченка? Як тексту вдається відбивати дуже широкий контекст свого часу? Чому ми досі вважаємо рядки Тараса Шевченка суголосними нашим реаліям? Та які світові тенденції передчуває поет у своїх текстах?

авторка
Марина Губіна

Відгук на імерсивний проєкт про дружбу «S V O Ї»

авторка Ярослава Малохатко - 08.03.2024 в Театр

5 березня відбувся імерсивний театральний проєкт про дружбу «S V O Ї», створений командою uzahvati. Імерсивний театр дає можливість глядачу бути максимально залученим в історію, стати її частиною, немов актор, і бути вільним у своїх діях. Завдяки проєкту «S V O Ї» відвідувачі змогли відчути атмосферу дитинства й тепло дружби прямо на дитячому майданчику у Fly Park ТРЦ Dream Berry. Кожен учасник отримав навушники, в яких звучали голоси героїв, що розмірковували про різноманітність людей та їхніх ролей у дружбі. Історія немов переміщує нас у минуле (у власне дитинство) й наближає до розуміння того, хто ми такі, чого насправді хочемо, що відчуваємо.

Чути себе

Бути дитиною — це йти за своїми імпульсами й бажаннями. Іноді ми навіть не намагаємося прислухатися, чого хоче наша внутрішня дитина через обмеження, нав’язані соціумом, вихованням. То можливо саме зараз час зупинитися й почути, чого ця дитина хоче. Просто підійти й познайомитися з кимось поруч; пострибати на батуті, якщо захочеться, не думаючи, який вигляд маєш при цьому і що подумають інші.  Говорити те, що відчуваєш, не боячись осуду.

Дозволити собі відчувати й проживати емоції

Дорослі часто приховують і стримують емоції, і на те є причини: одні почуття ми не проявляємо через етичні міркування, інші — й самі не хочемо відчувати. Проте ідентифікувати власні емоції, проговорювати їх – украй важливо для нашого психічного здоров’я. Часто дорослим є чого повчитися в дітей, які відверто говорять про свої емоції й щиро проживають їх. Чому б не звернутися до своєї внутрішньої дитини й не пригадати, як це — бути чесним із собою й іншими?

Відкритися світу

Іноді дорослі закриваються й відсторонюються у спробі захистити себе від болю. Особливо це актуально в період війни, коли психіка травмується й виснажується. Ми уникаємо страждань, а разом з тим і позитивного досвіду, якого могли б набути. Діти ж, як би боляче їм не було колись, які б шишки вони не набивали, все одно мають надію й продовжують свій шлях, що дорослі часто вважають за наївність. Проте цей дозвіл бути вразливим і відкритим до світу заодно відкриває серце й усім прекрасним речам, які можуть відбутися з людиною.

«S V O Ї» — це немов пригода, яка повертає нас до найбільш справжньої версії себе. Хтось порівнює це з сеансом у психотерапевта, і в цьому справді є схожість: сюжет історії побудований так, щоб підвести нас до питань, зустрічі з якими ми часто уникаємо, дати можливість усамітнитися, чесно відповісти собі, відрефлексувати. Це історія, яка занурює у світ дитячої легкості, безпосередності й дозволяє побавитися кожному. 

Найближчий показ «S V O Ї» відбудеться 23 березня о 19:00 у ТРЦ DREAM berry – Fly Park (Оболонський проспект, 21б).

Фото — організатори події.

Подкаст «Кльове Слово» для дітей: тлумачимо слово «Вечорниці»

авторка ведуча подкасту «Кльове Слово» Катерина Кудряшова  - 08.03.2024 в Культура

Подкаст «Кльове Слово» — це розмова з дітьми про традиції, історію та культурні особливості, які відбувались на території сучасної України. Зокрема про те, скільки цікавих явищ, значень та подій може ховатись за одним єдиним словом. В четвертому епізоді дізнаємося, що приховує слово «вечорниці». 

У світі сучасних технологій, коли можна взяти гаджет і протягом декількох секунд зробити відеодзвінок друзям, у світі, де ми звикли слідкувати за життям інших людей, навіть якщо вони перебувають за тисячі кілометрів, підліткам може бути складно уявити, як відбувалось спілкування молоді 150 років тому.

«Вечорниці» — слово, яке в багатьох прямо асоціюється з танцями, співами і шумними розвагами, насправді є більш широким і глибоким явищем. Вечорниці — це спосіб спілкування молоді та різновид розваг. На вечорниці збирались виключно молоді, неодружені хлопці та дівчата. Саме там вони придивлялись один до одного, вчились комунікувати і заводити дружні та романтичні стосунки.

Чому такі зустрічі називались «вечорницями» здогадатись не складно — відбувались вони саме вечорами. Як в наші дні, так і сто пʼятдесят-двісті  років тому велика частина життя людей була повʼязана з роботою та обов’язками в побуті. Тому саме на вечірній час випадала можливість молодим людям розважитись і відпочити.

Відбувалися такі зустрічі на галявинах, час від часу їх називали «зустрічі на колодках». І одночасно таких «вечорниць» у різних кутках села могло бути багато, оскільки села були великі, по три-чотири тисячі хат, і молодь гуртувалась навколо вулиць («кутів»), на яких жила.

Загалом, вечорниці, можна поділити на два типи: «буденні» та «святкові».

На буденні вечорниці, збирались ледь не щодня, а святкові —  відбувались напередодні великих релігійних свят, або ввечері у день свята.

Одними з особливо видовищних були вечорниці пов’язані з Днем Андрія Первозванного, що донедавна святкували 13 грудня, а тепер — 30 листопада, і називали їх «вечорниці на Андрія» або «Калита». Звісно, що в холодний період року зустрічатись на вулиці було вже некомфортно, тому молодь переходила в приміщення і збиралась, як правило, в хаті у вдови або жінки, в якої чоловіка забрали в солдати. Могли зустрічатись і у пар, в яких не було дітей. Це наче  оренда простору тепер. Платили за приміщення їжею: хлібом чи крупами, рідше грошима.

Починалось все із вечора напередодні «Андрія». Дівчата  збирались, щоб ворожити. Але що ж розумілось в ті часи під «ворожінням»? Це були спроби отримати відповіді на питання про своє майбутнє. Найбільш популярним запитом у молодих дівчат, звісно ж, було питання про нареченого та одруження. Дівчатам хотілось знати, чи одружаться вони швидко, принаймні, в прийдешньому році, чи буде вдалим їхній шлюб, яке буде ім’я нареченого, чи буде він з цього ж села…

В книзі Олекси Воропая «Звичаї нашого народу» автор описує, що найперше, коли дівчата збирались разом, то брались пекти «балабушки». Балабушки — хлібний виріб, булочки з білого борошна. Але для цього виду ворожіння потрібно було вчинити декілька додаткових ритуальних дій, наприклад, воду на балабушки можна було принести тільки ротом! І носити варто було так, щоб хлопці не бачили, тому що вони знали про такі звичаї, тож підсиджували дівчат біля криниці, щоб розсмішити. І тоді дівчина не могла донести води в дім і за десять спроб! А правила були такі, що кожна учасниця мала долучитись до замісу саме таким чином. Врешті доводилось дівчатам домовлятись із хлопцями за макітру вареників, щоб ті їм не заважали і дали можливість спокійно продовжували свої дівочі вечорниці. 

Отже, тісто замішане, і коли кожна дівчина ліпила свій виріб, то повинна були зробити на ньому помітку, аби могти його відрізнити від інших. Після того, як готові балабушки охололи, їх викладали на підлогу і пускали до хати голодного собаку, за яким уважно спостерігали. Від того, чию балабушку пес першу витягне, вважалось, і залежала доля «нареченої» і її майбутнього «весілля». 

Також практикували дівчата підслуховувати попід вікнами розмови, які відбувались в оселях. І якщо чули слово «сидіти», це вважалось поганим знаком — дівчина ще якийсь час буде сидіти та дівувати, а слова «іди», «ходи», навпаки, передбачали дуже приємні події! Також ввечері бігали вулицями та питали ім’я в першого зустрічного чоловіка — вважалося, що їхнього коханого зватимуть так само. 

Ось такі гадання і розваги в мріях про майбутнє були у дівчат напередодні Андрія.

Хлопці цього вечора також вдома не сиділи, в них була одна з найвеселіших ночей в році. Саме в ніч проти Андрія парубки могли бешкетувати і водночас лишатись непокараними. Хлопці вигадували тогочасні «пранки» над сусідами, або над батьком коханої дівчини, якщо впадали в немилість. Жарти були не з простих: могли воза затягнути комусь на льох, зняти браму з воріт і віднести на інший кінець вулиці, хтось з сусідів зранку знаходив розібраний на сотні дощечок паркан… Тож парубочі забави на Андрія були не менш захопливими ніж зустрічі дівчат.

Але найбільш видовищними були вечорниці в день Андрія. В цей вечір разом збирались і хлопці, і дівчата та розігрували ціле театральне дійство, яке називалось «кусання калити».

Калита — це великий круглий корж із білого борошна, який неодмінно пекли всі дівчата, присутні на вечорницях. Його випікали додаючи мед, а зверху прикрашали горіхами, маком, сушеними ягодами та лишали всередині дірку для того, щоб можна було протягнути стрічку чи мотузок і повісити калиту посередині хати, прив’язавши до сволока — балки, яка знаходилась під стелею. Кріпили такий корж досить високо, щоб стоячи його складно було вкусити. І далі розігрували особливу виставу: на вечір обирався один «пан Калитинський» — дуже веселий хлопець, який був головним і запрошував до себе в гості «пана Коцюбинського», щоб кусати калиту. Ним міг бути будь-який хлопець, що присутній на вечорницях. 

Пан Коцюбинський брав коцюбу (побутове знаряддя у вигляді насадженого на деревʼяну палицю залізного прута із загнутим кінцем для перемішування дров у печі) і починав на ній скакати кімнатою — такий собі сучасний хобіхорсинг. Після декількох кіл, розігрували виставу: головні герої ставали один навпроти одного і вели такий діалог:

– Добрий вечір, я пан Калитинський. А хто це до мене приїхав?

– Я — пан Коцюбинський. Приїхав калиту кусати.

– А я буду по писку писати.

– А я вкушу!

– А я попишу!

 Розмова була жартівлива і головним завданням ведучого вечора «Калитинського» було розсмішити свого гостя і помазати сажею. За деякими згадками хлопець, якого сажею помазали, вже калиту кусати не міг. 

Але «кусання калити» справа не проста — мало того, що медовий корж сам по собі досить твердий, то він ще й був підвішений за мотузку, тож калита мала особливість сильно крутитись, що значно ускладнювало процес кусання. Але вперті й вправні хлопці все ж таки доходили свого. В кінці розваг молодь сідала до спільної вечері, яку приготували дівчата, співали пісень і якщо на свято були запрошені музики, то, звісно ж, ще й танцювали.

Андріївські вечорниці — приклад давніх веселих молодіжних розваг, які й тепер продовжують святкувати, а також намагаються відроджувати і в наш час у великих містах.

Проєкт «Подкаст «Кльове Слово» створений спеціально для дітей командою ГО «Теревені» і реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».

Слухайте «Кльове Слово» на Spotify, Apple Podcasts, Google Podcasts,  Soundcloud, Youtube, Megogo, NV podcasts, ABUK.

авторка ведуча подкасту «Кльове Слово»
Катерина Кудряшова 

Фільмографія режисера Дені Вільньова: що, як і чому дивитись

авторка кінокритикиня Соня Вселюбська - 07.03.2024 в Кіно

Фільми Дені Вільньова вирізняються своєю інтелектуальністю та виключною авторською винахідливістю. Протягом понад тридцяти років роботи він сформував унікальний стиль, вдало балансуючи між реалістичними трилерами та неймовірною фантастикою. Сьогодні він має необмежену довіру публіки та величезне фінансування від Голлівуду, продовжуючи створювати свої в усіх сенсах великі фільми. До виходу довгоочікуваної другої частини фільму «Дюна» у цьому матеріалі ми спробуємо розібратися, як бекґраунд, неймовірна працездатність і удача зробили Дені Вільнова одним із найважливіших режисерів сучасності.

Атомна електростанція — хокей — кіношкола

Рання біографія Вільньова виглядає занадто правильно і створює таку собі романтичний образ режисера, який, здається, був народжений знімати кіно. 

Дені Вільньов народився 3 жовтня 1967 року в Жантілі, Канада. Він був старшим із чотирьох дітей, яких виховували батько-нотаріус та мати-домогосподарка. Єдину атомну електростанцію у Квебеку було видно з вікон їхнього дому, розташованого неподалік від річки Святого Лаврентія. В архівному інтерв’ю для Vulture Вільньов згадував, що мав дивні стосунки з цим реактором, адже ще бувши дитиною, він жартома усвідомлював, що «це людина ходить по краю, граючи з природою», і просто-таки відчував себе у науково-фантастичному фільмі.

Як і багато канадських хлопчиків того часу, Вільньов займався хокеєм, однак спортсменом він був нікудишнім і потім називав себе найгіршим хокеїстом у Канаді. На щастя для всіх, такі маскулінні хобі швидко відійшли на другий план, оскільки одного дня тітка принесла йому в подарунок купу фантастичних коміксів і книг, які маленький Дені миттєво проковтнув. Логічно, що за цим прийшло все більше зачарування візуальним мистецтвом. Франсуа Трюффо, Альфред Гічкок, Акіра Куросава, Рідлі Скотт і, звичайно, Стенлі Кубрик. «Космічну одіссею 2001 року» він подивився, коли був іще дуже юним, і заявив, що це стало для нього найвеличнішим кінематографічним потрясінням. 

Під час навчання у коледжі Вільньов виношував ідеї пов’язати своє життя з точними науками, і він справді спочатку вступив на науковий факультет у Труа-Рів’єр. Проте він різко змінив курс на вивчення кінорежисури у Квебецький університет у Монреалі. Там він доволі швидко зрозумів, що знімати «як Кубрик» і з бюджетами «як у Кубрика» університет не мав можливості, тож режисеру-початківцю довелося спуститися на землю і просто почати з короткометражного кіно. 

Разом з цим він записався на канадське телевізійне змагання Destination Worldrace, де учасникам видавалася камера та квиток на літак, а вони протягом кількох місяців повинні були створювати п’ятихвилинні сюжети. Він відвідав Індонезію, Китай, Індію, Туреччину, Таїланд і СРСР. Вільньов називав це найкращою кіношколою, в якій він коли-небудь навчався. Так він взяв участь у виробництві документального арктичного фільму П’єра Перро «Корнуай» (1994) і навіть отримав національне фінансування за свій 30-хвилинний фільм REW-FFWD (1994) про фотожурналіста з Ямайки. Це відкрило йому заповітний шлях до початку роботи над повнометражними фільмами.

Québécois і експерименти

Після цього в кар’єрі Дені Вільньова відбулася низка вдалих подій, підкріплених його власною працездатністю, що загалом дозволило не просто почати знімати повнометражне кіно, а й експериментувати з класичною кіноформою. Так він успішно зняв дві повнометражні роботи, які дозволили йому розвинути його авторську багатошаровість, що тоді тільки зароджувалась. 

У 1996 році він потрапив до експериментального проєкту канадського продюсера Роджера Фрапп’є «Космос», який зібрав режисерську команду з трьох дівчат і трьох хлопців. Героєм усіх частин мав бути таксист-іммігрант, на ім’я Космос. У фільмі Вільньова цей герой везе тривожного режисера на телеінтерв’ю. Фільм був успішно прийнятий у Канаді — навіть був показаний у кінотеатрах.

Після цього Фрапп’є наважився спродюсувати самостійний художній фільм Вільньова «32 серпня на Землі» (1998) — історію про модель, що вижила в катастрофі й звертається до свого друга з проханням терміново зачати їй дитину, з умовою, що це потрібно обов’язково зробити в пустелі. Фільм також дуже сподобався канадській аудиторії, після чого вирушив на Каннський кінофестиваль у секцію початківців «Особливий погляд», а потім був висунутий на «Оскар» від Канади, хоч і не пройшовши у шортлист. 

Наступний фільм — «Вир» (2000) — має дуже схожу зав’язку: в ньому дівчина також потрапляє в аварію, але цього разу в шоковому стані ховається на місці події та вирішує накласти на себе руки. Однак тут з’являється наратор — риба, яку розрізає кухар і яка поміж тим розповідає про деталі катастрофи. Фільм знову сподобався канадській публіці, а згодом отримав нагороду ФІПРЕССІ на Берлінському кінофестивалі. Історія з «Оскаром», до речі, також повторилася. 

Можливо, молодий режисер розчарувався, бо йому не вдалося все і відразу. Адже після цього він узяв перерву на цілих девʼять років. У інтерв’ю він розповідатиме, що ці фільми були слабкі сценарно і йому було необхідно перерватися, щоб трохи підтягнути свої навички. Однак у випадку цих двох фільмів є дуже примітний момент, який кінознавці не змогли проігнорувати.

Теоретикиня Емі Дж. Ренсом підкреслювала унікальне становище Дені Вільньова як кінорежисера з Квебеку й те, як його самоконфліктна ідентичність формує всю його роботу. Його експериментальне авторське кіно разом із бажанням прорватися на фестивальні вершини, які б відкрили йому дорогу в Голлівуд, були базовані в його «квебекськості» (Québécois), тобто глибокому зв’язку з місцевою культурою, історією та традиціями кінематографу Квебеку, які Вільньов любив та вивчав (але водночас розуміючи, що настав час їх підірвати).

Тому його перші фільми розглядаються як суміш локальної ідентичності Квебеку та універсальних тем, що зазіхають на охоплення більш глобальних перспектив людства за допомогою сюрреалістичних наративів.

Це була спроба перейти від націоналістичних настроїв у національному кінематографі до ширших космополітичних прагнень, бажання внести у свій національний кінематограф радикальну, європейську чи незалежну американську кіномову.

Критики досить швидко помітили його розрив із національними традиціями кінорежисури, визнаючи його значущість як «найбільшого авторського таланту Канади», але при цьому нерідко дорікали поверховістю оповідного трактування, звинувачуючи його, як і інших кінематографістів «нового покоління», у недоречній легковажності тону та страху здатися занадто серйозним. Його радикальність і магічний реалізм, на їхню думку, порушували квебекську традицію соцреалізму, але насправді саме цим зробили його таким цікавим.

Адаптація за Вільньовим

1989 рік у Канаді ознаменувався серйозним проривом у сфері прав жінок: суд встановив захист від судових розглядів для жінок, які відстоюють свої репродуктивні права, а також був ухвалений закон про рівну оплату праці для держслужбовців. А 2 грудня Одрі Мак-Лафлін була обрана головою Нової демократичної партії, ставши першою жінкою-лідеркою великої політичної партії в історії Канади. Однак у 1989 році в Політехнічному коледжі в Монреалі 25-річний хлопець увірвався на заняття в жіночу групу і застрелив 14 студенток, поранивши ще 10 дівчат і 4 чоловіків. Теракт був мотивований протестом проти фемінізму.

Після 9-річної перерви режисер повернувся з надзвичайно складною і зрілою роботою, якою намагався відрефлексувати цю загальнонаціональну травму. «Політех» (2009) є хрестоматійним прикладом того, як слід поважно знімати кіно про реальні людські трагедії, з яких просто неприпустимо робити розважальне видовище. Вільньов спеціально вибрав чорно-біле зображення, відмовився від реальної локації, попри дозвіл, самих героїв фільму назвав «вигаданими», ввів у стрічку закадровий голос, який читає передсмертну записку вбивці.

Утім, справжню зірку з Вільньова зробив фільм «Пожежі» (2010). У цій картині режисер подарував глядачу порцію реалізму та жорстокості, до яких не всі були готові. «Пожежі» — це адаптація однойменної п’єси уродженця Лівану Важді Муавада, яка розповідає про близнюків, що багато років тому покинули свою батьківщину на Близькому Сході, але мають виконати останнє бажання матері — повернутися на розорену війною територію і знайти там батька та брата. 

У 2004 році Вільньов пішов на театральну постановку «Пожеж» і вперше так сильно перейнявся ідеєю. Можливо, саме тому, що порівнював враження від вистави з першим переглядом «Апокаліпсису сьогодні» Френсіса Форда Копполи. При цьому режисер працював над двома проєктами одночасно, присвячуючи кожному по 3 місяці по черзі. Навіть під час Каннського престуру «Політеху» він дозволив собі поїхати на фестиваль усього на добу, щоб не сильно відриватися від роботи над новим фільмом. Такий графік звучить як знущання, але Вільньов повторить цей трюк іще не раз. 

Муавад, який спочатку був скептично налаштований щодо екранізації, все-таки надав режисеру повну свободу дій, коли прочитав чернетку сценарію. Країна, в якій розгортаються події у пʼєсі, не названа, оскільки оригінальною метою було висловлення на тему конфлікту в Лівані. Проте Вільньов прагнув розширити глобальну проблематику війн на Близькому Сході, тому навмисно зробив так, щоб вгадати конкретну країну було ще складніше. Зйомки проходили в Канаді та Йорданії, і в них брали участь, зокрема, реальні біженці з Іраку.

Кадр з фільму «Пожежі» (Incendies), 2010

Однак саме втілення ідеї справді стало складним випробуванням. Це досить жорстокий твір, який ризикував стати занадто страшним і видовищним на екрані, особливо порівняно з тим, що могло бути зображено на сцені театру чи на папері. Щоб уникнути цього, Вільньов мінімізував криваві епізоди війни, або видаляючи їх зовсім, або навмисно концентруючись на інших частинах мізансцени, відводячи крупний план камери від актів насильства. «Пожежі» нарешті принесли режисеру номінації у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою» на BAFTA та «Оскарі».

А у 2013 році йому в руки потрапила книга португальця Жозе Сарамаґу «Двійник», і він її екранізував. Проте фільм важко назвати дослівною екранізацією: це радше вільна інтерпретація на основі твору. Навіть на рівні назви непевного «Двійника» замінив однозначний «Ворог». Оригінальний роман розповідав про космічні махінації, в результаті яких двоє абсолютно ідентичних людей опиняються в однаковому просторово-часовому континуумі.

За сюжетом вчитель історії помічає свого двійника у відео, яке він узяв на прокат, та маніакально переймається ідеєю зустрітися з ним. Це єдина фактична точка перетину з книгою. Абстрактність місця та часу з тягарем філософських роздумів про екзистенціалізм, якими пронизаний твір Сарамаґу, Вільньов перетворює на сучасний урбаністично-психологічний трилер, який досліджує конкретні проблеми суспільства: тривогу, самотність і контроль над підсвідомістю. 

До того ж він додає до історії символізм та сюрреалізм, розміщуючи у місті гігантських павуків, образи яких можна інтерпретувати нескінченно, а особливо через призму гіперконцентрації на психологічному стані головного героя, тобто його сплутаної свідомості. Вільньову вдалося створити майже метафізичне відчуття страху, яке огортає героїв фільму та, відповідно, глядачів. Такий ефект, зокрема, створюється завдяки клаустрофобним мізансценам, які стискають героїв Джилленгола, а також завдяки палітрі фільму, яка використовувала найогидніші відтінки жовтого.

Кадр з фільму «Ворог» (Enemy), 2013

«Ворог», імовірно, вийшов занадто артхаусним для тотального обожнювання, однак контекстуально цей фільм відзначився в кар’єрі режисера низкою поворотних моментів. Насамперед — що вперше після «Політеху» він нарешті знімає фільм у Канаді (дія якого також відбувається в Канаді) і при цьому починає знімати англійською, з якою в режисера тоді були не надто дружні стосунки. 

Також тут поступово починає повертатися його сюрреалізм, з яким він експериментував у тому-таки  «Вирі», але вже зі впевненою появою величезних монстрів-павуків. Ну, і крім того, це була успішна співпраця з Джейком Джилленголом, і сам режисер неодноразово заявляв, що знайшов собі друга. Але найголовніше, що Вільньов продемонстрував абсолютно божевільну продуктивність. «Ворог» був знятий одночасно з фільмом «Полонянки» протягом одного 2013 року — режисер закінчив роботу над ними з різницею в один тиждень. Це абсолютно різні за масштабами та настроями проєкти, які Вільньову вдалося успішно завершити, ще й провівши престури на першокласних фестивалях.

Реалізм, монстри та жанрова неостаточність

Після такого стрімкого злету Вільньова засипали різноманітними сценаріями. Нарешті йому змогли довірити ще більші бюджети, про які він мріяв із часів кіношколи, однак він усе ще не поспішав пірнати у фантастику. 

Одного разу він отримав лист від Warner Bros. зі сценарієм фільму «Полонянки» (2013). У ньому режисер побачив цікаву, але дуже похмуру історію, яка давала шанс заглибитись у темні сторони людства та досліджувати природу людської жорстокості — що і стане основою двох його наступних картин, а потім гармонійно пошириться й на всю подальшу творчість.

У маленькому містечку в Пенсільванії безслідно зникають дві маленькі дівчинки. Єдина зачіпка — старий фургон, який був припаркований неподалік від дому. На допомогу вбитому горем батькові Келлеру Доверу приходить детектив Локі, який, на жаль, не може дати раду із жодною зачіпкою.

Кадр з фільму «Полонянки» (Prisoners), 2013

Обговорюючи свій підхід до режисури, Вільньов не раз підкреслював, що прагне уникнути відомих жанрових структур, і це найчіткіше простежується саме в «Полонянках». Наприклад, фільм позначається як детектив, хоча фактично дії та здогади Локі — алогічні, і сама його робота як детектива далека від героїчної та продуктивної. Та й сам детектив, який за кращими традиціями жанру нібито повинен вести сюжет і викликати якусь надію, поступається Келлеру, який рухає сюжет інстинктивною люттю. Там, де зароджувалося співчуття до Келлера як до жертви, настає відраза з дуже незручним питанням легітимності фізичного і психологічного насильства

На цьому тлі фільм веде важкі дискусії про динаміку влади та межі жорстокості, яку спочатку може відродити благий намір. Він показав, як просто людина здатна почати беззаконний самосуд, залишивши всі моральні обмеження, що разом породжує монстра, який годується щирим болем.

За два роки Вільньов знімає дещо схожий фільм «Сікаріо» (2015). За сюжетом агентка ФБР Кейт (Емілі Блант) з групою спецназу виявляє масове поховання тіл на території Ель-Пасо. Розслідування приводить їх до наркобаронів, чий бізнес процвітає по обидва боки американо-мексиканського кордону. Щоб спробувати зупинити беззаконня та покарати винних, Кейт розуміє, що змушена грати за правилами темної сторони.

«Сікаріо», так само як і «Полонянки», порушує звичну структуру трилера, де за експозицією та зав’язкою повинні слідувати активні дії та розв’язка. Однак після експозиції режисер навмисно знижує темп, мінімізуючи діалоги та все більше приховуючи від глядача мотиви навіть головних героїв. Такий оманлививй саспенс був натхненний фільмом «Сім самураїв» одного з його улюблених режисерів Акіри Куросави.  Ця стрічка наповнена сценами марного передчуття насильства, коли герої просто можуть напружено чекати екшену, так його й не отримавши. Так і в «Сікаріо»: на поверхні, здавалося б, — активний трилер про заїжджену, але робочу тему про наркобаронів і поліцію, але в результаті самих подій відбувається небагато. Замість видовищності Вільньов знов концентрується на психології та прихованих монстрах, які відкриваються в на перший погляд позитивних героях. 

Кадр з фільму «Сікаріо» (Sicario), 2015

У фільмі показані морально неоднозначні та часто сумнівні з точки зору закону дії поліцейських, які випробовують чорно-білий розподіл добра та зла. Наприклад, керівник операції починає вчиняти насильство, відкриваючи свою приховану жорстокість, і перетворюється з позитивного персонажа на негативного. Такими складними обставинами, в які Вільньов ставить своїх героїв, він продовжує свою думку про неоднозначність людської моралі, яка перебуває у прекрасній гармонії з жанровими неостаточностями.

Крім розвитку авторського стилю, наративів і настроїв, ці фільми запам’ятаються співпрацею Вільньова  з оператором Роджером Дікінсом та композитором Йоганном Йоганнссоном, які добряче допомогли у створенні ідеально зловісної атмосфери, що занурює у темні сторони людини.

Лінгвіст і архітектор

Кінотеоретикиня Вівіан Собчак стверджувала, що наукова фантастика у своїй структурі має зручну умовність вирішення проблем соціального, а не індивідуального масштабу. Тобто того, що стосувалося б цілої планети, де індивід здається нікчемним на фоні земної сили. Така собі перевигадана епоха романтизму, в яку Вільньов успішно занурився з головою і поки що не планує виринати назад.

Однак те, що радикально відрізняє його від колег-творців масового спектакулярного сайфая, — це найвищий інтелектуальний рівень його пізніх науково-фантастичних фільмів, у які режисер вводить ту справжню науку, яку він колись покинув разом із навчанням в університеті. 

У 2016 році Вільньову потрапив до рук сценарій, що розповідає про іншопланетян, що прибули на Землю. Його зачарували дві речі: незвичайний підхід до зображення пасивних іншопланетян та мета їхнього перебування на Землі, якої, здається, взагалі немає. 

У фільмі 12 іншопланетних космічних кораблів вирушили до 12 різних точок на Землі. Експерти в різних галузях мають розтлумачити присутність іншопланетян та їхню мову. Це вдається лише лінгвістці Луїзі Бенкс (яку зіграла Емі Адамс), що входить із ними в глибокий контакт. Фільм «Прибуття» (2016) досліджує гіпотезу лінгвістів Сепіра й Ворфа, яка стверджує, що мова впливає на мислення та сприйняття світу. Ця ідея представлена через зміни сприйняття часу Луїзою після вивчення іншопланетної мови, а також через труднощі перекладу між людьми та прибульцями.  Ще одна ідея, яку пропонує режисер, — поміркувати про роль мови як засобу формування людського досвіду. 

Адже мова тут не лише засіб комунікації, але й важливий фактор, що впливає на спосіб мислення та поведінку людей. Починаючи розуміти іншопланетну мову, Луїза також відкриває для себе нове розуміння часу та реальності, що не лише змінює її життєвий досвід, але й дозволяє їй певною мірою заспокоїти світ. Надзвичайно цікава сцена, в якій виникає плутанина через слово «зброя», використане прибульцями, яке насправді виявилося «подарунком», добре ілюструє проблему тлумачень і множинність відтінків значень, які можуть змінити все. Як майже прямо каже Вільньов, лінгвістичні тонкощі та різні комунікативні системи призводять до глобального непорозуміння між людством і є нашою спільною трагедією в небажанні докласти додаткових зусиль до розуміння.

Кадр з фільму «Прибуття» (Arrival), 2016

За приголомшливим «Прибуттям», яке здобуло вісім номінацій на «Оскар», режисер набрався сил, щоб зняти найсміливіший проєкт у своєму житті. Сміливий тому, що це була пропозиція  зробити сиквел до одного з його найулюбленіших фільмів —  «Той, хто біжить по лезу» (1981) Рідлі Скотта. Перед ним знову стояло відповідальне завдання: зберегти основні ідеї та деталі всесвіту, з усією повагою до режисера оригіналу, і при цьому розширити дієгезис (прим. — наративний світ), уміло використовуючи бюджет, який зміг би технічно втілити те, що було неможливим у 80-ті. Власне, Вільньов мудро уникнув потенційних конфліктів і непорозумінь, зробивши Скотта продюсером фільму та своїм головним радником на зйомках, хоча іноді вони й дратували один одного.

Оригінальний фільм Рідлі Скотта розгортається в постапокаліптичному майбутньому 2019 року, де спеціальний агент, він же Blade Runner, якого грає Гаррісон Форд, полює на втікачів-реплікантів, тобто біороботів, що були створені для роботи в позаземних колоніях. У сиквелі Вільньова сюжет розгортається через 30 років після подій першого фільму — у 2049 році — і зосереджується на новому мисливці, офіцері K (прекрасна роль Раяна Ґослінґа), який розкриває давно поховану таємницю, здатну вкинути залишки суспільства в хаос. Розслідування приводить його до пошуку Ріка Декарда (власне, ім’я персонажа Гаррісона Форда), колишнього блейдраннера, який зник багато років тому. 

Примітно те, який додатковий аспект свого авторства залишив Вільньов і як він майстерно вибудував архітектуру фільму на тлі зруйнованого простору імперії, що наближається до свого похмурого й логічного завершення. Фільм Вільньова знову досліджує теми природи людства та моральних дилем, які, втім, не тільки завжди цікавили його самого, а й природно наклалися на сучасні контексти світу, про які Скотт говорив ще у 80-х: тривога від діджитальної епохи та екологічні катастрофи. 

Кадр з фільму «Той, хто біжить по лезу 2049» (Blade Runner 2049), 2017

Місто, заглушене неоном і кислотними дощами, антиутопічна візія з летючими автомобілями, відеорекламними щитами та реплікантами — у руках Вільньова усе це наблизилися до візуальної досконалості. Він заявив, що хотів змішати атмосферу наукової фантастики та неонуару, відтворюючи атмосферу Гонконга під сильним дощем. Він хотів зобразити багатонаціональне місто, яке переживає агресивні й неконтрольовані процеси глобалізації, що несуть лише руйнівний вплив. 

Загальна атмосфера передає чудову меланхолію, рівносильну оригінальному фільму Скотта, і відображає ті ж такі небезпечні ігри з природою. І тут не можна не згадати ту атомну станцію навпроти батьківського будинку, яка так тривожила режисера в дитинстві. Цікаво, що Вільньов у цьому фільмі хотів якомога менше використовувати зелені екрани та спецефекти, натомість знімаючи мініатюрні моделі міста, і наполягав на зйомках сцен однією камерою — для того, щоб залишити щось особисте в такій історії, в якій, здається, майже не залишилося місця людяності. Все ж таки Вільньов — великий гуманіст. 

Планета Арракіс

Через кілька років режисер взяв до рук одну з улюблених книг дитинства і набрався сміливості замахнутися на екранізацію, яку до того нікому так і не вдалося успішно втілити. Випустивши у 2021 році першу частину фільму «Дюна» й спочатку не розраховуючи, що фільм стане франшизою, режисер підписався на довгий проєкт, який, як він каже, став найскладнішим у його житті.

Основна сюжетна лінія «Дюни» розповідає про Пола Атріда, молодшого члена благородного дому Атрідв, що вимушений вирушити на планету Арракіс. Там існує єдине джерело найціннішого ресурсу — прянощів, що надають підвищені ментальні здібності та є необхідними для міжзоряних подорожей. Так починається боротьба за контроль над Арракісом між іншими домами Імперії, що призведе до зрад і радикальних змін влади.  

Після минулої стрічки може здатися, що режисер зробив собі зону комфорту з сиквелів та адаптіцій найулюбленіших творів людства. Проте важливо ще раз зауважити складність оригінальної книги і той факт, що, на відміну від «Того, хто біжить по лезу 2049», у Вільньова наразі немає якогось заздалегідь візуально створеного простору, оскільки екранізація Лінча була занадто сюрреалістичною, а проєкт Алехандро Ходоровскі взагалі так і не побачив світ. Тож у першій частині, зібравши всі схвалення та можливості, він створив ексклюзивний світ «Дюни», який народився гіперреалістичним, пустим та тривожним. 

Загалом величезна екологічна притча з натяками на нафтову економіку разом із потужною критикою колоніалізму — те, що чекало режисера все його життя. А ще, звісно, на цьому реалістичному пустельному видовищі він нарешті може продовжувати створювати образи монстрів. Цього разу не тільки метафоричних внутрішніх, що відображаються у героях, які буквально борються за змогу вижити у цьому світі, а й у вигляді гігантських черв’яків, які створюють реальну загрозу. Тож висококласний CGI, суперзірковий каст із досвідчених акторів (Крістофер Вокен, Шарлотта Ремплінґ) та молодих зірок (Тімоті Шаламе, Зендая), зйомки на локації в Йорданії — усе це створило потужний видовищний початок франшизи, за яким світ спостерігатиме найближчі роки. 

29 лютого в український прокат вийшла друга частина, яка продовжує неспішно втілювати візуальну версію книзі Герберта та вже обіцяє стати справжнім гітом. Фільм наразі має 4.6 бали з 5 на Letterboxd і отримує надзвичайно позитивні рецензії від світових критиків. Так, Вільньов іще на деякий час залишиться на Арракісі, але боятися, що він втратить свій голос і бачення у голлівудських структурах, — точно не має сенсу. Оскільки з такою продуктивністю та вірою в кінематограф режисер продовжить дивувати глядача, розвиватись і втілювати свої найсміливіші мрії. 

авторка кінокритикиня
Соня Вселюбська

«Інші» німецькі голоси: романи авторів і авторок ненімецького походження

авторка літературна критикиня Роксоляна Свято - 07.03.2024 в Книжки

У двох епізодах подкасту Богдани Романцової «Висока полиця» перекладачка Роксоляна Свято розповідала про Німецьку книжкову премію та про лауреатку цієї премії — Мелінду Надь Абоньї та її роман «Голуби злітають». Більше про контекст німецької літератури, а саме т.зв.  «мігрантську» німецькомовну літературу, що отримувала відзнаки, — у матеріалі.

***

На відміну від ХХ століття (принаймні так, як ми його собі уявляли), нинішня німецька література — це вже далеко не (лише) твори старших білих німецьких чоловіків. 

І хоч як цінувати Томаса Манна, Генріха Белля (чи то Бьол(л)я), Германа Гессе, Бертольта Брехта, а також Ґюнтера Ґрасса й Альфреда Дебліна/Дьобліна (двох останніх називаю в нехронологічному порядку, а так, як вони з’явилися в українському перекладі), — всі ці імена вже належать до історії літератури. Так само, як і ближчий за часом В. Ґ. Зебальд (який трагічно загинув 2001 року), автор улюбленого для багатьох «Аустерліца». В уявленні багатьох це і є останні «великі імена» німецької літератури.

Так, у сучасному літпроцесі Німеччини значно складніше виокремити трьох (і навіть п’ятьох) «головних» авторів або авторок. Немає, мабуть, і особливого сенсу шукати в ньому сьогоднішні «великі романи». Хоч якраз мода на грубенькі книжки знову повернулася й обсяг 500+ сторінок уже не надто лякає ані видавництва, ані читацьку публіку. Та мова, звісно, не про обсяг, а радше про культурний феномен, властивий певній епосі, що принаймні в його давніших функціях таки відійшов у минуле.

Утім, це аж ніяк не означає, що німецька література нині не має що запропонувати. Радше навпаки: вона настільки різна й на будь-які запити, що, здається, головна проблема — в адекватному відборі. 

Зазіхну на «святе» і припущу: при вдалій роботі з цільовими аудиторіями — і, звісно, за умови достатньої кількості актуальних перекладів — німецьку сучасну літературу в нас могли б читати якщо не так само активно, як британську, то принаймні не гірше за сусідні європейські. Адже талановитих романів, що зачіпали б актуальні теми й резонували з нашими досвідами, в ній напевно не менше, аніж в інших літературах регіону.

Тут я зосереджуся лише на одній тенденції, чи то пак категорії текстів, — романах авторів і авторок не-німецького походження. Ітиметься, зокрема, про все те, що зараховують до зневажливо окреслюваного спільного знаменника «мігрантської» літератури, що насправді охоплює якнаширший діапазон ідентичностей і тем. Як, зрештою, і культур та мов, із яких прийшли автор(к)и: від японської Йоко Тавади до, наприклад, угорської Терезії Мори чи французької Анни Вебер. І нарешті обставин, за яких відбувся «переїзд» в іншу мову й культуру — що не завжди пов’язані тільки з біженством чи пошуками кращого життя.

У цій статті я не ставлю собі надміру амбітних цілей і зосереджуся, за певними винятками, на останніх п’яти роках. А також на текстах, що чимось зацікавили саме мене. Ітиметься про романи, які перемагали або потрапляли до коротких списків головних щорічних премій — Німецької книжкової (Deutscher Buchpreis) та премії Ляйпцизького книжкового ярмарку (Preis der Leipziger Buchmesse) у категорії «Белетристика». Дехто отримував також премію ім. Адальберта фон Шаміссо (про яку більше далі). Усі ці нагороди впливають на продажі й обговорюваність романів усередині країни, а також на кількість перекладів іноземними мовами (особливо перші дві). А ще гарантують авторам і авторкам більшу увагу медіа до їхніх наступних книжок.

Отож — рушаймо.

Насправді голоси з-поза німецького контексту вже не одне десятиліття вливалися в загальний потік німецької літератури. Мова як про дітей тих-таки мігрантів, чи то просто прибулих, що народилися вже в Німеччині, так і про тих, що встигли застати дитинство або і юність в інших країнах, а тепер приносили свої досвіди у твори, писані вже вивченою німецькою.

Що йдеться не про одиничні випадки, а тенденцію, стало зрозуміло вже в середині 1980-х, коли і заснували премію ім. А. фон Шаміссо — для відзначення тих німецькомовних авторів і авторок, для кого німецька не була рідною. Проіснувавши до 2017 року, премія зібрала цілий букет знакових для літпроцесу імен, серед яких були й пов’язані з Україною, — як-от Наташа Водін або Мар’яна Гапоненко.

Народжена вже в німецькому Фюрті, Наташа Водін (н. 1945), була донькою радянських остарбайтерів (про що сама тривалий час не знала) і в письменництво прийшла вже в зрілому віці. Її роман «Вона була з Маріуполя» («Sie kam aus Mariupol»), який українською переклала Христина Назаркевич, розповідає насамперед про долю матері письменниці, яка вчинила самогубство, коли доньці було лише десять років. Але ширше це роман про драматичні долі всього покоління, якому — не першому й не останньому на наших «кривавих землях» — вдалося зібрати «фул гаус» випробувань і страждань. Проникаючи в таємниці родинного минулого, Наташа Водін водночас відкриває німецькомовній аудиторії невідомий і дуже стигматизований вимір історії цілого східноєвропейського регіону.

Попри те, що сама Водін відзначилася справді контроверсійними заявами вже 2022 року, з початком повномасштабного вторгнення її роман у Німеччині знову опинився у фокусі уваги, ставши для багатьох тим текстом, що вже бодай своєю складністю й багатошаровістю нівелював пласкі месиджі російської пропаганди про «російський» Маріуполь. Хоча насправді робив це ще до брутального і цинічного знищення міста росіянами. 

Одеситка за походженням Мар’яна Гапоненко (н. 1981) не зовсім вписується у фокус нашої статті, адже мешкає й працює в Австрії. Але все ж згадаємо і її, тим паче, роман «Хто така Марта?» («Wer ist Martha?»), який українською переклала Неля Ваховська, помітили в усьому німецькомовному просторі. 

Історія професора-орнітолога Луки Левадського, котрий у 96 років дізнається про смертельний діагноз і вирішує прожити останні дні (а може, тижні? місяці?) у Відні, також рясніє історичними й приватними екскурсами у XX століття. До того ж авторка наважується на сміливий експеримент, роблячи свого персонажа львів’янином (іще й вводячи місто в сюжет), при тому, що сама вперше побувала у Львові вже після публікації роману. Втім зворушлива і місцями справді дотепна історія професора — насправді не про Львів і навіть не про одну окрему долю, а чи не насамперед про вміння віднаходити радість існування навіть у найнесподіваніших обставинах і в будь-яку, навіть останню, мить життя.

***

Нині ж «інших» голосів стало вже так багато, що їх важко зводити до якоїсь однієї категорії — і стилістично, і тематично. Можна хіба об’єднувати тексти регіонально. З іншого боку, подібна категоризація нерідко обтяжлива для самих авторів і авторок, адже, по суті, «прив’язує» їх до етнічного походження, а також до тематичних стереотипів: від них незмінно очікують історій про поневіряння їхніх родин у минулому або ж власну (не)успішну інтеграцію.

Будьмо відверті: в цих очікуваннях таки є частка слушності. Адже чимало романів тих, кого поєднало загальне тавро «мігрантської» долі, — якраз про це. Особливо коли йдеться про перші романи. Хоч іноді й про наступні.

Та нині нам уже не треба пояснювати, чому, опинившись на чужині (тим паче — коли не з власної волі), автор(к)ам буває так важливо розповісти саме свою історію, пояснити, хто ти й звідки і про що ти взагалі думаєш. Адже в буденному житті мультикультурного суспільства всі війни, драми і трагедії світу — і то не лише минулі, а й часом актуальні, ті, що кривавлять просто зараз, — лишаються переважно невидимими навіть для сусідів. Тим паче в тих, що живуть через стінку, можуть бути і свої не менш драматичні історії, про які вже ти не маєш жодного уявлення. Виповідати свій біль і переосмислювати власні, родові й родинні історії для цих письменників і письменниць — це нерідко якраз про потребу повернути собі свій голос. Або й просто його здобути, щоб зрозуміти, ким ти був і ким став.

Ідеальним для мене втіленням узагальнених очікувань від цієї категорії текстів став уже давніший і доволі популярний роман «Ляпас» (Ohrfeige, 2016) Аббаса Хідера (н. 1973), родом із Іраку, що отримав премію Шаміссо. Це історія іракського біженця, який дивом доїхав до баварської провінції (хоч збирався до Франції) і тепер змушений, принаймні на певний час, лишатися саме тут. 

По суті, це розповідь про те, коли ти втрачаєш можливість самостійно обирати власну долю, а також про намагання інтегруватися в умовах, де від тебе цього наче й чекають, але насправді якраз не дозволяють, — аж до моменту, як головний персонаж Карім постає перед загрозою повноцінної депортації, що, вочевидь, знову поверне його на початок його сізіфового шляху. 

У цьому романі є і гумор, і трохи любові, але також і неприхована лють, яка, здається, знітила принаймні частину німецьких читачів. А ще реакція на цей роман чудово відобразила загальні очікування від мови письменників-«мігрантів»: з одного боку, подив, що особа так добре в дорослому віці опанувала чужу мову, аж може нею писати літературні тексти, а з іншого — часте наголошування на стилістичній невибагливості й посилена увага до всіх неоковирностей, що уникнули пильного редакторського ока.

Натомість «Походження» (Herkunft, 2019) Саші Станішича, автора з боснійської родини, — історія, в певному сенсі, протилежна, адже принаймні на позір є прикладом успішної (хоч би що вкладати в цей прикметник) інтеграції. Тут персонажеві — настільки грайливо автобіографічному, що аж із тим самим ім’ям, — вдається зробити власне походження частиною вже своєї німецької ідентичності.

Сюжет цього роману, по суті, можна переповісти одним реченням. Починається усе з народження Саші у Вишеграді дощового березневого дня 1978 року, а завершується – реальним чи то уявним (адже автор постійно підважує власну розповідь) – прощанням із бабусею в тому ж таки Вишеграді 2018 року. А поміж тим — безліч епізодів із різних часів і реальностей: іще з раннього дитинства, до втечі в Німеччину, і вже після неї; розповіді про бабусю, культ Тіто і його крах; спогади про раннє комуністичне дитинство і поступове дорослішання; про гірську Оскорушу, де колись жили предки і де на цвинтарі поховано десятки Станішичів. А потім, звісно, про перші дні в незнайомій країні, де мама опиняється з дитиною: без грошей, знання мови, права працювати і просто розуміння, що далі робити. Про пізніше зближення з німецькими однолітками — такими різними, але зовсім не подібними на тебе. І, звісно, про пекучий сором за своє «не таке» походження і типово підліткове бажання вписатися так, щоб бути якнайменш помітним; а потім усе ж намагання вирізнитися і стати особливим.

По суті, це історія про минуле, яке стає опорою якраз тоді, коли від нього перестаєш тікати. Але водночас і про ліплення нової, вже багатошарової, ідентичності тут-і-зараз, кожного нового дня, коли нарешті приймаєш себе з усім своїм смішним і сумним спадком і вчишся обертати власні слабкості на силу. Якраз для того, щоб стати собою.

На відміну від Хідера, у Станішича немає люті (зрештою, він пережив свою адаптацію ще дитиною і навіть шкільну освіту здобував у Німеччині) — натомість є смуток і біль, але ще більше — теплого гумору, а також самоіронії. Оповідач послідовно деконструює власну ж історію, свідомо уникаючи однозначних тлумачень і беззаперечних версій минулого — адже часом уже і справді неможливо з’ясувати, хто що казав і як робив.

«Джини» (Dschinns, 2022) Фатьми Айдемір, авторки турецького походження, — ще амбітніша спроба поєднати в одному романі кілька голосів, показавши різні версії адаптації до нового життя, ще й у кількох поколіннях.

Інтригуючи читачів, авторка «вбиває» оповідача вже в першому розділі, ба більше, в мить, коли він нарешті мав би зажити щасливо. А далі поступово занурює нас у життя однієї турецької — хоч, виявляється, насправді асимільованої курдської — родини в Німеччині. Тут є батько, який колись став ґастарбайтером і вивіз родину, але так і не облишив мрії про повернення в новий затишний дім на батьківщині. Є мама, яка за всі роки опанувала тільки кількадесят німецьких слів, але привезла з батьківщини всі свої травми, які успішно передає у спадок донькам. Є самі доньки — різного віку і з різними долями, яким, утім, так чи так доводиться брати на себе частину тягаря родинного минулого. Є нарешті син-підліток, який починає усвідомлювати власну гомосексуальність, але геть не розуміє, що робити з нею далі. 

Фатьма Айдемір — майстерна оповідачка (хоч і зі схильністю до радикальних сюжетних рішень), яка тримає інтригу буквально до останньої сторінки і зачіпає цілий огром проблем, що не обмежуються лише мігрантським досвідом.

Дінчер Ґючетер (н. 1979) у своєму першому романі чинить подібно, теж даючи голос представникам кількох поколінь однієї родини (цього разу — турків грецького походження з Анатолії). Назву ж роману можна перекласти як «Наша казка про Німеччину» (Unser Deutschlandmärchen, 2022). І це теж історія про кроки різних людей, які врешті привели родину — а заразом і автора цієї книжки (бо в цьому випадку історія теж дуже автобіографічна) — у те місце й час, у яких він зараз існує і пише цю історію.

Його «німецька казка» триває майже три покоління — на стільки в цьому випадку розтягується те, що звикли називати інтеграцією. Та, на відміну від попередньої авторки, Ґючетер не прагне «затягнути» сюжетом чи тим паче довести конфліктні лінії до вирішення. Найбільше його, здається, цікавлять самі голоси, що, хоч і звучать монологічно, вступають між собою в умовний діалог. Тут багато ліричних пасажів, що почасти вторять поетичним текстам автора (а Ґючетер також відомий як лірик і видавець). Він — новий улюбленець великої частини німецької публіки і за цей роман отримав нагороду в Ляйпцигу. І в його текстах справді багато того, що може подобатися. Це і зворушливі й сумні сцени, і вияви непідробної любові до тих, кого вже немає поряд. Утім, мене все не покидало відчуття певної «прилизаності» цієї реальності — не німецької і не турецької, а саме романної.

У «Батьківській мітці» (Vatermal, 2023) ще одного автора турецького походження Некаті Озірі (н. 1988) реальність натомість постає не просто не пригладженою, а навпаки, дуже кострубатою, ба із такими гострими краями, що об них неважко поранитись. Юнак Арда лежить у лікарні з важкою нирковою недостатністю і роздумує про своє життя, яке будь-якої миті може скінчитися. Біля нього позмінно чергують сестра і мама, які вже багато років не спілкуються між собою.

А сам Арда в думках звертається до свого батька, якого ніколи не бачив (той давно покинув родину і повернувся в Туреччину). Тут і про труднощі підлаштування турецького підлітка до німецького соціуму, і про зусилля матері, яка намагається витягнути родину самотужки й бодай якось зберегти традиції, але при цьому п’є, і про сестру, яка тікає з дому, шукаючи свій вихід, і про безліч інших універсально актуальних речей. І все це ще й із відтінком підліткового бунту і майже відчаєм на межі життя та смерті.

Цікаво й те, що історія Арди — своєрідне перевернуте віддзеркалення долі реального автора, який, маючи доволі схожі стартові умови, на відміну від героя свого роману, не втрачає через хворобу можливості розвиватися, а навпаки, здобуває успіх за успіхом (Озірі пише для театру, а крім того, виграв 2021 року премію Інґеборґ Бахман — ще одну важливу відзнаку для дебютантів у німецькомовному просторі). Озірі ніби грається з читачами, не даючи їм зрозуміти, де ж закінчується правда, а де починається фікція. І ця його гра, здається, виросла в один із найцікавіших дебютів останнього часу.

Згадуючи «турецькі» голоси, не можна оминути й письменницю старшого покоління Еміне Севґі Оздамар (н. 1946) — одну з нечисленних серед авторів ненімецького походження володарок найпрестижнішої літературної премії Німеччини — ім. Ґеорґа Бюхнера. Зокрема, за автобіографічний роман «Простір, відгороджений тінню» (Ein von Schatten begrenzter Raum, 2021).

Історія Оздамар — нетипова, хоча навіть у ній знайшлося місце для ґастарбайтерства (як і, наприклад, у Ферідуна Займоґлу, ще одного «турецького» автора старшого покоління). Але її шлях із батьківщини на початку 1970-х, звідки вона тікала морем після перевороту, був усе ж втечею людини, яка шукала не лише добробуту чи порятунку, а також сенсу життя і можливостей для творчої самореалізації. Історії про роботу в театрах Франції і Німеччини, спілкування з інтелектуалами, постійне кружляння довкола дражливих і важливих для себе тем (фашизм, націоналізм, національні стереотипи) — усе це є в цьому семисотсторінковому романі, який прихильно зустріли і критика, і читачі.

Утім, тематизувати можна не лише своє входження в нову мову й культуру, а й, скажімо, історію власної країни. Так чинить, наприклад, Ніно Харатішвілі, яка у своєму найвідомішому «Восьмому житті: для Брільки» (Achtes Leben: Für Brilka, 2014) розповідає історію цілого грузинського ХХ століття крізь призму однієї родини Яші. Чотири покоління жінок, приречених повторювати одні й ті ж помилки, аж доки наймолодшій із них і вже в ХХІ столітті вдасться розірвати це «зачароване коло». Від Першої світової війни, крізь сталінські репресії і десятиліття Радянського Союзу — аж до проголошення незалежної Грузії, злиденність 1990-х, вторгнення Росії і аж до сьогодення. Харатішвілі вміє розповідати історії так, що від них годі відірватися, навіть попри неймовірний — понад тисячасторінковий — обсяг.

А вже через кілька романів авторка знову повертається в період власної грузинської юності, який застала в Тбілісі. У творі, назву якого можна перекласти як «Замало світла», або ж «Недостатнє світло» (Das mangelnde Licht), ідеться про період відразу після здобуття незалежності, який водночас був часом злиденності й цілковитої дезорієнтованості (привіт, ранні 1990-ті!).

У нього ми проникаємо через історію чотирьох дівчат-підліток, які приятелюють між собою. Вони переживають увесь діапазон емоцій, властивих своєму віку, а також низку подій, можливих тільки в цьому місці й часі, — включно з вуличними заворушеннями і першою після розвалу Союзу війною. 

Ми ж дивимось на цю історію крізь подвійну призму — також і з перспективи 2019 року, де дівчата знову зустрічаються, цього разу в Брюсселі, й уже не всі. І саме смерть однієї з подруг стає приводом повернутися в ті часи ще й через медіум фотографій. І так, у цьому романі знову багато того, що буде зрозуміле або суголосне українським читачам.

Авторка аргентинського походження Марія-Сесилія Барбетта (н. 1972) у своїх романах також розповідає про рідний їй Буенос-Айрес, який покинула ще в 1990-ті. Про нього вона пише у своєму першому романі «Ательє з пошиття одягу Los Milagros» (2008).

І повертається туди й у романі 2018 року «Нічне світіння» (Nachtleuchten), де доволі докладно відтворює напружену атмосферу аргентинської столиці та її передмість напередодні політичного перевороту 1974 року. В повітрі вже відчуваються зміни, на які багато хто реагує з великими сподіваннями і готовністю до дій, але ніхто ще не може передбачити реального масштабу бід, із якими доведеться мати справу. Накладаючи різні часові шари, де минуле не завжди відразу вдається відрізнити від майбутнього, й вибагливо заплітаючи речення (аж часом виникає цинічне припущення, чи не з бажання показати, як добре авторка врешті засвоїла німецьку?), письменниця додає химерності своєму романному хронотопу, порушуючи реалістичну умовність жанру історичного роману.

Нарешті «інші» історії в німецькому контексті можуть мати і зовсім несподіване вираження — як-от бешкетного університетського роману на дражливу тему cancel culture й ігор довкола власної ідентичності. Міту Саньял (н. 1971) у романі «Ідентіті» (Identiti, 2021) пише про те, що досі було сферою її академічних інтересів: фемінізм, расизм, дискусії довкола PoC (people of color), а ще про BLM та інші теми, характерні для постковідного періоду. 

Сама авторка походить із родини інженера-індійця й матері-польки, які познайомились на роботі в німецькій шахті. Дивовижна історія! Як, зрештою, і подальша доля доньки, що обрала академічну, журналістську і письменницьку кар’єри.

Скандал, на якому тримається зав’язка цього роману, майже шибеницький: виявляється, професорка д-р Сарасваті з Дюссельдорфського університету, справжня гуру царини postcolonial studies (іще й це!), насправді — біла, хоча вдавала з себе PoC, а точніше — напівіндійку. Насправді ж вона, виявляється, з цілком звичайної німецької родини, що багато років приховувала від оточення. Але навіщо? І що це за гра (або не гра)? І які взагалі ідентичності можна вільно обирати, а з якими доводиться миритися? Довкола цього клубка запитань вибудовується вся інтрига. Як і питання, чи зуміє шанована професорка відвоювати свою честь і, так би мовити, скасувати своє кенселення?

У романі багато жонглювань іменами й реаліями. Скажімо, Сарасваті ходить на дискусії з «реальним» Джорданом Пітерсоном, не лишаючи від нього каменя на камені. А сам текст, наче клаптикова ковдра, зшитий із різних текстових шматків: крім власне романної розповіді, це й твіти і дискусії під ними (насправді «срачі» як вони є), блоги, виступи на радіо і навіть діалоги головної героїні з індійською богинею Калі. А оповідь ведеться від імені студентки напівіндійського походження Ніведіти, раніше зачарованої професоркою, а після згаданого скандалу — геть розгубленої. Тепер уже вона має віднайти власну «ідентіті» (до речі, це слово, а заразом і блогове ім’я оповідачки, обігрує, крім очевидного поняття, також німецьке розмовне слово на позначення жіночих грудей). Цей роман — у доброму сенсі хуліганський і навіть злий, хоч, здається, тільки виграв би від скорочення бодай на сто сторінок.

Закінчити ж цей доволі суб’єктивний і повний лакун огляд хотілося б авторкою, яку мало кому спало б на думку вписувати у вище окреслений контекст. Хоча її приклад — також про це: про поєднання історій, культур і досвідів, і того, що виникає на їхньому стику.

Анна Вебер (н. 1964), народжена в Німеччині, з 1980-х років жила і працювала у Франції, навчалася в Сорбонні. Пишучи обома мовами, вона також перекладає себе в обидва напрямки, а крім того, працює як перекладачка французької літератури. Назву її найновішого на сьогодні роману «Анетта, героїчний епос» (Anette, ein Heldinnenepos, 2020) насправді важко передати українською правильно, адже слово «героїчний» утворено тут від іменника жіночого роду — «героїня».

І цією героїнею її гендерно оберненого «епосу» (а текст і справді стилізовано під епічну форму) вона робить реальну особу — борчиню французького Руху опору Анну Бомонуар, що стала також Праведницею миру (за порятунок у часи Другої світової війни євреїв), а крім того, провела понад десять років у в’язниці за активну підтримку Національного фронту визволення Алжиру. І нарешті була також відомою нейрофізіологинею. І просто дуже цікавою жінкою.

Крім захопливої історії, тут важливі і сама форма, і те, як делікатно авторка виплітає свій сюжет, послуговуючись «найкомпактнішими» засобами і відсікаючи все зайве. А ще — це трохи дивне відчуття, ніби справді читаєш твір французької літератури, просто перекладений німецькою.

Поєднання двох ідентичностей, виявляється, може виглядати ще й так.

авторка літературна критикиня
Роксоляна Свято

Тринадцятий епізод подкасту «Висока полиця»: Премія Сервантеса — фіксування та продовження іспаномовної традиції

авторка Валерія Хаупшева - 07.03.2024 в Культура

У 13 епізоді подкасту «Висока полиця» літературознавиця Богдана Романцова разом з іспаністом, професором Українського католицького університету Олександром Пронкевичем говорили про найавторитетнішу літературну нагороду в іспаномовній традиції — премію Сервантеса.

Олександр Пронкевич розповів про премію та її особливості, як і де відбувається церемонія нагородження, хто може бути номінованим та за які жанри письменники найчастіше діставали нагороду. Богдана Романцова розпитала про мовоцентричність  премії, її консерватизм та небагатьох письменниць, які отримували цю нагороду. Разом літературознавці обговорили регіональні різноманітності в іспанській літературі, справедливість нагородження та виклики, з якими стикалося журі.

Премія Сервантеса — найвища літературна нагорода для іспанських та латиноамериканських письменників, яку можна дістати лише за текст, написаний іспанською мовою. Вона вручається щороку 23 квітня, у день вшанування смерті Мігеля де Сервантеса.

Премію створило Міністерство культури Іспанії у 1976 році та назвало її на честь найвидатнішого письменника іспаномовних країн, який зробив чи не найбільший внесок у культурне становлення нації. Мігель де Сервантес відомий світу у першу чергу завдяки роману «Дон Кіхот» — чільному тексту як національного, так і загального західного канону. Через що іспанську мову часто називають «мовою Сервантеса». Окрім прози письменник також писав драматичні твори, які ще не були перекладені українською.

До складу журі премії входять лауреати двох останніх років, член Королівської іспанської Академії, член однієї з мовних Академій ібероамериканських країн, чотири представники академічного, університетського та літературного світу, директор Інституту Сервантеса, Міністр освіти, культури й спорту Іспанії та два журналісти, які напишуть про подію.

Переможця премії визначає Міністерство культури Іспанії, а кандидатів пропонують члени Академії іспаномовних країн, лауреати попередніх років та установи, які працюють з іспанською літературною мовою. Церемонія вручення відбувається в актовій залі університету в місті Алькала-де-Енарес, рідному містечку Сервантеса, де король Іспанії оголошує промову та нагороджує лауреата, який отримує премію — 125 000 євро.

Лауреатами премії є поважні люди, які зробили чималий внесок у розвиток іспанської культури та мають за плечима великий досвід, тому зазвичай це вже літні люди. Подібно до Нобеля, премію Сервантеса також не присуджують померлим письменникам, тому автор може бути нагороджений лише за життя. У разі перемоги, він має виступити із промовою, яку замість нього може прочитати його представник. Серед нагороджених є такі відомі імена, як Хорхе Луїс Борхес, Карлос Фуентес, Маріо Варгас Льйоса, Антоніо Буеро Вальєхо, Октавіо Пас, Адольфо Біой Касарес, твори яких видані в Україні. 

Лауреати премії завжди варті уваги читачів та читачок і є шанованими у суспільстві: проводять зустрічі зі студентами, літературні читання та виставки. А з 1999 року в університеті існує портретна галерея, до якої потрапляють всі лауреати премії Сервантеса. Це не просто їхні зображення їхніх облич, а справжні живописні картини, які художники малювали так, щоб зобразити світ письменника та його літературні ідеї. 

Послухати епізод можна на усіх подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom.

Текст створено в межах студентського стажування.