«Venice writing: писати Венецію»
Коли я працювала у Венеції в серпні 2023 року на резиденції над картою «Venice writing: писати Венецію», у якій начерково накреслювала український культурний контекст цього міста, добирала тексти й репортажі, то звернула увагу на подорожні нотатки маловідомих авторок: Олени Кисілевської та Дарії Віконської.
Вже тоді в мене виникла ідея написати есей про жіночу репортажистику, подорожню літературу міжвоєнного періоду Західної України, що перебувала тоді в складі Польщі. Там тоді сформувалося цікаве, але й конфліктне мультикультурне, естетично, етнічно та політично строкате середовище, (на відміну від більшої частини України, яка під владою Радянського Союзу від кінця 1920-х була «запечатаною» та позбавленою публічних дискусій і конструктивних суперечностей), яке стимулювало культурний розвиток.
Про трьох яскравих письменниць — Софію Яблонську, Дарію Віконську та Олену Кисілевську. Якщо перша з них останнім часом «повернулася», її почали перевидавати та перекладати (згадати хоча б франкомовне видання Téoura Sophie Jablonska з інтро відомої сучасної української письменниці Оксани Забужко, та німецьке Der Charme von Marokko: Travelogue), то Віконська та Кисілевська досі залишаються маловідомими постатями, а їхні твори — рідкістю й для українського читача. Утім, біографія, письмо та подорожі кожної з них Європою, Африкою та Азією вартують окремих розповідей
Софія Яблонська. Жінка з фотоапаратом
Ця українка здійснила подорож навколо світу з камерою, написала чудові тревелоги про Марокко, Далекий Схід, Австралію та Океанію. І якби робила це зараз, то напевно б мала мільйони підписників у соцмережах. Але століття тому жінка-мандрівниця виглядала ще більш екзотично, аніж страх місцевих мешканців перед її камерою, котра, як вони стверджували, відбирала душу.
Софія Яблонська з камерою
Софія Яблонська народилася 15 травня 1907 року біля Львова у родині священника. Батько, Іван Яблонський, певний час мав проросійські симпатії і повіз родину до Росії, де в Таганрозі Софія відвідувала гімназію, але, поживши там, він змінив свої погляди, й усі повернулися додому. Далі було навчання в учительській семінарії, курс комерційної діяльності для жінок від Національної комерційної академії у Львові (Państwowa Akademia Handlu we Lwowie), навчання у драматичній школі акторському мистецтву, керування кінотеатрами у Тернополі. Та мрія стати кіноакторкою покликала її у 1927 році до Парижа.
Втім, Яблонська швидко зрозуміла, що працювати з екраном можна й інакше, не тільки як акторка, а більш суб’єктно, що значно ближче її натурі — Яблонська починає вивчати техніку знімання документального фото та кіно. Згодом це і дасть їй можливість працювати, подорожуючи. «Попросту поїхати кудись далеко і переконатись, чи існують ще десь на світі райські острови», — саме так окреслює в одному інтерв’ю для львівського українського журналу «Назустріч» письменниця свій потяг до мандрів.
«Чар Марока»
За кілька років з-під її пера народиться сповнена яскравої образності та живих вражень книжка «Чар Марока» (1932). На подорож надихнув її український письменник, японіст та дипломат Степан Левинський, з яким вона познайомилася в Парижі й прочитала його тревелог «Від Везувія до пісків Сахари» (1926). Це історія про екзотику та буденність, ворожбитів, ковтачів вогню, гадюкоїдів, танці, «європеїзацію» та колонізацію. Авторка намагається глибше пізнати місцеве життя, погоджується на несподівані візити та ризиковані мандрівки: приймає запрошення каїда (місцевого вельможі) чай та шахові партії, відвідини гарему.
«Переходимо гуртом рядок вуличок, закрутів, а інколи обережно, мов злодії, просуваємося під мури, щоб уникнути яскравих рефлєкторів, що розкидає по місті нічний сторож — французький аероплян. В рухах у кожного араба похитується коліровий ліхтар, щоб освітити дорогу», — згадує Яблонська про гостину в «непідкорених» берберів з Тарудану.
Вона зачарована цією незвичною країною й зачаровує нас: «Дійшовши до краю оази та дивлючись зпід тіні останньої пальми у вогняним сонцем залиту Сагару, відчуваєте те саме радісне вражіння, начеб глядіти зимою на люту завірюху крізь вікно теплої кімнати».
Це зачарування повільне, ця земля «вигріла незабутній куток у її серці», вона кепкує зі «спішності» західних туристів, що більше довіряють путівникам, аніж власним очам.
Над першою книжкою Софія Яблонська працювала у Криниці-Здруй, польському курортному містечку в Татрах, де вони з мамою Модестою орендували пансіонат і здавали його відпочивальникам. Сюди ж до неї приїздить приятель із Тернополя, живописець Роман Турин, і вона показує йому дивака, що малює навпроти її вілли. Так починалося відкриття світові наївного художника Никифора Дровняка!
Фото з книги «Теура» видавництва «Родовід»
Друга подорож не забарилася. У грудні 1931 року Яблонська підписала контракт зі створення документальних фотонарисів та вирушає у навколосвітню подорож. У Порт-Саїді її оточила охоча до зйомок дітвора, Джибуті дивував випаленістю від сонця, на Цейлоні Софія розмовляла з деревами, у Сайгоні зібрала навколо себе юрбу, бо скуштувала місцевий суп, слухала про драконів ріки Меконґ, а китайську провінцію Юньнань, навпаки, дуже злякала своїм фотоапаратом. У Лаосі полювала на тигра, в Камбоджі розмірковувала про буддизм та перехворіла на малярію, у Сіамі (нині Таїланд) тікала від залицянь князя, у Малайзії лікувалась у знахаря, на острові Ява дивувалася вулканам, а на Балі брала участь у релігійних церемоніях та, полювала на акулу. На острові Бора-Бора отримала щасливе ім’я Теура, «Червоне перо королів», а на знаменитому Таїті, куди вона так прагла у пошуках райських островів, зустрілася із королевою Марао, яка казала їй моторошні, не зовсім райські речі:
«Призначенням Таїті є вмерти. Наші астрологи вже давно передбачили цей кінець. […] Одні народи мусять вмирати, щоб дати місце іншим. Це вічне, незупинне колесо! І не треба нас жаліти. Ми є ще, може, останнім щасливим народом світу. Є в нас сонце, тепло, в наших садах повно овочів, у морі повно риб, у душах повно безжурності!».
«З країни рижу та опію», «Далекі обрії»
Словом, перед нами містерія подорожі та пізнання світу. Після цієї мандрівки Софія ненадовго повернулася до Львова, де в 1930-х роках друкуються фрагменти, а потім і книжки «З країни рижу та опію» й «Далекі обрії». А вже у 1939 році вона назавжди покидає батьківщину та вирушає в Китай, де згодом зустріне свого чоловіка, французького банкіра та бізнесмена Жана Удена, у них народиться троє синів, а наймолодший, Жак-Мірко Уден стане французьким політиком.
Не всі розуміли такий вибір вільної самодостатньої мандрівниці. Наприклад, Володимир Винниченко, письменник, український революціонер перших десятиліть ХХ століття, коли Україна намагалася вибороти свою незалежність, утопічний соціаліст і натурист, який емігрував до Франції. У своїх щоденниках він називав Софію «Жад» і дозволяв собі різні шпильки:
«І та сама Жад, яка раз у раз твердила, що заміж ніколи не вийде, що вона утворена не для шлюбу, що своєї свободи, незалежности, вона ні за що не віддасть, тепер ця сама незалежниця віддала свою свободу за шлюб з миршавим банкірчиком».
Свій земний шлях Софія Яблонська символічно завершила «в дорозі»: загинула в автокатастрофі 4 лютого 1971 року, везучи до видавництва рукопис нової книжки. Вона похована на французькому острові Нуармутьє, де тривалий час жила із родиною.
Дарія Віконська. Князівна літератури
«Заки вибралась у далекий світ, подарувала мені шаль з індійського шовку. Аннамітський, батіковий шаль, крашений природними красками. — Невже не жаль Вам розставатись з ним? — спитала я ущасливлена. (Барви його світили немов фарби на палітрі). — Навіщо мені його, — відповіла, — коли сама їду туди, звідки він?» — так писала Дарія Віконська в етюді «Аннамітський шаль» із присвятою Софії Яблонській, яку в листах до приятелів називала «українським Сфінксом».
Дарія Віконська
Дарія Віконська (псевдонім Йоанни Кароліни Маєр-Федорович, в заміжжі — Малицької) походила з давнього княжого роду, як вважається, відомого ще з часів середньовічної Київської Русі. А ще мала стосунок до чесько-польського роду Нагліків-Льозі де Льозенав. Народилася 17 лютого 1893 року у Німеччині, її батько — Володислав Федорович, землевласник, філантроп та меценат, свого часу посол австрійського парламенту, мати — австрійська акторка, Зденка Елізабет Маєр фон Вінтод, яка померла після народження доньки. Дитинство та юність Ліна провела у Західній Європі, і до двадцятиріччя не розмовляла жодною слов’янською мовою. Українську та польську вивчила вже в одному з родинних маєтків, у селі Вікно (звідси й псевдо), де закохалася у свого вчителя, професора класичної філології з Тернополя, Миколу Малицького і, всупереч волі батька, стала його дружиною. Цей мезальянс позбавив її більшої частини спадку, вдалося відстояти лише маєток у селі Шляхтинці, де Віконська писатиме й шукатиме душевний спокій у садівництві, у рослинах, які вона так по-сецесійному любила.
Маючи за своєю спиною родинну літературну традицію (її дід Іван Федорович також писав, залишив по собі розкішну мистецьку колекцію, бібліотеку та архів, що його упорядкував один із головних письменників української літератури — Іван Франко), добру освіту та ерудицію, Віконська намагалась усе це інкрустувати в свої інтелектуальні пошуки. Першою в Україні заговорила про Джойса, написавши 1934 року студію «Джеймс Джойс: Тайна його мистецького обличчя». У її чуттєвих та інтелектуальних текстах багато поезії, а подорожні нотатки сповнені особливого шарму.
1920s-1930s Venice Italy Gondolas Along Grand Canal Poster
Це з її текстами я насолоджувалася барвами Рибного базару біля мосту Ріальто у Венеції: «Одна з тих вузеньких вуличок, що виходять вкінці на Piazza. Обабіч крамниці з багатими виставами: мозольних венеціанських коронок, різноманітної біжутерії, мозаїки, шкляних і шкіряних виробів. Якийсь банк, побіч нього цукерня. З крамниці з поживою віє свіжістю росистої городовини. Чарівні головки зелено-фіолетових карчох, різнородна незнана мені городовина, червоні, як коралі, морські раки, чорні ланґусти, рожеві чорнильниці та інші frutti del mare ваблять до себе».
І хоч серед її подорожніх начерків є і Франція, Фінляндія, Австрія, та найперше Дарія Віконська асоціюється із Венецією, її пещеною красою, яку вона розуміє найкраще.
В оповіданні «Уривок листа» вона пише: «Тому я не дивуюся, коли ознайомила мене без ентузіазму, що дорога твоя веде через Венецію. У твоїй душі піднявся бунт проти того, щоб віддаватись захопленню чимось вже зужитим, давно відспіваним, безліччю туристів спрофанованим, так само як неохочо вбиралася б у гарну сукню, куплену з другої руки, ношену вже кимось іншим. … А тут Венеція, що види її стрінеш на кожному кроці на дешевеньких друках! Але ти не знала однієї таїни, що я її знав: тільки н а з в а Венеції спрофанована. Сама Венеція не стратила ні трошки своєї дивної вроди через нахабні погляди щораз нових відвідувачів».
З нею я гуляла садами Джардіні й читала дещо зворушливий огляд Biennale 1932, де Віконська як істинна декадентка і прихильниця естетики модернізму не сприймає футуристичних італійських пошуків. У них для неї було замало контексту, діалогу. Зате, вочевидь, більше розуміння, як і в багатьох інших тогочасних європейських інтелектуалів, викликали «волюнтаристські» праві політичні практики — Дарія Віконська була близькою до тих українських кіл, які гуртувалися навколо журналу «Вістник».
La Biennale di Venezia
Її етюди нагадують невеличку кімнатку в старому маєтку із м’яким теплим світлом, де на вікні серед лютої зими сидить метелик — образ із одного з її оповідань. Принцеса у книжковій башті, як писала у листі до приятеля-священика, «відтята від світу який мене передовсім цікавить: світ інтелектуальної еліти». Їй бракує цього «культурного пилку», бракує тепла спілкування.
І вона згадує про Яблонську: «Сфінкс писав до мене. Лист йшов точно 3 місяці. Жалую, що її нема. Між жіночим полом не маю знакомої, яка б мене діймаюче цікавила або з якою я могла б бодай виміняти думки. Не так легко найти відповідної, образованої, симпатичної, більш-менш моїх поглядів особи. А мужчини? Мужчини про «поважні» речі розмовляють здебільша зі своїми рівними, мужчинами. Коли стрінуться з жінкою вони, звичайно, не дуже охочі розмовляти на поважні теми. Їх більше цікавить жіночість даної особи, аніж її умові заінтересування або духові проблеми».
Ці дві письменниці — як полюси магніту. Яблонська — екстравертна, сонячна, експансивна до світу. Віконська ж задивлена в себе, сутінкова, прагне знайти внутрішню течію та суть речей, тому легко може любити «зужиту» Венецію й не потребує далекої екзотики.
Підрозділ радянської контррозвідки СМЕРШ
Її доля склалася трагічно. Після революції 1917 року маєтки родини конфіскувала радянська влада, що вперше і ненадовго прийшла на Західну Україну. У 1939 році, коли СРСР захопив ці території, її чоловіка як «експлуататора» вислали в табори, де він і загинув. Під час Другої світової війни вона виїхала до Відня, де 25 жовтня 1945 року її прийшли арештовувати люди зі СМЕРШу, підрозділу радянської контррозвідки, що, серед іншого, провадив репресії проти реальних і потенційних ворогів радянської влади. І — Віконська вистрибнула у вікно…
Олена Кисілевська. Дослідниця рідного
Уявіть моє здивування, коли я зрозуміла, що значно старша Олена Кисілевська також товаришувала із Яблонською та Віконською (остання листовно їх усіх і перезнайомила). Так, у 1935 році Кисілевська відвідує Яблонську в Криниці та записує з нею інтерв’ю для «Жіночої Долі».
«Згадуємо спільно нам знайоме Мароко, мальовничий Маракеш. Давню тисячолітню культуру арабів, які, дійшовши свого часу до повного вершка, задержались й боронять того, що надибали перед давніми-давніми віками».
На той час в обох уже вийшли книжки про подорожі Африкою. Олена Кисілевська також велика адептка соло-подорожей, щоправда, в цьому вона вбачає місію просвітництва та емансипації.
Олена Кисілевська
Олена Кисілевська народилася 24 березня 1869 року у містечку Монастириська на Тернопільщині також у священницькій родині. Навчалася у Станиславові (нині Івано-Франківськ), там приєдналася до жіночого руху в Галичині, згодом стала однією з його лідерок. У 1919-1939 роках жила у Коломиї, де видавала журнал «Жіноча Доля», була сенаторкою польського парламенту від поміркованого Українського національно-демократичного об’єднання. Писала оповідання, статті, а перший її мистецький репортаж — про Швейцарію (1934). Найбільше вона любила море та приморські краєвиди, так з’явилися тревелоги про Марокко, Канарські острови, Причорномор’я, враження від Одеси, Ялти, Монако, Ніцци, Венеції, Сан-Ремо: «Подорож до Африки», «Під небом півдня», «Листи з-над Чорного моря». Але, здається, справді унікальним стало її дослідження Західного Полісся.
Ініціаторки видавництва «Жіноча Доля»
Навесні 1934 року Кисілевська вирушила у мандрівку Західним Поліссям, краєм, де розпливаються межі трьох сучасних держав — України, Польщі та Білорусі.
«Тихо котиться віз далі. Тихо сную свої невеселі думки, стараючись розгадати оцю незрозумілу, тільки що розгорнену книгу, якій ім’я “Полісся”. Таємна, наче на три замки зачинена країна з своїми людьми», — напише вона у книжці «По рідному краю. Полісся» (1935).
Це особлива виправа, у світ лісів та боліт, сірих пісків та довгих дерев’яних хат, вод і ще раз вод із жовтими ліліями на плесах, у світ прадавнього життя та вірувань. Цей самий простір ми зустрічаємо й, скажімо, на світлинах знаменитої польської фотографки Зоф’ї Хоментовської, яка народилася біля Пінська.
Олена Кисілевська ж прагне зобразити цей світ з української перспективи, її співрозмовники переважно українці. Вона намагається зрозуміти їхню приналежність, а це куди складніше, аніж купити кілька вишитих рушників чи знаменитий, тонкий, як павутинка, поліський серпанок:
«Як записувалися люди в часи перепису населення? — Щосвідоміші то як “українці” й, незважаючи на все, таки обстояли по свойому… Інші записувалися “тутешніми”, то “поліщуками”. У цьому архіпелагу хуторів між рік та мочарів, що виник на місці танення прадавнього льодовика, і де камінь у праозерах на найдовшій мотузці зникає у бездонних глибинах, вона намагається вивести бодай якусь дефініцію: «Тільки ж де воно? Кудою звернути свої кроки? Це ж країна завбільшки до цілої Бельгії, простором до сто тисяч квадратових кільометрів. З цього половина в Польщі, друга — у Великій Україні, підходить аж під Київ… Осель рідко, сіл мало, людей мало. Це ж найрідше заселена країна в цілій Польщі, а така недоступна своїми багнами, що не довго перед Світовою війною російська влада ще віднаходила місця, собі не знані, а людей, не затягнених у число громадян держави».
Залізниця в Камінь-Каширському
Вона відвідує Камінь-Каширський, Березу Картузьку, Дорогочин, чимало різних сіл та хутірців, що їх і не було на мапах, їде вузькоколійкою, пливе пароплавчиком по каналу Оґінського — водній артерії, побудованій у 1767-1783 роках.
Найбільше фотографує водний, на човнах, ярмарок поліщуків у Пінську: «На кожнім продають всяке добро. Крім картоплі, курок, гусок, яєць, риби, рибацьких мереж, кобілок, кошеликів, — бачу ще й дерево, купи трощі. На більш човнах сіно, трава; іноді свиня, телятко».
Виступ Олени Кисілевської до 70-річчя українського жіночого руху
Мандрівниця бачить непросте життя та нужду поліщуків, поміж них намагається відкрити для себе рідну, автентичну екзотику: «Чи ж не є оцей народ, цей край сам собою куди цікавішою “книгою битія”, від давніх мурів, хоч на них ще й не затерлися давні герби?».
У 1944 році Олена Кисілевська виїхала до Німеччини, 1948-го емігрувала до США, де очолила Світову федерацію українських жіночих організацій, писала спогади та оповідання, жила в Канаді, де й похована 29 березня 1965 року. Її син — Володимир Кайє-Кисілевський — славіст, професор Оттавського університету, член Ордену Канади.
Софія Яблонська, Дарія Віконська, Олена Кисілевська
Візуали — фотоматеріали з відкритих джерел
Текст написаний у рамках стипендії Rozstaje.
Проєкт співфінансується урядами Чехії, Угорщини, Польщі та Словаччини через Вишеградські гранти Міжнародного Вишеградського фонду. Місія фонду полягає в просуванні ідей сталого регіонального співробітництва в Центральній Європі.
Текст публікується за підтримки партнерів: Stichting Global Voices, Bázis - Maďarský literárny a umelecký spolok na Slovensku, Fiatal Írók Szövetsége, Česká asociace ukrajinistů, Kolegium Europy Wschodniej та медіа «Сенсор».
