Про що мовчить еласмотерій: між рядками абсурдизму Романа Голубовського

Роман Голубовський, уже відомий як редактор, маркетолог, засновник сатиричного новинного порталу UaReview, у 2024 році розпочав ще й письменницьку діяльність. Брав участь у курсі від Litosvita, за підсумками якого написав оповідання «Чоловік, який впав з верхньої полиці», що увійшло до збірки «Переступи». Згодом Голубовський дебютує з книжкою «З нами житиме еласмотерій», що вийшла друком у видавництві «Лабораторія». Оповідання демонструють різноманітні життєві події, іноді навіть максимально банальні, утім водночас дозволяють побачити їх глибше, розкрити їхню психологію.

У 2024 році в Україні вийшли й інші збірки оповідань. Скажімо «Мої жінки» Юлії Ілюхи — 40 історій жінок про гострий досвід війни; «Нічний сеанс» — збірка з 14 горор-оповідань українських авторів та авторок і повісті; «Я тебе… війна» — реальні історії українців та українок, які зустріли або втратили кохання під час повномасштабної війни.

Про те, як межує індустріалізація з мистецтвом, війна з хайпом, щирість із сатирою і що об’єднує всі оповідання в єдину збірку «З нами житиме еласмотерій», — у рецензії.

Так герой оповідання «Регіон» описує творчу діяльність. Утім, це визначення не має нічого спільного з тим, що робить Роман Голубовський. У своїй збірці він не просто зображає реальність чесно, а розбиває її на шматки, бере найдрібніший, найабсурдніший із них і формулює з нього низку думок, ідей і навіть конспірологічних теорій. Хто винен у тому, що ви падаєте з верхньої полиці уві сні в потязі? Звичайно ж, Укрзалізниця, аж ніяк не сила гравітації. Що завадило шпигуну-професіоналу вбити Штефана Попеля (Степана Бандеру)? У бідолахи розлад шлунку.

«З нами житиме еласмотерій» — це своєрідні емоційні гойдалки. Ось ви смієтеся разом із ліричним героєм, який хапає картонну фігуру одного актора й тікає з нею від охоронця. Перегортаєте сторінку — і гніваєтеся на редактора, що засудив головного персонажа вашого твору (та чи засудив насправді?). Ще сторінка — і ви кривитеся в огиді від аморального життя мешканців Косовиці. Та, як не парадоксально, читача кидає з одного стану в інший доволі збалансовано. Порядок оповідань у збірці побудований так, що ви не встигаєте звикнути до однієї емоції, а кожної миті переживаєте нову.

Деякі сцени навіть не потрібно прикрашати абсурдом, бо вони й без того вже є такими. Хтось образив похресницю сина двоюрідної сестри батька дружини Василевого дядька — у сільському барі от-от розпочнеться страшна бійка! Аж раптом одна зі сходинок цього заплутаного родинного ланцюжка ламається, і двоє забіяк умить стають приятелями.

Роману Голубовському не довелося вигадувати велосипед: така ситуація абсолютно точно має місце й у реальності. У цьому полягає суть абсурду: він гіперболізує й метафоризує життя настільки, що воно втрачає свій попередній сенс (якщо такий був узагалі). Недарма абсурдизм перегукується із екзистенціалізмом, який на шляху до віднайдення смислу та відновлення порядку стикається з хаотичністю та непередбачуваністю життя.

Іронія, абсурд, метафори, історичні паралелі… А до чого тут усе ж таки еласмотерій? У подяках наприкінці книги автор пише, що саме його син Іванко відкрив для нього цього чотиритонного велетня, коли вони разом відвідали парк динозаврів і доісторичних тварин під час відпочинку в Карпатах. Еласмотерій настільки полюбився Голубовському, що став героєм одного з оповідань. Під час презентації збірки 2 липня в «Сенсі» на Хрещатику письменник пояснив своє рішення:

З назвою розібрались, а от яка проблематика об’єднує всі ці твори в єдину книгу? Провідною темою в оповіданнях залишаються стосунки, бо як не крути, люди мусять комунікувати одне з одним. Звичайно, умови, у яких живе письменник, впливають і на його творчість, тож у збірці прямо чи опосередковано описано війну та її відбиток на психіці людей. Голубовський аналізує проблематику пропаганди, розмірковує, яку роль у житті суспільства відіграють мистецтво й релігія і як кожен і кожна з нас їх сприймають.

Тему війни у своїх творах Роман Голубовський розкриває не стільки з боку руйнацій та людських жертв, скільки з боку егоїзму та блюзнірства тих, хто здійснює спроби нажитися на горі.

Так в оповіданні «Венера Мілевська» мова йде про співачку Валю Мілевич, яка всю свою кар’єру випускала пісні російською, а після початку повномасштабного вторгнення «перевзулась у нові чобітки», але замість щирого патріотизму вдалась до безглуздої байрактарщини. Її новий піарник Руля переконаний: українізація — шлях до успіху. Тепер творчість Венери Мілевської сповнена (переповнена) образами калини, козаків, солов’їв. Навіть загибель співачки внаслідок обстрілу під час концерту в окопі не зупиняє її піарника, і той вигадує, як продовжити хайпувати на трагічній смерті.

Абсурдність ідей Рулі, показово вимовлене «Слава Україні» викликають подив і насмішки, проте, на жаль, не є далекими від дійсності шоубізнесу. Окрім цього, оповідання сповнене численними образами різних артистів, навіть в одній Валі читачі впізнають одразу кількох зірок. Цікаво, що в тексті згадується Мина Мазєнін як російський виконавець, якого слухає Валя. Його ім’я натякає на головного героя п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло», який хотів відмовитися від українського прізвища на користь російського. Іронічно, що випадок Валентини є повністю віддзеркаленим.

Оповідання «Вечірка» ніби ілюструє сприйняття війни в Україні деякими іноземцями, які, на жаль, не зможуть зрозуміти нас, поки не стикнуться з терором у власному домі. Організатор благодійного вечора створює для гостей цілий квест на воєнну тематику з вибухами, військовими-загарбниками та насиллям. Меценати реагують по-різному: комусь страшно, хтось хоче протестувати, а хтось хвилюється, чи наливатимуть у підвалі. Після закінчення квесту конферансьє оголошує: «Сподіваюсь, усім вдалось відчути те, що відчувають люди під час війни! Надіюсь, вам сподобався цей досвід…» і закликає до пожертви на підтримку цивільних — у жодному випадку не на озброєння, адже «фінансувати продовження війни» організатори не збираються.

В оповіданні «Не все так однозначно» назва говорить сама за себе. Головний герой Данило повертається додому й бачить у спальні з дружиною Оленою незнайомого чоловіка. З’ясувати точно, хто він, так і не вдається: невідомий видає себе то за агента з нерухомості, стверджуючи, що його компанія найкраща на ринку, то за сантехніка, який перевіряє справність труб на кухні героя, то за брата Олени, який був дуже близький із нею ще з ранніх років. Пізніше у квартирі з’являються сусіди й поліція, і все ускладнюється настільки, що Данилові конче необхідна поїздка в таксі й жуйка-сигарета.

Через те, як незнайомець змінює свої амплуа, кожного разу розповідаючи нову історію, Голубовський демонструє принцип дії пропаганди. Навіть якщо сам Данило розуміє, що його обманюють, він не може повністю спростувати аргументи чужинця, подані так нав’язливо та переконливо.

В оповіданні «Місія “Марія на яблуні”» ми дізнаємося, що в селі на Тернопільщині на дереві проступив образ Діви Марії. Крізь спостереження головного героя Юрка ми бачимо, наскільки різні люди приходять подивитися на диво Господнє, як відрізняються їхні прохання — тобто чим є релігія для кожної людини. Неоднакові тлумачення образу на дереві від двох священиків (один каже, що то Діва Марія, інший — що Ісус Христос) ілюструють, як різна інтерпретація подій впливає на сприйняття їх аудиторією і може викликати плутанину. У цьому є паралель із роботою ЗМІ. Ба більше, так само, як журналісти мають уміти подавати інформацію на широку аудиторію, церква передає слово Боже від людей до людей, збільшуючи своє охоплення й приналежність до себе вірян.

Герої оповідань Голубовського найчастіше перебувають у стосунках, утім кожного разу їх представлено по-різному. Автор розкриває проблеми аб’юзу, розмірковує над тим, які особисті риси є вирішальними і як ті чи ті люди ставляться до тривалих моногамних стосунків.

Головна героїня оповідання «От питання» розлучається з коханим через його нерішучість, незважаючи на те, що Назар і добрий, і вірний, і заробляє багато… Далі ми читаємо про самого чоловіка, який на шляху додому бачить непритомну людину. Назар вагається, чи варто допомагати, вигадуючи найрізноманітніші теорії від того, що це звичайний п’яниця, до того, що він є приманкою шахраїв, які хочуть кого-небудь пограбувати. Ця ситуація дійсно підтверджує нерішучість Назара, та водночас ми бачимо дещо важливіше — його людяність і доброзичливість, небайдужість і бажання допомогти.

Оповідання «З нами житиме еласмотерій», де з’являється «ключовий» персонаж книги, розповідає читачеві про сутність аб’юзивних стосунків. Чоловік пробачав своїй партнерці скандали й бійки, доглядав за доісторичним улюбленцем, якого жінка завела без його згоди. Та переломним став момент, коли під час чергової сварки еласмотерій став зброєю проти головного героя і вдарив його рогом. Жінка гнівалась, що їй доводилось тепер доглядати за коханим, поки той «відлежувався» на лікарняному, тож урешті не витримала й пішла від нього.

Після одужання герой вичистив квартиру, подбав про вже свого улюбленця, й, здавалося, усе тепер ітиме на краще, та його коханої, хай якою вона б не була, усе ж бракує. Щоб підбадьорити еласмотерія, герой періодично лупцює тварину, як це робила колишня, що ілюструє вироблену протягом тривалих насильницьких стосунків звичку до жорстокості. Незважаючи на аб’юзивну поведінку партнерки, чоловік продовжує сподіватися, що вони знову будуть разом.

Голубовський розмірковує на тему мистецтва та його значущості в житті людини, суспільства й країни загалом. В оповіданні «Регіон» він описує мистецьке місто, де активно розвивається літературний завод, усі жителі є представниками творчих професій, а індустріалізація, навпаки, ігнорується й навіть засуджується. Це ніби дзеркально посилається до промислових міст, де життя циркулює навколо машинного гіганта, що впливає на менталітет мешканців.

Автор натякає: важливо зберігати баланс, адже обидві сфери не можуть існувати й розвиватися одна без одної. Індустріалізація дозволяє машинізувати виробництво й виготовляти нові матеріали й інструменти, необхідні зокрема й для творчості. Мистецтво ж дозволяє осмислювати грубі сенси промисловості, гуманізувати ідеї технічного прогресу.

Оповідання «Як мовчить Косовиця» проговорює проблеми неосвіченості й відторгнення культури. Та втім, не тільки це. Голубовський зачіпає проблеми домашнього насилля, його виправдовування, аморальної сексуалізації людського тіла, передусім жіночого, розкриваючи їх через сценки з життя мешканців Косовиці. Кульмінацією є побиття хлопця, який сидить «надто тихо» — схилившись над книгою. Що ж із нього виросте, адже «поки його ровесники курять за гаражами, п’ють горілку й потім б’ються, цей лобуряка тут букви розглядає».

«З нами житиме еласмотерій» викликає ностальгію (чого варті тамагочі та опис трапези в потязі), надає музичний супровід (рядки пісні «Піду втоплюся», українські хіти 90-х), грається алюзіями на письменників, артистів, історичних осіб. Абсурд Голубовського заплутує, смішить, обурює й водночас дивує тим, що деякі нісенітниці насправді є частиною реальності. І хоча емоції після прочитання можуть бути різними: хтось захоче й собі поцупити картонну фігуру десь у ТЦ (не треба), комусь привидиться образ Діви Марії на дереві, у когось дзвенітимуть у грудях уламки розбитого серця, але дещо об’єднує всіх читачів без винятку.

Тепер усі вони знатимуть, хто такий еласмотерій.