«Блокпост» Антона Несміянова — п’єса, що описує перші години повномасштабного вторгнення. Її премʼєра відбулася ще навесні 2022 року на сцені національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки. А згодом була перекладена на кілька європейських мов. Так, нещодавно, у Німецькому державному театрі міста Тімішоари, режисер п’єси Олександр Степанцов поставив її з румунськими акторами.
У треті роковини початку повномасштабного вторгнення вистава «Блокпост» повернулася на сцену театру Лесі України, показавши історію, під час якої почалася велика війна.
У центрі подій — блокпост, що розташований по дорозі до Києва, який зібрали «з бруду та палиць» і лишили дідові на чергування в ніч з 23 на 24 лютого, пообіцявши змінити його вранці. До нього приходить онук, приносить чай і рибальський стілець, який дід усе відкладав «на потім». Війна починається з вибухів, після чого через блокпост проїжджають різні люди, які розповідають новини і пропонують забрати онука, щоб виїхати, але той відмовляється, кажучи: «Це моя земля, і я не можу її покинути».
Ця постановка дуже точно передає початок війни, коли ще 23 лютого чимало з нас говорили, що «нічого не буде», а 24-го стояли перед екранами телевізорів, з відкритими ротами не вірячи своїм вухам і очам. Ось ці тривожні дзвінки: «почалося». Весь зал здригався, кожен раз коли лунали звуки вибухів. Ми вже не зможемо без емоцій сприймати звуки повітряної тривоги, не зможемо спокійно дивитися бойовики в кінотеатрах. Це травма, яка залишиться з нами на все життя.
Вистава «Блокпост» складена зі свідчень реальних людей, тому актори на сцені втілюють не так конкретних персонажів, як певні типажі українців у першу добу вторгнення. Їхні реакції на початок повномасштабної війни коливається від «я нікуди не поїду, це мій будинок, і я готова за нього вмирати» до «треба тікати подалі». Це і мати з донькою з Донецької області, які вже втекли від війни вдруге. Показали й тих, хто, незважаючи на всі злочини, що вже встигла зробити Росія, вірив, що — «це ж наші брати», «ми з ними воювали проти Гітлера», «вони прийшли нас рятувати».
Центральною емоцією вистави була паніка, що охопила людей на початку повномасштабної війни. А її осердям став монолог Таїсії Бойко — акторки, що грала роль «тої, що залишається»: коли у виставі почали лунати перші вибухи, вона зі своїм чоловіком перша приїхала до блокпоста. Коли її спитали чому ж вона не поїде на захід, жінка почала майже кричати про те, що вона нікуди не поїде з рідного дому. Актори майстерно передали всі емоції, а зала поринула у співпереживання болючого і знайомого багатьох досвіду вимушеної втечі з власної оселі.
