Книжки для дітей, які допоможуть іноземцям зрозуміти Україну

авторка Юлія Колісник - 18.03.2025 в Книжки

«За що вони борються?..» — на жаль, за десять років російської війни проти України це запитання й досі можна почути від іноземців, далеких від українського контексту. На цьому полі нам належить ще безліч інтелектуальних битв за власну ідентичність, і дієвою зброєю, чи то пак м’якою силою, у цій просвітницькій місії є насамперед література.

За роки незалежності на світовому ринку зʼявилося багато якісних і важливих перекладів й охопити всі одним текстом неможливо. Однак ми уклали список тих книжок, які станом на сьогодні хотіли б порадити друзям і партнерам, адже він виростає як відповідь на численні запити закордонних бібліотек, видавництв, посольств та інституцій, які хочуть ділитися знаннями про Україну для своїх аудиторій. 

У цій добірці представлено 100 книжок — з України або про Україну, — які видані після 1991 року, написані в різних жанрах на широке коло тем, кожна з них у свій спосіб репрезентує українську ідентичність. У переліку ми зосередилися на перекладах англійською, німецькою та французькою мовами. Це 17 книжок для дітей, 23 нонфікшн видань про культуру, 20 книжок про історію та політику, 29 книжок художньої прози та 11 поетичних збірок.

Список також доступний українською й англійською мовою на сайті Українського ПЕН, матеріал Юлії Колісник переклала Анна Вовченко. Пруфрідер — Крістофер Етвуд.

«Книга-мандрівка. Україна» | Travelbook. Ukraine

Ця книга запрошує у мандрівку Україною, розповідаючи 1200 унікальних фактів про країну та її мешканців: мальовничі місця, які варто відвідати; захопливі культурні досягнення; видатні особистості та переломні моменти, які вплинули на хід історії та життя українців. Ця книга створена з відкриттів, які змушують поглянути на Україну по-новому. Видання, орієнтоване і на дітей, і на дорослих, чудово підходить для сімейного читання. 

«Війна, що змінила Рондо», Романа Романишин, Андрій Лесів | How War Changed Rondo, Romana Romanyshyn, Andriy Lesiv

Данко, Зірка та Фабіан мирно живуть у маленькому містечку Рондо, чарівному та радісному місці, де навіть квіти співають! Усе ідеально… до фатального дня, коли настає війна. Не маючи досвіду переживання війни, жителі не знають, що робити. Вони намагаються поговорити з нею, потім побороти її, але все марно. Тільки сила світла і єдности може привести Рондо до перемоги… Ця книжка-картинка з України облетіла світ у багатьох перекладах і виборола чимало міжнародних нагород.

My Dearest Dido: The Holodomor Story, Marion Mutala

Белетризоване листування між головними героями — дідом Богданом та його онукою-підліткою Ганнусею — розповідає читачеві пронизливу історію про один із найжорстокіших злочинів проти людства — Голодомор, або Великий український голод, організований радянською владою для знищення українців. Такий формат подачі (белетристика на основі документальних свідчень) авторка обрала спеціально для юної аудиторії, аби пояснити складну історичну тему простими для розуміння словами.

«Майя та її мами», Лариса Денисенко | Maya and Her Friends: A Story About Tolerance and Acceptance to Support the Children of Ukraine, Larysa Denysenko

Ця книжка-картинка вперше вийшла в Україні у 2017 році під назвою «Майя та її мами». Однак її британське видання побачило світ уже в розпал війни у 2023 році, що наклало відбиток на позиціювання: книжка про толерантність стала також символічним жестом на підтримку дітей України, а передмову до цього видання авторка написала в коридорі свого помешкання, ховаючись від російських ракетних обстрілів. Окрім того, трішки змінилася назва, але історія залишилася такою ж позитивною та цікавою.

«Зірки та макові зернята», Романа Романишин, Андрій Лесів | Stars & Poppy Seeds, Romana Romanyshyn, Andriy Lesiv

Як донька відомих математиків, Флора понад усе на світі любить рахувати. Вона рахує все навколо — тварин, піщинки на пляжі та букви у татовій газеті. Коли дівчинка дивиться на Чумацький Шлях, вона замислюється, як порахувати безмежну кількість зірок. Це взагалі можливо? Невже нічне небо настільки заповнене зірками, що навіть усіх цифр, які вона знає, не вистачить, щоб їх порахувати?.. «Зірки та макові зернята» — ще один винятково естетичний літературний витвір відомого творчого дуету з України.

Our World: Ukraine, Kateryna Yehorushkina

Серія «Наш світ» видавництва Barefoot Books знайомить наймолодших читачів з культурами різних країн у форматі зручних настільних книжок. До того ж писати такі книжки доручають локальним авторам залежно від країни. «Слава Україні!» — промовляє книжка вже з перших сторінок і запрошує провести день по-українськи: розписати писанки, поїсти борщу, пограти на бандурі й навіть вивчити кілька слів українською з посібниками з вимови, що супроводжують історію.

A Cool History of Ukraine: From Dinosaurs till Now, Inna Kovalyshena

Чудовий нонфікшн для допитливих дітей, які хочуть знати більше про Україну, але не знаходять її у своїх підручниках історії. Ця стильно ілюстрована книга запрошує на екскурсію Україною минулого й сьогодення, розказану голосами чотирьох друзів із різних куточків країни. Які динозаври жили в Україні? Хто боровся за її незалежність? Чому козаки були такими славними? Чому росіяни вічно нападають на українців? Це лише деякі з питань, які досліджують оповідачі книжки, розповідаючи про Україну в усі її буремні та звитяжні епохи.

«Листи на війну. Діти пишуть солдатам», Letters on the War: Children Write to Soldiers

У цій барвистій білінгвальній книжечці зібрані листи, написані українськими дітьми до солдатів у війні, що на час публікації видання (2015 рік) називалася ще тільки збройним конфліктом на Сході України. На жаль, актуальна вона й дотепер, адже апелює до цінності миру, за який українцям досі потрібно боротися. Двомовність книжки робить її доступною як українським дітям, так і їхнім іноземним одноліткам, і може стати містком для порозуміння в розмовах про війну та почуття, що вона неодмінно приносить у життя кожного, хто з нею стикається.

«Історії хоробриків із Горішкових Плавнів», Катерина Єгорушкіна | Fearless Stories, Kateryna Yegorushkina

Горішкові Плавні — особливе лісове містечко, де ростуть найсмачніші горіхи у світі! Тут усі тварини живуть у мирі та злагоді: розважаються й навчаються, захищають одне одного, випробовують свою сміливість і, найголовніше, вчаться не боятися нічого й нікого на світі. У невимушеній манері книжка навчає, як маленькими хитрощами побороти великі дитячі страхи.

«Жовтий метелик», Олександр Шатохін | Yellow Butterfly: A story from Ukraine, Oleksandr Shatokhin

Книжка-володарка кількох світових нагород, «Жовтий метелик» розповідає історію самими лише зображеннями. Маленька дівчинка чарується жовтими метеликами на тлі чистого блакитного неба. Використовуючи кольори свого національного прапора, автор створив глибоко емоційну й метафоричну розповідь про війну, де яскраве світло межує з бездонними тінями, а жовті метелики не лише зачаровують, але й пробуджують надію на майбутнє.

Unconquered. The Big Book Of Bravery

Чому Росія напала на Україну? Хто такі українці? Чому вони не здаються? Які уроки щоденно виносять? Відповіді на ці та інші запитання подано доступно й захопливо, з ілюстраціями та легким гумором — для юних, але вже зацікавлених у політиці читачів. Розповідь про мужність, описану в цій книжці, триває.

«36 і 6 котів», Галина Вдовиченко | 36 and 6 Cats, Halyna Vdovychenko

36 і 6 котів стояли перед пані Креповою одного дощового вечора і просили впустити їх до її маленької квартири. Саме так: 36 дорослих котів і 6 кошенят — усі з оригінальними іменами та яскравими характерами! Коти перевернули життя пані Крепової та її племінника Стаса з ніг на голову, але зрештою все обернулося на добре… Це перша котокнижка із серії, що стала справжнім бестселером сучасного українського дитліту.

«Велике місто, маленький зайчик, або Мед для мами», Іван Малкович | A Small Bunny in the Big City or Honey for Mommy, Ivan Malkovych

Зворушлива оповідка для наймолодших читачів. Мама Кролика застудилася, тож турботливий малюк вирушає на пошуки цілющого й запашного меду для неї. Але він такий маленький і беззахисний у великому місті… Які ж небезпеки чигають на нього за порогом дому? Тепла історія з цікавим сюжетом, щасливим кінцем та дуже затишними ілюстраціями — саме те для вечірнього читання.

«Морськосвинський детектив», Іван Андрусяк | Guinea Pig Investigates, Ivan Andrusiak

У тваринному світі — зовсім як у людей — вирує своє життя, і часом там теж стаються злочини. Тоді до роботи береться морський свин Жерар! Він-бо знаний детектив, і всі домашні та вуличні тварини можуть покластися на нього. Однак відомо, що Жерар неабиякий ласун і розслідує справи лише за ласощі. Жерар з’ясовує, хто викрав котячий сніданок, досліджує найтемніші вулиці міста та дізнається, хто криється за таємничою фігурою монстра, який лякає всіх домашніх тварин…

«Чудове чудовисько», Сашко Дерманський | Marvelous Monster, Sashko Dermanskyi

«Чудове чудовисько» — перша книжка однойменної трилогії одного з найулюбленіших сучасних українських дитячих письменників Сашка Дерманського. Це історія про дружбу третьокласниці на ім’я Соня та Чудовиська з чарівного лісу, скорочено — Чу. Книга сповнена магії, гумору, пригод і несподіваних поворотів, які триматимуть увагу читача до останньої сторінки. А повноколірні ілюстрації української художниці Дарини Камінської надають історії ще й візуальної привабливості.

«Шапочка і кит», Катерина Бабкіна | Cappy and the Whale, Kateryna Babkina

Коли восьмирічний Шапочка виявляє кита, що плаває за вікном його спальні, він неабияк дивується. За весь час у лікарні хлопчик прочитав багато книжок, але жодна не повідала про такі дива. Згодом кит стає для Шапочки найкращим другом і допомагає йому на довгому й виснажливому шляху одужання від лейкемії… Кажуть, «Шапочка і кит» — це дуже доросла книжка для дітей, але насамперед вона про дружбу і надію, якої так потребують пацієнти з онкологічними захворюваннями.

«Зубр шукає гніздо», Оксана Була | The Bison Is Looking For a Nest, Oksana Bula

Ця книга для наймолодших розповідає дві чарівні історії з лісу: з одного боку, ми дізнаємося про ведмедя, який хоче відчути зиму й чинить опір зимовій сплячці, поки його не наздожене втома. З іншого боку, ми супроводжуємо бізона, який не хоче нічого, крім того, щоб мати можливість спати в холодну пору року, хоча його вид не впадає у сплячку. Завдяки протилежним поглядам на тему сну та відпочинку книга спонукає до роздумів і дискусій, а також пропонує ігровий підхід до сну, що подобається і дітям, і батькам.

Матеріал підготовлений у партнерстві Українського ПЕН та медіа «Сенсор»

авторка
Юлія Колісник

Поетичні книжки, які допоможуть іноземцями зрозуміти Україну

авторка Юлія Колісник - 18.03.2025 в Книжки

«За що вони борються?..» — на жаль, за одинадцять років російської війни проти України це запитання й досі можна почути від іноземців, далеких від українського контексту. На цьому полі нам належить ще безліч інтелектуальних битв за власну ідентичність, і дієвою зброєю, чи то пак м’якою силою, у цій просвітницькій місії є насамперед література.

За роки незалежності на світовому ринку зʼявилося багато якісних і важливих перекладів й охопити всі одним текстом неможливо. Однак ми уклали список тих книжок, які станом на сьогодні хотіли б порадити друзям і партнерам, адже він виростає як відповідь на численні запити закордонних бібліотек, видавництв, посольств та інституцій, які хочуть ділитися знаннями про Україну для своїх аудиторій. 

У цій добірці представлено 100 книжок — з України або про Україну, — які видані після 1991 року, написані в різних жанрах на широке коло тем, кожна з них у свій спосіб репрезентує українську ідентичність. У цьому переліку ми зосередилися на перекладах англійською, німецькою та французькою мовами. Це 29 книжок художньої прози, 23 нонфікшн видань про культуру, 20 книжок про історію та політику, 11 поетичних збірок та 17 книжок для дітей.

Список також доступний українською й англійською мовою на сайті Українського ПЕН, матеріал Юлії Колісник переклала Анна Вовченко. Пруфрідер — Крістофер Етвуд.

What We Live For, What We Die For: Selected Poems, Serhiy Zhadan

Це перша поетична збірка англійською мовою всесвітньо ключового українського автора Сергія Жадана. У цих сильних і доступних оповідних віршах змальовані сміливі портрети життя на понівечених війною та злиднями вулицях, де діти підраховують кількість місцевих смертей, а романтика життя постає лиш далеким спогадом. У традиції Тома Вейтса, Чарльза Буковскі та Вільяма С. Берроуза Жадан створює нову поетику втрати. Та попри похмуру тональність, вірші Жадана осяяні магією побутової деталі, відчуттям надії та усвідомленням того, що воля описуваного народу непохитна.

A Crash Course in Molotov Cocktails, Halyna Kruk

Критики охрестили цю збірку «путівником по емоційній боротьбі України». Вірші-свідчення однієї з найвідоміших українських поеток Галини Крук є водночас і захопливими, і філософськими, і візіонерськими. Ця збірка вийшла у розпал війни, у травні 2023 року, і стала зболеним поетичним голосом українців, який дедалі гучніше лунає у світі. Ведучи за собою у найтемніші простори воєнної реальности, авторка, однак, доводить що світло мови може стати уявним щитом.

A Ukrainian Dictionary of War

Напад Росії на Україну — це також і напад на її мову, що попри спекулятивні намагання ворога лише утверджується серед українців. У воєнний час вона також зазнає трансформацій. «Український словник війни» фіксує фрагменти досвіду, проговореного мовою українських реалій. У 2022 році поет Остап Сливинський взяв на себе роль лексикографа воєнного часу, ретельно збираючи та укладаючи словник свідків російського вторгнення. Серед голосів, представлених у цьому «словнику», — ті, хто був змушений покинути свої домівки й вирушити у безвість, волонтери, медики, солдати, громадські активісти та митці — їхні історії об’єднують нові сенси знайомих слів і нові слова для не знаних раніше явищ.

«Зимовий король», Остап Сливинський | Winter King, Ostap Slyvynsky

Остап Сливинський — поет повсякденних речей. Він пише про дитячі ігри, старі дерева та родинні історії. Але те, що виходить з-під його пера — це портрет епохи, адже окремі голоси та спогади він досліджує на предмет слідів великих історичних подій. Дивовижна увага до деталей виливається у красиві та загадкові тексти, які спонукають до багаторазового перечитування, щоразу знімаючи ще один шар реальності. Ця книжка містить найкраще вибране з трьох попередніх збірок поета.

Selected Poems, Oksana Zabuzhko

Клітемнестра, яка планує вбивство свого чоловіка, Офелія, що критикує свого творця, та (зовсім несподівано) репортаж із Чорнобиля на наступній сторінці — це сюжети англомовної поетичної збірки видатної української письменниці Оксани Забужко. Її витончена дотепність та філософська проникливість нагадують Віславу Шимборську або Адама Загаєвського. Почергово актуальна та іронічна, її поезія стоїть поряд із найкращими та найважливішими творами Європи за останні пів століття.

Words for War: New Poems from Ukraine

Ця антологія, видана у 2017 році, фіксує російську війну проти України в тій проміжній фазі між початком бойових дій і повномасштабним вторгненням, коли здавалося, що світ про українців забув. Вона об’єднує деякі з найбільш переконливих поетичних голосів з різних регіонів України. Молоді та літні, жіночі та чоловічі, похмурі та іронічні, трагічні та грайливі, сповнені надзвичайного жаху та звичайних людських радощів, ці голоси відтворюють людське звучання війни у всій її трагічній складності.

«Бог свободи», Юлія Мусаковська | The God of Freedom, Yuliya Musakovska

Найновіша поетична збірка Юлії Мусаковської «Бог свободи» розкриває пейзаж неспокійної сучасної України. Рівною мірою інтимні та експансивні, ці вірші розповідають про соціальну боротьбу жінок та їхніх родин, травму солдатів, які повертаються додому, та майбутнє народу в тіні війни та його бурхливого минулого. Яскрава, актуальна та майстерна, ця книга сповнена глибоких прозрінь та захопливого красномовства.

«Ніхто нас тут не знає, і ми нікого», Катерина Калитко | Nobody Knows Us Here & We Don’t Know Anyone, Kateryna Kalytko

Ця вишукана поетична збірка Катерини Калитко розповідає про розлуки та зміни, натякаючи на війну, що триває в Україні. Можна інтуїтивно здогадатися, що лаконічно зображені персонажі — це кримські татари, євреї або переміщені громадяни України, біженці з окупованих територій. Однак ці від’їзди та розставання, гостре відчуження й біль, що пронизують вірші, можна також прочитати як елементи більш філософської та глобальної матриці, актуальної для будь-якого регіону і кожної людини. Адже це сфера універсального міфу про дім та його втрату, подібно до вигнання з Едемського саду. Візуальні образи авторки винятково деталізовані, а її поетична мова багата й соковита.

Hommage à l'Ukraine

По-справжньому світ звернув увагу на Україну лише 24 лютого, і Франція не виняток. У новинах почали з’являтися не знайомі досі назви, означені битвами і трагедіями: Буча, Маріуполь, Харків, Азовське море, Дніпро… Ця збірка текстів виникла з бажання французів дізнатися, що ж за країна стоїть за цими назвами і хто її народ. Так, п’ятнадцять українських авторів різного віку та походження, як російськомовних, так і українськомовних, розповіли про місце, яке символізує «їхню» Україну. Читач дізнається, що це не просто якась земля за Карпатами, а перспективна країна з багатовіковою культурою і, зокрема, талановитою літературною сценою, про яку у Франції досі мало знають.

Ukraine : 24 poètes pour un pays

Як переважна більшість українських антологій, виданих за кордоном, ця книга народилася з розпалу війни в Україні. Вона об’єднує українських поетів, які є учасниками спротиву. Подібно до національного героя Тараса Шевченка, деякі з них утверджували ідентичність нації перед обличчям агресії. Інші, як Василь Стус, письменник і дисидент, пережили боротьбу проти нацизму, сталінізму та холодної війни. Наймолодші, як Елла Євтушенко (укладачка антології), належать до покоління Гідності, народженого після розпаду СРСР, яке завжди знало незалежну Україну. Через них на цих сторінках дихає дух Майдану: дух чоловіків і жінок, які хочуть вільно обирати майбутнє своєї країни.

«Бабин Яр. Голосами», Маріанна Кіяновська | The Voices of Babyn Yar, Marianna Kiyanovska

У збірці «Бабин Яр. Голосами» українська поетка Маріанна Кіяновська вшановує пам’ять жертв Голокосту, розповідаючи їхні історії жаху, смерті та виживання і проєктуючи власні уявні голоси. Витончені та ретельно інтоновані вірші передають досвід звичайних цивільних людей, які пережили нестерпні події, що призвели до масового розстрілу у Бабиному Яру в Києві. Задумана як данина пам’яті загиблим, книга порушує складні питання про пам’ять, відповідальність і вшанування тих, хто став свідком зла на межі з невимовним.

Матеріал підготовлений у партнерстві Українського ПЕН та медіа «Сенсор»

авторка
Юлія Колісник

Прозові книжки, які допоможуть іноземцями зрозуміти Україну

авторка Юлія Колісник - 18.03.2025 в Книжки

«За що вони борються?..» — на жаль, за одинадцять років російської війни проти України це запитання й досі можна почути від іноземців, далеких від українського контексту. На цьому полі нам належить ще безліч інтелектуальних битв за власну ідентичність, і дієвою зброєю, чи то пак м’якою силою, у цій просвітницькій місії є насамперед література.

За роки незалежності на світовому ринку зʼявилося багато якісних і важливих перекладів й охопити всі одним текстом неможливо. Однак ми уклали список тих книжок, які станом на сьогодні хотіли б порадити друзям і партнерам, адже він виростає як відповідь на численні запити закордонних бібліотек, видавництв, посольств та інституцій, які хочуть ділитися знаннями про Україну для своїх аудиторій. 

У цій добірці представлено 100 книжок — з України або про Україну, — які видані після 1991 року, написані в різних жанрах на широке коло тем, кожна з них у свій спосіб репрезентує українську ідентичність. У цьому переліку ми зосередилися на перекладах англійською, німецькою та французькою мовами. Це 29 книжок художньої прози, 23 нонфікшн видань про культуру, 20 книжок про історію та політику, 11 поетичних збірок та 17 книжок для дітей

Список також доступний українською й англійською мовою на сайті Українського ПЕН, матеріал Юлії Колісник переклала Анна Вовченко. Пруфрідер — Крістофер Етвуд.

«Польові дослідження з українського сексу», Оксана Забужко | Fieldwork in Ukrainian Sex, Oksana Zabuzhko

Один із найбільш знакових романів часів незалежности України. «Польові дослідження з українського сексу» — це історія особистого бунту однієї жінки, спровокованого головним літературним скандалом десятиліття. Роман, що закарбувався в історії літератури як феміністичний, розповідає історію складних стосунків між українською поеткою Оксаною та амбітним скульптором Миколою, а також є полотном саморефлексії головної героїні щодо її сексуальности, особистісного становлення, культурної та національної ідентичности. 

«Музей покинутих секретів», Оксана Забужко | The Museum of Abandoned Secrets, Oksana Zabuzhko

Охоплюючи шістдесят буремних років української історії та життя кількох поколінь, ця сага сплітає драматичну й заплутану павутину кохання, сексу, дружби та смерті. У центрі історії — три жінки, пов’язані покинутими таємницями минулого; звідси й назва роману, де «музей» — це сховище історій. Сюжет рухає розслідування загадкової смерті воячки Української повстанської армії (УПА). Авторка розкриває багатоаспектну природу існування в умовах складності історії та внутрішніх протистоянь людей, здійснюючи переходи між часами та поколіннями.

«Сестро, сестро», Оксана Забужко | Oh Sister, My Sister, Oksana Zabuzhko

Інтенсивні стосунки між сестрами або дівчатами є центральною темою збірки малої прози «Сестро, сестро». Композиційно вона складається зі спогадів і оповідань про героїнь різного віку та в різних життєвих обставинах. Водночас в оповідях простежуються особисті та політичні наративи України з перспективи жінок-оповідачок, які зростали в різний час за різних життєвих обставин. Уперше видана у 2003 році, книжка вже стала сучасною класикою, як і чимало інших творів авторки.

«Інтернат», Сергій Жадан | The Orphanage, Serhiy Zhadan

Гостросюжетний роман про долі жителів сходу України. Коли ворожі солдати вдираються в сусіднє місто, Паша, вчитель української мови, вирушає до інтернату, де живе його племінник Саша, тепер уже на окупованій території. Потрапляючи в зону бойових дій, перетинаючи мінливі кордони та укладаючи непрості союзи, Паша усвідомлює, кому він насправді відданий, у дедалі відчайдушнішій боротьбі за те, щоби врятувати Сашу й повернути його додому.

«Ворошиловград», Сергій Жадан | Voroshilovgrad, Serhiy Zhadan

Ворошиловград — радянська назва українського міста Луганська. В однойменному романі Сергія Жадана у поетичній та виразній манері поєднуються магічний реалізм і гостросюжетний дорожній роман. Власник заправки в донбаських степах планував коротку поїздку до брата, але, опинившись поблизу міста свого дитинства, Герман намагається знайти відповіді на багато запитань: хто він і що для нього важливо, за що він тримається і за що готовий боротися.

«Непрості», Тарас Прохасько | Earth Gods: Writings from Before the War, Taras Prokhasko

Магічний реалізм від одного із сучасних класиків української літератури. Роман, дія якого розгортається між двома світовими війнами поблизу Ялівця в українських Карпатах, документує крах грандіозних наративів минулого, уособлених тут карпатськими богами. Майстер рефлексивної, тонко нюансованої прози, Прохасько сплітає воєдино оповідні нитки, що свідчать про витонченість та інтегрованість української культури у світову.

«Московіада», Юрій Андрухович | The Moscoviad, Yuri Andrukhovych

Дні молодого українського поета і студента Літературного інституту в Москві наповнені нескінченними пиятиками та сексуальними пригодами. Аж поки одного дня рутинне «катання на козлах» не приводить поета до підземель московського метро, де він стає свідком жахливого симпозіуму відомих мерців… 

«Московіада» — один із культових романів відомого українського письменника Юрія Андруховича, сповнений гротескних і сюрреалістичних моментів, а також реалій часу, що супроводжував розпад комуністичної імперії. Написаний понад тридцять років тому, у 1992 році, роман видається надзвичайно актуальним і сьогодні, під час неминучого й тепер уже остаточного розпаду тієї самої імперії.

«Рекреації», Юрій Андрухович | Recreations, Yuri Andrukhovych

Четверо поетів збираються у містечку Чортопіль на «святі воскресаючого духу» — оргії попкультури, громадянської дисфункції, національної гордости та сексу. Роман карнавальної вітальности та гострої соціальної критики, він оспівує новознайдену свободу та рефлексує над суперечностями пострадянського суспільства, захоплює читача своєю екстравагантністю та ексцентричним розмаїттям. «Рекреації» зарекомендували Андруховича як витонченого, але спокусливо читабельного письменника-коміка з проникливим розумінням свого нестабільного часу.

«Лексикон інтимних міст», Юрій Андрухович | Lexicon of Intimate Cities, Yuri Andrukhovych

Міський кочівник з Радянського Союзу, автор мандрує дорогами світу й роками свого життя, розповідаючи безліч подорожніх історій. Він описує соціологію вуличної музики Берліна, блукання покинутими садами Детройта, мандри Одесою, Харковом, Парижем, Прагою, Штутгартом, Торонто, Ужгородом, Венецією… Так складається абетка зі 111 населених пунків на трьох континентах. У цьому оригінальному есеїстичному виданні Андрухович поєднує щирі історії з політичною полемікою, кліше з прозріннями й анекдоти з романними чернетками.

«Карбід», Андрій Любка | Carbide, Andriy Lyubka

П’яний учитель історії вигадує безглуздий план, як прорити тунель з України до Угорщини, щоб змусити ЄС прийняти Україну до своїх лав, переправивши все її населення до сусідньої країни. Наслідком цього неминуче стають веселощі та небезпека, коли Тис (він же Карбід) вербує банду місцевих контрабандистів, серед яких — сучасний Ікар, що вирішив перелетіти кордон, та фатальна жінка, яка торгує людськими органами. Легкий, дотепний і цілком авантюрний роман молодого українського письменника Андрія Любки.

Видання німецькою

Видання французькою

«Дім у Бейтінґ Голлов», Василь Махно | The House in Baiting Hollow, Vasyl Makhno

Збірка з десяти житейських та філософських оповідань українського письменника Василя Махна, який живе у США. Автор, однак, пише не лише про життя емігрантів та реалії американського побуту, а й про євреїв свого рідного міста Чорткова до Другої світової війни, секс на автобусній зупинці, вкрадений велосипед, білок на даху, побутові дрібниці, кохання та смерть… Образ дому стає всюдисущою метафорою: він скрізь і ніде, завжди й ніколи. І дім цей постає не матеріальним, а передусім містичним, який живе у спогляданні, спогадах і почуттях.

«Фелікс Австрія», Софія Андрухович | Felix Austria, Sofia Andrukhovych

Сюжет цього вишуканого роману розгортається навколо двох молодих жінок: Аделі, доньки заможного німецького лікаря, та осиротілої служниці Стефанії. Їхні долі — десь трагічно, а десь романтично — переплітаються в міському ландшафті пізньої Габсбурзької імперії, де протягом століть уживалися разом українці, поляки, німці та євреї. Авторка використовує прийоми готичної літератури, щоб із дивовижною деталізацією відтворити атмосферу й повсякденне життя Станиславова того часу. «Фелікс Австрія» — обов’язкова до прочитання книга для всіх, хто прагне зрозуміти глибокі зв’язки України із Західною Європою та її боротьбу за вихід з орбіти Росії.

«Амадока», Софія Андрухович | Amadoka, Sofia Andrukhovych

Архівістка Романа вважає, що впізнала свого зниклого чоловіка Богдана в безіменному солдатові, який повернувся з війни на Донбасі у 2014 році. Чоловік надто понівечений, щоб його можна було впізнати, і надто травмований, аби пам’ятати. Романа намагається відновити пам’ять та ідентичність Богдана, розповідаючи йому про себе… У романній трилогії «Амадока» (що в німецькій версії вийшла окремими книжками) Софія Андрухович створила чудову метафору України минулого й сьогодення. Водночас цей великий твір є універсальною притчею про пам’ять і забуття в коханні, суспільстві та історії.

«Смерть лева Сесіла мала сенс», Олена Стяжкіна | Cecil the Lion Had to Die, Olena Stiazhkina

У цьому романі авторка протягом трьох десятиліть спостерігає за життям людей, яких доля звела разом у пологовому будинку Донецька одного квітневого дня 1986 року. З людьми змінюється і суспільно-політичний ландшафт міста: від розпаду Радянського Союзу до російського вторгнення у 2014 році. Це перший роман авторки українською мовою — втім, не повністю: за задумом, українська тут — чи не найголовніша точка переходу, в якій свідоме прощання з російською означає для героїв можливість бути собою.

«Сльози і усміх речей», Андрій Содомора | The Tears and Smiles of Things: Stories, Sketches, Meditations, Andriy Sodomora

Натхненний вишукано амбівалентним висловом Вергілія “sunt lacrimae rerum”, Андрій Содомора, український голос класичної античности, створив серію оригінальних есеїв про великі речі та дрібниці нашого життя. Представлені тут вибрані оповідання є першими англійськими перекладами глибоко інтелектуальної та інтертекстуальної прози Содомори. Через ностальгічні спогади він веде читачів у подорож Західною Україною, а також світовою літературою, від Стародавньої Греції та Риму до поезії Поля Верлена та Федеріко Гарсіа Лорки.

«Мондеґрін. Пісні про смерть і любов», Володимир Рафєєнко | Mondegreen: Songs about Death and Love, Volodymyr Rafeyenko

Хаба Габінський — біженець з українського сходу, що опиняється в Києві на початку українсько-російської війни. Через свій фізичний розлад та подальший добровільний перехід на українську мову герой опиняється у стані дезорієнтації, під час якого він змушений кинути виклик своїм переконанням. 

У цьому романі Володимир Рафєєнко досліджує, як пам’ять і мова формують нашу ідентичність та як ми тримаємося її попри все і за всяких обставин. Порушуючи ключові теми, спричинені російською агресією, роман вирізняється новаторським і дослідницьким способом їх аналізу, водночас відкриваючи новий — донбаський — погляд на українську ідентичність.

Видання німецькою

Видання французькою

«Що сказано», Аскольд Мельничук | What Is Told, Askold Melnyczuk

У жвавій розповіді Аскольд Мельничук мандрує зі своїми героями від старої України до Нью-Джерсі. Зенон і Наталка одружуються в той день, коли в Сараєво застрелили ерцгерцога Фердинанда. Тим часом Стефан відмовляється від абстракцій націоналізму заради двох своїх коханок, матері та дочки. Перенесена на дивний ґрунт нового світу через потрясіння Другої світової війни, ця сім’я виявляється неготовою до витончених диверсій мирного передмістя. Оскільки привиди їхнього минулого ніколи не відступають, мандрівники знову вдаються до стратегій, яких навчилися в боротьбі з татарами, нацистами та комуністами. Результати — настільки ж комічні, наскільки й несподівані.

«Оформляндія», Маркіян Камиш | Stalking the Atomic City, Markiyan Kamysh

Чорнобильська зона відчуження для багатьох є символом тотальної катастрофи й водночас моторошним об’єктом туристичних мрій. Для Маркіяна Камиша вона стала місцем паломництва. Він син ліквідатора аварії на Чорнобильській атомній станції і справжній «сталкер» — дикий шукач пригод у Зоні відчуження. Автор заводить читача у галюцинаційні подорожі серед іржавих руїн, шалені сутички з поліцією та моменти екстатичного забуття на пустирі. Написана з гонзо-енергією та зухвалим ліризмом, книга є унікальним документом цієї антиутопічної реальності.

Видання німецькою

Видання французькою

«Забуття», Таня Малярчук | Oblivion, Tania Malarczuk

Жінка, вибита з колії після нещасливих стосунків, страждає від панічних атак і місяцями не виходить із квартири. Зрештою вона знаходить опору в історичній особі, яка відіграла велику роль в історії України, — В’ячеславі Липинському. Історик, філософ і політик, він походив із польської шляхетської родини, яка мешкала на Західній Україні, але свідомо ідентифікував себе українцем. Літературно вражаючий роман, який показує, що означає, коли твоя особистість складається зі страху, покори та забуття.

«Казки мого бомбосховища», Олексій Чупа | Fairy-Tales of My Bomb-Shelter, Oleksii Chupa

Спекотний липень у Макіївці на сході України та будинок, де живуть звичайні люди. На першому поверсі божевільна гедоністка Віра та її охоронці, озброєні рушницями та горілкою, святкують апокаліптичні вечірки. І це лише одна з героїнь цього химерного будинку. Дванадцять квартир, дванадцять трагічних, зворушливих, сумних і дивовижних історій із життя сусідів однієї «сталінки» під час буремного 2014 року на Донбасі. Усі різні — з різними долями, уявленнями про життя і планами. Але раптом усі вони опиняються в однакових жахливих обставинах.

Nouvelles d'Ukraine

У цьому французькому виданні української прози шість видатних авторів України — Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Марія Матіос та Андрій Курков — власним прикладом засвідчують багатство й витонченість своєї літератури, поки маловідомої у світі. Україна в них постає багатогранною і складною натурою зі строкатою історією, яку варто пізнати французькому читачеві.

«Нічний репортер», Юрій Винничук | The Night Reporter: A 1938 Lviv Murder Mystery, Yuri Vynnychuk

Події роману «Нічний репортер» відбуваються у Львові 1938 року. Журналіст Марко Крилович, прозваний «нічним репортером», береться за розслідування вбивства кандидата в мери міста. Комісар міліції Роман Обух, якого адміністратори відсторонили від розслідування, допомагає йому неофіційно. Тим часом у справу втягуються німецькі та радянські шпигуни, а розслідуванням зацікавилась і польська контррозвідка. Водночас на тлі детективного сюжету перед читачем постає кримінальний світ тогочасного Львова, яскраво змальований чи не найбільш галицьким письменником Юрієм Винничуком.

«Предтеча (Григорій Сковорода)», Василь Шевчук | Precursor: A Novel about Ukrainian Philosopher Hryhoriy Skovoroda, Vasyl Shevchuk

Григорій Сковорода (1722-1794), якого називали «мандрівним» філософом, був однією з найяскравіших постатей в Україні XVIII століття. «Предтеча» — це панорамний, фактологічно достовірний роман, що через біографію філософа змальовує реалістичну картину життя в Російській імперії. З художнього погляду, він є белетризованою ілюстрацією до епітафії на надгробку Сковороди: «Світ ловив мене, та не спіймав».

«Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки», Наталка Сняданко | Collection of Passions, Natalka Sniadanko

Під обкладинкою своєї дебютної книжки Наталка Сняданко зібрала колекцію пристрастей дівчини «з порядної галицької сім’ї» в період її дорослішання. Мультикультурний, сповнений гумору та іронії, роман розважає «таємницями чоловічого серця», «суттю дошлюбного сексу», «вікнами для грубіянів» та «посібником для справжньої галичанки», а також спробою дискурсу на «тему пристрасті в загальнонаціональному контексті».

«Теплі полярні ночі», Юрій Тарнавський | Warm Arctic Nights, Yuri Tarnavsky

«Теплі полярні ночі» — це стрімкий і глибоко захопливий художній спогад про дитинство хлопчика у довоєнній Польщі й Україні часів Другої світової війни, в якому войовничі та маскулінні постулати віщують наступ нелюдськості та страху. Пронизаний тонкою іронією та сюрреалізмом, він також є особливим актом пам’яті та любові. Автор, Юрій Тарнавський, є одним із засновників аванґардної української спілки діаспорних письменників «Нью-Йоркська група». Він живе у США й пише свої твори українською та англійською мовами.

«Солодка Даруся», Марія Матіос | Sweet Darusya: A Tale Of Two Villages, Maria Matios

Вона мовчазна, відлюдькувата, односельці кажуть — навіть божевільна. Хоча Даруся ніколи не розмовляє з іншими, її думки течуть вільно, і лише на цвинтарі, на самоті біля могили батька, Дарусі вдається заговорити вголос… Що стоїть за її болем? 

Через драматичну історію головної героїні авторка розповідає про її батьків, понівечених радянським НКВД у довоєнний та післявоєнний період окупації радянськими військами Західної України. «Солодка Даруся», або «Драма на три життя» — безперечно один із найзнаковіших українських романів незалежности.

«Культ», Любко Дереш | Cult, Lyubko Deresh

Юрко Банзай, студент-біолог зі Львова, приїжджає до коледжу в маленькому карпатському містечку на посаду викладача-стажера. У своїй квартирі на горищі, яку через брак грошей йому довелося поклеїти шпалерами з оркестровими нотами «Летючого голландця» Вагнера, він курить люльку, слухає Pink Floyd і King Crimson та практикує мистецтво усвідомленого сновидіння, яке заводить його до Вавилонської бібліотеки… 

Цей роман 16-річного юнака спершу сприйняли за містифікацію відомих галицьких письменників, настільки він віртуозно написаний. Тепер доведено, що ця фантасмагорична історія належить перу автора, який скромно називає себе учнем Стівена Кінга та Г. П. Лавкрафта.

«Воццек & воццекургія», Юрко Іздрик | Wozzeck, Yuri Izdryk

«Воццек» Іздрика — культова класика для покоління українців 1990-х років. Розгледівши на схилі віку романтизму густий морок епохи занепаду, 1836 року Георг Бюхнер інсценізував історію нещасного цирульника Войцека. На руїнах старої Європи, зруйнованої Першою світовою війною, Альбан Берг надав герою Бюхнера голос у криках і стогонах своєї атональної опери «Воццек». У 1990-х роках Юрій Іздрик, своєю чергою, зробив Воццека обивателем початку третього тисячоліття. Змучений і дезорієнтований, зраджений коханням і слабкістю свого тіла, Воццек Іздрика є жертвою фантомів свого розуму і гротескного суспільства, яке його не приймає.

Contemporary Ukrainian Prose and Poetry

Українську художню літературу тепер можна почитати і в легендарному фешн-глянці. Під цією особливою обкладинкою український Vogue зібрав історії прозаїків та поетів, які живуть в Україні та за її межами. Усі тексти для цього видання були створені на замовлення журналу. У них описані трепетне кохання та гіркий біль, незвичайні пригоди та потаємні мрії, українські архетипи та артефакти, а також історичні рефлексії. А факт публікації літературних текстів у глянці є також символічним жестом єднання культурних індустрій України перед викликами сьогодення.

Матеріал підготовлений у партнерстві Українського ПЕН та медіа «Сенсор»

авторка
Юлія Колісник

Книжки про культуру, які допоможуть іноземцями зрозуміти Україну

авторка Юлія Колісник - 18.03.2025 в Книжки

«За що вони борються?..» — на жаль, за одинадцять років російської війни проти України це запитання й досі можна почути від іноземців, далеких від українського контексту. На цьому полі нам належить ще безліч інтелектуальних битв за власну ідентичність, і дієвою зброєю, чи то пак м’якою силою, у цій просвітницькій місії є насамперед література.

За роки незалежності на світовому ринку зʼявилося багато якісних і важливих перекладів й охопити всі одним текстом неможливо. Однак ми уклали список тих книжок, які станом на сьогодні хотіли б порадити друзям і партнерам, адже він виростає як відповідь на численні запити закордонних бібліотек, видавництв, посольств та інституцій, які хочуть ділитися знаннями про Україну для своїх аудиторій. 

У цій добірці представлено 100 книжок — з України або про Україну, — які видані після 1991 року, написані в різних жанрах на широке коло тем, кожна з них у свій спосіб репрезентує українську ідентичність. У цьому переліку ми зосередилися на перекладах англійською, німецькою та французькою мовами. Це 23 нонфікшн видань про культуру, 20 книжок про історію та політику, 29 книжок прози, 11 поетичних збірок та 17 книжок для дітей

Список також доступний українською й англійською мовою на сайті Українського ПЕН, матеріал Юлії Колісник переклала Анна Вовченко. Пруфрідер — Крістофер Етвуд.

«Наші інші. Історії українського різноманіття», Олеся Яремчук | Our Others: Stories of Ukrainian Diversity, Olesya Yaremchuk

«Наші інші» — це дослідження як історії походження, так і особистих досвідів чотирнадцяти етнічних меншин, що проживають на території сучасної України: чехів і словаків, турків-месхетинців, шведів, румунів, угорців, ромів, євреїв, гагаузів, кримських татар та інших. Засновані на поєднанні академічних методів, польових досліджень та інтерв’ю, літературні репортажі Олесі Яремчук малюють реалістичні, вдумливі та історично обґрунтовані зображення того, як ці різні групи прибули в Україну, як пережили буремні епохи та як їм велося тут до початку повномасштабного вторгнення.

The Price of Our Freedom: Essays, Yuri Andrukhovych

До чого прагне українське суспільство? Яке місце України в Європі? Як голос у пустелі, Юрій Андрухович за кожної нагоди попереджав європейських інтелектуалів про великодержавні амбіції Росії. Як Сізіф європейського розуміння, він просив не випускати з поля зору Україну. «Ціна нашої свободи» об’єднує злободенні тексти, написані з 2014 до 2023 року.

Ukraine in Histories and Stories: Essays by Ukrainian Intellectuals

Ця збірка есеїв письменників, істориків, філософів, політологів та лідерів думок поєднує роздуми про українську історію та аналіз сьогодення з окресленням концептуальних ідей та життєвих історій. Автори представляють багатогранний образ пам’яті та реальності України, торкаючись тем від Голодомору до Майдану, від російської агресії до культурного розмаїття, від глибини минулого до викликів сьогодення. Книга спершу була видана Internews Ukraine та UkraineWorld за підтримки Українського культурного фонду.

The Authentic Ukrainian Kitchen: Recipes from a Native Chef, Yevhen Klopotenko

Це не просто чергова збірка рецептів національної кухні — тут Євген Клопотенко, іменитий шеф і кулінарний амбасадор України, ділиться сучасними рецептами страв, які найкраще виражають унікальну кулінарну спадщину українського народу. Ці рецепти є результатом багаторічних досліджень автентичної української кухні, сформованої традиціями, географією та сільським господарством, до того, як вона зазнала спотворювальних радянських впливів. Must-have для фанатів України, які полюбляють готувати!

Видання німецькою

«Україна. Їжа та історія», Олена Брайченко, Марина Гримич | Ukraine. Food and History, Olena Braichenko, Maryna Hrymych

Зараз, як ніколи, українська культура, зокрема й кухня, заслуговують на те, щоби про них дізналися у всьому світі. «Україна. Їжа та історія» — це чудово ілюстроване журнальне видання, яке містить українські традиційні рецепти та захопливі розповіді про кулінарну історію України. Ця книга також подає культурний контекст, представляючи українську кухню як частину нематеріальної культурної спадщини. До того ж видання досліджує потенціал кулінарних проєктів як невіднятного елемента культурної дипломатії.

«Василь Стус: життя як творчість», Дмитро Стус | Vasyl Stus: Life in Creativity, Dmytro Stus

Як пояснити феномен слави? Чому геніальний східноукраїнський поет і дисидент Василь Стус став відомим лише після свого перепоховання в пізній радянській Україні у 1989 році? Намагаючись відповісти на ці та інші запитання, син поета і літературознавець Дмитро Стус майстерно поєднує культурологічно-біографічне дослідження з приватними спогадами та спостереженнями за батьком. Книга пропонує інколи парадоксальне злиття жанрів, змішуючи академічний аналіз із романною оповіддю.

«Дисиденти: Чути правду», Вахтанґ Кіпіані | Ukrainian Dissidents Under Soviet Power, Vakhtang Kipiani

Інтерв’ю історика Вахтанга Кіпіані з українськими дисидентами, що свідомо та ідейно йшли на конфронтацію з радянською владою. У цих розмовах понад двадцять дисидентів розмірковують про цінність та ціну свободи. Серед співрозмовників автора, зокрема, Мустафа Джемілєв — борець за права кримських татар; Левко Лук’яненко — член-засновник Української Гельсінської групи; Надія Світлична — учасниця руху шістдесятників, правозахисниця і журналістка, та інші персоналії.

«Країна жіночого роду», Вахтанґ Кіпіані | A Land of the Female Sex: Ukrainian Women's Fates in the 20th and 21st Centuries, Vakhtang Kipiani

Видатні жінки ХХ століття часто працювали під прикриттям, а тому деякі з них і досі не відомі широкому загалові. Але не варто недооцінювати їхню роль в українській історії, без них вона була б зовсім інакшою. Ця книга містить інтерв’ю, свідчення, архівні документи та згадки про видатних жінок України, зібрані в рамках відомого українського інтернет-проєкту «Історична правда». Серед них — унікальне інтерв’ю з Квіткою Цісик, статті про докторку Розалію Ліфшиць-Винниченко, підпільницю Ірину Тимочко, письменницю Олену Телігу та багато інших українок.

«Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодернізм», Тамара Гундорова | The Post-Chornobyl Library: Ukrainian Postmodernism of the 1990s, Tamara Hundorova

Чорнобильська трагедія ознаменувала кінець Радянського Союзу та зв’язала епоху постмодернізму в Західній Європі з ядерною свідомістю. Постчорнобильська бібліотека у книзі Тамари Гундорової стає метафорою нової української літератури 1990-х. Український постмодернізм перетворюється на виписування травми та відображає колізії пострадянського часу, а також процеси деколонізації національної культури. Карнавалізація апокаліпсиса — головна парадигма постчорнобильського тексту, на цьому шляху постчорнобильський герой перетворюється на іроніста, зустрічається з Іншим, переживає розкол власного «Я» та стає свідком зміни геокультурних ландшафтів.

Видання німецькою

«Ловитва невловного птаха. Життя Григорія Сковороди», Леонід Ушкалов | Catching an Elusive Bird: The Life of Hryhorii Skovoroda, Leonid Ushkalov

Спираючись на ґрунтовну добірку джерел, Леонід Ушкалов подає біографію відомого українського філософа і богослова Григорія Сковороди (1722–1794). Літературознавець також описує триб життя та розвиток культури України ХVІІІ ст. Одинадцять розділів нонфікшн-книги обрамлені двома оповіданнями — прелюдією та фіналом. Вони покликані художньо підсилити біографію Сковороди та показати його першорядну роль в українській духовній традиції.

A Ukrainian Christmas, Yaroslav Hrytsak, Nadiyka Gerbish

Ця чудова енциклопедія Різдва пояснить культурні особливості, а також усю історичну складність цього свята в Україні впродовж століть. Описи різдвяних традицій, історичні екскурси та рецепти до того ж гарно проілюстровані, так що книжка виглядає цілком як ошатне, подарункове видання. Це захопливий посібник до українського Різдва й потужне нагадування про силу триматися своєї культури та вірувань, навіть якщо інші намагаються це відібрати.

«Перманентна революція: Мистецтво України ХХ – поч. ХХІ ст.», Аліса Ложкіна | Permanent Revolution: Art in Ukraine, the 20th to the Early 21st Century, Alisa Lozhkina

Написана провідною українською кураторкою та мистецтвознавицею, ця книга є спробою охопити історію розвитку практик візуального мистецтва в Україні від зародження модернізму до наших днів у цілісну оповідь. Особлива увага надається періоду незалежности. Як змінилася мова мистецтва за останні півтора століття? Яку роль у цьому процесі відіграла турбулентність історії? У цьому аналізі подано короткий огляд основних подій і явищ українського мистецтва, а також різноманітний ілюстративний матеріал із десятків музейних і приватних колекцій, архівів митців та їхніх родин.

«Скарби України. Культурна спадщина нації» | Treasures of Ukraine: A Nation's Cultural Heritage

Від візантійських ікон і дерев’яних церков до соборів, витворів народних майстрів та авангардних шедеврів — «Скарби України» розповідають про багате мистецтво та спадщину країни, яка сьогодні зазнає руйнування та спустошення. Твори коментують відомі художники, куратори та критики, розкриваючи складну історію нації та її вплив на сьогодення. Оповідь охоплює період від розвитку давніх культур (Трипілля, Скіфія) до ранніх держав (Київська Русь і козацька Гетьманщина), до світанку модернізму та творчости сучасників.

The Art of Ukraine, Alisa Lozhkina

З цієї книжки можна починати вивчати історію українського мистецтва нового та новітнього часу, а саме: від початку ХХ століття до сьогодні. Кураторка та мистецтвознавиця Аліса Ложкіна проводить докладний екскурс в український модернізм, авангардизм та постмодерні течії мистецтва в контексті політичного життя та мистецького становлення України в буремні десятиліття радянської епохи та в роки незалежности.

Ukraine Rising: Contemporary Creative Culture from Ukraine

За останнє десятиліття в Україні стався потужний сплеск у креативних індустріях, зокрема у таких галузях, як дизайн інтер’єру, мода, архітектура, фотографія, ремесла тощо. Молодим українським творцям притаманна еклектична естетика — вигадливі поєднання традиційного з набутками сучасности, і це вабить світ! Ukraine Rising відзначає найкращі українські проєкти у креативних індустріях через якісні та стильні фотографії та проникливі тексти експертів. Ця співпраця креативного видавництва Gestalten з українською видавчинею Люсією Бондар є свідченням творчого духу та енергії українців з обіцянкою на краще майбутнє.

The Beauty of Ukraine: Landscape Photography, Lucia Bondar, Yevhen Samuchenko

Український фотограф Євген Самученко, уродженець Одеси, здобув низку світових нагород за свої дивовижні фотографії ландшафтів. Ця фотокнига розкриває красу його Батьківщини з висоти пташиного польоту. Лемурійське озеро, незвичний рожевий колір якого нагадує витвір ленд-арту; каньйон під Херсоном, що має вигляд графіки серед пишного зеленого ландшафту; макові та лавандові поля, що зачаровують своєю безкомпромісною барвистістю, чи зимові пейзажі, заворожені монументальною тишею,  — такою у виданні постає краса України.

«Ікони на ящиках з-під набоїв», Софія Атлантова, Олександр Клименко | Icons on Ammo Boxes, Sonya Atlantova, Oleksandr Klymenko

Ця книга виникла в рамках мистецького проєкту «Ікони на ящиках з-під набоїв», який ініціювали та курували Софія (Соня) Атлантова та Олександр Клименко. Ікони, написані на фрагментах порожніх гільз, привезених із фронту, є німими свідками війни Росії проти України. Водночас вони є свідченням перемоги життя над смертю — не тільки в символічному, а й у цілком буквальному розумінні. З весни 2015 року проєкт є волонтерською ініціативою, за кошти якої підтримується Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова. Серед авторів та авторок книги — Володимир Рафєєнко, Геннадій Друзенко, архімандрит Кирило Говорун, Джордж Вайґель, Зоя Чегусова.

«Точка нуль», Артем Чех | Absolute Zero, Artem Chekh

Той факт, що на нашому континенті триває війна, і досі є поза усвідомленням багатьох європейців. Тим часом різні покоління українців останні 10 років пізнають воєнні реалії на власному досвіді. Так, молодий український письменник Артем Чех жив і творив у Києві, коли його призвали до армії у травні 2015 року. Він опинився на передовій на сході й почав вести цей глибоко інтимний солдатський щоденник — насамперед про тихий біль і будні війни.

«Позивний для Йова. Хроніки вторгнення», Олександр Михед | The Language of War, Oleksandr Mykhed

«Ми були такі щасливі, але не знали цього…» Молодий письменник живе в тихому європейському передмісті з дружиною та собакою, його батьки купили квартиру поруч, життя минає своїм трибом, але одного дня починається війна. «Мова війни» (назва книги у британському виданні) розповідає про те, що відбувається, коли ваш світ змінюється за одну ніч із раю на пекло, коли любий дім перетворюється на руїну, а підвал — на бомбосховище… Як знайти слова, щоб описати нову реальність, коли єдина мова, якою ти можеш говорити, — це мова війни. Олександр Михед починає писати щоденник, а згодом долучається до війська.

«Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою», Олеся Хромейчук | The Death of a Soldier Told by His Sister, Olesya Khromeychuk

«Якщо ви хочете прочитати лише одну книгу про війну, то це саме вона», — так відгукнувся про цю книжку Генрі Марш, знаменитий нейрохірург і письменник. Володимир, брат авторки, загинув від осколкового поранення на передовій під час служби у Збройних Силах України. У своїй розповіді жінка намагається змиритися з утратою брата й осмислити російське вторгнення в Україну: як історик війни, як жінка і як сестра. Цей роман-спогад і роман-есей доводить, що красиво виписаний гострий погляд на життя постраждалих — це невідкладний акт опору проти дегуманної жорстокости війни.

Behind Blue Eyes

Проєкт Behind Blue Eyes — це концептуальна історія життя під час війни, що увінчалася однойменним фотовиданням. Задум полягав у тому, що діти з деокупованих та прифронтових сіл отримали одноразові плівкові фотоапарати, на які їх попросили знімати різноманітні моменти своїх буднів. Так вийшла книга-збірка фотографій воєнних реалій очима дітей — зазнимковані деталі розповідають десятки особистих історій. Мета проєкту — благодійна: на кошти, вторговані за продаж книги, автори здійснюють бажання дітей з прифронтових територій.

Stories from Ukraine

Серія Stories from Ukraine — це збірка наративного нонфікшну у трьох виданнях: Believers, Fighters, Keepers. Тут зібрані справжні особисті історії звичайних і водночас надзвичайних українців, які творять історію своєї країни під час війни. Вони представляють кілька поколінь і походять із різних соціальних прошарків, але об’єднані прагненням свободи й готовністю боротися до перемоги. У кожній історії звучать два унікальні, потужні голоси: один належить оповідачеві, а інший — професійному автору, який виконує роль документаліста.

We Who Have Changed, Daria Badior, Anastasiia Platonova

У цій антології українські культурні діячі розмірковують про плин свого життя під час війни та незворотні зміни, які вона спричинила. У десяти есеях автори описують, як їм довелося покинути рідний дім і віднайти себе наново в інтелектуальному та професійному планах, часто в новому середовищі й за нових життєвих обставин. Вони говорять про те, що означає бути очевидцем війни, і намагаються поділитися цим радикальним досвідом з людьми за межами України.

Матеріал підготовлений у партнерстві Українського ПЕН та медіа «Сенсор»

авторка
Юлія Колісник

Книжки про історію та політику, які допоможуть іноземцями зрозуміти Україну

авторка Юлія Колісник - 18.03.2025 в Книжки

«За що вони борються?..» — на жаль, за одинадцять років російської війни проти України це запитання й досі можна почути від іноземців, далеких від українського контексту. На цьому полі нам належить ще безліч інтелектуальних битв за власну ідентичність, і дієвою зброєю, чи то пак м’якою силою, у цій просвітницькій місії є насамперед література. 

За роки незалежності на світовому ринку зʼявилося багато якісних і важливих перекладів й охопити всі одним текстом неможливо. Однак ми уклали список тих книжок, які станом на сьогодні хотіли б порадити друзям і партнерам, адже він виростає як відповідь на численні запити закордонних бібліотек, видавництв, посольств та інституцій, які хочуть ділитися знаннями про Україну для своїх аудиторій. 

У цій добірці представлено 100 книжок — з України або про Україну, — які видані після 1991 року, написані в різних жанрах на широке коло тем, кожна з них у свій спосіб репрезентує українську ідентичність. У цьому переліку ми зосередилися на перекладах англійською, німецькою та французькою мовами. Це 20 книжок про історію та політику, 23 нонфікшн видань про культуру, 29 книжок прози, 11 поетичних збірок та 17 книжок для дітей.

Список також доступний українською й англійською мовою на сайті Українського ПЕН, матеріал Юлії Колісник переклала Анна Вовченко. Пруфрідер — Крістофер Етвуд.

«Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності», Сергій Плохій | The Gates of Europe: A History of Ukraine, Serhii Plokhy

Must-have для початку знайомства з історією України! Розташована на західному краю євразійського степу, Україна здавна була місцем зустрічі імперій — від Римської до Османської, від Габсбурзької до Російської, — і всі вони залишили свій відбиток на ландшафті, мові та суспільстві, що розвивалося в межах цих мінливих кордонів. У цій історичній розвідці професор Гарвардського університету Сергій Плохій простежує становлення України від приходу вікінгів у Х столітті до нинішнього російського вторгнення та анексії Криму.

«Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід», Олександр Михед | I Will Mix Your Blood with Coal: Snapshots from the East of Ukraine, Oleksandr Mykhed

Автор запрошує нас у болісну, але сповнену надії подорож українським сходом, ділиться розмовами з місцевими жителями, уривками з архівних документів та історіями видатних культурних діячів цього регіону. Письменник показує Донецьку та Луганську області, що їх намагалися приборкати британські й бельгійські інвестори, імперські та радянські правителі; і той регіон, що є малою батьківщиною і для простих шахтарів, і для українських інтелектуалів.

«Червоний голод: війна Сталіна проти України», Енн Епплбом | Red Famine: Stalin's War on Ukraine, Anne Applebaum

Історія про передумови й перебіг однієї з найбільших трагедій Європи — Голодомору — від пулітцерівської лавреатки Енн Епплбом. У цій книзі вона аргументовано викриває злочинну сталінську політику й доводить те, що в західному світі досі лише обережно припускали: понад три мільйони заморених голодом українських селян загинули не тому, що стали випадковими жертвами провальної політики, а тому, що держава цілеспрямовано поставила собі за мету їх убити.

«Українки в ГУЛАГу: Вижити значить перемогти», Оксана Кісь | Survival as Victory: Ukrainian Women in the Gulag, Oksana Kis

Перше антропологічне дослідження побуту радянських виправно-трудових таборів з перспективи понад 150 жінок-в’язнів. Побудована на спогадах очевидців, книжка розповідає про страшні будні табірного життя та дивовижну здатність ув’язнених жінок зберігати власну культурну ідентичність навіть за найжорсткіших умов. Авторка детально описує опір жінок жорстоким табірним умовам не лише через збереження звичаїв і традицій з повсякденного домашнього життя, але й через часте стирання регіональних і конфесійних відмінностей.

«Криваві землі. Європа між Гітлером та Сталіним», Тімоті Снайдер | Bloodlands: Europe between Hitler and Stalin, Timothy Snyder

Блискуча з наукового погляду праця про Європу ХХ століття під владою двох кривавих диктаторів — Гітлера та Сталіна. За словами автора, це «історія політичного масового вбивства. 14 мільйонів стали жертвами радянської або нацистської винищувальної політики — а часто спільних зусиль Радянського Союзу і нацистської Німеччини, — але в жодному разі не жертвами бойових дій між ними». Американський історик пропонує панорамний аналітичний погляд збоку, що, на його думку, є неможливим у студіях з національної історії постраждалих країн.

«Друга світова. Непридумані історії. (Не) наша, жива, інша», Вахтанг Кіпіані | World War II, Uncontrived and Unredacted: Testimonies from Ukraine, Vakhtang Kipiani

У цій книжці свідчень про Другу світову війну зібрано захопливі та правдиві родинні історії українців. Автори статей науково-популярного видання «Історична правда» розповідають про найстрашнішу війну ХХ століття вустами очевидців та їхніх нащадків. Це історії про людей, що воювали в різних арміях, пережили жахи депортації, були вивезені на примусові роботи чи назавжди лишилися молодими в горнилі пекла війни.

Jews and Ukrainians: A Millennium of Co-Existence, Paul Robert Magocsi, Yohanan Petrovsky-Shtern

Ця книга проливає світло на дуже суперечливі моменти українсько-єврейських відносин і доводить, що історичний досвід в Україні не лише розділяв етнічних українців та євреїв, але й об’єднував їх. Історія цих відносин представлена у дванадцяти тематичних розділах, що охоплюють широкий спектр суспільної взаємодії. Оповідь підсилюють 335 повноколірних ілюстрацій, 29 карт і кілька текстових вставок, які пояснюють конкретні явища або зосереджуються на неоднозначних питаннях.

«Чорна земля. Голокост як історія і застереження», Тімоті Снайдер | Black Earth: The Holocaust as History and Warning, Timothy Snyder

Ми уявляємо Голокост як фабрику смерті, організовану нацистами. Проте на той час, коли газові камери почали діяти, понад мільйон європейських євреїв уже були мертві: розстріляні з близької відстані над ямами та ярами… У цій історичній розвідці Тімоті Снайдер розвінчує хибне переконання про те, що Голокост був унікальною трагедією. Він нагадує читачам пропущені уроки історії та по-новаторськи трактує цей безпрецедентний злочин.

«Польща та Україна: переплетена історія, асиметрична пам'ять», Андрій Портнов | Poland and Ukraine. Entangled Histories, Asymmetric Memories, Andrii Portnov

У цьому есеї професор історії Андрій Портнов розглядає шляхи формування деяких основних історичних стереотипів у польсько-українських відносинах та наводить аргументи для їх спростування. Для цього автор аналізує спадщину ранньомодерної Речі Посполитої, козацьку міфологію, українсько-польську війну за Львів у 1918 році, етнічну чистку волинських поляків у 1943 році, діяльність «Культури» Єжи Ґедройця, а також пострадянські війни пам’яті та проєкти примирення.

«Відвага і страх», Оля Гнатюк | Courage and Fear, Ola Hnatiuk

Ця книжка — ретельно задокументований портрет етнічно різноманітної інтелігенції Львова під час Другої світової війни. У той час, як радянська, нацистська і знову радянська окупації розбурхують соціальну структуру міста, групи польських, українських і єврейських лікарів, науковців і митців, попри свої відмінності, намагаються поладнати заради спільної мети — вижити. Авторка послуговується численними джерелами різними мовами, щоб розповісти історію Львова з багатоетнічної перспективи й кинути виклик національним наративам, які домінують у Центральній та Східній Європі.

The Conflict in Ukraine: What Everyone Needs to Know, Serhy Yekelchyk

Видана у 2015 році, книжка стала оперативною реакцією на російське вторгнення для пояснення української ідентичности західному світові. За словами автора, протягом останніх 150 років визнання України як окремої нації було лакмусовим папірцем російської демократії, і російська загроза для України залишатиметься доти, доки путінський режим перебуватиме при владі. Читача проводять через історію становлення України як суверенної держави, наслідки комунізму, Помаранчеву революцію, Євромайдан, анексію Криму, початок війни та спроби Заходу встановити мир.

The Ukrainian Night: An Intimate History of Revolution, Marci Shore

«За що варто померти?» — задумується над питанням дослідниця Східної Європи Масі Шор у своєму інтимному нарисі про українську Революцію Гідности. Коли світ спостерігав за повстанням на Майдані як за епізодом у геополітиці, в Україні протягом надзвичайної зими 2013-14 років революцію переживали як екзистенційну трансформацію: розмивання дня й ночі, втрата відчуття часу, раптове зникнення страху, необхідність робити вибір. Це був переломний момент, без якого не можна зрозуміти український опір повномасштабному російському вторгненню.

«Світлий Шлях: історія одного концтабору», Станіслав Асєєв | The Torture Camp on Paradise Street, Stanislav Aseyev

Український журналіст і письменник Станіслав Асєєв детально описує свій досвід ув’язнення з 2015 по 2017 рік у сучасному концентраційному таборі «Ізоляція» під наглядом ФСБ у підконтрольному Росії Донецьку. У цих спогадах описані нескінченні дні психологічного та фізичного насильства, включаючи тортури та зґвалтування, яких зазнав автор та його співкамерники протягом майже трьох років незаконного ув’язнення. Автор також розмірковує над тим, як людина може пережити такі звірства й не впасти в дегуманізацію, а повернутися у світ, щоб розповісти свою історію.

«В ізоляції. Есеї про Донбас», Станіслав Асєєв | In Isolation: Dispatches from Occupied Donbas, Stanislav Aseyev

У цій збірці есеїв Станіслав Асєєв — український журналіст, уродженець Донеччини й колишній політв’язень Кремля — намагається зрозуміти причини успіху російської пропаганди серед жителів промислового Сходу, живучи й пишучи серед них у перші роки окупації. У цих текстах мало політики, але достатньо глибоких рефлексій. Уперше інсайдерська історія показує реальні втрати людських життів і громадянських свобод, що тривають і досі через гібридну війну Росії на території України.

«Хроніка одного голодування. 4 з половиною кроки», Олег Сенцов | Diary of a Hunger Striker and Four and a Half Steps, Oleh Sentsov

Тюремний щоденник українського режисера Олега Сенцова, який протягом 5 років був незаконно ув’язнений кремлівським режимом. Розповідь починається у травні 2018, на третій день його 145-денного голодування, що стало політичним маніфестом і закликом до звільнення українських політв’язнів. Сенцов описує свої почування й роздуми під час голодування, знайомить читача з іншими в’язнями режиму, згадує події Революції Гідності, в якій брав участь, а також проливає світло на механізми жорстокої тюремної системи.

«Російсько-українська війна: повернення історії», Сергій Плохій | The Russo-Ukrainian War, Serhii Plokhy

Всеохопна історія російської війни в Україні, яка точиться з 2014 року. Автор простежує початки та еволюцію конфлікту від краху Російської імперії через розквіт і падіння СРСР аж до розвитку в Україні демократичної політики. Ґрунтуючись на десятиліттях досліджень та своєму унікальному розумінні регіону, він стверджує, що непокора України Росії та демонстрація Заходом єдності та сили стали серйозним викликом для великодержавних амбіцій Путіна та ще більше поляризували світ уздовж нової осі.

«Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму», Наталя Гуменюк | The Lost Island: Tales from the Occupied Crimea, Nataliya Gumenyuk

Збірка репортажів з окупованого Криму, який журналістка відвідала у період між 2014 та 2019 роками. Ідеологічно різні голоси півострова — підприємці та пенсіонери, кримські татари, студенти та активісти, правозахисники та військові — розповідають, як змінилося їхнє життя після окупації та чи лишилося в ньому місце для України. Хтось намагається дати слово своєму мовчазному, тупому болю, комусь набридло мовчати й боятися. Ця книга є голосом анексованого Криму — у разючій поліфонії індивідуальних доль, які зливаються у спільний наратив, досі далекий від завершення.

The Crimea Question: Identity, Transition, and Conflict, Gwendolyn Sasse

На початку та в середині 1990-х років західні ЗМІ, політики та науковці попереджали, що Крим може стати потенційним центром заворушень після розпаду Радянського Союзу. Однак масштабного конфлікту в Криму не сталося, і Києву вдалося інтегрувати півострів в українську державу. Ця книга досліджує фактори, які призвели до переважно мирного переходу, і розглядає ситуацію в ширшому контексті досліджень із запобігання конфліктам. Гірка іронія, однак, полягає в тому, що це видання побачило світ у розпал російського вторгнення на півострів у 2014 році.

«Український Майдан, російська війна. Хроніка та аналіз Революції Гідності», Михайло Винницький | Ukraine's Maidan, Russia's War: A Chronicle and Analysis of the Revolution of Dignity, Mychailo Wynnyckyj

Революція Гідности 2014 року створила нову українську ідентичність: територіальну, інклюзивну, зосереджену на сьогоденні та європейському майбутньому та здатну феноменально мобілізувати ресурси. Коли Росія вдерлася на територію України, українці відповіли масовими волонтерськими зусиллями і зворушливим патріотизмом. У цьому процесі вони трансформували свою країну, регіон і навіть світ. У цій книзі подано хроніку українського Майдану та війни, що триває, а також аналіз Революції Гідности з погляду спостерігача та її безпосереднього учасника.

«Український менталітет: ілюзії-міфи-реальність», Олександр Стражний | The Ukrainian Mentality, Alexander Strashny

Що визначає українців як націю та спонукає їх до дії, коли ідентичність під загрозою? На основі аналізу історії України, повсякденного життя, економіки, військової справи, релігії, мистецтва та інших культурних аспектів автор — кваліфікований психоаналітик — окреслює ті ментальні особливості українців, які визначають їх як самобутню націю. Досліджуючи подібності та відмінності між українцями та європейцями з одного боку та росіянами з іншого, автор виокремлює п’ятдесят найхарактерніших рис українського світогляду, сукупність яких і становить сутність української ментальності.

Матеріал підготовлений у партнерстві Українського ПЕН та медіа «Сенсор»

авторка
Юлія Колісник

Старосвітчина у скрині. Гуцульська поезія Василя Зеленчука

авторка Олександра Салій - 18.03.2025 в Книжки

А ми вмремо гуцулами –
Це єсно, єк біла днина.
И хоть ми ближче д’маржині,
Та кождий из нас – людина.

Василь Зеленчук

У 2022 році у видавництві «Дискурсус» вийшла книжка «Ґруні і ґражди» — перша поетична авторська збірка Василя Зеленчука. Гуцула-філолога родом зі знаного села Криворівня у Верховинському районі, яке собі облюбували українські письменники ще на початку минулого століття. Але мало сказати, що Василь Зеленчук — український філолог за освітою. Бо він ще працював учителем в 90-х, дев’ять років був сільським війтом Криворівні, потім став науковим співробітником Музею Івана Франка в рідному селі, де провів, певно, сотні екскурсій для відвідувачів. Також Василь відомий як науковець, автор статей про українських письменників, зокрема як один з дослідників творчості гуцульського письменника XX століття Петра Шекерика-Доникова, кілька років тому поет начитав для аудіозапису його найвідоміший твір — «Дідо Иванчік». Це єдиний аудіороман, озвучений гуцульським діалектом (бо так і написаний). З січня 2022 року Василь уклав контракт зі ЗСУ, а торік висвятився на диякона, сьогодні як капелан разом з 102-ю бригадою ТрО перебуває на Запорізькому напрямку.

Чим би не займався і ким би не був на певному етапі життя Василь Зеленчук — вчителем, війтом, екскурсоводом, гідом (бо водив групи на поближчі гірські хребти), дослідником, військовим, капеланом, а ще ж, звісно, батьком (це ще далеко не всі його життєві ролі) — він завжди, а може навіть насамперед, був поетом. Людиною, яка дуже тонко відчуває слово і у своїх римованих строфах згущує сокровенні сенси. Тому ця збірка — не просто чергова книжка, це зріла поезія, та ще й написана гуцульською говіркою (зі словничком). Про гори (ґруні), любов, людей — тих, які є, і які вже відійшли, книжка про гуцулів — але не лише для них. Книга-зізнання в любові до своєї ба́тьківщини — Гуцулії.

«Ґруні і ґражди»

Василю, наскільки твої вірші біографічні?

Автобіографічна ця збірка десь наполовину. Тобто це те, що стосується безпосередньо мене. Десь в окремих віршах я є, а десь лишився поза ними, але все одно можу сказати, що той вірш автобіографічний. Бо в ньому є якась подія, яка не пройшла мимо, яка зачепила мене якимось крилом і лишила слід чи то в мозку, чи то в серці, чи торкнула нерв на мізинному пальці.

«Ґруні і ґражди» — назва придумалася давно?

Давненько. Ще багато віршів з цієї збірки не було написано. І пов’язана вона з тим, що мені любе, — з ґрунями і з ґраждами. Це то — чим живу. Ґруні — це гори, бо пишу про верхи́. Відчуття гір, людини́, старовітчини. Ґражди — це люди, бо в хатах жиют.

У твоїх поезіях багато старовітчини. Це насамперед міфологія Гуцульщини, обряди й традиції, але не тільки. Старовітчина пов’язана з конкретними людьми, будівлями, предметами… Навіть твій позивний у війську пов’язаний з цим — «Чугайстр»…

Мене якось хлопці розпитували про мій позивний. Це ж, мовляв, зовсім непривабливий персонаж гуцульської міфології, тим більше, коли надивитися тих сучасних малюнків в інтернеті. А я пояснюю, що ґайст — то дух, а чуга — це гора. Є й інші етимологічні пояснення цього слова, але мені подобається саме це — і я цим тішуся.

А що таке для тебе старовітчина? З якого віку людина починає відчувати її цінність?

Це пракорінь, на якому вибудовується теперішнє. І навіть якщо воно (якась річ, звичай абощо) з ужитку реально випадає, то його слід лишається в нових культурних, господарських чи побутових проявах. Для людини́, якій минуло 50 років, її колиска — це старовітчина. Якби не та колиска — не ясно, де б її гойдали. Запах ватри в дідовій хаті — це також найближча старовітчина, але перед нею було ще щось. Наприклад, якщо я пам’ятаю запах ватри в дідовій хаті, то дідо пам’ятає запах ватри в колибі, де жили тоті люди, котрі ліс рубали. Так запах тої ва́терки передаєтси. Смак кулеші з бринзою, котру готувала баба. Ти то пам’ятаєш, бо тобі в ту мить було добре. А ота давніша старовітчина, котру ти чув від діда, від баби, від тата з мамою — для дорослого воно, може, втрачає свою аж таку велику цінність, але для малої дитини звучить, як казка. Коли тобі розказують про речі, яких вже нема, але ти знаєш, що вони були файні.

Фото з першої презентації книжки «Ґруні і ґражди» Василя Зеленчука у селі Перехресне, 2023

Мені знається, людина́ не губить цінності того всього, а проносить її через все своє життя: от-як Петро Шекерик-Доників, Олександр Довженко, Нодар Думбадзе, які написали про старовітчину у своїх авто- й біографічних творах. Коли людина стає дужче прив’язана до матеріального світу, тогди вона втрачає відчуття старовітчини. А є люди, в яких того відчуття взагалі може не бути, бо дитинство в них пов’язане з важкою роботою і не дуже приємними спогадами. Для неї може бути цінним спогад про калабаню, в якій можна було в чоботах таляпатися, або про ровер, яким можна було кудись поїхати.

Василь Зеленчук читає уривок з роману «Дідо Иванчік» Петра Шекерика-Доникова, 2019

Свого часу Петро Шекерик-Доників думав про то, що старовітчина вмирає з його дідом Иванчіком — це фінал книжки (йдеться про написаний у 1941 році гуцульською говіркою роман «Дідо Иванчік» Петра Шекерика-Доникова, — авт.). І він максимально напхав тої старовітчини в цей свій твір. Раніше, щойно почав писати вірші як такі, я не думав про то, що треба старовітчину зібрати в цю скриню (тобто у збірку, — авт.). А потім зрозумів, що таки треба. І коли тобі раз вдалося щось написати по-гуцульськи, то можна писати більше і більше. Значить, мова надається до творення чогось. Значить, треба зібрати максимально того добра. Мені ця книжка виглядає десь так, як музей гуцульського слова. А з роками ще дужче буде такою виглядати.

Чи є якийсь основний, цінний для тебе особисто розділ?

Ключовим розділом у цій книжці є «Любість гуцулска». Якби його не було — то не було б і книжки. Коли я презентував свою збірку в нашій сільській школі в Криворівні, діти мене питали, чи є вірші про любов. А коли я їм зачитав один чи два, вони не зрозуміли, що то про любов. Бо ті вірші якісь такі мрачні. Але я тішуся, що діти читають їх. 

Мені моя дружина каже, що я так тєжко пишу, ніби каміння в потоці кочієси. І мені то вда́лоси (сподобалося, — авт.). Бо я відчував, що так і є, бо таки нелегко мені було, коли їх писав, або й перед тим і навіть після того.

А коли ти почав писати? З якого періоду вірші в цій збірці?

По-справжньому писати почав пізно. Десь у 26-27 років, вже коли закінчив університет. А доти, ще зі школи, я складав співанки і співав їх коломийковим розміром… Я порахував, що між першим і останнім віршем у збірці різниця десь чверть століття. Але то вірші не зі студентських років. Бо вірші того часу — то ще не поезія, то, знаєш, такий собі «вступ до літературознавства» (на першому курсі філологічного факультету в ЛНУ ім. Франка є такий предмет, — авт.).

Бартков на сволоці ґєдя хітає колиску.
Коло неї приперті сокира й сапіна.
Мама склала в бисаги кітлик, лижку тай миску.
Синку, жди: на кони ни присохла шє ранішна піна.

Це написалося десь у 2002 році. Сокира й сапіна — інструменти, з якими йдеш в бутин — в ліс рубати дерева. Бо в колисці — хлопчик, син. І коли він виросте — то його чекає сокира й сапіна, бо він піде ліс рубати.

Чьорногора ни мама, ни ме тебе спокоєм гріти.
А в бутині комус бирня невинно висвистує — амінь.

Цей вірш мені дуже суголосний з нинішнім часом. Бо наш бутин тепер не в лісі — наш бутин тепер — на войні.

А взагалі в тих ранніх віршах є багато батярства. Зараз вже то батярство прив’єло трошки. Притихло. Тепер вже би, певно, того не написав. Сьогодні окрайці своїх думок ношу кишенями — але там вже нема такого… (В одній з розмов Василь вийняв з кишені ті «окрайці» — складені шматки паперу, а на них — уривки віршів: десь дописаних, а десь щойно початих, — авт.).

У збірці є не лиш «окрайці», а й повноцінна гуцульська абетка…

Так, абетка задумувалася для Андрійка, мого старшого сина (зараз Андрій вже дорослий парубок, — авт.). Тому абетка починається з таких слів:

Ангелик свєтий тихонько
Андрійка скорнєв легонько.

Тоді, коли я починав її писати, ще не було ні Назара, ні Насті (другий син і найменша донька, — авт.). А коли кінчив писати, то Андрій вже вчився в університеті. Думав, напишу її, коли Андрій піде в перший клас. А вийшло он як. На букву «Н» дуже довго мені нічого не виходило. Перший вірш на «А» – про Андрія. А де ще двоє? Та й таки написав:

Нічка носит сни-подарки
На, Настунько! На, Назарку!

То був мій передостанній вірш з абетки.

У збірці є вірш «Ми цифрами так обвішані, єк блихами пес бездомний». Про що він?

Писав його давно, десь після університету. Та про що ж? Про цифри. Дивись: ми маємо паспорт, маємо ідентифікаційний код, номер вулиці, номер будинку, номер телефону — ми унікально обвішані цифрами в цему життю. Записуєшся на чергу — маєш номер. Тюремники також свої номери мали. Нині на війні маєш номер автомата, номер у списку — де хочеш. Як так? Людина ніби така файна, нашо на неї цих блих вішєти?

Тут немало віршів, які довго писалися. Як ти їх усіх склав докупи, та ще й дав назви розділам? Як формувалася структура збірки?

Коли людина йде довгою дорогою в поле чи навіть плаєм у горах, то та дорога може деколи набриднути. А назва розділу — то як перелаз. Щоб довга дорога не набридала.

Я теж думав, чого воно поділилося так, а не інакше, і зрозумів для себе, що я ці роки, протягом яких писав вірші, думав про одне і те ж. Бо суть віршів, написаних ще у студентські часи і написаних три роки тому, майже не змінилася.

Василь Зеленчук, 2019

Як я вже говорив, розділ «Любість гуцулска» — дуже важливий, без нього не було би збірки. Але то вже давньоминулий час. 

«Галабурджя» — це всяка-всячина, мішанина, вірші, які не пасували до жодного з розділів. 

Розділ «Ґратуляції» присвячений дуже різним людям. Наприклад, шевченківському лауреатові, поету із Закарпаття Петру Мідянці. Олегу Кіращукови, воїнови-писанкареви, який є унікальним майстром — кращого писанкаря на Гуцульщині я поки що не виджу. Николі Столащукови — це чоловік, який ходив у колідники багато років, і коли вийшла ця збірка, він уже не жив. Тому вірш можна було покласти в розділ «По́душі» — за померлих. Але я його лишив межи живими. Акровірш Тарасові Компаніченку написаний на його день народження. Хоч там є зайвий рядок з першою буквою й: Йордан омиє з нас усі гріхи. Тому прізвище Тараса прочитується як Компанійченко. Я йому надіслав вірш і вибачився за лишній рядок, а він відповів, що нема біди. Я в цьому вірші намагався обіграти Тарасові пісні: тестамент, фірмамент, Савур-могила і так далі. І знаєш, що цікаво? Вірш написаний давно, а такий сучасний, от просто про зараз.

Є там ще така присвята — тим, хто з леду робить хрести на Ви́дорші (Водохреща, — авт.). Це Сізіфи. У вірші я їх називаю романтиками. Бо Сізіф кочєв той камінь д’горі, і так неодноразово, бо камінь скочувався вдолину. Люди, котрі на Йордан роблять з льоду хрест, знают, що той хрест розтане: за тиждень, за місяць чи два — залежно від погоди. Але вони все одно мут його робити наступного року. І тут не присвятиш вірш комусь одному, бо їх багато: вони збираються по 10-15 чоловік, щоб зробити того хреста. З каменю хрест зробиш — твій витвір буде стояти, можливо, і вічно. От у нас на цвинтарі в Криворівні є хрести, які робив чоловік, народжений у 1878 році. І люди знають, що це його хрести. А з леду?

Один з найкоротших розділів «Ґвири та й кріси» має лише два вірші. Це з останнього, тобто найсвіжішого, що увійшло до збірки, так?

Так, я вже збірку подав до друку, коли ті вірші написалися, тому попросив свого видавця Василя Карп’юка подати ці вірші не друком, а фотокопію моїх рукописів. Так і зробили.

Фото Василя Зеленчука як капелана, освячення окопних свічок на Запорізькому напрямку
Фото рукопису вірша про Катану, 2022

У твоїй книзі багато присвят, деякі загадкові. От, наприклад, Михайлу Харуку, який грав в аматорському фільмі роль дядька Лева. Що це за історія?

Коли я вчителював у с. Бистрець, ми з учнями 8 класу робили фільм «Лісова пісня». Той хлопець, Михайло Харук, непогано вчився, але він сильно заїкався — настільки сильно, що не міг добре говорити. Але в нього була характерна постава і такий вираз лиця, що дуже добре надавався для образу дядька Лева — от я його і вибрав на цю роль. І коли він говорив свої слова у фільмі — не заїкнувся ні разу! Коли йому було 23 роки — він втопився. Послизнувся на кладці. Але люди говорили, що йому помогли впасти… От я й написав вірш на його смерть і помістив його в розділ «По́душі» (Василева збірка загалом має вісім розділів, — авт.). А фільм той є в мене на комп’ютері. На згадку…

Чи багато віршів лишилося поза межами збірки?

Ні. Може, якісь я загубив чи не знайшов, та не шкодую за жодним, який сюди не увійшов.

А улюблені вірші є?

Є. От перший вірш з циклу «Окрайці абетки для дорослих». Він мені якось так легко писався. Мало не на одному подиху. І я цей вірш ледь не втратив. Написав, поклав у кишеню і… загубив. Через якийсь час у тих-таки кишенях знайшов, але папірчик вже розділився на кілька шматків — довгенько там пролежав. Я ті шматки ледве склав докупи, як пазли. А потім вивчив напам’ять, бо розумів, що до хати не донесу — знову загублю. І так по пам’яті вірш відновив.

Раваші рантухові
Ребра руб’є роями
Ракви різьблене рам’є
Ранит руки роки
Рекрути розбирают
Роси руж рукавами
Риком ризи ранені
Рвутси руна ріки.

Тут кожне слово починається з букви «р».

Це один з тих віршів у збірці, які складно зрозуміти без знання гуцульської говірки… Можеш розтлумачити?

Раваші — це зарубки, які ставили пастухи на полонинських дерев’яних дощечках, щоб знати, скільки худоби дав господар на випас і скільки молока дає кожна «маржинка» (худобина, — авт.). А рантухові — бо пов’язані з ткацтвом. Моя мама тче на верстаті, і я трошки тчу, і коли добре придивитися, то на цьому перекаті, через який проходять нитки, з віком виробилися зарубки — як раваші. Рантух — це рушник, елемент весільного одягу молодої. З верстату, образу равашів рантухових, і почався цей цикл… 

Далі пишу про різьблене рам’є ракви, яке ранить руки. Раква — це невелика кругла дерев’яна посудина з накривкою, що має ребро (рам’є). І те ребро, коли береш ракву в руки, вгризається в руку, бо тверде. І так — роками. Далі сюжет з рекрутами і роси з руж. Тут вже нехай читач додумує — що то за ружі такі і що за роси. А кінець — про ранені ризи. Ризи — це вимощений смерековими гілками жолоб для спуску дерева в лісі. Чому ранені риком? Бо, може, олень забанував за смереками. Бо їх зрубали, зробили з них дараби, котрі рвуть руна ріки…

У цій збірці є не лише нові вірші, а й ті, які вже друкувалися. Наприклад, вінок сонетів «Игрецка зґарда», у якому пишеш про сволоки, яким вже 100 років. Розкажи про цю хату.

Це ґражда біля Игреця (Ігрець — гора висотою 1311 м на однойменному хребті біля села Криворівня, — авт.), де народилася моя прабаба Параска і де жив мій прапрадід Штефан. Він і поклав ту хату. Зараз ця хата не наша, але відчувається, як родинна. Перший раз я там був, вже коли мені було десь 30 років. Доти не доходив туди — не по дорозі (сміється, бо, щоб дійти до хати, треба хвилин 40-50 підійматися догори, — авт.). Заходиш в ту хату і відчуваєш, що тобі там добре.

Ґражда під Ігрецем, 2020

В тій ґражді порівняно недавно, вже в наш час, було весілля. Я там теж гуляв. Два дні весілля, а на третій ще си лишило файне товариство, то можна було ще посидіти. Я тоді понадивлювавси на ту хату з різних боків, та й вона мені си вдала (сподобалася, — авт.). Після того сів і зачєв щось про неї писати.

І ще таке скажу. Задовго до того, десь 50 років тому, по сусідству гуляли ще одне весілля, і молодята знизу з села на вертольоті вилетіли на Игрец. Сталося так, що вертоліт випадково сів в селі на футбольне поле. А молоді в той час розписувалися в клубі та й сказали, що вони жиют там д’горі, а ті запропонували підвезти… Та й шо вертольови — вхопив молодих та й поніс. Ті люди на все життя пам’ятку мают.

Твоя збірка незвична не лише мовою, тематикою, а й жанрами. Наприклад, у ній є сонети і хокку.

Сонет вийшов випадково. Я сидів у сільській раді як сільський війт у Криворівні, пив пиво і щось там робив за комп’ютером. Та й подумав собі про ту хату-ґражду — і почав писати. Написав — дивлюся — вже кінець вірша. Прочитав і дзвоню своєму куму, поету зі Львова Назару Федоракові, прошу, щоб послухав, бо мені здалося, що я написав сонет – вірш мав 14 рядків. Назар послухав і сказав, що так воно і є — то класичний сонет. Це був мій перший вірш до вінка сонетів (усього у сонетному вінку має бути 15 віршів, — авт.). Та й так поволеньки воно якось пішло — одно по одному. Я подумав: як є один, то не складно ще 14 написати.

Хоч сам вінок вже писався довго. Найважче — останні сонети. Бо сонети — це не поезія, а математика (сміється, — авт.). З текстом я не мучився — я знав, про що ті вірші будуть. В мене була проблема з римою. Бо є таке сонетарне правило: в римі не повинно повторюватися слово. Я стовпцями списував слова, котрі вже використані в римі, і шукав невикористані — мені бракувало двох-трьох слів. Тому, здається, в мене таки раз заримоване слово повторилося.

Щодо хокку — то мене заїло. Є українські письменники, які пишуть хокку. Мені кортіло показати, що по-гуцульськи це так само можна зробити. Показати, що гуцульська бесіда надається до того, аби написати нею вірш у класичних світових формах. Тому це вже була така гра. Хоч я розумію, що мої хокку недосконалі. Я читав японських авторів хокку, Башьо, наприклад, і старався утрафити в потрібний ритм. От «Полонинскі хокку»:

Ґлєжітси в путині неба
Окрайчік сонця –
Днинка си родит.

Ґлєжітиси — згущуватися, то про сир, путина — це посудина. Тобто сонце народжується, як сир у путині. Це хокку про ранок. Далі три рядочки з «Полонинских хокку» — про обідню пору, вечір і ніч:

Пастух рогатий
Ботей пантрає —
Нічна тривога.

Вночі тривога — бо звір може прийти, тому місяць — пастух рогатий, стереже овець.

У книжці є ще один цикл сонетів «Божі пацирки». Але він дивно пронумерований: сонет 15, потім сонет 5, далі 3. Чому так?

Написавши перший, я почав писати другий вінок сонетів. Забуксував і зрозумів, що я його не напишу. Ідея того вінка була така. У нас у селі є багато капличок, десь 15. І я хотів про кожну щось написати, але ніяк не міг вирахувати ту математику сонетарну, щоб усе клеїлося докупи. І нарешті я знайшов вихід: назвав то циклом сонетів, а не вінком.

Розкажи про художника Василя Шандра, який проілюстрував збірку.

Я довго стежив у Фейсбуці за постами Василя Шандра. І вздрів, що там багато файних малюнків, і кожен має свій почерк. Ці малюнки почали лягати на мої тексти. Це по-перше. А по-друге, Василь Шандро — не художник у класичному розумінні того слова. Так само як я — не письменник. Ще один збіг.

Роботи Василя Шандра

Я дуже боявся, що Василь не погодиться подати малюнки до моєї збірки. Дарма! Він погодився і так багато мені тих малюнків понамітував! Цілими пачками надсилав. Частина з них була в кольорі — їх я відразу відбракував. Чому? Бо в мене не дуже багато веселих віршів, і якраз ті чорно-сіро-білі зображення зачепили мене. Тож лишилося 60 малюнків, і з них до книжки потрапило 16 чи 17. Вибирати було важко. Мав таке враження, що ці малюнки у світі жили та й чекали, аби до них були написані вірші. Невідомо, що з цього первинне, а що вторинне. Хоч вони моментами навіть моцніші від віршів. В певний момент я почав відчувати, що воно народжувалося одне для одного. Чи то я написав вірші на ці малюнки, хоча не бачив їх, чи Шандро малював до моїх віршів, хоча не читав їх. До речі, на обкладинці книжки — так само Василева робота, єдина кольорова. Там гори і хати — ґруні і ґражди…

Такої ж думки ти, певно, й про блискучу передмову Ростислава Чопика, який вже не вперше пише вступне слово до книжки, в якій друкуються твої вірші?

Вдруге. Перша була з його ж передмовою — «Карпати на трьох» (вийшла у видавництві «Брустури» у 2016-му, це поезія Петра Мідянки, Назара Федорака і Василя Зеленчука, — авт.). Чопик носит у души Гуцульщину. Навіть я би сказав — старовітську Гуцульщину. У тепленькому гніздечку защібаєси (зберігається, — авт.) отой вуглик, искорка з грани старовіцкої Гуцульщини.

Майже за кожним віршем, вміщеним тут, лежить якась історія. Багато з них (може навіть усі) написані з приводу чогось, або ж — для когось. Хочеться розпитати про кожен. Наприклад, про того оленя на яблуках — з присвятою Василині Єреміюковій з-під Довбушєнки.

Під Довбушанкою (скельний коридор Довбушанки — геологічна пам’ятка природи на південь від села Криворівня, — авт.) була хатка, де жила така одна собі бабка — Палійчук Василина, внучка Єремії. А той Єремій був рідним братом мого прапрадіда по маминій лінії. Вона жила сама на віддаленому присілку, в одинокій хаті серед лісу.

Ще коли я був студентом ми з племінником пішли в гриби. А в бабки недалеко від хати ріс старий бук — удвох його стовбур, певно, би не обчепив. Був ранок, роса на деревах, ми йдемо під тим буком та й чуємо — ніби щось тим буком потрясло — роса впала, другий раз — роса впала. Я кажу: «Іване, то, відий, білочка скаче». А він каже: «То не білочка – то медвідь. Я лиш видів трошки його ззаду — він чухався об стовбур бука». Та й ми бігом втікли до хати. Кажемо бабці, що бачили медведя. А вона: «А є, є він тут у мене! — каже так, як про найкращого сусіда. — Мала я поросєтко в стайни, а ведмідь догадавси, та й хотів забрати. Прийшов — та й пробував стайню підоймати, але щось йому си ни дало, та й пишов». І сказала то так спокійно! 

А далі каже, що й олень до неї приходив. А хата в неї старовітська — хороми, дві кімнати, без світла. А біля хатини — яблуні ростуть. Ростуть досі, хоч хати вже давно нема — і сліду не лишилося. Каже бабка, що рано встає, глип у вікно — а олінь лежит на єблуках та й дивитси на неї. І так один ранок, другий, третій — постійно олень приходив, лягав на яблука і дивився бабці у вікно. Може, він був одинокий, і бабка була одинока — та й вони не були годні одне одному це все розказати.

Фото Василя Зеленчука з першої презентації поетичної збірки у селі Перехресне, 2023

А в бабки коло хати була толока, на якій один чоловік, Іван, тримав корову і приходив щодня її доїти (також цікаво: годину — д’горі, годину — вдолину). А по дорозі завертав до баби. Був він мисливець. Каже бабка, що якось «дурна» йому сказала, що олень приходить до неї. От він вийшов д’горі, але, окрім банки на молоко, наступного разу виніс рушницю. Здоїв корову, молоко вніс до хати та й лишився ночувати… Бабці так зробилоси банно (сумно, — авт.), рано встає, думає, шо з цього буде? Та олень не прийшов. 

Іван лишився другу ніч ночувати — олень знову не прийшов. Іван посидів, навіть щось нефайне сказав бабі, бо два дни стратив тутеньки тай пусто-дурно. Взєв молоко та й пішов удолину. А баба на трету днину раненько встає — олінь лежит на єблуках та й дивитси на неї.

Ця бабка жила самотно, але мала такий унікальний дар оповідача, що її був би не наслухавси. Я так просто це розказав, а вона ще до того всего по два-три слова доточувала, та й тото єї слово таке виходило, як писанка. А вірш я написав про це, вже як бабки не було, але стояла ще та хата. І медвідь за бабкою журивси, та й олінь журивси — та й по всему.

Цей вірш ти помістив у розділ «По́душі». Що означає це слово?

Коли в нас хтось помирає, до похоро́нку всі-всі дні коло церкви дзвонять дзвони. По́душі — це дзвонити по душі.

Тобто тут вірші, написані на пам’ять про тих, кого вже немає серед нас. Один з таких має присвяту Лукинови з Игриця. Що тебе зворушувало в цьому чоловікові?

В «Ігрецкій зґарді» (вінок сонетів, — авт.) Лукин згадується двічі чи тричі. Я б назвав його добрим духом Криворівні. Я виходив зі своєї хати, дивився на Ігрец і видів світло з його хати. А потім настав момент, коли я вийшов надвір, а світла там нема. Це було 2 жовтня, на той час — свято Луки. І тоді народився вірш:

Ци то Луки сегодне, ни Луки,
Шо не подав ніхто мені руки.

Я рідко пам’ятаю, коли мені писалиси вірші, але цей пам’ятаю.

В цьому чоловікові був великий згусток добра. Коли я працював в сільській раді, він зрідка заходив до нас. І то було так, ніби в кабінет вкочувалося сонце. Відчував величезну радість від спілкування з цим чоловіком. Він навіть ходив таким ґречним кроком, з таким виглядом, ніби в него всередині була велика гідність.

Розкажу три історії про Лукина. Він дуже любив темне пиво. І у віці 85-87 років міг спуститися в село, купити собі плящину і вернутися до хати. А йти є де навіть молодій людині — хвилин 40 підніматися. 

Спустився якось Лукин у село (певно, якраз по пиво), а коли вертався д’хаті, по дорозі ще взяв мішок муки на плечі. На перелазі в селі сидять молоді хлопці та й кажут: «Лукине, ми зараз будемо йти д’горі і поможемо вам мішок винести». А той: «Діточки, нічо-нічо, я поволеньки сам собі пиду». Хлопці Лукина не наздогнали. Або довго пили, або Лукин добре йшов: рівномірним кроком, нікуди не кваплячись, бо мав чєс, та й так той мішок муки приніс до хати. Йому було за 80 років.

Фото з першої презентації поетичної збірки Василя Зеленчука у селі Перехресне, 2023

Історія друга. У 2013 році ми пішли колядувати під Ігрец. Там ходила інша колядницька партія, з сусіднього села Буківця, але того року не пішла. Пішли ми, криворівскі. Обійшли шість хат. І шестою хатою була хата Лукина. Нас попередили, що коли в селі за день ми можемо обходити з колядою 20 хат, то в Ігреци за день шість хат не вколядувати. В кожній хаті ґаздині клали на стіл напитки-наїдки. Так було і в наших п’яти хатах. А коляда в Лукина була особливою. Є окремі хати, в яких тобі надовго запам’ятовується коляда. Він тоді жив сам, жінки вже не було, нікуди не спішив, дуже на стіл не накладав, а сів і слухав коляду, як молитву — так, як треба слухати.

Третя історія. Коли в його сусідки, Люби, що живе під Ігрецем у 100-річній ґражді, було весілля, Лукинові було 90 років. Він прийшов на весілля і сів у данцовни (окреме приміщення для танців, — авт.). Я його питаю: «Лукинку́, а ви би гуцулку (танець, варіант коломийки, — авт.) не загуляли?» А він: «Загуляв би, але трохи си встидаю, бо скажут, що такий старий, а ще гуляти хоче». І Лукин тоді таки загуляв. Я ще про ту його гуцулку щось, певно, напишу. 

Він так і лишився, як мені здається, добрим духом Криворівні. Просто з найвищого горба на Ігрици перенісся на найнижчу зірочку над Криворівнею. 

Коли ми вже заговорили про тих, кого серед нас немає, то попрошу тебе розказати кілька слів про наших героїв — Катану (Михайла Гергелюка) і Вікінга (Степана Потяка). На пам’ять про кожного з них ти написав вірш, і так склався розділ «Ґвири та й кріси».

Це хлопці набагато молодші від мене. Катана служив у нас в батальйоні. Він був священником. А ще воїном — командиром мінометної батареї. Він не хотів бути капеланом на цій війні, бо хотів воювати, а капеланові не можна видавати зброю. Це був юний мудрець. Чоловік, який своїми настановами зберіг життя не одному з наших хлопців. Він проводив заняття з новобранцями, бо мав досвід, але ніколи не хизувався тим — просто максимально ділився знаннями. Він був інструктором. А на початку 2022-го лише одиниці могли когось чогось навчити. Він був з таких. Хоч надто скоро пішов. Ніхто такого не сподівався… Але свою місію на землі виконав гідно. І є таке відчуття, що він і далі це робить.

Отець Михайло Гергелюк (Катана)

Його батько — священник у Верхньому Ясенові (село, що сусідить з Криворівнею, — авт.), а Катана служив у церкві святої Софії під Писаним Каменем (Писаний Камінь — геологічна пам’ятка природи у Верховинському районі, висота — 1221 м, — авт.). В цій людині було максимум правди, чесності, строгості. Він був безкомпромісний. Але то добре. Коли ми формували наш підрозділ, він усіх вчив звертатися один до одного «друже». А мені вводно казав «пане Зеленчук» (сміється, — авт.). І навіть той шеврон наш, який я зараз так люблю, — це його ідея. Він, певно, виношував її довго, а потім якось каже мені, як то було би файно, якби ми мали свій шеврон. Там мав би бути орел, дві бартки, Чорногора і напис «Бо моя воля, як ці гори висока». Все майже так само і вийшло. Лише заміст барток — кріси.

Його заслуга полягає ще в тому, що він допоміг вигнати московських попів з Верховини. Зібрав хлопців і сказав, що з цим треба зав’язувати, бо влада нічого не зробить. Наші хлопці поїхали і спокійно ліквідували МП в центрі Верховини. Потім ми туди ходили на Службу Божу, і всі хотіли зайти в церкву, але в кожного була зброя. Він казав, що зі зброєю до церкви ніхто не зайде, тому двоє лишалися в автобусі і стерегли її. На жаль, мені дуже мало довелося його знати, але й того вистачило, аби побачити, що то була за людина́.

Командир танкової роти танкового батальйону військової частини, офіцер ЗСУ Степан Потяк (Вікінґ)

Того дня, коли був похорон Катани, загинув Вікінг — Штефан Потєк з с. Бистреця. Мама Штефана прийшла на похорон, ще не знаючи, що загинув її син. Вікінг був командиром танкового взводу. Це були рівноцінні люди — Катана і Вікінг. Оба воювали ще в АТО, оба знали не лише справу військову, а росли на тому, що говорив Джохар Дудаєв, знали слово Коновальця, Бандери… Тобто мали теоретичне підґрунтя і добру практику. На похороні Степана я вчув, що мені по лици потекла слиза. Просто цю сім’ю я дуже добре знаю. На його похороні було людей втричі більше, ніж живе в Бистреці. Я вже не говорю про похорон Катани у Верхньому Ясенові, на якому було понад 100 священників.

Кортіло би написати про багатьох хлопців, котрих ми втратили і котрих я добре знав. Але чи це мені вдасться — я не годен сказати. Один з них мав позивний Самурай. Якщо розібрати це слово на кавалки, вийде сам-у-раю. Він кількох врятував, сказав хлопцям «тікайте», а сам — у рай…

Ти плануєш видати колись наступну збірку, про яку говориш у передньому слові?

У «Слові до чительника» (коротка передмова Василя Зеленчука до своєї книжки, — авт.) замельдовано (доведено до відома, — авт.), що якщо я ще візьмуся за письменницьке перо, то наступна моя збірка буде називатися «Ґвири та й кріси». Тобто вірші про Катану і Вікінга, ймовірно, до тієї збірки увійдуть. Та й ще, може, пару наберетси… Але коли вийде наступна збірка — не знаю. Бо перша писалася 25 років. 

Про́то, то буде по во́йні…

Віжуали — фото надані авторкою, також з архіву Василя Зеленчука, Богдана Салія, Христі Волощук, фейсбук-сторінок Лени Рожнової, Юлії Потяк, роботи Василя Шандра
Головне — Василь Зеленчук презентує свою поетичну збірку у селі Перехресне, 2023, фото авторки

Стрибнути за зайчиком у вир експерименту. Рецензія на роман «Зайчик» Мони Авад

авторка Софія Богуславець - 17.03.2025 в Книжки

Читання як процес може перетворитися на один із найцікавіших досвідів, коли потік слів переносить від дії до дії, іноді змушуючи перечепитися за каміння раптових образів, які наприкінці врешті отримають пояснення. Або можна пошукати ці пояснення самостійно — залежить від готовності податися за текстом. Бо він часом може бути ще тим примхливим зайчиком, який разом зі своїм сенсом постійно вистрибує з рук. І все ж чи вартий такий досвід — чи можна полюбити й приручити це химерне звірятко?

«Зайчик» — це другий роман канадської письменниці, доцентки програми креативного письма в Сірак’юському університеті Мони Авад, який вийшов у 2019 і став переможцем Ladies of Horror Fiction Award від Horror Spotlight. У цьому ж році роман потрапив у фінал премій читацької спільноти Goodreads Choice Award і New England Book Award від Асоціації незалежних книготорговців Нової Англії. Також він увійшов до списків найкращих книг 2019 від медіа Time, Vogue та New York Public Library. Компанія Bad Robot Productions готує за романом екранну адаптацію. Українською «Зайчик» вийшов на початку 2025 року у видавництві «Жорж».

Наразі в доробку Мони Авад короткі оповідання, статті, репортажі та 4 романи, а восени 2025 очікується видання наступної книжки — We Love You, Bunny. Це продовження і водночас передісторія «Зайчика», бо розповідатиме про вже знайомих персонажок і їхнє бачення того, що трапилося.

Суб’єктивна реальність

Читання «Зайчика» — наче мандрівка лісом у сутінках (або, як за текстом, «у блакитну годину»): латки неба ледь-ледь видніються з-за крон дерев, тож доводиться намацувати стежку, щоб не впасти — у кролячу нору, наприклад. Бо раз — і падіння, раз — і декорації змінюються, а частина тексту — це вже якесь чаювання посеред цього лісу, тільки замість закусок — дивні мінікексики, а від запаху паленого цукру, що гусне в повітрі, злипаються і думки. І ще один поворот у тексті — і знову похід у ліс, тільки цього разу з усвідомленням, що він магічний, одна зі стежок може навіть привести до пряникового будиночка, тож краще запастися сокирою на випадок, якщо не хочеться йти за звичним сюжетом казки… 

До сприйняття тексту не таким, яким він є, спонукає сетинг, у якому розгортається історія. Головна персонажка оповіді Саманта Гезер Меккі потрапляє на магістерську програму літературної творчості — одну з найпрестижніших у найпрестижнішому Ворренському університеті. У її групі — ще четверо студенток, які поміж собою називають одна одну Зайчиками і влаштовують закриті вечірки та якось запрошують приєднатися й Саманту.

Оповідь ведеться від імені головної персонажки — ненадійної нараторки, тож усе й усі, кого вона зустрічає і бачить, висвітлюються в тексті через її враження й досвіди. Зокрема, Саманта очуднює одногрупниць: 25-річних студенток, які в романі поводяться наче дівчатка, носять цікаві й лялькові сукні, вигадливо заплітають волосся — а ще їх постійно можна побачити в обіймах:

«Весь минулий рік я подумки молилася про вибух від обіймів. Щоб внаслідок палкого стискання розчавлена плоть сочилася з рукавів, комірів і широких подолів суконь-кексиків, як дурнувата глазур… Вони завжди виходять із цих обіймів неушкодженими й нетравмованими, попри злість, що ллється з моїх пильних очей, мов отрута у лиходія комічної книжки».

Потайки Саманта все ж мріє опинитися в таких обіймах — чи принаймні в колі цих незбагненних поки студенток. Головна персонажка має подругу Аву, яка, проте, не навчається в університеті, а тому в аудиторії та на заняттях із творчих майстерень Саманта почувається самотньою і відкинутою. Тож отримуючи щоразу шанс приєднатися до Зайчиків — спершу на запрошення, згодом повертаючись до них у думках і вчинках, — вона хапається за нього.

Хоча Зайчики — це збірний образ закритої для Саманти спільноти, та кожну з них виділяє за тими чи тими рисами. Наприклад, Кексик, вона ж студентка Керолайн, — зазвичай любʼязна з усіма, їй притаманні пастельні тони у вбранні. Моторошну Ляльку, або ж Кіру, вирізняють бурштинові очі, вона водночас «така собі лялька, домашня тваринка для інших Зайчиків», але на неї можна покластися у критичні моменти. Віньєтка, або Вікторія, — єдина панкиня у світло-рожевій компанії, а Герцогиня, або Елінор, справді відповідає своєму прізвиську й очолює цю маленьку спільноту. Цікаво, що деякі характеристики дівчатам Саманта дає і за тим, як і про що вони пишуть: чи то епатажні оповіді, чи герметичні «проеми» (авторський неологізм, що позначає тексти на межі прозового й поетичного жанрів). Надалі в романі Зайчики фігуруватимуть саме як зграя на чолі з Герцогинею-Елінор і протиставлятимуться Саманті та її подрузі Аві, які обирають замість сяйва щось темне, замість гамірних вечірок — тихі, проте не менш радісні одна для одної посиденьки в забігайлівці.

Ще одним персонажем стає середовище, в якому відбувається дія і яке також не оминуло увагу Саманти, — це університет у Воррені, описане несправжнім, містом-замальовкою. Тут відбуваються усі ключові сцени роману, тож через це «Зайчикові» часто приписують естетику dark academia, коли оповідь розгортається навколо певного закладу освіти — переважно з тривалою історією і вайбовими готичними будівлями — чи маленької студентської групи, часто зі спеціальності, пов’язаної з творчістю або класичними мовами й літературою:

«Місто заслужило всі назви, які я йому вигадую, коли лежу, тремтячи, в ліжку. Земля Зіпсутих Акваріумів. Тюрмавіль. Чорне Небо Сіра Земля. Зомбісіті. Ззовні розверзлося справжнє пекло, інтернет це підтверджує».

Принеси нам зайчика

Окрім того, що про світ роману можна дізнатися з описів Саманти, це яскраво передається на рівні тексту. Те, як персонажка говорить про місто, в якому поза межами університету чи не кожну ніч відбуваються як не вбивства, то грабунки, те, як вона відгороджується від одногрупниць не тільки через поведінку і зовнішній похмурий стиль, а й називанням. Взаємини з іншими студентками можна простежити через те, як Саманта ідентифікує їх для себе. На початку — це спільнота-зграйка Зайчиків, які розважаються на своїх закритих і не менш таємничих Салонах непристойностей. Згодом, побувавши на одній із таких зустрічей і розповівши присутнім про себе, Саманта пізнає і їх, тож виокремлює кожну з чотирьох за прізвиськами. У певний момент персонажка настільки захоплюється спільнотою — адже дівчина нарешті не така самотня, — що губить власне «я»: її думки й почуття ототожнюються з тим, що відчувають учасниці спільноти, тож ключовими стають «ми» і «Зайчик», що керує їхніми зустрічами-майстернями. А часом про відстороненість головної персонажки від того, що відбувається, свідчать і короткі ремарки: «промовляє голос», «чую, як кажу».

Творчі майстерні — одна з компонент спеціальності програми, на якій навчається Саманта. В університеті група збирається з викладачами, щоб у колі обговорити свої написані твори. У романі йдеться про останній рік навчання, тож наприкінці семестру студентки мають показати готовий доробок — книжку. В Саманти творчий блок, хоча до вступу, як пригадує, вона писала багато, а все почалося з вигадок і записів у блокнот ще з дитинства. Зараз персонажка переживає не найкращий період у житті: проблеми в родині, дивакуваті сусіди, незатишна квартира, яку може собі дозволити, у небезпечному районі міста. Подруга Ава не розуміє її бажання влитися у спільноту, що мешкає у цьому фальшивому середовищі й удає з себе бідну богему, навчаючись в одному з найпрестижніших університетів на творчій спеціальності. Проте Саманта через нависле відчуття самотності, браку місця, де вона почувалася б у безпеці, хоче знайти таку опору, немов заземлитися. Тому пробує себе в майстернях Зайчиків, які, за їхніми словами, власне, і працюють, щоб звільнитися й нарешті творити.

Те, що відбувається на таких сходинах, буквально вибухає міксом химерності й несподіваних образів: дивні відвідувачі — Гібриди, або ж Крихітки (чи Чернетки), як вони їх називають, із покрученими тілами й кінцівками — супроводжують дівчат на кожній зустрічі; ледь чи не жертовні ритуали зі справжніми зайчиками, адже їх потрібно зловити з вулиці і принести в дім для наступного експерименту в майстерні. У цьому проявляється сатира роману Мони Авад: вона написала те, що відчувала, вступаючи на магістерську програму з письменства. Власне, дивні ритуали — це метафора творчого процесу: бачення того, як вигадуються локації і персонажі, як вони мають ожити і стати такими, щоб хтось, коли читатиме про них, обов’язково повірив і зміг співпереживати. Тільки-от питання в тому, чи не надто полохливу тваринку студентки щоразу добирають для творчості…

На рівні тексту

У романі через розмови про письмо і майстерні авторка критикує те, наскільки подібні начебто найпрестижніші навчальні програми й університети вивищують мистецтво заради мистецтва, оспівуючи його й водночас не ставлячись до його інструментарію — текстів зокрема — як слід. Це сатира на снобізм подібних спільнот:

«Я нотую в записник число 1098. Воно позначає кількість згадок “Тіла”, які я чула у Воррені. Бо у Воррені Тіло — писк моди. Немовби всі в академічному світі лише тепер дізналися, що перебувають у ненадійні посудині з кісток і плоті, яка швидко псується і, о боже, матеріальна. Яке багатство тем і сюжетів!».

Мона Авад не вперше звертається до тем тілесності: у своєму дебютному романі 13 Ways of Looking at a Fat Girl на прикладі головної героїні вона показує, наскільки на сприйняття особистості впливає зовнішність; у All’s Well пише про режисерку, її спроби, попри все (і окремо надокучливий біль у спині), зробити виставу за Шекспіром; а в романі Rouge персонажка постійно переймається за стан своєї шкіри. У «Зайчикові» письменниця продовжує говорити про тілесне як сатиричний погляд на вивищення мистецтва — мовляв, незрозумілий, але насправді цілком зрозумілий образ «Тіло як місто і місто як Тіло». Тіло і тілесне — це й про описи Зайчиків: «…рожево-білі тіла, кирпаті носики та ніжні персикові щічки», — а ще про досвіди, яких вони не мають, і цим вирізняється Саманта, якій доводиться буквально виживати у скрутних умовах. Іронічно, та часом такі переживання можуть стати поштовхом для виписування у тексті.

Роман також містить безліч алюзій на мистецькі твори, які доповнюють антураж сатири, — від назв пісень, як-от Wuthering Heights (до слова, «Буремний перевал», як і текст Емілі Бронте) виконавиці Кейт Буш, до феміністичного тексту «Власна кімната» Вірджинії Вулф, — і це відгукується тим, як Зайчики прагнуть бути незалежними жінками, але водночас одержимі експериментами зі своїми Гібридами-Крихітками, які в романі описуються в чоловічих образах. Дещо втрачається при перекладі й часом бракує приміток. Наприклад, в описах Крихіток можна відгадати фразу «You have to kill your Darlings» — і для англомовного читача також звучить як одна з порад, що, як не дивно, стосується письма: часом доводиться скорочувати свої чернетки (своїх любих крихіток) й прибирати навіть улюблені місця, щоб не обтяжувати текст. Або ж в оригіналі Warren (Воррен) має значення «кролятник». Або розлапкована в романі цитата «Книжка має бути як сокира для замерзлого моря всередині нас» відсилає до листування Кафки і його думки про силу мистецтва, а в романі над цим іронізують і ще й буквально візуалізують сокиру.

Це маленькі деталі в тексті, які цікаво було би доповнити в українському виданні — або ж дослідити самостійно, бо в будь-якому разі роман можна прочитувати на різних рівнях. «Зайчик» насправді багатошаровий.

Яким усе ж вийшов Зайчик?

Про те, яким може бути «Зайчик», свідчать два видання з різними обкладинками, які немов лаштують певне очікування від тексту: якщо хочеться почитати гламурний горор у казкових декораціях — ось тематична рожева обкладинка, якщо очікуєте занурення — падіння — у внутрішній світ Саманти, її проживання пригоди на останньому році навчання — чом би не вибрати чорну. Та й загалом — це дуже стильно. Особливістю українського видання є тверда обкладинка на противагу пейпербеку оригіналу, а ще — чорний зріз. Недоліком є те, що фарба з нього може залишатися на пальцях і сторінках у процесі читання. Інтерактив із вибором видання немов залучає до дослідження — яка історія ховається за обкладинкою?

В одній з відеопрезентацій Мона Авад налаштовує на читання казкової історії з елементами горору. Так, наприклад, Зайчики — не єдині персонажі-звірі, також згадують про викладачів-хижаків — Лева або піклувальницю-ведмедицю Пікл-Пікл, яку Саманта ще кличе Фоско. Такі анімалістичні імена справді додають оповіді казковості, а згадки про Алісу в Країні Див чи загублену в лісі Червону Шапочку тільки посилюють таке сприйняття.

А, наприклад, відома канадська письменниця й авторка перекладених українською романів «Оповідь служниці», «Заповіти», «Рік Потопу», «Орикс і Деркач», «Сліпий убивця» Марґарет Етвуд назвала текст готичною сатирою в літературній школі. Бо й справді романи, які розповідають історію і пов’язують її з певною локацією і таємницею, називають готичними.

Те, що «Зайчик» — це все ж сатира й висвітлення буденних речей або того, що переживає головна персонажка, через зовнішні речі й події — хай якими химерними вони видаються — залишається ключовим, і роман упевнено продовжує таку манеру оповіді, яка перевертає уявлення про усталені жанри, дозволяє побачити звичне з незвичного ракурсу. Серед сучасних текстів схожими можна назвати романи «Останній дім на безпечній вулиці» Катріони Ворд, яка створює нестандартний детективний трилер, «Чорні водяні лілії» Мішеля Бюссі про те, що не всі персонажі такі, якими спершу здаються, «Піранезі» Сюзанни Кларк, химерний текст якої складно визначити одним жанром, а ще в ньому також безліч відсилань і алюзій до інших творів. А серед проєктів на межі літератури й кіно — казка-притча «Лабіринт Фавна», яку в 2019 році режисер Ґільєрмо дель Торо з письменницею Корнелією Функе втілили в текст. 

«Зайчика» можна прочитати як кримінальну історію але з позиції співучасниці — ніби часткову інтерпретацію пригод Аліси в Країні Див, що одного разу, повернувшись із кролячої нори, у якій ще клубочиться туман із люльки Гусені, вирішила описати свій досвід. Також цей роман можна прочитати як гіперболізований опис творчого процесу чи як текст про самотність і спробу впоратися з нею. Або ж — усе разом. Часом «Зайчик» видається перенасиченим — і через алюзії, і через потік думок та спостережень персонажки, — тож читання-блукання текстом може виснажувати. Проте, з іншого боку, це роман для перечитування й дослідження, а ще — незвичне поєднання рис різних жанрів. І якщо читачам захочеться запірнути в такий вир — чом не спробувати поекспериментувати?

Фото і візуали — monaawadauthor.com, unplash.com

Дайджест культурних подій (з 17 по 23 березня)

авторка Анастасія Шевчук - 17.03.2025 в Події

17 березня, понеділок

Виставка «Повзучі чагарі. Мережі самосівів»

Київ, The Naked Room
Графік роботи: неділя—четвер з 8:30 до 20:00, п’ятниця—субота з 8:30 до 21:00
Триває до 27 квітня 2025 року

Виставка Тараса Ковача досліджує міський ландшафт Києва, трансформований війною. Художник зосереджується на змінах простору: блокпостах, барикадах, фортифікаціях, які створюють відчуття захищеності, але водночас обмежують рух містом. Ковач використовує офорт, відеоінсталяції та об’єкти, фіксуючи перетворення воєнної архітектури під упливом часу й природи. Його роботи передають напругу та крихкість міського середовища, що змінюється разом із життям його мешканців.

Детальніше про подію на сайті.

Виставка «DIA KINETS»

Київ, Dukat Art Foundation
Графік роботи: у будні з 9:00 до 18:00
Триває до 13 квітня

Проєкт досліджує діафільми, які часто використовували у навчальному процесі з 1930-х і до початку незалежності України. Усі об’єкти знайдені серед руїн школи №18 у Чернігові, знищеної російським ударом у 2022 році. Кураторка Єва Гольц запросила 22 митців переосмислити архівні плівки, що колись слугували інструментом пропаганди, а тепер стали частиною мистецьких робіт. 

Більше про подію на фейсбуці.

Презентація книги «Встань і вбий першим»

Київ, КнигоЛенд (вулиця Жилянська 5/60)
Початок о 17:00
Вхід за попередньою реєстрацією

Відбудеться презентація книги «Встань і вбий першим. Таємна історія ліквідацій ворогів Ізраїлю» ізраїльського журналіста-розслідувача Ронена Бергмана. Видання, виходу якого перешкоджали ізраїльські спецслужби, ґрунтується на інтерв’ю з агентами Моссаду, ШАБАК, прем’єр-міністрами та військовими керівниками.  

Більше про подію на фейсбуці.

18 березня, вівторок

Книжковий клуб за книгою «Андрій Лаговський»

Дніпро, Вперта Коза
Початок о 18:00

На зустрічі книжкового клубу «Вперті читачі» обговорюватимуть роман «Андрій Лаговський» Агатангела Кримського — один із ключових текстів українського модернізму. Це автобіографічна історія про інтелектуала, який намагається вижити у традиційному суспільстві, постійно рефлексуючи над своїми почуттями та бажаннями. Роман порушує табу на обговорення таких тем, як сексуальна орієнтація і право бути собою. Це історія роздвоєності, самотності та боротьби за можливість залишатися вірним собі.

Більше про подію в інстаграмі.

Обговорення «Бізнес процеси. Теорія VS Практика»

Київ, Сенс на Хрещатику
Початок о 19:00

На зустрічі з керівницею агенції Manageable Наталею Заверухою обговорюватимуть, як оптимізувати бізнес-процеси для досягнення максимальної ефективності. Наталя Заверуха, бізнес-консультантка та авторка книги «Безконтрольні. Що треба знати про бізнес-процеси?», поділиться практичними порадами щодо опису та впровадження ефективних процесів у бізнесі. Модеруватиме подію маркетинг-директорка книгарень «Сенс» Вікторія Середа.

Більше про подію в інстаграмі.

19 березня, середа

Майстер-клас «Слова, що оживають: цифрові інструменти для анімації віршів»

онлайн
Початок: о 12:00

Подія, яку організовує Львівська обласна бібліотека для дітей і розповідає про те, які програми та інструменти допоможуть втілити анімаційний супровід до текстів. Відвідати можна як дорослим, так і дітям, а на майстер-класі також — спробувати самостійно створити анімацію за віршем. Подія актуалізує сприйняття поезії сьогодні й робить процес знайомства з нею цікавішим.

Подія відбувається в межах Національного тижня читання поезії від Українського інституту книги.

Більше у фейсбуці.

Вечір читання віршів «Поезія у часи війни»

Вінниця, Книгарня «Герої»
Подія відбувається двічі 19 і 23 березня
Початок о 18:30
Вхід за попередньою реєстрацією

Подію проводять до Національного тижня поезії. На вечорі 19 березня можна буде послухати читання віршів поетів та поеток Тетяни Власової, Богдана Куценка, Віктора Крупки, Сергія Шкабари, а 23 березня — Аліни Олійник, Михайла Михайлова, Дмитра Луняки та Ірини Малярської. 

Твори резонуватимуть з актуальними переживаннями часу війни. Кожен з авторів принесе власні інтерпретації тем боротьби, втрат і надії, що звучать через силу поетичного слова. Ця зустріч відкриє можливість поглянути на творчість як важливий інструмент збереження пам’яті, передачі емоцій та підтримки у важкі часи.

Подія відбувається в межах Національного тижня читання поезії від Українського інституту книги.

Більше про подію в інстаграмі.

Відкриття виставки «Азовсталь: Полонені. Заручники війни»

Київ, Національна академія мистецтв України
Початок 16:00

Виставка є фінальним етапом проєкту народної художниці Марії Левитської, що презентує близько сорока творчих робіт, присвячених бранцям Азовсталі. Творчість, пов’язана з темою війни та полону, є глибоко екзистенційною та відображає складну палітру емоцій — від тривоги до надії. Через художні роботи авторка трансформує колективну травму в символічний простір мистецтва.

Більше про подію на сайті.

Обговорення «Дорослішання у жанровій прозі»

Київ, Книгарня «Є» (вулиця Сагайдачного, 23А)
Початок о 19:00

Подія, спеціальною гостею якої стане книжкова блогерка та авторка телеграм-каналу in book we trust Валентина Комар, а серед письменниць — Євгенія Бабенко, авторка психологічного роману «Усі мої тривожні дзвіночки», та Олександра Черепан, авторка фентезі «Жнець без коси». На зустрічі обговорять, як література відображає процес дорослішання, у яких жанрах найчастіше порушується ця тема, а також розберуть популярність молодіжних піджанрів, таких як young adult та new adult. Модеруватиме подію письменниця Олена Кузьміна. Зустріч відбудеться наживо та буде доступна на YouTube.

Більше про подію в інстаграмі.

20 березня, четвер

Презентація книг Світлани Вертоли

Вінниця, Книгарня «Герої»
Початок о 19:00

Презентація книг та розмова з українською письменницею Світланою Вертолою, авторкою підліткової прози та засновницею творчого проєкту «Твоя поетична листівка». Світлана є авторкою таких книг, як «Юна. Війна», «Лель», «Лавандові цілунки», «Свин і Гусак-друзі навспак». Вона також співавторка та упорядниця кількох збірок оповідань та казок, серед яких «Демони бажань», «Чароцвіт», «Чаросвіт», «Чарокрил», «Щасливі вчасно», а також прозової збірки «Сусіди. Стіни чують все».

Модератором зустрічі виступить Олександр Ратушняк.

Більше про подію в інстаграмі.

Презентація книги «Дарунок шістьох»

Київ, Сенс на Арсенальній
Початок о 19:00

«Дарунок шістьох» — перша книга циклу «Гранарська нищівниця» Анастасії Гетманської. У світі, де королівства Гранар і Фідера підтримують мир через заборону на чаклунів, юний Барв знаходить дівчину Волошку, яка порушує це правило. Пробуджується стародавнє закляття, і мир опиняється під загрозою. Разом із командою вони вирушають у небезпечну подорож, щоб запобігти війні. 

Модерує зустріч Оксамита Блажевська.

Більше про подію в інстаграмі.

Кінопоказ «Останні та перші люди»

Дніпро, Центр сучасної культури у Дніпрі
Початок о 18:30
Вхід вільний за попередньою реєстрацією

У Центрі сучасної культури у Дніпрі покажуть стрічку «Останні та перші люди», екранізацію однойменного науково-фантастичного роману Олафа Степлдона. Через два мільярди років людство на межі загибелі, а залишки цивілізації — це величезні монументи, що передають філософські послання. Фільм розповідає про кінець світу, не маючи протагоніста, і зосереджується на емоціях кінця. А за кадром звучить голос Тільди Свінтон. Мова: англійська, субтитри українською. 

Більше про подію в інстаграмі.

21 березня, п’ятниця

Вечір поезії «Пісня тисячі голосів»

Хмельницький, Хмельницький обласний художній музей
Початок о 17:00
Вхід за попередньою реєстрацією

З плином часу щоразу змінювалися медіа, які оповідають про актуальні події чи стають рупором того чи того періоду історії, проте незмінною залишається поезія — мова кожної епохи, яка промовляє від спільнот і до спільнот. На події-поетичному вечорі прагнуть підсвітити це різноманіття голосів — від розмов із хмельницькими поетками й поетами, серед яких Анастасія Кобильник, Андрій Куранок, до знайомства з новими іменами і віршами, написаними сьогодні.

Подія відбувається в межах Національного тижня читання поезії від Українського інституту книги.

Більше в інстаграмі.

Виставка «Beyond the silence»

Львів, Jam Factory Art Center
Відкриття о 17:00
Триває до 1 червня 2025 року

Відкриття виставки, фотороботи якої присвячені темам території, боротьби, цензури та викрадень людей. Виставка вже побувала в кількох країнах, а тепер її вперше представлять у повному форматі у Львові. Це спільний проєкт агенції Magnum Photos з Odesa Photo Days Festival Centro de las Artes San Agustín (Мексика), Africa Artists’ Foundation (Нігерія), Vlast (Казахстан) та Angkor Photo Festival & Workshops (Камбоджа), за підтримки Open Society Foundations та Українського інституту.

Детальніше про подію на сайті.

Виставка «Край світу»

Київ, Dymchuk Gallery
Графік роботи: середа—неділя з 12:00 до 19:00
Триває до 27 квітня 2025 року

Відкриття персонального проєкту художниці, засновниці майстерні Lithography30 Аліси Гоц. Виставка включає роботи, створені авторкою протягом 2022-2025 років, зокрема графіку, скульптуру, фото та відео. Проєкт розпочався під час резиденції у Суліні в Румунії, де художниця досліджувала місцевість, традиції та вплив віддаленості від міста. Основна робота виставки — велика метафорична мапа, що запрошує глядача на інтроспективну подорож. 

Більше про подію на сайті.

Поетичні читання збірки «Весняні реліквії»

Вінниця, Книгарня «Герої»
Початок о 18:30

Збірка поезій Дар’ї Паламарчук «Весняні реліквії» відкриває перед читачем атмосферу весни через метафори та ритми, що пронизані відчуттям оновлення. У віршах поетка втілює образи природи, що розцвітає, шукає глибші сенси у повсякденному та вечірньому настрої. На зустрічі з авторкою буде можливість поговорити про тонкощі її творчості та шлях до створення цієї збірки. Модераторка — філологиня Анастасія Дворницька.

Більше про подію в інстаграмі.

Зустріч з письменницею Віоліною Ситнік

Рівне, Книгарня «Є»
Початок о 18:00

Віоліна Ситнік, українська письменниця та журналістка, презентує свої детективи та повісті для підлітків. Ситнік є співзасновницею та головною редакторкою літературно-мистецького часопису PHOENIX. Серед її творів: «Без вини винний», «Він знає», «Коли ти помреш», «Маски чужих ролей», «Лаллі». На зустрічі авторка розповість про свої книги та поділиться досвідом творчої роботи.

Більше про подію в інстаграмі.

Презентація книги «Двоповня. Судні дні в Кабірії»

Київ, КнигоЛенд (вулиця Жилянська 5/60)
Початок о 19:00

Презентація другої книги трилогії Катерини Самойленко «Двоповня. Судні дні в Кабірії». У центрі подій магічний світ Кабірії, інтриги та доля головної героїні Ріни, які занурюватимуть у атмосферу, натхненну українськими оповідками про дводушників. Під час зустрічі з авторкою можна буде дізнатися більше про створення світу роману та персонажів, а також отримати автограф і придбати книгу.  

Модераторка заходу — Тетяна Рябченко.

Більше про подію в інстаграмі.

22 березня, субота

Публічні розмови «Мистецтво пам’яті»

Київ, Squat17b
Початок о 13:00

Пам’ять — це те, що можна пронести далі, зокрема у спогадах чи зафіксувати у словах. Поезія стає саме таким інструментом, що допомагає закарбувати імена тих, хто творив і кого вже немає з нами сьогодні.

Подію організовують ініціатива пам’ятування людей літератури «Недописані», проєкти Litcom та «Ритм», щоб поговорити з засновниками семи креативних ініціатив пам’ятування. Також відбудеться показ першої анімації на голоси полеглих авторів й авторок.

Публічні розмови відбуватимуться в межах Національного тижня читання поезії від Українського інституту книги.

Більше в інстаграмі і фейсбуці.

Лекція-бесіда «Кохання чи залежність» за книгою «Жінки, які кохають до нестями»

Вінниця, Книгарня «Герої»
Початок о 18:00
Вхід за попередньою реєстрацією

Книга Робін Норвуд «Жінки, які кохають до нестями» стала відкриттям для багатьох жінок, які роками плутали любов із жертвою. Обговорення охоплює питання, чому сильні та розумні жінки потрапляють у пастку залежних стосунків, чому тягне до партнерів, які завдають болю, і як перестати «кохати занадто сильно», щоб навчитися любити себе. Зустріч фокусується на розумінні цієї проблеми та пошуку шляхів до здорових стосунків.

Більше про подію в інстаграмі.

Читацький клуб за книгою «Витязь і вирлиця»

Київ, КнигоЛенд ( вулиця Жилянська, 5/60)
Початок о 13:00

На першій зустрічі підліткового клубу «Жоржа» обговорюватимуть книгу Наталії Довгопол «Витязь і Вірлиця» — чаклунсько-романтичне фентезі, сповнене атмосфери давньої Русі-України, легенд про билинних богатирів. На учасників чекає безліч активностей, а серед присутніх розіграють книгу для наступної зустрічі.

Більше про подію в інстаграмі.

23 березня, неділя

Дискусія «Відомий/невідомий Херсон: культура та пам’ять на (де)окупованих територіях»

Одеса, Одеський національний художній музей
Початок 16:00

Обговорення культури під час окупації Херсона в 2022 році: як українці зберігали свою ідентичність та як культура впливала на суспільство та окупантів. Спікери події: засновник Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» Олександр Книга; редакторка культурологічного онлайн-видання COYC, засновниця ГО Urban Re-Public Юлія Манукян; письменник-фантаст Сергій Дяченко. Модераторка: кураторка платформи культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво Оксана Довгополова.

Більше про подію на фейсбуці.

Презентація книги «Улиянка»

Хмельницький, Книгарня «Є»
Початок о 15:00

Відбудеться презентація історичного роману Марії Лавренюк, що розповідає про примусове переселення лемків-русинів під час Другої світової війни. У центрі сюжету — історія молодої дівчини Улиянки, яка, переживши важкі випробування, намагається зберегти свою гідність під час депортацій.

Більше про подію в інстаграмі.

Книжковий клуб «Обирай і читай» за книгою «Відьми з Варде»

Кривий Ріг, Книгарня «Є»
Початок о 15:00

Відбудеться обговорення роману «Відьми з Варде» Ані Берґман, а модеруватиме подію письменниця Влада Цвєтаєва. Книга занурює в атмосферу XVII століття та розкриває питання: відьми були злочинцями чи жертвами свого часу? Участь безкоштовна, але кількість місць обмежена. 

Більше про подію в інстаграмі.

Період напіврозпаду форми, або Надія з іменем Поета. Рецензія на книгу віршів Олександра Мимрука «Річка з назвою птаха»

автор Дмитро Кириченко - 16.03.2025 в Книжки

Олександр Мимрук — молодий український поет, журналіст, культурний критик. У його авторському доробку дві книги віршів: «Цукровик», «Річка з назвою птаха», а також розвідка про режисера та військовослужбовця Олега Сенцова з однойменною назвою «Олег Сенцов». У 2017-2018 роках Олександр Мимрук став лавреатом літературної премії видавництва «Смолоскип» та премії НСПУ «Глиняний Кіт» за найкращий поетичний дебют. З 2019-го очолює громадську організацію «Читомо».

У 2024-му році вийшла друком друга книга віршів Олександра Мимрука «Річка з назвою птаха». Вона побачила світ за 7 років після поетичного дебюту «Цукровика». У цій рецензії впритул роздивимось «Річку з назвою птаха» та спробуємо пригледітись до світу Олександра Мимрука крізь його власний поетичний погляд.

Поет Олександр Мимрук

Олександр Мимрук — це поет розчиненої форми, і в цьому він, неодмінно, письменник свого часу. Сучасні молоді вірші це поезія, що не стурбована питанням форми, ритму, рими. Центральними часто є мотиви авторефлексії, зображення авторського світу через поетичну чуттєвість. У сучасній поезії прозоро і чітко присутній автор: він або сам діє в тексті, або описує сцену, в якій домислюється його присутність. Такою є поезія наймолодших поетів: Катерини Балашової, Надії Косаревич, Богдана Братуся. Меншою мірою, але все ж точно окреслене авторське Я, хоча і вписане у сюжети з помірною авторефлексивністю, є в текстах молодих авторів Дарія Лажневського та Дарини Чупат. Це поезія вільна у широкому сенсі вкорінення в традиціях не обов’язкове, силаботоніка не обов’язкова, власне — нічого не обов’язкове, окрім відчуття мови та образности.

Ці риси є і в поезії Олександра Мимрука. Одначе, як поету молодому, але все-таки досвідченому, Олександру Мимруку вдається не загрузати в самому собі, а творити дійсності та простори, як, скажімо, це роблять Вано Крюґер, Олег Коцарев, Дарина Гладун. «Цукровик» та «Річка з назвою птаха» за першого наближення відчуваються, як прогулянка містом під музику в навушниках. Це місто старе і радянське, бетонне і холодне, тепле й уквітчане — власне, живе і щире не одноманітне. Поет є майже в кожному з віршів, однак він не егоїстично займає собою весь простір, а радше існує як лінза, крізь яку світ мислить читач. Олександр Мимрук є найдорослішим з молодих поетів, у текстах якого суголосить юна присутність самого себе зі зрілим поглядом на світ, що рухається, як і будь-яка жива істота, до свого кінця.

Книга віршів

Книга «Річка з назвою птаха» сором’язливо віднесена видавцем, книгарнями, та самим автором до категорії «збірка віршів». Існує багато речей, які можуть спаплюжити художню, концептуальну та поетичну цінність книги, і серед таких — наслідуючи поета, філософа, есеїста, товариша Вано Крюґера — слово «збірка», прикладене до поетичної книги. Такий опис поетичного доробку текстів створює хибне враження механічности укладання книги, нібито за вміщеними до книги текстами стоїть саме лише «збирання» віршів, облишене ідеї, сюжету, та й загалом будь-якого концептуального осмислення того, що, як, де і для чого у цій книзі міститься.

Поряд з тим, деякі авторські «накопичення текстів» справедливо називати «збірками» суто механічним скупченням віршів ба більше,  багато з них мають читацький попит. До прикладу: [Той-чиє-імʼя-не-можна-називати]. Проте і в цьому випадку незрозуміла автолегітимація цієї категорії самим Олександром — «Річка з назвою птаха» не є збіркою. Це книга віршів. А точніше — друга частина поетичного диптиха «Цукровик» — «РзНП». Обидві книги формують та описують однаковий світ, існують за його правилами, розвивають спільну ідею та ведуть єдиний сюжет. Далі — саме про це.

Книга віршів Олександра Мимрука «Цукровик»
Ілюстрація з видання «Річка з назвою птаха»

Період напіврозпаду форми

Найпершою і візуальною ознакою того, що маємо справу не з механічним зібранням текстів, а повносильною книгою, є тяглість фігур в оформленні обох книг: коло-трикутник-квадрат. В інтерв’ю онлайн-журналу Craft Magazine, яке Олександр Мимрук дав наприкінці 2024 року, він розмірковує про «розкладання форми», про роль, яку в цьому було відведено, зокрема, Волту Вітмену, бітникам та поетам Чорної Гори. Олександр Мимрук симпатизує авангардистам ХХ століття, і нібито саме з ними ведуть діалог фігури на обкладинках його книг. Притаманно, це діалог також про поетичну форму, про «очищення від залишків умовного». Олександр іще на палітурці авансом дає відповідь критикам вільної поетичної форми — чи радше застерігає — «забудь про форму кожен, хто заходить».

На цьому геометрично-символічному рівні відбувається мовчазна поезія — розмова про форму та зміст, і позиція автора зрозуміла — річка сама вимиває свою форму в найбільш природній — тобто істинний — спосіб. Однак, поряд з тим, що коло-трикутник-квадрат означають обидві книги, це все ж не однакові за смислом фігури. «Цукровик» заявляє: «існує лише одне правило форми — ніяких правил форми», «Річка з назвою птаха» продовжує: «… і автор наливає їх смислами до межі, де навіть теоретичне значення форми втрачає будь-який сенс. Існує лише зміст — вільний від форми». Це читається у стертих до умовностей контурах кола-трикутника-квадрата з «РзНП» на противагу чіткій геометрії в «Цукровику», у їх прозорому злитті з темно-блакитним шумом палітурки та перших сторінок кожного розділу. Для Олександра Мимрука — форма є лише відбитком змісту.

Другою об’єднавчою ланкою є тяглість образів та ідей поетичного диптиха. «Річка з назвою птаха» є змістовним продовженням — сиквелом «відкладеного [поетичного] дорослішання» — «Цукровика» — де образи відсилають одне до одного, натякають самі на себе та ніби грають з читачем у семантичні хованки. Безумовно, дві книги перебувають в одному змістовому полі, творять один світ пам’яті поета, в якому діють однакові персонажі: місто, річка, сонце, ніч, пам’ять. Є також персонажі домислювані, але від того не менш дійсні: смерть, рух, зміна. «Цукровик» — як і слідує першому твору диптиху — формує правила поетичного світу, знайомить з дійовими особами, описує мізансцену. «Річка з назвою птаха» веде сюжет і приводить його до єдиного природного кінця — до смерті.

Надія з іменем Поета

В тому ж інтерв’ю для Craft Magazine Олександр Мимрук визначив «Річку з назвою птаха» як книгу про смерть, яка є ефемерною. Однак, вписана у двадцяті роки двадцять першого століття, ця книга невідворотно сприймається як книга про смерть реальну і майже невідворотну. 

Поетичний диптих розповідає нам історію світу, який помирає. Перший натяк на його смерть читаємо ще в «Цукровику», де річка з назвою птаха розлилась стихією, яка «забирає найслабших», ця ж річка зносить собою усе: тіла, машини, стовпи, сміттєві баки:

«ніхто не зрозумів
звідки взялася вода

чи то сорокаденний дощ
нескінченний
чи річка з назвою птаха
розлилась
народивши нових річок
вуличних пташенят


течія
забирає найслабших
відносить тіла та машини
стовпи та сміттєві баки

і води
стають червоними
та терпкими

…»

«Цукровик» вийшов друком у 2017 році. Цитований вище текст, вірогідно, був написаний ще раніше, проте мимохіть — і цього вже не позбутись — в ньому український читач не прочитає нічого іншого, окрім огидного і людожерського підриву Каховської ГЕС російськими окупаційними силами 6 червня 2023 року. Тоді, коли цей текст виник, смерть, вписана в нього поетом, була дійсно ефемерною. Плоть та кров вона наростила лише за 6 років. Однак відтоді ця смерть є реальною, як дотик нагрітого карабіна до шкіри. Тут річка з назвою птаха (річка Тетерів?) стає симптомом кінця життя, і саме так інтерпретується історія однойменної книги. Річка, нехай і найбільш повноводна, не здатна змінити усталений хід своєї течії, одначе, вона — як гідно живому тілу — реагує на світ.

Постає питання, якщо річка — лише симптом смерті, то хто ж є її джерелом? Як у доброму детективі, вбивця завжди залишається в центрі уваги — настільки в центрі, що зустрічає читача на палітурці обох книг — сонце. Починаючи з першого вірша «Цукровика» — «я думаю/ нас готували до висадки на сонце/ над цією країною стільки сонця/ що ми є чи не найкращим матеріалом/ уяви тільки/ перші люди сонячної комуни/ першої по-справжньому сонячної комуни» — і до останнього тексту «Річки з назвою птаха» — «не знаю/ чи довго зможу миритись з цим/ серпнева спека висушує очі й долоні».

Мирний атом, як саркастично називає Олександр Мимрук епілог історії поетичного диптиха, резюмує поетичний світ автора. Підводить фінальну риску існування. Термоядерне сонце — у 2025-му році воно читається рукотворним — як

«велика зоря спала з неба

і спала вона на третину річок
та на водні джерела
і немовби велика гора
розпалена огнем
була вкинута в море
і третина моря зробилась кров’ю».

Річка як міфічне створіння, що водночас є образом життєдайним та смертоносним — її справедливо можна назвати іменем Тіамат — в останньому вірші «РзНП» зникає. Це натяк на кінець світу, в якому немає вже ні життя, ні смерті, лише річкові ринви, висушені сонцем — архітектором смерті. Однак поет — мудрістю чи випадком — залишає нам надію на порятунок: річку, яку він спіймав у пляшку і яку з цієї пляшки випустить, аби повернути її до життя. Драматургія книги відкривається читачу наповну лише в останньому вірші. У ньому Олександр Мимрук домальовує фінальний мазок уроборосу «Річку з назвою птаха» не лише як частини поетичного диптиха, а як самодостатньої історії, яка починається з річки, спійманої у пляшку, та завершується нею ж:

що ж я накоїв:
«Що ж я накоїв
спіймав річку у пляшку»

річка утікачка:
«адже настане той день
коли я принесу до берега пляшку
щоб розбити її об найбільший камінь

і ріка
що думала ніби втекла
повернеться в русло
знову»

Фото й віжуали — світлини Олександра Мимрука фотографа Олександра Маканика для Bazhan residency; віжуали створені автором до матеріалу за допомогою інструмента Fooocus AI
Обкладинка — сайт «Видавництва Старого Лева»

Текст створено у межах студентського курсу «Літературно-мистецька критика: історія та сучасність» Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка спільно з медіа «Сенсор». Гарант освітньої магістерської програми «Літературно-мистецька аналітика та західноєвропейська мова» — доцент кафедри історії української літератури, теорії літератури та літературної творчості Галина Усатенко

Популяризація української поезії: подкаст «Ажнов Шоу»

авторка Анастасія Шевчук - 15.03.2025 в Книжки

Українська поезія — це не лише рядки з підручників, а живий, потужний голос нації, який звучить крізь покоління. Віталій Ажнов створив подкаст «Ажнов Шоу», де він не просто декламує вірші, а надає їм нового звучання: через акторське читання, звуковий супровід та роздуми про тексти і їхніх авторів. Його мета — зробити українську поезію частиною повсякденного життя слухачів та нагадати, що вірші здатні бути актуальними та потрібними навіть у найбуремніші часи.

Віталій Ажнов — актор Національного театру ім. Івана Франка, викладач сценічної мови в КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого. Ви можете його знати за головними ролями у виставі Дмитра Богомазова «Кар’єра Артура Уі» або ж у «Калігулі» Івана Уривського. Крім цього його голос можна почути у багатьох аудіокнигах в аудіокнигарні Абук: від моторошної документалістики Станіслава Асеєва до фентезі Террі Пратчетта.

Поезія часто сприймається як щось складне й незрозуміле, ніби для її читання потрібно мати спеціальні знання. А українська поезія для дорослих читачів та читачок часто залишається чимось далеким, пов’язаним лише зі шкільною програмою. Але насправді вона набагато ближча ніж здається. Віталій Ажнов доводить, що вона може стати частиною нашого повсякдення. У своєму подкасті він досліджує, як поезія взаємодіє з сучасністю через музику, історичні події, або особисті почуття. Він занурює слухачів в їхній контекст, згадує свідчення сучасників показує зв’язки між минулим і теперішнім.

В основі подкасту — акторське читання. Але це не просто начитування віршів: кожен епізод ретельно продуманий, структурований і має власну атмосферу. Після кожної поезії Віталій Ажнов коротко розповідає про його контекст, ділиться роздумами автора та темами, що їх можна відчитати у вірші. Автор використовує звуковий супровід, який підкреслює поезії. Таким чином під час читання вірші про війну ми можемо почути тихі звуки вітру, у «Рядках про кохання» спів пташок, а у різдвяному випуску — святкові дзвіночки. Завдяки цьому слухач не просто чує вірші, а ніби занурюється у живий світ поетичного слова.  

Подкаст знайомить аудиторію як із добре відомими творами, так і з менш популярними, але не менш цінними поезіями. У першому випуску Ажнов згадує вірші, знайомі багатьом ще зі шкільних років: віршами Василя Симоненка, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Ліни Костенко та інших класиків української поезії. Однак автор проєкту не обмежується лише канонічними іменами. У наступних епізодах звучать рядки сучасних українських поетів та поеток, скажімо, Сергія Жадана, Ірини Цілик або Максима Кривцова.

Фото Олександра Пілюгіна. Джерело — сайт yabl.ua

Є й тематичні випуски. Наприклад, другий епізод був присвячений різдвяній поезії: у ньому звучали колядки та вірші, що передають дух свята, створюючи атмосферу тепла й урочистої радості. До 14 лютого Віталій Ажнов підготував спеціальний випуск про кохання, розділений на два випуски. У ньому він зібрав поезії, що відображають різні грані цього почуття — від ніжності до пристрасті, від щастя до болю розлуки. Автор звертає увагу на те, як поети різних епох і стилів висловлювали свої почуття до коханих.

В епізоді «Вірші війни», присвяченому третій річниці повномасштабного російського вторгнення, Віталій Ажнов вибудовує оповідь через поетичні рядки, які фіксують очікування, боротьбу, втрати, надію. Тут звучать як класичні твори, що осмислюють війни минулих століть, так і сучасні вірші, написані під час нинішнього спротиву. Автор наголошує на силі поетичного слова, яке допомагає осмислювати трагедію й знаходити в ній місце для пам’яті, гідності та боротьби.

Ще один випуск Віталій Ажнов присвятив поезії, що знайшла нове життя в музиці. Він досліджував, як українські музиканти звертаються до класичної поезії, вбудовуючи її рядки у свої пісні. У цьому епізоді актор спочатку зачитував вірш, а потім ставив фрагмент пісні, у якій він прозвучав. Серед таких творів є, скажімо, «Човен» Івана Франка, що отримав нове звучання в сучасній інтерпретації гурту «Один в каное». 

«Ажнов Шоу» доступне на YouTube, Spotify та Apple podcasts, однак Віталій Ажнов не збирається зупинятися лише на цифрових платформах — він хоче перенести цей формат на сцену. Це дуже актуальна ідея, адже подібні формати сьогодні збирають спраглу до слухання текстів аудиторію. Сергій Жадан, наприклад, у 2024 році провів масштабні поетичні читання у Палаці Спорту, які відвідало близько 4 тисяч людей. Свої творчі вечори провели Оксана Забужко та Юрій Андрухович. А МУР із концертами «Ти [Романтика]» виступав у різних містах країни.

Головний банер — обкладинка подкасту. Джерело — village.com.ua
Матеріал створений в рамках студентського стажування.