Забагато збігів. Фестиваль Cinema for Victory — кіно для президента

Не очікував, що писатиму про Зеленського та кіно, але накипіло. Цю ситуацію обговорюють у кіношній «бульбашці», та для мене вона настільки показова, що я волію, аби цей матеріал почитали і ті, хто зазвичай не стежить за такими історіями.

Напередодні у Києві завершився кінофестиваль Cinema for Victory — серед його організаторів, зокрема, Держкіно, Мінкульт і Офіс президента. Я притримав свою оцінку до закриття фестивалю, але тепер можу поділитися всім розпачем і смутком як людина, якій не байдужий український кінопроцес.

Одразу зазначу, що президент несе за цю ситуацію відповідальність репутаційну й іміджеву бодай тому, що його звернення транслювали на церемонії відкриття, а його Офіс доклався до організації. Але насправді зв’язок із Володимиром Зеленським тут значно глибший. І він укотре кидає тінь на Державне агентство України з питань кіно, яке замість підтримки кінематографу витрачає свій ресурс на фасадні події з компліментарним главі держави змістом.

Та спершу про хиби в організації.

Держкіно оголосило про фестиваль 17 лютого — за п’ять днів до відкриття. Навіть якщо все вже було готове, цього часу замало для промоції масштабної події.

Якби це були звичайні глядацькі дні — було б ще півбіди. Але організатори позиціонували це саме як фестиваль, та ще й перший в Україні присвячений документальним фільмам про повномасштабне вторгнення 2022–2024 років. Отже, мав іще відбутися відбір у конкурсну програму. На подачу кінематографіст(к)ам лишається обмаль часу, а на сайті немає навіть вимог для робіт. Не згадуватиму, що для цього у відбірників давно існують зручні інструменти (як-от платформа FilmFreeway) — та бодай ґуґл-форму можна було викласти заздалегідь.

А втім, Cinema for Victory вдалося! Ба більше, за день до відкриття фестиваль із триденного розрісся відразу до тижневого. До того ж у конкурсі опинилися 20 стрічок замість семи попередньо заявлених.

На момент публікації програми в організаторів не було навіть переглядових копій деяких запропонованих до участі робіт — бо в анкеті не було такого поля. Та й про те, що їхні роботи були відібрані, деякі учасни(ці) конкурсу довідалися вже в день відкриття — після появи на сайті ґуґл-таблички з розкладом (із можливістю редагування, якою потім і скористалися).

Заявни(ць) не перепитували, чи дають вони фінальну згоду на участь. Це критично важливо, бо сама заявка не означає згоди на показ — про це ще треба домовитися, бо ж одночасно фільм можуть розглядати декілька фестивалів, а прем’єра на одному з них може унеможливити участь в інших (у багатьох фестивалів є умова неодмінної національної/регіональної/міжнародної чи світової прем’єри — ці регламенти заявни(ці) мають уважно вивчати).

У день відкриття не було зрозуміло навіть, де відбуватиметься фестиваль і як на нього потрапити — для глядач(ок) це було секретом. Хоч у кіношній «бульбашці» за декілька днів уже говорили, що подія пройде в Українському домі — тому безпековими міркуваннями це обґрунтувати важко.

Оренда Українського дому (УД) на цілих сім днів влетіла б у копієчку, але УД як держпідприємство підпорядковується Держуправлінню справами, тож подію там могли провести за вказівкою згори.

На церемонії показували стрічку «Буча» — її репутація, скажімо так, неоднозначна, проте з приводу її художньої цінності не висловлюватимуся, допоки сам не перегляну. «Буча» — проєкт очевидно гучний хоча б з огляду на назву, тож зрозуміти вибір можна. Однак це ігрова стрічка, тоді як Cinema for Victory — фестиваль документального кіно. Кураторський і програмерський принцип був доволі умовний.

Тому напрошується думка про зв’язок організаторів зі сценаристом і продюсером «Бучі» Олександром Щуром, який раніше працював на проєктах «Кварталу 95». Дивно і те, що оголошували «Бучу» як фільм-відкриття та прем’єру, а на самому відкритті фестивалю показ раптом оголосили «закритим» і навіть ввели інформаційне ембарго на розголошення сюжету. Це вже окрема тема, її зараз облишимо.

Наперед згадаю і про фільм-закриття. Ним мав стати «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова — перший номінант на «Оскар» від України, переможець BAFTA та володар багатьох інших престижних нагород. Утім, український прокатник стрічки — Arthouse Traffic — про це ще не знав. До всього, у день закриття Держкіно анонсувало покази переможців за голосуваннями глядач(ок) і професійного журі — у розкладі вони були зазначені вдень, до самої церемонії нагородження, тож ці сеанси були б спойлером церемонії. Зрештою ні ці денні сеанси, ні показ «20 днів у Маріуполі» не відбулися. Фільмом-закриттям став переможець конкурсу, та до цього ми ще повернемося.

Оцінювати роботи мало міжнародне журі в складі дев’яти членів і членкинь. Серед іноземців у його складі — справді відомі у кінематографі імена. Об’єднує їх інтересна риса — всі вони пов’язані з Володимиром Зеленським. П’ятеро знімали документальні проєкти про нашу війну з українським президентом у кадрі: Шон Пенн — Superpower; Андре Сінґер і Лієв Шрайбер — Meeting Zelenskiy, Абель Феррара — Turn In The Wound; Майкл Вальдман — серіал Zelensky для BBC Two. А от оператор Бо Тернберґ приїхав до Києва як чоловік данської прем’єрки: поки та була на зустрічі глав держав, пан Тернберґ зустрічався з першою леді Оленою Зеленською та заскочив на фестиваль — вочевидь, також на запрошення Офісу президента.

До них долучилися ще троє українців: оператор Сергій Михальчук, акторка Ірина Мельник і Ольга Пантелеймонова — директорка великого продакшену UP Hub (раніше «Стар Медіа»). Залишається сподіватися, що українські представни(ці) в журі зуміли перекласти іноземним ті стрічки з конкурсу, у яких не було англомовних субтитрів — деякі роботи їх не мали, бо цього не було в технічних вимогах.

Як шість членів журі могли оцінювати конкурсантів без субтитрів — я не розумію. Хоча є сумнів, що журі взагалі переглянуло всі подані на конкурс стрічки: один з учасників розповів, що онлайн-переглядовку його фільму відкривали лише декілька разів, і жоден із сеансів не протривав повний хронометраж роботи.

Як я вже згадував, спершу в програмі анонсували сім конкурсних показів і три позаконкурсних, і кількість зросла до 20 і чотирьох відповідно. Припускаю, що сім первинних фільмів-конкурсантів були відомі ще до формального оголошення відбору — у розкладі досі можна побачити перші сім показів до 25 лютого, прописані окремо від решти. У такому разі журі справді могло переглянути їх заздалегідь і обрати переможцем «Довгу добу» Алана Бадоєва.

Чудовий український оператор (а нині військовий) Сергій Михальчук як представник журі на церемонії нагородження висловився наче щиро: мовляв, йому фільм Бадоєва справді дуже сподобався. Свою оцінку художньої сили «Довгої доби» я поки облишу — фільм за підходом подібний до «Зошита війни» Романа Любого, змонтований переважно з особистих відео українців, які вони викладали в соцмережі від початку повномасштабного вторгнення; та суттєво відрізняється за манерою досягнення драматизму (передусім музичним супроводом).

Інтересно інше: стрічка Бадоєва в українському кінотеатральному прокаті ще з 10 лютого, а на річницю вторгнення її показували по телебаченню на каналі «1+1» (за день до показу на фестивалі). А вже у день фестивального сеансу «плюси» виставили його і на YouTube. Трохи знайомі з кінофестивальною «кухнею» знають, що у конкурсній програмі не заведено показувати стрічки, які вже були у прокаті та викладені на онлайн-майданчиках (зазвичай правила це забороняють).

Але «душок» від такого нагородження навіть не в цьому. Алан Бадоєв — колишній бізнес-партнер і колега Володимира Зеленського, був режисером яскравого святкування Дня Незалежності й загалом з оточенням президента в гарних стосунках. Та й сама стрічка — продукт медіагрупи, вкрай лояльної до чинного очільника держави. Хоч-не-хоч це конфлікт інтересів і кидає на організаторів та відбірників (якщо вони були) тінь непотизму. Скидається на те, що журі «підсунули» правильного лавреата для почесного призу.

Стрічка Бадоєва — не єдина, яку нагородили на фестивалі Cinema for Victory. Журі розщедрилося ще на сім (7!) призів для авторів фільмів, які Держкіно та сам фестиваль чомусь назвали «номінантами». Хто не знайомий з термінологією: номінація — це висування, воно можливе на преміях, а от на фестивалях можуть нагороджувати та відзначати. Це черговий приклад цілковитого нерозуміння комунікаційниками того, як влаштований кінопроцес.

Призом глядацьких симпатій нагородили «Терикони» Тараса Томенка — чи не єдину картину зі справді хорошою фестивальною історією і, на мою думку, дуже сильну з точки зору художньої якості. Тож усього маємо дев’ять нагород на 20 фільмів — якось забагато. Якщо припустити, що сім з-поміж стрічок — учасниць конкурсу були відомі заздалегідь, постає питання: як багато з них зрештою нагородили?

Направду, кількість щонайменше дивних і непрофесійних рішень організаторів фестивалю зашкалює. На жаль, профанація — це лише вершина айсберга, бо з боку держави відбувається й відверте шкідництво. Це й ігнорування результатів конкурсів на посади та призначення у «ручному режимі», й протистояння Держкіно з Центром Довженка, і закриття пітчингу дебютів та підтримка натомість комерційних серіалів, і фактичне знищення Українського культурного фонду як незалежного органу та перетворення його конкурсу на контрольовану згори процедуру.

У січні 2024-го кінематографіст(к)и й команди деяких фестивалів зверталися до президента, прем’єра та голови парламенту з закликом спрямувати близько 600 мільйонів гривень бюджету Держкіно на потреби сил оборони. У заяві йдеться, що оскільки у спільноти немає довіри до агенції, гроші слід переказати туди, де вони найбільше потрібні. Нещодавно відповідний законопроєкт зареєстрували у Верховній Раді.

Та варто зауважити, що Cinema for Victory проводили приватним коштом — принаймні так стверджують у Держкіно. Зокрема, в агентстві відзначали допомогу фонду Community Organized Relief Effort, заснованого Шоном Пенном і Енн Лі. Тож організатори завше можуть сказати: мовляв, подію провели коштом залученого ззовні фінансування.

Але наскільки доцільно витратили ці кошти? На фестиваль Cinema for Victory вочевидь пішли великі гроші: церемонії провели з розмахом — хороші ведучі, виступи Тіни Кароль на відкритті та Наталії Могилевської на закритті, багато відомих гостей, брендволи, камери, красиві люди на стійці акредитації.

Чи не варто було б порадити шановному Шонові Пенну вкластися в щось корисніше замість створення нашвидкуруч фасадного новотвору? Якщо вже так хочеться провести саме фестиваль — можна підтримати вже наявний в Україні.

У нас є фестивалі з багаторічною історією, впізнаваними назвами, сталою авдиторією й міжнародною репутацією. Фестивалі, завдяки своєму попередньому досвіду здатні провести якісну й професійну подію для людей, а не для картинки, а ще зважено відібрати кіно й працювати з ним як належить.

Ці фестивалі нині виживають на морально-вольових зусиллях команд і завдяки підтримці закордонних партнерів. Через недофінансування з боку держави «скотився» Одеський кінофестиваль, зник на декілька років львівський Wiz-Art. А ще є MeetDocs і «Бардак» у Харкові, «ОКО» на Одещині, Миколайчук OPEN у Чернівцях, «Бруківка» у Кам’янці-Подільському, 4:3 в Івано-Франківську, у Києві — KISFF, Docudays UA, Тиждень критики та Sunny Bunny з «Молодістю».

Щоправда, на «Молодості» — найстаршому нашому кінофестивалі з уже 53-річною історією — доведеться зупинитися окремо. В складі оргкомітету Cinema for Victory — багаторічний директор і нині художній керівник «Молодості» Андрій Халпахчі. Я з великою шаною ставлюся до Андрія Яковича, ціную його смак і внесок у розвиток нашого фестивального життя та кінематографу загалом. Та коли ім’я звучить серед організаторів — це вже публічна відповідальність, тож і критикувати рішення пана Андрія будуть публічно.

Сподіваюся, що співпраця з ОП і Держкіно для Халпахчі — не голий опортунізм, а спроба убезпечити свій фестиваль. Але це шлях до ролі «адвоката диявола», про що заговорили вже після церемонії нагородження останньої «Молодості».

Тоді Андрій Якович намагався втихомирити «бунтівну молодь» після критичної щодо очільниці Держкіно пані Кудерчук промови режисера Ігоря Бабаєва та гучної реакції з зали. Нині ж це вже не спроба арбітражу, а повноцінна співпраця з токсичною чиновницею: портрет Халпахчі серед організаторів в одному ряду з портретом Кудерчук.

І це в оргкомітеті, який очолює продюсер «Свінгерів» Андрій Ногін. Можливо, він професіонал у своїй галузі, але який стосунок він має до документального кіно та культурної політики?

Крім них, тут тимчасовий очільник Мінкульту Ростислав Карандєєв, чиновниця з Офісу президента Олена Ковальська. А також Андрій Осіпов — продюсер ігрових фільмів і голова правління Одеської кіностудії, якого «Слідство.Інфо» у розслідуванні Pandora Papers пов’язало з нібито офшорами Володимира Зеленського.

Та найбільш таємничий з-поміж організаторів — Олег Яцура. У пресрелізах фестивалю він фігурує як директор громадської організації «Трибунал» — але невідомо, чим вона займається. Уже після церемонії закриття на його сторінці в фейсбуці з’явився пост, де куцо вказано (навіть без назви самої ГО), що вона «виступає за справедливість для України». Зареєстрований ще у 2014 році, «Трибунал» не має ні сайту, ні сторінок у соцмережах, ні публікацій про себе. Чим опікується Яцура серед організаторів — незрозуміло. Хоча, враховуючи його досвід у проведенні подій, можна припустити, що це, власне, технічні питання організації.

Цікаво, чи не Олег Яцура запрошував до співпраці у зв’язках з громадськістю компанію YULA. Формально саме їм можна дорікати сумнівною комунікаційною стратегією. Засновниця компанії — Юлія Яценко, дружина Анатолія Яценка (більш відомого як «Анатолій Анатоліч»). Її чоловік — у минулому багаторічний ведучий проєктів «1+1», а хрещений їхньої дитини — Вадим Переверзєв, шеф-редактор «Кварталу 95» й однокласник Зеленського.

Забагато збігів? Забагато.