Старосвітчина у скрині. Гуцульська поезія Василя Зеленчука

У 2022 році у видавництві «Дискурсус» вийшла книжка «Ґруні і ґражди» — перша поетична авторська збірка Василя Зеленчука. Гуцула-філолога родом зі знаного села Криворівня у Верховинському районі, яке собі облюбували українські письменники ще на початку минулого століття. Але мало сказати, що Василь Зеленчук — український філолог за освітою. Бо він ще працював учителем в 90-х, дев’ять років був сільським війтом Криворівні, потім став науковим співробітником Музею Івана Франка в рідному селі, де провів, певно, сотні екскурсій для відвідувачів. Також Василь відомий як науковець, автор статей про українських письменників, зокрема як один з дослідників творчості гуцульського письменника XX століття Петра Шекерика-Доникова, кілька років тому поет начитав для аудіозапису його найвідоміший твір — «Дідо Иванчік». Це єдиний аудіороман, озвучений гуцульським діалектом (бо так і написаний). З січня 2022 року Василь уклав контракт зі ЗСУ, а торік висвятився на диякона, сьогодні як капелан разом з 102-ю бригадою ТрО перебуває на Запорізькому напрямку.

Чим би не займався і ким би не був на певному етапі життя Василь Зеленчук — вчителем, війтом, екскурсоводом, гідом (бо водив групи на поближчі гірські хребти), дослідником, військовим, капеланом, а ще ж, звісно, батьком (це ще далеко не всі його життєві ролі) — він завжди, а може навіть насамперед, був поетом. Людиною, яка дуже тонко відчуває слово і у своїх римованих строфах згущує сокровенні сенси. Тому ця збірка — не просто чергова книжка, це зріла поезія, та ще й написана гуцульською говіркою (зі словничком). Про гори (ґруні), любов, людей — тих, які є, і які вже відійшли, книжка про гуцулів — але не лише для них. Книга-зізнання в любові до своєї ба́тьківщини — Гуцулії.

Автобіографічна ця збірка десь наполовину. Тобто це те, що стосується безпосередньо мене. Десь в окремих віршах я є, а десь лишився поза ними, але все одно можу сказати, що той вірш автобіографічний. Бо в ньому є якась подія, яка не пройшла мимо, яка зачепила мене якимось крилом і лишила слід чи то в мозку, чи то в серці, чи торкнула нерв на мізинному пальці.

Давненько. Ще багато віршів з цієї збірки не було написано. І пов’язана вона з тим, що мені любе, — з ґрунями і з ґраждами. Це то — чим живу. Ґруні — це гори, бо пишу про верхи́. Відчуття гір, людини́, старовітчини. Ґражди — це люди, бо в хатах жиют.

Мене якось хлопці розпитували про мій позивний. Це ж, мовляв, зовсім непривабливий персонаж гуцульської міфології, тим більше, коли надивитися тих сучасних малюнків в інтернеті. А я пояснюю, що ґайст — то дух, а чуга — це гора. Є й інші етимологічні пояснення цього слова, але мені подобається саме це — і я цим тішуся.

Це пракорінь, на якому вибудовується теперішнє. І навіть якщо воно (якась річ, звичай абощо) з ужитку реально випадає, то його слід лишається в нових культурних, господарських чи побутових проявах. Для людини́, якій минуло 50 років, її колиска — це старовітчина. Якби не та колиска — не ясно, де б її гойдали. Запах ватри в дідовій хаті — це також найближча старовітчина, але перед нею було ще щось. Наприклад, якщо я пам’ятаю запах ватри в дідовій хаті, то дідо пам’ятає запах ватри в колибі, де жили тоті люди, котрі ліс рубали. Так запах тої ва́терки передаєтси. Смак кулеші з бринзою, котру готувала баба. Ти то пам’ятаєш, бо тобі в ту мить було добре. А ота давніша старовітчина, котру ти чув від діда, від баби, від тата з мамою — для дорослого воно, може, втрачає свою аж таку велику цінність, але для малої дитини звучить, як казка. Коли тобі розказують про речі, яких вже нема, але ти знаєш, що вони були файні.

Мені знається, людина́ не губить цінності того всього, а проносить її через все своє життя: от-як Петро Шекерик-Доників, Олександр Довженко, Нодар Думбадзе, які написали про старовітчину у своїх авто- й біографічних творах. Коли людина стає дужче прив’язана до матеріального світу, тогди вона втрачає відчуття старовітчини. А є люди, в яких того відчуття взагалі може не бути, бо дитинство в них пов’язане з важкою роботою і не дуже приємними спогадами. Для неї може бути цінним спогад про калабаню, в якій можна було в чоботах таляпатися, або про ровер, яким можна було кудись поїхати.

Свого часу Петро Шекерик-Доників думав про то, що старовітчина вмирає з його дідом Иванчіком — це фінал книжки (йдеться про написаний у 1941 році гуцульською говіркою роман «Дідо Иванчік» Петра Шекерика-Доникова, — авт.). І він максимально напхав тої старовітчини в цей свій твір. Раніше, щойно почав писати вірші як такі, я не думав про то, що треба старовітчину зібрати в цю скриню (тобто у збірку, — авт.). А потім зрозумів, що таки треба. І коли тобі раз вдалося щось написати по-гуцульськи, то можна писати більше і більше. Значить, мова надається до творення чогось. Значить, треба зібрати максимально того добра. Мені ця книжка виглядає десь так, як музей гуцульського слова. А з роками ще дужче буде такою виглядати.

Ключовим розділом у цій книжці є «Любість гуцулска». Якби його не було — то не було б і книжки. Коли я презентував свою збірку в нашій сільській школі в Криворівні, діти мене питали, чи є вірші про любов. А коли я їм зачитав один чи два, вони не зрозуміли, що то про любов. Бо ті вірші якісь такі мрачні. Але я тішуся, що діти читають їх. 

Мені моя дружина каже, що я так тєжко пишу, ніби каміння в потоці кочієси. І мені то вда́лоси (сподобалося, — авт.). Бо я відчував, що так і є, бо таки нелегко мені було, коли їх писав, або й перед тим і навіть після того.

По-справжньому писати почав пізно. Десь у 26-27 років, вже коли закінчив університет. А доти, ще зі школи, я складав співанки і співав їх коломийковим розміром… Я порахував, що між першим і останнім віршем у збірці різниця десь чверть століття. Але то вірші не зі студентських років. Бо вірші того часу — то ще не поезія, то, знаєш, такий собі «вступ до літературознавства» (на першому курсі філологічного факультету в ЛНУ ім. Франка є такий предмет, — авт.).

Це написалося десь у 2002 році. Сокира й сапіна — інструменти, з якими йдеш в бутин — в ліс рубати дерева. Бо в колисці — хлопчик, син. І коли він виросте — то його чекає сокира й сапіна, бо він піде ліс рубати.

Цей вірш мені дуже суголосний з нинішнім часом. Бо наш бутин тепер не в лісі — наш бутин тепер — на войні.

А взагалі в тих ранніх віршах є багато батярства. Зараз вже то батярство прив’єло трошки. Притихло. Тепер вже би, певно, того не написав. Сьогодні окрайці своїх думок ношу кишенями — але там вже нема такого… (В одній з розмов Василь вийняв з кишені ті «окрайці» — складені шматки паперу, а на них — уривки віршів: десь дописаних, а десь щойно початих, — авт.).

Так, абетка задумувалася для Андрійка, мого старшого сина (зараз Андрій вже дорослий парубок, — авт.). Тому абетка починається з таких слів:

Тоді, коли я починав її писати, ще не було ні Назара, ні Насті (другий син і найменша донька, — авт.). А коли кінчив писати, то Андрій вже вчився в університеті. Думав, напишу її, коли Андрій піде в перший клас. А вийшло он як. На букву «Н» дуже довго мені нічого не виходило. Перший вірш на «А» – про Андрія. А де ще двоє? Та й таки написав:

То був мій передостанній вірш з абетки.

Писав його давно, десь після університету. Та про що ж? Про цифри. Дивись: ми маємо паспорт, маємо ідентифікаційний код, номер вулиці, номер будинку, номер телефону — ми унікально обвішані цифрами в цему життю. Записуєшся на чергу — маєш номер. Тюремники також свої номери мали. Нині на війні маєш номер автомата, номер у списку — де хочеш. Як так? Людина ніби така файна, нашо на неї цих блих вішєти?

Коли людина йде довгою дорогою в поле чи навіть плаєм у горах, то та дорога може деколи набриднути. А назва розділу — то як перелаз. Щоб довга дорога не набридала.

Я теж думав, чого воно поділилося так, а не інакше, і зрозумів для себе, що я ці роки, протягом яких писав вірші, думав про одне і те ж. Бо суть віршів, написаних ще у студентські часи і написаних три роки тому, майже не змінилася.

Як я вже говорив, розділ «Любість гуцулска» — дуже важливий, без нього не було би збірки. Але то вже давньоминулий час. 

«Галабурджя» — це всяка-всячина, мішанина, вірші, які не пасували до жодного з розділів. 

Розділ «Ґратуляції» присвячений дуже різним людям. Наприклад, шевченківському лауреатові, поету із Закарпаття Петру Мідянці. Олегу Кіращукови, воїнови-писанкареви, який є унікальним майстром — кращого писанкаря на Гуцульщині я поки що не виджу. Николі Столащукови — це чоловік, який ходив у колідники багато років, і коли вийшла ця збірка, він уже не жив. Тому вірш можна було покласти в розділ «По́душі» — за померлих. Але я його лишив межи живими. Акровірш Тарасові Компаніченку написаний на його день народження. Хоч там є зайвий рядок з першою буквою й: Йордан омиє з нас усі гріхи. Тому прізвище Тараса прочитується як Компанійченко. Я йому надіслав вірш і вибачився за лишній рядок, а він відповів, що нема біди. Я в цьому вірші намагався обіграти Тарасові пісні: тестамент, фірмамент, Савур-могила і так далі. І знаєш, що цікаво? Вірш написаний давно, а такий сучасний, от просто про зараз.

Є там ще така присвята — тим, хто з леду робить хрести на Ви́дорші (Водохреща, — авт.). Це Сізіфи. У вірші я їх називаю романтиками. Бо Сізіф кочєв той камінь д’горі, і так неодноразово, бо камінь скочувався вдолину. Люди, котрі на Йордан роблять з льоду хрест, знают, що той хрест розтане: за тиждень, за місяць чи два — залежно від погоди. Але вони все одно мут його робити наступного року. І тут не присвятиш вірш комусь одному, бо їх багато: вони збираються по 10-15 чоловік, щоб зробити того хреста. З каменю хрест зробиш — твій витвір буде стояти, можливо, і вічно. От у нас на цвинтарі в Криворівні є хрести, які робив чоловік, народжений у 1878 році. І люди знають, що це його хрести. А з леду?

Так, я вже збірку подав до друку, коли ті вірші написалися, тому попросив свого видавця Василя Карп’юка подати ці вірші не друком, а фотокопію моїх рукописів. Так і зробили.

Коли я вчителював у с. Бистрець, ми з учнями 8 класу робили фільм «Лісова пісня». Той хлопець, Михайло Харук, непогано вчився, але він сильно заїкався — настільки сильно, що не міг добре говорити. Але в нього була характерна постава і такий вираз лиця, що дуже добре надавався для образу дядька Лева — от я його і вибрав на цю роль. І коли він говорив свої слова у фільмі — не заїкнувся ні разу! Коли йому було 23 роки — він втопився. Послизнувся на кладці. Але люди говорили, що йому помогли впасти… От я й написав вірш на його смерть і помістив його в розділ «По́душі» (Василева збірка загалом має вісім розділів, — авт.). А фільм той є в мене на комп’ютері. На згадку…

Ні. Може, якісь я загубив чи не знайшов, та не шкодую за жодним, який сюди не увійшов.

Є. От перший вірш з циклу «Окрайці абетки для дорослих». Він мені якось так легко писався. Мало не на одному подиху. І я цей вірш ледь не втратив. Написав, поклав у кишеню і… загубив. Через якийсь час у тих-таки кишенях знайшов, але папірчик вже розділився на кілька шматків — довгенько там пролежав. Я ті шматки ледве склав докупи, як пазли. А потім вивчив напам’ять, бо розумів, що до хати не донесу — знову загублю. І так по пам’яті вірш відновив.

Тут кожне слово починається з букви «р».

Раваші — це зарубки, які ставили пастухи на полонинських дерев’яних дощечках, щоб знати, скільки худоби дав господар на випас і скільки молока дає кожна «маржинка» (худобина, — авт.). А рантухові — бо пов’язані з ткацтвом. Моя мама тче на верстаті, і я трошки тчу, і коли добре придивитися, то на цьому перекаті, через який проходять нитки, з віком виробилися зарубки — як раваші. Рантух — це рушник, елемент весільного одягу молодої. З верстату, образу равашів рантухових, і почався цей цикл… 

Далі пишу про різьблене рам’є ракви, яке ранить руки. Раква — це невелика кругла дерев’яна посудина з накривкою, що має ребро (рам’є). І те ребро, коли береш ракву в руки, вгризається в руку, бо тверде. І так — роками. Далі сюжет з рекрутами і роси з руж. Тут вже нехай читач додумує — що то за ружі такі і що за роси. А кінець — про ранені ризи. Ризи — це вимощений смерековими гілками жолоб для спуску дерева в лісі. Чому ранені риком? Бо, може, олень забанував за смереками. Бо їх зрубали, зробили з них дараби, котрі рвуть руна ріки…

Це ґражда біля Игреця (Ігрець — гора висотою 1311 м на однойменному хребті біля села Криворівня, — авт.), де народилася моя прабаба Параска і де жив мій прапрадід Штефан. Він і поклав ту хату. Зараз ця хата не наша, але відчувається, як родинна. Перший раз я там був, вже коли мені було десь 30 років. Доти не доходив туди — не по дорозі (сміється, бо, щоб дійти до хати, треба хвилин 40-50 підійматися догори, — авт.). Заходиш в ту хату і відчуваєш, що тобі там добре.

В тій ґражді порівняно недавно, вже в наш час, було весілля. Я там теж гуляв. Два дні весілля, а на третій ще си лишило файне товариство, то можна було ще посидіти. Я тоді понадивлювавси на ту хату з різних боків, та й вона мені си вдала (сподобалася, — авт.). Після того сів і зачєв щось про неї писати.

І ще таке скажу. Задовго до того, десь 50 років тому, по сусідству гуляли ще одне весілля, і молодята знизу з села на вертольоті вилетіли на Игрец. Сталося так, що вертоліт випадково сів в селі на футбольне поле. А молоді в той час розписувалися в клубі та й сказали, що вони жиют там д’горі, а ті запропонували підвезти… Та й шо вертольови — вхопив молодих та й поніс. Ті люди на все життя пам’ятку мают.

Сонет вийшов випадково. Я сидів у сільській раді як сільський війт у Криворівні, пив пиво і щось там робив за комп’ютером. Та й подумав собі про ту хату-ґражду — і почав писати. Написав — дивлюся — вже кінець вірша. Прочитав і дзвоню своєму куму, поету зі Львова Назару Федоракові, прошу, щоб послухав, бо мені здалося, що я написав сонет – вірш мав 14 рядків. Назар послухав і сказав, що так воно і є — то класичний сонет. Це був мій перший вірш до вінка сонетів (усього у сонетному вінку має бути 15 віршів, — авт.). Та й так поволеньки воно якось пішло — одно по одному. Я подумав: як є один, то не складно ще 14 написати.

Хоч сам вінок вже писався довго. Найважче — останні сонети. Бо сонети — це не поезія, а математика (сміється, — авт.). З текстом я не мучився — я знав, про що ті вірші будуть. В мене була проблема з римою. Бо є таке сонетарне правило: в римі не повинно повторюватися слово. Я стовпцями списував слова, котрі вже використані в римі, і шукав невикористані — мені бракувало двох-трьох слів. Тому, здається, в мене таки раз заримоване слово повторилося.

Щодо хокку — то мене заїло. Є українські письменники, які пишуть хокку. Мені кортіло показати, що по-гуцульськи це так само можна зробити. Показати, що гуцульська бесіда надається до того, аби написати нею вірш у класичних світових формах. Тому це вже була така гра. Хоч я розумію, що мої хокку недосконалі. Я читав японських авторів хокку, Башьо, наприклад, і старався утрафити в потрібний ритм. От «Полонинскі хокку»:

Ґлєжітиси — згущуватися, то про сир, путина — це посудина. Тобто сонце народжується, як сир у путині. Це хокку про ранок. Далі три рядочки з «Полонинских хокку» — про обідню пору, вечір і ніч:

Вночі тривога — бо звір може прийти, тому місяць — пастух рогатий, стереже овець.

Написавши перший, я почав писати другий вінок сонетів. Забуксував і зрозумів, що я його не напишу. Ідея того вінка була така. У нас у селі є багато капличок, десь 15. І я хотів про кожну щось написати, але ніяк не міг вирахувати ту математику сонетарну, щоб усе клеїлося докупи. І нарешті я знайшов вихід: назвав то циклом сонетів, а не вінком.

Я довго стежив у Фейсбуці за постами Василя Шандра. І вздрів, що там багато файних малюнків, і кожен має свій почерк. Ці малюнки почали лягати на мої тексти. Це по-перше. А по-друге, Василь Шандро — не художник у класичному розумінні того слова. Так само як я — не письменник. Ще один збіг.

Я дуже боявся, що Василь не погодиться подати малюнки до моєї збірки. Дарма! Він погодився і так багато мені тих малюнків понамітував! Цілими пачками надсилав. Частина з них була в кольорі — їх я відразу відбракував. Чому? Бо в мене не дуже багато веселих віршів, і якраз ті чорно-сіро-білі зображення зачепили мене. Тож лишилося 60 малюнків, і з них до книжки потрапило 16 чи 17. Вибирати було важко. Мав таке враження, що ці малюнки у світі жили та й чекали, аби до них були написані вірші. Невідомо, що з цього первинне, а що вторинне. Хоч вони моментами навіть моцніші від віршів. В певний момент я почав відчувати, що воно народжувалося одне для одного. Чи то я написав вірші на ці малюнки, хоча не бачив їх, чи Шандро малював до моїх віршів, хоча не читав їх. До речі, на обкладинці книжки — так само Василева робота, єдина кольорова. Там гори і хати — ґруні і ґражди…

Вдруге. Перша була з його ж передмовою — «Карпати на трьох» (вийшла у видавництві «Брустури» у 2016-му, це поезія Петра Мідянки, Назара Федорака і Василя Зеленчука, — авт.). Чопик носит у души Гуцульщину. Навіть я би сказав — старовітську Гуцульщину. У тепленькому гніздечку защібаєси (зберігається, — авт.) отой вуглик, искорка з грани старовіцкої Гуцульщини.

Під Довбушанкою (скельний коридор Довбушанки — геологічна пам’ятка природи на південь від села Криворівня, — авт.) була хатка, де жила така одна собі бабка — Палійчук Василина, внучка Єремії. А той Єремій був рідним братом мого прапрадіда по маминій лінії. Вона жила сама на віддаленому присілку, в одинокій хаті серед лісу.

Ще коли я був студентом ми з племінником пішли в гриби. А в бабки недалеко від хати ріс старий бук — удвох його стовбур, певно, би не обчепив. Був ранок, роса на деревах, ми йдемо під тим буком та й чуємо — ніби щось тим буком потрясло — роса впала, другий раз — роса впала. Я кажу: «Іване, то, відий, білочка скаче». А він каже: «То не білочка – то медвідь. Я лиш видів трошки його ззаду — він чухався об стовбур бука». Та й ми бігом втікли до хати. Кажемо бабці, що бачили медведя. А вона: «А є, є він тут у мене! — каже так, як про найкращого сусіда. — Мала я поросєтко в стайни, а ведмідь догадавси, та й хотів забрати. Прийшов — та й пробував стайню підоймати, але щось йому си ни дало, та й пишов». І сказала то так спокійно! 

А далі каже, що й олень до неї приходив. А хата в неї старовітська — хороми, дві кімнати, без світла. А біля хатини — яблуні ростуть. Ростуть досі, хоч хати вже давно нема — і сліду не лишилося. Каже бабка, що рано встає, глип у вікно — а олінь лежит на єблуках та й дивитси на неї. І так один ранок, другий, третій — постійно олень приходив, лягав на яблука і дивився бабці у вікно. Може, він був одинокий, і бабка була одинока — та й вони не були годні одне одному це все розказати.

А в бабки коло хати була толока, на якій один чоловік, Іван, тримав корову і приходив щодня її доїти (також цікаво: годину — д’горі, годину — вдолину). А по дорозі завертав до баби. Був він мисливець. Каже бабка, що якось «дурна» йому сказала, що олень приходить до неї. От він вийшов д’горі, але, окрім банки на молоко, наступного разу виніс рушницю. Здоїв корову, молоко вніс до хати та й лишився ночувати… Бабці так зробилоси банно (сумно, — авт.), рано встає, думає, шо з цього буде? Та олень не прийшов. 

Іван лишився другу ніч ночувати — олень знову не прийшов. Іван посидів, навіть щось нефайне сказав бабі, бо два дни стратив тутеньки тай пусто-дурно. Взєв молоко та й пішов удолину. А баба на трету днину раненько встає — олінь лежит на єблуках та й дивитси на неї.

Ця бабка жила самотно, але мала такий унікальний дар оповідача, що її був би не наслухавси. Я так просто це розказав, а вона ще до того всего по два-три слова доточувала, та й тото єї слово таке виходило, як писанка. А вірш я написав про це, вже як бабки не було, але стояла ще та хата. І медвідь за бабкою журивси, та й олінь журивси — та й по всему.

Коли в нас хтось помирає, до похоро́нку всі-всі дні коло церкви дзвонять дзвони. По́душі — це дзвонити по душі.

В «Ігрецкій зґарді» (вінок сонетів, — авт.) Лукин згадується двічі чи тричі. Я б назвав його добрим духом Криворівні. Я виходив зі своєї хати, дивився на Ігрец і видів світло з його хати. А потім настав момент, коли я вийшов надвір, а світла там нема. Це було 2 жовтня, на той час — свято Луки. І тоді народився вірш:

Я рідко пам’ятаю, коли мені писалиси вірші, але цей пам’ятаю.

В цьому чоловікові був великий згусток добра. Коли я працював в сільській раді, він зрідка заходив до нас. І то було так, ніби в кабінет вкочувалося сонце. Відчував величезну радість від спілкування з цим чоловіком. Він навіть ходив таким ґречним кроком, з таким виглядом, ніби в него всередині була велика гідність.

Розкажу три історії про Лукина. Він дуже любив темне пиво. І у віці 85-87 років міг спуститися в село, купити собі плящину і вернутися до хати. А йти є де навіть молодій людині — хвилин 40 підніматися. 

Спустився якось Лукин у село (певно, якраз по пиво), а коли вертався д’хаті, по дорозі ще взяв мішок муки на плечі. На перелазі в селі сидять молоді хлопці та й кажут: «Лукине, ми зараз будемо йти д’горі і поможемо вам мішок винести». А той: «Діточки, нічо-нічо, я поволеньки сам собі пиду». Хлопці Лукина не наздогнали. Або довго пили, або Лукин добре йшов: рівномірним кроком, нікуди не кваплячись, бо мав чєс, та й так той мішок муки приніс до хати. Йому було за 80 років.

Історія друга. У 2013 році ми пішли колядувати під Ігрец. Там ходила інша колядницька партія, з сусіднього села Буківця, але того року не пішла. Пішли ми, криворівскі. Обійшли шість хат. І шестою хатою була хата Лукина. Нас попередили, що коли в селі за день ми можемо обходити з колядою 20 хат, то в Ігреци за день шість хат не вколядувати. В кожній хаті ґаздині клали на стіл напитки-наїдки. Так було і в наших п’яти хатах. А коляда в Лукина була особливою. Є окремі хати, в яких тобі надовго запам’ятовується коляда. Він тоді жив сам, жінки вже не було, нікуди не спішив, дуже на стіл не накладав, а сів і слухав коляду, як молитву — так, як треба слухати.

Третя історія. Коли в його сусідки, Люби, що живе під Ігрецем у 100-річній ґражді, було весілля, Лукинові було 90 років. Він прийшов на весілля і сів у данцовни (окреме приміщення для танців, — авт.). Я його питаю: «Лукинку́, а ви би гуцулку (танець, варіант коломийки, — авт.) не загуляли?» А він: «Загуляв би, але трохи си встидаю, бо скажут, що такий старий, а ще гуляти хоче». І Лукин тоді таки загуляв. Я ще про ту його гуцулку щось, певно, напишу. 

Він так і лишився, як мені здається, добрим духом Криворівні. Просто з найвищого горба на Ігрици перенісся на найнижчу зірочку над Криворівнею. 

Це хлопці набагато молодші від мене. Катана служив у нас в батальйоні. Він був священником. А ще воїном — командиром мінометної батареї. Він не хотів бути капеланом на цій війні, бо хотів воювати, а капеланові не можна видавати зброю. Це був юний мудрець. Чоловік, який своїми настановами зберіг життя не одному з наших хлопців. Він проводив заняття з новобранцями, бо мав досвід, але ніколи не хизувався тим — просто максимально ділився знаннями. Він був інструктором. А на початку 2022-го лише одиниці могли когось чогось навчити. Він був з таких. Хоч надто скоро пішов. Ніхто такого не сподівався… Але свою місію на землі виконав гідно. І є таке відчуття, що він і далі це робить.

Його батько — священник у Верхньому Ясенові (село, що сусідить з Криворівнею, — авт.), а Катана служив у церкві святої Софії під Писаним Каменем (Писаний Камінь — геологічна пам’ятка природи у Верховинському районі, висота — 1221 м, — авт.). В цій людині було максимум правди, чесності, строгості. Він був безкомпромісний. Але то добре. Коли ми формували наш підрозділ, він усіх вчив звертатися один до одного «друже». А мені вводно казав «пане Зеленчук» (сміється, — авт.). І навіть той шеврон наш, який я зараз так люблю, — це його ідея. Він, певно, виношував її довго, а потім якось каже мені, як то було би файно, якби ми мали свій шеврон. Там мав би бути орел, дві бартки, Чорногора і напис «Бо моя воля, як ці гори висока». Все майже так само і вийшло. Лише заміст барток — кріси.

Його заслуга полягає ще в тому, що він допоміг вигнати московських попів з Верховини. Зібрав хлопців і сказав, що з цим треба зав’язувати, бо влада нічого не зробить. Наші хлопці поїхали і спокійно ліквідували МП в центрі Верховини. Потім ми туди ходили на Службу Божу, і всі хотіли зайти в церкву, але в кожного була зброя. Він казав, що зі зброєю до церкви ніхто не зайде, тому двоє лишалися в автобусі і стерегли її. На жаль, мені дуже мало довелося його знати, але й того вистачило, аби побачити, що то була за людина́.

Того дня, коли був похорон Катани, загинув Вікінг — Штефан Потєк з с. Бистреця. Мама Штефана прийшла на похорон, ще не знаючи, що загинув її син. Вікінг був командиром танкового взводу. Це були рівноцінні люди — Катана і Вікінг. Оба воювали ще в АТО, оба знали не лише справу військову, а росли на тому, що говорив Джохар Дудаєв, знали слово Коновальця, Бандери… Тобто мали теоретичне підґрунтя і добру практику. На похороні Степана я вчув, що мені по лици потекла слиза. Просто цю сім’ю я дуже добре знаю. На його похороні було людей втричі більше, ніж живе в Бистреці. Я вже не говорю про похорон Катани у Верхньому Ясенові, на якому було понад 100 священників.

Кортіло би написати про багатьох хлопців, котрих ми втратили і котрих я добре знав. Але чи це мені вдасться — я не годен сказати. Один з них мав позивний Самурай. Якщо розібрати це слово на кавалки, вийде сам-у-раю. Він кількох врятував, сказав хлопцям «тікайте», а сам — у рай…

У «Слові до чительника» (коротка передмова Василя Зеленчука до своєї книжки, — авт.) замельдовано (доведено до відома, — авт.), що якщо я ще візьмуся за письменницьке перо, то наступна моя збірка буде називатися «Ґвири та й кріси». Тобто вірші про Катану і Вікінга, ймовірно, до тієї збірки увійдуть. Та й ще, може, пару наберетси… Але коли вийде наступна збірка — не знаю. Бо перша писалася 25 років. 

Про́то, то буде по во́йні…