Данило Ільницький: «Антонич — наскільки лемківський, настільки й універсально-український автор»

Наприкінці 2017 року у «Видавництві Старого Лева» вийшла друком абетка-енциклопедія із серії «…від А до Я» про Богдана Ігоря Антонича. Її автор — літературознавець та есеїст Данило Ільницький, який попри широкі засяги творчих зацікавлень, вважає Антонича своїм камертоном. І от, після упорядкування трьох видань Антоничевих творів: «Три перстені» (Львів: Літопис, 2008), «Повне зібрання творів» (Львів: Літопис, 2009), «Вибрані твори» (Київ: Смолоскип, 2012) та низки дослідницьких текстів про нього, Данило вирішив подолати ще один виклик: розповісти про цього непростого поета дітям, заохотити батьків до родинного читання, врешті, наблизити Антонича до сучасного читача й довести, що він не лише був, а й досі є. У 2024 році у книгарнях з’явилося друге видання цієї книжки, тож вкрай доречно повернутися до розмови про неї, аби знайти нові грані її розуміння і надихнутися до читання та занурення.

А така розмова вже була: три сеанси інтерв’ю Лесі Салій з Данилом Ільницьким відбулися впродовж 10-12 січня 2018 року, відтак підготовлений текст було надруковано в журналі українських письменників Словаччини «Дукля» (2019, №3), «Буковинському журналі» (2019, №3) та львівському «Дзвоні» (2019, №9).

У бесіді з Данилом Ільницьким йдеться про історію книжки «Антонич від А до Я», про особистостей, яких вона об’єднала, про дослідницькі пошуки, до яких спонукала, про культурні контексти і традицію, без якої не могла би постати.

Адаптована републікація на «Сенсорі» — перше віртуальне оприлюднення цього тексту.

Книжки мають свої історії, адже, як і люди, живуть своїм життям. Історія книжки про Антонича починається ще з першого видання серії — книги «Шептицький від А до Я» (2015). Наскільки мені відомо, спершу просто виникла ідея видати дитячу книжку про митрополита Шептицького, але відтак одна з авторок — Галина Терещук — запропонувала формат абетки-енциклопедії. Ідею зреалізували і врешті книжка стала не просто інтерактивною цікавинкою, але сенсовно увійшла до культурного простору. Потім стало відомо, що йде робота над наступними книгами: про Франка і Шевченка. Тоді я зрозумів, що сформувалася певна серія, і вона матиме продовження.

Якось, переглядаючи книжку про Шептицького, мене осяяло: я би хотів в цій серії бачити Антонича, він просто-таки мусить тут бути. Ходив з цією думкою, вже навіть почав записувати гасла (ключові слова-заголовки, — Л. С.) до потенційної книги, а потім поділився ідеєю з Іриною Старовойт, людиною, з якою віддавна перебуваємо у своєрідній антоничівській комунікації, думаємо і говоримо про нього уже хтозна скільки років. Намагаємося з Іриною надихати одне одного і постійно під’юджувати на якісь цікавинки. Невдовзі я поділився задумом із «Видавництвом Старого Лева», і Мар’яна Савка, для якої Антонич, без сумніву, є одним із улюблених поетів, з радістю підтримала її. Я був надзвичайно щасливий!

З одного боку, він дає можливість подати інформацію про постать, — причому не лише технічну, біографічну, а й особливо-внутрішню, що розкриває образ людини, розказує її історію. Цей формат — не рамка, а простір для польоту. Над ним цікаво працювати, бо це спонука до іншого способу думати і писати. Звичайно, це певний виклик, бо хоча ми й говоримо, що ці книги для родинного читання, ба навіть для дорослих, все-таки не забуваймо, що передусім вони для дітей. Тому автор не повинен вживати надто складних речень, має старатися, щоби все було ясно, прозоро, незаплутано. Тут все мусить промовляти до дитини близькими їй реаліями, намацальними для її світосприйняття. З другого ж боку, коли робиш таку адаптацію, не можна втратити себе, адже кожен автор має свій стиль, і саме цей чинник приваблює у батьківсько-дитинному читанні чи не найбільше.

Коли батьки читають разом із дітьми, виникають якісь питання і це стимулює комунікацію, зближує, формує традицію родинного читання. Коли я працював над текстами, то постійно уявляв собі дитину, яка сидить поруч.

Так, передусім! Хоча не обов’язково лише його, — збірний образ дитини. Маю багато похресників, друзів, у яких є діти, і з якими часто спілкуюся. Тож я постійно уявляв, як можу розповісти про Антонича дитині. Але водночас розумів, що книжка повинна не тільки «спускатися» до того чи того рівня, але також і піднімати, формувати смаки. Це як у музичному шов-бізнесі. Зрозуміло, що є, наприклад, інтелектуальна музика, музична альтернатива, але навіть музика популярна й масова може виховувати слухача, якщо буде по-своєму якісною. Так само і книжка. 

Не кожна дитина сприймає надміру адаптований текст, тому не можна перегинати палицю у спрощеннях. Бо якщо вживаєш якесь невідоме слово, це стимулює дитину почати власні пошуки, заглянути в енциклопедію чи в мережу. Ти не мусиш розповідати абсолютно всі факти, дещо можна залишити для самостійного пізнання. Це тримання балансу: з одного боку, намагаєшся розповісти дитині доступно і хочеш зробити це гарно, а з іншого, дитина також має налаштуватися на твій спосіб оповіді і подачі візуального матеріалу. Так відбувається взаємообмін і взаєморозвиток. Дитина нас запрошує, затягує до свого світу, а ми її — до свого.

А ще, коли працював над книгою, мені думалося про збереження пам’яті. Ми живемо у спрагматизованому, сього-денному світі: зробив пост у Фейсбуці, а завтра про нього вже всі забули, бо є новий. Творчим людям, письменникам, митцям дуже важливо тримати тяглість. А вона зараз якось вислизає з культуртреґерської мови. Тож наша книга — у дивний і не-прямий спосіб є і книгою про пам’ять: спонукає наших дітей пам’ятати. Ясно, що це один із тих шарів, які прямо не відчитуються, але цей вимір тут первинно закладений. Адже був Антонич, були якісь історії про нього, якісь реалії, люди, каварні, будинки, установи, якісь ідеї, тобто було життя, і воно досі живе, воно насправді сучасне. Ми про це пам’ятаємо. Тож без пам’яті не було б цієї книжки. Вона побудована на спогадах, листах, автобіографічних свідченнях (хоча вкрай нечисленних), зрештою, на творах. Все це — артефакти пам’яті, на ґрунті яких вибудовуємо внутрішній образ людини, робимо живу реконструкцію, не відділяючи вчора від сьогодні. Бо воно все — в одно-часному, лінійному вимірі, в єдиному, як часто висловлюється Андрій Содомора, духовному просторі.

Одного разу я застановився про одну з моїх улюблених груп Led Zeppelin. Її учасниками були музиканти, яким сьогодні по сімдесят і більше років. Часто звучить теза, що, мовляв, вони несучасні. Навіть якщо не брати до уваги вже згадану загальну настанову, що мистецтво — поза часом, то цікаве от що: коли слухаю їхній перший альбом, створений і награний, коли їм було по двадцять, то насправді чую не старих підтоптаних рокерів зі славою минулого, а молодших від себе на десять років хлопців. Цікава рецептивна ситуація: об’єктивно вони годяться мені в діди, енергетейно ж, актуалізовуючи своїм сприйняттям альбом 1968 року, — «омолоджуюся» з ними. Бо насправді ми вирівнюємося в часі. 

Пригадаю тут світлої пам’яті Назара Гончара, який у віршах символічно прописував свою належність до спільноти поетів, де як у Шевченка: і мертві, і живі, і ненарождéнні — на одній лінії. Під таким кутом зору насправді немає епох, бо все єдине, все сполучене якимись енергетичними згустками. Тож мені хотілося в цій книзі говорити про Антонича як про людину, яка просто є. І внутрішньо вона така ж, як і ми теперішні.

Це важливе питання, бо насправді ця книга має верхню і нижню частини айсберґа. Верхній шар розкривається тоді, коли говоримо, що це книга для дітей, що написана вона, аби наблизити Антонича до сучасного читача.

Мені хотілося спробувати подолати виклик: розказати історію водночас для дітей і їхніх батьків, старатись зробити це цікаво, есеїстично. Втім, часто буває, що дорослі і діти міняються місцями: дорослі хочуть достовірних відомостей про історичну постать, натомість діти, усамітнившись із книжкою, люблять мітологізувати і хочуть через книгу уявно комунікувати з цікавим неординарним персонажем. 

Уся фактографічна інформація в книжці ґрунтована на авторитетних джерелах, тут немає чогось безпідставного чи видуманого. Звісно, опуклені ті моменти, що цікаві передусім дитині, такому собі уявному збірному образу юного читача і юної читачки, проте кожна якнайменша інформація — достовірна. Та коли ми починали роботу, я задекларував свою мистецьку стратегію, зорієнтовану рівною мірою і на внутрішній світ Антонича. Бо якщо написав би книгу лише про зовнішні реалії його біографії, то, без сумніву, злукавив би. Розповідати про каварні і друзів зі світу мистецтва, про Львів, університет і бібліотеки, але не розповідати про гармонію, Євангелію, щастя, церкви та екстазу було би неправильно. Адже ці категорії є знаковими як для автентичного образу Антонича, так і для нашого сприйняття його як творчої субстанції. 

Назагал для мене важливо, щоб ця книга працювала на культурний простір, на пізнання української літератури, зокрема часопростору галицького міжвоєння, врешті, на пізнання високої і якісної модерністичної поезії українською мовою, а також знакових культурно-мистецьких, соціокультурних, історичних реалій. Сподіваюся, вона таки промовлятиме до читачів будь-яких вікових категорій, до різних спільнот і суспільних прошарків. Надіюся, буде цікавою і фахівцям польського, австрійського, німецького, американського модернізму, які знають українську мову. Ну, такий-от нижній шар айсберґа.

Праця над такою книгою — це у певному сенсі наче робота над монографією. Мабуть, більше тоді, коли відбувався процес, аніж коли втілено результат, але за одним коротким реченням, що наче поміж іншим, може стояти шлях довгої синтези. Авторами книжок у серії «…від А до Я» є різні люди: автор книжки про Шевченка Леонід Ушкалов — науковець; авторки книжки про Шептицького Галина Терещук та Оксана Думанська — відповідно журналістка і письменниця; співавтори книжки про Франка Богдан і Наталя Тихолози — франкознавці. Тож, як бачимо, до цього формату долучаються фахівці з різних галузей — науки, журналістики, письменства, але для кожного — це неодмінно пошукова робота. Мені теж було страшенно цікаво працювати, бо інколи мусив зробити цілі дослідницькі пошуки, щоб перевірити якісь факти, і не тільки десь у джерелах, себто у книжках, але й, наприклад, у міському просторі…

Такою особливою історією для мене було звіряння інформації до гасла «Янів», де мова йде про місце поховання Антонича. Від свого діда — Миколи Ільницького (літературознавець, професор, дослідник творчості Антонича, — Л. С.) — я знав, що колись на могилі Антонича ріс клен. А відомо, що сам поет писав: «Спочине серце під крилатим кленом, / порине в море трав зелене…». Виходить, що маємо справу зі символічним поетичним пророцтвом. Я почав консультуватися з Ігорем Калинцем, який був серед тих, хто в 60-х роках минулого століття знайшов місце поховання Антонича на Янівському цвинтарі у Львові. Просив розповісти, які були дерева чи кущі на могилі в той час, коли вони її відшукали. Пан Ігор скерував мене до статті Ірини Калинець «Повернення Антонича», де серед іншого авторка зазначила, що тоді могила була «з кленом в узголів’ї». Ось такий дослідницький шлях: почути усну історію і переконатися, що це засвідчено у письмовому спогаді.

Врешті цей неймовірний символізм набуває виразніших контурів у внутрішній біографії митця і я, зізнаюся, дуже в нього вірю. Та це ще не все. Мене цікавило, чи ростуть там клени сьогодні. Тому прицільно поїхав на Янівський цвинтар і переконався в цьому: виявилося, що навколо могили справді є декілька кленів (я собі навіть встиг — бо це була пізня осінь — зірвати три листочки, і один із них зберіг у першому примірникові книжки). Тому сюжет про клени, а відтак Антоничів вірш на тему смерті й могили, — символічно правдиві. Для мене це було неймовірне осяяння.

Я дуже радий, що розгортка із гаслом «Янів» — такий ясна і світла. Бо попередньо у нас була дискусія: чому цвинтар? Це ж сумно, діти будуть плакати. Та річ у тім, що для Антонича смерть не повʼязана зі сумом, із чимось трагічним, а чи фатальним. Це — «останній гармонії акорд», це перехід в інші світи, народження чогось нового і зовсім незвіданого. Прикметно, що на Антоничевій могилі можемо знайти вкрай концептуальні рядки з одного його вірша (не знаю, хто обрав їх для напису на кам’яній плиті, проте кажу тій людині велике «дякую»):

Нам варто і треба прийняти цю антоничівську візію і врешті усвідомити й зрозуміти, що цвинтар стає, як би це парадоксально не було, місцем життя, що гуртує людей. Невипадково саме з Антоничевої могили, з любові до його поезії у 1960-х роках починається львівський літературний андеґраунд. Антонич об’єднував митців, і саме його могила була місцем не лише молитви, але й місцем віднайдення ідентичності, дивовижним, якимось таким промацальним, зісерединним процесом реконструкції пам’яті. Відновлюючи могилу, молоді львівські шістдесятники відновлювали ту літературу і той культурний світ, який був понівечений, забутий і звульгаризований у мовчазно-темні 1940-50-ті роки. 

Мені було важливо розповісти і навіть наголосити, що рух до Антоничевої могили на Янові — це не тільки духовне паломництво, а паломництво культурне, мистецьке, і що саме від Антонича проростає ідентичність шістдесятників (принаймні їх частини). Це, як на мене, промовистий приклад живого процесу пам’яті і свідчення органічної переємності: повертаючись своїм чуттям до минулого, ти знаходиш себе. І це аргумент на противагу людям, які живуть лише тут-і-тепер. Ну, а про позачасовість мистецтва зайве пригадувати, адже ж ми про це вже говорили.

Таких гасел було багато: про зелений колір чи про гармонію, або, наприклад, про Шевченка, про Чаргород, чи про Янів… Збір, або ж своєрідне «колекціонування» гасел було цікавим процесом, але таким, що у моєму випадку не міг відбутися одразу, за один присіст якогось вечора. Бо коли ставиш собі завдання зібрати колекцію гасел до абетки-енциклопедії, мусить минути певний час. Річ у тім, що творячи книжку, її концепцію, важливо ще на етапі збирання гасел від імені майбутнього читача наперед «зрозуміти» систему і структуру, уникати повторів, водночас максимально все подати і представити, про все важливе якщо не сказати, то хоча б натякнути. Звісно, про деякі речі хотілося розповісти якомога більше, але зрозуміло, що простір книжки обмежений… 

Але якщо під час підготовки книжки і була якась проблема, то вона була не в доборі гасел, а в потребі їх скорочувати, а відтак скорочувати й текст. Наприклад, якщо на «Ш» я одразу придумав два гасла — «Шевченко» і «Шлях», то на «П» їх було аж сім. Довелось вибирати, і я вдячний літературній редакторці «Антонича від А до Я» Катерині Міхаліциній і випусковій редакторці книжки Оксані Антонів, які з повагою ставилися до нюансів авторської концепції. Ми завжди відштовхувались від матеріалу. А ще — саме на цьому етапі роботи над книжкою дуже важливою, якщо не найважливішою, є співтворчість з художниками. Йдеться про взаємоперетікання наших ідей, а відтак їхнього втілення на сторінках книжки. От, скажімо, першопочатково у нас було гасло «Опера», але вкінці ми його забрали, а частину інформації з нього додали до гасла «Чернетка», куди вона безперешкодно і концептуально інтегрувалася.

Втім, були такі гасла, що придумувалися миттєво. І на це є обʼєктивні причини, адже ж маємо букви, які в нашій мові щедрі на слова, як-от «П», «Р», «С». Та з другого боку, є літери «И», «Ї», «Й», «Ь», на які або слів не існує, або ж надто мало, та й то не тих, які відповідають героєві нашої книжки, його біографічним реаліям чи внутрішнім історіям. Доводилося спеціально придумувати, що ж написати, зазвичай розташовуючи цю ключову літеру у середину слова (як-от «УкраЇна», «ПеЙзаж»). Це лише підсилювало задум абетки-енциклопедії, де кожне гасло — вкрай невипадкове.

Певно, одним із найскладніших — а водночас одним із найбільш занурювальних та евристичних — було написання гасла на «И». Це непроста буква, бо питомо українського слова, яке починалося би з неї і було важливим для висвітлення образу Антонича, немає. Так виникла ідея запропонувати читачеві гасло «ТрИ».

Оскільки перстень круглий, то не має початку і кінця, а це символізує безперервність. Це дуже образне, глибинне поняття, непросте слово, аби відразу його «розкусити». Перстень у нашому повсякденні — річ конкретна, але в поезії Антонича маємо справу з архетипом, до того ж у специфічній, непростій авторській версії. «Три перстені» — це три головні буттєвісні категорії (перстень пісні, перстень молодості і перстень ночі), три своєрідні явища нашого існування і мислення, творчого і духовного життя. У цьому образі закладені акценти пра-первісності нашого світу та його еволюції… Саме через символ персня — і трьох перстенів — можна наблизитись до розуміння-відчування Антоничевої поетичної мітології. Його метафорика — це не один шар поетичного світо-творення, і ці шари кожного разу, коли стаєш читачем «Трьох перстенів», треба розкодовувати.

Це дуже добре питання. Часто стається так, що дослідники «розкручують» той пласт біографії чи творчості письменника, який перебуває в тіні. Він врешті починає переважувати, як раніше щось інше ховало його своєю тінню, або й навіть домінувало над ним. В будь-якому разі — так чи так — втрачається баланс. В «Антоничеві від А до Я», маю надію, балансу дотримано. Тут є достатньо зовнішньої біографії: скажімо, розповідь про поетичні збірки, про місця Антонича у Львові, про журнали й газети, в яких він друкувався, а також такі мало актуалізовувані (хоча раніше відомі) інформації, як типова Антоничева зачіска чи стиль його одягу. І якщо, скажімо, згадати про скрипку, то це — не тільки поетичний образ, а й цілком реальний музичний інструмент, на якому грав ґімназист Антонич — майбутній письменник. Отож, розказуючи про щось реальне, намагаємося знайти і надати цьому символічного виміру. З другого боку, розказуючи про щось символічне, робимо кореляції, паралелі до виміру реального.

Але у випадку Антонича дуже важливо — завжди і водночас — говорити про ці два пласти. Про їхнє поєднання, взаємозумовленість, перетікання, а радше витікання одне з одного. Перший — втілений в поезії, виражений у низці ключових понять, серед яких гармонія, екстаза, формули. Другий — вишуковуємо, скажімо, у спогадах, які мовлять про характер реальної людини, якісь знакові і як-не-як, але символічні моменти її життя. От, наприклад: з одного боку важливо, що Антонич народився саме в Новиці, лемківському селі Горлицького повіту, а з другого боку важливо те, що в дитинстві він часто любив дивитися через вікно. Цей факт — без сумніву, виразно феноменологічний, — проливає світло на характер його творчості, її ґенезу і природу. Адже тут закладені витоки його уяви, його своєрідне «вправляння» постійного вдивляння у світ. Саме тут криється відповідь на питання, яке час до часу виникає — про «допінгову» природу подекуди несамовитої Антоничевої образності. А виявляється, щоб світ побачити «барвистим сном», треба не лише народитися з такими очима, але й змалку розвивати внутрішню властивість споглядання (що, очевидно, не є вправою «на мус», а лише вільним бажанням). 

Отож, без внутрішнього виміру образ Антонича буде неавтентичний, по-своєму викривлений, з неприродними прогалинами. Та водночас не треба забувати і про зовнішню біографію, не менш цікаву юним читачам і читачкам, їхнім батькам, братам і сестрам, а також друзям…

Тож у нашій книжці йдеться про події, пов’язані з присутністю Антонича в літературному житті Львова, є гасла про ґімназію, університет, студентський науково-творчий гурток, розказано, в яких конкретних закладах він вчився, де зустрічався з колегами і друзями. Все це пов’язано з міським простором, вкорінено у ньому. І, власне, ідея щодо постійної паралелі зовнішнє–внутрішнє тут теж актуальна: без сумніву, науковцеві-актуалізаторові потрібні конкретні історико-біографічні факти, проте важливо досліджувати символічність місця й простору і пам’ятати про це. Це теж по-своєрідному творить «велику гармонію», про яку так йшлося Антоничеві, і яка цілковито стосується й такого трендового явища в сучасній культурології, як наше щопоколіннєве уявне реконструювання міського простору.

Людина, яка написала такі дивовижні вірші, як «Різдво» і «Коляда», не могла його не любити; воно не могло не означати щось справді особливе. Очевидно, що Антонич, який походив зі священичої родини, переживав Різдво з дитинства. Спершу у лемківських, а потім, мабуть, у львівських церквах, ну, і, звісно, через родинну атмосферу, адже Різдво, окрім релігійного, богословського навантаження має, певно, найсильніший серед усіх свят родинний вимір. Цілком очевидно, що Антонич з дитинства прочував напрочуд синкретичну українську традицію Різдва, в якій заховані давні поганські уламки прасвідомості, уявлення про циклічність року, про кореляцію між божественним і людським. А ще, напевне, це єдине свято, яке має таку велику народну традицію прославляння Ісуса Христа. Воскресіння, що є апофеозом християнства, — це найсвітліше, але внутрішньо-духовне переживання, Різдво ж — дуже радісна, екстравертивна, і тому, може, більш народна подія. Антонич переносить народження Христа до своєї рідної Лемківщини, і це аж ніяк не примітивна локалізація. Це намагання поетично висловити ту обставину, що Христос — в його серці. А серце має місце свого народження і місце своєї екзистенції. Наскільки ці вірші локальні, настільки й універсальні.

Антонич — наскільки лемківський поет, настільки водночас універсально-український автор. У збірці «Три перстені», де й розташовані вірші «Різдво» й «Коляда», це виявляється цілісно, крок за кроком, вірш за віршем. Підозрюю, що тема Різдва, втілена у народному мистецтві (в тім числі іконописному), була йому дуже близька, причому не лише, скажімо так, генетично, але й сутнісно, екзистенційно.

Згадуючи про Воскресіння, треба зазначити, що ця тема була Антоничеві не менш важлива. Свою другу поетичну збірку «Велика гармонія» (щоправда, прижиттєво окремою книжечкою не видану) він написав упродовж Великого посту, обов’язковим, фінальним акордом якого є, власне, Воскресіння, а неодмінним епілогом — Вознéсення. 

Цікаво те, що ословлюючи віршами свій піст, Антонич шукає Бога, а шукаючи Бога — шукає творчості, постійно своєю думкою звертається до неї, приміряє на себе рефлексійну роль творця-землянина, рефлексує про це, експериментуючи з фокусами погляду.

Взагалі, тема творчості — одна з найбільш ключових, якщо не найключовіша тема у творах Антонича. Він «вивчає» та конструює її, починаючи від біологічних процесів поміж рослинами, тваринами, їхнього розмноження (за Божим задумом), біологічного росту і втіленої цим ростом краси, — закінчуючи людською творчістю та всім іншим сполученням, до яких вона мала би спонукати: сполученням людини і природи, людини і космосу, людини і села, людини і міста… Не дивно, що творячи свою віршовану, прозову чи есеїстичну ars poetica (у перекладі — мистецтво поетичне; наука поезії, або ж принципи поетичного письма, — Л. С.), Антонич репрезентував нікого іншого, як самого себе. Такий собі символічний і синкретичний, психологічно-духовний автопортрет. Втім, органічно реалізовуючи такий творчий суперзадум, Антонич не був нарцисом. І це теж немала таїна його творчості. Відштовхуючись від спонук і рефлексій, що виникали у цього молодого чоловіка у зіткненні з конкретними обставинами, наполегливо шукаючи і щасливо знаходячи для цього вкрай нестандартну, нову мову, він порушував універсальні теми, що врешті стосуються кожного з нас. От вам і сила слова.

Ми часто ділимо себе на львів’ян і киян, гуманітаріїв і «технарів», філологів та істориків, створюємо поділи і відмежування. А чи вміємо і чи можемо дивитися на себе з погляду того, що нас об’єднує? От згадаймо Антоничеву посмертну збірку «Зелена євангелія»: він бачить дерева, кущі, тварин, людей, зірок, місяць, сонце як щось єдине на шляху нашого довгого-довгого існування. Тож Антонич універсальний (своєю культурою, своїми архетипними алюзіями, своєю вкоріненістю) не лише у зв’язку з прямими чи суголосними контекстами європейської чи загальносвітової культури, але й у космічному плані. В Україні таких митців — особливо серед митців слова — не так і багато. Знаємо, що в українській літературі розвинутий суспільно-політичний дискурс (тонка межа між власне літературою і публіцистикою), і це зумовлено тривалою відсутністю держави. З іншого боку, є прецікавий постмодерністичний дискурс, подекуди, а то й здебільшого досить антропоцентричний і вкрай формалізований. Натомість якихось первинних і органічних (не штукарських) космогонічних мотивів мало. У цьому плані Антоничева універсальність глобальна, та водночас і з виразним людським виміром. Ось така антиномічність. 

Не можу не згадати, що Антонич і його найближче середовище, а йдеться про львівських митців-малярів, порушували такі проблеми, в обговоренні та осмисленні яких ми до сьогодні рідко виходимо на тодішній рівень розмови (перервана традиція культури дискусій та поліфонії вихідних позицій — «завдяки» совєтизму). Вони хотіли зрозуміти і відтак передавати свій національний світ, але винайти такий формат цього передання, щоби неодмінно бути світовими (при цьому, слово «світовий» може мати низку різних трактувань). І — навпаки: чуючи мову Парижа, Лондона чи Берліна, де, наприклад, вчилися ці майбутні майстри, актуалізовувати те, що постійно носиш зі собою — якісь питомі, свої уявлення про світ. 

Наші художники, Володя і Люся Стецьковичі, «обвели» цією фразою всю мапу України включно з Кримом. Адже тут криється ключовий момент: навіть якщо ти є українцем, не мусиш ставити собі завдання писати текст лише на українську тематику. Українськість — хоча цей термін не вповні глибокий — сама із тебе випливе, сама себе проявить. І на поетичному переданні теми Різдва, її засвідченні, всього лише у двох Антоничевих віршах видно весь універсалізм та концептуальний модернізм його творчості, широкої у своїх несподіваних творчих виявах, глибокої і високої у своєму прагненні злучити землю і небо, дитячі краї з місцем, звідки видно всю планету.

Тішуся, що ти звернула увагу на список подяк у книзі, бо це дуже важливо. Перш, ніж висловити кожну з них, я обдумував, кому і як їх сформулювати, а також прогнозував, як це врешті може відчитатися. 

Попри на те, що ім’я Богдана Ігоря Антонича та його творчість тривалий час були серед небажаних в офіційному літературному каноні за часів радянської окупації, сформувалася, як на мій погляд, неповторна, досить повна різномистецька та інтелектуальна традиція у тому, як шанувати це ім’я, як пізнавати його творчість і ділитися знахідками на шляху цього пізнавання, з якими підходами інтерпретувати його тексти, як у них пірнати, або ж як налаштовувати свій зір і слух на комунікацію з ними. Все це є, як висловилася одного разу у нашому листуванні Олена Галета, є спільним знанням і розумінням, яке творилося десятиліттями раніше і яке щоденно творитися продовжує.

Ця традиція антоничівського знання і відчування є живою на всіх землях, де перебували і перебувають українці, але особлива вона у Львові. Саме тут Ігор Калинець разом з дружиною і групою колег-однодумців відшукав Антоничеву могилу та — натхненний його віршами — відшукав і свій поетичний голос; саме тут мій дід Микола Ільницький написав першу в світі монографію про Антонича, а через три з половино десятки років запалив антоничівську іскорку в мені; саме тут вешталися і рефлексували про сутність поетів Назар Гончар і Олег Лишега, а неодноразово вкрай інтелектуально говорили про нього Віктор Неборак і Юрій Кучерявий; саме тут (натхненний дитячими малюнками сина Нестора і під’юджуваний дружиною Зоряною) свій антоничівсько-дітвацький малярський цикл створював Олег Рибчинський, а Роман Яців відкривав візуальні світи міжвоєнного Львова, в які був інтегрований і які співтворив Антонич; саме сюди час до часу приїжджають музейники з Бортятина, нагадуючи, що саме там Антоничеві найкраще писалися вірші, коли перебував ув оточенні місцевих дерев або коло церкви і неодмінно — з піснею у виконанні бортятинських друзів; саме тут розпочинався як літературна особистість Дмитро Павличко, а без антоничівського видання «Пісня про незнищенність матерії», яке він впорядкував, подальша українська поезія була би зовсім іншою; саме тут Андрій Содомора не кладе Антоничеві твори на високу полицю, а постійно тримає на столі, бо кожного разу дивується, наскільки його вірші закорінені в античні світи, водночас не може собі дати справи з тим, що ніхто цього не бачить і не чує; саме тут Володимир Кучинський зі своєю спільнотою курбасівців розпочав атмосферну і проникливу новітньо-театральну традицію антоничівських актуалізацій, яку через чверть століття підхопив і продовжив Євген Худзик зі своїми спудеями-лицедіями; саме тут одна з найперших концептуальних праць про Антонича — прониклива стаття молодого Богдана Рубчака знаходить вдячних поціновувачів; саме тут Марія Зубрицька, підсумовуючи вдивляння в Антоничеві світи, вгледіла і прочула в ньому наскрізь феноменологічний світ та натхненно й надійно підтрим(ув)ала мене (як науковий керівник) під час роботи над дисертацією про мистецький світогляд цього, без сумніву, найяснішого інтелектуала-естета свого (але й нашого) часу; саме тут, у цьому (не)міському просторі є місця, зелені острівці, а то й міні-країни дерев і церков (Шевченківський гай і Стрийський парк), де людина пригадує, що не вона вершить світом, і що поезія — це цілковита реальність почуваннів (антоничівське слово)…

А у фразі «всім нашим дітвакам» загорнута певна багатозначність. Насамперед це подяка реальним, конкретним дітям — дітям, які мають нас за батьків, дітям наших родичів і друзів, друзям наших дітей. Вони нас оточують і допомагають дивитися на світ по-іншому, пригадують, що найголовніше — це не переставати дивуватися світові чи зовсім несподівано ставити найхимерніші, а водночас найпрекрасніші запитання. Діти нас змінюють. Вони повертають нас до Бога, до первісного задуму про нашу екзистенцію, вони повертають нас до самих себе. Діти страшенно потрібні дорослим, щоби ті остаточно не спрагматизувалися й не заскорузли у своїх категоріях мислення. 

Врешті, це подяка й нашим внутрішнім дітвакам, яких ми в собі згадуємо і які насправді нікуди не діваються. Може, в когось вони сплять, в когось же навпаки — дуже розвинуті, бо, можливо, хтось і не втрачав свого внутрішнього дітвака, а був і залишався ним постійно.

Тож коли розповідаємо про нього як про цього дітвака із сонцем (а відтак як про вихідця з Лемківщини чи львів’янина-українця, як про горянина чи містянина), то йдемо за його ж власною формулою, творимо цю образно-ідентичнісну переємність від нього ж самого. Тож вкрай невипадково в «Антоничеві від А до Я» особливий акцент зроблено на моментах з біографії періоду дитинства. Бо ж розказуючи про дитинне, насправді стартуєш з оповіддю про доросле, зріле. А розказуючи про втілене у дорослих виявах, вказуєш на тяглість від дитинного.

Використання тропосу формула — себто формули як ідеї, синтези, образного узагальнення — дуже вдале. Передусім тому, що це автентичний антоничівський образ. Він сам пише про (свою) творчість як про формули екстази, які, по суті, і є його віршами, таким собі одягом первинних художніх слів-згустків. 

Екстаза — це переживання, що не піддається ословленню, це, кажучи просто, переживання сильних емоцій, або ж згущене відчуття якогось духовного адреналінового потоку. Антонич писав: «Хрищу новим найменням кожен квіт найменший / і кожен убиваю назвою небачно» (з вірша «Шість строф містики»). Тобто вважав, що називаючи якусь річ, ми її вбиваємо, просто-напросто ставимо в клітку, як експонати за склом у традиційному, добре нам відомому музеї. А мистецтво слова насправді починається від часів панування фольклору, який виявляється вповні лише у відповідних ситуаціях. 

Тільки під час справжнього, а не якогось симуляційного, постановочного весілля можна відчути енергію весільної пісні, відчути екстазу саме цього жанру — ні, не фольклору, а містерії, дійства. І для цього, може, й наполовину, якщо не більше, необхідна наша участь — хай навіть лише емпатично-рецептивна. Головне, щоби жива, справжня, так би мовити, тут-і-зараз, у прямому етері.

Антоничеві вірші і є цими формулами екстази, своєрідним «перекладом» синкретичної, первинно відчутої і запам’ятаної емоції на мову літератури. Як правило, о-словлені відчуття бліднуть, але поети, яких ми називаємо геніальними, можуть їх максимально наблизити до первісної форми, дати змогу хоча би на крихітку — через образи-натяки, образи-символи — відчути їхню природу, наблизитися до розуміння цієї екстатичної сутності. Врешт-решт, всю свою творчість, все своє життя Антонич присвячує потребі доносити вість про свою екстазу. Тому, коли читаємо його вірші, нам подекуди, а то й досить часто, здається, що ми самі її переживаємо. Антонич у своїх творах говорить про потребу дуже щільного, безпосереднього контакту зі світом, що нас оточує і частиною якого ми є. Екстаза є водночас процесом цього контакту і його результатом.

Про екстазу можна говорити дуже багато і щоразу це була б інша розмова. Без неї, як вважав Антонич, не існує творчості. І коли я писав про червінець (літера «Ь»), то пригадав собі його статтю «Сто червінців божевілля: До дискусії про світогляд і розуміння поезії», де він писав: «Справжнім мистцям дає на дорогу найясніший бог Діоніс коли вже не сто червінців божевілля, то бодай одного». 

Про що йдеться? Очевидно, що екстаза — це стан, відкритий особливим людям, зокрема поетам, які бачать, чують і відчувають те, чого звичайна людина може не бачити, не чути й не відчувати. Але тут не йдеться про якусь містику чи чарівництво. В жодному разі. Мова йде про божественність — універсальний, всеохопний стан — у нашому житті. І наблизитись до неї може кожен, просто треба розкривати цю здатність в собі.

Також формулами екстази можна назвати Антоничеві статті — його есеїстику, літературно-критичні і теоретико-мистецькі розвідки, дружні літературні шаржі. Це інтелектуальна частина його творчого обличчя. Насамкінець, наші дослідження теж є своєрідними формулами тої екстази, яку бачимо/чуємо/прочитуємо в Антоничевій творчості. Про це — у гаслі «Формули», де також наведено його тезу, що «мистецтво творять шал і розум» ‒ одну з найголовніших, а, може, і найбільш ключову. Бо це таки справді авто-ключ і продовження ідеї формул екстази — почергова задіяність емоцій, серця — і розуму, а водночас — синкретичність, їхня злученість. Адже раціо та емоціо завжди йдуть у парі.

Микола Ільницький у своїх антоничівських дослідженнях завжди йшов за Антоничем, за автентичним матеріалом. Ті ж формули, про які ти запитуєш, — бачимо у поетичній інсталяції Театру імені Леся Курбаса, що зветься «Формули екстази». Всіх нас зводить матеріал, тож природно і нормально, коли щось перехрещується, перегукується, повторюється. Так само як поет писав свою єдину книгу, так і ми надихаємося і занурюємося в одне явище — в явище Антонича.

Насправді неймовірно вдячний курбасівцям за можливість не лише спостерігати за процесом, але й брати в ньому участь. В контексті сприйняття літератури загалом і сприймання Антонича зокрема курбасівці зробили для мене подекуди більше, аніж цілі прослухані конференції, прочитані монографії чи відвідані деякі навчальні курси в університеті.

Такий-бо Антонич — це його властивість. Він і зі мною робить світоглядні метаморфози. Багато з моїх думок і настанов про те, якою, наприклад, має бути література і наука про неї, великою мірою продиктовані (а радше — натхненні) Антоничем, а не якимись визначеннями з безособових довідників чи підручників. Я не читав і не досліджував його текстів, одягнувши гумові рукавички, щоби ізолюватися, не торкаючись і не відчуваючи живий контакт. Навпаки, я ним переймався, старався пірнати в них (хоча, може, й не старався, бо це ставалося само собою), і відтак це змінювало мене. Це справді майже не помітні, але дуже відчутні дива пере-творення.

Цікаво те, що співпраця з курбасівцями й активне спілкування з ними наклалися на найактивнішу фазу писання моєї дисертації про Антонича. Я бачив, що їхня лабораторія дає добрі плоди і що в них насправді можна запозичувати методологію. Спостерігав, як вони аналізують кожне слово, як чуттєво, а водночас інтелектуально досліджують його. Для мене це був справжній методологічний поворот, ціла революція та еволюція у сприйманні мистецтва.

Моя участь у поетичній інсталяції «Формули екстази» теж має свою передісторію. З курбасівцями я зійшовся через Антонича. Точкою знайомства-зближення стала презентація «Повного зібрання творів» на львівському Форумі видавців у вересні 2009-го року, де серед інших Антоничеві вірші читав актор Олег Стефан. На прем’єру ж вистави «Формули екстази» у жовтні я прийшов як глядач. Пам’ятаю, там звучала «Елегія» Миколи Лисенка, яку виконувала на фортепіано Мирослава Рачинська. Відтак у якійсь із розмов я зізнався Олегові Стефану, що виконую цей твір на гобої. Через кілька днів уже мав розмову з художнім керівником театру Володимиром Кучинським і з того часу почав грати у «Формулах…». Хоча це дуже скромна «роль» у виставі, виявилося, що «Елегія» з гобоєм гарно лягає у її концепцію. Так само, як підігрування на англійському ріжку актрисам Марії Копитчак, Наталі Рибці-Пархоменко, Мирославі Рачинській і Тамарі Ґорґішелі, які співають кілька романсів Богдана Весоловського.

А тепер — важливий момент. Майже впродовж усієї вистави я перебуваю за місцем дії, а отже все, що робиться на сцені, я сприймаю на слух. І саме ця опція стає для мене не-спеціальною творчою робітнею постійного відкривання чогось нового в Антоничеві. Їхні — курбасівців — мистецькі акценти, настрої, тонке нанизування специфічної аури, що підсилюється піснями, музикою, мугиканнями, цікавими акустичними ефектами, щоразу вводять мене в особливу атмосферу, дають змогу творити нові плетива асоціацій. Не одна дослідницька, інтерпретаційна думка зʼявилася в часі слухання цієї вистави. Мені залежить на тому, щоби час від часу повертатися в цю лабораторію — тримати антоничівський тонус. Курбасівці для мене — одні з найвидатніших дослідників Антонича, таких, як Микола Ільницький, Богдан Рубчак, Лідія Стефановська, Ірина Старовойт, Андрій Содомора, Юрій Андрухович, Віктор Неборак і багато інших.

Приємно також долучатися до творення антоничівського світу не тільки текстами, а й музикою. Тим паче, що сам Антонич — щоправда, у підлітковому віці — був музикантом. У репертуарі гурту «Три кроки в ніч» (львівський мультиінструментальний гурт, у якому грає Данило Ільницький, — Л. С.) маємо пісню «Літній вечір» (за віршем зі збірки «Книга Лева»), яку написали Марічка і Віктор Мартинюки, а доповнили ми із Сашком Міхаліциним. Симптоматично мати ще й таку дотичність до творчості Антонича. Це допомагає відчувати синкретизм, — цього разу всім собою у прямому сенсі.

О-о, про Ірину Старовойт я би міг говорити багато. Вона для мене є людиною, з якою звіряю спонтанні думки, раджуся стосовно виношених ідей, прислухаюся… В «Антоничеві від А до Я» вона зазначена як творча партнерка: я дуже радий, що вдалося знайти словосполучення, яке б максимально точно висловило характер її залученості. Вона осмислювала «складений» докупи наш спільний продукт, давала добрі поради і дуже концептуальні зауваження. Оскільки в книжці текст поєднано з візуальним представленням, важливо, щоби синкретично, цілісно працювали сенси. Все це треба було по-сприйняттєвому творчо відстежити, щось увиразнити, а щось забрати etc. І в цьому нам допомагала Ірина.

Ще відтоді, коли я був студентом, а вона — молодою викладачкою, ми відчули інтелектуальну (і не лише) спорідненість, яка переросла в наукове і творче партнерство, а відтак просто в дружбу. Ірина Старовойт — в особливо важливих ролях присутня у трьох із чотирьох антоничівських видавничих проєктів, які мені доводилося реалізовувати (власне, один із них — книжка, про яку зараз бесідуємо). А попередньо її науково-пізнавальне видання про Антонича — журнал із серії «УСЕ для школи» — після дідових праць став для мене важливим і харизматичним путівником світами письменника (як і світами авторки журналу). Із тих-от часів ми разом ідемо антоничівською дорогою, відтак ступаючи на дороги, на які Антонич виводить; ділимося одне з одним своїми відкриттями, осяяннями, маленькими дослідницькими радощами і великими почуттями до літератури.

Ірина Старовойт — це людина, яка дарує ідеї. Не одне зі своїх відкриттів, а зокрема тих, що пов’язані з урбаністичним Антоничем, з його міським простором, вона мені подарувала. От, наприклад, у нашій книзі є гасло «Будинок», де розказано про символічність перебування Антонича в трикутнику «будинок — вокзал — могила». Одного разу цим спостереженням поділилася Ірина, — а я підхопив і розвинув цей напрям думки. У світі «Антонича від А до Я» вони теж живуть. А через них втілена її майже повсякчасна співучасть у тому, що роблять її колеги, і співпереживання за них: себто і за колег, і за їхні проєкти. 

Насамкінець скажу, що в художників є гарна традиція, коли учень виходить з майстерні якогось митця, називає його Майстром. Бо, власне, можу сказати, що я — з майстерні Ірини Старовойт. Хоча водночас — із майстерні Миколи Ільницького, Марії Зубрицької та інших важливих у моєму житті людей, все ж — я немало (на)вчився саме у неї.

Взагалі-то з цього можна було — і варто було — почати… Історія зі Стецьковичами починається із не раз уже згаданого театру імені Леся Курбаса. Як я вже казав, моє зближення з ним відбулося завдяки Антоничу. Згадую тепер, що вперше «за куліси» мене туди за руку привів Назар Гончар, зазнайомивши з духом театру — Андрієм Вороновим. Тоді саме відбувалася підготовка мистецьких заходів, приурочених 100-річчю від дня народження Антонича (то був 2009 рік), а урочисту творчу програму готував театр Курбаса. Я ж мав допомогти курбасівцям з візуальними матеріалами, які можна би було використати під час того вечора — це і була причина цього мого за-кулісного приходу. Вже тоді в театрі освітлювачем і художником працював Володимир Стецькович. Так ми й познайомилися, і я не міг би тоді й подумати, що через 8 років матимемо такий цікавий досвід спільної творчої роботи.

Я стежив за розвитком Володі як митця, дивився, як він робить художнє оформлення вистав, які створює афіші, в якому стилістичному ключі виконує власні роботи, і все це мені дуже подобалося. Володя — митець, що має свій альтернативний стиль (хоча тепер цей стиль, без сумніву, уже є певним трендом). У своїх роботах він радше відштовхується, а не взорується на ті методики, яких навчався в Академії друкарства. Видається мені, що як художник Стецькович — це self-made man. Втім, попри самобутність, у фокусі львівської тяглості я порівняв би його з Влодком Кауфманом.

Оскільки Володя «світив» виставу «Формули екстази», я бачив, як налаштовується, викшлатовується і закріплюється його зв’язок з Антоничем. І попри те, що ми з ним не мали якихось аналітичних бесід про творчість цього автора, кілька його принагідних фраз за кавою чи під час того, як він курив цигарку, видавали в ньому тонкого поціновувача і глибокого відчувача Антоничевого світу. Тож коли думав над тим, хто би міг малювати «Антонича від А до Я», дуже захотів, щоб це були Стецьковичі — Володимир і Людмила. Я запропонував ідею щодо «своїх» художників видавництву і її, на мою велику радість, прийняли.

Хоча Володина дружина Люся ніколи не була заанґажована у театральні проєкти курбасівців, її роботи я встиг побачити у них вдома. Це не були — за словами авторки — якісь репрезентативні роботи — проте враження від цього першого майже випадкового ознайомлення з ними, я пам’ятаю досі: відчуття ніжно-доцільних деталей і теплого округлого не-пафосно дитинного світу. Також я дізнався, що робота з книжками для неї — не лише спеціальність, зазначена у дипломі про вищу освіту, але й бажаний простір для розвитку та реалізації. 

Сьогодні Люся — авторка візуального оформлення уже кількох книжок. Зовсім не дивно, але й симптоматично, що творчість Богдана Ігоря Антонича виявилася суголосною не лише нам із Володею, курбасівцям, але й Люсі Стецькович. Причому, не тільки творчість, але й біографія цього неординарного дітвака в окулярах, з яких розширеними зіницями він дивиться на світ, згадуючи свої лемківські гори… Не забуду моменту, коли прибув до Стецьковичів у гості на незмінну каву з молоком і розповідав Люсі про виношену концепцію книжки, оповідаючи зміст продуманих, але ще не написаних гасел. Наша співпраця склалася уже тоді, коли вона не перебиваючи слухала про палицю, якою Антонич відстукував собі ритм до вірша, чи про окуляри, які, врешті, стали чи не найбільш ключовим образом нашої книжки.

Знаєш, гарна співпраця, що втілюється зокрема у такій синкретичній книжці, як «Антонич від А до Я», може бути тоді, коли між людьми, які її «виготовляють», є тонкий зв’язок, коли вони мають схожі світоглядні орієнтири і суголосний мистецький смак. Стецьковичі — не науковці, які висловлюються високим стилем, інтелектуально рефлексують про побачене/почуте. Таке враження, що в них домінує інша півкуля мозку… Але я був страшенно подивований, як вони, не надмірно проговорюючи зі мною змісту книги, на основі поданих текстів — і своїх відчуттів — робили просто ідеальні художні знахідки, за якими — і рефлексії, і інтелектуальний аналіз, і синтетичні узагальнення. Ясно, що ми все-таки обговорювали якісь деталі, бо від розгортки до розгортки я стежив за сенсами, і, зрозуміло, що Стецьковичі брали до уваги мої побажання щодо якихось важливих, а то й принципових корекцій. Це був справжній творчий інтенсив, і я багато чого повчився у них, наприклад, самодисципліни. Вони мені показали, що будь-яка творчість, навіть найбільш креативна і неформальна, повинна бути роботою, коли мусиш сісти і просто працювати.

Володя у нашій книзі — концептуаліст, він давав загальні ескізи кожної розгортки і концептуально зводив їх докупи. Люся же була поетичною частиною малярського дуету, людиною деталей, які дбайливо вимальовувала. От глянь на цю руку (розгортає книжку, — Л. С.), на ці квіточки, на цю мапу, де треба було вималювати кожне віконечко в будинку, на ці дерева і кущі. Декілька таких деталей треба було малювати, певно, цілий день. Якщо вибігатимеш упродовж дня по кілька разів на каву, можеш не те, що не встигнути, ба більше — навіть не увійти у настрій матеріалу. Треба сісти й працювати. 

Робота над такою книжкою ще більше зближує сродних людей, бо врешті цілі культурні контексти втілюються вашою взаємодією. Наші насичено-заглиблені, а водночас сповнені легкості та осяянь зустрічі-робітні з літературною редакторкою книжки Катериною Міхаліциною були особливим досвідом спільного занурення у можливості граней слова, у важливість різних тонкощів вислову, у потребу опрозорити кожну ідею, що її хочеться донести нашим юним читачам. Завдяки Катиному літературному шляхові, який вона скерувала у наш, і, зокрема, мій бік, «Антонич від А до Я» став більше настояним. 

Те саме можу сказати про співпрацю з технічним редактором книжки Дмитром Подолянчуком, який, «підганяючи» нашу зі Стецьковичами роботу під потрібні видавничі параметри, виявляв тонке розуміння сенсів, що їх ми заклали в книжку, і зробив все, що тільки можна, аби втрати були мінімальні. Це ті моменти у звичному плині життя, коли особисті невидимі запліччя людей злучаються і перетворюються у щось гарне. І маю надію, що це тільки початок.

Справді, у нашій книзі багато різних доріг. І таки правда: нерідко цей символ «зашифрований». Дороги передусім пов’язані з подорожами, і то не лише зовнішніми, а й внутрішніми: це дороги нашої пам’яті, дороги нашої уяви, дороги наших емоцій, почуваннів. І пам’ять, і уява, і емоції з почуваннями безпосередньо пов’язані з країною дитинства. В антоничівському (кон)тексті тема дитинства вкрай важлива і накладається на феноменологічне розуміння творчості, яка чи не найбільшою мірою є пригадуванням дитинства. Пригадуванням, що має на собі наліт пізнішого досвіду, є постійним корелюванням поміж дитинством і зрілістю, їх безперервним накладанням одне на одного.

Чому дорога манить нас і ніколи не перестає надихати? Бо вона дає ефект перспективи, горизонту. Дорога в Антонича суголосна з темою молодості й зелені, пов’язана з творчістю, з перехрещенням зовнішнього і внутрішнього пейзажів, а також із літературним процесом – це дорога митця, що зв’язаний із попередниками, але проходить дорогу до себе і до наступних поколінь. Майже шевченківське відчування культурної спільноти як «мертвих, живих і ненарожденних» втілюється в Антонича ідеєю «великої подорожі» — короткого, тимчасового земного шляху (наче переїзд у вагоні потяга з входом і виходом на вокзалі), але — безсмертного перебування у духовному просторі минулого, майбутнього і теперішнього.

Щодо мапи в книжці, то вона справді особлива тим, що пов’язана не лише з дослідженням, пізнаванням антоничівських місць у Львові, з періодичними екскурсіями-прогулянками, які я проводжу на цю тему, але й з їх символічним переосмисленням і переживанням, ну, а першопочатково з тим, що в певний момент я методологічно усвідомив важливість міського простору і будь-якої приватної чи публічної топографії, що дає змогу повніше пізнавати митця (це серед іншого було інспіроване дослідницькою співпрацею з Центром міської історії Центрально-східної Європи у Львові).

В «Антоничеві від А до Я» є декілька локацій, про які було відомо раніше, але саме тут вони вперше подані як точки на мапі. Наприклад, маршрут прогулянки композитора Антона Рудницького та Богдана Ігоря Антонича під час обговорення теми для майбутньої опери (роздивляємося мапу і позначений на ній проспект Свободи у Львові, — Л. С.). А ось цю інформацію я, мабуть, вперше реактуалізував (вказує на будинок по вул. Корнякта, 1 у Львові — адресу редакції часопису «Дажбог», де головним редактором кілька місяців у 1934 р. був Антонич, — Л. С.): в певний момент усвідомив, що адресу редакції часопису треба шукати на технічній сторінці в самому часописі. Здавалося би — само собою зрозуміло, але момент дослідницького відкриття дуже приємний.

Звісно, що в запропонованій мапі — далеко не всі знакові у житті Антонича локації. Лише половина, або й третина. Але ми подали всі найважливіші: університет, гурток студентів-україністів, одна з бібліотек, редакція часопису, простір прогулянки, місця приватного життя і публічних виступів, могила (повніший варіант антоничівської мапи Данило Ільницький підготував для ілюстрованого художньо-енциклопедичного путівника «Львів — місто натхнення. Література», що побачив світ у «Видавництві Старого Лева» у 2017 р., — Л. С.). Ще одна особливість — мапа не завжди відображає те, про що йшлося упродовж розгорток книги, і навзаєм — в текстах згадано про ті місця, яких не позначено на мапі. Це було задумано як певна взаємодоповненість частин книги — щоби врешті так чи інак вся інформація була зазначена.

Без сумніву, можна. Хоча, мабуть, не лише до якоїсь однієї конкретної роботи, а, певно, й до всіх інших — теперішніх і майбутніх — дослідницьких і творчих актуалізацій. І — так, це справді моя дорога, ти дуже влучно сказала. В цю книгу свідомо й щиро вкладено багато душевної енергії, а також інтелектуальної, духовної і технічно-організаційної концентрації. Хотілося віддатися цій справі з любові до Антонича і до всіх імовірних і потенційних читачів. Думав і писав про нього не лише як про особистість певного періоду, стилю, напряму, а як про мистецько-духовний феномен, цілісну і багатогранну особистість. У цій книзі присутній мій науково-дослідницький, пошуковий і приватний досвід, це певний, хоча невеликий, але все-таки «стаж» дослідження і «стаж» переживання Антоничевої творчості. Але, як ми вже говорили, за «Антоничем від А до Я» як втіленим задумом стоїть велика традиція і багатоголосся досвідів різних людей, на яких ми формувалися і які постійно осмислювали. Зрозуміло, що наша книга «живилася» знахідками і переживаннями, які вже давно стали елементом спільного знання і розуміння — Миколи Ільницького, Богдана Рубчака, Ігоря Калинця, Євгена Безніска, Олега Лишеги, Андрія Содомори, курбасівців і всіх, хто на останній сторінці названий, і хто там не названий. Це наше антоничівське поле, і його ми (у)творили всі разом. Тож фраза про те, що «ця книга не могла би постати без традиції антоничівського знання і відчування» є симптоматичною.

Кожен з нас росте і змінюється, переживає революції, еволюції і перетворення. Я, наприклад, цікавлюся багатьма постатями і явищами, пишу про сучасних авторів і про письменників міжвоєнного періоду, причому не тільки про літературу й літераторів (є в мене статті чи есеї, де переплетені музика, література і загалом явища культури), та, втім, Антонич завжди для мене залишається камертоном. У своїй дослідницькій і творчій діяльності, загалом у своєму житті я постійно до нього повертаюсь. Повертаюсь до його образів-символів, до його, якщо так можна висловитися, буття в мові, до його концептів і тропосів, і врешті бачу, що вони актуальні. До того ж невичерпні. Тож у світі антоничіани (з)робити ще треба багато. І це нормально, що ми так шануємо цього автора і хочемо про нього говорити (хтось час до часу, а хтось — плинно-безперервно). І думаючи глобально — це наше велике щастя, що маємо таку постать, як Богдан Ігор Антонич.