Подкаст «Кльове Слово» — це розмова з дітьми про традиції, історію та культурні особливості, які відбувались на території сучасної України. Зокрема про те, скільки цікавих явищ, значень та подій може ховатись за одним єдиним словом. В четвертому епізоді дізнаємося, що приховує слово «вечорниці».
У світі сучасних технологій, коли можна взяти гаджет і протягом декількох секунд зробити відеодзвінок друзям, у світі, де ми звикли слідкувати за життям інших людей, навіть якщо вони перебувають за тисячі кілометрів, підліткам може бути складно уявити, як відбувалось спілкування молоді 150 років тому.
«Вечорниці» — слово, яке в багатьох прямо асоціюється з танцями, співами і шумними розвагами, насправді є більш широким і глибоким явищем. Вечорниці — це спосіб спілкування молоді та різновид розваг. На вечорниці збирались виключно молоді, неодружені хлопці та дівчата. Саме там вони придивлялись один до одного, вчились комунікувати і заводити дружні та романтичні стосунки.
Чому такі зустрічі називались «вечорницями» здогадатись не складно — відбувались вони саме вечорами. Як в наші дні, так і сто пʼятдесят-двісті років тому велика частина життя людей була повʼязана з роботою та обов’язками в побуті. Тому саме на вечірній час випадала можливість молодим людям розважитись і відпочити.
Відбувалися такі зустрічі на галявинах, час від часу їх називали «зустрічі на колодках». І одночасно таких «вечорниць» у різних кутках села могло бути багато, оскільки села були великі, по три-чотири тисячі хат, і молодь гуртувалась навколо вулиць («кутів»), на яких жила.
Загалом, вечорниці, можна поділити на два типи: «буденні» та «святкові».
На буденні вечорниці, збирались ледь не щодня, а святкові — відбувались напередодні великих релігійних свят, або ввечері у день свята.
Одними з особливо видовищних були вечорниці пов’язані з Днем Андрія Первозванного, що донедавна святкували 13 грудня, а тепер — 30 листопада, і називали їх «вечорниці на Андрія» або «Калита». Звісно, що в холодний період року зустрічатись на вулиці було вже некомфортно, тому молодь переходила в приміщення і збиралась, як правило, в хаті у вдови або жінки, в якої чоловіка забрали в солдати. Могли зустрічатись і у пар, в яких не було дітей. Це наче оренда простору тепер. Платили за приміщення їжею: хлібом чи крупами, рідше грошима.
Починалось все із вечора напередодні «Андрія». Дівчата збирались, щоб ворожити. Але що ж розумілось в ті часи під «ворожінням»? Це були спроби отримати відповіді на питання про своє майбутнє. Найбільш популярним запитом у молодих дівчат, звісно ж, було питання про нареченого та одруження. Дівчатам хотілось знати, чи одружаться вони швидко, принаймні, в прийдешньому році, чи буде вдалим їхній шлюб, яке буде ім’я нареченого, чи буде він з цього ж села…
В книзі Олекси Воропая «Звичаї нашого народу» автор описує, що найперше, коли дівчата збирались разом, то брались пекти «балабушки». Балабушки — хлібний виріб, булочки з білого борошна. Але для цього виду ворожіння потрібно було вчинити декілька додаткових ритуальних дій, наприклад, воду на балабушки можна було принести тільки ротом! І носити варто було так, щоб хлопці не бачили, тому що вони знали про такі звичаї, тож підсиджували дівчат біля криниці, щоб розсмішити. І тоді дівчина не могла донести води в дім і за десять спроб! А правила були такі, що кожна учасниця мала долучитись до замісу саме таким чином. Врешті доводилось дівчатам домовлятись із хлопцями за макітру вареників, щоб ті їм не заважали і дали можливість спокійно продовжували свої дівочі вечорниці.
Отже, тісто замішане, і коли кожна дівчина ліпила свій виріб, то повинна були зробити на ньому помітку, аби могти його відрізнити від інших. Після того, як готові балабушки охололи, їх викладали на підлогу і пускали до хати голодного собаку, за яким уважно спостерігали. Від того, чию балабушку пес першу витягне, вважалось, і залежала доля «нареченої» і її майбутнього «весілля».
Також практикували дівчата підслуховувати попід вікнами розмови, які відбувались в оселях. І якщо чули слово «сидіти», це вважалось поганим знаком — дівчина ще якийсь час буде сидіти та дівувати, а слова «іди», «ходи», навпаки, передбачали дуже приємні події! Також ввечері бігали вулицями та питали ім’я в першого зустрічного чоловіка — вважалося, що їхнього коханого зватимуть так само.
Ось такі гадання і розваги в мріях про майбутнє були у дівчат напередодні Андрія.
Хлопці цього вечора також вдома не сиділи, в них була одна з найвеселіших ночей в році. Саме в ніч проти Андрія парубки могли бешкетувати і водночас лишатись непокараними. Хлопці вигадували тогочасні «пранки» над сусідами, або над батьком коханої дівчини, якщо впадали в немилість. Жарти були не з простих: могли воза затягнути комусь на льох, зняти браму з воріт і віднести на інший кінець вулиці, хтось з сусідів зранку знаходив розібраний на сотні дощечок паркан… Тож парубочі забави на Андрія були не менш захопливими ніж зустрічі дівчат.
Але найбільш видовищними були вечорниці в день Андрія. В цей вечір разом збирались і хлопці, і дівчата та розігрували ціле театральне дійство, яке називалось «кусання калити».
Калита — це великий круглий корж із білого борошна, який неодмінно пекли всі дівчата, присутні на вечорницях. Його випікали додаючи мед, а зверху прикрашали горіхами, маком, сушеними ягодами та лишали всередині дірку для того, щоб можна було протягнути стрічку чи мотузок і повісити калиту посередині хати, прив’язавши до сволока — балки, яка знаходилась під стелею. Кріпили такий корж досить високо, щоб стоячи його складно було вкусити. І далі розігрували особливу виставу: на вечір обирався один «пан Калитинський» — дуже веселий хлопець, який був головним і запрошував до себе в гості «пана Коцюбинського», щоб кусати калиту. Ним міг бути будь-який хлопець, що присутній на вечорницях.
Пан Коцюбинський брав коцюбу (побутове знаряддя у вигляді насадженого на деревʼяну палицю залізного прута із загнутим кінцем для перемішування дров у печі) і починав на ній скакати кімнатою — такий собі сучасний хобіхорсинг. Після декількох кіл, розігрували виставу: головні герої ставали один навпроти одного і вели такий діалог:
– Добрий вечір, я пан Калитинський. А хто це до мене приїхав?
– Я — пан Коцюбинський. Приїхав калиту кусати.
– А я буду по писку писати.
– А я вкушу!
– А я попишу!
Розмова була жартівлива і головним завданням ведучого вечора «Калитинського» було розсмішити свого гостя і помазати сажею. За деякими згадками хлопець, якого сажею помазали, вже калиту кусати не міг.
Але «кусання калити» справа не проста — мало того, що медовий корж сам по собі досить твердий, то він ще й був підвішений за мотузку, тож калита мала особливість сильно крутитись, що значно ускладнювало процес кусання. Але вперті й вправні хлопці все ж таки доходили свого. В кінці розваг молодь сідала до спільної вечері, яку приготували дівчата, співали пісень і якщо на свято були запрошені музики, то, звісно ж, ще й танцювали.
Андріївські вечорниці — приклад давніх веселих молодіжних розваг, які й тепер продовжують святкувати, а також намагаються відроджувати і в наш час у великих містах.
Проєкт «Подкаст «Кльове Слово» створений спеціально для дітей командою ГО «Теревені» і реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».
Слухайте «Кльове Слово» на Spotify, Apple Podcasts, Google Podcasts, Soundcloud, Youtube, Megogo, NV podcasts, ABUK.
