13 червня у Кривому Розі відкрилася виставка документальної фотографії «Географія небезпеки», яка триватиме до 28 червня. Ініціатором та інституційним партнером виставки став Криворізький Центр Сучасної Культури / KRCC. Проєкт за участі українських та іноземних фотографів осмислює війну через досвід повсякденного життя, пам’яті та відповідальності.
У розмові з директоркою Криворізького Центру Сучасної Культури Катериною Левченко говоримо про ідею виставки, роль документальної фотографії під час війни, культурну видимість Кривого Рогу й те, як KRCC працює над формуванням нового образу міста на культурній мапі України.
Що для вас означає назва «Географія небезпеки»? Про які досвіди війни ця виставка говорить насамперед і чому важливо говорити про них саме зараз?
Виставка «Географія небезпеки» з’явилася в Кривому Розі невипадково. Це прифронтове місто з особливою географією: його протяжність становить 126 кілометрів, тому досвід війни тут відчувається інакше. Якщо в Києві вибухи чутно практично всюди, бо це більш компактне, кругле місто, то в Кривому Розі, якщо прилетіло в сусідній район, ти можеш цього навіть не почути. Через це війна тут живе в іншій ритміці, в іншій тілесній і просторовій логіці.
Водночас навіть у прифронтовому місті існує ризик звикання до війни. Саме тому нам було важливо звернутися до документальної фотографії — медіуму, який допомагає зупинитися, уважніше подивитися на реальність і переосмислити те, що часто стає частиною щоденного інформаційного потоку. Цією виставкою ми хотіли привернути увагу не лише до самого досвіду війни, а й до роботи фотографів-документалістів. Українські та іноземні автори, представлені в проєкті, ризикують власним життям, щоб фіксувати події та свідчити про них світові. Їхня робота дає можливість побачити війну через людські історії та конкретні досвіди.
Саме з цього народилася назва «Географія небезпеки». Вона нагадує, що сьогодні в Україні немає абсолютно безпечних місць, хоча різні регіони переживають війну по-різному. Ця виставка говорить про простори, які найбільше потерпають від російської агресії, про людей, які живуть у цих умовах, і про важливість не втрачати зв’язок із цим досвідом. Для нас це також розмова про відповідальність, підтримку одне одного та пошук власного способу бути корисними під час війни.
Виставка «Географія небезпеки»
Якби ця виставка відбувалася не в Кривому Розі, а в іншому місті — умовно у Львові чи Києві, — чи змінилися б якісь роботи або сенси?
Насправді ні. Ми створювали цю виставку в Кривому Розі, маючи справу з абсолютно відомими, визнаними в міжнародному світі фотографами. Але в нас є ідея показати цю виставку й в інших містах, тому що її сенси, на нашу думку, не замикаються лише на Кривому Розі. Саме тут вона народилася в конкретному місці й у конкретному контексті, але далі може жити ширше.
Суспільство в умовах повномасштабної війни щодня стикається з великою кількістю свідчень, фотографій і новин із фронту. Як сьогодні говорити про війну через мистецтво так, щоб зберегти глибину сприйняття й не допустити звикання до цього досвіду?
Це важливе й дуже складне питання, тому що звикання — це, по суті, природна захисна реакція психіки. Людина намагається захистити себе від надмірного болю, від надмірної кількості травматичного досвіду, і в цьому сенсі ми всі живемо у становищі, де певне притуплення може ставати способом виживання. Але документальна фотографія, на мою думку, має силу повертати відчуття реальності. Один знімок може розповісти цілу історію, може викликати рефлексію, може торкнутися болючих тем, спогадів, може спонукати до аналізу. І в цьому сенсі така виставка працює як простір для зупинки й осмислення.
Ми не намагаємося цим проєктом переосмислити досвід війни, ми показуємо його таким, яким він є тут і зараз. А те, що з цим зробить глядач або відвідувач виставки, — це вже його власна відповідь, його власний шлях переживання й розуміння. Саме в цьому, як на мене, і полягає сила мистецтва: не в тому, щоб дати швидку інструкцію, а в тому, щоб утримати увагу, не дозволити людині повністю звикнути до травматичного досвіду і дати їй можливість побачити його не як шум новин, а як щось, що потребує внутрішньої роботи.
Експозиція виставки «Географія небезпеки»
У виставці представлені роботи українських та іноземних фотографів. Чи допомагає цей зовнішній погляд побачити український досвід війни по-іншому? Наскільки, на вашу думку, відрізняється те, як цю реальність бачать і документують люди всередині країни та ті, хто приїжджає спостерігати за нею ззовні?
Насправді, різниці між цими перспективами я не відчуваю настільки, як можна було б очікувати. І це, до речі, теж говорить про певну об’єктивність подій, які ми переживаємо. У виставці представлені роботи двох іноземних фотографів. Один із них — Джуліо Пішителлі, італійський документаліст, який регулярно приїздить в Україну, щоб фіксувати події війни. Інший — Емільєн Урбано, французький фотограф, який живе й працює в Україні. І мені здається дуже важливим те, що люди свідомо обирають у час повномасштабного вторгнення бути тут і зараз.
Наша концепція виставки побудована на тому, що документальна фотографія має фіксувати події, які відбуваються. Але оскільки ми культурний центр, то працювали з фотографами так, щоб вони запропонували саме ті кадри, які є для них важливими. Адже документаліст має бути об’єктивним у тому, що він показує, але все одно існують історії, моменти, які торкаються фотографа як людини і як професіонала найбільше. І тому ця виставка — це ще й спроба показати війну очима саме тих людей, які її знімають. Тобто це не просто набір документів, а погляд, у якому є і професійна дистанція, і дуже особиста залученість.
Одне із завдань KRCC — показати, що Кривий Ріг має власне культурне обличчя, а не лише індустріальне. Як ваші проєкти формують цей образ для самих криворіжців і для гостей міста? І чи відчуваєте ви, що це сприйняття поступово змінюється?
Насправді відвідувачів з інших міст поки що небагато, але ми працюємо безперервно вже три роки. І тільки в останній рік почали помічати невелику кількість гостей з інших міст України. Ми сподіваємося, що ця тенденція буде зростати, і ми працюємо саме на це. Для нас важливо, що на відкриття цієї виставки приїдуть троє з п’яти авторів. Це дуже важливий момент і для спільноти Кривого Рогу, і для мешканців, і для творчої, мистецької, культурної спільноти міста, а також для самих авторів, тому що жоден із них раніше не був у Кривому Розі.
Якщо говорити ширше про зміну сприйняття, то на початку нас не сприймали серйозно. У перший рік-півтора ми постійно стукали у двері, і з десяти дверей відчинялися лише одні. Зараз ситуація поступово змінюється: кількість наших партнерів збільшується, деякі організації вже самі пишуть нам і пропонують співпрацю. І в міру того, як зростає кількість наших стейкхолдерів і партнерів, можна сказати, що Кривий Ріг стає видимим на культурній мапі. Для нас це важливий показник: місто поступово перестає бути винятково індустріальним образом у зовнішньому сприйнятті.
На відкритті виставки «Географія небезпеки» у Кривому Розі
Як зазвичай виникають проєкти KRCC — це реакція на те, що відбувається в суспільстві, або ви самостійно визначаєте, про що говорити?
У нас буває по-різному. Є теми, які нас хвилюють і які нам самим цікаві, і ми хочемо з ними працювати. Є проєкти, які народжуються майже випадково. Наприклад, ідея цієї виставки виникла після знайомства з документальним фотографом, який ділився досвідом того, як під час роботи ледь не загинув від атаки дрона. Ця історія мене особисто дуже вразила, я поділилася нею зі своїм колегою Святославом Михайловим, і так у нас з’явилася ідея цієї виставки.
Водночас у нас є і проєкти, які є реакцією на певну ситуацію або суспільний контекст. Наприклад, зараз триває проєкт «Повернення історії», а в липні ми відкриємо виставку, в межах якої переосмислюємо музейні колекції криворізьких музеїв і дивимося на них через певну деколоніальну оптику. Тобто в нас є і проактивні, і реактивні проєкти. Частина з них виходить із власного внутрішнього інтересу, а частина — із того, що відбувається навколо і що вже потребує суспільного дискурсу.
Що для вас є головним показником успіху культурного проєкту?
Звісно, ми звертаємо увагу на кількість відвідувачів, але сам по собі цей показник мало про що говорить. Набагато важливіше для нас те, який слід проєкт залишає після себе. Якщо завдяки події людина отримала нові професійні контакти, започаткувала співпрацю, написала текст чи реалізувала власну ідею, якщо через кілька років вона все ще згадує проєкт як важливий для себе досвід — це значно цінніший результат, ніж просто гарні цифри відвідуваності.
Саме тому нас цікавить довготривалий вплив культурних проєктів. Його складно виміряти статистикою чи звести до одного показника, але саме він свідчить про те, що проєкт справді відбувся. Іноді проєкт не стає масовим, але виявляється важливим через свій зміст і ті розмови, які запускає. Хороший приклад — нещодавній виступ гурту «Щука-Риба», який ми привезли до Кривого Рогу. Відвідувачів було менше, ніж ми очікували, проте подія відкрила для багатьох новий пласт української традиційної музики й танцювальної культури, з яким у Кривому Розі раніше майже не було можливості познайомитися.
Це було дуже важливо для нас, і ми сподіваємося, що в майбутньому відвідувачів на таких подіях стане більше. Водночас учасники гурту розповідали історію його створення і своїм прикладом заохочували нашу аудиторію об’єднуватися, формувати власні спільноти, організовувати такі самі самодіяльні народні гуляння чи свята.
Виступ гурту «Щука-Риба» у Кривому Розі
Хто приходить на події KRCC? Чи є у вас відчуття своєї аудиторії — і чи намагаєтесь ви її розширювати?
Ми працюємо з максимально широкою аудиторією. Єдина категорія, з якою зараз майже не працюємо, — це діти, і пов’язано це насамперед із фінансовими обмеженнями. Натомість наші проєкти орієнтовані на молодь, студентів, дорослих і людей старшого віку. Кожну подію ми намагаємося продумати так, щоб вона була цікавою і представникам молодіжних спільнот, і людям старшого покоління. Це непросте завдання, але для нас принципово важливо не замикатися на одній аудиторії.
Наприклад, виставку «Мовні вправи», яку ми реалізували разом із Port of Culture, було присвячено сучасному мистецтву. У ній представлені роботи знаних українських художниць і художників, таких як Алевтина Кахідзе, Богдана Косміна та інші. Ми розуміли, що сучасне мистецтво не завжди є очевидним або легким для сприйняття, тому на відкриття запросили самодіяльний ансамбль «Яворина» — хор працівників «АрселорМіттал Кривий Ріг», який виконує традиційні українські пісні. Так ми залучили не лише звичну аудиторію мистецьких подій, а й старше покоління, а також друзів і родичів учасників хору. Водночас молодь приходила на саму виставку та на художниць і художників, чиї імена вже добре відомі в культурному середовищі.
Також ми помітили, що найбільше нової аудиторії часто приводять проєкти, пов’язані безпосередньо з Кривим Рогом. Це лекції, дослідження, публічні програми про індустріальну спадщину міста, його майбутнє або маловідомі сторінки місцевої історії. Саме такі теми об’єднують дуже різних людей — студентів, молодь, дорослих і старше покоління. Це добре видно навіть на фотографіях із наших подій: майже на кожному заході присутня аудиторія різного віку.
Виставка «Мовні вправи», яку реалізували Криворізький Центр Сучасної Культури / KRCC із Port of Culture
І наостанок: яке відчуття або запитання ви хотіли б залишити глядачеві після відвідин «Географії небезпеки»?
Тому що документальна фотографія — це не лише мистецтво, а й важливий архів, який фіксує події тут і зараз. Згодом саме цей архів може стати підставою для того, щоб Україна як держава документувала злочини росії. І мені здається дуже важливим, щоб ми пам’ятали: архівуванням і документуванням злочинів може займатися кожен із нас. Ми не завжди про це думаємо, але є певні правила, певні артефакти, які можна збирати і які в майбутньому можуть допомогти притягнути росію до відповідальності. Це один із меседжів, який ми хотіли б, щоб глядач виніс із собою після виставки.
