Шевченко vs ШІ: як штучний інтелект «бачить» творчість Кобзаря

Здається, немає українця чи українки, які б не знали бодай найголовніших «програмових» творів Тараса Шевченка — і більшість із них разюче резонують із сучасністю. 

Однак наскільки успішно Шевченко «вривається» у цифрову епоху? Ми зробили його символом і героєм мемів, він зрозумілий і близький людям — але чи здатний адекватно відтворити зміст Тарасових рядків штучний інтелект? 

До 210-річчя Кобзаря редакція «Сенсора» вирішила дізнатися, як ШІ проілюструє яскраві цитати із найвідоміших творів Тараса Шевченка. Чому батько Тарас, самобутній і талановитий художник, не дуже би переймався конкуренцією Midjourney і його цифрових товаришів — читайте у матеріалі.

Для роботи ми використовували програми: 

• https://platform.stability.ai/sandbox/text-to-image
• https://app.recraft.ai/project/b2d399cc-0109-4932-a541-760ec06000fa
• https://app.leonardo.ai/ai-generations
• https://www.adobe.com/ua/products/firefly.html 

а також https://www.craiyon.com/, і він, забігаючи наперед, вселяє найбільше надії в те, що епоха панування людей у мистецтві завершиться ще нескоро.

Почнімо з простого — усім відомого вірша, який малює ідилію традиційного українського села. До речі, Шевченко написав його 1847 року, уже будучи ув’язненим у казематі III відділу Імператорської канцелярії в Санкт-Петербурзі. Цей твір неодноразово поклали на музику, він став джерелом натхнення для багатьох художників і поетів — і взагалі з усім своїм образним ладом став невіддільною  частиною нашої культурної спадщини. Отже, ми запропонували ШІ намалювати початкову строфу:

Що могло піти не так?

Окей, це «Зоряний десант» на українське село. Гігантські хрущі (до речі, навряд чи це саме вони, в них інша форма крил і забарвлення панцира) атакують селян, які гуляють (порожняком) гарно в’їждженою дорогою. Одяг селян не зовсім такий, як носили селяни Наддніпрянщини у ХІХ столітті, але могло бути гірше. Вишень багато — здається, щоб не мало, вони ростуть, як полуниця, прямо на ґрунті. Але особливо сильне враження справляє білена ізба ліворуч. Здається, вона тільки для панів. 

Спробуймо ще раз!

Цей арт якийсь чесніший: не-хрущі трохи злізли зі стероїдів — поділилися ними із вишнями і спідницями селянок. Здається, ШІ прагне розмістити на полотні якомога більше персонажів, адже в тексті усі вони в множині — треба дати множину! Та й ізба припинила прикидатися мазанкою. 

А це взагалі якийсь щасливий колгосп: гігантська ізба, гігантська береза — і, помітьте, жодного плуга. Зверніть увагу, який епічний кам’яний ґанок в ізби. Матері старанно ждуть вечерять в один бік, але вечері не видно. Зате з-за дерев проглядають Дніпро і кручі — їх дуже бракуватиме в ілюстраціях до наступного твору.

«Заповіт» — вірш, який Шевченко написав, коли наприкінці осені 1845 року захворів на запалення легенів. Від цієї хвороби в той час майже не видужували, тож цей хрестоматійний твір — це дійсно своєрідний «підсумок» життя поета, яке цілком могло закінчитися того року. 

Отже, ми попросили ШІ намалювати ілюстрацію до вступної строфи вірша:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.

І ось що в нього вийшло.

Що ж, щось на кшталт степу широкого бачимо на обох ілюстраціях — однак в обох випадках він схожий радше на газон (принаймні на першому зображенні трави занадто низькі й одноманітні для українських степів, і здається навіть, що на задньому плані вони плавно переходять у пісок). У першому випадку якісь кручі — радше пагорби — ШІ «вгадав», однак звідки бажання доповнювати пейзаж випадково розташованими надгробками, а птахами й поготів — незрозуміло. Власне, надгробки також лишають враження якихось узагальнено-західних і геть не українських — на другій ілюстрації там навіть є напис латиницею. На першій картинці один із надгробків має «дірку» — можливо, ШІ загуглив щось про парк скульптур у Каневі. Щодо «декору» на верхівках надгробків (друге зображення) і ланцюгів на першому — імовірно, так ШІ зрозумів славнозвісне «кайдани порвіте». Але тоді неясно: а де ж «вража зла кров»?

На третій ілюстрації пейзаж дещо ближчий до того, який, імовірно, мав на увазі Шевченко (пригадайте, власне, дніпрові кручі — можливо, десь там за горизонтом не пустеля, а річка). Та й хрести більше нагадують місцеві, характерні для українських поховань ХІХ століття. 

Походження орла, однак, незрозуміле. Мабуть, він прилетів із «Кавказу».

Поему «Кавказ» Шевченко створив трохи раніше в той самий період «трьох літ» (1843–1845), підсумком якого стала однойменна рукописна збірка. І нам дуже пощастило — точніше, це було наслідком цілеспрямованих зусиль Товариства ім. Т. Шевченка, — що імперська цензура на початку ХХ століття віддала рукопис до Музею старожитностей у Чернігові.

«Кавказ» просякнутий «фірмовим» Шевченковим сарказмом і чітко сформульованими антиколоніальними ідеями. Поштовхом до написання поеми, як вважають історики літератури, була загибель Якова де Бальмена, офіцера, приятеля Шевченка, який ілюстрував деякі твори «Кобзаря». 

Російська імперія в той час — як завжди — вела загарбницьку війну, цього разу на Кавказі (якщо вас цікавить історія складних стосунків Дагестану й Чечні із нашим спільним неадекватним сусідом, Росією, то Кавказька війна — якраз одна із ключових сторінок). До російської армії залучали чоловіків із раніше загарбаних регіонів — зокрема, уже культурно «інтегрованих», до певної міри привілейованих, в офіцерських чинах. І представники одних поневолених націй вирушали вбивати інших. І гинули — як Яків де Бальмен:

І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!

На жаль, ситуація цілком знайома. 

«Кавказ» починається образом Прометея — титана з грецької міфології, що, попри волю богів, які вбачали в цьому загрозу своїй владі, приніс людям вогонь, а отже, прогрес. Власне, образ Прометея — це образ «культурного героя», який здобуває для людей певні культурні цінності. Як ви пам’ятаєте, за цей чин Прометея прикували до скелі, і щодня орел прилітав клювати його печінку. Позаяк ми маємо справу з істотою божественного походження, за ніч печінка відростала — і шоу продовжувалося. 

За уявленнями давніх греків, Прометей відбував своє покарання саме в Кавказьких горах. Із цього, власне, і починає Шевченко:

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові —
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.

Ми попросили ШІ згенерувати ілюстрацію до цього фрагмента.

Що ж, це дуже вільний і дуже одягнений Прометей, більше схожий на байронівського героя, який стоїть на кручі й тужно споглядає світ земний, прагнучи світу іншого. У принципі, не так уже й погано, зважаючи на романтичний струмінь у творчості Шевченка. Можемо вважати, що ШІ второпав щось про життєвий підклад твору — і це Яків де Бальмен. Та й гори вийшли цілком переконливі: і червоні, і в хмарах.

Трохи більш роздягнений Прометей, який старанно качався й уживав спортивне харчування! Тут ставки підвищуються: на печінку титана вишикувалася черга мінімум з восьми орлів, причому деякі пташки просто-таки героїчні — літають зі зламаними в кількох місцях крилами. Але Прометей уже розкувся і зараз їм ввалить. Не найгірший сюжет!

А тут ШІ спромігся навіть на певну стилізацію! Криваві, повиті хмарами гори — в наявності, орел — в небі, Прометей — з голим торсом, уже накрутив цепуру на руку й готується боротися із життєвою несправедливістю. Є підозра, що про Прометея ШІ легше гуглити інформацію та референси.  

У «Кавказі» дуже чітко простежується протиставлення справжнього «культурного героя» — і фальшивих. Це, власне, збірний образ російських колонізаторів, які активно намагаються загазлайтити мешканців території, на яку претендують:

До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці!

Ще одна знайома історія, так? Шевченко їдко висміює оце російське бажання «нести правду і щастя» на чужу землю, коли вдома в тебе — атмосфера розрухи, бідування й тотального страху. Сконденсоване ставлення автора до імперського способу мислення у строфу про царів:

А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов’їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.

Пам’ятаєте, на початку були обіцяні креативи від Crayon? Ось вони, до процитованого вище уривка.

Не всіх цих собак балувало життя, але їм ще пощастило — псарів і царів ШІ просто проігнорував. Що вже казати про складніші концепції, як-от висміювання кріпосників, які засуджують рабство:

Продаєм
Або у карти програєм
Людей… не негрів… а таких,
Таки хрещених… но простих.

Тут можна сказати одне: це точно темношкірі люди (але не всі), які самовиражалися через релігію, зовнішність й окультні науки. Шевченком тут і не пахне — мабуть, і слава цифровому богу.

Уривки із послання «І мертвим, і живим…», цілком імовірно, прикрашали кабінет мови й літератури, у якому ви вчилися в середній школі. Це-бо твір, із якого походить знамените:

Не дуріте самі себе,
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.

Автору ще в ХІХ столітті є що сказати про комплекс меншовартості українців. За версією Шевченка, ми готові слухати кого завгодно, хто розповість нам про наш шлях, походження й цінність, аби лише не визнавати власної суб’єктності.

— «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: «Ви слав’яне».
«Слав’яне! слав’яне!»
Славних прадідів великих
Правнуки погані!
І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав’янофіли
Так і претесь… І всі мови
Слав’янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дас[т]ьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже…

Поява «моголів» у цьому творів пов’язана із популярністю теорії походження слов’ян від монголів у часи Шевченка, а «німця» — панівними позиціями німецької класичної філософії й більш прозаїчними причинами — колонізацією німцями українського Півдня. 

Ось яких німців і моголів намалював штучний інтелект:

Поза тим, що в «могола», судячи з обличчя, був важкий день, його вбрання радше нагадує кримського татарина. І, ймовірно, він подарував німцю (якщо це німець) стрій в українських національних кольорах, бо це, зрештою, твір про українців. На фоні, можливо, юрти. А можливо, скрити, хто його зна. 

Якусь подібну історію розкриває і друга ілюстрація, але пейзаж тут менш вигадливий.

А наступний арт пропонує нам єднання хлопців у камізельках між ланів широкополих, які плавно переходять у засніжені гори. Пропоную звернути увагу на гігантський колосок на обрії: це дуже родюча земля.

Насправді тільки Crayon чесно намагався «у моголів», але німців проігнорував. Зате «моголи» — точно дорогі-багаті.

Зате інші ШІ компенсували нестачу золота в наступних ілюстраціях. Під час підготовки матеріалу редакція призабула, до якого фрагменту була ця генерація, а з’ясувавши — довго думала.

Не будемо тягнути інтригу — ось уривок, який став основою:

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра;
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! Волі!
Братерства братнього! 

І, судячи з наступної ілюстрації, добра на чужині  — ціла тачка, однак щастя це героєві не принесло.

Бо «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Це навіть ШІ знає.

Поема «Сон» («У всякого своя доля…») — ще один текст із періоду «трьох літ» — містить чимало яскравих образів, які можна «згодувати» ШІ. В основі сюжету — власне, прийом сну: злегка напідпитку ліричний герой уві сні ширяє із совою понад просторами Російської імперії. Це дозволяє авторові панорамно зобразити ввесь той лютий треш, який на цих теренах відбувається — від змученої України до царських палат. 

Однак найвідомішою частиною твору, мабуть, усе-таки є пролог до нього. Імовірно, ви навіть учили його в школі напам’ять, пригадайте:

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає…

У цьому прологові є рельєфний образ людської підступності, який ми й попросили втілити в ШІ. Спробуйте вгадати, про які рядки йдеться.

Так, це непросто. Якийсь дядько, схожий на Арнольда Шварценеггера, має велику колекцію холодної зброї і, здається, незасклену теплицю. У це холодне міжсезоння він, схоже, збирається всім тим копати ямки для розсади. Спробуємо ще, можливо, стане зрозуміліше!

Як бачите, коментувати одяг і обстановку немає особливого сенсу: це щось максимально наближене до сучасності в першому випадку і якесь абстрактно-позачасове — у другому. Дядько маніячної зовнішності та його кіт на фоні французьких вікон граються зі ножем. Судячи з того, що на другій картинці в кота росте два хвости, діло відбувається не  в найздоровішому довкіллі. Однак те, що герой другої ілюстрації сидить у кутку, таки має наштовхнути нас на розгадку:

А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазурі в печінки, —
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.

Можемо тільки порадіти, що, як і у випадку з «Кавказом», тема печінки не розкрита.

«Катерина» — це поема з раннього періоду творчості Шевченка, і це наочна ілюстрація до того, що станеться, якщо раптом повірити росіянину. Саме звідси життєве кредо, яким мають керуватися всі українки (і українці теж):

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.

До речі, «москалів» ШІ Crayon малює як максимально огидних солдатів армії РФ, прикрашених зверху кокошніками й імпєрскім вєлічієм. У принципі, за це йому трохи можна вибачити його загальну недолугість.

Як пам’ятаємо, Катерина не послухалася голосу розуму, у результаті залишивсь із позашлюбною дитиною. Через ганьбу її вигнали батьки, а москаль при випадковій зустрічі відцурався колишньої коханки. У результаті Катерина, збожеволівши, покинула малого сина і втопилася у ставку:

Біга Катря боса лісом,
Біга та голосить;
То проклина свого Йвана,
То плаче, то просить.
Вибігає на возлісся;
Кругом подивилась,
Та в яр… біжить… Серед ставу
Мовчки опинилась.
«Прийми, Боже, мою душу,
А ти — моє тіло!»
Шубовсть в воду!.. Попід льодом
Геть загуркотіло.

У відповідь на такий запит ШІ малює ілюстрації, яким би позаздрили розробники інді-ігор у жанрі survival horror.

Ясна річ, ні костюм, ні зовнішність героїні не відповідають тексту, до того ж спробуйте порахувати Катрусині пальці на руках на другому арті. Їх десять, але є нюанс: на правій руці чотири, а на лівій — шість. Ну, і Івасика не мало б бути в цьому ставку зовсім — за сюжетом він лишився на дорозі. На думку ШІ, ось у такому кошику.

До речі, на всіх трьох ілюстраціях має бути зима. А ось, нагадаємо, як ілюстрував «Катерину» сам Шевченко.

Поема «Наймичка» — ще один твір з періоду «трьох літ» (1845), подальший розвиток теми покритки, тобто дівчини, що мала позашлюбні сексуальні стосунки. Шевченко зображує своїх героїнь із великим співчуттям і розумінням, і наймичка Ганна, на відміну від Катерини, виходить у нього справжньою відповідальною дорослою — хіба що з поправкою на моральні норми епохи. Народивши сина поза шлюбом, дівчина залишає малого на порозі в заможної, але бездітної пари — Трохима й Насті. Пізніше Ганна наймається до подружжя на службу й фактично сама ростить сина — Марка. Зізнатися в тому, що є його рідною матір’ю, героїня наважується лише перед смертю:

Я не Ганна, не наймичка,
Я…»
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились.
«Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати».

Саме цей драматичний момент ми попросили в ШІ проілюструвати — і ось що він запропонував.

По-перше, не зовсім зрозуміла, чому дія відбувається десь у стодолі. По-друге, Ганна не справляє враження людини при смерті. Ну так, життя її було явно важке, а  на другому зображенні й Марка вже трохи потягало. А по-третє, костюми персонажів викликають нестримне бажання сходити на «Дюну» в кінотеатр — причому на «Дюну» Девіда Лінча, у 1984 році. У принципі, останній арт підтверджує побоювання: це наукова фантастика, а Ганна — прибулець, і від місцевого довкілля її (як ото котика зі «Сну») трошки поплавило:

Зате які в персонажів запаси скловати! 

У поемі «Гамалія» Шевченко торкається теми морських походів запорожців. За сюжетом отаман, на ім’я Гамалія (це узагальнений образ, а не історична постать) вирушає до Стамбулу, щоб визволити полонених побратимів з неволі. Дія відбувається на початку ХVII століття — вірогідно, у 1615, 1621 чи 1624 (це відомі дати нападів запорозьких флотилій на місто і його околиці).

Це невеликий текст із яскравими морськими пейзажами й динамічними описами боїв. І саме йому ми завдячуємо крилатою фразою «Огонь запеклих не пече».

У цьому випадку редакція, здається, поставила ШІ занадто складне завдання — він викручувався,  як умів. Уривок для ілюстрації звучить так:

Із Дарданелів вітер віє,
А не женеться Візантія:
Вона боїться, щоб Чернець
Не засвітив Галату знову
Або гетьман Іван Підкова
Не кликнув в море на ралець.

Галата, як зазначають коментатори творів Шевченка, — це частина Стамбула, розташована за затокою Золотий Ріг, а Ченцем поет називає Петра Конашевича-Сагайдачного, гетьмана реєстрового козацтва, який насправді в ченці не стригся. Ралець (у другому значенні) — це бенкет. 

Отже, вітер віє із Дарданелів, Візантія в страху, бо Сагайдачний знову може підпалити передмістя Стамбулу. Ну, або Іван Підкова може влаштувати бенкет у морі. Кривавий бенкет, треба розуміти. 

Але ШІ не дуже розуміє.

Перуанський вікінг колонізує Ісландію.

Машина часу переносить ліричного героя у ХІХ століття, бонусом він отримує шикарну шапку.

Кубань буде українською або безлюдною. Ну серйозно, у дядька погон до вишиванки пришитий.

Німець каже: ви моголи! — Моголи, моголи! ШІ насправді старанно опрацьовує запити. Просто із затримкою.

На цьому наш морський вояж закінчується. В інтерпретації штучного інтелекту нічого не зрозуміло, але дуже цікаво. Переходимо до іншої історичної поеми.

У поемі «Гайдамаки» Шевченко осмислює події Коліївщини — козацько-селянського повстання на Правобережній Україні 1768–1769 років. Правобережна Україна — це територія сучасних Київської, Житомирської, Вінницької, Кіровоградської та Черкаської областей. У часи дитинства поета ще були живі свідки й навіть учасники цих подій. 

У поемі дві сюжетні лінії: історична (вона описує перебіг повстання також і  героїв, що мають історичних прототипів) та особиста (повстанець Ярема — вигаданий персонаж, однак його доля узагальнює долі багатьох його сучасників і побратимів). 

Ми не просили в ШІ намалювати картини кривавої розправи гайдамаків над «конфедератами» чи страшну історію Івана Гонти, який змушений був убити своїх синів. Натомість ШІ мав створити ілюстрацію до ідилічної картини зустрічі Яреми і його коханої Оксани у гаю після важкого дня.

Та й заплакав сіромаха,
На кий похилившись,
Плаче собі тихесенько…
Шелест!.. Коли гляне:
Попід гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув, побіг, обнялися.
«Серце!» — та й зомліли.
Довго-довго тілько «серце»
— Та й знову німіли.

Варто зазначити, що ШІ зобразив цю картину досить буквально — і від цього ще страшніше. 

Технічно усе є: кий, ласочка (!) та обійми. Ласочка демонструє, що концепція порівняння для ШІ поки заскладна. Враховуючи, що закохані злилися в одну веселу й самодостатню істоту, якось навіть смішно говорити про історичну неточність костюмів українських селян Правобережжя XVII століття.

Спробуємо ще пейзажний уривок:

Із-за лісу, з-за туману Місяць випливає,
Червоніє, круглолиций,
Горить, а не сяє,
Неначе зна, що не треба
Людям його світу,
Що пожари Україну
Нагріють, освітять.

А, ні, краще б ми не пробували.

І закриває наш список 10 творів до 210-річчя Кобзаря «Великий льох» — фантасмагорична історія про те, чому ідея Богдана Хмельницького укладати угоди з Московією була так собі взагалі ідеєю (до речі, ця тема, як кажуть, проходить через творчість Тараса Григоровича червоною ниткою — от хто розумів суть речей).  

Твір складається з кількох сцен: автор дає голоси трьом душам, які припустилися фатальної помилки за земного життя, трьом воронам — духам зрадоньки й розбрату, і трьом лірникам — так собі, простим українчикам, яким треба якось жити це життя. 

Уся ця історія відбувається паралельно до розкопок, які росіяни провадять у Суботові — фамільній резиденції Богдана Хмельницького.

Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві.

Отже, ось так ШІ бачить трьох пташечок.

Майже добре, але пташечок то п’ять, то шість, і сніг — це про колір, а не про пору року. Перша церква трошки ближче до тієї, яку ви бачите на звороті п’ятигривневої купюри — власне, церкви у Суботові Черкаської області. Зображення своєю монументальністю тяжіє радше до середньовіччя, ніж до бароко, однак церква в Суботові точно не з колод. 

А тепер спробуємо із воронами:

Отак кричали і летіли
Ворони з трьох сторон і сіли
На маяку, що на горі
Посеред лісу, усі три.
Мов на мороз, понадувались,
Одна на другу позирали,
Неначе три сестри старі,
Що дівували, дівували,
Аж поки мохом поросли.

Ворон знову забагато, але все інше є: маяк (засучасний) у лісі (це на совісті Шевченка) і мох (щоправда, окремо від ворон). Справді, із питанням маяка на горі у лісі треба розібратися докладніше! Є шевченкознавці в чаті?

І останній біт поеми — кульмінація розкопок, коли росіяни, замість скарбів, ловлять облизня: 

Розламали,
Та й перелякались!
Костяки в льоху лежали
І мов усміхались,
Що сонечко побачили.
От добро Богдана!
Черепок, гниле корито
Й костяки в кайданах!

І ШІ дійсно намалював кістяки. І кайдани. І вони досить реалістичні. Чесно кажучи, це найякісніший арт у добірці, і це трохи лякає. ШІ, ми хороші, не треба так зразу. 

Якщо серйозно, штучний інтелект, здається, досі не здатний осягнути метафори й інші тропи, в основі яких — порівняння, а також різні градації іронії та сарказму. Але ми, люди, можемо, а отже, слово Тараса продовжує промовляти до нас так само, як століття тому.