Кожному й кожній із нас доводиться когось втрачати. Немає значення, наскільки довгим чи коротким було життя померлого, чи це людина похилого віку, чи це дорослий, чи це дитина. Життя не вимірюється в прожитих роках — воно в будь-якому випадку дорівнює одиниці, одному цілому, і його в будь-якому випадку шкода втрачати.
Це теза з подкасту журналістки Тетяни Трощинської «Любов не минає» на Радіо Культура, який можна послухати на сайті Радіо Культура та на подкаст-платформах (Spotify, Apple Podcasts, Google Podcasts, SoundCloud і Megogo Audio). Авторка говорить з експертами та експертками в галузі психології, історії, блогінгу, біології, медицини і з близькими загиблих на російсько-українській війні, щоб розібратися: як ми переживаємо втрату, осмислюємо її та як шануємо загиблих воїнів.
Біль від утрати й що з ним робити
Перший сезон подкасту — щоденник Тетяни Трощинської, у якому вона розповідає про втрату 18-річного сина Тараса Федоріва через онкологію. Журналістка ділиться власними хвилюваннями, пригадує, яким хлопець був за життя, і міркує над тим, як упоратися з горем. Як визначає авторка, однією з ключових цілей подкасту є віднайти баланс між орієнтацією на втрату (дозволити собі прожити й випустити емоції, а не ігнорувати їх) й орієнтацією на відновлення (поступове прийняття болю й здорове ставлення до своїх фізіологічних потреб — харчування, тамування спраги, сну). За науковими поясненнями вона звертається до психологів, психотерапевтів, нейробіологів, істориків.
Психологиня Елізабет Кюблер-Росс розробила модель п’яти стадій прийняття наявності невиліковної хвороби або втрати близької людини: заперечення, гнів, торг, депресія і смирення. З розвитком популярної психології ці етапи стали широко відомими й розповсюдилися чи не на будь-яке горе. Багато хто почав вважати цю модель єдино правильним способом прожиття й подолання болю від утрати близької людини. Утім, таке судження є помилковим, що в подкасті підтверджує психологиня Анна-Марія Бресешер:
«Зараз часто горювання сприймається, як щось, що має відбуватися згідно з певними правилами, з часом повинно ставати легше, а людина повинна тримати свій біль у собі. Це є феномен задушеного горя, він не про проживання втрати, а про придушення власних почуттів наприкінці цих умовних п’яти стадій. Процес горювання може тривати й усе життя, і це доволі нормально».
Тетяна Трощинська намагається донести до слухача: немає єдиного правильного способу горювання. Звісно, визначені Кюблер-Росс етапи можуть бути пройдені на реальному досвіді, але їхня послідовність чи наявність усіх цих етапів — не парадигма. Кожна людина переживає втрату індивідуально.
Тригери, періодичні спогади про померлу людину є нормальними явищами, якщо вони не перешкоджають вашій життєдіяльності: ви добре харчуєтеся, спите, вам легко на чомусь концентруватися. Часто після втрати близької людини також може виникати відчуття провини. Кандидатка біологічних наук, дослідниця хронобіологічних процесів в організмі Ольга Маслова в подкасті пояснює:
Ольга Маслова. Фото зі сторінки науковиці у Фейсбуці
«Мозку хочеться повернути щось, змінити те, що вже було. З’являється мотивувальна частина скорботи — поява непереборного бажання отримати щось, що вже отримати не можна, зробити щось, що за певних причин не було зроблене раніше».
Оптимальним рішенням тут спеціалістка вважає «лагідну раціоналізацію» — прийняття того, що зробити щось інакше було неможливим, і спрямування своєї енергії на те, що можна зробити в теперішній момент.
Тетяна Трощинська не дає узагальнених порад, як підтримати людину в горі, бо кожен і кожна з нас потребує індивідуального підходу. Утім, усі однаково потребують щирого і доречного співчуття оточення. Отут часто виникають проблеми. Ми схильні невимушено стигматизувати горе: упевнені, що час лікує, що через пів року-рік біль повинен пройти. Ми схильні вважати, що, наприклад, надмірна чутливість людини, яка пережила травматичний досвід, викликана її болем. Кандидатка психологічних наук, психотерапевтка в методі когнітивно-поведінкової терапії Ольга Кухарук у подкасті пояснює:
Ольга Кухарук. Фото — з сайту Громадського радіо
«“Твої дії спричинені травмою” — це фактично розвішування ярликів, універсальне, та неправильне пояснення не зрозумілої для нас поведінки іншої людини. Людям важко взаємодіяти з чужим травматичним досвідом. Ми пояснюємо його собі, уявляючи себе на місці співрозмовника(ці). Тоді виникає особиста реакція, і замість того, щоб стати чутливими до людини поруч, ми схильні радити навіть дещо некоректні речі».
Тетяна Трощинська спростовує стигматизацію горя й запитує експертів про історичні витоки її формування. Вона ділиться власним досвідом і розмірковує: «Що робити батькам, які втратили дитину в юному, але дорослому віці, і, наприклад, якщо вони з певних причин більше дітей не матимуть? […] Чи мають вони право чогось досягати, мріяти, бути якось залученими в суспільне життя?» Перший сезон подкасту дає змогу подивитися на біль від утрати з наукової точки зору й краще розібратися в його природі, аби зрозуміти самого себе або близьких.
Як ми вшановуємо пам’ять загиблих
Другий сезон подкасту «Любов не минає» присвячений розмовам із близькими загиблих військових про їхні почуття, досвід проживання горя, а також інтерв’ю з експертами та експертками про публічне вшанування пам’яті полеглих у війні.
«Мій син дуже любив життя. Він пішов воювати, щоб його захистити».
Це цитата мисткині Вікторії Закорко, яка в другому сезоні подкасту розповідає про свого сина Михайла Закорка, солдата-добровольця ЗСУ, який у лютому 2023 року загинув у боях за Бахмут. Про його смерть жінка дізналась завдяки дзвінку від побратима сина. До болю втрати додалась невизначеність: більше не було жодної інформації з приводу його загибелі. Офіційно Михайло вважався зниклим безвісти майже рік, а звістку про його смерть від ТЦК Вікторія Закорко отримала лише в січні 2024 року. Та для цього жінці попередньо треба було пройти всі необхідні інстанції в Україні.
Вікторія Закорко. Фото — з сайту Громадського радіо
«Це до сих пір мій дуже глибокий біль. Таким не повинно бути ставлення до життя солдат і до почуттів їхніх близьких».
Мисткиня говорить, що дуже важливими в період проживання втрати виявляються прості речі: піднятися з ліжка, вмитися, поїсти, доглядати за собою — концентрація на цих діях допомагала жінці не втратити себе в горі. Біль від утрати не минав, час від часу почуття накривали, втім Вікторія намагалась знайти щось, що тримало б її, у чому вона би бачила сенс, і нагадувала собі: «Мій син хотів би, щоб я жила».
«Ти живеш з діркою всередині. Неможливо пережити цей біль. З часом ти просто стаєш більшим, ніж він, обростаєш новою оболонкою навколо цієї дірки. Під час прогулянок у парках я любила знаходити покручені дерева, з дуплами, які, незважаючи на свою кривизну, продовжують рости. Я підходила до них, обіймала й таким чином стверджувала власне бажання жити далі».
Психологічний стан у нашому суспільстві наразі дуже крихкий. Безумовно травматичний досвід має свій відбиток на нашій життєдіяльності. Утім, як вважає Маріанна Ткалич, психотерапевтка, директорка дослідницької лабораторії «Рейтинг Лаб», ми не повинні вдавати, що цього болю не існує. Коли ми спілкуємося з людиною, яка пережила втрату, ми схильні оминати дотичні до травми теми, аби не нашкодити співрозмовнику(ці) ще більше. Однак, як каже фахівчиня, дуже часто таким людям, навпаки, хочеться виговоритись.
«Якщо ви хочете підтримати когось, варто для початку запитати: “Як я можу тобі допомогти?” Наступний крок — запропонувати зайнятися чимось задля покращення стану, і, можливо, людина на це відгукнеться. Іноді буває, що людина хоче побути на самоті, подумати, ані з ким не говорити, і варто дати їй час. І в жодному випадку не треба ставити на таких людях тавро, бути надміру обережними у спілкуванні з ними. Важливо бути поруч і підтримати їх, коли вони самі будуть готові вирівнятися й жити з урахуванням своєї втрати».
Кожен і кожна з нас проживає біль індивідуально, і водночас для всіх тема втрати є вразливою. Утім, про смерть важливо говорити, важливо також вшановувати загиблих на війні. Хвилини пам’яті, як говорить Маріанна Ткалич, вибудовують патріотичне виховання, моральні цінності в суспільстві. Так само варто розмовляти з дітьми про смерть, подаючи інформацію відповідно до їхнього віку.
Маріанна Ткалич. Фото — з сайту nv.ua
«Дорослим бажано розуміти специфіку віку дітей, але найважливіше — це розуміти власні почуття й ставлення до смерті та відрізняти свої емоції від емоцій дитини. […] Дорослі часто приписують дітям свої переживання. А наше справжнє завдання — розпізнати хвилювання дитини й працювати з її почуттями, а не своїми».
На жаль, зараз ми переживаємо дуже багато людських втрат. Загиблі всюди, їх так багато: від малих до дорослих. Так чи інакше ми починаємо замислюватися, як вшанувати їх і як зберегти пам’ять про них надовго. Антон Лягуша, історик і дослідник публічної пам’яті, вважає, що зараз українське суспільство поступово відходить від радянської меморіальної практики, якій характерна в першу чергу монументалізація. Виникає дедалі більше стихійних меморіалів, зокрема й прапори на Майдані. Люди шукають нові способи вшанування пам’яті загиблих на війні й водночас стають чуйнішими до кожної втрати.
«Ми як нація не навчені турботі історично. Ми конкурували, нас змушували мовчати, нас знищували. Два майдани навчили нас турбуватися. Тому сьогоднішні смерті й нова культура пам’яті, ставлення до них для мене є також історією про турботу».
Те, як українці й українки прагнуть вшанувати загиблих на війні, те, як сучасно й турботливо вони до цього ставляться, Антон Лягуша називає «експресивним порядком пам’ятування». Ми не відкладаємо пам’ять на потім, бо це «потім» може й не настати, бо усні спогади можуть бути втрачені, бо ми не знаємо, як саме закінчиться ця війна. Тому ми діємо зараз, присвячуємо загиблим аудіовізуальні твори, осмислюємо втрати в книжках, встановлюємо прапори на Майдані. Це про повагу. Це про любов. Це про гідність.
Кожен і кожна з нас стикається з болем. І нам важливо навчитися з ним працювати: розуміти його й мати сили рухатися далі, хоч і разом із ним. Або ж знати, як знайти в собі сміливість і підтримати людей, що пережили втрату. Подкаст «Любов не минає» дає змогу подивитися на горе з різних сторін, з точки зору різних наук, а також відчути його на особистому рівні, випустити власний біль або зрозуміти, як співпереживати чужому. «Любов не минає» вчить не втрачати пам’ять про померлих, а зберігати зв’язок з ними на новому, вищому рівні, вчить не боятися горя, а щиро й чуйно говорити про нього. Не сторонитися болю й любити. Любити й жити далі.
