Автор: sensor

З 31 травня до 9 червня у Києві відбуватиметься Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Зокрема, у межах цьогорічної теми центральної  позаконкурсної програми «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя» пройде показ фільму нідерландського режисера Вальтера Стокмана «Київські файли» (англ. The Kyiv Files).

Стрічка працює з темою памʼяті, проговорює досвіди радянських часів, коли особисте життя кожної людини було просякнуте тривогою та недовірою через постійну можливість бути вистеженим і покараним. Фільм складається з документальних історій трьох героїв, яким випала нагода побачити архівні справи, відкриті КҐБ на них самих, та подивитися на себе крізь моторошну оптику радянських спецслужб.    

Матеріал для стрічки Вальтер Стокман шукав у розсекречених архівах КҐБ в Києві, звідси і її назва. У цьому режисеру допомагав зокрема й історик Едуард Андрющенко — автор книги «Архіви КҐБ: невигадані історії». Історик разом із кінокритиком Ігорем Кромфом подивилися фінальну версію фільму, обговорили процес його створення та поділилися враженнями про стрічку.

Ігор Кромф: Це не перший фільм Вальтера Стокмана, який я дивився. Він в цілому досить відомий нідерландський документаліст. Але раніше, наскільки знаю, більше працював з темою музики, однак згодом перейшов до більш соціальних питань. Мабуть, найбільш разюча його робота — досить старенький документальний фільм «ASH — самогубство по всьому світу» (англ. ASH worldwide suicide), який розповідає про записки самогубців, що публікувалися в інтернеті. І от він починає займатись питаннями пам’яті, на прикладі розсекречених архівів КҐБ. Ця робота точково може бути продовження його попереднього документального фільму «Лінива качка» (англ. Lazy Duck), який є документальною судовою драмою.

Та мене найбільше привабило не так те, наскільки ці сюжетні лінії були цікаві, скільки те, що наприкінці з’являється справжній каґебіст, який розповідає про те, як працює це вербування, як вони самі працювали. Тому що історій про переслідування КҐБ є багато, а от саме контексту, який би давали самі працівники системи, — недостатньо, принаймні в Україні. От цей момент у документальному кіно мені дуже сподобався, тому що можна почути і того, хто, скажімо так, пішов із престолу.

Тут взагалі варто розуміти, що документалістика про діяльність спецслужб — це завжди така дуже рамкова історія, де до кінця складно знайти правду. Тому що самі спікери — це або історики, які працюють з наявними даними, які є в доступі; або це власне колишні чи нинішні співробітники таких структур, які неохоче діляться інформацією чи взагалі розповідають лише те, що їм, на їхню думку, може бути вигідним. 

Едуард Андрющенко: Я вперше почув про цього режисера, мабуть, наприкінці 2018 або вже у 2019 році. Тоді в мене ще був невеликий досвід роботи з архівами, я просто почав робити деякі цікаві знахідки. Натомість керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху  (заступник директора Архіву СБУ (2014-2016) Володимир Бірчак, який зараз воює і який набагато досвідченіший за мене у темі архівів та знає чимало справ) тоді мені розповів про голландського режисера, в якого була ідея зняти фільм. Стрічка мала складатися з реальних архівних історій: документів, спогадів та самих героїв, які б на камеру щось розповідали.

Вальтер Стокман у своїх інтерв’ю казав, що зацікавився цією темою одразу, як прочитав новину про те, що архіви КҐБ в Україні розсекречують (напевно, він має на увазі 2015 рік і закон про декомунізацію). А ще, думаю, він надихався фільмом «Життя інших» (реж. Флоріан Генкель фон Доннерсмарк) і щось у такому ж дусі хотів зробити, але саме з реальними історіями — про контроль з боку КҐБ, прослуховування і вербування та про сприйняття цих усіх речей самими каґебістами, завербованими об’єктами стеження. Ми з ним тоді звʼязалися і наша співпраця тривала кілька років.

Стокман одразу озвучив власні критерії та бачення. По-перше, ця історія мала якось бути повʼязаною із закордоном: звичайно, там могли бути радянські громадяни, а неодмінно й іноземні втікачі, шпигуни або ж туристи.

Другий важливий критерій, який «відсіював» одразу безліч історій, — це те, що потенційні герої мали бути ще живими, принаймні один з учасників. Тому ми не зосереджувалися на справах сталінських часів, натомість  більше шукали матеріали 1960–80-х. Також було важливо, щоб це була не повністю політична історія. Тобто вона могла бути з якимось політичним відтінком, але щоб людські стосунки все одно превалювали. Умовно кажучи, якщо людина тікає за кордон, то Стокману у ролі героя був цікавіший не дисидент, який думав тільки про те, як йому писати політичні маніфести, а, скажімо, митець. Тобто творча людина, яка не могла повністю себе реалізувати. Проте є велика проблема, що таких матеріалів, які от його потенційно цікавили, тобто оперативні свідчення: прослушка, зйомки прихованою камерою, фото, відео — цього залишилося вкрай мало. Це, напевно, основний момент, який не всім відомий і який розчаровує багатьох, хто приходить в архів. Він ще більше ускладнив роботу.

Тут я ще зроблю невеликий екскурс, щоб було зрозуміло. Кримінальні справи зазвичай доволі прямолінійні: людину арештували, вона дає якісь там показання, потім формують протоколи допитів, далі — вирок. А от оперативні справи завжди більш непередбачувані, вони мають у собі елемент несподіванки. Тобто, коли за людиною спостерігають, то все, що відбувається у її житті, всі методи та види роботи спецслужб зберігаються у справах. У брежнєвські часи були умовні три категорії: справи оперативної перевірки, спостереження і розробка. Це певна градація: перевірка — найлегший варіант, коли про людину вперше щось почули і хочуть взагалі дізнатися, чи цікава вона. Якщо так — у гру вступають наступні категорії стеження. Такі справи масово знищували, особливо наприкінці 1980-х років.

Про більшість, наприклад, дисидентів,  митців чи письменників дуже-дуже мало документів до нас дійшло. Якщо цікавить, наприклад, література або кіно, то ситуація така сама. Я можу сказати, що майже дивом збереглася справа Олександра Довженка. Проте у ній там чотири томи, здається, і це 1930–40-ві роки, ще до того, як він переїхав у Москву. Про справу Довженка повсякчас виходять книжки, от Юрій Шаповал нещодавно випустив нову — двотомник «Олександр Довженко» (2022). Є ще написані історії за матеріалами доносів колег на Довженка. І це, мабуть, найцікавіша оптика — писати з позиції агента.

З «літературних» ще є справи на Миколу Бажана, Андрія Малишка та Остапа Вишню. З пізнішого періоду шукати можна, до прикладу, на Ліну Костенко. Там тільки коротенькі документи, але, я сподіваюся, це буде цікаво та корисно. А от цілих справ не збереглося, а поготів з фото, прослушками та діалогами — це дійсно велике розчарування. Я, як і будь-який дослідник архівів, часом сиджу і думаю про те, що могло бути ще стільки цікавого матеріалу для таких класних досліджень та книжок, — але ну що поробиш, працюємо з тим, що є.

А Вальтер, наприклад, дуже розраховував, що там буде реальний відеоматеріал, чи що залишилося хоч трошки фотографій — як от у справі Лісових, із якою йому пощастило. Є, звичайно, навчальні фільми КҐБ, які свого часу показували курсантам, і там зафіксовані справжні операції. Проте виникає наступна проблема: ці матеріали неможливо оцифрувати, тож їх просто нема на чому дивитися.

Наскільки я знаю, полякам чи чехам, наприклад, в цьому плані пощастило більше. У Чехії робили цілі виставки, фотоальбоми, присвячені матеріалам спецслужб, наприклад, «Прага в об’єктиві комуністичних спецслужб». Там були фото, зроблені прихованою камерою, на яких зображені дисиденти (люблю роздивлятися обличчя цих людей і намагатися вгадати: помітили вони стеження чи ні), зокрема майбутній президент, і, звісно ж, архітектура старого міста — можна знайти дуже ефектні аматорські знімки. Крім того, на таких знімках я люблю роздивлятися обличчя тих людей і пробую вгадати, чи помітили вони стеження в той момент, чи ні.

Часто мені фактично наосліп доводилося шукати матеріали, маючи тематичну рамку від Вальтера. Коли я намагався цей запит ретранслювати архівістам, вони пояснювали, що це не так просто працює — немає такої картотеки, за якою чітко можна відсіяти справи, котрі стосуються іноземців. Тому справи доводилося шукати дуже опосередкованими способами. Бувало таке, що знаходив якусь справу, в якій сам не зацікавлювався і розумів, що це якраз для нашого Вальтера. Писав йому певний синопсис, і він забирав матеріали собі

Остання проблема, на якій Вальтер неодноразово наголошував, це те, що не всі герої погоджувалися на співпрацю і спілкування. Він вважає, що це наслідки тоталітаризму. У багатьох пострадянських людей лишається підсвідома травма, небажання ворушити минуле. Був навіть один герой, чия історія підходила Вальтеру за багатьма критеріями, там було що розказати, але він відмовився. Десь у 1970-ті це був успішний молодий чоловік, киянин, з перспективами непоганої карʼєри, але він цілком легально поїхав у Нідерланди і лишився там. Зрештою виявилось, що він зараз у Штатах, Вальтер навіть літав до нього у Флориду, але чоловік не пішов з ним на контакт

Була ще одна історія, кадри з якої присутні у фільмі (коли дівчина розгортає червону тканину). Герой цієї історії також не захотів потрапити у фільм, але про нього трошки розповім, не називаючи прізвища. Він вийшов 1 травня чи 7 листопада на демонстрацію з якимось саморобним транспарантом. Червона тканина — це якраз зразок саме такої тканини, з якої він виготовив той транспарант, і там були якісь соціальні гасла про м’ясо, доступність продуктів, забезпечення робітників, щось у такому дусі. Його заарештували та засудили, хоч він за поглядами, що тоді, що зараз — переконаний комуніст. Він сидів у таборах із дисидентами, здається, навіть із Чорноволом, але постійно дискутував з ними, бо він був зовсім не за націоналізм та демократичні цінності. Його цікавило тільки втілення марксистських ідей в життя і соцзабезпечення працівників. І зараз він лишився на таких самих позиціях. У розмові телефоном, коли ми намагалися домовитися про його участь у стрічці, він одразу сказав, що не хоче зʼявлятися у фільмі, але продовжив ще хвилин 40 розповідати, чому взагалі не згоден із тими дисидентами. 

Ігор: Ну якщо ми говоримо про цю історію з голландцями, яка починає фільм, то тут власне не доводиться говорити про жертв режиму, бо вони реально здійснювали шпигунську діяльність в СРСР. 

Едуард: До речі, не я її знайшов для режисера. Але почну з іншого боку: як загалом виглядають шпигунські справи в архіві КҐБ. Їх небагато, якщо не говорити про 1930-ті роки, коли була параноя і тисячі шпигунів яких завгодно країн. Реальні шпигуни починаються з хрущовських часів, їх ловили і судили — як іноземців, так і радянських громадян. Хоч таких справ дуже мало, але вони завжди цікаві. Я їх дуже люблю, але навіть вони виглядають не такими захопливими в житті, як фільми про Джеймса Бонда. От у мене в книзі «Архіви КҐБ: невигадані історії», наприклад, така лише одна — про північнокорейського шпигуна.

З цими ж голландцями, наприклад, була доволі типова історія. Тобто це виглядало так, ніби звичайні  туристи приїхали на власній машині. Їх пускали в країну, для них були кемпінги, — насправді на території України було багато кемпінгів для іноземців, — у готелях вони, звісно, також жили і проїжджали звичний туристичний маршрут: через Львів до Києва, а далі, як варіанти, Одеса і Крим. За ними при змозі завжди слідкували, потім намагалися до них відправити агентів, аби стежити уважніше. Особливо за тим, що вони фотографують. У деяких випадках КҐБ сильно нервували, коли знімали, наприклад, черги чи сміття на вулицях. Це зрозуміло, бо такі речі були частиною пропаганди, але формально не можна причепитися, бо фото на вулицях не заборонені, тому вони просто фіксували це. А от коли фотографували щось схоже на військові об’єкти або мости, залізницю, лінії електропередач — це все вже могло свідчити, що скоріш за все фото іноземці передадуть своїм розвідкам.

Ігор: Ну але ж їх не могли затримати просто за фотографії красивого мосту через річку?

Едуард Андрющенко: Так, але якщо це, наприклад, робиться системно або те, що іноземці фотографували — не зовсім звичайні краєвиди, особливо якщо для фото використовували компактні фотоапарати.

Ігор: У фільмі ж, власне, і відбита історія, що каґебістиспеціально поставили танкову колону, щоб перевірити, чи туристи її сфотографують. Я собі змоделював таку ситуацію. От, умовно кажучи, я їду на машині в якійсь там Німеччині чи Франції як турист, а навпроти їде колона умовно якоїсь техніки, я б її точно сфотографував — просто тому, що це прикольний кадр. 

Едуард: У випадку з голландцями, вони відфотографували такий цілий альбом, і мені випала нагода переглядати його скани. У матеріалах, якщо не помиляюся, бачив, що в цих туристів вилучили заховану спецтехніку, вони ще мали різні схованки — тобто це був такий традиційний набір і спосіб роботи шпигуна. Зазвичай це все вилучалося, коли таких шпигунів ловили. 

Ігор: Але Вальтер Стокман говорить із сином цього героя, який насправді непогано розповідає про все.

Едуард:  У цьому фільмі найбільше мене здивувала історія нашої куртизанки — а саме те, що режисерові вдалося таке розшукати. Цю історію відкрив теж наш Володимир Бірчак і, скажімо так, я від багатьох колег чув, що десь хтось бачив цю справу навіть у читальному залі. Це цікавий випадок, бо коли я вперше прийшов в архів, вона лежала на столі, — але це ж була чужа справа, її не можна чіпати, не можна навіть відкривати. Та я все ж прочитав назву «Куртизанка» і подумав собі, що, напевно, це щось круте, бо назва інтригує, але водночас засумнівався, бо часто в житті буває так, що за цікавою назвою там якась нудна фігня. 

У тому разі виявилося, що це все-таки крута історія, в якій француженку підозрюють у шпигунстві. До неї відправляють молодого красивого агента-українця, який закручує з нею роман. Звісно, що родзинка цієї справи — це власне фото сексу. Ніхто нічого подібного за всі роки роботи в архіві не бачив. Тому всі були шоковані, що такі матеріали існують, і їх вочевидь більше, просто інші ще не знайдені, бо, знову ж таки, приходячи в архів, ти не можеш попросити всі збережені оперативні справи, де є фото сексу. Це все випадково викривається, а Володимиру просто пощастило це знайти.

Ігор: Мені взагалі було цікаво, коли я цю сюжетну лінію дивився: чи справді герой Богдан, який був агентом КҐБ, любив її, чи ні? Хоча б трішки. Чи все ж таки це було суто службове завдання? 

Едуард Андрющенко: Я чув безліч розповідей, проте не про агентів, а про кадрових каґебістів, у яких було завдання саме познайомитися з іноземкою і зайнятися з нею сексом. Ці розповіді доволі цинічні і, звичайно, ні про яку любов там і не йшлося. 

Не знаю, як у цьому випадку. Було б феєрично, якби раптом Богдан і ця куртизанка зустрілися — шкода навіть трішки, що це не вдалося б докрутити, адже Богдан би не погодився. Та й загалом важко зрозуміти, які емоції відчуває жінка — вона намагається все в собі тримати. Хоча сцена, звичайно ж, дуже крута і, мені здається, не в останню чергу через майстерність режисера. 

Ігор Кромф: Мені взагалі здається, що ключовий момент усіх цих історій настає тоді, коли люди розкривають свої справи і власне дивляться, розмірковують про них. Це такий важливий режисерський хід. Найбільше це проявляється в сюжетній лінії Лісових, коли, наприклад, героїня дивиться план квартири, який намалював каґебіст, і намагається згадати, як насправді виглядало приміщення і хто саме мешкав по сусідству — а ми пригадуємо, що то був сексот.

Едуард: А ти ж зрозумів хто був автором тих малюнків, що демонструються на початку фільму, де, зокрема, ця червона тканина? Оце фішка, звісно…

Ігор: Так, міністр освіти (йдеться про Оксена Лісового — ред.). Я так розумію, що на час зйомок він ще не обіймав посаду.

Едуард: Коли я знайшов цю справу, то насамперед, звісно, це була для мене історія подружжя дисидентів. Я тільки потім нагуглив, що їхній син, який очолює МАН, а згодом Міністерство освіти, і син, який потім згадується в документах, — це одна людина. А на момент зйомок він був ще військовим.

Ігор: Мені дуже подобається момент в цій історії, коли жінка дивиться свої фотографії з донькою і каже: «Це ж ми там гуляли, а вони нас фоткали, і як вони близько — хто б це міг так близько до нас підійти?» Це прямо дуже потужно, коли люди через роки розуміють, що в якісь конкретні моменти, котрі вони пам’ятають, за ними ще хтось стежив.

Едуард: У мене бувало, що я надсилав людям текстові документи, що про них доповідали або які там розмови прослуховували, але в моїй практиці був лише один випадок, коли ще й фотографії показував — про нього я теж згадував у своїй книжці.

Ігор: У мене ще питання: а де знайшли співробітника КҐБ, який з’являється у фільмі? 

Едуард: Я ще звернув увагу, що цю сцену знімали в синьому залі Будинку кіно…

Ігор: Так. Просто є багато контенту, в якому колишні каґебісти розповідають щось про свою структуру. Є навіть окреме інтерв’ю з чоловіком, який працював в резидентурі в Мексиці й, зокрема, спілкувався з убивцею Кеннеді — Лі Гарві Освальдом. 

Едуард Андрющенко: Вальтер про нього дізнався з архіву новин 1990-х у Нідерландах. Наразі про нього відомо те, що він колишній співробітник КҐБ, який після розпаду СРСР очолив українську розвідку. Тобто в різні періоди він був по обидва боки.

Ігор: Із таких відомих каґебістів в Україні я знаю тільки покійного першого голову СБУ та прем’єр-міністра Євгена Марчука, який в радянський час служив у 5-му управлінні КҐБ, яке займалось переслідуванням дисидентів. 

Едуард: Так, усі хотіли проінтерв’ювати Марчука, але, здається, нікому його не вдалося розговорити на тему КҐБ, хоча він нікому не відмовляв у розмові. Про нього навіть згадують деякі дисиденти. Наприклад, Іван Дзюба описує, як один раз він його вів по коридору, говорив українською мовою і назвав Федорчука — голову КҐБ — прищем. Це було сміливо. А саме про КҐБ він не говорив, хоча це міг би бути один із найцікавіших співрозмовників на цю тему. 

У мене був, правда, ще один випадок, коли я загуглив прізвище слідчого — звісно, стовідсотковий метч був би, якби знайти тих, хто конкретно займався справами, які мене цікавили. До речі, чи не в справі Лісової фігурує майор Бузина — батько публіциста, колишнього члена вже розпущеної партії «Російський блок» Леся Бузини. Я зробив запит, але відповіли, що він уже виходив на пенсію з СБУ, у 90-х, напевно, а його справи вже з нерадянським грифом, тому, відповідно, їх не можуть надати. Хоча, думаю, якщо зробити запит удруге, можливо, щось би й вдалося знайти у цій справі.

Ще один випадок був, коли я гуглив ім’я та прізвище слідчого, а він виявився професором юридичного факультету КНУ, тому я через кафедру дістав його телефон. Деталями він в розмові не ділився, але загалом відповів коротенько на ті запитання, які мене цікавили. До речі, він же й згаданий в історії, яку я пропонував Вальтеру. Це про red bikini girl (дівчину в червоному бікіні), Ліліану Гасинську, яка втекла з круїзного теплохода в Австралію, потім стала відомою і знялася у відвертій фотосесії для австралійського випуску журналу «Пентхаус». Ця історія в принципі підходила Вальтеру, але сама героїня на зв’язок не вийшла. Тому я просто написав про неї статтю, без  спогадів і коментарів.

Ігор: Мене ще один момент зацікавив. Він на початку знімає в будинку для літніх людей в Івано-Франківську. І там є цікаві моменти, наскільки я зрозумів, в одному будинку для літніх живуть якісь дисиденти чи взагалі певні підпільники, їхня історія, на жаль, не розкрита. І при цьому живе співробітниця КҐБ — ця жінка просто заявляє, що вона та її чоловік працювали в КҐБ.

Едуард: У цьому будинку для літніх людей була історія, яку можна було б розповісти, але не вдалося знайти відповідні справи. Вальтера зацікавили самі люди похилого віку, які пережили часи жорсткого державного контролю і були певними символами пострадянського травмованого покоління.

Ігор: Сама історія достатньо цікаво документально скомпонована. Наприклад, ці літні люди показують фотографії себе молодих із цих справ КҐБ. І це цікавий кіношний ефект, він показує суперечність історії. Та й загалом цей фільм — дуже ґрунтовна робота про пам’ять.

Едуард: Так, зі своєї позиції скажу, що робота з пошуком була колосальною — це і відбір, і відсіювання цих справ.

Ігор: Тобто вас як консультантів було двоє — ти і Володимир Бірчак?

Едуард: Якщо ми говоримо про архів, то так. 

Ігор: І це вагома робота. А як тобі, до речі, назва? Чому це «Київські файли», якщо, наприклад, історія з куртизанкою — це львівська справа?

Едуард: Так, але ця справа лежить у Києві, в архіві СБУ — в галузевому, не в обласному управлінні.

Ігор: Тобто назва відсилає не до міста, а саме до місця, де лежать файли.

Едуард Андрющенко: Так. Бо географічно у справі Лісових, наприклад, узагалі більшість матеріалів із табору. У цих документах навіть згадується Стус, який, по суті, був умовно «співтабірником», і Лісовий навіть із ним взаємодіяв. Але всіма цими історіями займалися саме в Києві.  

Ігор: А як тобі власне вже готовий фільм? 

Едуард: Мені він сподобався як глядачеві, так і як експертові. Деякі кадри, які не стосуються історії, але доповнюють її контекстуально, видаються ще й такими цікавими знахідками. А ще подумалося про історію з Лісовим:  на неї  було б цікаво поглянути з перспективи сучасності, коли вже він став би міністром і ці дитячі малюнки висіли б у нього в кабінеті. 

Ігор: Погоджуся, це була б хороша сцена.