Автор: sensor

Читання як процес може перетворитися на один із найцікавіших досвідів, коли потік слів переносить від дії до дії, іноді змушуючи перечепитися за каміння раптових образів, які наприкінці врешті отримають пояснення. Або можна пошукати ці пояснення самостійно — залежить від готовності податися за текстом. Бо він часом може бути ще тим примхливим зайчиком, який разом зі своїм сенсом постійно вистрибує з рук. І все ж чи вартий такий досвід — чи можна полюбити й приручити це химерне звірятко?

«Зайчик» — це другий роман канадської письменниці, доцентки програми креативного письма в Сірак’юському університеті Мони Авад, який вийшов у 2019 і став переможцем Ladies of Horror Fiction Award від Horror Spotlight. У цьому ж році роман потрапив у фінал премій читацької спільноти Goodreads Choice Award і New England Book Award від Асоціації незалежних книготорговців Нової Англії. Також він увійшов до списків найкращих книг 2019 від медіа Time, Vogue та New York Public Library. Компанія Bad Robot Productions готує за романом екранну адаптацію. Українською «Зайчик» вийшов на початку 2025 року у видавництві «Жорж».

Наразі в доробку Мони Авад короткі оповідання, статті, репортажі та 4 романи, а восени 2025 очікується видання наступної книжки — We Love You, Bunny. Це продовження і водночас передісторія «Зайчика», бо розповідатиме про вже знайомих персонажок і їхнє бачення того, що трапилося.

Читання «Зайчика» — наче мандрівка лісом у сутінках (або, як за текстом, «у блакитну годину»): латки неба ледь-ледь видніються з-за крон дерев, тож доводиться намацувати стежку, щоб не впасти — у кролячу нору, наприклад. Бо раз — і падіння, раз — і декорації змінюються, а частина тексту — це вже якесь чаювання посеред цього лісу, тільки замість закусок — дивні мінікексики, а від запаху паленого цукру, що гусне в повітрі, злипаються і думки. І ще один поворот у тексті — і знову похід у ліс, тільки цього разу з усвідомленням, що він магічний, одна зі стежок може навіть привести до пряникового будиночка, тож краще запастися сокирою на випадок, якщо не хочеться йти за звичним сюжетом казки… 

До сприйняття тексту не таким, яким він є, спонукає сетинг, у якому розгортається історія. Головна персонажка оповіді Саманта Гезер Меккі потрапляє на магістерську програму літературної творчості — одну з найпрестижніших у найпрестижнішому Ворренському університеті. У її групі — ще четверо студенток, які поміж собою називають одна одну Зайчиками і влаштовують закриті вечірки та якось запрошують приєднатися й Саманту.

Оповідь ведеться від імені головної персонажки — ненадійної нараторки, тож усе й усі, кого вона зустрічає і бачить, висвітлюються в тексті через її враження й досвіди. Зокрема, Саманта очуднює одногрупниць: 25-річних студенток, які в романі поводяться наче дівчатка, носять цікаві й лялькові сукні, вигадливо заплітають волосся — а ще їх постійно можна побачити в обіймах:

Потайки Саманта все ж мріє опинитися в таких обіймах — чи принаймні в колі цих незбагненних поки студенток. Головна персонажка має подругу Аву, яка, проте, не навчається в університеті, а тому в аудиторії та на заняттях із творчих майстерень Саманта почувається самотньою і відкинутою. Тож отримуючи щоразу шанс приєднатися до Зайчиків — спершу на запрошення, згодом повертаючись до них у думках і вчинках, — вона хапається за нього.

Хоча Зайчики — це збірний образ закритої для Саманти спільноти, та кожну з них виділяє за тими чи тими рисами. Наприклад, Кексик, вона ж студентка Керолайн, — зазвичай любʼязна з усіма, їй притаманні пастельні тони у вбранні. Моторошну Ляльку, або ж Кіру, вирізняють бурштинові очі, вона водночас «така собі лялька, домашня тваринка для інших Зайчиків», але на неї можна покластися у критичні моменти. Віньєтка, або Вікторія, — єдина панкиня у світло-рожевій компанії, а Герцогиня, або Елінор, справді відповідає своєму прізвиську й очолює цю маленьку спільноту. Цікаво, що деякі характеристики дівчатам Саманта дає і за тим, як і про що вони пишуть: чи то епатажні оповіді, чи герметичні «проеми» (авторський неологізм, що позначає тексти на межі прозового й поетичного жанрів). Надалі в романі Зайчики фігуруватимуть саме як зграя на чолі з Герцогинею-Елінор і протиставлятимуться Саманті та її подрузі Аві, які обирають замість сяйва щось темне, замість гамірних вечірок — тихі, проте не менш радісні одна для одної посиденьки в забігайлівці.

Ще одним персонажем стає середовище, в якому відбувається дія і яке також не оминуло увагу Саманти, — це університет у Воррені, описане несправжнім, містом-замальовкою. Тут відбуваються усі ключові сцени роману, тож через це «Зайчикові» часто приписують естетику dark academia, коли оповідь розгортається навколо певного закладу освіти — переважно з тривалою історією і вайбовими готичними будівлями — чи маленької студентської групи, часто зі спеціальності, пов’язаної з творчістю або класичними мовами й літературою:

Окрім того, що про світ роману можна дізнатися з описів Саманти, це яскраво передається на рівні тексту. Те, як персонажка говорить про місто, в якому поза межами університету чи не кожну ніч відбуваються як не вбивства, то грабунки, те, як вона відгороджується від одногрупниць не тільки через поведінку і зовнішній похмурий стиль, а й називанням. Взаємини з іншими студентками можна простежити через те, як Саманта ідентифікує їх для себе. На початку — це спільнота-зграйка Зайчиків, які розважаються на своїх закритих і не менш таємничих Салонах непристойностей. Згодом, побувавши на одній із таких зустрічей і розповівши присутнім про себе, Саманта пізнає і їх, тож виокремлює кожну з чотирьох за прізвиськами. У певний момент персонажка настільки захоплюється спільнотою — адже дівчина нарешті не така самотня, — що губить власне «я»: її думки й почуття ототожнюються з тим, що відчувають учасниці спільноти, тож ключовими стають «ми» і «Зайчик», що керує їхніми зустрічами-майстернями. А часом про відстороненість головної персонажки від того, що відбувається, свідчать і короткі ремарки: «промовляє голос», «чую, як кажу».

Творчі майстерні — одна з компонент спеціальності програми, на якій навчається Саманта. В університеті група збирається з викладачами, щоб у колі обговорити свої написані твори. У романі йдеться про останній рік навчання, тож наприкінці семестру студентки мають показати готовий доробок — книжку. В Саманти творчий блок, хоча до вступу, як пригадує, вона писала багато, а все почалося з вигадок і записів у блокнот ще з дитинства. Зараз персонажка переживає не найкращий період у житті: проблеми в родині, дивакуваті сусіди, незатишна квартира, яку може собі дозволити, у небезпечному районі міста. Подруга Ава не розуміє її бажання влитися у спільноту, що мешкає у цьому фальшивому середовищі й удає з себе бідну богему, навчаючись в одному з найпрестижніших університетів на творчій спеціальності. Проте Саманта через нависле відчуття самотності, браку місця, де вона почувалася б у безпеці, хоче знайти таку опору, немов заземлитися. Тому пробує себе в майстернях Зайчиків, які, за їхніми словами, власне, і працюють, щоб звільнитися й нарешті творити.

Те, що відбувається на таких сходинах, буквально вибухає міксом химерності й несподіваних образів: дивні відвідувачі — Гібриди, або ж Крихітки (чи Чернетки), як вони їх називають, із покрученими тілами й кінцівками — супроводжують дівчат на кожній зустрічі; ледь чи не жертовні ритуали зі справжніми зайчиками, адже їх потрібно зловити з вулиці і принести в дім для наступного експерименту в майстерні. У цьому проявляється сатира роману Мони Авад: вона написала те, що відчувала, вступаючи на магістерську програму з письменства. Власне, дивні ритуали — це метафора творчого процесу: бачення того, як вигадуються локації і персонажі, як вони мають ожити і стати такими, щоб хтось, коли читатиме про них, обов’язково повірив і зміг співпереживати. Тільки-от питання в тому, чи не надто полохливу тваринку студентки щоразу добирають для творчості…

У романі через розмови про письмо і майстерні авторка критикує те, наскільки подібні начебто найпрестижніші навчальні програми й університети вивищують мистецтво заради мистецтва, оспівуючи його й водночас не ставлячись до його інструментарію — текстів зокрема — як слід. Це сатира на снобізм подібних спільнот:

Мона Авад не вперше звертається до тем тілесності: у своєму дебютному романі 13 Ways of Looking at a Fat Girl на прикладі головної героїні вона показує, наскільки на сприйняття особистості впливає зовнішність; у All’s Well пише про режисерку, її спроби, попри все (і окремо — надокучливий біль у спині), зробити виставу за Шекспіром; а в романі Rouge персонажка постійно переймається за стан своєї шкіри. У «Зайчикові» письменниця продовжує говорити про тілесне як сатиричний погляд на вивищення мистецтва — мовляв, незрозумілий, але насправді цілком зрозумілий образ «Тіло як місто і місто як Тіло». Тіло і тілесне — це й про описи Зайчиків: «…рожево-білі тіла, кирпаті носики та ніжні персикові щічки», — а ще про досвіди, яких вони не мають, і цим вирізняється Саманта, якій доводиться буквально виживати у скрутних умовах. Іронічно, та часом такі переживання можуть стати поштовхом для виписування у тексті.

Роман також містить безліч алюзій на мистецькі твори, які доповнюють антураж сатири, — від назв пісень, як-от Wuthering Heights (до слова, «Буремний перевал», як і текст Емілі Бронте) виконавиці Кейт Буш, до феміністичного тексту «Власна кімната» Вірджинії Вулф, — і це відгукується тим, як Зайчики прагнуть бути незалежними жінками, але водночас одержимі експериментами зі своїми Гібридами-Крихітками, які в романі описуються в чоловічих образах. Дещо втрачається при перекладі й часом бракує приміток. Наприклад, в описах Крихіток можна відгадати фразу «You have to kill your Darlings» — і для англомовного читача також звучить як одна з порад, що, як не дивно, стосується письма: часом доводиться скорочувати свої чернетки (своїх любих крихіток) й прибирати навіть улюблені місця, щоб не обтяжувати текст. Або ж в оригіналі Warren (Воррен) має значення «кролятник». Або розлапкована в романі цитата «Книжка має бути як сокира для замерзлого моря всередині нас» відсилає до листування Кафки і його думки про силу мистецтва, а в романі над цим іронізують і ще й буквально візуалізують сокиру.

Це маленькі деталі в тексті, які цікаво було би доповнити в українському виданні — або ж дослідити самостійно, бо в будь-якому разі роман можна прочитувати на різних рівнях. «Зайчик» насправді багатошаровий.

Про те, яким може бути «Зайчик», свідчать два видання з різними обкладинками, які немов лаштують певне очікування від тексту: якщо хочеться почитати гламурний горор у казкових декораціях — ось тематична рожева обкладинка, якщо очікуєте занурення — падіння — у внутрішній світ Саманти, її проживання пригоди на останньому році навчання — чом би не вибрати чорну. Та й загалом — це дуже стильно. Особливістю українського видання є тверда обкладинка на противагу пейпербеку оригіналу, а ще — чорний зріз. Недоліком є те, що фарба з нього може залишатися на пальцях і сторінках у процесі читання. Інтерактив із вибором видання немов залучає до дослідження — яка історія ховається за обкладинкою?

В одній з відеопрезентацій Мона Авад налаштовує на читання казкової історії з елементами горору. Так, наприклад, Зайчики — не єдині персонажі-звірі, також згадують про викладачів-хижаків — Лева або піклувальницю-ведмедицю Пікл-Пікл, яку Саманта ще кличе Фоско. Такі анімалістичні імена справді додають оповіді казковості, а згадки про Алісу в Країні Див чи загублену в лісі Червону Шапочку тільки посилюють таке сприйняття.

А, наприклад, відома канадська письменниця й авторка перекладених українською романів «Оповідь служниці», «Заповіти», «Рік Потопу», «Орикс і Деркач», «Сліпий убивця» Марґарет Етвуд назвала текст готичною сатирою в літературній школі. Бо й справді романи, які розповідають історію і пов’язують її з певною локацією і таємницею, називають готичними.

Те, що «Зайчик» — це все ж сатира й висвітлення буденних речей або того, що переживає головна персонажка, через зовнішні речі й події — хай якими химерними вони видаються — залишається ключовим, і роман упевнено продовжує таку манеру оповіді, яка перевертає уявлення про усталені жанри, дозволяє побачити звичне з незвичного ракурсу. Серед сучасних текстів схожими можна назвати романи «Останній дім на безпечній вулиці» Катріони Ворд, яка створює нестандартний детективний трилер, «Чорні водяні лілії» Мішеля Бюссі про те, що не всі персонажі такі, якими спершу здаються, «Піранезі» Сюзанни Кларк, химерний текст якої складно визначити одним жанром, а ще в ньому також безліч відсилань і алюзій до інших творів. А серед проєктів на межі літератури й кіно — казка-притча «Лабіринт Фавна», яку в 2019 році режисер Ґільєрмо дель Торо з письменницею Корнелією Функе втілили в текст. 

«Зайчика» можна прочитати як кримінальну історію але з позиції співучасниці — ніби часткову інтерпретацію пригод Аліси в Країні Див, що одного разу, повернувшись із кролячої нори, у якій ще клубочиться туман із люльки Гусені, вирішила описати свій досвід. Також цей роман можна прочитати як гіперболізований опис творчого процесу чи як текст про самотність і спробу впоратися з нею. Або ж — усе разом. Часом «Зайчик» видається перенасиченим — і через алюзії, і через потік думок та спостережень персонажки, — тож читання-блукання текстом може виснажувати. Проте, з іншого боку, це роман для перечитування й дослідження, а ще — незвичне поєднання рис різних жанрів. І якщо читачам захочеться запірнути в такий вир — чом не спробувати поекспериментувати?

Олександр Мимрук — молодий український поет, журналіст, культурний критик. У його авторському доробку дві книги віршів: «Цукровик», «Річка з назвою птаха», а також розвідка про режисера та військовослужбовця Олега Сенцова з однойменною назвою «Олег Сенцов». У 2017-2018 роках Олександр Мимрук став лавреатом літературної премії видавництва «Смолоскип» та премії НСПУ «Глиняний Кіт» за найкращий поетичний дебют. З 2019-го очолює громадську організацію «Читомо».

У 2024-му році вийшла друком друга книга віршів Олександра Мимрука «Річка з назвою птаха». Вона побачила світ за 7 років після поетичного дебюту «Цукровика». У цій рецензії впритул роздивимось «Річку з назвою птаха» та спробуємо пригледітись до світу Олександра Мимрука крізь його власний поетичний погляд.

Ці риси є і в поезії Олександра Мимрука. Одначе, як поету молодому, але все-таки досвідченому, Олександру Мимруку вдається не загрузати в самому собі, а творити дійсності та простори, як, скажімо, це роблять Вано Крюґер, Олег Коцарев, Дарина Гладун. «Цукровик» та «Річка з назвою птаха» за першого наближення відчуваються, як прогулянка містом під музику в навушниках. Це місто старе і радянське, бетонне і холодне, тепле й уквітчане — власне, живе і щире — не одноманітне. Поет є майже в кожному з віршів, однак він не егоїстично займає собою весь простір, а радше існує як лінза, крізь яку світ мислить читач. Олександр Мимрук є найдорослішим з молодих поетів, у текстах якого суголосить юна присутність самого себе зі зрілим поглядом на світ, що рухається, як і будь-яка жива істота, до свого кінця.

Книга «Річка з назвою птаха» сором’язливо віднесена видавцем, книгарнями, та самим автором до категорії «збірка віршів». Існує багато речей, які можуть спаплюжити художню, концептуальну та поетичну цінність книги, і серед таких — наслідуючи поета, філософа, есеїста, товариша Вано Крюґера — слово «збірка», прикладене до поетичної книги. Такий опис поетичного доробку текстів створює хибне враження механічности укладання книги, нібито за вміщеними до книги текстами стоїть саме лише «збирання» віршів, облишене ідеї, сюжету, та й загалом — будь-якого концептуального осмислення того, що, як, де і для чого у цій книзі міститься.

Поряд з тим, деякі авторські «накопичення текстів» справедливо називати «збірками» — суто механічним скупченням віршів — ба більше,  багато з них мають читацький попит. До прикладу: [Той-чиє-імʼя-не-можна-називати]. Проте — і в цьому випадку незрозуміла автолегітимація цієї категорії самим Олександром — «Річка з назвою птаха» не є збіркою. Це книга віршів. А точніше — друга частина поетичного диптиха «Цукровик» — «РзНП». Обидві книги формують та описують однаковий світ, існують за його правилами, розвивають спільну ідею та ведуть єдиний сюжет. Далі — саме про це.

На цьому геометрично-символічному рівні відбувається мовчазна поезія — розмова про форму та зміст, і позиція автора зрозуміла — річка сама вимиває свою форму в найбільш природній — тобто істинний — спосіб. Однак, поряд з тим, що коло-трикутник-квадрат означають обидві книги, це все ж не однакові за смислом фігури. «Цукровик» заявляє: «існує лише одне правило форми — ніяких правил форми», «Річка з назвою птаха» продовжує: «… і автор наливає їх смислами до межі, де навіть теоретичне значення форми втрачає будь-який сенс. Існує лише зміст — вільний від форми». Це читається у стертих до умовностей контурах кола-трикутника-квадрата з «РзНП» на противагу чіткій геометрії в «Цукровику», у їх прозорому злитті з темно-блакитним шумом палітурки та перших сторінок кожного розділу. Для Олександра Мимрука — форма є лише відбитком змісту.

Другою об’єднавчою ланкою є тяглість образів та ідей поетичного диптиха. «Річка з назвою птаха» є змістовним продовженням — сиквелом «відкладеного [поетичного] дорослішання» — «Цукровика» — де образи відсилають одне до одного, натякають самі на себе та ніби грають з читачем у семантичні хованки. Безумовно, дві книги перебувають в одному змістовому полі, творять один світ пам’яті поета, в якому діють однакові персонажі: місто, річка, сонце, ніч, пам’ять. Є також персонажі домислювані, але від того не менш дійсні: смерть, рух, зміна. «Цукровик» — як і слідує першому твору диптиху — формує правила поетичного світу, знайомить з дійовими особами, описує мізансцену. «Річка з назвою птаха» веде сюжет і приводить його до єдиного природного кінця — до смерті.

В тому ж інтерв’ю для Craft Magazine Олександр Мимрук визначив «Річку з назвою птаха» як книгу про смерть, яка є ефемерною. Однак, вписана у двадцяті роки двадцять першого століття, ця книга невідворотно сприймається як книга про смерть реальну і майже невідворотну. 

Поетичний диптих розповідає нам історію світу, який помирає. Перший натяк на його смерть читаємо ще в «Цукровику», де річка з назвою птаха розлилась стихією, яка «забирає найслабших», ця ж річка зносить собою усе: тіла, машини, стовпи, сміттєві баки:

«Цукровик» вийшов друком у 2017 році. Цитований вище текст, вірогідно, був написаний ще раніше, проте мимохіть — і цього вже не позбутись — в ньому український читач не прочитає нічого іншого, окрім огидного і людожерського підриву Каховської ГЕС російськими окупаційними силами 6 червня 2023 року. Тоді, коли цей текст виник, смерть, вписана в нього поетом, була дійсно ефемерною. Плоть та кров вона наростила лише за 6 років. Однак відтоді ця смерть є реальною, як дотик нагрітого карабіна до шкіри. Тут річка з назвою птаха (річка Тетерів?) стає симптомом кінця життя, і саме так інтерпретується історія однойменної книги. Річка, нехай і найбільш повноводна, не здатна змінити усталений хід своєї течії, одначе, вона — як гідно живому тілу — реагує на світ.

Постає питання, якщо річка — лише симптом смерті, то хто ж є її джерелом? Як у доброму детективі, вбивця завжди залишається в центрі уваги — настільки в центрі, що зустрічає читача на палітурці обох книг — сонце. Починаючи з першого вірша «Цукровика» — «я думаю/ нас готували до висадки на сонце/ над цією країною стільки сонця/ що ми є чи не найкращим матеріалом/ уяви тільки/ перші люди сонячної комуни/ першої по-справжньому сонячної комуни» — і до останнього тексту «Річки з назвою птаха» — «не знаю/ чи довго зможу миритись з цим/ серпнева спека висушує очі й долоні».

Мирний атом, як саркастично називає Олександр Мимрук епілог історії поетичного диптиха, резюмує поетичний світ автора. Підводить фінальну риску існування. Термоядерне сонце — у 2025-му році воно читається рукотворним — як

Річка як міфічне створіння, що водночас є образом життєдайним та смертоносним — її справедливо можна назвати іменем Тіамат — в останньому вірші «РзНП» зникає. Це натяк на кінець світу, в якому немає вже ні життя, ні смерті, лише річкові ринви, висушені сонцем — архітектором смерті. Однак поет — мудрістю чи випадком — залишає нам надію на порятунок: річку, яку він спіймав у пляшку і яку з цієї пляшки випустить, аби повернути її до життя. Драматургія книги відкривається читачу наповну лише в останньому вірші. У ньому Олександр Мимрук домальовує фінальний мазок уроборосу «Річку з назвою птаха» не лише як частини поетичного диптиха, а як самодостатньої історії, яка починається з річки, спійманої у пляшку, та завершується нею ж:

«Як перекласти життя на сценарій?» А головне, навіщо це робити? Антоніо Лукіч, який написав і зняв два залюблені глядачами й критиками фільми «Мої думки тихі» та «Люксембург, Люксембург», дає вичерпну відповідь на перше питання та намагається осмислити друге.

Книжок про те, як робити кіно, українські видавництва випускали не так багато, втім останні кілька років демонструють позитивну тенденцію: ArtHuss перекладають світові бестселери, як-от «Око Кінематографіста: об’єктив та його візуальна мова» Ґуставо Меркадо, «Кадр за кадром: візуалізація від концепту до екрана» Стівена Д. Каца, «Посібник з візуальних ефектів для кінематографістів» Ерана Діура, а Видавництво Старого Лева випустили «Твою книгу про кіно» Ольги Бірзул, яка доступною мовою розповідає історію кіно та демонструє залаштунки різних кінопрофесій. Книжок, які вчать письменницького ремесла, значно більше: тут і світові хіти, як-от «Врятуйте кицьку» Блейка Снайдера, «Як писати добре» Вільяма Зінссера, «Як писати про війну» Рона Кеппса, і книги українських авторів і авторок, наприклад «Не музи, а м’язи. 50 вправ із творчопису» Марії Титаренко чи «Як писали класики» Ростислава Семківа.

Уявіть: переддень Різдва, Троєщина, двоє п’яних чоловіків, а з кіоску позаду них грає Jingle Bells. Дивна ситуація, правда? Нею автор ілюструє важливу для себе тезу — одна культура подекуди дуже недоречно накладається на іншу. Мікс контекстів часто створює парадоксальну, смішну сцену, але, коли розповідаєте серйозну історію, слід звертатися до органічної вам форми. Живучи в часи великої війни, треба пам’ятати це: говорити своїм голосом про те, що добре знаєте, розповідати власні, унікальні історії так, аби вони торкалися кожного, говорити просто про складне. І головне — правдиво, бо вам мають вірити. 

Для того, аби під’єднатись до стилістики оповіді Антоніо Лукіча, можна послухати будь-який з його виступів, інтерв’ю чи відеоесеїв. Прислухатись до голосу, темпу, а особливо — до пауз. Він, як людина, яка вміє знімати кіно, добре відчуває ритм. А тому вибудовує текст так, щоб акцентувати на головному. Це може бути як ключове для певного кінопроцесу поняття, так і замальовка зі студентського життя з неочікуваним фіналом. Тут філософська рефлексія може перетікати в пояснення принципу створення кіно через кухонну аналогію (з якої автор самі іронізує) і закінчитися добрячим панчлайном.

Інтонації Антоніо Лукіча-письменника цілком схожі на інтонації його фільмів: іронічні, трагікомічні, медитативні, але лаконічні. Як режисер, Лукіч досліджує незручність: Вадим із «Моїх думок тихих» надто високий, він буквально не вміщається в простори, запропоновані для звичайних людей, Коля з «Люксембургу, Люксембургу» надто маленький, і знову метафора невписаності у світ втілюється фізіологічною рисою — навіть знайти потрібний розмір ковзанів для Колі є випробуванням.

Для Антоніо світ є незручним місцем, для його героїв — теж. Це світовідчуття спричиняє низку ситуацій, де персонажам незручно. А іноді такі сцени заходять далі спроб поставити персонажа перед вибором у складній ситуації. Так, наприклад, із нібито крінжової ситуації у дебютному фільмі Лукіча «У Манчестері йшов дощ» неочікувано виринає бачення режисера щодо того, що таке взагалі мистецтво. Герой розповідає інструктору автошколи, що жуйку, яку Алекс Фергюсон, тренер Манчестер Юнайтед, виплюнув на своєму останньому матчі, потім продали за 600 000 фунтів. «А якщо ви, Олексію Петровичу, зараз жуйку виплюнете, вона не буде коштувати ані копійки».

Може видатися, що Антоніо Лукіч так само невпевнено почувається в ролі письменника. Він попереджає: «книжка буде нудна та прикладна, як конспект третьокурсника». І звісно, це неправда. Це як мінімум конспект четвертокурсника! Добре, це теж неправда. Це книжка, написана сильним автором, який знає, на які точки тиснути, де краще зацитувати Альфреда Гічкока, а де доречною буде фраза викладача КНУКіМ. А головне — автор знає відповіді на всі питання. Так, він може маскувати свою впевненість за іронічно оболонкою, але це радше формальна вихованість, режисер ніби каже: так, звісно, ви можете знехтувати законами драматургії та зняти фільм без конфлікту, якщо ви Джим Джармуш або Ясуджіро Одзу, але якщо ви хоча б трішки сумніваєтесь у своїй геніальності, ліпше грайте за правилами. 

Книжки такого формату могли би містити різні покрокові інструкції та списки кращого. 5 кроків до написання героя, 10 сценаристів, які вплинули на Антоніо Лукіча, 7 книг з написання сценарію, які варто прочитати перед тим, як писати сценарій. Натомість Антоніо Лукіч має інший підхід.

Структура книги будується навколо теорії та розбору всіх етапів написання сценарію, від пошуку свого героя до розбору структурних елементів композиції, деталей в сюжеті та діалогів. Тобто це шлях від зародження ідеї до початку зйомок фільму, і саме від цього процесу відштовхується текст. Він апелює до теоретичних праць та порад знаних майстрів сценарію саме в тих місцях, де опис певного процесу потребує додаткового контексту або пояснення.

А якщо порівняти, скажімо, Гаррі Поттера, Люка Скайвокера та Пітера Паркера — це ж все один і той самий герой, який спочатку перебуває у звичайному світі, далі стикається із закликом до пригод, вагається, зустрічається з наставником, все ж приймає виклик, долає перешкоди, змінюється та вкінці повертається додому.

Так, в кінці книжки немає жодного списку фільмів. Проте читацьке прагнення дізнатись інсайти про створення знакових фільмів чи зазирнути залаштунки кіномайданчиків має бути втамоване. Автор доволі часто звертається до цитування великих сценаристів і сам розбирає підходи улюблених з них, зокрема братів Коен, Рубена Остлунда, Майка Лі, Мілоша Формана, Девіда Лінча, Інгмара Бергмана, Клінта Іствуда, Альфреда Гічкока тощо.  

Лінч, наприклад, радить спостерігати та шукати натхнення, а як накопичилось 70 ідей, думати над зйомками фільму, брати Коен не прописують у сценарії всі деталі для постановки епізодів, бо знають, що самі ж і будуть режисерами, а Майк Лі взагалі не прописує діалоги — він тільки задає характери персонажам, поміщає їх в декорації та дає акторам свободу імпровізації. Деякі підходи кардинально різняться, але всі є гарними інструментами для роботи. 

Це ніби великий круглий стіл сценаристів, які на прикладі своїх визначних стрічок діляться підходами та відкриттями в написанні персонажів, діалогів та побудові драматургії. Списку кращих тут нема, бо такого списку не існує. Натомість з-поміж десятків імен читачі та читачки зможуть навчитись виокремлювати підходи, бачити типажі та складати власні списки улюблених. Ця книга — нескінченний конспект, і автор вже почав робити помітки в тексті, провокуючи підхопити цю естафету.

Формат книги — теорія, проілюстрована прикладами з життя. Адже дивитися рецепти Гордона Рамзі куди цікавіше, коли він, з-поміж іншого, покаже автентичний риночок, розповість, як правильно обирати артишоки та яким ножем краще різати цибулю. Іноді важко втриматись від кухонної аналогії, втім Лукіч робить з розбором складного процесу написання сценарію те саме, що Рамзі з приготуванням страв. Так, написати сценарій рівня Клінта Іствуда без додаткової підготовки навряд вийде, проте складні та загадкові аспекти цього процесу точно стануть зрозумілішими.

Чи не в кожному розділі заховано кілька практичних вправ з прокачування сценарних м’язів. Поради режисерів, практики університетських майстрів, інсайти самого Антоніо Лукіча. Головна формула кіно — брати життя та відсікати нудне, на жаль, не працює з цією книгою. Автор, здається, вже відкинув нудне, тож, якщо підкреслювати головне, слід запастися кількома олівцями.

Врешті, ознайомившись із текстом Антоніо Лукіча можна здобути чи актуалізувати певний інструментарій до написання сценарію. Питання «як» точно буде вирішене. Але і на питання «навіщо» відповідь у книзі Лукіча також можна знайти.

За Лукічем відповідь проста — уроки англійської. Точніше, ті теми, які зазвичай ми вперше порушуємо на уроках з англійської. Про що я мрію? Чи маю друзів? Що хочу зробити до смерті? Писати сценарії — це приблизно про те саме. Постійні зустрічі з незручними питаннями, відповіді на які можуть змінити життя. Момент вибору — ось що показує характер, неодноразово повторюватиме режисер. Коли хтось з героїв робить вибір, ми починаємо їм співпереживати. А як би вчинили ми? Билися б чи втекли? Одне з головних завдань сценариста — втримати увагу. Інше, не менш важливе — розповісти свою історію своєю мовою і про свої території. 

Найглибше ми пірнаємо в себе, розмірковуємо про сенс життя та плинність часу на уроках англійської. І якщо англійська поки доступна не всім, то є ще одна універсальна мова — мова кіно. Там замість синтаксису — дія, а замість пунктуації — монтаж. І ця книга — ключ не тільки до написання. Це ще й непогана запорука більш вдумливого споглядання. А саме з уважності до маленьких деталей починаються великі історії.