Від електро до металу: добірка пісень на вірші українських поетів та поеток

авторка Іванна Рубан - 20.03.2025 в Музика

Співана, доповнена чи іншим чином музично переосмислена, українська поезія неодноразово ставала основою для пісень. Такі композиції виходили синглами й цілими альбомами, ставали поп-хітами й рок-баладами, звучали у виставах та фільмах.

До Національного дня поезії Іванна Рубан підготувала добірку пісень різного жанру, від електро до металу, в основі яких — вірші українських авторів від Григорія Сковороди до Максима Кривцова. 

Григорій Сковорода

Kurs Valüt  — Kurs Valüt

Барокова філософія з викриття суспільних вад і ладу як такого в синті-поп звучанні навіть через більш ніж 250 років «на часі». Дніпровський гурт взяв сатиричний вірш «Всякому місту — звичай і права» Григорія Савича фактично без змін, хіба що додав, що саме ж так «непокоїть ум», — курс валют!

Тарас Шевченко

Кому вниз — Зоре моя вечірняя

Рок-гурт не раз звертався до текстів Кобзаря, так, 2014 року музиканти випустили мініальбом «4», який охопив низку текстів, зокрема фрагмент з поеми «Княжна» «Зоре моя вечірняя», яка в альбомові звучить найбільш лірично, вірш «Холодний Яр», у якому звучання вже важче й рішучіше, «Осія. Глава XIV. Подражаніє» з тривожною декламацією та інші.

Іван Франко

death rates a politics ми оси

Хмельницький дарквейв гурт звернувся до сповненого соціальної критики тексту «Ми оси, ми оси!». Вийшла каменярова сатира в постпанковому звучанні: «Нехай нас пильнуєсь, бо тнемо жалом!»

Ragapop — Siasya, Fevrosia, Gordosti

Ragapop створили цілий мініальбом, присвячений творчости Івана Франка. На електронне зухвале звучання покладено поему «Cяся», вірш «Пані Февросіє» та уривок із трагедії Софокла «Цар Едіп» у перекладі Франка.

NAZVA — Море

Франкове «Твої очі, як те море» у виконанні галицько-донбаського гурту постає в ліричному піднесенні. Композиція витримала настрій вірша й не лишає сумнівів, що ліричному героєві з тих очей, що як море, таки проблискує «надія, мов зірниця». 

ГИЧ Оркестр — Під маркою Івана Яковича

До проєкту «Пиріг і батіг» Мар’ян Пирожок співав у гурті «ГИЧ оркестр», у творчости яких є переспіви народних пісень та композиції на вірші українських поетів. 2017 вийшов цілий альбом на переклади Івана Франка. Це дев’ять треків на різні тексти різними мовами: від «Заповіту» німецькою до давньоісландських саг — українською.

Осип Маковей

Заводь — Хрест 

Харківські блек-металісти посилаються на вірш Осипа Маковея «Хрест». Важка й темна музична основа вдало поєднується з текстом, повним релігійної символіки: «І тут у горах хрест! От край проклятий! Куди не глянеш, Бог на хресті розп’ятий. Знання нема, а крізь безодня віри»

Леся Українка

Три кроки в ніч — Дорога на Буркут

Альбом пропонує подорож у спогади Лесі України про подорож до Буркуту, що на березі Чорного Черемошу біля джерела залізної води. Це 6 медитацій, як їх називає сам гурт. Так, поезія «Ти, дівчино, життям розбита, грай!» стала життєствердними «Струнами», а вірш «Lied ohne Klang» став композицією «Невже», у якій лагідна, плавка мелодія дає собою ствердну відповідь на Лесине «Невже моя пісня не хвиля?»

NAZVA feat Artistka Chuprynenko — Феєрія

Музиканти в спільній пісні звертаються до «Лісової пісні», висміюючи спрощення театральної класики. До речі, мелодію, яку грає Ярослав Яровенко на альті, написала сама ж поетеса для Лукашевої сопілки.

Small Depo – Страх 

Тягучий холодний постпанк, але навіть у ньому знаходиться місце для надії завдяки уривкам Лесиного «Contra spem spero». Відтак це не просто занурення у темряву, а й пошук виходу з неї.

Бумбокс — Плющ 

Проникливий вокал Андрія Хливнюка + вірш Лесі України «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…» + мінімалістична гітара й трохи струнних = чуттєвий романс.

DONBA₴GRL — zbroya 

Трек Вікторії Лелеки про боротьбу з депресією написаний на вірш «Re (Пісня. Вrioso)» Лесі Українки із циклу «Сім струн». Пісня поєднує баси в поєднанні з фольком та ніжний вокал, що пронизується вигуками. Окрім того, у записі взяв участь фольклорний гурт з Донеччини «Дивина».

Krutь — Леся (Contra spem spero)

Пісня написана на вірш «Contra spem spero». За життя парамедикиня Ірина «Чека» Цибух, яка загинула 29 травня 2024 року, залишила побажання щодо церемонії прощання: «Хочу, щоб усі співали на прощанні, навчились хоча б десятьом змістовним пісням і заспівали їх одноголосо, щоб погасити журбу рідним співом». Пісня на текст Лесі України увійшла до цього списку.

Микола Вороний

Malencontre — Зоряне небо 

Харківські блек-металісти звернулися до поезії «Зоряне небо», перетворивши й без того похмурий авторський текст на ще темніший за атмосферою. Щільні гітарні партії та насичений вокал вдало підкреслили похмурі мотиви вірша.

Олександр Олесь

Тонка — Знов молодість не буде

Поезія «Чари ночі» в майже танцювальному електро, сторожкий вокал та споукен-ворд:
«Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла».

Володимир Свідзінський

Монтеск’є — Мандрівник 1927, Осліплених днів каламуть

Ігор Харкавий вподобав творчість Свідзінського і вже кілька разів брав вірші поета для музичної інтерпретації. Так, для треку «Осліплених днів каламуть» став основою вірш «Нерозвійно нагусла над мокрим вікном», а для «Мандрівник 1927» — «Як темно стало…». Меланхолійні рядки поета в музичних експериментах мультиінструменталіста, здається, почувають себе цілком органічно. 

Павло Тичина

DakhTrio — Тичина: Феномен доби

Альбом складається з 11 композицій на вірші Тичини, які стали основою камерної вистави про життєвий шлях поета в тенетах тривоги.

Kurs Valüt — Veselo (Гаї шумлять)

Євген Гордєєв та музиканти перенесли Тичинові «Гаї шумлять» в індустріальну природу баса й електро. Хмарки біжать, здається, від імпульсів, та від цього контрасту пейзажної лірики з урбаністичним тлом точно «весело».

Dakh Daughters — O, Panno Inno!

Вірш «О панно Інно, панно Інно!.. » з вуст театрально-музичного гурту в монотонній, злегка тривожній, ніжности аж заколисує, і радше як мантра, аніж колискова.

Михайль Семенко

Монтеск’є — Веселий день

Ігор надихається не Свідзінським єдиним, до прикладу, альбом «Літанія радості й смутку» відкриває пісня на вірш «Веселий день» Михайля Семенка зі збірки «Арії трьох П’єро»: 

«Може в неділю сяду в веселий потяг
залишу димність зойки і звуки сирен
і буде так приємно жувати апельсинову
шкурку в роті
і буде такий веселий день»

Orpha — Поет 

Київський постхардкор гурт взяв за основу вірш «Патагонія», доповнюючи його власними рядками. Важке звучання та хриплий рішучий вокал однозначно пасуть текстові Семенка: «Я не умру від смерти, я умру від життя, умиратиму — життя буде мерти, не маятиме стяг».

Був’є — Бронзове тіло 

Композиція «Бронзове тіло» на однойменний текст Михайля Семенка була створена для проєкту Рок-Відродження на Radio ROKS. Класичний рок, впізнаваний голос Сашка Положинського та доповнені власними рядки футуриста.

Микола Хвильовий

Тонка — У полі тиша

Вірш «У полі тиша — літній день» виконує не як зазвичай солістка, а співучасник гурту Ярослав Татарченко. Електронними стежками мелодія усе ж приводить до рішучого висновку: «Прийдемо ми? Так, певний я».

Майк Йогансен

Renie Cares feat Sheetel — Я — це ти 

Рядки з вірша «Спілка» Майка Йогансена в бентежному, меланхолійному, електронному звучанні. Зазвичай асоційований з грайливістю та авантюрою, поет у цій композиції постає в ліричному амплуа.

Євген Маланюк

svrm — Є тільки смерть, є тільки тьма, Зловісне 

Основами для двох пісень харківських металістів стали вірші «Нема нічого на землі» та «Зловісне» відповідно. Вийшли насичені та люті історії, у яких і не впізнати віршів, настільки вони переконливо трансформувалися в музичні твори. 

Євген Плужник

O.Torvald – Мовчи

Євген Галич звернувся до інтимної лірики тезки, а саме до поезії «Мовчи! Я знаю, за всіма словами» — вийшла характерна для гурту рок-пісня, яка, утім, зберегла авторські переживання та напругу.

Володимир Сосюра

Alexjazz — Моя любов

Постпанковий сингл на вірш «Цигарки дим поволі тане і пропадає синім сном» з притаманною для жанру монотонністю та сумом. А лірика напрочуд органічно сходиться з вимогами музичного жанру.

Олена Теліга

Jamala — Натовп

У основу пісні ліг вірш «Чорна площа». Впевнені емоційні ритми переплітаються з повторюваними мотивами — виходить своєрідна драматична мантра про жорстокість соціуму, який може затоптати особистість.

Каша Сальцова — Любов І Ніжність

Поезія «Відповідь» голосом солістки звучить ніжно і ствердно:

«Нам час розгорне звиклі сторінки:
Любов і пристрасть…Ніжність і турботи».

Трек став частиною проєкту «Нескорений ПроРок», у межах якого українські співачки створили пісні на тексти Олени Теліги. До альбому також долучилися Марія Бурмака, Illaria, ТЕЛЬНЮК:Сестри, учасниці проєктів Shopping Hour, BeTwіns, TaRuta.

Богдан-Ігор Антонич

Іван Гумореска — Кінчаючи 

Пісня на вірш «Кінчаючи» закриває дебютний альбом Івана «Ми маємо уявляти Сізіфа щасливим», а в Богдана-Ігоря Антонича ця поезія завершувала збірку «Три перстені». Мрійлива акустика, яка перетікає в епічну електроніку про минущість створюваного.

Іван Коваленко

Паліндром — За небеса, Холод і сніг 

Степан Бурбан звертався до творчости поета-шістдесятника та дисидента Івана Коваленка не раз: у куплети пісні «За небеса» лягла поезія «Літня ніч, і, ніби в морі», а текстом для «Холод і сніг» став дитячий (здається, лиш на перший погляд) вірш «Утома».

Ліна Костенко

Jamala — Неандертальці

Вірш Ліни Костенко «Мабуть, ще людство дуже молоде…» ліг у пісню без змін, а в музичній інтерпретації Джамали здивування від людей, у яких «душа ще з дерева не злізла» набуло майже танцювального настрою.

Тонка — Плач 

Поезія «Не говори печальними очима…» в електронному інді-поп звучанні створює атмосферу м’якої напруги, поступово наростаючи у вібраціях. Здається зрештою, що цей емоційний потік не має кінця, і це вдало підкреслює ніжний сум тексту.

GRABAR feat YUVI — ЧТМС

Ще один сингл на поезію Ліни Костенко — перший спільний перформанс митця та військовослужбовця Олега Грабара та музикантки Уляни Автенюк. Робота побудована на контрастах: близькості та розділеності, мінімалістичному вокалі та інтенсивному ритмі, електронному звучанні та етнічних рухах.

Василь Симоненко

Jamala — Сину

У «Сину» виконавиця співає вірш «Лебеді материнства», який нерідко лягав у пісні і є популярним та актуальним в усі часи. Стриманий чуттєвий вокал та плавкий саунд, який заколисує і чіпляє за живе.

Krutь — Я дивлюся в твої перелякані очі

Ніжний вокал Krutь, м’яке звучання бандури та окрилення від почуттів. Пісня побудована на вірші «Я дивлюся в твої перелякані очі» і завдяки проникливому виконанню й піднесеному інструментальному супроводу ціліть просто в серденько.

noch` — без жалю

Вірш «Коли б тобі бажав я сліз, і муки» і драма ліричного героя завдяки інтерпретації одесько-київському гурту набула холодного постпанкового звучання: «З тобою б розквитався без жалю: я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю!»

Богдан Рубчак

ФРН — Лист додому

Калуський скрімо-гурт звернувся до однойменного вірша поета з їхньої Батьківщини – Богдана Рубчака, який після Другої світової війни вимушено емігрував до США, ставши згодом учасником Нью-Йоркської групи поетів.

Микола Вінграновський

Pianoboy – Літак

Вірш «Я сів не в той літак» на граційному фортепіанному тлі. Пісня була створена ще 2013 року в межах «Місяця Миколи Вінграновського». 

До слова, тоді до ініціативи долучилися й інші виконавці, наприклад, Tomato Jaws (солістка — Ната Жижченко) створив електронно-танцювальний трек «Сонце» на поезію «Що робить сонце уночі», а гурт «Крихітка» — ніжну композицію на «Може бути, що мене не буде».

DakhaBrakha — Ya siv ne v toy litak

Етногурт не лише взяв вірша «Я сів не в той літак», а, доповнивши його власним текстом та фольклорним цитуванням («Чом ти не прийшов») фактично створив нову (страшенно захопливу!) дев’ятихвилинну історію про стосунки.

schmalgauzen — І замалий, і неширокий

Театрально-музичний гурт у виступі використав два вірші Миколи Вінграновського «Сеньйорито Акаціє» та «І замалий і не широкий». Фортепіанне тло, виразний вокал і притаманний учасникам гурту драматизм.

Тонка — Плач

Вірш «Ти плачеш. Плач…» у приспіві, доповнений куплетами солістки Олени Карась у електронному інді-звучанні наче пригортає і таки втішає, хоч лірична героїня й переконує, що на це не ладна.

Василь Стус

Orpha — Я обвинувачую

Постхардкор гурт з Києва поєднав власні слова, вірш Василя Стуса «Як добре те, що смерті не боюсь я…» та звернувся до публіцистичного листа поета, написаного 1975 року в концтаборі. У ньому він звинувачує КДБ у свідомій фальсифікації справ українських інтелектуалів («я певний того, що нелюди будуть покарані. / та й не певен я, що сам доживу до цього суду»).

Паліндром — Не дожив

Основою став вірш «Ще й до жнив не дожив…», доповнений куплетами соліста Степана Бурбана. Композиція вийшла як саундтрек до документальної стрічки «Ваш Василь» (2019), фільму Олександра Авшарова і Світлани Рудюк.

The Nietzsche — Vasyl 

Одеський металкор-гурт переосмислив поезію «Яка любов! Минула ціла вічність». Спокійний початок — оманливий, і важке звучання не змушує себе довго чекати, музиканти виплескують гнівну енергію, що влучно підкреслює настрій вірша: «як я любив. І марив день за днем, / що все спливе і пам’ять промине».

Alexjazz, Колос Не збагнув (Я так і не збагнув…)

У тексті фіта виконавці поєднали кілька віршів Василя Стуса: «На Лисій горі догоряє багаття нічне…» у реп-частині Alexjazz та приспіву «Я так і не збагнув…», емоційно заспівана Колосом.

svrm — …а смерть ввійшла у тебе вже давно

Харківські металісти у двопісенному мініальбомі звернулися до двох поезій Стуса: «Попереду, нарештi, порожнеча» та «Цей біль — як алкоголь агоній». Метал змінюється ліричними моментами, опісля яких вивершується екстрим-вокалом з новою силою.

Blackmail — За замками Сімома

Металісти об’єднали кілька віршів зі збірки «Палімпсести»: «Людина з відчаю, зі зла, з передчуття» та «Набігає минуле, обминає майбутнє». І зробили це впевнено й переконливо.

Bunht — Solidify

Мінімалістична ембієнт-композиція з проникливою гітарою та декламованим віршем Стуса «Вчися чекати, друже…», який розчиняється в музичному заколисувальному тлі: «Кам’яній. Кам’яній. Кам’яній. Тільки твердь — символ самозбереження».

Dakh Trio — Стус: Перехожий

«Стус: Перехожий» — це 10 композиції, заснованих на віршах поета, які були створені для медитативної камерної опери про любов, ніжність і тендітність життя, та вийшли й повноформатним альбомом. У проєкту виходили й сингли, як-от «Немилосердно» – 14 хвилин про відчуття «світу, що висить над прірвою» та композиція-подорож «Донбас Додому».

Тарас Мельничук

WAIDELOTTE — Celestial Shrine 

У композиції блек-метал гурту вірш «Князь роси» з’являється поміж авторського тексту. Вірш Мельничука звучить після екстрим-вокалу, та проголошений, він звучить як справжній відчайдушний крик. За 5 хв музиканти оповідають цілу історію, то нарощуючи, то зменшуючи напругу, додаючи народний спів та ліричну гітару поміж щільного металу.

anton malynovskyi — я хочу дивитися на людей з такою ніжністю, як дивлюсь на звірят чи на водорості

Альбом на тексти Тараса Мельничука, музично повний жанрової деконструкції й електроекспериментів. Звук та рядки на тлі тут ламаються, вивертаються й набувають несподіваних форм.

Микола Холодний

Паліндром — Холодний 

Під гітарний супровід гурт виконав вірш шістдесятника Миколи Холодного «Вмирають поети…»: «ПОЕТІВ НЕ СТАНЕ ЗАВТРА — / ЗАЛИШАТЬСЯ ЧЛЕНИ СПІЛКИ! / І як нам з-під криг тоді виплисти, / і хто нас запалить, хто?».

NAZVA — Донбас 

Галицько-донбаський гурт сплів лаконічними клавішами та струнами в єдину композицію три тексти поета докупи: «Вірш, якому не придумаєш назви», «Полум’я» та «Бомба».

Наталка Білоцерківець

Мертвий півень — Ми помрем не в Парижі

Легендарна пісня, яку називають «гімном молоді ХХІ сторіччя», на однойменний текст поетки. 

Віктор Неборак

Мертвий півень — Плач, Поцілунок, Гобелен

Текстів Віктора Неборака в музичному баченні Мертвого півня вийшло кілька, зокрема 1996 року в альбомі «IL Testamento» прозвучала поезія «Плач», а 1998 року в альбомі «Шабадабада» — вірші «Поцілунок», «Гобелен» в однойменних композиціях відповідно.

Крихітка — Я п’ю цей вечір до кінця 

Кавер на вищезгаданий «Поцілунок» Мертвого півня. Трек присвятили ексвокалісту Міську Барбарі та «всім українським групам, що торували шлях для наступних поколінь вітчизняних музикантів», як зазначили в описі до синглу.

Юрій Іздрик

Olena Kovernik — Тільки рай

Олена Ковернік, солістка гурту LILOVIY, неабияк вподобала творчість Юрія Іздрика: на його інтимну лірику створила мініальбом з шести композицій, виходили й сингли. Так, вірш «Rattle» став містерійною піснею «Amnesia», «Секвенсор» — грайливою «Тільки рай», а «Мурмотіння» — однойменною композицією, яка увійшла до проєкту «Так працює пам’ять», присвяченому Дані Дідіку, 15-річному активісту, який загинув через теракт під час Маршу єдності в Харкові 2015 року.

Василь Махно

Nameless (UA, Ternopil) — Жовтий Пес 

Тернопільський рок-гурт, який грає на стикові різних жанрів, створив цілий альбом психоделічної музики на вірші Василя Махна. Як зазначив гурт в інтерв’ю для «Терен», треки в альбомові об’єднують думки та сумніви зі світу дорослих людей: про кохання, еміграцію зовнішню та внутрішню та гостре відчуття кожного моменту буття.

Сергій Жадан

Kozak system — Коли вона

Пісень на вірші Сергія Жадана — не мало, усіх і не злічити, один лише рок-гурт Kozak system має серед релізів і «Коли вона» на поезію «Декому краще вдаються приголосні, декому голосні» і «5 хвилин» на «Перші дні листопада» та інші.

Оркестр че — Це і є життя

Харківський артрок-гурт має мініальбом, який охопив 6 текстів поета, серед яких «Це і є життя – її серцебиття», «Час працює на мене — він мене убиває» та «Усе, що ти побачиш уві сні».

Окрім творчости Жадана і собак (а раніше Собак у космосі) та Лінії Маннергейма, тексти Сергія Жадана перекладали на пісні і Dakh Daughters («Візьми» на поезію «Візьми лише найважливіше», і Мертвий півень («Я помру від застуди» на однойменний вірш), і ТЕЛЬНЮК: Сестри («Сніг» на вірш «Ніби і не знав її») та інші.

Галина Крук

Три кроки в ніч — Голоси

У основу композиції ліг вірш «Боже, не дай затихнути голосу люті», який був опублікований 12 березня 2022 року. Молитовний шепіт, що наростає в лють, присвячений, як зазначає гурт, «тисячам героїв-українців, чиї імена стираються в жорнах масових вбивств і чиї голоси тонуть у вибухах нескінченних обстрілів».

Катерина Калитко

Три кроки в ніч — Похід дітей 

Вірш «CHILDREN’S CRUSADE» був написаний в часи Революції Гідности і відтоді, як каже гурт, росте і змінюється разом з нами. Гурт поєднує народні й класичні інструменти, власну музику та етнічну мелодику з текстами сучасників і класиків — Їхній музичний доробок точно вартий уваги.

Олена Герасим’юк

Крихітка feat. хейтспіч — Під весняним дощем 

Текст фіта — вірш поетки й військової парамедикині Олени Герасим’юк, який Саша Кольцова побачила у її твіттері, написала до нього мелодію й приспів. Композицію присвятили митцям, які загинули внаслідок російського вторгнення.

Максим Кривцов

Vivienne Mort – Не ходи ти тут, не ходи

У фортепіанну мелодію ліг однойменний вірш Максима, поета та військовослужбовця, який загинув 7 січня 2014 року. «Подруги Максима надіслали мені повну збірку його віршів. Перший вірш я прочитала, другий – заспівала», — написала Даніеля в інстаграмі.

adm:t — Метаморфосінь (feat Tember Blanche)

Інді-гурт adm:t ще за життя поета домовилися випустити пісню на цю поезію. Згодом до створення композиції долучився також дует Tember Blanche, тому вірш Максима Кривцова звучить у тендітному суголоссі Андрія Дмитренка та Олександри Ганапольської.

Maxym Liutcode Де мої сни

Запис декламованого Максимом вірша «Я ходив по посадках» на тлі електронної композиції став першою в збірці «24.2.24», присвяченій йому. 

Це альбом з 58 композицій українських електронних музикантів.«Люди, які мали що нам сказати, але були вбиті Росією – це сюжет, якому не одна сотня років. Але у нас є можливість зробити так, щоб вони  назавжди залишилися в пам’яті», — пишуть творці в описі.

Бонуси, або Кого ще варто послухати?

Пиріг і батіг

Фольк-гурт, у основі творчости яких лежать тексти народних пісень та вірші українських поетів. Слухати й слухати: від нашумілих «Гаї шумлять» Тичини до альбому «Зелений» на тексти Богдана-Ігоря Антонича й «Замордовані. Подзвін перший» на слова знищених українських поетів. 

Drudkh

Метал-гурт з елементами фольку, тексти пісень яких здебільшого складають вірші українських письменників. Наприклад, у альбомі «Кров у наших криницях» поезія Ліни Костенко «І засміялась провесінь» стала треком «Борозни Богів», вірш Олександра Олеся «Колись здавався ти мені орлом підтятим» — «Коли Пломінь Перетворюється На Попіл», а текст Юрія Клена «У вічності, де світла струм тече…» прозвучав у композиції «Вічність». 

Віктор Морозов

Український перекладач та композитор має цикл співаної поезії «IN TEMPORE BELLI». Це виконані під гітару тексти сучасних українських поеток та поетів, зокрема Артура Дроня («Лука»), Юлії Мусаковської («Тісно у світі»), Мар’яни Савки («Не запитуй»), Катерини Міхаліциної («Уроки ворожості»), Лариси Денисенко («Вальс Костомахи») та інших.

Обкладинка — фото unsplash

авторка
Іванна Рубан

Написання віршів — це постійне їх віднаходження. Інтерв’ю з поеткою Вікторією Фещук

авторка Анастасія Шевчук - 20.03.2025 в Книжки

Вікторія Фещук — українська поетка, перекладачка і редакторка, яка працює в медіа про книжки і книговидання «Читомо». У 2023 році вийшла її дебютна збірка віршів «182 дні» — поетичний щоденник, який вона писала протягом першого півріччя повномасштабної війни з 24 лютого по 24 серпня 2022 року. Збірка була видана в Німеччині. У 2024 році Вікторія випустила другу збірку «Тимчасові адреси проживання», в якій досліджує крихкість часу і простору, історії війни й пам’яті. Книга увійшла до списку найкращих українських видань 2024 року за версією PEN Ukraine. Авторка також має досвід перекладу, зокрема англомовної і польської поезії. 

Ми поговорили про збірки віршів Вікторії, її перекладацьку діяльність і вибудовування творчого процесу.

Ваша збірка «182 дні» стала своєрідним поетичним щоденником війни. Чи змінив цей досвід ваше бачення поезії?

Думаю, що будь-яка нова книжка чи рукопис, над яким працюєш, змінює твоє бачення письма. Особливо якщо ти експериментуєш із різними форматами або переживаєш кризовий досвід. А війна — це досвід, який змінює все.  

Якщо говорити конкретно, то так, ця збірка вплинула на мій підхід. Коли я писала її, кожен тривірш був ніби щоденниковим записом, який я майже не редагувала. У підсумку книжка складалася з текстів у їхньому первинному вигляді, без суттєвого доопрацювання. Це відрізняється від моєї звичайної роботи над поетичними чи прозовими текстами, де я більше редагую, ніж власне пишу.  

Ця збірка вийшла чимось середнім між художнім текстом, де слова ретельно добираються, і щоденниковими нотатками, які фіксують реальність такою, якою вона є. Коли я працювала над книжкою, мені здавалося, що в ній більше символізму, ніж документальності. А тепер, коли перечитую, помічаю там забагато особистого. Тоді думаю: можливо, варто було розповідати менше? Це стало для мене своєрідною вправою — наскільки я готова впускати особистий досвід у поетичні тексти. Адже коли пишеш про власні переживання, стаєш вразливішим.

Збірка «182 дні» Вікторії Фещук

Якщо «182 дні» були щоденником війни, то як би ви визначили жанр «Тимчасових адрес проживання»? Це мапа, нотатник чи ліричний архів?

Передусім це книжка віршів. Але водночас «ліричний архів» — теж дуже влучне означення. Я збирала цю книжку, ніби створювала скрапбук: коли є певна подія і ти зберігаєш її фрагменти — квитки, фотографії, записи. Добираючи вірші, я вирішила виокремити ті, що пов’язані з важливими для мене деталями.  

Тому в «Тимчасових адресах проживання» так багато художніх деталей: шум редукторів на шостому поверсі, студентський квиток, який летить у річку, птички невеличкі. Це теж своєрідний спосіб пам’ятати. І саме через цю фрагментарність мені важило долучити фотопроєкт Ані Ютченко «Карта пам’яті» як ілюстрований елемент до книги, адже він теж концентрується на деталях і їх пам’ятанні.

Але загалом це просто книжка віршів — з власною темою і драматургією.

У збірці «Тимчасові адреси проживання» є дев’ять розділів із конкретними і метафоричними адресами. Чи можна сказати, що вони окреслюють певні етапи вашого життя або внутрішні стани?

Певною мірою так. Наприклад, розділ про польську адресу безпосередньо пов’язаний із моїм досвідом навчання в Польщі. Розділ про Київ містить тексти, написані в різні періоди, а в іншому розділі є історії про село, адже я родом із Рівненщини.  

Але біографічність тут важить менше, ніж шлях ліричної героїні, який я будую у збірці. Це зокрема шлях від загрози до безпечного простору і від безпеки до нової загрози. 

У будь-якому разі я сподіваюсь, що цю книгу читатимуть не лише мої друзі і знайомі.

«Тимчасові адреси проживання» Вікторії Фещук

Який ваш творчий процес? Ви пишете інтуїтивно чи маєте чіткий план для своїх віршів?

Переважно інтуїтивно. Іноді в мене може з’явитися певна тема, але мені потрібен час, щоб налаштуватись на певний споглядацький настрій, прожити цю тему, перш ніж вона оформиться в текст. Так було, наприклад, із розділом «Вулиці більше немає» про більш уявну середньовічну війну. Ці образи народилися в мене ще у 2019 році, коли під час однієї з подорожей я побачила скульптуру святої з мечем — здається, це була свята Варвара. Вона вразила мене, і я довго носила її в собі, перш ніж втілити в поезії.  

Буває й так, що вірші пишуться абсолютно випадково, без жодного наміру. З прозою ж усе інакше: вона потребує дисципліни, чіткого плану, бачення. Це схоже на роботу над журналістською статтею: ви маєте спершу окреслити структуру, а вже потім працювати з текстом.

Чи є у вас ритуали або звички, які допомагають налаштуватися на написання поезії?

Так, мені важливо створити простір для концентрації. Навіть короткий проміжок часу — наприклад, 40 хвилин без соціальних мереж і поточних турбот — допомагає повністю поринути в роботу. Також дуже сприяють прогулянки, особливо в парку, де можна просто спостерігати за деревами. Якщо ж немає змоги вийти на вулицю, достатньо навіть погляду у вікно. Це дозволяє змістити фокус уваги з побутових дрібниць — думок про робочі листи, чи сходила я в магазин або чи попрала речі, — на щось більш споглядальне, що й відкриває простір для творчості.

Що найскладніше в написанні віршів: знайти образ, вибудувати ритм чи, можливо, відчути, що текст завершений?

Думаю, що найскладніше знайти образ. Наприклад, я часто починаю писати текст із певної художньої деталі, і вже від неї розгортаю оповідь. Тому, коли не вдається знайти її, весь текст наче не складається.

Іноді мої вірші дуже герметичні, у них наче є свій власний сюжет і своє життя, яке я шукаю як археолог. Тому відчуваю, що не будую текст, як архітектор, а радше віднаходжу його.

Це може звучати дещо езотерично, але інколи це відчувається саме так.

Чи може поезія бути політичною? Де, на вашу думку, проходить межа між мистецтвом і активізмом?

Так, звісно. Візьмемо сучасну українську поезію, яка відображає реалії війни. Частина таких текстів політичні, адже вони містять певні ідеї і гасла, можуть мати прикладні функції: документувати воєнні злочини, закликати до дій.

Ілюстрація Ірини Сажинської до збірки «182 дні» Вікторії Фещук

Політики також використовують вірші війни. Пам’ятаю, у 2023 році італійська міністерка Джорджа Мелоні у своїй промові цитувала вірші Артура Дроня, перекладені італійською. Якщо подивитися на світову практику, то spoken word poetry (розмовна поезія — мистецтво перформансу, яке виходить за межі письмової форми. — авт.) є політичною у своїй суті. Вона говорить про проблеми дискримінованих, ЛГБТКІА+ спільноти, права жінок і часто є дуже наративною, не завжди легко зрозуміти, чи це вірш, чи щось більше.

Згадую також перформанс на вірш американської поетки Зої Леонард, у якому я брала участь у 2018 році в PinchukArtCentre (у межах виставки Democracy Anew?). Це був вірш «Я хочу президента» 1982 року, написаний під час висування Ейлін Майлз на пост президента. Це очевидно політичний текст, але було цікаво, як у різному його виконанні перформерами цей текст міг мати різні функції, різні відтінки значення.

Повертаючись до українського контексту, дуже природно, що багато поетів і поеток зараз активно виступають, організовують волонтерські збори і доносять правду про Україну, про злочини війни. Їхня діяльність значно ширша за мистецьку. Їхні тексти — це також політичний акт.

Оскільки поезія пишеться людьми для людей і про людей, якщо суспільство політично заряджене, то поезія це відображатиме.

Ви перекладаєте англомовну і польську поезію, наприклад вірші Луїзи Ґлік — американської поетки, а також вірші Кіри Пєтрек — польської поетки. Чи впливає цей досвід на вашу власну поетичну мову?

Зараз я вже менше перекладаю, тому цей досвід не так сильно впливає. Але раніше, особливо у 2018—2020 роках, це справді впливало. Тоді я багато працювала з молодою польською поезією. У 2018 році я була в Польщі, мене надихав поетичний щоквартальник Kontent. Я багато читала цих текстів, знайомилася з авторами й авторками, пробувала перекладати. Це розширювало мій світогляд, давало нові смисли та можливості для вираження. Це був поглиблений читацький досвід.

У 2019—2020 роках я продовжувала свої перекладацькі спроби разом з іншим поетом — Миколою Гуменюком. Тоді ми створили групу у фейсбуці «Серпень», де публікували переклади здебільшого молодих польських поетів і поеток: Бартоша Попадьяка, Пауліни Підзік, Ілони Вітковської, Марціна Подляського. Ми ставили собі питання, чим молода польська поезія подібна до української і чим відмінна від неї, і шукали відповіді через переклади.

Які сучасні українські поети та поетки вас надихають?

Мене надихають усі поети і поетки, які тільки починають оприявнювати свій голос, які ще шукають своєї інтонації, і цей пошук робить їх непередбачуваними.

Із поетів, які вже видали книжки, мене щоразу вражає Ліза Жарікова. Її тексти зразкові у плані емоційної концентрації та побудови сюжету. Також мені сподобалась інтонація книжки Іри Сажинської «Лемніската», образність Ади Єлагіної у книжці «Вище вогню», а також книжка Сашка Мимрука «Річка з назвою птаха», у якій є ефект начеб рідкого дзеркала, як в «Алісі в Задзеркаллі», і читання її затягує тебе в іншу поетичну реальність.

«Лемніската» Ірини Сажинської, «Вище вогню» Ади Єлагіної, «Річка з назвою птаха» Олександра Мимрука

Серед тих, хто ще не видав книги, я давно чекаю збірок від Ілони Соловій, її кримські історії — це те, чого бракує на моїй книжковій полиці, також чекаю книжку іронічних і ніжних текстів від Василя Соловія. Я читаю в соцмережах вірші Василя Духновського і Сергія Рубніковича, у яких багато і різкості, і особливої проникливості, читаю і чекаю книжки від Ані Ютченко: її метафори одні з моїх улюблених.

Думаю, коли автори успішні, з багатьма виданнями, ми приходимо до їхніх текстів за відчуттям знайомості, за власними очікуваннями. А коли ви приходите до книжки нового автора чи авторки, то не знаєте, куди вас заведе ця книжка.

Наприклад, куди нас заведе наступна збірка Ростика Кузика або Ігоря Мітрова? Ми не знаємо, і це інтригує.

Фото і візуали — фейсбук сторінка поетки Victoria Feshchuk, chytomo.com, yakaboo.com, lukl.kyiv.ua

Мелодія слова: фрагменти життя та творчості Максима Рильського

авторка Анастасія Шевчук - 19.03.2025 в Без категорії

19 березня відзначаємо 130-річчя з дня народження Максима Рильського — поета-неокласика, перекладача та одного з небагатьох митців, який зміг творчо оговтатися після років сталінського терору. Сьогодні пригадуємо цікаві фрагменти з життя поета.

Початок творчого шляху

Перша збірка Максима Рильського — «На білих островах» (1910) — не схожа на подальшу його творчість. Воно й не дивно, адже поету тоді було лише 15 років. Але вона зібрала чимало уваги від старшого покоління української інтелігенції. Про поезії схвально відгукнулася Леся Українка, чиї ранні тексти також не відбили вповні її творчий потенціал. Високо оцінити збірку також Людмила Старицька, Софія Русова та Ольга Драгоманова-Косач.

Спроба вбивства Максима Рильського

З документів КДБ СРСР стало відомо, що в 1945 році планували вбити Максима Рильського руками агентури, яка діяла під виглядом ОУН (Організації Українських Націоналістів). У тому ж році поету вручали орден Леніна — натоді найбільшу державну нагороду; також він очолював спілку письменників, саме тому вбивство мало на меті констатувати, що ОУН вбила лице радянської влади. Однак за іронією долі «перевертнів» викрила і знешкодила справжня Служба Безпеки ОУН у Луцьку.

Будинок в Ірпені

Щоліта Максим Рильський з родиною приїжджали до Ірпеня, винаймали дачу та відпочивали на природі. А в 1938 році поет придбав власний будинок в Ірпені за адресою вулиця Центральна, 17. У ньому гостювали зокрема Володимир Сосюра, Андрій Малишко, Юрій Яновський, навідувалися також митці, що літували в ірпінському Будинку письменників і дачах поряд із ним. З 1939 року в кабінеті Максима Рильського стояв рояль фірми «Шредер», який він купив у вдови тоді вже репресованого Михайля Семенка. У 1951 поет із родиною переїхали у Київ, а ірпінський будинок продали письменнику Вадиму Собку. До наших днів споруда не збереглася, її зруйнували у 2015 році.

Будинок Максима Рильського. Джерело — nspu.com.ua

Стратегія удаваної аполітичності

Починаючи з 1926 року, коли проти українських культурних діячів висували перші політичні звинувачення, неокласики виробили стратегію: уникати відкритих дискусій, але залишатися в культурному русі, зосередившись на перекладацькій та редакторській діяльності. Максиму Рильському тоді вдавалося непогано заробляти на перекладах лібрето до опер, адже тривала українізація. Однак це не врятувало — у 1929 році радянська влада все одно висунула звинувачення проти них, а у 1930-му поет пережив увʼязнення в межах справи щодо діяльності фіктивної Спілки Визволення України, що нібито існувала в УСРР.

Дослідження українського фольклору

Максим Рильський був близько знайомий із композитором Миколою Лисенком. Батько поета, Тадей Рильський, разом із Лисенком входили до Старої київської громади —   когорти української інтелігенції, що чинила культурний спротив у Російській імперії. Тож по смерті батька Максим Рильський декілька років навіть жив і виховувався у батькового соратника. Микола Лисенко побачив у ньому музичний талант, навчив його грати на фортепіано і повпливав на інтерес поета до музики, що не згасав протягом усього життя. Найімовірніше, саме в оселі композитора Максим Рильський уперше взаємодіяв із фольклорною музикою, що згодом вплине на його дослідницькі інтереси.  Протягом 1927—1964 років Рильський написав понад 60 музикознавчих статей, більшість із яких присвятив проблемам музичної фольклористики.

Товариство антропофагів

У гімназійні часи Максима Рильського можна було назвати декадентом: у його поезіях можна було почути відгомін Шарля Бодлера, а в діях екстравагантність денді. Наприклад, якось він разом із кількома приятелями з гімназії засновує напівжартівливе Товариство антропофагів. Про цю організацію ходили всякі чутки, аж до підозр, що вони роблять котлети з людського мʼяса собі на зібрання. Підігрівало чутки ще й те, що Максим Рильський учився на медика.

Музичні твори на основі поезії Максима Рильського

Чимало поезій Максима Рильського згодом поклали на музику. Серед виконавців, які послуговувалися текстами поета, були і класики, скажімо, Борис Лятошинський написав «Пʼять хорів на слова Максима Рильського» (1964), а Левко Ревуцький — «Оду пісні» (1954). До творчості поета зверталися і сучасні музиканти. Так, гурт «Мертвий півень» випустив пісню на вірш «Ластівки», що ввійшла до їхнього сьомого альбому «Шабадабада».

Максим Рильський і оперне мистецтво

Максим Рильський чимало працював із перекладами оперних лібрето українською. Так, у його перекладах можна було почути, скажімо, «Севільського цирульника» Джоаккіно Россіні, «Травіату» Джузеппе Верді та «Кармен» Жоржа Бізе. Певний час — у 1935–1942 роки — він навіть завідував літературною частиною Київського театру опери та балету. 

Матеріал створений в рамках студентського стажування.

Поезія як спосіб рефлексії й заповнення порожнечі навколо. Інтерв’ю з поетом Богданом Куценком

авторка Катерина Куслива - 19.03.2025 в Книжки

Богдан Куценко — вінницький воєнний журналіст і поет. З початку російсько-української війни 2014 року їздив як волонтер на території АТО та ООС, а після початку повномасштабного вторгнення 2022 року долучився до міжнародної журналістської спільноти й став провідником для представників іноземних ЗМІ у гарячі точки фронту.

У 2023 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла перша поетична збірка Богдана Куценка «Літо, діти, осінь, зима, війна і весна». Книга складається з шести відповідних до слів у назві розділів, кожен із яких містить об’єднані спільною тематикою й почуттями вірші. Деякі вірші Богдана Куценка було покладено на музику або перетворено на пісні.

В інтерв’ю говоримо з поетом про його творчість і вплив його волонтерської та журналістської діяльностей на його поетику.

Ви працювали в бізнесі протягом 20 років, а в 2018 році розпочали громадську діяльність у сфері культури й мистецтва. Але й поезією ви займались тривалий час до публікації першої збірки віршів. Зокрема й поетеса Катерина Калитко в передмові говорила про поступовий розвиток вашої поетики, про її перехід від білінгвальної до суто україномовної. Розкажіть, яким був цей шлях.

Я дійсно доволі довго пишу, вже майже більше ніж 20 років. Спершу, напевно, як це часто буває з чоловіками, саме кохання надихнуло на щось подібне. До того в школі це були смішні витівки, на кшталт переписування якоїсь поеми, щоб висміяти когось із викладачів чи однокласників. Мені подобалось комбінування готового віршованого тексту й нових сенсів, які ти сам можеш туди закласти. Також, коли друзям треба було написати якийсь вірш, вони приходили до мене. А в 90-ті поезія відійшла на задній план, бо, самі розумієте, усім тоді хотілося бути бандитами.

Поет Богдан Куценко

Тоді моя поезія не мала жодних орієнтирів на Україну, на певні національні ідеї. Ми були останнім класом у моїй школі, який чогось усе ж намагалися затягнути в піонерію. Я був єдиним, хто встав і сказав: «Я за вільну Україну. Не піду в піонери». Хоча насправді тодішні ми взагалі не розуміли, що таке Україна, для чого вона й чому, що означатиме для нас. Протягом усієї нашої історії Україна не воювала з Росією тільки тоді, коли України не було на державному рівні. Коли ж вона існувала, то перебувала в стані війни з одвічним ворогом: чи під одним гнітом, чи під іншим, чи під обома одразу, чи більше, ніж під обома, одночасно.

На суто українську мову я перейшов, коли разом з друзями ще 2014 року проходив вишколи з тактичної медицини. Я помітив, що мова насправді має критичне значення, бо коли ти повзеш до пораненого побратима, ти маєш звернутися до нього українською, щоб показати, що ти не ворог. Бо інакше вже в цей момент він може стискати в руці гранату, готовий вчинити самогубство, або й тебе ще за собою затягти. У таких ситуаціях мова є своєрідним індикатором — свій/чужий.

Мова стала тією межею, тим фронтиром, через який усе перевалилося й пішло в протилежний бік. Тоді й вивчена колись у школі російська поезія стала неактуальною, абсолютно чужою.

Після стількох років написання віршів для себе в 2023 році ви опублікували вашу першу поетичну збірку «Літо, діти, осінь, зима, війна і весна». Що вас підштовхнуло до цього?

На початку повномасштабного вторгнення спершу я відправив дітей і дружину за кордон, бо з 2014 року багато чого бачив, тож розумів: нас ніхто не шкодуватиме. На кожне місто є розстрільні списки активістів, «неблагонадійних» для Російської імперії людей. Я розумів, що вони не жалітимуть ані дітей, ані жінок, анікого. Тому для мене пріоритетним тоді було убезпечити сім’ю, а далі вже думати, як діяти. Десь на тому етапі, коли всі поїхали, коли ти повертаєшся до свого дому, а там висохли останні квіти, плюс 8 градусів, нікого немає, ти розумієш: ти мусиш щось робити. Ти мусиш зайняти свою голову якоюсь роботою.

Поетична збірка «Літо, діти, осінь, зима, війна і весна» Богдана Куценка

Мене багато сварили, у тому числі та сама Катерина Калитко, що я несерйозно ставлюся до вже готових на той час віршів, що не роблю з них книжку. Для мене ж були важливішими інші речі. Як доросла людина, я ніколи не казав, що я в першу чергу поет, бо завжди був кимось ще, кимось більш важливим. І коли в мене з’явився час, з’явилась оця пустка вдома, я зрозумів, що поезія може стати для мене, напевно, таким рятівним колом, яке тебе трошки підтягне. Не те щоб дуже високо, але на певний період часу воно тобі зарадить.

Моєму марнославству було достатньо якогось пабліка, умовно, у фейсбуці, де є кілька сотень людей, із якими я спілкуюся. Доволі пізно почав відвідувати різні літературні фестивалі, та й був усього на двох-трьох із них десь у 2010-х. Ніколи не шукав, кому читати вірші, писав для себе. А коли під час повномасштабної війни усвідомив, що завтра може не бути, зрозумів, що треба все ж укласти збірку, видати та їхати далі. Було б дурістю цього не зробити. Що там з тобою буде — це вже десята справа, а книга матиме власний шлях. Це вже щось, що ти повністю відкріпив від себе, що вже від тебе не залежить.

Перший тираж продався за місяць чи два, чого я точно не очікував. Довелося робити другий. Збірка відгукнулась багатьом людям, багато хто чекав на неї. Деякі читають мене вже 10-15 років, ми іноді перетиналися, спілкувалися. Є настільки прекрасні люди, з якими ми з 2014 року їздили одними й тими ж східноукраїнськими шляхами, надсилали одне одному фото з різних донбаських міст, мовляв, вгадай, де це. З кимось досі не бачилися з 2022 року, але читаємо вірші одне одного й через них відчуваємо певний зв’язок. Тому, як на мене, і збірку було опубліковано дуже вчасно.

Мене ця книжка, можливо, певним чином рятувала й від апатії, від невизначеності, незрозумілості. Ти маєш конкретну справу, у тебе є мета довести її до кінця. А зараз дуже важливо мати мету.

На презентації збірки «Літо, діти, осінь, зима, війна і весна» в Одесі ви зазначили, що до неї ввійшли вибрані тексти. За яким принципом ви обирали твори для книги?

Виключно за власною інтуїцією. У той момент щось було мені актуальним, щось — абсолютно чужим. Від цієї збірки в читачів може скластися певне враження про мене як поета, хоча є багато тем, які не увійшли до неї, як-от більшість якоїсь такої брутальної, любовної, вуличної лірики. Просто коли ти живеш чимось конкретним, думаєш про нього, то про це якраз і слід говорити. Так я й обрав вірші до збірки.

Зокрема діти, як один з тематичних підрозділів моєї книги, для мене це щось безтурботне, неземне, це радість і чистота; вони не ототожнюють себе ні з чим, і ні з ким — вони просто маленькі люди, які живуть своїм життям. Саме в дітей я почав вчитися радості, щирості, безкомпромісності в деяких питаннях, пізнавати прості бажання, просте ставлення до всього навкруги. Мені не було 18 років, коли в мене народилися діти. Я вже був достатньо, на мою думку, дорослий, тому переучувався в них знову, пригадував те, що встиг забув з дитинства.

Як ви вже зазначили, ваша збірка поділена на шість підрозділів з відповідними до слів у назві заголовками: «Літо», «Діти», «Осінь» і так далі. За вашими словами, разом ці частини утворюють певний хронологічний порядок. Чому він починається саме з літа?

Мені на думку спадає відповідь, що літо — це перша річ, яку я побачив на світі, бо народився влітку. І я обожнюю цю пору року. Ти можеш заночувати де завгодно, кожен кущ і кожна дюрка може бути тобі домом. Улітку ти, скоріш за все, довше протягнеш, ніж у будь-яку іншу пору року. Літо, як мені особисто здається, добріше. Щоправда, у контексті війни виникають інші думки: на фронті влітку страшенно смердять трупи, немає що пити, а спрага жахлива — тобто є зворотна сторона. І ми про неї раніше не думали, бо проводили літо біля річки, моря, сільських хат.

Фото збірки «Літо, діти, осінь, зима, війна і весна» Богдана Куценка

Тепер приходить розуміння, що лагідне літо може бути також дуже страшним. Аналогічно й зима перестає бути красивою. І весна, коли все квітне й зеленіє, у тому числі й посадки, через які лізтимуть окупанти, а ми не бачитимемо їх у тепловізор. Або восени ті самі посадки облисіють — і вороги будуть бачити нас. Зараз люди починають подумки прив’язуватися до абсолютно інших алегорій і порівнянь. Отут ми насправді й пізнаємо ту природу, яка колись була ворогом людини, від якої ми втекли в ці свої міста, будинки, від якої ми віддалилися.

Ви активно займаєтеся волонтерством з 2014 року, а з початку повномасштабного вторгнення долучилися до міжнародної журналістської спільноти, аби висвітлювати воєнні злочини росіян. Як цей досвід вплинув на вашу творчість?

Спочатку відбувається певне заніміння, бо масштаби всього цього жаху, на перший погляд, не співставні з мистецтвом. Утім мені здається, поезія — це великий дар людини, крізь який вона може відрефлексувати. Це певний спосіб терапії, коли щось відбулося, і ти записуєш свої думки про це на аркуші паперу, у нотатках у телефоні — байдуже де, і це позбавляє тебе певної частини того минулого, яке ти прожив.

Я часто згадую свого діда, який жив у Харкові біля мосту до зоопарку. Пам’ятаю, спиш улітку в його квартирі, вікна відчинені й чути, як ревуть леви. А тепер ти приїздиш у той Харків і чуєш, як усе вибухає, рветься. З якихось провулків вибігають жінки, у стані жаху кидаються на машину, благають, щоб їх забрали. А це такі, знаєте, класичні моспархатівські жінки: «Ми нє знаєм, хто ета стрєляєт, чому це відбувається?» Але ти все одно зупиняєшся, забираєш, кого можеш, і тікаєш з ними, бо вони ж у будь-якому випадку люди.

Мене останнім часом дуже дратує питання, як зробити так, щоб усі підтримували однакові ідеї. Нічого ніколи не працювало на повний загал, хіба коли в Радянському Союзі використовували масові розстріли й репресії. У вільному суспільстві завжди залишатимуться люди, які будуть висловлювати власну позицію, певний час ховатимуться, потім знову повставатимуть. Ми могли би в 90-ті роки зробити, як балтійські країни, Інститут негромадянства. Могли би багато чого, але не зробили. А зараз, мені здається, змінити щось уже неможливо. Тобто ми досі живемо в цьому дивному агрегатному стані, коли ми ні там, ні там.

Богдан Куценко

Пригадую одну мою журналістську ротацію, найтяжчу. Тривала вона приблизно місяць. Ми не їздили на лінію бойового зіткнення, натомість працювали в шпиталях з пораненими різного ступеня. Два тижні провели в обласній психоневрологічній лікарні імені Павлова в Києві. Ніколи в житті не викурював більше трьох цигарок за день, а там на добу витрачав три пачки. Я просто кожен день сидів з пораненими військовими на курилці й слухав їхні розповіді про фронт.

Цих історій дуже багато. І на жаль, ми не можемо висвітлити всі. Вони такі страшні, що якщо ми почнемо говорити про них зараз, під час війни, то просто зневіримося в бутті. Тож зараз радше час для висвітлення життєствердних ідей.

Чи варто осмислювати війну зараз — це як запитати, чи варто прокидатися зранку, чи варто дихати. Людина все одно аналізуватиме війну, буде висловлювати свої емоції, формувати тези, коли їй самій хотітиметься того, коли їй стане до цього слів. А комусь, можливо, не стане ніколи. За когось треба буде сказати іншому чи іншій, бо ця людина сама не напише й рядка.

Як ви вважаєте, які можливості дає поезія для того, аби висвітлити війну?

На мою думку, проза не настільки концентрована, одномоментна, як поезія. Якщо це не белетристика, не романістика, не якісь твори з довгими описами емоційних станів. Поезія може проілюструвати певну емоцію максимально влучно й глибоко, нехай навіть це якихось п’ять рядків, але люди візьмуть їх, покладуть до нагрудної кишені під серцем і носитимуть всюди із собою.

На війні ти маєш навчитися того, що насправді немає ніякого «потім». Саме зараз, саме тут ти маєш щось сказати, зробити, закінчити. І поезія схожа на оцей емоційний стан війни. Нехай це короткий вірш, нехай це уривок з довгого вірша, та якщо він перегукується з певними струнами нашої душі, то стане для нас найбільшою цінністю в теперішній момент.

Пропоную зараз зосередитися безпосередньо на вашій творчості, зокрема на характерних рисах вашої поезії: майже повній відсутності розділових знаків і рваності речень (коли їхній початок і кінець не збігаються з початком і кінцем рядка). Чому ви обрали саме такий стиль написання?

Відповідь дуже проста: я не знаю. (сміється) Як для людини, яка пропрацювала дуже багато років у корпоративному бізнесі, для мене в пріоритеті організованість, логічність, речі, які мають конкретну мету й завершуються конкретним результатом. Я щасливий, що поезія ніколи не була чимось, що мене годує, що означає для мене ще щось, окрім власної творчої й емоційної свободи.

Я писав так, як хотів, що, як мені здається, і повинні робити митці. Я не покладався на те, як на це відреагують читачі, чи відреагують взагалі. Звісно, ти приймаєш соціум і його певні рамки, але це не має перемішатися з твоєю творчістю.

Багато вашої поезії покладено на музику чи перетворено на повноцінні пісні. На обкладинці вашої збірки «Літо…» зі зворотного боку є QR-код з посиланням на музичне оформлення віршів. Як виникла ідея такого проєкту?

Я би сказав, мені просто фартануло. Це не моя заслуга, я ніколи не займався музикою сам. Мене намагались віддати в музичну школу попри моє небажання, але вступний іспит туди я не склав, чим був дуже задоволений. Згодом познайомився з вінницькими музикантами. Роман Кріль, Микола Доляк — це вінницький гурт «Очеретяний кіт», дуже круті чуваки. Це прекрасні пісні на слова саме подільських авторів, які ніколи не були мейнстримом в Україні й ніколи не будуть, бо наше суспільство досі віддає перевагу Ламборгіні, зайвій оголеності в кадрі.

Учасники гурту «Очеретяний кіт» Роман Кріль, Микола Доляк

Це зламало деяких музикантів, вони відмовилися від свого унікального мистецького меседжу на користь попси, щоб заробити більше. Українському суспільству треба гоп ца-ца, Сердючка… Але як казав наш вчитель Анатолій Секретарьов: «Ніколи не йдіть за публікою, не біжіть за схваленням, не женіться за оваціями. Робіть те, що хочете й маєте робити».

Гурт «Очеретяний кіт» гастролює всією Україною, займається волонтерством з 2014 року. Були і в Мар’янках, і в Авдіївках — в усіх крайніх точках нашого тодішнього фронту. І ось ми з ними якось спілкувались й вони запропонували покласти вірші на музику. Так усе й почалося. Згодом із Володимиром Войчишиним, теж з «Очеретяного кота», ми зробили окремий проєкт. Співпрацював і з музикантами Олегом Кадановим, Костянтином Бушинським. Є ще багато творчих задумів, але наразі на цьому дещо важко концентруватися, бо це тепер, скажімо, не найактуальніше.

Ілюстрації для вашої збірки «Літо…» створила художниця Леся Медвідь. Розкажіть про вашу співпрацю з нею.

Леся для мене занадто фантазійна мисткиня. Тобто я радше звертаю увагу на більш конкретні зображення, прості, менш деталізовані, можливо. Я думав створити ілюстрації на базі своїх фото зі старого інстаграму, який заблокували через купу скарг від росіян. Ті фото були дуже мінімалістичними, як вірші без знаків пунктуації. На них щось відбувалося, але не до кінця було зрозуміло, як і що саме.

Я познайомився з Лесею, знову ж таки, завдяки музикантам, спільним друзям. Ми потоваришували й почали спілкуватися. Якось побіжно я сказав їй, що шукаю ілюстратора для своєї збірки, на що вона обурилася: «У сенсі, ти шукаєш? Ось, сидить людина перед тобою, хоче малювати для твоєї книги. Давай, припиняй оце».

Я не був упевнений, що ми зійдемося за стилями й мотивами у творчості, тож запропонував Лесі створити кілька ескізів до якихось віршів, що резонують їй, і показати мені, аби подивитися, чи підходить таке ілюстрування. І коли вона це зробила, я просто закрив рота: Леся дійсно дуже тонко, влучно й життєво передала суть віршів. Наша співпраця була креативною і жвавою.

Ілюстрації Лесі Медвідь до збірки «Літо, діти, осінь, зима, війна і весна» Богдана Куценка

Леся Медвідь створила для вашої збірки зображення в манері китайської порцеляни. Чи такий стиль було обрано за спільним рішенням, чи це суто її пропозиція?

У цьому плані Леся виступала диктаторкою. Вона взагалі викладала керамістику й сама працювала в цьому напрямі. У мене є дві прекрасні чашки її роботи. Леся створює дійсно круті, деталізовані малюнки, її робота така кропітка. Я би не зміг займатися нічим подібним. Обрати стиль китайської порцеляни було повністю її ідеєю, коли вона мені це запропонувала, я одразу погодився: «Ок». А вона, пам’ятаю, мене перепитала: «”Ок”? У сенсі просто “ок”? Ти що?» (сміється)

Є велика різниця між художнім ескізом і готовим результатом. Бо, наприклад, коли мені показують нарис, я взагалі не бачу, у що це може перетворитися далі. Але коли ми почали прив’язувати ілюстрації до текстів, коли й мені почала в них проступати якась емоція, я повністю поклався на її бачення. І мені досі дуже-дуже подобається результат.

І моє фінальне запитання для вас сьогодні, чи маєте ви певні творчі плани на майбутнє?

Так, класична фіналочка. (сміється) Я пишу короткі тексти на межі між поезією й прозою, як би це, можливо, дивно не звучало. Мені не подобаються романи — ані читати, ані писати. Я не та людина, яка може думати про одного персонажа пів року-рік. Для мене краще, аби його доля й визначні події в його житті закінчувалися у межах короткої влучної історії. Але це не про смаки, а більше про особисту потребу.

Віршів насправді дуже багато. За них треба сідати й укладати. Першій збірці два роки, і в цей момент уже можна створювати й другу. Але зараз до мене приїхали діти з-за кордону й вирішили залишитися тут. Тож я зараз з двома синами, сьомий і дев’ятий клас, із цією фронтовою журналістикою. Тепер у мене немає порожньої хати, яка спонукає мене до роботи над поетичною збіркою, тож поезія відійшла дещо на задній план.

Я прожив без дітей майже 2 роки, що було для мене катастрофою, бо там вони виростали в геть інших людей, а я цього не бачив. Діти швидко ростуть, швидко змінюються. Не знаю, що може бути цікавішим, ніж спостерігати за цим. Тож зараз для мене набагато важливішими є вони, а до віршів я ще якось не дійшов.

Фото і віжуали — vezha.ua, сторінка Видавництва Старого Лева в інстаграмі stary_lev, світлина Богдана Куценка з його фейсбук-сторінки, ukr.radio
Головне — фото Богдана Куценка з презентації збірки «Літо, діти, осінь, зима, війна і весна» в Одесі з сайту usionline.com

Книжки для дітей, які допоможуть іноземцям зрозуміти Україну

авторка Юлія Колісник - 18.03.2025 в Книжки

«За що вони борються?..» — на жаль, за десять років російської війни проти України це запитання й досі можна почути від іноземців, далеких від українського контексту. На цьому полі нам належить ще безліч інтелектуальних битв за власну ідентичність, і дієвою зброєю, чи то пак м’якою силою, у цій просвітницькій місії є насамперед література.

За роки незалежності на світовому ринку зʼявилося багато якісних і важливих перекладів й охопити всі одним текстом неможливо. Однак ми уклали список тих книжок, які станом на сьогодні хотіли б порадити друзям і партнерам, адже він виростає як відповідь на численні запити закордонних бібліотек, видавництв, посольств та інституцій, які хочуть ділитися знаннями про Україну для своїх аудиторій. 

У цій добірці представлено 100 книжок — з України або про Україну, — які видані після 1991 року, написані в різних жанрах на широке коло тем, кожна з них у свій спосіб репрезентує українську ідентичність. У переліку ми зосередилися на перекладах англійською, німецькою та французькою мовами. Це 17 книжок для дітей, 23 нонфікшн видань про культуру, 20 книжок про історію та політику, 29 книжок художньої прози та 11 поетичних збірок.

Список також доступний українською й англійською мовою на сайті Українського ПЕН, матеріал Юлії Колісник переклала Анна Вовченко. Пруфрідер — Крістофер Етвуд.

«Книга-мандрівка. Україна» | Travelbook. Ukraine

Ця книга запрошує у мандрівку Україною, розповідаючи 1200 унікальних фактів про країну та її мешканців: мальовничі місця, які варто відвідати; захопливі культурні досягнення; видатні особистості та переломні моменти, які вплинули на хід історії та життя українців. Ця книга створена з відкриттів, які змушують поглянути на Україну по-новому. Видання, орієнтоване і на дітей, і на дорослих, чудово підходить для сімейного читання. 

«Війна, що змінила Рондо», Романа Романишин, Андрій Лесів | How War Changed Rondo, Romana Romanyshyn, Andriy Lesiv

Данко, Зірка та Фабіан мирно живуть у маленькому містечку Рондо, чарівному та радісному місці, де навіть квіти співають! Усе ідеально… до фатального дня, коли настає війна. Не маючи досвіду переживання війни, жителі не знають, що робити. Вони намагаються поговорити з нею, потім побороти її, але все марно. Тільки сила світла і єдности може привести Рондо до перемоги… Ця книжка-картинка з України облетіла світ у багатьох перекладах і виборола чимало міжнародних нагород.

My Dearest Dido: The Holodomor Story, Marion Mutala

Белетризоване листування між головними героями — дідом Богданом та його онукою-підліткою Ганнусею — розповідає читачеві пронизливу історію про один із найжорстокіших злочинів проти людства — Голодомор, або Великий український голод, організований радянською владою для знищення українців. Такий формат подачі (белетристика на основі документальних свідчень) авторка обрала спеціально для юної аудиторії, аби пояснити складну історичну тему простими для розуміння словами.

«Майя та її мами», Лариса Денисенко | Maya and Her Friends: A Story About Tolerance and Acceptance to Support the Children of Ukraine, Larysa Denysenko

Ця книжка-картинка вперше вийшла в Україні у 2017 році під назвою «Майя та її мами». Однак її британське видання побачило світ уже в розпал війни у 2023 році, що наклало відбиток на позиціювання: книжка про толерантність стала також символічним жестом на підтримку дітей України, а передмову до цього видання авторка написала в коридорі свого помешкання, ховаючись від російських ракетних обстрілів. Окрім того, трішки змінилася назва, але історія залишилася такою ж позитивною та цікавою.

«Зірки та макові зернята», Романа Романишин, Андрій Лесів | Stars & Poppy Seeds, Romana Romanyshyn, Andriy Lesiv

Як донька відомих математиків, Флора понад усе на світі любить рахувати. Вона рахує все навколо — тварин, піщинки на пляжі та букви у татовій газеті. Коли дівчинка дивиться на Чумацький Шлях, вона замислюється, як порахувати безмежну кількість зірок. Це взагалі можливо? Невже нічне небо настільки заповнене зірками, що навіть усіх цифр, які вона знає, не вистачить, щоб їх порахувати?.. «Зірки та макові зернята» — ще один винятково естетичний літературний витвір відомого творчого дуету з України.

Our World: Ukraine, Kateryna Yehorushkina

Серія «Наш світ» видавництва Barefoot Books знайомить наймолодших читачів з культурами різних країн у форматі зручних настільних книжок. До того ж писати такі книжки доручають локальним авторам залежно від країни. «Слава Україні!» — промовляє книжка вже з перших сторінок і запрошує провести день по-українськи: розписати писанки, поїсти борщу, пограти на бандурі й навіть вивчити кілька слів українською з посібниками з вимови, що супроводжують історію.

A Cool History of Ukraine: From Dinosaurs till Now, Inna Kovalyshena

Чудовий нонфікшн для допитливих дітей, які хочуть знати більше про Україну, але не знаходять її у своїх підручниках історії. Ця стильно ілюстрована книга запрошує на екскурсію Україною минулого й сьогодення, розказану голосами чотирьох друзів із різних куточків країни. Які динозаври жили в Україні? Хто боровся за її незалежність? Чому козаки були такими славними? Чому росіяни вічно нападають на українців? Це лише деякі з питань, які досліджують оповідачі книжки, розповідаючи про Україну в усі її буремні та звитяжні епохи.

«Листи на війну. Діти пишуть солдатам», Letters on the War: Children Write to Soldiers

У цій барвистій білінгвальній книжечці зібрані листи, написані українськими дітьми до солдатів у війні, що на час публікації видання (2015 рік) називалася ще тільки збройним конфліктом на Сході України. На жаль, актуальна вона й дотепер, адже апелює до цінності миру, за який українцям досі потрібно боротися. Двомовність книжки робить її доступною як українським дітям, так і їхнім іноземним одноліткам, і може стати містком для порозуміння в розмовах про війну та почуття, що вона неодмінно приносить у життя кожного, хто з нею стикається.

«Історії хоробриків із Горішкових Плавнів», Катерина Єгорушкіна | Fearless Stories, Kateryna Yegorushkina

Горішкові Плавні — особливе лісове містечко, де ростуть найсмачніші горіхи у світі! Тут усі тварини живуть у мирі та злагоді: розважаються й навчаються, захищають одне одного, випробовують свою сміливість і, найголовніше, вчаться не боятися нічого й нікого на світі. У невимушеній манері книжка навчає, як маленькими хитрощами побороти великі дитячі страхи.

«Жовтий метелик», Олександр Шатохін | Yellow Butterfly: A story from Ukraine, Oleksandr Shatokhin

Книжка-володарка кількох світових нагород, «Жовтий метелик» розповідає історію самими лише зображеннями. Маленька дівчинка чарується жовтими метеликами на тлі чистого блакитного неба. Використовуючи кольори свого національного прапора, автор створив глибоко емоційну й метафоричну розповідь про війну, де яскраве світло межує з бездонними тінями, а жовті метелики не лише зачаровують, але й пробуджують надію на майбутнє.

Unconquered. The Big Book Of Bravery

Чому Росія напала на Україну? Хто такі українці? Чому вони не здаються? Які уроки щоденно виносять? Відповіді на ці та інші запитання подано доступно й захопливо, з ілюстраціями та легким гумором — для юних, але вже зацікавлених у політиці читачів. Розповідь про мужність, описану в цій книжці, триває.

«36 і 6 котів», Галина Вдовиченко | 36 and 6 Cats, Halyna Vdovychenko

36 і 6 котів стояли перед пані Креповою одного дощового вечора і просили впустити їх до її маленької квартири. Саме так: 36 дорослих котів і 6 кошенят — усі з оригінальними іменами та яскравими характерами! Коти перевернули життя пані Крепової та її племінника Стаса з ніг на голову, але зрештою все обернулося на добре… Це перша котокнижка із серії, що стала справжнім бестселером сучасного українського дитліту.

«Велике місто, маленький зайчик, або Мед для мами», Іван Малкович | A Small Bunny in the Big City or Honey for Mommy, Ivan Malkovych

Зворушлива оповідка для наймолодших читачів. Мама Кролика застудилася, тож турботливий малюк вирушає на пошуки цілющого й запашного меду для неї. Але він такий маленький і беззахисний у великому місті… Які ж небезпеки чигають на нього за порогом дому? Тепла історія з цікавим сюжетом, щасливим кінцем та дуже затишними ілюстраціями — саме те для вечірнього читання.

«Морськосвинський детектив», Іван Андрусяк | Guinea Pig Investigates, Ivan Andrusiak

У тваринному світі — зовсім як у людей — вирує своє життя, і часом там теж стаються злочини. Тоді до роботи береться морський свин Жерар! Він-бо знаний детектив, і всі домашні та вуличні тварини можуть покластися на нього. Однак відомо, що Жерар неабиякий ласун і розслідує справи лише за ласощі. Жерар з’ясовує, хто викрав котячий сніданок, досліджує найтемніші вулиці міста та дізнається, хто криється за таємничою фігурою монстра, який лякає всіх домашніх тварин…

«Чудове чудовисько», Сашко Дерманський | Marvelous Monster, Sashko Dermanskyi

«Чудове чудовисько» — перша книжка однойменної трилогії одного з найулюбленіших сучасних українських дитячих письменників Сашка Дерманського. Це історія про дружбу третьокласниці на ім’я Соня та Чудовиська з чарівного лісу, скорочено — Чу. Книга сповнена магії, гумору, пригод і несподіваних поворотів, які триматимуть увагу читача до останньої сторінки. А повноколірні ілюстрації української художниці Дарини Камінської надають історії ще й візуальної привабливості.

«Шапочка і кит», Катерина Бабкіна | Cappy and the Whale, Kateryna Babkina

Коли восьмирічний Шапочка виявляє кита, що плаває за вікном його спальні, він неабияк дивується. За весь час у лікарні хлопчик прочитав багато книжок, але жодна не повідала про такі дива. Згодом кит стає для Шапочки найкращим другом і допомагає йому на довгому й виснажливому шляху одужання від лейкемії… Кажуть, «Шапочка і кит» — це дуже доросла книжка для дітей, але насамперед вона про дружбу і надію, якої так потребують пацієнти з онкологічними захворюваннями.

«Зубр шукає гніздо», Оксана Була | The Bison Is Looking For a Nest, Oksana Bula

Ця книга для наймолодших розповідає дві чарівні історії з лісу: з одного боку, ми дізнаємося про ведмедя, який хоче відчути зиму й чинить опір зимовій сплячці, поки його не наздожене втома. З іншого боку, ми супроводжуємо бізона, який не хоче нічого, крім того, щоб мати можливість спати в холодну пору року, хоча його вид не впадає у сплячку. Завдяки протилежним поглядам на тему сну та відпочинку книга спонукає до роздумів і дискусій, а також пропонує ігровий підхід до сну, що подобається і дітям, і батькам.

Матеріал підготовлений у партнерстві Українського ПЕН та медіа «Сенсор»

авторка
Юлія Колісник

Поетичні книжки, які допоможуть іноземцями зрозуміти Україну

авторка Юлія Колісник - 18.03.2025 в Книжки

«За що вони борються?..» — на жаль, за одинадцять років російської війни проти України це запитання й досі можна почути від іноземців, далеких від українського контексту. На цьому полі нам належить ще безліч інтелектуальних битв за власну ідентичність, і дієвою зброєю, чи то пак м’якою силою, у цій просвітницькій місії є насамперед література.

За роки незалежності на світовому ринку зʼявилося багато якісних і важливих перекладів й охопити всі одним текстом неможливо. Однак ми уклали список тих книжок, які станом на сьогодні хотіли б порадити друзям і партнерам, адже він виростає як відповідь на численні запити закордонних бібліотек, видавництв, посольств та інституцій, які хочуть ділитися знаннями про Україну для своїх аудиторій. 

У цій добірці представлено 100 книжок — з України або про Україну, — які видані після 1991 року, написані в різних жанрах на широке коло тем, кожна з них у свій спосіб репрезентує українську ідентичність. У цьому переліку ми зосередилися на перекладах англійською, німецькою та французькою мовами. Це 29 книжок художньої прози, 23 нонфікшн видань про культуру, 20 книжок про історію та політику, 11 поетичних збірок та 17 книжок для дітей.

Список також доступний українською й англійською мовою на сайті Українського ПЕН, матеріал Юлії Колісник переклала Анна Вовченко. Пруфрідер — Крістофер Етвуд.

What We Live For, What We Die For: Selected Poems, Serhiy Zhadan

Це перша поетична збірка англійською мовою всесвітньо ключового українського автора Сергія Жадана. У цих сильних і доступних оповідних віршах змальовані сміливі портрети життя на понівечених війною та злиднями вулицях, де діти підраховують кількість місцевих смертей, а романтика життя постає лиш далеким спогадом. У традиції Тома Вейтса, Чарльза Буковскі та Вільяма С. Берроуза Жадан створює нову поетику втрати. Та попри похмуру тональність, вірші Жадана осяяні магією побутової деталі, відчуттям надії та усвідомленням того, що воля описуваного народу непохитна.

A Crash Course in Molotov Cocktails, Halyna Kruk

Критики охрестили цю збірку «путівником по емоційній боротьбі України». Вірші-свідчення однієї з найвідоміших українських поеток Галини Крук є водночас і захопливими, і філософськими, і візіонерськими. Ця збірка вийшла у розпал війни, у травні 2023 року, і стала зболеним поетичним голосом українців, який дедалі гучніше лунає у світі. Ведучи за собою у найтемніші простори воєнної реальности, авторка, однак, доводить що світло мови може стати уявним щитом.

A Ukrainian Dictionary of War

Напад Росії на Україну — це також і напад на її мову, що попри спекулятивні намагання ворога лише утверджується серед українців. У воєнний час вона також зазнає трансформацій. «Український словник війни» фіксує фрагменти досвіду, проговореного мовою українських реалій. У 2022 році поет Остап Сливинський взяв на себе роль лексикографа воєнного часу, ретельно збираючи та укладаючи словник свідків російського вторгнення. Серед голосів, представлених у цьому «словнику», — ті, хто був змушений покинути свої домівки й вирушити у безвість, волонтери, медики, солдати, громадські активісти та митці — їхні історії об’єднують нові сенси знайомих слів і нові слова для не знаних раніше явищ.

«Зимовий король», Остап Сливинський | Winter King, Ostap Slyvynsky

Остап Сливинський — поет повсякденних речей. Він пише про дитячі ігри, старі дерева та родинні історії. Але те, що виходить з-під його пера — це портрет епохи, адже окремі голоси та спогади він досліджує на предмет слідів великих історичних подій. Дивовижна увага до деталей виливається у красиві та загадкові тексти, які спонукають до багаторазового перечитування, щоразу знімаючи ще один шар реальності. Ця книжка містить найкраще вибране з трьох попередніх збірок поета.

Selected Poems, Oksana Zabuzhko

Клітемнестра, яка планує вбивство свого чоловіка, Офелія, що критикує свого творця, та (зовсім несподівано) репортаж із Чорнобиля на наступній сторінці — це сюжети англомовної поетичної збірки видатної української письменниці Оксани Забужко. Її витончена дотепність та філософська проникливість нагадують Віславу Шимборську або Адама Загаєвського. Почергово актуальна та іронічна, її поезія стоїть поряд із найкращими та найважливішими творами Європи за останні пів століття.

Words for War: New Poems from Ukraine

Ця антологія, видана у 2017 році, фіксує російську війну проти України в тій проміжній фазі між початком бойових дій і повномасштабним вторгненням, коли здавалося, що світ про українців забув. Вона об’єднує деякі з найбільш переконливих поетичних голосів з різних регіонів України. Молоді та літні, жіночі та чоловічі, похмурі та іронічні, трагічні та грайливі, сповнені надзвичайного жаху та звичайних людських радощів, ці голоси відтворюють людське звучання війни у всій її трагічній складності.

«Бог свободи», Юлія Мусаковська | The God of Freedom, Yuliya Musakovska

Найновіша поетична збірка Юлії Мусаковської «Бог свободи» розкриває пейзаж неспокійної сучасної України. Рівною мірою інтимні та експансивні, ці вірші розповідають про соціальну боротьбу жінок та їхніх родин, травму солдатів, які повертаються додому, та майбутнє народу в тіні війни та його бурхливого минулого. Яскрава, актуальна та майстерна, ця книга сповнена глибоких прозрінь та захопливого красномовства.

«Ніхто нас тут не знає, і ми нікого», Катерина Калитко | Nobody Knows Us Here & We Don’t Know Anyone, Kateryna Kalytko

Ця вишукана поетична збірка Катерини Калитко розповідає про розлуки та зміни, натякаючи на війну, що триває в Україні. Можна інтуїтивно здогадатися, що лаконічно зображені персонажі — це кримські татари, євреї або переміщені громадяни України, біженці з окупованих територій. Однак ці від’їзди та розставання, гостре відчуження й біль, що пронизують вірші, можна також прочитати як елементи більш філософської та глобальної матриці, актуальної для будь-якого регіону і кожної людини. Адже це сфера універсального міфу про дім та його втрату, подібно до вигнання з Едемського саду. Візуальні образи авторки винятково деталізовані, а її поетична мова багата й соковита.

Hommage à l'Ukraine

По-справжньому світ звернув увагу на Україну лише 24 лютого, і Франція не виняток. У новинах почали з’являтися не знайомі досі назви, означені битвами і трагедіями: Буча, Маріуполь, Харків, Азовське море, Дніпро… Ця збірка текстів виникла з бажання французів дізнатися, що ж за країна стоїть за цими назвами і хто її народ. Так, п’ятнадцять українських авторів різного віку та походження, як російськомовних, так і українськомовних, розповіли про місце, яке символізує «їхню» Україну. Читач дізнається, що це не просто якась земля за Карпатами, а перспективна країна з багатовіковою культурою і, зокрема, талановитою літературною сценою, про яку у Франції досі мало знають.

Ukraine : 24 poètes pour un pays

Як переважна більшість українських антологій, виданих за кордоном, ця книга народилася з розпалу війни в Україні. Вона об’єднує українських поетів, які є учасниками спротиву. Подібно до національного героя Тараса Шевченка, деякі з них утверджували ідентичність нації перед обличчям агресії. Інші, як Василь Стус, письменник і дисидент, пережили боротьбу проти нацизму, сталінізму та холодної війни. Наймолодші, як Елла Євтушенко (укладачка антології), належать до покоління Гідності, народженого після розпаду СРСР, яке завжди знало незалежну Україну. Через них на цих сторінках дихає дух Майдану: дух чоловіків і жінок, які хочуть вільно обирати майбутнє своєї країни.

«Бабин Яр. Голосами», Маріанна Кіяновська | The Voices of Babyn Yar, Marianna Kiyanovska

У збірці «Бабин Яр. Голосами» українська поетка Маріанна Кіяновська вшановує пам’ять жертв Голокосту, розповідаючи їхні історії жаху, смерті та виживання і проєктуючи власні уявні голоси. Витончені та ретельно інтоновані вірші передають досвід звичайних цивільних людей, які пережили нестерпні події, що призвели до масового розстрілу у Бабиному Яру в Києві. Задумана як данина пам’яті загиблим, книга порушує складні питання про пам’ять, відповідальність і вшанування тих, хто став свідком зла на межі з невимовним.

Матеріал підготовлений у партнерстві Українського ПЕН та медіа «Сенсор»

авторка
Юлія Колісник

Прозові книжки, які допоможуть іноземцями зрозуміти Україну

авторка Юлія Колісник - 18.03.2025 в Книжки

«За що вони борються?..» — на жаль, за одинадцять років російської війни проти України це запитання й досі можна почути від іноземців, далеких від українського контексту. На цьому полі нам належить ще безліч інтелектуальних битв за власну ідентичність, і дієвою зброєю, чи то пак м’якою силою, у цій просвітницькій місії є насамперед література.

За роки незалежності на світовому ринку зʼявилося багато якісних і важливих перекладів й охопити всі одним текстом неможливо. Однак ми уклали список тих книжок, які станом на сьогодні хотіли б порадити друзям і партнерам, адже він виростає як відповідь на численні запити закордонних бібліотек, видавництв, посольств та інституцій, які хочуть ділитися знаннями про Україну для своїх аудиторій. 

У цій добірці представлено 100 книжок — з України або про Україну, — які видані після 1991 року, написані в різних жанрах на широке коло тем, кожна з них у свій спосіб репрезентує українську ідентичність. У цьому переліку ми зосередилися на перекладах англійською, німецькою та французькою мовами. Це 29 книжок художньої прози, 23 нонфікшн видань про культуру, 20 книжок про історію та політику, 11 поетичних збірок та 17 книжок для дітей

Список також доступний українською й англійською мовою на сайті Українського ПЕН, матеріал Юлії Колісник переклала Анна Вовченко. Пруфрідер — Крістофер Етвуд.

«Польові дослідження з українського сексу», Оксана Забужко | Fieldwork in Ukrainian Sex, Oksana Zabuzhko

Один із найбільш знакових романів часів незалежности України. «Польові дослідження з українського сексу» — це історія особистого бунту однієї жінки, спровокованого головним літературним скандалом десятиліття. Роман, що закарбувався в історії літератури як феміністичний, розповідає історію складних стосунків між українською поеткою Оксаною та амбітним скульптором Миколою, а також є полотном саморефлексії головної героїні щодо її сексуальности, особистісного становлення, культурної та національної ідентичности. 

«Музей покинутих секретів», Оксана Забужко | The Museum of Abandoned Secrets, Oksana Zabuzhko

Охоплюючи шістдесят буремних років української історії та життя кількох поколінь, ця сага сплітає драматичну й заплутану павутину кохання, сексу, дружби та смерті. У центрі історії — три жінки, пов’язані покинутими таємницями минулого; звідси й назва роману, де «музей» — це сховище історій. Сюжет рухає розслідування загадкової смерті воячки Української повстанської армії (УПА). Авторка розкриває багатоаспектну природу існування в умовах складності історії та внутрішніх протистоянь людей, здійснюючи переходи між часами та поколіннями.

«Сестро, сестро», Оксана Забужко | Oh Sister, My Sister, Oksana Zabuzhko

Інтенсивні стосунки між сестрами або дівчатами є центральною темою збірки малої прози «Сестро, сестро». Композиційно вона складається зі спогадів і оповідань про героїнь різного віку та в різних життєвих обставинах. Водночас в оповідях простежуються особисті та політичні наративи України з перспективи жінок-оповідачок, які зростали в різний час за різних життєвих обставин. Уперше видана у 2003 році, книжка вже стала сучасною класикою, як і чимало інших творів авторки.

«Інтернат», Сергій Жадан | The Orphanage, Serhiy Zhadan

Гостросюжетний роман про долі жителів сходу України. Коли ворожі солдати вдираються в сусіднє місто, Паша, вчитель української мови, вирушає до інтернату, де живе його племінник Саша, тепер уже на окупованій території. Потрапляючи в зону бойових дій, перетинаючи мінливі кордони та укладаючи непрості союзи, Паша усвідомлює, кому він насправді відданий, у дедалі відчайдушнішій боротьбі за те, щоби врятувати Сашу й повернути його додому.

«Ворошиловград», Сергій Жадан | Voroshilovgrad, Serhiy Zhadan

Ворошиловград — радянська назва українського міста Луганська. В однойменному романі Сергія Жадана у поетичній та виразній манері поєднуються магічний реалізм і гостросюжетний дорожній роман. Власник заправки в донбаських степах планував коротку поїздку до брата, але, опинившись поблизу міста свого дитинства, Герман намагається знайти відповіді на багато запитань: хто він і що для нього важливо, за що він тримається і за що готовий боротися.

«Непрості», Тарас Прохасько | Earth Gods: Writings from Before the War, Taras Prokhasko

Магічний реалізм від одного із сучасних класиків української літератури. Роман, дія якого розгортається між двома світовими війнами поблизу Ялівця в українських Карпатах, документує крах грандіозних наративів минулого, уособлених тут карпатськими богами. Майстер рефлексивної, тонко нюансованої прози, Прохасько сплітає воєдино оповідні нитки, що свідчать про витонченість та інтегрованість української культури у світову.

«Московіада», Юрій Андрухович | The Moscoviad, Yuri Andrukhovych

Дні молодого українського поета і студента Літературного інституту в Москві наповнені нескінченними пиятиками та сексуальними пригодами. Аж поки одного дня рутинне «катання на козлах» не приводить поета до підземель московського метро, де він стає свідком жахливого симпозіуму відомих мерців… 

«Московіада» — один із культових романів відомого українського письменника Юрія Андруховича, сповнений гротескних і сюрреалістичних моментів, а також реалій часу, що супроводжував розпад комуністичної імперії. Написаний понад тридцять років тому, у 1992 році, роман видається надзвичайно актуальним і сьогодні, під час неминучого й тепер уже остаточного розпаду тієї самої імперії.

«Рекреації», Юрій Андрухович | Recreations, Yuri Andrukhovych

Четверо поетів збираються у містечку Чортопіль на «святі воскресаючого духу» — оргії попкультури, громадянської дисфункції, національної гордости та сексу. Роман карнавальної вітальности та гострої соціальної критики, він оспівує новознайдену свободу та рефлексує над суперечностями пострадянського суспільства, захоплює читача своєю екстравагантністю та ексцентричним розмаїттям. «Рекреації» зарекомендували Андруховича як витонченого, але спокусливо читабельного письменника-коміка з проникливим розумінням свого нестабільного часу.

«Лексикон інтимних міст», Юрій Андрухович | Lexicon of Intimate Cities, Yuri Andrukhovych

Міський кочівник з Радянського Союзу, автор мандрує дорогами світу й роками свого життя, розповідаючи безліч подорожніх історій. Він описує соціологію вуличної музики Берліна, блукання покинутими садами Детройта, мандри Одесою, Харковом, Парижем, Прагою, Штутгартом, Торонто, Ужгородом, Венецією… Так складається абетка зі 111 населених пунків на трьох континентах. У цьому оригінальному есеїстичному виданні Андрухович поєднує щирі історії з політичною полемікою, кліше з прозріннями й анекдоти з романними чернетками.

«Карбід», Андрій Любка | Carbide, Andriy Lyubka

П’яний учитель історії вигадує безглуздий план, як прорити тунель з України до Угорщини, щоб змусити ЄС прийняти Україну до своїх лав, переправивши все її населення до сусідньої країни. Наслідком цього неминуче стають веселощі та небезпека, коли Тис (він же Карбід) вербує банду місцевих контрабандистів, серед яких — сучасний Ікар, що вирішив перелетіти кордон, та фатальна жінка, яка торгує людськими органами. Легкий, дотепний і цілком авантюрний роман молодого українського письменника Андрія Любки.

Видання німецькою

Видання французькою

«Дім у Бейтінґ Голлов», Василь Махно | The House in Baiting Hollow, Vasyl Makhno

Збірка з десяти житейських та філософських оповідань українського письменника Василя Махна, який живе у США. Автор, однак, пише не лише про життя емігрантів та реалії американського побуту, а й про євреїв свого рідного міста Чорткова до Другої світової війни, секс на автобусній зупинці, вкрадений велосипед, білок на даху, побутові дрібниці, кохання та смерть… Образ дому стає всюдисущою метафорою: він скрізь і ніде, завжди й ніколи. І дім цей постає не матеріальним, а передусім містичним, який живе у спогляданні, спогадах і почуттях.

«Фелікс Австрія», Софія Андрухович | Felix Austria, Sofia Andrukhovych

Сюжет цього вишуканого роману розгортається навколо двох молодих жінок: Аделі, доньки заможного німецького лікаря, та осиротілої служниці Стефанії. Їхні долі — десь трагічно, а десь романтично — переплітаються в міському ландшафті пізньої Габсбурзької імперії, де протягом століть уживалися разом українці, поляки, німці та євреї. Авторка використовує прийоми готичної літератури, щоб із дивовижною деталізацією відтворити атмосферу й повсякденне життя Станиславова того часу. «Фелікс Австрія» — обов’язкова до прочитання книга для всіх, хто прагне зрозуміти глибокі зв’язки України із Західною Європою та її боротьбу за вихід з орбіти Росії.

«Амадока», Софія Андрухович | Amadoka, Sofia Andrukhovych

Архівістка Романа вважає, що впізнала свого зниклого чоловіка Богдана в безіменному солдатові, який повернувся з війни на Донбасі у 2014 році. Чоловік надто понівечений, щоб його можна було впізнати, і надто травмований, аби пам’ятати. Романа намагається відновити пам’ять та ідентичність Богдана, розповідаючи йому про себе… У романній трилогії «Амадока» (що в німецькій версії вийшла окремими книжками) Софія Андрухович створила чудову метафору України минулого й сьогодення. Водночас цей великий твір є універсальною притчею про пам’ять і забуття в коханні, суспільстві та історії.

«Смерть лева Сесіла мала сенс», Олена Стяжкіна | Cecil the Lion Had to Die, Olena Stiazhkina

У цьому романі авторка протягом трьох десятиліть спостерігає за життям людей, яких доля звела разом у пологовому будинку Донецька одного квітневого дня 1986 року. З людьми змінюється і суспільно-політичний ландшафт міста: від розпаду Радянського Союзу до російського вторгнення у 2014 році. Це перший роман авторки українською мовою — втім, не повністю: за задумом, українська тут — чи не найголовніша точка переходу, в якій свідоме прощання з російською означає для героїв можливість бути собою.

«Сльози і усміх речей», Андрій Содомора | The Tears and Smiles of Things: Stories, Sketches, Meditations, Andriy Sodomora

Натхненний вишукано амбівалентним висловом Вергілія “sunt lacrimae rerum”, Андрій Содомора, український голос класичної античности, створив серію оригінальних есеїв про великі речі та дрібниці нашого життя. Представлені тут вибрані оповідання є першими англійськими перекладами глибоко інтелектуальної та інтертекстуальної прози Содомори. Через ностальгічні спогади він веде читачів у подорож Західною Україною, а також світовою літературою, від Стародавньої Греції та Риму до поезії Поля Верлена та Федеріко Гарсіа Лорки.

«Мондеґрін. Пісні про смерть і любов», Володимир Рафєєнко | Mondegreen: Songs about Death and Love, Volodymyr Rafeyenko

Хаба Габінський — біженець з українського сходу, що опиняється в Києві на початку українсько-російської війни. Через свій фізичний розлад та подальший добровільний перехід на українську мову герой опиняється у стані дезорієнтації, під час якого він змушений кинути виклик своїм переконанням. 

У цьому романі Володимир Рафєєнко досліджує, як пам’ять і мова формують нашу ідентичність та як ми тримаємося її попри все і за всяких обставин. Порушуючи ключові теми, спричинені російською агресією, роман вирізняється новаторським і дослідницьким способом їх аналізу, водночас відкриваючи новий — донбаський — погляд на українську ідентичність.

Видання німецькою

Видання французькою

«Що сказано», Аскольд Мельничук | What Is Told, Askold Melnyczuk

У жвавій розповіді Аскольд Мельничук мандрує зі своїми героями від старої України до Нью-Джерсі. Зенон і Наталка одружуються в той день, коли в Сараєво застрелили ерцгерцога Фердинанда. Тим часом Стефан відмовляється від абстракцій націоналізму заради двох своїх коханок, матері та дочки. Перенесена на дивний ґрунт нового світу через потрясіння Другої світової війни, ця сім’я виявляється неготовою до витончених диверсій мирного передмістя. Оскільки привиди їхнього минулого ніколи не відступають, мандрівники знову вдаються до стратегій, яких навчилися в боротьбі з татарами, нацистами та комуністами. Результати — настільки ж комічні, наскільки й несподівані.

«Оформляндія», Маркіян Камиш | Stalking the Atomic City, Markiyan Kamysh

Чорнобильська зона відчуження для багатьох є символом тотальної катастрофи й водночас моторошним об’єктом туристичних мрій. Для Маркіяна Камиша вона стала місцем паломництва. Він син ліквідатора аварії на Чорнобильській атомній станції і справжній «сталкер» — дикий шукач пригод у Зоні відчуження. Автор заводить читача у галюцинаційні подорожі серед іржавих руїн, шалені сутички з поліцією та моменти екстатичного забуття на пустирі. Написана з гонзо-енергією та зухвалим ліризмом, книга є унікальним документом цієї антиутопічної реальності.

Видання німецькою

Видання французькою

«Забуття», Таня Малярчук | Oblivion, Tania Malarczuk

Жінка, вибита з колії після нещасливих стосунків, страждає від панічних атак і місяцями не виходить із квартири. Зрештою вона знаходить опору в історичній особі, яка відіграла велику роль в історії України, — В’ячеславі Липинському. Історик, філософ і політик, він походив із польської шляхетської родини, яка мешкала на Західній Україні, але свідомо ідентифікував себе українцем. Літературно вражаючий роман, який показує, що означає, коли твоя особистість складається зі страху, покори та забуття.

«Казки мого бомбосховища», Олексій Чупа | Fairy-Tales of My Bomb-Shelter, Oleksii Chupa

Спекотний липень у Макіївці на сході України та будинок, де живуть звичайні люди. На першому поверсі божевільна гедоністка Віра та її охоронці, озброєні рушницями та горілкою, святкують апокаліптичні вечірки. І це лише одна з героїнь цього химерного будинку. Дванадцять квартир, дванадцять трагічних, зворушливих, сумних і дивовижних історій із життя сусідів однієї «сталінки» під час буремного 2014 року на Донбасі. Усі різні — з різними долями, уявленнями про життя і планами. Але раптом усі вони опиняються в однакових жахливих обставинах.

Nouvelles d'Ukraine

У цьому французькому виданні української прози шість видатних авторів України — Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Марія Матіос та Андрій Курков — власним прикладом засвідчують багатство й витонченість своєї літератури, поки маловідомої у світі. Україна в них постає багатогранною і складною натурою зі строкатою історією, яку варто пізнати французькому читачеві.

«Нічний репортер», Юрій Винничук | The Night Reporter: A 1938 Lviv Murder Mystery, Yuri Vynnychuk

Події роману «Нічний репортер» відбуваються у Львові 1938 року. Журналіст Марко Крилович, прозваний «нічним репортером», береться за розслідування вбивства кандидата в мери міста. Комісар міліції Роман Обух, якого адміністратори відсторонили від розслідування, допомагає йому неофіційно. Тим часом у справу втягуються німецькі та радянські шпигуни, а розслідуванням зацікавилась і польська контррозвідка. Водночас на тлі детективного сюжету перед читачем постає кримінальний світ тогочасного Львова, яскраво змальований чи не найбільш галицьким письменником Юрієм Винничуком.

«Предтеча (Григорій Сковорода)», Василь Шевчук | Precursor: A Novel about Ukrainian Philosopher Hryhoriy Skovoroda, Vasyl Shevchuk

Григорій Сковорода (1722-1794), якого називали «мандрівним» філософом, був однією з найяскравіших постатей в Україні XVIII століття. «Предтеча» — це панорамний, фактологічно достовірний роман, що через біографію філософа змальовує реалістичну картину життя в Російській імперії. З художнього погляду, він є белетризованою ілюстрацією до епітафії на надгробку Сковороди: «Світ ловив мене, та не спіймав».

«Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки», Наталка Сняданко | Collection of Passions, Natalka Sniadanko

Під обкладинкою своєї дебютної книжки Наталка Сняданко зібрала колекцію пристрастей дівчини «з порядної галицької сім’ї» в період її дорослішання. Мультикультурний, сповнений гумору та іронії, роман розважає «таємницями чоловічого серця», «суттю дошлюбного сексу», «вікнами для грубіянів» та «посібником для справжньої галичанки», а також спробою дискурсу на «тему пристрасті в загальнонаціональному контексті».

«Теплі полярні ночі», Юрій Тарнавський | Warm Arctic Nights, Yuri Tarnavsky

«Теплі полярні ночі» — це стрімкий і глибоко захопливий художній спогад про дитинство хлопчика у довоєнній Польщі й Україні часів Другої світової війни, в якому войовничі та маскулінні постулати віщують наступ нелюдськості та страху. Пронизаний тонкою іронією та сюрреалізмом, він також є особливим актом пам’яті та любові. Автор, Юрій Тарнавський, є одним із засновників аванґардної української спілки діаспорних письменників «Нью-Йоркська група». Він живе у США й пише свої твори українською та англійською мовами.

«Солодка Даруся», Марія Матіос | Sweet Darusya: A Tale Of Two Villages, Maria Matios

Вона мовчазна, відлюдькувата, односельці кажуть — навіть божевільна. Хоча Даруся ніколи не розмовляє з іншими, її думки течуть вільно, і лише на цвинтарі, на самоті біля могили батька, Дарусі вдається заговорити вголос… Що стоїть за її болем? 

Через драматичну історію головної героїні авторка розповідає про її батьків, понівечених радянським НКВД у довоєнний та післявоєнний період окупації радянськими військами Західної України. «Солодка Даруся», або «Драма на три життя» — безперечно один із найзнаковіших українських романів незалежности.

«Культ», Любко Дереш | Cult, Lyubko Deresh

Юрко Банзай, студент-біолог зі Львова, приїжджає до коледжу в маленькому карпатському містечку на посаду викладача-стажера. У своїй квартирі на горищі, яку через брак грошей йому довелося поклеїти шпалерами з оркестровими нотами «Летючого голландця» Вагнера, він курить люльку, слухає Pink Floyd і King Crimson та практикує мистецтво усвідомленого сновидіння, яке заводить його до Вавилонської бібліотеки… 

Цей роман 16-річного юнака спершу сприйняли за містифікацію відомих галицьких письменників, настільки він віртуозно написаний. Тепер доведено, що ця фантасмагорична історія належить перу автора, який скромно називає себе учнем Стівена Кінга та Г. П. Лавкрафта.

«Воццек & воццекургія», Юрко Іздрик | Wozzeck, Yuri Izdryk

«Воццек» Іздрика — культова класика для покоління українців 1990-х років. Розгледівши на схилі віку романтизму густий морок епохи занепаду, 1836 року Георг Бюхнер інсценізував історію нещасного цирульника Войцека. На руїнах старої Європи, зруйнованої Першою світовою війною, Альбан Берг надав герою Бюхнера голос у криках і стогонах своєї атональної опери «Воццек». У 1990-х роках Юрій Іздрик, своєю чергою, зробив Воццека обивателем початку третього тисячоліття. Змучений і дезорієнтований, зраджений коханням і слабкістю свого тіла, Воццек Іздрика є жертвою фантомів свого розуму і гротескного суспільства, яке його не приймає.

Contemporary Ukrainian Prose and Poetry

Українську художню літературу тепер можна почитати і в легендарному фешн-глянці. Під цією особливою обкладинкою український Vogue зібрав історії прозаїків та поетів, які живуть в Україні та за її межами. Усі тексти для цього видання були створені на замовлення журналу. У них описані трепетне кохання та гіркий біль, незвичайні пригоди та потаємні мрії, українські архетипи та артефакти, а також історичні рефлексії. А факт публікації літературних текстів у глянці є також символічним жестом єднання культурних індустрій України перед викликами сьогодення.

Матеріал підготовлений у партнерстві Українського ПЕН та медіа «Сенсор»

авторка
Юлія Колісник

Книжки про культуру, які допоможуть іноземцями зрозуміти Україну

авторка Юлія Колісник - 18.03.2025 в Книжки

«За що вони борються?..» — на жаль, за одинадцять років російської війни проти України це запитання й досі можна почути від іноземців, далеких від українського контексту. На цьому полі нам належить ще безліч інтелектуальних битв за власну ідентичність, і дієвою зброєю, чи то пак м’якою силою, у цій просвітницькій місії є насамперед література.

За роки незалежності на світовому ринку зʼявилося багато якісних і важливих перекладів й охопити всі одним текстом неможливо. Однак ми уклали список тих книжок, які станом на сьогодні хотіли б порадити друзям і партнерам, адже він виростає як відповідь на численні запити закордонних бібліотек, видавництв, посольств та інституцій, які хочуть ділитися знаннями про Україну для своїх аудиторій. 

У цій добірці представлено 100 книжок — з України або про Україну, — які видані після 1991 року, написані в різних жанрах на широке коло тем, кожна з них у свій спосіб репрезентує українську ідентичність. У цьому переліку ми зосередилися на перекладах англійською, німецькою та французькою мовами. Це 23 нонфікшн видань про культуру, 20 книжок про історію та політику, 29 книжок прози, 11 поетичних збірок та 17 книжок для дітей

Список також доступний українською й англійською мовою на сайті Українського ПЕН, матеріал Юлії Колісник переклала Анна Вовченко. Пруфрідер — Крістофер Етвуд.

«Наші інші. Історії українського різноманіття», Олеся Яремчук | Our Others: Stories of Ukrainian Diversity, Olesya Yaremchuk

«Наші інші» — це дослідження як історії походження, так і особистих досвідів чотирнадцяти етнічних меншин, що проживають на території сучасної України: чехів і словаків, турків-месхетинців, шведів, румунів, угорців, ромів, євреїв, гагаузів, кримських татар та інших. Засновані на поєднанні академічних методів, польових досліджень та інтерв’ю, літературні репортажі Олесі Яремчук малюють реалістичні, вдумливі та історично обґрунтовані зображення того, як ці різні групи прибули в Україну, як пережили буремні епохи та як їм велося тут до початку повномасштабного вторгнення.

The Price of Our Freedom: Essays, Yuri Andrukhovych

До чого прагне українське суспільство? Яке місце України в Європі? Як голос у пустелі, Юрій Андрухович за кожної нагоди попереджав європейських інтелектуалів про великодержавні амбіції Росії. Як Сізіф європейського розуміння, він просив не випускати з поля зору Україну. «Ціна нашої свободи» об’єднує злободенні тексти, написані з 2014 до 2023 року.

Ukraine in Histories and Stories: Essays by Ukrainian Intellectuals

Ця збірка есеїв письменників, істориків, філософів, політологів та лідерів думок поєднує роздуми про українську історію та аналіз сьогодення з окресленням концептуальних ідей та життєвих історій. Автори представляють багатогранний образ пам’яті та реальності України, торкаючись тем від Голодомору до Майдану, від російської агресії до культурного розмаїття, від глибини минулого до викликів сьогодення. Книга спершу була видана Internews Ukraine та UkraineWorld за підтримки Українського культурного фонду.

The Authentic Ukrainian Kitchen: Recipes from a Native Chef, Yevhen Klopotenko

Це не просто чергова збірка рецептів національної кухні — тут Євген Клопотенко, іменитий шеф і кулінарний амбасадор України, ділиться сучасними рецептами страв, які найкраще виражають унікальну кулінарну спадщину українського народу. Ці рецепти є результатом багаторічних досліджень автентичної української кухні, сформованої традиціями, географією та сільським господарством, до того, як вона зазнала спотворювальних радянських впливів. Must-have для фанатів України, які полюбляють готувати!

Видання німецькою

«Україна. Їжа та історія», Олена Брайченко, Марина Гримич | Ukraine. Food and History, Olena Braichenko, Maryna Hrymych

Зараз, як ніколи, українська культура, зокрема й кухня, заслуговують на те, щоби про них дізналися у всьому світі. «Україна. Їжа та історія» — це чудово ілюстроване журнальне видання, яке містить українські традиційні рецепти та захопливі розповіді про кулінарну історію України. Ця книга також подає культурний контекст, представляючи українську кухню як частину нематеріальної культурної спадщини. До того ж видання досліджує потенціал кулінарних проєктів як невіднятного елемента культурної дипломатії.

«Василь Стус: життя як творчість», Дмитро Стус | Vasyl Stus: Life in Creativity, Dmytro Stus

Як пояснити феномен слави? Чому геніальний східноукраїнський поет і дисидент Василь Стус став відомим лише після свого перепоховання в пізній радянській Україні у 1989 році? Намагаючись відповісти на ці та інші запитання, син поета і літературознавець Дмитро Стус майстерно поєднує культурологічно-біографічне дослідження з приватними спогадами та спостереженнями за батьком. Книга пропонує інколи парадоксальне злиття жанрів, змішуючи академічний аналіз із романною оповіддю.

«Дисиденти: Чути правду», Вахтанґ Кіпіані | Ukrainian Dissidents Under Soviet Power, Vakhtang Kipiani

Інтерв’ю історика Вахтанга Кіпіані з українськими дисидентами, що свідомо та ідейно йшли на конфронтацію з радянською владою. У цих розмовах понад двадцять дисидентів розмірковують про цінність та ціну свободи. Серед співрозмовників автора, зокрема, Мустафа Джемілєв — борець за права кримських татар; Левко Лук’яненко — член-засновник Української Гельсінської групи; Надія Світлична — учасниця руху шістдесятників, правозахисниця і журналістка, та інші персоналії.

«Країна жіночого роду», Вахтанґ Кіпіані | A Land of the Female Sex: Ukrainian Women's Fates in the 20th and 21st Centuries, Vakhtang Kipiani

Видатні жінки ХХ століття часто працювали під прикриттям, а тому деякі з них і досі не відомі широкому загалові. Але не варто недооцінювати їхню роль в українській історії, без них вона була б зовсім інакшою. Ця книга містить інтерв’ю, свідчення, архівні документи та згадки про видатних жінок України, зібрані в рамках відомого українського інтернет-проєкту «Історична правда». Серед них — унікальне інтерв’ю з Квіткою Цісик, статті про докторку Розалію Ліфшиць-Винниченко, підпільницю Ірину Тимочко, письменницю Олену Телігу та багато інших українок.

«Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодернізм», Тамара Гундорова | The Post-Chornobyl Library: Ukrainian Postmodernism of the 1990s, Tamara Hundorova

Чорнобильська трагедія ознаменувала кінець Радянського Союзу та зв’язала епоху постмодернізму в Західній Європі з ядерною свідомістю. Постчорнобильська бібліотека у книзі Тамари Гундорової стає метафорою нової української літератури 1990-х. Український постмодернізм перетворюється на виписування травми та відображає колізії пострадянського часу, а також процеси деколонізації національної культури. Карнавалізація апокаліпсиса — головна парадигма постчорнобильського тексту, на цьому шляху постчорнобильський герой перетворюється на іроніста, зустрічається з Іншим, переживає розкол власного «Я» та стає свідком зміни геокультурних ландшафтів.

Видання німецькою

«Ловитва невловного птаха. Життя Григорія Сковороди», Леонід Ушкалов | Catching an Elusive Bird: The Life of Hryhorii Skovoroda, Leonid Ushkalov

Спираючись на ґрунтовну добірку джерел, Леонід Ушкалов подає біографію відомого українського філософа і богослова Григорія Сковороди (1722–1794). Літературознавець також описує триб життя та розвиток культури України ХVІІІ ст. Одинадцять розділів нонфікшн-книги обрамлені двома оповіданнями — прелюдією та фіналом. Вони покликані художньо підсилити біографію Сковороди та показати його першорядну роль в українській духовній традиції.

A Ukrainian Christmas, Yaroslav Hrytsak, Nadiyka Gerbish

Ця чудова енциклопедія Різдва пояснить культурні особливості, а також усю історичну складність цього свята в Україні впродовж століть. Описи різдвяних традицій, історичні екскурси та рецепти до того ж гарно проілюстровані, так що книжка виглядає цілком як ошатне, подарункове видання. Це захопливий посібник до українського Різдва й потужне нагадування про силу триматися своєї культури та вірувань, навіть якщо інші намагаються це відібрати.

«Перманентна революція: Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.», Аліса Ложкіна | Permanent Revolution: Art in Ukraine, the 20th to the Early 21st Century, Alisa Lozhkina

Написана провідною українською кураторкою та мистецтвознавицею, ця книга є спробою охопити історію розвитку практик візуального мистецтва в Україні від зародження модернізму до наших днів у цілісну оповідь. Особлива увага надається періоду незалежности. Як змінилася мова мистецтва за останні півтора століття? Яку роль у цьому процесі відіграла турбулентність історії? У цьому аналізі подано короткий огляд основних подій і явищ українського мистецтва, а також різноманітний ілюстративний матеріал із десятків музейних і приватних колекцій, архівів митців та їхніх родин.

«Скарби України. Культурна спадщина нації» | Treasures of Ukraine: A Nation's Cultural Heritage

Від візантійських ікон і дерев’яних церков до соборів, витворів народних майстрів та авангардних шедеврів — «Скарби України» розповідають про багате мистецтво та спадщину країни, яка сьогодні зазнає руйнування та спустошення. Твори коментують відомі художники, куратори та критики, розкриваючи складну історію нації та її вплив на сьогодення. Оповідь охоплює період від розвитку давніх культур (Трипілля, Скіфія) до ранніх держав (Київська Русь і козацька Гетьманщина), до світанку модернізму та творчости сучасників.

The Art of Ukraine, Alisa Lozhkina

З цієї книжки можна починати вивчати історію українського мистецтва нового та новітнього часу, а саме: від початку ХХ століття до сьогодні. Кураторка та мистецтвознавиця Аліса Ложкіна проводить докладний екскурс в український модернізм, авангардизм та постмодерні течії мистецтва в контексті політичного життя та мистецького становлення України в буремні десятиліття радянської епохи та в роки незалежности.

Ukraine Rising: Contemporary Creative Culture from Ukraine

За останнє десятиліття в Україні стався потужний сплеск у креативних індустріях, зокрема у таких галузях, як дизайн інтер’єру, мода, архітектура, фотографія, ремесла тощо. Молодим українським творцям притаманна еклектична естетика — вигадливі поєднання традиційного з набутками сучасности, і це вабить світ! Ukraine Rising відзначає найкращі українські проєкти у креативних індустріях через якісні та стильні фотографії та проникливі тексти експертів. Ця співпраця креативного видавництва Gestalten з українською видавчинею Люсією Бондар є свідченням творчого духу та енергії українців з обіцянкою на краще майбутнє.

The Beauty of Ukraine: Landscape Photography, Lucia Bondar, Yevhen Samuchenko

Український фотограф Євген Самученко, уродженець Одеси, здобув низку світових нагород за свої дивовижні фотографії ландшафтів. Ця фотокнига розкриває красу його Батьківщини з висоти пташиного польоту. Лемурійське озеро, незвичний рожевий колір якого нагадує витвір ленд-арту; каньйон під Херсоном, що має вигляд графіки серед пишного зеленого ландшафту; макові та лавандові поля, що зачаровують своєю безкомпромісною барвистістю, чи зимові пейзажі, заворожені монументальною тишею,  — такою у виданні постає краса України.

«Ікони на ящиках з-під набоїв», Софія Атлантова, Олександр Клименко | Icons on Ammo Boxes, Sonya Atlantova, Oleksandr Klymenko

Ця книга виникла в рамках мистецького проєкту «Ікони на ящиках з-під набоїв», який ініціювали та курували Софія (Соня) Атлантова та Олександр Клименко. Ікони, написані на фрагментах порожніх гільз, привезених із фронту, є німими свідками війни Росії проти України. Водночас вони є свідченням перемоги життя над смертю — не тільки в символічному, а й у цілком буквальному розумінні. З весни 2015 року проєкт є волонтерською ініціативою, за кошти якої підтримується Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова. Серед авторів та авторок книги — Володимир Рафєєнко, Геннадій Друзенко, архімандрит Кирило Говорун, Джордж Вайґель, Зоя Чегусова.

«Точка нуль», Артем Чех | Absolute Zero, Artem Chekh

Той факт, що на нашому континенті триває війна, і досі є поза усвідомленням багатьох європейців. Тим часом різні покоління українців останні 10 років пізнають воєнні реалії на власному досвіді. Так, молодий український письменник Артем Чех жив і творив у Києві, коли його призвали до армії у травні 2015 року. Він опинився на передовій на сході й почав вести цей глибоко інтимний солдатський щоденник — насамперед про тихий біль і будні війни.

«Позивний для Йова. Хроніки вторгнення», Олександр Михед | The Language of War, Oleksandr Mykhed

«Ми були такі щасливі, але не знали цього…» Молодий письменник живе в тихому європейському передмісті з дружиною та собакою, його батьки купили квартиру поруч, життя минає своїм трибом, але одного дня починається війна. «Мова війни» (назва книги у британському виданні) розповідає про те, що відбувається, коли ваш світ змінюється за одну ніч із раю на пекло, коли любий дім перетворюється на руїну, а підвал — на бомбосховище… Як знайти слова, щоб описати нову реальність, коли єдина мова, якою ти можеш говорити, — це мова війни. Олександр Михед починає писати щоденник, а згодом долучається до війська.

«Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою», Олеся Хромейчук | The Death of a Soldier Told by His Sister, Olesya Khromeychuk

«Якщо ви хочете прочитати лише одну книгу про війну, то це саме вона», — так відгукнувся про цю книжку Генрі Марш, знаменитий нейрохірург і письменник. Володимир, брат авторки, загинув від осколкового поранення на передовій під час служби у Збройних Силах України. У своїй розповіді жінка намагається змиритися з утратою брата й осмислити російське вторгнення в Україну: як історик війни, як жінка і як сестра. Цей роман-спогад і роман-есей доводить, що красиво виписаний гострий погляд на життя постраждалих — це невідкладний акт опору проти дегуманної жорстокости війни.

Behind Blue Eyes

Проєкт Behind Blue Eyes — це концептуальна історія життя під час війни, що увінчалася однойменним фотовиданням. Задум полягав у тому, що діти з деокупованих та прифронтових сіл отримали одноразові плівкові фотоапарати, на які їх попросили знімати різноманітні моменти своїх буднів. Так вийшла книга-збірка фотографій воєнних реалій очима дітей — зазнимковані деталі розповідають десятки особистих історій. Мета проєкту — благодійна: на кошти, вторговані за продаж книги, автори здійснюють бажання дітей з прифронтових територій.

Stories from Ukraine

Серія Stories from Ukraine — це збірка наративного нонфікшну у трьох виданнях: Believers, Fighters, Keepers. Тут зібрані справжні особисті історії звичайних і водночас надзвичайних українців, які творять історію своєї країни під час війни. Вони представляють кілька поколінь і походять із різних соціальних прошарків, але об’єднані прагненням свободи й готовністю боротися до перемоги. У кожній історії звучать два унікальні, потужні голоси: один належить оповідачеві, а інший — професійному автору, який виконує роль документаліста.

We Who Have Changed, Daria Badior, Anastasiia Platonova

У цій антології українські культурні діячі розмірковують про плин свого життя під час війни та незворотні зміни, які вона спричинила. У десяти есеях автори описують, як їм довелося покинути рідний дім і віднайти себе наново в інтелектуальному та професійному планах, часто в новому середовищі й за нових життєвих обставин. Вони говорять про те, що означає бути очевидцем війни, і намагаються поділитися цим радикальним досвідом з людьми за межами України.

Матеріал підготовлений у партнерстві Українського ПЕН та медіа «Сенсор»

авторка
Юлія Колісник

Книжки про історію та політику, які допоможуть іноземцями зрозуміти Україну

авторка Юлія Колісник - 18.03.2025 в Книжки

«За що вони борються?..» — на жаль, за одинадцять років російської війни проти України це запитання й досі можна почути від іноземців, далеких від українського контексту. На цьому полі нам належить ще безліч інтелектуальних битв за власну ідентичність, і дієвою зброєю, чи то пак м’якою силою, у цій просвітницькій місії є насамперед література. 

За роки незалежності на світовому ринку зʼявилося багато якісних і важливих перекладів й охопити всі одним текстом неможливо. Однак ми уклали список тих книжок, які станом на сьогодні хотіли б порадити друзям і партнерам, адже він виростає як відповідь на численні запити закордонних бібліотек, видавництв, посольств та інституцій, які хочуть ділитися знаннями про Україну для своїх аудиторій. 

У цій добірці представлено 100 книжок — з України або про Україну, — які видані після 1991 року, написані в різних жанрах на широке коло тем, кожна з них у свій спосіб репрезентує українську ідентичність. У цьому переліку ми зосередилися на перекладах англійською, німецькою та французькою мовами. Це 20 книжок про історію та політику, 23 нонфікшн видань про культуру, 29 книжок прози, 11 поетичних збірок та 17 книжок для дітей.

Список також доступний українською й англійською мовою на сайті Українського ПЕН, матеріал Юлії Колісник переклала Анна Вовченко. Пруфрідер — Крістофер Етвуд.

«Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності», Сергій Плохій | The Gates of Europe: A History of Ukraine, Serhii Plokhy

Must-have для початку знайомства з історією України! Розташована на західному краю євразійського степу, Україна здавна була місцем зустрічі імперій — від Римської до Османської, від Габсбурзької до Російської, — і всі вони залишили свій відбиток на ландшафті, мові та суспільстві, що розвивалося в межах цих мінливих кордонів. У цій історичній розвідці професор Гарвардського університету Сергій Плохій простежує становлення України від приходу вікінгів у Х столітті до нинішнього російського вторгнення та анексії Криму.

«Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід», Олександр Михед | I Will Mix Your Blood with Coal: Snapshots from the East of Ukraine, Oleksandr Mykhed

Автор запрошує нас у болісну, але сповнену надії подорож українським сходом, ділиться розмовами з місцевими жителями, уривками з архівних документів та історіями видатних культурних діячів цього регіону. Письменник показує Донецьку та Луганську області, що їх намагалися приборкати британські й бельгійські інвестори, імперські та радянські правителі; і той регіон, що є малою батьківщиною і для простих шахтарів, і для українських інтелектуалів.

«Червоний голод: війна Сталіна проти України», Енн Епплбом | Red Famine: Stalin's War on Ukraine, Anne Applebaum

Історія про передумови й перебіг однієї з найбільших трагедій Європи — Голодомору — від пулітцерівської лавреатки Енн Епплбом. У цій книзі вона аргументовано викриває злочинну сталінську політику й доводить те, що в західному світі досі лише обережно припускали: понад три мільйони заморених голодом українських селян загинули не тому, що стали випадковими жертвами провальної політики, а тому, що держава цілеспрямовано поставила собі за мету їх убити.

«Українки в ГУЛАГу: Вижити значить перемогти», Оксана Кісь | Survival as Victory: Ukrainian Women in the Gulag, Oksana Kis

Перше антропологічне дослідження побуту радянських виправно-трудових таборів з перспективи понад 150 жінок-в’язнів. Побудована на спогадах очевидців, книжка розповідає про страшні будні табірного життя та дивовижну здатність ув’язнених жінок зберігати власну культурну ідентичність навіть за найжорсткіших умов. Авторка детально описує опір жінок жорстоким табірним умовам не лише через збереження звичаїв і традицій з повсякденного домашнього життя, але й через часте стирання регіональних і конфесійних відмінностей.

«Криваві землі. Європа між Гітлером та Сталіним», Тімоті Снайдер | Bloodlands: Europe between Hitler and Stalin, Timothy Snyder

Блискуча з наукового погляду праця про Європу ХХ століття під владою двох кривавих диктаторів — Гітлера та Сталіна. За словами автора, це «історія політичного масового вбивства. 14 мільйонів стали жертвами радянської або нацистської винищувальної політики — а часто спільних зусиль Радянського Союзу і нацистської Німеччини, — але в жодному разі не жертвами бойових дій між ними». Американський історик пропонує панорамний аналітичний погляд збоку, що, на його думку, є неможливим у студіях з національної історії постраждалих країн.

«Друга світова. Непридумані історії. (Не) наша, жива, інша», Вахтанг Кіпіані | World War II, Uncontrived and Unredacted: Testimonies from Ukraine, Vakhtang Kipiani

У цій книжці свідчень про Другу світову війну зібрано захопливі та правдиві родинні історії українців. Автори статей науково-популярного видання «Історична правда» розповідають про найстрашнішу війну ХХ століття вустами очевидців та їхніх нащадків. Це історії про людей, що воювали в різних арміях, пережили жахи депортації, були вивезені на примусові роботи чи назавжди лишилися молодими в горнилі пекла війни.

Jews and Ukrainians: A Millennium of Co-Existence, Paul Robert Magocsi, Yohanan Petrovsky-Shtern

Ця книга проливає світло на дуже суперечливі моменти українсько-єврейських відносин і доводить, що історичний досвід в Україні не лише розділяв етнічних українців та євреїв, але й об’єднував їх. Історія цих відносин представлена у дванадцяти тематичних розділах, що охоплюють широкий спектр суспільної взаємодії. Оповідь підсилюють 335 повноколірних ілюстрацій, 29 карт і кілька текстових вставок, які пояснюють конкретні явища або зосереджуються на неоднозначних питаннях.

«Чорна земля. Голокост як історія і застереження», Тімоті Снайдер | Black Earth: The Holocaust as History and Warning, Timothy Snyder

Ми уявляємо Голокост як фабрику смерті, організовану нацистами. Проте на той час, коли газові камери почали діяти, понад мільйон європейських євреїв уже були мертві: розстріляні з близької відстані над ямами та ярами… У цій історичній розвідці Тімоті Снайдер розвінчує хибне переконання про те, що Голокост був унікальною трагедією. Він нагадує читачам пропущені уроки історії та по-новаторськи трактує цей безпрецедентний злочин.

«Польща та Україна: переплетена історія, асиметрична пам'ять», Андрій Портнов | Poland and Ukraine. Entangled Histories, Asymmetric Memories, Andrii Portnov

У цьому есеї професор історії Андрій Портнов розглядає шляхи формування деяких основних історичних стереотипів у польсько-українських відносинах та наводить аргументи для їх спростування. Для цього автор аналізує спадщину ранньомодерної Речі Посполитої, козацьку міфологію, українсько-польську війну за Львів у 1918 році, етнічну чистку волинських поляків у 1943 році, діяльність «Культури» Єжи Ґедройця, а також пострадянські війни пам’яті та проєкти примирення.

«Відвага і страх», Оля Гнатюк | Courage and Fear, Ola Hnatiuk

Ця книжка — ретельно задокументований портрет етнічно різноманітної інтелігенції Львова під час Другої світової війни. У той час, як радянська, нацистська і знову радянська окупації розбурхують соціальну структуру міста, групи польських, українських і єврейських лікарів, науковців і митців, попри свої відмінності, намагаються поладнати заради спільної мети — вижити. Авторка послуговується численними джерелами різними мовами, щоб розповісти історію Львова з багатоетнічної перспективи й кинути виклик національним наративам, які домінують у Центральній та Східній Європі.

The Conflict in Ukraine: What Everyone Needs to Know, Serhy Yekelchyk

Видана у 2015 році, книжка стала оперативною реакцією на російське вторгнення для пояснення української ідентичности західному світові. За словами автора, протягом останніх 150 років визнання України як окремої нації було лакмусовим папірцем російської демократії, і російська загроза для України залишатиметься доти, доки путінський режим перебуватиме при владі. Читача проводять через історію становлення України як суверенної держави, наслідки комунізму, Помаранчеву революцію, Євромайдан, анексію Криму, початок війни та спроби Заходу встановити мир.

The Ukrainian Night: An Intimate History of Revolution, Marci Shore

«За що варто померти?» — задумується над питанням дослідниця Східної Європи Масі Шор у своєму інтимному нарисі про українську Революцію Гідности. Коли світ спостерігав за повстанням на Майдані як за епізодом у геополітиці, в Україні протягом надзвичайної зими 2013-14 років революцію переживали як екзистенційну трансформацію: розмивання дня й ночі, втрата відчуття часу, раптове зникнення страху, необхідність робити вибір. Це був переломний момент, без якого не можна зрозуміти український опір повномасштабному російському вторгненню.

«Світлий Шлях: історія одного концтабору», Станіслав Асєєв | The Torture Camp on Paradise Street, Stanislav Aseyev

Український журналіст і письменник Станіслав Асєєв детально описує свій досвід ув’язнення з 2015 по 2017 рік у сучасному концентраційному таборі «Ізоляція» під наглядом ФСБ у підконтрольному Росії Донецьку. У цих спогадах описані нескінченні дні психологічного та фізичного насильства, включаючи тортури та зґвалтування, яких зазнав автор та його співкамерники протягом майже трьох років незаконного ув’язнення. Автор також розмірковує над тим, як людина може пережити такі звірства й не впасти в дегуманізацію, а повернутися у світ, щоб розповісти свою історію.

«В ізоляції. Есеї про Донбас», Станіслав Асєєв | In Isolation: Dispatches from Occupied Donbas, Stanislav Aseyev

У цій збірці есеїв Станіслав Асєєв — український журналіст, уродженець Донеччини й колишній політв’язень Кремля — намагається зрозуміти причини успіху російської пропаганди серед жителів промислового Сходу, живучи й пишучи серед них у перші роки окупації. У цих текстах мало політики, але достатньо глибоких рефлексій. Уперше інсайдерська історія показує реальні втрати людських життів і громадянських свобод, що тривають і досі через гібридну війну Росії на території України.

«Хроніка одного голодування. 4 з половиною кроки», Олег Сенцов | Diary of a Hunger Striker and Four and a Half Steps, Oleh Sentsov

Тюремний щоденник українського режисера Олега Сенцова, який протягом 5 років був незаконно ув’язнений кремлівським режимом. Розповідь починається у травні 2018, на третій день його 145-денного голодування, що стало політичним маніфестом і закликом до звільнення українських політв’язнів. Сенцов описує свої почування й роздуми під час голодування, знайомить читача з іншими в’язнями режиму, згадує події Революції Гідності, в якій брав участь, а також проливає світло на механізми жорстокої тюремної системи.

«Російсько-українська війна: повернення історії», Сергій Плохій | The Russo-Ukrainian War, Serhii Plokhy

Всеохопна історія російської війни в Україні, яка точиться з 2014 року. Автор простежує початки та еволюцію конфлікту від краху Російської імперії через розквіт і падіння СРСР аж до розвитку в Україні демократичної політики. Ґрунтуючись на десятиліттях досліджень та своєму унікальному розумінні регіону, він стверджує, що непокора України Росії та демонстрація Заходом єдності та сили стали серйозним викликом для великодержавних амбіцій Путіна та ще більше поляризували світ уздовж нової осі.

«Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму», Наталя Гуменюк | The Lost Island: Tales from the Occupied Crimea, Nataliya Gumenyuk

Збірка репортажів з окупованого Криму, який журналістка відвідала у період між 2014 та 2019 роками. Ідеологічно різні голоси півострова — підприємці та пенсіонери, кримські татари, студенти та активісти, правозахисники та військові — розповідають, як змінилося їхнє життя після окупації та чи лишилося в ньому місце для України. Хтось намагається дати слово своєму мовчазному, тупому болю, комусь набридло мовчати й боятися. Ця книга є голосом анексованого Криму — у разючій поліфонії індивідуальних доль, які зливаються у спільний наратив, досі далекий від завершення.

The Crimea Question: Identity, Transition, and Conflict, Gwendolyn Sasse

На початку та в середині 1990-х років західні ЗМІ, політики та науковці попереджали, що Крим може стати потенційним центром заворушень після розпаду Радянського Союзу. Однак масштабного конфлікту в Криму не сталося, і Києву вдалося інтегрувати півострів в українську державу. Ця книга досліджує фактори, які призвели до переважно мирного переходу, і розглядає ситуацію в ширшому контексті досліджень із запобігання конфліктам. Гірка іронія, однак, полягає в тому, що це видання побачило світ у розпал російського вторгнення на півострів у 2014 році.

«Український Майдан, російська війна. Хроніка та аналіз Революції Гідності», Михайло Винницький | Ukraine's Maidan, Russia's War: A Chronicle and Analysis of the Revolution of Dignity, Mychailo Wynnyckyj

Революція Гідности 2014 року створила нову українську ідентичність: територіальну, інклюзивну, зосереджену на сьогоденні та європейському майбутньому та здатну феноменально мобілізувати ресурси. Коли Росія вдерлася на територію України, українці відповіли масовими волонтерськими зусиллями і зворушливим патріотизмом. У цьому процесі вони трансформували свою країну, регіон і навіть світ. У цій книзі подано хроніку українського Майдану та війни, що триває, а також аналіз Революції Гідности з погляду спостерігача та її безпосереднього учасника.

«Український менталітет: ілюзії-міфи-реальність», Олександр Стражний | The Ukrainian Mentality, Alexander Strashny

Що визначає українців як націю та спонукає їх до дії, коли ідентичність під загрозою? На основі аналізу історії України, повсякденного життя, економіки, військової справи, релігії, мистецтва та інших культурних аспектів автор — кваліфікований психоаналітик — окреслює ті ментальні особливості українців, які визначають їх як самобутню націю. Досліджуючи подібності та відмінності між українцями та європейцями з одного боку та росіянами з іншого, автор виокремлює п’ятдесят найхарактерніших рис українського світогляду, сукупність яких і становить сутність української ментальності.

Матеріал підготовлений у партнерстві Українського ПЕН та медіа «Сенсор»

авторка
Юлія Колісник

Старосвітчина у скрині. Гуцульська поезія Василя Зеленчука

авторка Олександра Салій - 18.03.2025 в Книжки

А ми вмремо гуцулами –
Це єсно, єк біла днина.
И хоть ми ближче д’маржині,
Та кождий из нас – людина.

Василь Зеленчук

У 2022 році у видавництві «Дискурсус» вийшла книжка «Ґруні і ґражди» — перша поетична авторська збірка Василя Зеленчука. Гуцула-філолога родом зі знаного села Криворівня у Верховинському районі, яке собі облюбували українські письменники ще на початку минулого століття. Але мало сказати, що Василь Зеленчук — український філолог за освітою. Бо він ще працював учителем в 90-х, дев’ять років був сільським війтом Криворівні, потім став науковим співробітником Музею Івана Франка в рідному селі, де провів, певно, сотні екскурсій для відвідувачів. Також Василь відомий як науковець, автор статей про українських письменників, зокрема як один з дослідників творчості гуцульського письменника XX століття Петра Шекерика-Доникова, кілька років тому поет начитав для аудіозапису його найвідоміший твір — «Дідо Иванчік». Це єдиний аудіороман, озвучений гуцульським діалектом (бо так і написаний). З січня 2022 року Василь уклав контракт зі ЗСУ, а торік висвятився на диякона, сьогодні як капелан разом з 102-ю бригадою ТрО перебуває на Запорізькому напрямку.

Чим би не займався і ким би не був на певному етапі життя Василь Зеленчук — вчителем, війтом, екскурсоводом, гідом (бо водив групи на поближчі гірські хребти), дослідником, військовим, капеланом, а ще ж, звісно, батьком (це ще далеко не всі його життєві ролі) — він завжди, а може навіть насамперед, був поетом. Людиною, яка дуже тонко відчуває слово і у своїх римованих строфах згущує сокровенні сенси. Тому ця збірка — не просто чергова книжка, це зріла поезія, та ще й написана гуцульською говіркою (зі словничком). Про гори (ґруні), любов, людей — тих, які є, і які вже відійшли, книжка про гуцулів — але не лише для них. Книга-зізнання в любові до своєї ба́тьківщини — Гуцулії.

«Ґруні і ґражди»

Василю, наскільки твої вірші біографічні?

Автобіографічна ця збірка десь наполовину. Тобто це те, що стосується безпосередньо мене. Десь в окремих віршах я є, а десь лишився поза ними, але все одно можу сказати, що той вірш автобіографічний. Бо в ньому є якась подія, яка не пройшла мимо, яка зачепила мене якимось крилом і лишила слід чи то в мозку, чи то в серці, чи торкнула нерв на мізинному пальці.

«Ґруні і ґражди» — назва придумалася давно?

Давненько. Ще багато віршів з цієї збірки не було написано. І пов’язана вона з тим, що мені любе, — з ґрунями і з ґраждами. Це то — чим живу. Ґруні — це гори, бо пишу про верхи́. Відчуття гір, людини́, старовітчини. Ґражди — це люди, бо в хатах жиют.

У твоїх поезіях багато старовітчини. Це насамперед міфологія Гуцульщини, обряди й традиції, але не тільки. Старовітчина пов’язана з конкретними людьми, будівлями, предметами… Навіть твій позивний у війську пов’язаний з цим — «Чугайстр»…

Мене якось хлопці розпитували про мій позивний. Це ж, мовляв, зовсім непривабливий персонаж гуцульської міфології, тим більше, коли надивитися тих сучасних малюнків в інтернеті. А я пояснюю, що ґайст — то дух, а чуга — це гора. Є й інші етимологічні пояснення цього слова, але мені подобається саме це — і я цим тішуся.

А що таке для тебе старовітчина? З якого віку людина починає відчувати її цінність?

Це пракорінь, на якому вибудовується теперішнє. І навіть якщо воно (якась річ, звичай абощо) з ужитку реально випадає, то його слід лишається в нових культурних, господарських чи побутових проявах. Для людини́, якій минуло 50 років, її колиска — це старовітчина. Якби не та колиска — не ясно, де б її гойдали. Запах ватри в дідовій хаті — це також найближча старовітчина, але перед нею було ще щось. Наприклад, якщо я пам’ятаю запах ватри в дідовій хаті, то дідо пам’ятає запах ватри в колибі, де жили тоті люди, котрі ліс рубали. Так запах тої ва́терки передаєтси. Смак кулеші з бринзою, котру готувала баба. Ти то пам’ятаєш, бо тобі в ту мить було добре. А ота давніша старовітчина, котру ти чув від діда, від баби, від тата з мамою — для дорослого воно, може, втрачає свою аж таку велику цінність, але для малої дитини звучить, як казка. Коли тобі розказують про речі, яких вже нема, але ти знаєш, що вони були файні.

Фото з першої презентації книжки «Ґруні і ґражди» Василя Зеленчука у селі Перехресне, 2023

Мені знається, людина́ не губить цінності того всього, а проносить її через все своє життя: от-як Петро Шекерик-Доників, Олександр Довженко, Нодар Думбадзе, які написали про старовітчину у своїх авто- й біографічних творах. Коли людина стає дужче прив’язана до матеріального світу, тогди вона втрачає відчуття старовітчини. А є люди, в яких того відчуття взагалі може не бути, бо дитинство в них пов’язане з важкою роботою і не дуже приємними спогадами. Для неї може бути цінним спогад про калабаню, в якій можна було в чоботах таляпатися, або про ровер, яким можна було кудись поїхати.

Василь Зеленчук читає уривок з роману «Дідо Иванчік» Петра Шекерика-Доникова, 2019

Свого часу Петро Шекерик-Доників думав про то, що старовітчина вмирає з його дідом Иванчіком — це фінал книжки (йдеться про написаний у 1941 році гуцульською говіркою роман «Дідо Иванчік» Петра Шекерика-Доникова, — авт.). І він максимально напхав тої старовітчини в цей свій твір. Раніше, щойно почав писати вірші як такі, я не думав про то, що треба старовітчину зібрати в цю скриню (тобто у збірку, — авт.). А потім зрозумів, що таки треба. І коли тобі раз вдалося щось написати по-гуцульськи, то можна писати більше і більше. Значить, мова надається до творення чогось. Значить, треба зібрати максимально того добра. Мені ця книжка виглядає десь так, як музей гуцульського слова. А з роками ще дужче буде такою виглядати.

Чи є якийсь основний, цінний для тебе особисто розділ?

Ключовим розділом у цій книжці є «Любість гуцулска». Якби його не було — то не було б і книжки. Коли я презентував свою збірку в нашій сільській школі в Криворівні, діти мене питали, чи є вірші про любов. А коли я їм зачитав один чи два, вони не зрозуміли, що то про любов. Бо ті вірші якісь такі мрачні. Але я тішуся, що діти читають їх. 

Мені моя дружина каже, що я так тєжко пишу, ніби каміння в потоці кочієси. І мені то вда́лоси (сподобалося, — авт.). Бо я відчував, що так і є, бо таки нелегко мені було, коли їх писав, або й перед тим і навіть після того.

А коли ти почав писати? З якого періоду вірші в цій збірці?

По-справжньому писати почав пізно. Десь у 26-27 років, вже коли закінчив університет. А доти, ще зі школи, я складав співанки і співав їх коломийковим розміром… Я порахував, що між першим і останнім віршем у збірці різниця десь чверть століття. Але то вірші не зі студентських років. Бо вірші того часу — то ще не поезія, то, знаєш, такий собі «вступ до літературознавства» (на першому курсі філологічного факультету в ЛНУ ім. Франка є такий предмет, — авт.).

Бартков на сволоці ґєдя хітає колиску.
Коло неї приперті сокира й сапіна.
Мама склала в бисаги кітлик, лижку тай миску.
Синку, жди: на кони ни присохла шє ранішна піна.

Це написалося десь у 2002 році. Сокира й сапіна — інструменти, з якими йдеш в бутин — в ліс рубати дерева. Бо в колисці — хлопчик, син. І коли він виросте — то його чекає сокира й сапіна, бо він піде ліс рубати.

Чьорногора ни мама, ни ме тебе спокоєм гріти.
А в бутині комус бирня невинно висвистує — амінь.

Цей вірш мені дуже суголосний з нинішнім часом. Бо наш бутин тепер не в лісі — наш бутин тепер — на войні.

А взагалі в тих ранніх віршах є багато батярства. Зараз вже то батярство прив’єло трошки. Притихло. Тепер вже би, певно, того не написав. Сьогодні окрайці своїх думок ношу кишенями — але там вже нема такого… (В одній з розмов Василь вийняв з кишені ті «окрайці» — складені шматки паперу, а на них — уривки віршів: десь дописаних, а десь щойно початих, — авт.).

У збірці є не лиш «окрайці», а й повноцінна гуцульська абетка…

Так, абетка задумувалася для Андрійка, мого старшого сина (зараз Андрій вже дорослий парубок, — авт.). Тому абетка починається з таких слів:

Ангелик свєтий тихонько
Андрійка скорнєв легонько.

Тоді, коли я починав її писати, ще не було ні Назара, ні Насті (другий син і найменша донька, — авт.). А коли кінчив писати, то Андрій вже вчився в університеті. Думав, напишу її, коли Андрій піде в перший клас. А вийшло он як. На букву «Н» дуже довго мені нічого не виходило. Перший вірш на «А» – про Андрія. А де ще двоє? Та й таки написав:

Нічка носит сни-подарки
На, Настунько! На, Назарку!

То був мій передостанній вірш з абетки.

У збірці є вірш «Ми цифрами так обвішані, єк блихами пес бездомний». Про що він?

Писав його давно, десь після університету. Та про що ж? Про цифри. Дивись: ми маємо паспорт, маємо ідентифікаційний код, номер вулиці, номер будинку, номер телефону — ми унікально обвішані цифрами в цему життю. Записуєшся на чергу — маєш номер. Тюремники також свої номери мали. Нині на війні маєш номер автомата, номер у списку — де хочеш. Як так? Людина ніби така файна, нашо на неї цих блих вішєти?

Тут немало віршів, які довго писалися. Як ти їх усіх склав докупи, та ще й дав назви розділам? Як формувалася структура збірки?

Коли людина йде довгою дорогою в поле чи навіть плаєм у горах, то та дорога може деколи набриднути. А назва розділу — то як перелаз. Щоб довга дорога не набридала.

Я теж думав, чого воно поділилося так, а не інакше, і зрозумів для себе, що я ці роки, протягом яких писав вірші, думав про одне і те ж. Бо суть віршів, написаних ще у студентські часи і написаних три роки тому, майже не змінилася.

Василь Зеленчук, 2019

Як я вже говорив, розділ «Любість гуцулска» — дуже важливий, без нього не було би збірки. Але то вже давньоминулий час. 

«Галабурджя» — це всяка-всячина, мішанина, вірші, які не пасували до жодного з розділів. 

Розділ «Ґратуляції» присвячений дуже різним людям. Наприклад, шевченківському лауреатові, поету із Закарпаття Петру Мідянці. Олегу Кіращукови, воїнови-писанкареви, який є унікальним майстром — кращого писанкаря на Гуцульщині я поки що не виджу. Николі Столащукови — це чоловік, який ходив у колідники багато років, і коли вийшла ця збірка, він уже не жив. Тому вірш можна було покласти в розділ «По́душі» — за померлих. Але я його лишив межи живими. Акровірш Тарасові Компаніченку написаний на його день народження. Хоч там є зайвий рядок з першою буквою й: Йордан омиє з нас усі гріхи. Тому прізвище Тараса прочитується як Компанійченко. Я йому надіслав вірш і вибачився за лишній рядок, а він відповів, що нема біди. Я в цьому вірші намагався обіграти Тарасові пісні: тестамент, фірмамент, Савур-могила і так далі. І знаєш, що цікаво? Вірш написаний давно, а такий сучасний, от просто про зараз.

Є там ще така присвята — тим, хто з леду робить хрести на Ви́дорші (Водохреща, — авт.). Це Сізіфи. У вірші я їх називаю романтиками. Бо Сізіф кочєв той камінь д’горі, і так неодноразово, бо камінь скочувався вдолину. Люди, котрі на Йордан роблять з льоду хрест, знают, що той хрест розтане: за тиждень, за місяць чи два — залежно від погоди. Але вони все одно мут його робити наступного року. І тут не присвятиш вірш комусь одному, бо їх багато: вони збираються по 10-15 чоловік, щоб зробити того хреста. З каменю хрест зробиш — твій витвір буде стояти, можливо, і вічно. От у нас на цвинтарі в Криворівні є хрести, які робив чоловік, народжений у 1878 році. І люди знають, що це його хрести. А з леду?

Один з найкоротших розділів «Ґвири та й кріси» має лише два вірші. Це з останнього, тобто найсвіжішого, що увійшло до збірки, так?

Так, я вже збірку подав до друку, коли ті вірші написалися, тому попросив свого видавця Василя Карп’юка подати ці вірші не друком, а фотокопію моїх рукописів. Так і зробили.

Фото Василя Зеленчука як капелана, освячення окопних свічок на Запорізькому напрямку
Фото рукопису вірша про Катану, 2022

У твоїй книзі багато присвят, деякі загадкові. От, наприклад, Михайлу Харуку, який грав в аматорському фільмі роль дядька Лева. Що це за історія?

Коли я вчителював у с. Бистрець, ми з учнями 8 класу робили фільм «Лісова пісня». Той хлопець, Михайло Харук, непогано вчився, але він сильно заїкався — настільки сильно, що не міг добре говорити. Але в нього була характерна постава і такий вираз лиця, що дуже добре надавався для образу дядька Лева — от я його і вибрав на цю роль. І коли він говорив свої слова у фільмі — не заїкнувся ні разу! Коли йому було 23 роки — він втопився. Послизнувся на кладці. Але люди говорили, що йому помогли впасти… От я й написав вірш на його смерть і помістив його в розділ «По́душі» (Василева збірка загалом має вісім розділів, — авт.). А фільм той є в мене на комп’ютері. На згадку…

Чи багато віршів лишилося поза межами збірки?

Ні. Може, якісь я загубив чи не знайшов, та не шкодую за жодним, який сюди не увійшов.

А улюблені вірші є?

Є. От перший вірш з циклу «Окрайці абетки для дорослих». Він мені якось так легко писався. Мало не на одному подиху. І я цей вірш ледь не втратив. Написав, поклав у кишеню і… загубив. Через якийсь час у тих-таки кишенях знайшов, але папірчик вже розділився на кілька шматків — довгенько там пролежав. Я ті шматки ледве склав докупи, як пазли. А потім вивчив напам’ять, бо розумів, що до хати не донесу — знову загублю. І так по пам’яті вірш відновив.

Раваші рантухові
Ребра руб’є роями
Ракви різьблене рам’є
Ранит руки роки
Рекрути розбирают
Роси руж рукавами
Риком ризи ранені
Рвутси руна ріки.

Тут кожне слово починається з букви «р».

Це один з тих віршів у збірці, які складно зрозуміти без знання гуцульської говірки… Можеш розтлумачити?

Раваші — це зарубки, які ставили пастухи на полонинських дерев’яних дощечках, щоб знати, скільки худоби дав господар на випас і скільки молока дає кожна «маржинка» (худобина, — авт.). А рантухові — бо пов’язані з ткацтвом. Моя мама тче на верстаті, і я трошки тчу, і коли добре придивитися, то на цьому перекаті, через який проходять нитки, з віком виробилися зарубки — як раваші. Рантух — це рушник, елемент весільного одягу молодої. З верстату, образу равашів рантухових, і почався цей цикл… 

Далі пишу про різьблене рам’є ракви, яке ранить руки. Раква — це невелика кругла дерев’яна посудина з накривкою, що має ребро (рам’є). І те ребро, коли береш ракву в руки, вгризається в руку, бо тверде. І так — роками. Далі сюжет з рекрутами і роси з руж. Тут вже нехай читач додумує — що то за ружі такі і що за роси. А кінець — про ранені ризи. Ризи — це вимощений смерековими гілками жолоб для спуску дерева в лісі. Чому ранені риком? Бо, може, олень забанував за смереками. Бо їх зрубали, зробили з них дараби, котрі рвуть руна ріки…

У цій збірці є не лише нові вірші, а й ті, які вже друкувалися. Наприклад, вінок сонетів «Игрецка зґарда», у якому пишеш про сволоки, яким вже 100 років. Розкажи про цю хату.

Це ґражда біля Игреця (Ігрець — гора висотою 1311 м на однойменному хребті біля села Криворівня, — авт.), де народилася моя прабаба Параска і де жив мій прапрадід Штефан. Він і поклав ту хату. Зараз ця хата не наша, але відчувається, як родинна. Перший раз я там був, вже коли мені було десь 30 років. Доти не доходив туди — не по дорозі (сміється, бо, щоб дійти до хати, треба хвилин 40-50 підійматися догори, — авт.). Заходиш в ту хату і відчуваєш, що тобі там добре.

Ґражда під Ігрецем, 2020

В тій ґражді порівняно недавно, вже в наш час, було весілля. Я там теж гуляв. Два дні весілля, а на третій ще си лишило файне товариство, то можна було ще посидіти. Я тоді понадивлювавси на ту хату з різних боків, та й вона мені си вдала (сподобалася, — авт.). Після того сів і зачєв щось про неї писати.

І ще таке скажу. Задовго до того, десь 50 років тому, по сусідству гуляли ще одне весілля, і молодята знизу з села на вертольоті вилетіли на Игрец. Сталося так, що вертоліт випадково сів в селі на футбольне поле. А молоді в той час розписувалися в клубі та й сказали, що вони жиют там д’горі, а ті запропонували підвезти… Та й шо вертольови — вхопив молодих та й поніс. Ті люди на все життя пам’ятку мают.

Твоя збірка незвична не лише мовою, тематикою, а й жанрами. Наприклад, у ній є сонети і хокку.

Сонет вийшов випадково. Я сидів у сільській раді як сільський війт у Криворівні, пив пиво і щось там робив за комп’ютером. Та й подумав собі про ту хату-ґражду — і почав писати. Написав — дивлюся — вже кінець вірша. Прочитав і дзвоню своєму куму, поету зі Львова Назару Федоракові, прошу, щоб послухав, бо мені здалося, що я написав сонет – вірш мав 14 рядків. Назар послухав і сказав, що так воно і є — то класичний сонет. Це був мій перший вірш до вінка сонетів (усього у сонетному вінку має бути 15 віршів, — авт.). Та й так поволеньки воно якось пішло — одно по одному. Я подумав: як є один, то не складно ще 14 написати.

Хоч сам вінок вже писався довго. Найважче — останні сонети. Бо сонети — це не поезія, а математика (сміється, — авт.). З текстом я не мучився — я знав, про що ті вірші будуть. В мене була проблема з римою. Бо є таке сонетарне правило: в римі не повинно повторюватися слово. Я стовпцями списував слова, котрі вже використані в римі, і шукав невикористані — мені бракувало двох-трьох слів. Тому, здається, в мене таки раз заримоване слово повторилося.

Щодо хокку — то мене заїло. Є українські письменники, які пишуть хокку. Мені кортіло показати, що по-гуцульськи це так само можна зробити. Показати, що гуцульська бесіда надається до того, аби написати нею вірш у класичних світових формах. Тому це вже була така гра. Хоч я розумію, що мої хокку недосконалі. Я читав японських авторів хокку, Башьо, наприклад, і старався утрафити в потрібний ритм. От «Полонинскі хокку»:

Ґлєжітси в путині неба
Окрайчік сонця –
Днинка си родит.

Ґлєжітиси — згущуватися, то про сир, путина — це посудина. Тобто сонце народжується, як сир у путині. Це хокку про ранок. Далі три рядочки з «Полонинских хокку» — про обідню пору, вечір і ніч:

Пастух рогатий
Ботей пантрає —
Нічна тривога.

Вночі тривога — бо звір може прийти, тому місяць — пастух рогатий, стереже овець.

У книжці є ще один цикл сонетів «Божі пацирки». Але він дивно пронумерований: сонет 15, потім сонет 5, далі 3. Чому так?

Написавши перший, я почав писати другий вінок сонетів. Забуксував і зрозумів, що я його не напишу. Ідея того вінка була така. У нас у селі є багато капличок, десь 15. І я хотів про кожну щось написати, але ніяк не міг вирахувати ту математику сонетарну, щоб усе клеїлося докупи. І нарешті я знайшов вихід: назвав то циклом сонетів, а не вінком.

Розкажи про художника Василя Шандра, який проілюстрував збірку.

Я довго стежив у Фейсбуці за постами Василя Шандра. І вздрів, що там багато файних малюнків, і кожен має свій почерк. Ці малюнки почали лягати на мої тексти. Це по-перше. А по-друге, Василь Шандро — не художник у класичному розумінні того слова. Так само як я — не письменник. Ще один збіг.

Роботи Василя Шандра

Я дуже боявся, що Василь не погодиться подати малюнки до моєї збірки. Дарма! Він погодився і так багато мені тих малюнків понамітував! Цілими пачками надсилав. Частина з них була в кольорі — їх я відразу відбракував. Чому? Бо в мене не дуже багато веселих віршів, і якраз ті чорно-сіро-білі зображення зачепили мене. Тож лишилося 60 малюнків, і з них до книжки потрапило 16 чи 17. Вибирати було важко. Мав таке враження, що ці малюнки у світі жили та й чекали, аби до них були написані вірші. Невідомо, що з цього первинне, а що вторинне. Хоч вони моментами навіть моцніші від віршів. В певний момент я почав відчувати, що воно народжувалося одне для одного. Чи то я написав вірші на ці малюнки, хоча не бачив їх, чи Шандро малював до моїх віршів, хоча не читав їх. До речі, на обкладинці книжки — так само Василева робота, єдина кольорова. Там гори і хати — ґруні і ґражди…

Такої ж думки ти, певно, й про блискучу передмову Ростислава Чопика, який вже не вперше пише вступне слово до книжки, в якій друкуються твої вірші?

Вдруге. Перша була з його ж передмовою — «Карпати на трьох» (вийшла у видавництві «Брустури» у 2016-му, це поезія Петра Мідянки, Назара Федорака і Василя Зеленчука, — авт.). Чопик носит у души Гуцульщину. Навіть я би сказав — старовітську Гуцульщину. У тепленькому гніздечку защібаєси (зберігається, — авт.) отой вуглик, искорка з грани старовіцкої Гуцульщини.

Майже за кожним віршем, вміщеним тут, лежить якась історія. Багато з них (може навіть усі) написані з приводу чогось, або ж — для когось. Хочеться розпитати про кожен. Наприклад, про того оленя на яблуках — з присвятою Василині Єреміюковій з-під Довбушєнки.

Під Довбушанкою (скельний коридор Довбушанки — геологічна пам’ятка природи на південь від села Криворівня, — авт.) була хатка, де жила така одна собі бабка — Палійчук Василина, внучка Єремії. А той Єремій був рідним братом мого прапрадіда по маминій лінії. Вона жила сама на віддаленому присілку, в одинокій хаті серед лісу.

Ще коли я був студентом ми з племінником пішли в гриби. А в бабки недалеко від хати ріс старий бук — удвох його стовбур, певно, би не обчепив. Був ранок, роса на деревах, ми йдемо під тим буком та й чуємо — ніби щось тим буком потрясло — роса впала, другий раз — роса впала. Я кажу: «Іване, то, відий, білочка скаче». А він каже: «То не білочка – то медвідь. Я лиш видів трошки його ззаду — він чухався об стовбур бука». Та й ми бігом втікли до хати. Кажемо бабці, що бачили медведя. А вона: «А є, є він тут у мене! — каже так, як про найкращого сусіда. — Мала я поросєтко в стайни, а ведмідь догадавси, та й хотів забрати. Прийшов — та й пробував стайню підоймати, але щось йому си ни дало, та й пишов». І сказала то так спокійно! 

А далі каже, що й олень до неї приходив. А хата в неї старовітська — хороми, дві кімнати, без світла. А біля хатини — яблуні ростуть. Ростуть досі, хоч хати вже давно нема — і сліду не лишилося. Каже бабка, що рано встає, глип у вікно — а олінь лежит на єблуках та й дивитси на неї. І так один ранок, другий, третій — постійно олень приходив, лягав на яблука і дивився бабці у вікно. Може, він був одинокий, і бабка була одинока — та й вони не були годні одне одному це все розказати.

Фото Василя Зеленчука з першої презентації поетичної збірки у селі Перехресне, 2023

А в бабки коло хати була толока, на якій один чоловік, Іван, тримав корову і приходив щодня її доїти (також цікаво: годину — д’горі, годину — вдолину). А по дорозі завертав до баби. Був він мисливець. Каже бабка, що якось «дурна» йому сказала, що олень приходить до неї. От він вийшов д’горі, але, окрім банки на молоко, наступного разу виніс рушницю. Здоїв корову, молоко вніс до хати та й лишився ночувати… Бабці так зробилоси банно (сумно, — авт.), рано встає, думає, шо з цього буде? Та олень не прийшов. 

Іван лишився другу ніч ночувати — олень знову не прийшов. Іван посидів, навіть щось нефайне сказав бабі, бо два дни стратив тутеньки тай пусто-дурно. Взєв молоко та й пішов удолину. А баба на трету днину раненько встає — олінь лежит на єблуках та й дивитси на неї.

Ця бабка жила самотно, але мала такий унікальний дар оповідача, що її був би не наслухавси. Я так просто це розказав, а вона ще до того всего по два-три слова доточувала, та й тото єї слово таке виходило, як писанка. А вірш я написав про це, вже як бабки не було, але стояла ще та хата. І медвідь за бабкою журивси, та й олінь журивси — та й по всему.

Цей вірш ти помістив у розділ «По́душі». Що означає це слово?

Коли в нас хтось помирає, до похоро́нку всі-всі дні коло церкви дзвонять дзвони. По́душі — це дзвонити по душі.

Тобто тут вірші, написані на пам’ять про тих, кого вже немає серед нас. Один з таких має присвяту Лукинови з Игриця. Що тебе зворушувало в цьому чоловікові?

В «Ігрецкій зґарді» (вінок сонетів, — авт.) Лукин згадується двічі чи тричі. Я б назвав його добрим духом Криворівні. Я виходив зі своєї хати, дивився на Ігрец і видів світло з його хати. А потім настав момент, коли я вийшов надвір, а світла там нема. Це було 2 жовтня, на той час — свято Луки. І тоді народився вірш:

Ци то Луки сегодне, ни Луки,
Шо не подав ніхто мені руки.

Я рідко пам’ятаю, коли мені писалиси вірші, але цей пам’ятаю.

В цьому чоловікові був великий згусток добра. Коли я працював в сільській раді, він зрідка заходив до нас. І то було так, ніби в кабінет вкочувалося сонце. Відчував величезну радість від спілкування з цим чоловіком. Він навіть ходив таким ґречним кроком, з таким виглядом, ніби в него всередині була велика гідність.

Розкажу три історії про Лукина. Він дуже любив темне пиво. І у віці 85-87 років міг спуститися в село, купити собі плящину і вернутися до хати. А йти є де навіть молодій людині — хвилин 40 підніматися. 

Спустився якось Лукин у село (певно, якраз по пиво), а коли вертався д’хаті, по дорозі ще взяв мішок муки на плечі. На перелазі в селі сидять молоді хлопці та й кажут: «Лукине, ми зараз будемо йти д’горі і поможемо вам мішок винести». А той: «Діточки, нічо-нічо, я поволеньки сам собі пиду». Хлопці Лукина не наздогнали. Або довго пили, або Лукин добре йшов: рівномірним кроком, нікуди не кваплячись, бо мав чєс, та й так той мішок муки приніс до хати. Йому було за 80 років.

Фото з першої презентації поетичної збірки Василя Зеленчука у селі Перехресне, 2023

Історія друга. У 2013 році ми пішли колядувати під Ігрец. Там ходила інша колядницька партія, з сусіднього села Буківця, але того року не пішла. Пішли ми, криворівскі. Обійшли шість хат. І шестою хатою була хата Лукина. Нас попередили, що коли в селі за день ми можемо обходити з колядою 20 хат, то в Ігреци за день шість хат не вколядувати. В кожній хаті ґаздині клали на стіл напитки-наїдки. Так було і в наших п’яти хатах. А коляда в Лукина була особливою. Є окремі хати, в яких тобі надовго запам’ятовується коляда. Він тоді жив сам, жінки вже не було, нікуди не спішив, дуже на стіл не накладав, а сів і слухав коляду, як молитву — так, як треба слухати.

Третя історія. Коли в його сусідки, Люби, що живе під Ігрецем у 100-річній ґражді, було весілля, Лукинові було 90 років. Він прийшов на весілля і сів у данцовни (окреме приміщення для танців, — авт.). Я його питаю: «Лукинку́, а ви би гуцулку (танець, варіант коломийки, — авт.) не загуляли?» А він: «Загуляв би, але трохи си встидаю, бо скажут, що такий старий, а ще гуляти хоче». І Лукин тоді таки загуляв. Я ще про ту його гуцулку щось, певно, напишу. 

Він так і лишився, як мені здається, добрим духом Криворівні. Просто з найвищого горба на Ігрици перенісся на найнижчу зірочку над Криворівнею. 

Коли ми вже заговорили про тих, кого серед нас немає, то попрошу тебе розказати кілька слів про наших героїв — Катану (Михайла Гергелюка) і Вікінга (Степана Потяка). На пам’ять про кожного з них ти написав вірш, і так склався розділ «Ґвири та й кріси».

Це хлопці набагато молодші від мене. Катана служив у нас в батальйоні. Він був священником. А ще воїном — командиром мінометної батареї. Він не хотів бути капеланом на цій війні, бо хотів воювати, а капеланові не можна видавати зброю. Це був юний мудрець. Чоловік, який своїми настановами зберіг життя не одному з наших хлопців. Він проводив заняття з новобранцями, бо мав досвід, але ніколи не хизувався тим — просто максимально ділився знаннями. Він був інструктором. А на початку 2022-го лише одиниці могли когось чогось навчити. Він був з таких. Хоч надто скоро пішов. Ніхто такого не сподівався… Але свою місію на землі виконав гідно. І є таке відчуття, що він і далі це робить.

Отець Михайло Гергелюк (Катана)

Його батько — священник у Верхньому Ясенові (село, що сусідить з Криворівнею, — авт.), а Катана служив у церкві святої Софії під Писаним Каменем (Писаний Камінь — геологічна пам’ятка природи у Верховинському районі, висота — 1221 м, — авт.). В цій людині було максимум правди, чесності, строгості. Він був безкомпромісний. Але то добре. Коли ми формували наш підрозділ, він усіх вчив звертатися один до одного «друже». А мені вводно казав «пане Зеленчук» (сміється, — авт.). І навіть той шеврон наш, який я зараз так люблю, — це його ідея. Він, певно, виношував її довго, а потім якось каже мені, як то було би файно, якби ми мали свій шеврон. Там мав би бути орел, дві бартки, Чорногора і напис «Бо моя воля, як ці гори висока». Все майже так само і вийшло. Лише заміст барток — кріси.

Його заслуга полягає ще в тому, що він допоміг вигнати московських попів з Верховини. Зібрав хлопців і сказав, що з цим треба зав’язувати, бо влада нічого не зробить. Наші хлопці поїхали і спокійно ліквідували МП в центрі Верховини. Потім ми туди ходили на Службу Божу, і всі хотіли зайти в церкву, але в кожного була зброя. Він казав, що зі зброєю до церкви ніхто не зайде, тому двоє лишалися в автобусі і стерегли її. На жаль, мені дуже мало довелося його знати, але й того вистачило, аби побачити, що то була за людина́.

Командир танкової роти танкового батальйону військової частини, офіцер ЗСУ Степан Потяк (Вікінґ)

Того дня, коли був похорон Катани, загинув Вікінг — Штефан Потєк з с. Бистреця. Мама Штефана прийшла на похорон, ще не знаючи, що загинув її син. Вікінг був командиром танкового взводу. Це були рівноцінні люди — Катана і Вікінг. Оба воювали ще в АТО, оба знали не лише справу військову, а росли на тому, що говорив Джохар Дудаєв, знали слово Коновальця, Бандери… Тобто мали теоретичне підґрунтя і добру практику. На похороні Степана я вчув, що мені по лици потекла слиза. Просто цю сім’ю я дуже добре знаю. На його похороні було людей втричі більше, ніж живе в Бистреці. Я вже не говорю про похорон Катани у Верхньому Ясенові, на якому було понад 100 священників.

Кортіло би написати про багатьох хлопців, котрих ми втратили і котрих я добре знав. Але чи це мені вдасться — я не годен сказати. Один з них мав позивний Самурай. Якщо розібрати це слово на кавалки, вийде сам-у-раю. Він кількох врятував, сказав хлопцям «тікайте», а сам — у рай…

Ти плануєш видати колись наступну збірку, про яку говориш у передньому слові?

У «Слові до чительника» (коротка передмова Василя Зеленчука до своєї книжки, — авт.) замельдовано (доведено до відома, — авт.), що якщо я ще візьмуся за письменницьке перо, то наступна моя збірка буде називатися «Ґвири та й кріси». Тобто вірші про Катану і Вікінга, ймовірно, до тієї збірки увійдуть. Та й ще, може, пару наберетси… Але коли вийде наступна збірка — не знаю. Бо перша писалася 25 років. 

Про́то, то буде по во́йні…

Віжуали — фото надані авторкою, також з архіву Василя Зеленчука, Богдана Салія, Христі Волощук, фейсбук-сторінок Лени Рожнової, Юлії Потяк, роботи Василя Шандра
Головне — Василь Зеленчук презентує свою поетичну збірку у селі Перехресне, 2023, фото авторки