«Як перекласти життя на сценарій?» А головне, навіщо це робити? Антоніо Лукіч, який написав і зняв два залюблені глядачами й критиками фільми «Мої думки тихі» та «Люксембург, Люксембург», дає вичерпну відповідь на перше питання та намагається осмислити друге.
Книжок про те, як робити кіно, українські видавництва випускали не так багато, втім останні кілька років демонструють позитивну тенденцію: ArtHuss перекладають світові бестселери, як-от «Око Кінематографіста: об’єктив та його візуальна мова» Ґуставо Меркадо, «Кадр за кадром: візуалізація від концепту до екрана» Стівена Д. Каца, «Посібник з візуальних ефектів для кінематографістів» Ерана Діура, а Видавництво Старого Лева випустили «Твою книгу про кіно» Ольги Бірзул, яка доступною мовою розповідає історію кіно та демонструє залаштунки різних кінопрофесій. Книжок, які вчать письменницького ремесла, значно більше: тут і світові хіти, як-от «Врятуйте кицьку» Блейка Снайдера, «Як писати добре» Вільяма Зінссера, «Як писати про війну» Рона Кеппса, і книги українських авторів і авторок, наприклад «Не музи, а м’язи. 50 вправ із творчопису» Марії Титаренко чи «Як писали класики» Ростислава Семківа.
Антоніо Лукіч не перший викладає в тексті поради з письма, проте він перший із сучасних українських режисерів пише книгу про кіно. Це дебютна книжка автора, написана паралельно з роботою над сценарієм до третього повного метру Screaming Girl. А отже, режисер згадує накопичені за 15 років навчання і роботи знання, які не давали загрузнути в матеріалі минулих фільмів та стають у пригоді в роботі над новим. Це конспект сценариста для сценаристів. З великою кількістю теорії та термінів, аналізу знаних майстрів та низкою практичних вправ для сценаристів і просто людей, які послуговуються головним принципом кіно — видобути із хаосу життя щось конкретне та, якщо пощастить, важливе.
Віднайти органічний голос
Уявіть: переддень Різдва, Троєщина, двоє п’яних чоловіків, а з кіоску позаду них грає Jingle Bells. Дивна ситуація, правда? Нею автор ілюструє важливу для себе тезу — одна культура подекуди дуже недоречно накладається на іншу. Мікс контекстів часто створює парадоксальну, смішну сцену, але, коли розповідаєте серйозну історію, слід звертатися до органічної вам форми. Живучи в часи великої війни, треба пам’ятати це: говорити своїм голосом про те, що добре знаєте, розповідати власні, унікальні історії так, аби вони торкалися кожного, говорити просто про складне. І головне — правдиво, бо вам мають вірити.
Для того, аби під’єднатись до стилістики оповіді Антоніо Лукіча, можна послухати будь-який з його виступів, інтерв’ю чи відеоесеїв. Прислухатись до голосу, темпу, а особливо — до пауз. Він, як людина, яка вміє знімати кіно, добре відчуває ритм. А тому вибудовує текст так, щоб акцентувати на головному. Це може бути як ключове для певного кінопроцесу поняття, так і замальовка зі студентського життя з неочікуваним фіналом. Тут філософська рефлексія може перетікати в пояснення принципу створення кіно через кухонну аналогію (з якої автор самі іронізує) і закінчитися добрячим панчлайном.
Інтонації Антоніо Лукіча-письменника цілком схожі на інтонації його фільмів: іронічні, трагікомічні, медитативні, але лаконічні. Як режисер, Лукіч досліджує незручність: Вадим із «Моїх думок тихих» надто високий, він буквально не вміщається в простори, запропоновані для звичайних людей, Коля з «Люксембургу, Люксембургу» надто маленький, і знову метафора невписаності у світ втілюється фізіологічною рисою — навіть знайти потрібний розмір ковзанів для Колі є випробуванням.
Кадри з фільмів «Мої думки тихі», «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча
Режисер впевнений: «У кожного з нас є унікальне відчуття світу — наша домінантна емоція щодо перебування тут. І ніщо не передасть її краще за кіно (хіба що інста-рілс)». Тому ті, хто займаються сценаристикою намагаються транслювати це відчуття через оповідь.
Для Антоніо світ є незручним місцем, для його героїв — теж. Це світовідчуття спричиняє низку ситуацій, де персонажам незручно. А іноді такі сцени заходять далі спроб поставити персонажа перед вибором у складній ситуації. Так, наприклад, із нібито крінжової ситуації у дебютному фільмі Лукіча «У Манчестері йшов дощ» неочікувано виринає бачення режисера щодо того, що таке взагалі мистецтво. Герой розповідає інструктору автошколи, що жуйку, яку Алекс Фергюсон, тренер Манчестер Юнайтед, виплюнув на своєму останньому матчі, потім продали за 600 000 фунтів. «А якщо ви, Олексію Петровичу, зараз жуйку виплюнете, вона не буде коштувати ані копійки».
Може видатися, що Антоніо Лукіч так само невпевнено почувається в ролі письменника. Він попереджає: «книжка буде нудна та прикладна, як конспект третьокурсника». І звісно, це неправда. Це як мінімум конспект четвертокурсника! Добре, це теж неправда. Це книжка, написана сильним автором, який знає, на які точки тиснути, де краще зацитувати Альфреда Гічкока, а де доречною буде фраза викладача КНУКіМ. А головне — автор знає відповіді на всі питання. Так, він може маскувати свою впевненість за іронічно оболонкою, але це радше формальна вихованість, режисер ніби каже: так, звісно, ви можете знехтувати законами драматургії та зняти фільм без конфлікту, якщо ви Джим Джармуш або Ясуджіро Одзу, але якщо ви хоча б трішки сумніваєтесь у своїй геніальності, ліпше грайте за правилами.
Просто (чи принаймні весело) про складне
Книжки такого формату могли би містити різні покрокові інструкції та списки кращого. 5 кроків до написання героя, 10 сценаристів, які вплинули на Антоніо Лукіча, 7 книг з написання сценарію, які варто прочитати перед тим, як писати сценарій. Натомість Антоніо Лукіч має інший підхід.
Структура книги будується навколо теорії та розбору всіх етапів написання сценарію, від пошуку свого героя до розбору структурних елементів композиції, деталей в сюжеті та діалогів. Тобто це шлях від зародження ідеї до початку зйомок фільму, і саме від цього процесу відштовхується текст. Він апелює до теоретичних праць та порад знаних майстрів сценарію саме в тих місцях, де опис певного процесу потребує додаткового контексту або пояснення.
Якщо йдеться про головного героя і його шлях, то автор доречно згадує концепцію мономіфу, викладену американським міфологом Джозефом Кемпбеллом у книзі «Тисячоликий герой». Причому звертаючись до авторитетних праць Лукіч не кидається у високочолість, а лаконічно пояснює головне: за Кемпбеллом усі герої проходять один і той самий шлях, і взагалі, існує тільки один герой і один шлях. От дивіться, як це працює у Стівена Спілберга, якого люблять і розуміють, здається, всі: «Умовно беручи фільм «Список Шиндлера», ви легко можете вгадати біблійну історію Мойсея». «…Шиндлер звільняє і виводить людей із рабства подібно до Мойсея». Антоніо зазначає, що Спілберг навряд ставив за мету саме розповісти біблійську історію через Голокост — це радше архетипна (несвідомо зрозуміла всім) ситуація, яку режисер перекладає на історичний контекст.
А якщо порівняти, скажімо, Гаррі Поттера, Люка Скайвокера та Пітера Паркера — це ж все один і той самий герой, який спочатку перебуває у звичайному світі, далі стикається із закликом до пригод, вагається, зустрічається з наставником, все ж приймає виклик, долає перешкоди, змінюється та вкінці повертається додому.
«Тисячолітній герой» Джозефа Кемпбелла
Так, в кінці книжки немає жодного списку фільмів. Проте читацьке прагнення дізнатись інсайти про створення знакових фільмів чи зазирнути залаштунки кіномайданчиків має бути втамоване. Автор доволі часто звертається до цитування великих сценаристів і сам розбирає підходи улюблених з них, зокрема братів Коен, Рубена Остлунда, Майка Лі, Мілоша Формана, Девіда Лінча, Інгмара Бергмана, Клінта Іствуда, Альфреда Гічкока тощо.
Лінч, наприклад, радить спостерігати та шукати натхнення, а як накопичилось 70 ідей, думати над зйомками фільму, брати Коен не прописують у сценарії всі деталі для постановки епізодів, бо знають, що самі ж і будуть режисерами, а Майк Лі взагалі не прописує діалоги — він тільки задає характери персонажам, поміщає їх в декорації та дає акторам свободу імпровізації. Деякі підходи кардинально різняться, але всі є гарними інструментами для роботи.
Це ніби великий круглий стіл сценаристів, які на прикладі своїх визначних стрічок діляться підходами та відкриттями в написанні персонажів, діалогів та побудові драматургії. Списку кращих тут нема, бо такого списку не існує. Натомість з-поміж десятків імен читачі та читачки зможуть навчитись виокремлювати підходи, бачити типажі та складати власні списки улюблених. Ця книга — нескінченний конспект, і автор вже почав робити помітки в тексті, провокуючи підхопити цю естафету.
Залаштунки кіно
Важливе місце серед володарів каннських гілок та фаворитів кіноакадемії займає сам Антоніо Лукіч. Через яке кіно найзручніше показувати своє бачення написання сценарію? Звісно, через своє. Про кого матимете найбільшу кількість веселих і не дуже історій? Звісно, про своїх персонажів. Тож більшість сценарних прийомів автор ілюструє прикладами зі створення власних фільмів. Наприклад, для освоєння сюжету (спроби подивитись, як вигаданий сценарій буде виглядати в реальних місцях) фільму «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіч з продюсером Володимиром Яценком поїхали до Відня, бо, за задумкою, атмосфера різдвяних свят мала слугувати контрастом для внутрішнього болю братів. Але у Відні режисер не знайшов ані різдвяного дива, ані страждання. Втім дорогою назад він усвідомив, що для фільму не треба атмосфери свята, бо він не про це, а про маленьких людей. Вирішили спробувати Люксембург, маленьке місто маленької країни, як влучну риму до головних героїв.
Формат книги — теорія, проілюстрована прикладами з життя. Адже дивитися рецепти Гордона Рамзі куди цікавіше, коли він, з-поміж іншого, покаже автентичний риночок, розповість, як правильно обирати артишоки та яким ножем краще різати цибулю. Іноді важко втриматись від кухонної аналогії, втім Лукіч робить з розбором складного процесу написання сценарію те саме, що Рамзі з приготуванням страв. Так, написати сценарій рівня Клінта Іствуда без додаткової підготовки навряд вийде, проте складні та загадкові аспекти цього процесу точно стануть зрозумілішими.
Чи не в кожному розділі заховано кілька практичних вправ з прокачування сценарних м’язів. Поради режисерів, практики університетських майстрів, інсайти самого Антоніо Лукіча. Головна формула кіно — брати життя та відсікати нудне, на жаль, не працює з цією книгою. Автор, здається, вже відкинув нудне, тож, якщо підкреслювати головне, слід запастися кількома олівцями.
Чи варто перекладати життя на сценарій?
Врешті, ознайомившись із текстом Антоніо Лукіча можна здобути чи актуалізувати певний інструментарій до написання сценарію. Питання «як» точно буде вирішене. Але і на питання «навіщо» відповідь у книзі Лукіча також можна знайти.
За Лукічем відповідь проста — уроки англійської. Точніше, ті теми, які зазвичай ми вперше порушуємо на уроках з англійської. Про що я мрію? Чи маю друзів? Що хочу зробити до смерті? Писати сценарії — це приблизно про те саме. Постійні зустрічі з незручними питаннями, відповіді на які можуть змінити життя. Момент вибору — ось що показує характер, неодноразово повторюватиме режисер. Коли хтось з героїв робить вибір, ми починаємо їм співпереживати. А як би вчинили ми? Билися б чи втекли? Одне з головних завдань сценариста — втримати увагу. Інше, не менш важливе — розповісти свою історію своєю мовою і про свої території.
Кадр із фільму «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча
Найглибше ми пірнаємо в себе, розмірковуємо про сенс життя та плинність часу на уроках англійської. І якщо англійська поки доступна не всім, то є ще одна універсальна мова — мова кіно. Там замість синтаксису — дія, а замість пунктуації — монтаж. І ця книга — ключ не тільки до написання. Це ще й непогана запорука більш вдумливого споглядання. А саме з уважності до маленьких деталей починаються великі історії.
