Нині нас заплутує множинність думок, сторін, позицій, не завжди зрозуміло, на чиєму боці правда, розмаїття наративів оточує нас і змінює наш світогляд. Хочеться висловити, викричати все, що накипіло, але з певних причин і надалі таїться в нашій свідомості. Таку нагоду дає вистава «Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки», яка розповідає про біль очікування близьких із фронту, важкість вибору між двома ворожими сторонами і внутрішню трансформацію під час війни.
Постановка драматурга Максима Курочкіна, режисера Станіслава Мойсеєва, а також творчої команди на чолі з автором ідеї Денисом Блощинським та продюсеркою Анастасією Вергелес поєднує українські воєнні реалії з античними символами та архетипами. Постановка змушує глядачів замислитися, якою є перемога та її ціна, з якими викликами під час війни стикаються українці й українки, чи можемо ми знайти відповіді на гострі питання сучасності й чи готові їх почути.
Прем’єра вистави відбулась 5 грудня 2024 року в Києві в межах проєкту «Семантичний щит» — культурної ініціативи фундації «З країни в Україну», спрямованої на протидію російській пропаганді за допомогою театрального мистецтва і різних аудіовізуальних продуктів. За словами її співзасновника Дениса Блощинського, формат вистави дозволяє глядачам пережити описані події тут і зараз, поринути у світ героїв, осягнути складні теми через емоції та роздуми.
Денис Блощинський
«Ми вже більше не можемо відповідати на пропаганду просто словами й аргументами. Нам потрібно створювати власні наративи, займати дуже чітку суб’єктну позицію й у ній діяти. Ми повинні активно розвивати мистецькі продукти: фільми, вистави, книжки, перформанси, концерти, пісні, які описуватимуть нашу реальність такою, як ми її бачимо», — розповідає автор ідеї Денис Блощинський.
Сюжет вистави
Сергій (Дмитро Чернов) — військовий, який приїхав додому в прифронтове місто на коротку відпустку, приходить до цікавої експрес-перукарні, де з ним спілкуються три її працівниці на чолі з Касею. Її слова змушують героя замислитися над тим, як війна змінює людину, якою є ціна перемоги й що взагалі означає перемогти. Протягом постановки Сергій проходить через кілька різних ситуацій, де знову зустрічає тих самих дивних перукарок, проте вже в інших амплуа. Зокрема, Кася (Валерія Ходос) постає також в образах Кассандри, давньогрецької провісниці, яка знає майбутнє, але не здатна на нього вплинути, і Каті, доньки проросійського вчителя української мови з так званої ДНР.
По закінченні відпустки головний герой повертається на фронт, де в нього і його побратима влучає керована авіаційна бомба. Товариш Сергія гине, а сам він потрапляє в полон.
Емоційна розрядка
За словами Дениса Блощинського, після прем’єрних показів глядачі дивувалися, як точно й чесно постановка передає все те, що крутиться в них у голові. Гострі й болючі теми невизначеності долі близьких на фронті, впливу пропаганди, відсутності контролю над власним життям під час війни виносяться на сцену з усією відвертістю.
Утім, не лише глядачі можуть видихнути, вільно проживши емоції, позитивні чи негативні. Самі актори мали змогу відчути сценарій по-своєму: викричатися, вилаятися, виплеснути те, що всередині.
«Це не просто мистецький продукт, не просто вироблення якоїсь пластмасової історії. Це вільна робота вільних людей на певну тему — тему війни. Ми дозволили учасникам творчого процесу повністю самовиразитись. Ми не диктували їм, що та як робити, а сприяли тому, аби вони самі шукали рішення згадуваних у сценарії проблем», — каже автор ідеї Денис Блощинський.
«Ой у лузі…» чи мать городов рускіх?
У широкому інфопросторі людина стикається з безліччю думок і позицій. Хтось по-своєму трактує історію. Хтось використовує символи й образи, аби навішати ярликів, завуалювати істину чи викликати в аудиторії відчуття згуртованості проти опозиції. Цей дзвін звідусіль — ця пропаганда — гомонить у нашій свідомості, іноді перекручуючи реальність настільки, що ми самі починаємо в ній сумніватися. Зокрема, і цю проблематику розкривають «Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки».
Фактично вистава зображує дві протилежні сторони: проукраїнську й проросійську, утворені в тому числі під тиском тієї самої пропаганди. Показує, як людей з однієї області може розділити й перетворити на ворогів лінія фронту. І, звісно, до гучних наративів додається й біль від втрат, прильотів, травм, смертей.
«Київ — рускій город, народ обдурили, майдан проплачений…», «Одесу подарувала Єкатєріна, а Крим — Хрущов» — уже набридлі всім пропагандистські штампи в постановці висвітлюються крізь призму абсурду й сюрреалізму. Гучна музика, розкидані по підлозі червоні квіти, штучний дим. Відчуття, ніби хтось спроєктував твої думки на сцену, а трійка дияволят тисне й тисне своїми гучними наративами. Спочатку перукарки-провісниці викрикують свій біль, згадують полеглих близьких, а потім ураз істерично сміються без певної на те причини. Гра емоціями, подекуди безсенсовість ситуацій та інтерпретацій змушують замислитися: а чи справді автори умисно вдалися до абсурдизму, чи пропаганда сама собою вже така?
Родина сепаратистів у тимчасово окупованому Донецьку, у полоні яких перебуває Сергій, намагається нав’язати йому проросійські наративи. Аж раптом влада в місті змінюється й ті, хто кричали, що Україну вигадав Ленін, починають співати «Ой у лузі…». Модератор пояснює: «Там щось сталося. Десь там, у зорях, у їхніх орбітах… І все змінилося. Люди говорили одне. Потім стали говорити інше». Вистава демонструє, як одні наративи під впливом змін політичної ситуації миттєво можуть трансформуватися в інші, так, що народ навіть того й не помітить.
Особисте, що вийшло на сцену
— Ти мене любиш?
— Ох ти ж маніпулятор…
— Просто запитую тому, що я тебе люблю.
— […] Якби любив, був би зі мною.
— Я тебе люблю. Тому я там, де є.
Такий діалог відбувається між військовим Сергієм і його коханою Оксаною в останній вечір відпустки чоловіка. На прикладі цієї пари вистава розповідає про українські сім’ї та їхнє життя протягом війни: з якими проблемами вони зіштовхуються, як змінюються стосунки, як відновлюються військові, як вони повертаються з фронту. Подібні проєкти важливі, зокрема, для родичів і близьких військовослужбовців. Так, Олеся Ауліна, дружина зниклого безвісти командира патрульного катера «Слов’янськ» Дамира Ауліна, у коментарі «Суспільному. Одеса» ділиться, що постановка дає змогу відчути підтримку, побачити, що ти не один.
Під впливом суспільно-політичних процесів, під впливом війни відбувається наша внутрішня трансформація. Саме вона є центром вистави. Автор ідеї Денис Блощинський розповідає, як зі своїми міркуваннями й задумом він прийшов до сценариста й чинного військового Максима Курочкіна. Їхні два досвіди зустрілися й перетворилися на щиру, чесну постановку, що зачіпає важливі теми й тривоги на особистому рівні.
«Вистава виявилась такою трушною, бо вона вийшла з полів, з українського Сходу, з Донецька, з Горлівки, з Луганська, з Маріуполя. Велика частина нашої команди — це дружини, сестри, матері військових. У проєкті немає нічого штучного — це все власний пережитий досвід, який виплеснувся на сцену», — ділиться Денис Блощинський.
На межі зі смертю або поза нею
Дехто може вважати, що вже здатний(а) вгамувати паніку під час сигналів тривоги чи звуків вибухів десь удалині, утім, коли посередині вистави раптово з’являється Модератор і попереджає, що зараз на Сергія та його побратима в окопі прилетить КАБ, головний герой потрапить у полон, а його товариш загине, усередині вас усе стиснеться й ви завмрете в очікуванні імітаційного вибуху. Та його не буде. Тиша. У залі темно, загиблий військовий виходить за лаштунки в білому, небесному світлі прожектора. Сцена прильоту не тригерить, не лякає, та все ще дозволяє пережити відповідні емоції.
Товариш головного героя гине, та залишається із Сергієм у його пам’яті. Він приходить до нього в уяві, говорить із ним, жартує, пригадує минуле. Це дозволяє Сергієві ніби видихнути на мить, знову побути поруч із близькою людиною. Так і дехто з нас згадує своїх родичів, друзів, подруг, подумки з ними розмовляє, міркує про них. Метафори у виставі дозволяють у м’якій формі прожити втрату, відрефлексувати її і водночас заспокоюють: «Ти не один зі своїм болем. Ти не один».
Вистава «Три швидкі та модні в цьому сезоні перукарки» одночасно дозволяє і напружитись, відчути, як болісно стискається серце, і відпустити цей біль, видихнути, відчути себе в колі людей, які розуміють твої почуття. І також змушує замислитися. Якою є перемога? Скільки варто за неї заплатити? Що чекає нас після її здобуття? Аби таки відповісти на ці та інші запитання, вистава мусила б тривати нескінченно. Утім, як сказав Модератор:
«Пропоную завершувати. На якесь логічне завершення ви все одно не вийдете. Є такі п’єси — як ремонт. Треба просто закінчити. Будь-які асоціації з “просто прєкратіть стрєлять” вважаю недоречними та образливими».
