Місяць: Березень 2025

PinchukArtCentre представляє восьму виставку номінантів та номінанток Премії PinchukArtCentre 2025 — загальнонаціональної премії для українських художниць і художників до 35 років. Цьогорічна виставка стала не лише демонстрацією молодого мистецтва, а й маніфестом покоління, що формується в умовах війни. Відвідати експозицію можна буде до 13 липня.

Ці роботи створені в період, коли війна стала новою реальністю, а мистецтво — простором осмислення втрат, пам’яті, вразливості й сили. Художники працюють із темами зникнення міст і пейзажів, досліджують трансформацію тіла, звертаються до забутих історій та архівів, ставлять питання про майбутнє.

Особливою частиною виставки став простір ушанування пам’яті Вероніки Кожушко – художниці з Харкова, яка подала заявку на участь у премії, але трагічно загинула 30 серпня 2024 року внаслідок російського ракетного удару. Ця зала — не про війну як таку, а про тишу, про життя, яке обірвалося, але продовжує існувати через творчість. У просторі представлена книга її віршів та малюнків, що була видана вже після смерті авторки. Тут відчувається особлива інтимність: у порівнянні з іншими залами виставки, сповненими звуків, руху, мультимедійних інсталяцій, у цьому місці панує спокій і камерність. Це місце, де можна зупинитися й подумати.

Війна не тільки змінює території, а й проникає у простір людської свідомості, переписує пам’ять, перетворює тіло на ресурс. На другому поверсі артцентру розгортається інсталяція Тамари Турлюн — гігантські форми, що звисають зі стелі, нагадуючи виснажені жіночі груди, квіти, що от-от зав’януть, або порожні посудини. Це тіло, що віддало все, воно втратило силу, але все ще зберігає пам’ять про свою функцію. Символ материнства тут переростає у щось більше — у виснаження суспільства, що існує в режимі постійного віддавання.

Ця втрата життєвої енергії перегукується з роботами Кристини Мельник, де тіло вже не належить собі, а стає полем зовнішнього насильства. Її триптих починається з ідеалізованого образу юнака — м’якого, невинного, беззахисного. Але на іншому полотні його тіло починає деформуватися, на ньому проступають рани, що змішуються з фоном, розчиняються в матерії полотна. 

Колектив «Назва змінна» досліджує зв’язок тіла з ландшафтом, його взаємодію з простором, пам’яттю та змінами, що відбуваються через війну та інші трансформаційні процеси. Тіло розглядається як середовище змін, що чутливе до навколишнього простору і водночас формує його. Проєкт має медитативний і чуттєвий характер — він запрошує до дослідження через взаємодію: доторк, звук, спогад, перегляд. Це своєрідний спосіб переосмислення змін, які відбуваються внаслідок війни, втрати і переїздів, через тілесний і сенсорний досвід. Робота не є завершеною — вона продовжує розгортатися як відкрита платформа, яка з часом доповнюється новими історіями, голосами та об’єктами.

«Маленькі права» Катерини Лисовенко — це серія живописних полотен, що метафорично відображають природні процеси, відзначаючи універсальні «права» тіл. Убивства, насилля та контроль над тілом стали частиною повсякдення, спрямованого на всіх живих істот. Авторка ставить наголос на тому, що права на життя, репродукцію, сприйняття, поглинання і захист належать не лише людині, а й  усім живим організмам, які не повинні бути відчужені.

Що відбувається після того, як щось зникає? Чи можна його відновити хоча б у пам’яті? Для Андрія Рачинського фіксація Харкова стає формою спротиву зникненню. Він роками збирав фотографії, фрагменти архітектури, артефакти, документуючи місто через його візуальну мову.  Серія фотографій, виконаних у техніці бромойл, створює відчуття напівпрозорої пам’яті: зображення виглядають, ніби їх от-от поглине туман. Це міський ландшафт, що існує одночасно в минулому та в теперішньому, в реальності та у спогаді.

Василь Ткаченко працює з іншою відсутністю — Маріуполем, містом, що фізично перестало існувати у своїй попередній формі. Він відтворює Маріуполь таким, яким його пам’ятає, дозволяючи реальності та вигаданому накладатися одне на одного. У його відеопроєкції художник буквально входить у власні картини, намагаючись повернутися туди, куди вже не можна повернутися.

Утрачений простір постає і в роботі Юрія Єфанова, але у віртуальному вимірі. Він створює цифрову симуляцію кримського узбережжя, перетворюючи пейзаж на ідеалізовану сцену, де проходить чемпіонат зі стрибків у воду. Це уявний Крим, простір природи, який існує поза політикою, поза конфліктом, поза війною.

Ще одним виміром зникнення та пам’яті є робота Михайла Алексеєнка «Мирний пейзаж у неіснуючому музеї», що досліджує теми тиші й порожнечі в українській культурі, спричинені історичними репресіями та сучасною війною. Простір його інсталяції провокує роздуми про виклики, з якими стикаються українські музеї: закриті та евакуйовані колекції, фізична руйнація будівель, відсутність інституційної підтримки. Глядач, потрапляючи до зали, спершу бачить лише фрагменти паркету, що відсилають до стандартної музейної підлоги. Це ніби залишки музею, який зник: через війну, через нехтування, а може, він ніколи й не існував.

Війна змінює не лише фізичний простір, а й емоційну та психологічну реальність. Вона трансформує сам спосіб, у який людина відчуває страх: він стає не раптовим потрясінням, а постійним фоном, із яким треба навчитися жити.

Однією з найбільш емоційно насичених робіт у цьому розділі стала інсталяція Жені Степаненко, яка працює із темою горору. Глядач потрапляє у простір, де порцелянові фігурки, замість пасторальних сцен, зображують персонажів культових фільмів жахів. За допомогою вишуканого матеріалу — порцеляни — художниця символічно підносить часто означуваний як «низький» жанр горору. Степаненко перетворює моторошні образи на метафоричні химерні елементи декору, покликані створювати атмосферу затишку й благополуччя. Ця інсталяція говорить про звикання до страху, про його одомашнення, про те, як ми навчаємося з ним жити, коли вже неможливо його ігнорувати.

Подібне відчуття тривоги виникає і під час знайомства з роботою Катерини Алійник: у її картинах навіть природа більше не виглядає мирною. Мертвий кабан на одному полотні ніби запитує: чи може смерть бути природною, коли навколо триває війна? Хмари комах у небі нагадують біблійні знамення — натяки на кінець світу.

Якщо роботи Степаненко та Алійник говорять про страх як частину особистого чи природного досвіду, то Дар’я Молокоєдова працює з ним через символічні знаки та гру. Її інсталяція — це п’ять латунних силуетів, що висять у просторі та коливаються від подиху вітру. Вони схожі на дитячі мобілі, які заспокоюють немовлят, але форми, які вони зображують, створюють двозначний ефект. Серед них — жаба, рука, дерево, нирки та богиня Баубо. Фігури гойдаються, ніби це просто елемент гри, але в якийсь момент стає зрозуміло, що це не просто форми — це символи страху, смерті, змін. Ця робота говорить про дуальність української реальності, де поряд із війною та смертю залишається місце для гри, гумору, легкості. Але чи можливо розділити ці два світи? Чи вони вже невіддільні один від одного?

Що таке ідентичність у світі, що постійно змінюється? Чи може вона бути чимось сталим, чи це лише процес трансформації, що триває усе життя? І чи здатне мистецтво не лише зберігати пам’ять, а й допомагати рухатися вперед? Наступні роботи — саме про відсутність чітких відповідей. Вони досліджують, як змінюється наша пам’ять, як стираються й переписуються історії, як у пошуках себе ми балансуємо між минулим і теперішнім.

Максим Ходак досліджує можливість культурного діалогу в умовах війни, використовуючи світове кіно як міст для подолання політичних розбіжностей. Художник звертається до іранського режисера Джафара Панагі з пропозицією створити спільний фільм про війну в Україні та роль іранських дронів «Шахед-136» у російських атаках. У цьому контексті постає питання, чи можлива співпраця між представниками двох культур, коли одна з них стала джерелом загрози для іншої. Листа відправлено, відповідь Панагі невідома, а потенційний фільм ще не знято.

Мармуровий постер роботи розгортає можливі сцени майбутнього кіно: режисер читає повідомлення Ходака, у небі збивають «Шахед», а батьки художника вирушають на велосипеді подивитися на вирву від вибуху дрона. Позаду ж глядач бачить фрагменти іранських фільмів — нагадування про культурний пласт. 

Якщо ця робота досліджує діалог, що ще не відбувся, то робота Антона Шебетка говорить про історію, яку не записали, про пам’ять, яку стерли. «Дорогі сини та доньки України» досліджує історію та пам’ять через квір-перспективу, звертаючись до тем ідентичності, маніпуляції національними наративами та приховування певних аспектів біографій видатних людей. Він ставить питання: як формуються образи національних героїв і чому певні деталі їхніх життів залишаються поза офіційною пам’яттю?

Основний візуальний прийом у роботі — це невидимість, буквально і метафорично. Портрети історичних діячів надруковані білим по білому, символізуючи забуття та «незручність» їхньої квір-ідентичності для пропаганди. Серія фотографій радянських гомоеротичних скульптур, частково закритих OSB-панелями, показує фізичну цензуру — спосіб, яким суспільство приховує небажані частини історії.

Іронічним елементом роботи є бронзова скульптура Біллі Герінґтона, що відсилає до петиції про заміну пам’ятника Катерині II в Одесі. Це одночасно жарт і критика, що ставить питання: як суспільство обирає, кого вшановувати, а кого стирати?

Проєкт також включає бібліотеку архівних матеріалів, запрошуючи глядача самостійно досліджувати ці теми та шукати власні відповіді. Як зазначає кураторка, це частина ширшого дослідження, втіленого у книзі Антона Шебетка «Суб’єктивна квір-історія України».

Продовжуючи цю тему, варто згадати про роботу Владислава Плісецького «Що ти робитимеш, коли почнеться війна?», яка досліджує, як війна змінює особистість, політику та соціальні групи, зокрема і квір-спільноту. Запитання, яке художник поставив собі ще до початку повномасштабного вторгнення, стало основою для трилогії, що відображає різні етапи війни. Плісецький через фільм зображує особистий досвід: народження в Мурманську, дитинство в дитячому будинку та переїзд у Київ, що формує його ідентичність. Телефонна розмова з батьком відкриває контраст між українським та російським суспільствами. Друга частина роботи показує, як війна впливає на квір-спільноту та самовираження.

А як знайти нове «я», коли старе більше не функціонує? Робота Юрія Болси досліджує процес трансформації особистості, шлях від самотності до відкритості, від захисту до прийняття себе та інших. Через три взаємопов’язані елементи інсталяція розповідає про внутрішній діалог, подолання страхів і прагнення до гармонії.

Центральний персонаж — химерний аватар художника, одягнений у масивний костюм із металевим каркасом, що символізує захисний бар’єр, який приховує вразливість за фасадом агресії та замкненості. Друга частина інсталяції — це пара ніг, що відділилася від костюма. Вона символізує нову стадію змін, початок шляху до свободи. З ніг виростає нове тіло — воно ще незавершене, але вже позбувається тяжкості старої оболонки. Тут присутня алюзія на природні процеси — подібно до того, як рослини беруть енергію із сонця, людина черпає силу з власного минулого, щоб рухатися вперед. Останній етап трансформації — це голова художника. Готовність об’єднатися з новим тілом означає, що перехід завершено — персонаж перестає боятися світу, приймає себе та своє нове «я». Простір більше не обмежується кімнатою — комфорт тепер існує всюди, де є можливість взаємодії з іншими.

У сучасному мистецтві поняття часу набуває нових вимірів через експерименти з матеріалом, технологіями та пам’яттю. У роботах Лесі Васильченко та Антона Саєнка час розкривається по-різному: у першій він розтікається в цифровому та візуальному потоці, а в іншій — застигає у шарах фарби, накопичуючи історії, що не зникають, а лише трансформуються.

У відеоінсталяції Лесі Васильченко історія розчиняється в плинності світла й темряви. Її проєкт, що складається з двох частин — «Ніч» та «Тахіонесс», досліджує масштаб часу, де ніч триває понад століття, а світанки, створені за допомогою штучного інтелекту, формують нове бачення майбутнього. «Ніч» поєднує кадри нічного неба України з 1918 по 2025 рік, створюючи ефект безперервної ночі, в якій історія, події, травми й спогади зливаються в єдиний потік. «Тахіонесс» трансформує 30 років світанків в одну подію, що ніби стирає межі між минулим і теперішнім. Авторка, звертаючись до теорії онтології Жака Дерріди, демонструє, що минуле не зникає остаточно, а повертається у формі примар, впливаючи на наше сьогодення та майбутнє.

На противагу цьому, робота Антона Саєнка «Мазанка» оперує метафорою часу через традиційний український образ стіни-мазанки. На перший погляд робота може здаватися просто білим абстрактним полотном, але наближення відкриває складну систему, де кожен новий шар фарби є нашаруванням пам’яті та трансформацією досвіду. Саєнко застосовує техніку лесирування, за допомогою якої старі шари не зникають остаточно, а залишаються в потенціалі, дозволяючи історії повільно проступати крізь новий шар. Білий колір, який домінує в роботі, стає символом як чистого аркуша, так і тіні минулого.

Історії солдатів і цивільних, що пережили війну, часто залишаються невидимими. Проте через мистецтво ці історії можуть стати доступними для ширшої аудиторії. Експозиція Євгена Коршунова розділена на дві частини, кожна з яких досліджує різні аспекти війни і людських переживань у цих умовах. Перша частина — це великий чорний об’єкт посередині зали. Потрапивши всередину, відвідувачі опиняються в ретельно відтвореному бліндажі — середовищі, яке дозволяє пережити те, що переживають солдати. Хоча зовнішня частина здається холодною і непривітною, всередині можна відчути не лише фізичний дискомфорт, але й тепло — воно відображене в другій частині роботи.

Малюнки, створені художником, передають історії людей, із якими він зустрічався під час військової служби. Це не просто портрети — це свідчення людей, чия особиста історія, емоції та переживання переплітаються з історією країни.

У свою чергу, сотні фігурок Patrix Василя Дмитрика досліджують тему стандартизації людських доль під впливом війни. Ці фігурки є метафорою уніфікації солдатських доль у війні та нагадують образ Теракотової армії. За допомогою такої техніки Дмитрик підкреслює, як війна змушує людей ставати однаковими, зливаючись у єдиний механізм, що не залишає місця для особистого.

Також важливою складовою роботи стало дослідження реакцій перехожих на фігурки, які були залишені художником на трьох різних локаціях, починаючи з Одеси. Це дозволило побачити, як люди реагують на символи війни у відносно мирному контексті і як змінилося суспільне сприйняття війни. 

Загалом виставка демонструє, що сучасне українське мистецтво не лише реагує на війну, а й формує нові підходи до переживання та осмислення цієї реальності. Художники працюють із матеріальними й нематеріальними слідами війни, використовуючи як традиційні форми (живопис, скульптура), так і цифрові медіа, відеоінсталяції, тактильні простори.

З 1 по 16 березня в Українському домі триває виставка «Випадкові події» про роль жінок в інноваціях і мистецтві. 10 українських мисткинь і 10 науковиць об’єдналися, щоб дослідити гендерну рівність, зв’язки та взаємодію науки й мистецтва, переосмислити внесок жінок у ці сфери.

Від ідеї влітку 2024 року, трьох місяців роботи з грудня по лютий і нарешті до відкриття в березні 2025. 160 заявок, серед яких кураторки (Катя Тейлор, Оксана Баршинова, Тетяна Жмурко, Дарина Якимова) вибрали 20 жінок, які працюють на межі мистецтва, технологій, психології, екології та соціальних ініціатив. Усі учасниці з різних сфер та з різною експертизою, тож і інсталяції максимально відрізняються одна від одної: від грибниці й роботів до кімнати гніву та подолання травм. Ініціатива спрямована на підтримку творчості й досліджень жінок, які живуть і працюють в Україні. Перед початком роботи безпосередньо над об’єктами організатори проводили артлабораторію, щоб стався цей метч.

Жінки сформували пари — інноваторка і мисткиня — на основі спільних тем та інтересів. Таким чином, проєкт був спрямований не лише на створення унікальних інсталяцій, а й на взаємодію та діалог, обмін ідеями й особисте зростання.

Так переплелися, на перший погляд, непоєднувані індустрії. Мультидисциплінарні проєкти нині стають дедалі популярнішими, бо вони розширюють межі нашого сприйняття інформації. Найголовніше не те, що ви побачите, а те, що відчуєте. Наука має в своєму арсеналі чіткі факти й терміни, а мистецтво переосмислює нашу буденність, звертається до емоцій і підсвідомого. Коли вони поєднуються, мистецтво показує те, на що у науки не вистачає слів, а наука втілює те, на що в мистецтва бракує ресурсів.

Виставка складається з двох частин: ретроспективної та самої лабораторії. У першій представлені роботи й дослідження 23 героїнь із мистецької та наукової сфер від 1900 року і до сьогодення. Натомість лабораторія — це результат того, за що боролися жінки в минулому, сміливе, експериментальне, щире мистецтво в поєднанні з наукою, яке не боїться говорити про важливе, виражати емоції й виборювати своє. Тож пропонуємо заглибитися в емоції «Випадкових подій».

Порушувати питання прав та проблем жінок неможливо без звернення до емоцій, тілесності, прийняття і дослідження себе. Ми звикли притлумлювати свої почуття, ставити в пріоритет «зобов’язання», а не наш стан. Рефлексію на тему, а також підґрунтя для пошуку причин представляють інсталяції «Кімната гніву» Олександри Клод і Алли Петренко-Лисак, «Оаза» Катерини Шиман та Дарини Фес, «Своя кімната» Марії Леоненко та Настасі Клен, «Cucuteni: Відродження» Дар’ї Зименко і Тетяни Зубченко.

«Кімната гніву» — це справді кімната для гніву: його вибуху та згасання, але передусім — рефлексії. В суспільстві традиційно вважається, що гнів притаманний чоловікам як вияв мужності, а в жінок це просто істерика. Ці «необдумані та непотрібні» емоції придушували поколіннями. Тому на вході до кімнати — портрет дівчини початку XX століття з непроникним виразом обличчя. Що ж ховається всередині неї насправді? Екран з відео биття посуду авторкою, Олександрою Клод, навушники з аудіорозповідями, на що гніваються жінки з науки і мистецтва (а там як глобальні проблеми, так і особисті), блокнот та папірці, на яких можна написати, що бісить саме вас. Також біля кімнати є груша, біла та пухнаста, яку радше хочеться обійняти, а не бити, але, з іншого боку, вона ж для биття і створена.

Емоцій торкається і проєкт «Оаза». Великий прозорий купол та приємні звуки в навушниках створюють атмосферу спокою і прихистку. Кожен має віддатися своїм бажанням і фантазії: пограти на уявній арфі, пройтися босоніж і відчути на дотик травичку, послухати спів місцевих пташок, почути річку, розкинути руки й уявити безмежний простір, відчути себе в ньому, доторкнутися. Всередині цього «прихистку» ви наодинці з собою, голоси птахів, шерхіт і мелодії викликають тільки цікавість, бажання поринути в цей світ та його безтурботність. Цього всього немає насправді, але картинка в голові й тактильні відчуття такі реальні.

Про прихисток нам розповідає і «Своя кімната». Тут можна робити буквально будь-що: ліпити, вирізати, конструювати, читати, розмальовувати стіни, влаштовувати безлад, та хоч спати — усе, щоб було комфортно. А краще — створити власний простір. Вибрати ідею, надихнутись прикладами і збудувати щось своє, маленьке чи велике, складне чи просте, але надзвичайно цінне. Не просто прийняти цю думку, а сформувати прототип, щоб почати щось робити не тільки в мріях. Окреслити свій всесвіт, зрозуміти не тільки, як його не втратити, а ще й покращити.

А ці емоції неприємні та болючі, але в цьому і ключ до зцілення: «Cucuteni: Відродження» показує весь цикл переживання травми. Коли ми не можемо позбутися травм, то здатні приймати їх і звикати жити з ними. Бо такий наш усвідомлений вибір зараз. Тоді як анімація показує, що станеться, якщо ці емоції та стани не придушувати, а прожити. У центрі — образ прадавньої матері (палеолітичної Венери), джерело сили й трансформації, з якого можна черпати сили, коли їх не залишилось, натхнення, коли воно затьмарене зневірою, небажанням та апатією.

Далі з’являється діаграма Вороного, точки та лінії, схожі на соти. Кожна клітинка — інша травма. Усі разом вони утворюють, здається, нероздільну сітку. Та вона здатна до зцілення. Шлях не буде легким, та в кінці розквітає щось — щось нове, цілюще, міцне і щасливе. Нові щасливі ви. Розуміння, що це справді відбувається з вами. У поєднанні з рокітливими звуками створюється ефект гіпнозу, коли в голові тисячі думок, очі тільки на «екрані», а вуха майже не вловлюють навколишній шум.

Так, усі інсталяції, окрім загальної ідеї виставки, розповідають ще й свої історії, різні, та дуже важливі як для авторок, так і для суспільства. Більше про екологію, науку, пермакультуру й багато іншого розповідають роботи «Горизонтальні зв’язки» Альони Кузнєцової та Аліси Атаманчук, «Імпульс» Катерини Тимошенко й Ольги Зоти, «Ми живемо в системі Проксима Центавра» Євгенії Лаптій та Олени Компанієць, «Гіркий з яскравим присмаком металу» Євгенії Григор’ян і Катерини Шаванової, «Невидима сила» Тетяни Чучко та Марини Левченко, «berceus кару» Софії Брем і Лєри Полянськової.

«Горизонтальні зв’язки» — це власноруч вирощена грибниця й інсталяція з міцелію. У природі міцелій — мережа без центра, але з безліччю зв’язків. А в суспільстві взаємовідносини — лінійні й ієрархічні. Авторки міркують над утопією, де всі рівні, вільно обмінюються досвідом і не змагаються, а об’єднуються. Ми можемо спостерігати за життям такої системи хоча б у пробірках: протягом виставки гриби будуть розростатися, розвиватися, а можливо, заполонять увесь виділений простір.

А «Гіркий з яскравим присмаком металу» розповідає, навпаки, про антиутопію, але, на жаль, це вже наша реальність. Чорнобиліт, радіоактивний мінерал, який існує тільки в зруйнованому четвертому реакторі ЧАЕС, велика інсталяція посередині. Вона оточена сімома стовпами, які символізують компоненти ядерної безпеки: зв’язок, персонал, моніторинг, цілісність, дорога, зовнішня підтримка, безпека. Наша країна пережила чи не всі можливі ядерні лиха і далі переживає, але лиш продовжує накопичувати знання, які здобуваються через катастрофи.

«Імпульс» — роботизована квітка, розписана петриківським розписом. Три бутони, як три покоління жінок, сягають корінням глибоко вниз. Такі гарні, але нерухомі. Допоки ви не натиснете на кнопку — і вони оживуть, розквітнуть. Ми відразу помітили їхню зовнішню красу, але не потенціал. Це ж усе, що хоче бачити в жінках суспільство? А квітка чекає на імпульс, щоб розкритися, проявити свою силу й реалізувати всі можливості.

Про внутрішній світ і інсталяція «Невидима сила». Дві антропоморфні фігури, створені з мікроорганізмів бокаші, дуже цінних для природи і людини. Ми не бачимо їх, та вони існують і дають користь. Усередині жінки багато невидимого та непомітного, але ж це виявляється в наслідках її дій. Те, що вона створює, про кого піклується, що підживлює. Поряд є насіння, яке можна забрати і посадити, удобрити, продовжити і дати життя. Це про зв’язок людини і природи, не руйнувати, а відновлювати, вирощувати і ділитися надлишком.

Про два різні погляди на наше існування в світі та серед людей розказують «berceus кару» й «Ми живемо в системі Проксима Центавра». Перша — про реальні міста, в яких ми живемо. Софія Брем працює з урбаністикою і темою (без)бар’єрності, а Лєра Полянськова — з тілесністю та аудіомистецтвом. Тож вони поєднали це у втілення незручного міста: для автомобілістів і пішоходів, батьків із візочками та дітьми, людей з обмеженими можливостями. Інсталяції поєднали в собі візуальну частину з колажами рентгенів тіла й проблемними місцями інфраструктури та аудіо — гуркітливі звуки, в яких кожен розпізнає повсякденні міські шуми.

А «Ми живемо в системі Проксима Центавра» — це стан свідомості та погляд, які, напевно, всі українці хотіли б знову відчути. Система Проксима Центавра розташована на відстані приблизно чотирьох світлових років від Землі. Тож, перемістившись туди, ми бачили б Землю чотирирічної давнини. Але така мрія втілюється крізь призму нашої реальності, бо вже неможливо позбутися її впливу на кожного з нас. На обох об’єктах — фото, на які накладено теперішнє зоряне небо. На першому — дно Каховського водосховища в селі Стара Осокорівка Херсонської області, рідному для Олени Компанієць, на другому — ворота будинку, уражені осколками від ракети на Харківщині в селі Черкаські Тишки, рідному для Євгенії Лаптій. І ці два стани існують у нас одночасно: ностальгія і страх та пам’ять про пережите, але глибоко всередині ми всі в системі Проксима Центавра.

Деякі з інсталяцій інтерактивні, що не тільки збільшує нашу цікавість, насолоду від взаємодії, а й підвищує чутливість і ще дужче чіпляє глибинні почуття.

Проєкт від жінок, про жінок, але не тільки для жінок. Це чудова нагода дізнатися імена, завдяки яким ми маємо права, можемо працювати, голосувати, вільно самовиражатися й реалізовуватися. Питання гендерної рівності з початком повномасштабного вторгнення ще більше загострилось, але тут немає неналежного часу. Виставка допомагає переосмислити внесок жінок у розвиток сучасної науки і мистецтва, а також доторкнутися до них, бо вони демонструють, як це — думати за межами можливого і творити магію.