Читання як процес може перетворитися на один із найцікавіших досвідів, коли потік слів переносить від дії до дії, іноді змушуючи перечепитися за каміння раптових образів, які наприкінці врешті отримають пояснення. Або можна пошукати ці пояснення самостійно — залежить від готовності податися за текстом. Бо він часом може бути ще тим примхливим зайчиком, який разом зі своїм сенсом постійно вистрибує з рук. І все ж чи вартий такий досвід — чи можна полюбити й приручити це химерне звірятко?
«Зайчик» — це другий роман канадської письменниці, доцентки програми креативного письма в Сірак’юському університеті Мони Авад, який вийшов у 2019 і став переможцем Ladies of Horror Fiction Award від Horror Spotlight. У цьому ж році роман потрапив у фінал премій читацької спільноти Goodreads Choice Award і New England Book Award від Асоціації незалежних книготорговців Нової Англії. Також він увійшов до списків найкращих книг 2019 від медіа Time, Vogue та New York Public Library. Компанія Bad Robot Productions готує за романом екранну адаптацію. Українською «Зайчик» вийшов на початку 2025 року у видавництві «Жорж».
Наразі в доробку Мони Авад короткі оповідання, статті, репортажі та 4 романи, а восени 2025 очікується видання наступної книжки — We Love You, Bunny. Це продовження і водночас передісторія «Зайчика», бо розповідатиме про вже знайомих персонажок і їхнє бачення того, що трапилося.
Суб’єктивна реальність
Читання «Зайчика» — наче мандрівка лісом у сутінках (або, як за текстом, «у блакитну годину»): латки неба ледь-ледь видніються з-за крон дерев, тож доводиться намацувати стежку, щоб не впасти — у кролячу нору, наприклад. Бо раз — і падіння, раз — і декорації змінюються, а частина тексту — це вже якесь чаювання посеред цього лісу, тільки замість закусок — дивні мінікексики, а від запаху паленого цукру, що гусне в повітрі, злипаються і думки. І ще один поворот у тексті — і знову похід у ліс, тільки цього разу з усвідомленням, що він магічний, одна зі стежок може навіть привести до пряникового будиночка, тож краще запастися сокирою на випадок, якщо не хочеться йти за звичним сюжетом казки…
До сприйняття тексту не таким, яким він є, спонукає сетинг, у якому розгортається історія. Головна персонажка оповіді Саманта Гезер Меккі потрапляє на магістерську програму літературної творчості — одну з найпрестижніших у найпрестижнішому Ворренському університеті. У її групі — ще четверо студенток, які поміж собою називають одна одну Зайчиками і влаштовують закриті вечірки та якось запрошують приєднатися й Саманту.
Оповідь ведеться від імені головної персонажки — ненадійної нараторки, тож усе й усі, кого вона зустрічає і бачить, висвітлюються в тексті через її враження й досвіди. Зокрема, Саманта очуднює одногрупниць: 25-річних студенток, які в романі поводяться наче дівчатка, носять цікаві й лялькові сукні, вигадливо заплітають волосся — а ще їх постійно можна побачити в обіймах:
«Весь минулий рік я подумки молилася про вибух від обіймів. Щоб внаслідок палкого стискання розчавлена плоть сочилася з рукавів, комірів і широких подолів суконь-кексиків, як дурнувата глазур… Вони завжди виходять із цих обіймів неушкодженими й нетравмованими, попри злість, що ллється з моїх пильних очей, мов отрута у лиходія комічної книжки».
Потайки Саманта все ж мріє опинитися в таких обіймах — чи принаймні в колі цих незбагненних поки студенток. Головна персонажка має подругу Аву, яка, проте, не навчається в університеті, а тому в аудиторії та на заняттях із творчих майстерень Саманта почувається самотньою і відкинутою. Тож отримуючи щоразу шанс приєднатися до Зайчиків — спершу на запрошення, згодом повертаючись до них у думках і вчинках, — вона хапається за нього.
Хоча Зайчики — це збірний образ закритої для Саманти спільноти, та кожну з них виділяє за тими чи тими рисами. Наприклад, Кексик, вона ж студентка Керолайн, — зазвичай любʼязна з усіма, їй притаманні пастельні тони у вбранні. Моторошну Ляльку, або ж Кіру, вирізняють бурштинові очі, вона водночас «така собі лялька, домашня тваринка для інших Зайчиків», але на неї можна покластися у критичні моменти. Віньєтка, або Вікторія, — єдина панкиня у світло-рожевій компанії, а Герцогиня, або Елінор, справді відповідає своєму прізвиську й очолює цю маленьку спільноту. Цікаво, що деякі характеристики дівчатам Саманта дає і за тим, як і про що вони пишуть: чи то епатажні оповіді, чи герметичні «проеми» (авторський неологізм, що позначає тексти на межі прозового й поетичного жанрів). Надалі в романі Зайчики фігуруватимуть саме як зграя на чолі з Герцогинею-Елінор і протиставлятимуться Саманті та її подрузі Аві, які обирають замість сяйва щось темне, замість гамірних вечірок — тихі, проте не менш радісні одна для одної посиденьки в забігайлівці.
Ще одним персонажем стає середовище, в якому відбувається дія і яке також не оминуло увагу Саманти, — це університет у Воррені, описане несправжнім, містом-замальовкою. Тут відбуваються усі ключові сцени роману, тож через це «Зайчикові» часто приписують естетику dark academia, коли оповідь розгортається навколо певного закладу освіти — переважно з тривалою історією і вайбовими готичними будівлями — чи маленької студентської групи, часто зі спеціальності, пов’язаної з творчістю або класичними мовами й літературою:
«Місто заслужило всі назви, які я йому вигадую, коли лежу, тремтячи, в ліжку. Земля Зіпсутих Акваріумів. Тюрмавіль. Чорне Небо Сіра Земля. Зомбісіті. Ззовні розверзлося справжнє пекло, інтернет це підтверджує».
Принеси нам зайчика
Окрім того, що про світ роману можна дізнатися з описів Саманти, це яскраво передається на рівні тексту. Те, як персонажка говорить про місто, в якому поза межами університету чи не кожну ніч відбуваються як не вбивства, то грабунки, те, як вона відгороджується від одногрупниць не тільки через поведінку і зовнішній похмурий стиль, а й називанням. Взаємини з іншими студентками можна простежити через те, як Саманта ідентифікує їх для себе. На початку — це спільнота-зграйка Зайчиків, які розважаються на своїх закритих і не менш таємничих Салонах непристойностей. Згодом, побувавши на одній із таких зустрічей і розповівши присутнім про себе, Саманта пізнає і їх, тож виокремлює кожну з чотирьох за прізвиськами. У певний момент персонажка настільки захоплюється спільнотою — адже дівчина нарешті не така самотня, — що губить власне «я»: її думки й почуття ототожнюються з тим, що відчувають учасниці спільноти, тож ключовими стають «ми» і «Зайчик», що керує їхніми зустрічами-майстернями. А часом про відстороненість головної персонажки від того, що відбувається, свідчать і короткі ремарки: «промовляє голос», «чую, як кажу».
Творчі майстерні — одна з компонент спеціальності програми, на якій навчається Саманта. В університеті група збирається з викладачами, щоб у колі обговорити свої написані твори. У романі йдеться про останній рік навчання, тож наприкінці семестру студентки мають показати готовий доробок — книжку. В Саманти творчий блок, хоча до вступу, як пригадує, вона писала багато, а все почалося з вигадок і записів у блокнот ще з дитинства. Зараз персонажка переживає не найкращий період у житті: проблеми в родині, дивакуваті сусіди, незатишна квартира, яку може собі дозволити, у небезпечному районі міста. Подруга Ава не розуміє її бажання влитися у спільноту, що мешкає у цьому фальшивому середовищі й удає з себе бідну богему, навчаючись в одному з найпрестижніших університетів на творчій спеціальності. Проте Саманта через нависле відчуття самотності, браку місця, де вона почувалася б у безпеці, хоче знайти таку опору, немов заземлитися. Тому пробує себе в майстернях Зайчиків, які, за їхніми словами, власне, і працюють, щоб звільнитися й нарешті творити.
Те, що відбувається на таких сходинах, буквально вибухає міксом химерності й несподіваних образів: дивні відвідувачі — Гібриди, або ж Крихітки (чи Чернетки), як вони їх називають, із покрученими тілами й кінцівками — супроводжують дівчат на кожній зустрічі; ледь чи не жертовні ритуали зі справжніми зайчиками, адже їх потрібно зловити з вулиці і принести в дім для наступного експерименту в майстерні. У цьому проявляється сатира роману Мони Авад: вона написала те, що відчувала, вступаючи на магістерську програму з письменства. Власне, дивні ритуали — це метафора творчого процесу: бачення того, як вигадуються локації і персонажі, як вони мають ожити і стати такими, щоб хтось, коли читатиме про них, обов’язково повірив і зміг співпереживати. Тільки-от питання в тому, чи не надто полохливу тваринку студентки щоразу добирають для творчості…
На рівні тексту
У романі через розмови про письмо і майстерні авторка критикує те, наскільки подібні начебто найпрестижніші навчальні програми й університети вивищують мистецтво заради мистецтва, оспівуючи його й водночас не ставлячись до його інструментарію — текстів зокрема — як слід. Це сатира на снобізм подібних спільнот:
«Я нотую в записник число 1098. Воно позначає кількість згадок “Тіла”, які я чула у Воррені. Бо у Воррені Тіло — писк моди. Немовби всі в академічному світі лише тепер дізналися, що перебувають у ненадійні посудині з кісток і плоті, яка швидко псується і, о боже, матеріальна. Яке багатство тем і сюжетів!».
Мона Авад не вперше звертається до тем тілесності: у своєму дебютному романі 13 Ways of Looking at a Fat Girl на прикладі головної героїні вона показує, наскільки на сприйняття особистості впливає зовнішність; у All’s Well пише про режисерку, її спроби, попри все (і окремо — надокучливий біль у спині), зробити виставу за Шекспіром; а в романі Rouge персонажка постійно переймається за стан своєї шкіри. У «Зайчикові» письменниця продовжує говорити про тілесне як сатиричний погляд на вивищення мистецтва — мовляв, незрозумілий, але насправді цілком зрозумілий образ «Тіло як місто і місто як Тіло». Тіло і тілесне — це й про описи Зайчиків: «…рожево-білі тіла, кирпаті носики та ніжні персикові щічки», — а ще про досвіди, яких вони не мають, і цим вирізняється Саманта, якій доводиться буквально виживати у скрутних умовах. Іронічно, та часом такі переживання можуть стати поштовхом для виписування у тексті.
Роман також містить безліч алюзій на мистецькі твори, які доповнюють антураж сатири, — від назв пісень, як-от Wuthering Heights (до слова, «Буремний перевал», як і текст Емілі Бронте) виконавиці Кейт Буш, до феміністичного тексту «Власна кімната» Вірджинії Вулф, — і це відгукується тим, як Зайчики прагнуть бути незалежними жінками, але водночас одержимі експериментами зі своїми Гібридами-Крихітками, які в романі описуються в чоловічих образах. Дещо втрачається при перекладі й часом бракує приміток. Наприклад, в описах Крихіток можна відгадати фразу «You have to kill your Darlings» — і для англомовного читача також звучить як одна з порад, що, як не дивно, стосується письма: часом доводиться скорочувати свої чернетки (своїх любих крихіток) й прибирати навіть улюблені місця, щоб не обтяжувати текст. Або ж в оригіналі Warren (Воррен) має значення «кролятник». Або розлапкована в романі цитата «Книжка має бути як сокира для замерзлого моря всередині нас» відсилає до листування Кафки і його думки про силу мистецтва, а в романі над цим іронізують і ще й буквально візуалізують сокиру.
Це маленькі деталі в тексті, які цікаво було би доповнити в українському виданні — або ж дослідити самостійно, бо в будь-якому разі роман можна прочитувати на різних рівнях. «Зайчик» насправді багатошаровий.
Яким усе ж вийшов Зайчик?
Про те, яким може бути «Зайчик», свідчать два видання з різними обкладинками, які немов лаштують певне очікування від тексту: якщо хочеться почитати гламурний горор у казкових декораціях — ось тематична рожева обкладинка, якщо очікуєте занурення — падіння — у внутрішній світ Саманти, її проживання пригоди на останньому році навчання — чом би не вибрати чорну. Та й загалом — це дуже стильно. Особливістю українського видання є тверда обкладинка на противагу пейпербеку оригіналу, а ще — чорний зріз. Недоліком є те, що фарба з нього може залишатися на пальцях і сторінках у процесі читання. Інтерактив із вибором видання немов залучає до дослідження — яка історія ховається за обкладинкою?
В одній з відеопрезентацій Мона Авад налаштовує на читання казкової історії з елементами горору. Так, наприклад, Зайчики — не єдині персонажі-звірі, також згадують про викладачів-хижаків — Лева або піклувальницю-ведмедицю Пікл-Пікл, яку Саманта ще кличе Фоско. Такі анімалістичні імена справді додають оповіді казковості, а згадки про Алісу в Країні Див чи загублену в лісі Червону Шапочку тільки посилюють таке сприйняття.
А, наприклад, відома канадська письменниця й авторка перекладених українською романів «Оповідь служниці», «Заповіти», «Рік Потопу», «Орикс і Деркач», «Сліпий убивця» Марґарет Етвуд назвала текст готичною сатирою в літературній школі. Бо й справді романи, які розповідають історію і пов’язують її з певною локацією і таємницею, називають готичними.
Те, що «Зайчик» — це все ж сатира й висвітлення буденних речей або того, що переживає головна персонажка, через зовнішні речі й події — хай якими химерними вони видаються — залишається ключовим, і роман упевнено продовжує таку манеру оповіді, яка перевертає уявлення про усталені жанри, дозволяє побачити звичне з незвичного ракурсу. Серед сучасних текстів схожими можна назвати романи «Останній дім на безпечній вулиці» Катріони Ворд, яка створює нестандартний детективний трилер, «Чорні водяні лілії» Мішеля Бюссі про те, що не всі персонажі такі, якими спершу здаються, «Піранезі» Сюзанни Кларк, химерний текст якої складно визначити одним жанром, а ще в ньому також безліч відсилань і алюзій до інших творів. А серед проєктів на межі літератури й кіно — казка-притча «Лабіринт Фавна», яку в 2019 році режисер Ґільєрмо дель Торо з письменницею Корнелією Функе втілили в текст.
«Зайчика» можна прочитати як кримінальну історію але з позиції співучасниці — ніби часткову інтерпретацію пригод Аліси в Країні Див, що одного разу, повернувшись із кролячої нори, у якій ще клубочиться туман із люльки Гусені, вирішила описати свій досвід. Також цей роман можна прочитати як гіперболізований опис творчого процесу чи як текст про самотність і спробу впоратися з нею. Або ж — усе разом. Часом «Зайчик» видається перенасиченим — і через алюзії, і через потік думок та спостережень персонажки, — тож читання-блукання текстом може виснажувати. Проте, з іншого боку, це роман для перечитування й дослідження, а ще — незвичне поєднання рис різних жанрів. І якщо читачам захочеться запірнути в такий вир — чом не спробувати поекспериментувати?
