Автор: sensor

У листопаді 2023 року у Львові відкрився Jam Factory Art Center. З 1826 року впізнавана неоготична будівля у районі Підзамче мала різні призначення: спершу слугувала складом і фабрикою з виробництва алкоголю для сімейного бізнесу Кроніків. Після приходу радянської влади її зайняло державне підприємство харчової промисловості «Плодовочеторг» (в народі прижилась назва «Фабрика повидла»). У 2015-му її історія як промислового об’єкта закінчилася, і після восьми років реставрації почалася нова — як культурно-мистецького центру. Цю подію супроводжувало також відкриття першої масштабної виставки в історії проєкту: «Наші роки, наші слова, наші втрати, наші пошуки, наші ми» — це спроба кураторської групи у складі Катерини Яковленко, Наталії Маценко та Бориса Філоненка оприявнити трансформації, які неминуче прийшли в наше життя із війною. 

Виставка має нелінійну структуру, розташована в чотирьох підвальних залах і великому холі на першому поверсі. При вході відвідувачів попереджають, що починати можна з будь-якої точки й рухатися як завгодно. Новелістична побудова дає змогу побачити ту саму історію декілька разів, але з різними акцентами. Для кожного відвідувача чи відвідувачки вона буде своєю.

Вхідний квиток є артоб’єктом, частиною виставки, яка супроводжує відвідувача(ку). На ньому зображена робота кримськотатарської художниці Севілі Наріман-кизи із серії «I Have No Other Homeland but You». Це чорно-біле зображення мечеті з підписом «I will sing until my land is free» («Я співатиму, доки моя земля не стане вільною»). На зворотній стороні — текст про те, чому в Криму немає сучасного кримськотатарського мистецтва. 

Митці з окупованого півострова не мали можливості руйнувати усталені звичаї, створюючи натомість щось нове, бо за них це робила імперія. Тож все, що лишалось, — передавати традиції наступним поколінням. Ми тримаємо квиток при собі протягом перебування на виставці — і це символічний акт. Крим з нами. Мистецтво кримських татар існує, воно видиме.

Квиток — не єдиний об’єкт, присвячений Криму. На першому поверсі розташована велика робота Олександра Гнилицького та Олега Голосія «Оборона Севастополя» (1992) — постмодерне переосмислення однойменної панорами Франца Рубо, на якій зображена облога Севастополя під час Кримської війни (1853–1856 рр.). І хоч це не переможна сторінка історії Російської імперії, її перетворили в героїчний міф про відвагу та відданість російського народу й присвятили їй цілий музей у Севастополі (для якого Рубо й створив свою панораму в 1904 році). Робота ж Гнилицького та Голосія є деконструкцією.

Кримська війна — це велика поразка Російської імперії, в якій вона втратила флот у Чорному морі та статус великої військової сили. Проте завдяки зусиллям пропаганди в пам’яті лишилось кліше про героїчність російського народу, без акцентів на воєнній катастрофі. Картина Рубо дуже деталізована: тут зображено понад 4000 людських фігур, на передньому плані промальовані найдрібніші подробиці, від гарматних ядер до предметів побуту в зруйнованих бліндажах, а ще велику увагу звернено на окремі героїзовані постаті.

Гнилицький та Голосій зовсім не акцентують на деталях. Попри те що літаки вказують на пізніший етап історії, на картині ми не знайдемо жодного обличчя чи впізнаваного персонажа. Як зазначають куратори, батальний пейзаж відсилає реципієнтів і до маніпулятивного осмислення Кримської війни, і до радянського трактування битв часів Другої світової, і до сучасних подій, хоч робота була написана задовго до початку російсько-української війни.

Зовсім інший настрій має відеоробота Юрія Єфанова під назвою «Куб» (2023). Вона показує бетонний куб, що стоїть на набережній у Гурзуфі. Автор присвятив йому дві свої роботи: одна з них, 2013 року, — це фіксація «життя» об’єкта, його включеність у ландшафт. Друга — це той самий куб, але відтворений у цифровій реальності, адже доступ до справжнього був втрачений майже 10 років тому.

Митець через монолог та зображення, матеріалом для якого послугували в основному його спогади, намагається не лише передати сум за втраченим місцем, а й зберегти його, втіливши свої асоціації та образи. Він міркує про дитячий табір «Артек», на території якого і стоїть куб. Відгороджений муром і низкою контрольно-пропускних пунктів, «Артек» завжди був недоступним для місцевих мешканців. «Ідеальна локація для виробництва ідеологічних форм» — так називає автор табір, де під лагідним кримським сонцем під тихий плескіт морських хвиль під тінню великого пам’ятника Леніну формували радянських громадян. Але це лише контекст. Куб стоїть на землі, до якої місцеві мешканці більше не мають доступу. Коли зникає доступ, локація поступово стирається з пам’яті.

Ще один об’єкт, присвячений пам’яті та суму за втраченим домом, — композиція «Задній двір» (2015) артколективу «Відкрита група» (постійні члени — Юрій Білей, Антон Варга, Павло Ковач). Вона складається з відеозаписів, які показують історії двох жінок про втрачений дім — під час Другої світової та сучасної російсько-української воєн, і тривимірних макетів їхніх будинків. На відео — процес створення макетів.

Жінки діляться подробицями свого життя, з любов’ю розповідають, де ріс пишний клематис чи кущі бузку, діляться маленькими, але такими важливими деталями свого життя, яке в них забрали. Бездушний пластик макета не може передати ні шелесту вітру між листям дерев, ні пахощів квітів, дбайливо висаджених перед хвірткою, ні теплого вечірнього світла, яке лилося з вікон кухні. Проте для жінок це єдиний спосіб побачити свої будинки такими, якими вони їх запам’ятали. Важко і болісно уявляти, скільки зараз в Україні таких задніх дворів, що лишилися тільки в пам’яті власників та власниць.

Дуже щемко сприймаються роботи, присвячені окупованим територіям. Це, зокрема, серія графічних зображень Данііла Немировського «Маріупольські записи» (2022). Художник провів понад місяць в укриттях окупованого міста. Це також мальовані маркерами на звичайних кахлях щоденники Юлії Данилевської, зроблені під час окупації Херсона («My Occupation», 2022–2023). Окрема зала присвячена Херсону і Музею сучасного мистецтва, заснованому художником В’ячеславом Машницьким (він зник за менш ніж місяць до деокупації, його доля досі невідома). «Тільки поки Славі не кажи» (5 березня 2019 р.) — документація формування колекції Музею сучасного мистецтва в Херсоні. У день 15-річчя інституції учасники «Відкритої групи» замість персональної виставки передали Музею близько 50 робіт сучасних митців. Комунікація відбувалась таємно від директора під грифом «Тільки поки Славі не кажи».

Гіпсова «Капсула часу» (2022) насправді є скрученими в рулон роботами Олександра Жуковського. Остерігаючись обшуків в окупованому місті, художник таким чином захищав свої картини — перетворив на об’єкт і лишив на видноті. У цій формі вони пережили окупацію і руйнування Каховської дамби. Дерев’яний корабель Стаса Волязловського та Іллі Юсупова — частина триптиха «Віра. Надія. Людмила» (2015), виготовленого під час резиденції BIRUCHIY. Зараз Бирючий Острів окуповано. Корабель «Віра» залишився там, проте «Надія» з нами і метафорично, і буквально.

Втрати, представлені на виставці, охоплюють дуже широкий часовий період. Це маріупольські мозаїки, розбиті під час недавніх бомбардувань міста чи просто демонтовані. Це внесок і постать мисткинь Алли Горської й Ади Рибачук. Це шостий номер журналу «ВАПЛІТЕ», що побачив світ, проте світ не побачив його (весь тираж було вилучено і знищено, зокрема надруковану на його сторінках другу частину «Вальдшнепів» Хвильового). 

Багато з них оприявнені спогадами, фотографіями, образами, проте деякі показані метафорично — відсутністю, пустим місцем на стінах. Це не новий прийом, та в контексті звернення до нашого минулого і як знак непримирення з таким станом речей він доволі доречний: місця для викрадених творів мистецтва свідчать про те, що є надія рано чи пізно їх повернути. Це буде складно, адже багато з привласненого росіяни вже не просто поставили за скло в музеях, а вписали у свою історію і зробили частиною своєї культури. Та крім надії є також віра в історичну справедливість. І в силу часу, який розставить усе по місцях, хай навіть це може здатися сліпим оптимізмом.

Хоча основна частина об’єктів зосереджена на дійсності після повномасштабного вторгнення, куратори пропонують нам поглянути на два виміри — теперішнє й минуле. 

Повертаючись до минулого, ми неминуче говоримо про пам’ять. Іноді це єдине, що в нас залишається. Віддаючи данину знаковим, проте наразі відсутнім творам мистецтва, куратори вирішили залишити для них порожнє місце на стінах. Це і картина Тетяни Яблонської «Хліб» (зараз у Третьяковській галереї), і Вишгородська ікона Божої Матері (теж там), і знамениті «Запорожці пишуть листа турецькому султану» Іллі Ріпина (зараз у Державному Російському музеї в Санкт-Петербурзі). 

Об’єктом, який відчутно вирізняється, у якому більше звертаєш увагу на звук, ніж на зображення, є відеоробота «Повторюйте за мною» (2022), створена «Відкритою групою». У ньому тимчасові переселенці з прифронтових міст відтворюють звуки різної зброї, які вони чули на власні вуха.

За кілька тижнів до початку повномасштабного вторгнення ДСНС розповсюдила інструкції, як поводитися в зоні бойових дій, де детально пояснювала, що робити в разі застосування того чи іншого виду зброї. А розрізнити її найчастіше можна саме за звучанням. На відео люди, які опинилися у львівському притулку, імітують постріли кулемета, звук вертольота чи сирени. Принцип караоке запрошує глядача розділити цей досвід. Звук чути з різних кутків підвальних виставкових зал то тихіше, то голосніше.

Проєкт Лії та Андрія Достлєвих «Зализуючи рани війни» змушує задуматись про тривалість українсько-російської війни. З 2016 року (а це навіть не її початок) щоденно митці облизували соляну лампу у формі танка, привезену з Бахмута. На те, щоб лампа повністю зникла, пішло п’ять років, кожного тижня митці ділилися фото прогресу в соціальних мережах. На виставці вони зайняли цілу стіну. Якщо вдуматись, це лише половина від тривалості українсько-російської війни на сьогоднішні (вона триває майже 10 років). Багато з тих, хто слідкував за проєктом наживо, вірили, що коли лампа нарешті зникне, закінчиться й війна. Але дива не сталося. Проте фото танка, який поступово розчиняється, таки дає надію, що все має свій кінець, навіть якщо це довгий і болючий процес.

Говорячи про минуле, автори звертаються, зокрема, до негативного простору — акцентують на області навколо предмета, але не на самому предметі, залишаючи на його місці лише силует. Бачимо це, наприклад, у роботах Юрія Пікуля. «Після війни “Жовтий будинок” Ван Гога в Арлі французи вирішили не реконструювати» (2023) — обрис знаменитого дому художника у вигляді чорної діри, яка розмістилась на чорно-білій фотографії вулиці. 

«Жовтий будинок» так і не реконструювали після прямого влучання авіабомби. Проводячи паралель із бомбардуванням українських міст, автор звертає увагу на тлінність матеріальних об’єктів, від яких скоро може лишитись лише кілька фото та спогади людей, з чиїми життями вони були пов’язані. А ще — меморіальна табличка, якщо місце було важливим для культури. 

Ще одна робота «Під час війни в музеї немає картин» (2023) нагадує про сховані фонди й колекції. На ній зображено Національний художній музей з порожнечею на місці входу. Обидві роботи — про абсурдність війни. Ми, як розвинене суспільство, мали б зберігати пам’ять і частини минулого, натомість воно безповоротно руйнується, музейні фонди знищуються або ховаються, музей із місця зустрічі з історією перетворюється в місце зустрічі з порожнечею.

Під час війни деякі слова змінюють значення. Або втрачають. Куратори зазначають, що ідея виставки зародилась саме у «спотиканні через мову» — потребі чітко окреслювати часові рамки: коли говориш про початок російсько-української війни, уточнювати, йдеться про 2014-й чи 24 лютого і повномасштабне вторгнення. Особливо сильними слова виявляються тоді, коли викликають у реципієнтів приблизно однакові асоціації. 

Повномасштабна війна принесла в життя більшості українців та українок спільні досвіди: проживання втрат, страху за своє життя та життя рідних, тиснява бомбосховищ і темрява блекаутів, неспокій і роздратування від звуку повітряної тривоги. Але хибно було б думати, що йдеться лише про горе. Ідеться ще й про колективну радість за звільнені території та деокуповані села й міста, почуття вдоволення від збільшення кількості знешкоджених ворожих ресурсів, полегшення після відбою повітряної тривоги. А також про візуальні образи, які або не зникають з інформаційного простору, або наскільки сильні, що залишаються в пам’яті надовго.

До спільного досвіду апелює Євген Самборський з двома роботами — «Люди» і «Світло». Можна розглядати їх як своєрідний диптих. На білому тлі слово «люди» розтікається чорними чорнильними патьоками, ніби розчиняється. Це апеляція до надписів, які лишали українці на своїх воротах, будинках, дверях підвалів у надії, що їх не чіпатимуть і не руйнуватимуть їхніх прихистків. «Світло» ж, навпаки, виділяється серед темного фону й повертає нас у часи блекаутів, коли з приходом вечора навіть найменший вогник у сусідському вікні, що продирався крізь темряву незвично затихлих вулиць, вселяв надію, адже де є люди, там завжди буде світло.

Напис «Діти» навпроти маріупольського театру, який не зупинив росіян від його знищення, став ще одним свідченням їхньої сліпої ненависті та жорстокості. Він спадає на думку при погляді на фото Ярослава Футимського — на двох половинках прочинених воріт російською мовою написане попередження: «дети» («діти»). Проте значення воно може мати різне. Сам автор через відстань між складами прочитав його як «де ти», без розділових знаків. Кожен сам розставляє їх і може читати питально, оклично, як два окремі слова чи одне. Де ти… Де ти? Де ти! Де ти. Де ти. Так багато варіацій наголосів та інтонацій.

А ще глядачів цікавить осмислення досвіду війни митцями, порівняння його зі своїм: одним з об’єктів, біля якого люди затримувались довго, — стіна анонімних секретів Богдани Заяць, зібраних на її інстаграм-сторінці («Секрети», 2022–2023). З квітня 2022 року у своєму інстаграмі художниця ділиться анонімними зізнаннями, зібраними через гугл-форму із єдиним запитанням: «Ваш секрет». Люди пишуть про свої болі, виражають гнів чи заздрість, зізнаються в тому, чого ніколи не визнали б відкрито, висловлюються щодо політичних питань, розповідають про страхи, діляться найінтимнішими речами.

Ці секрети насправді дуже різні, і на виставці представлені ті, які стосуються міжособистісних взаємин: дружби, любові, близькості, родини, самотності. Це одна з робіт, біля якої публіка затримувалась чи не найдовше. Когось щиро обурювали зізнання, хтось ставився навіть до найвідвертіших слів із розумінням, хтось мовчки задумливо читав. Але ніхто не був байдужим. Люди — неідеальні істоти, ми не можемо весь час мислити в «правильних» категоріях, іноді найтемніші закутки розуму породжують те, чого ми ніколи не скажемо вголос, соромлячись чи боячись втратити соціальний авторитет. Проте такі темні закутки є у всіх, потрібно лише мати сміливість це визнати. Робота Богдани Заяць цим і цікава — примірянням чужих думок і спонукою зазирнути в себе.

Через широту тем, які хотіли охопити організатор(к)и, що видно вже з назви, на виставці присутні найрізноманітніші твори. Бачимо, наприклад, звичайні замальовки життя: собаку на ліжку, новонароджену дитину, оголену молоду пару, яка дещо нагадує «Адама і Єву» Дюрера, — роботи авторства Люсі Іванової. Нібито буденні речі, та час створення картин — після повномасштабного вторгнення, і це переміщає їх у категорію рефлексій над війною.

Зараз важко вважати «нормальним» навіть відносно спокійне життя в тилу. Час підльоту балістичної ракети «Іскандер» до Києва — орієнтовно 2,5–4 хвилини залежно від точки запуску. Що ближче до кордону, то меншим є цей час, деколи сигнал повітряної тривоги просто не встигають ввімкнути. В будь-яку секунду спокій може обернутися вибухами, руйнуваннями та смертю. Метафора про порохову бочку перестала бути метафорою. Війна міцно пустила корені в наше життя. І буденність просякнута її проживанням, хоча це відчуття дещо притуплюється в моменти відносного спокою.

Серія фотографій художника Тіберія Сільваші «Небо над майстернею і ранкова кава», яка насправді є його регулярними ранковими постами у фейсбуці, з початку повномасштабного вторгнення набула зовсім іншого значення — не просто фіксація естетики буденного, а й відповідь на питання «як ти?», свідчення того, що життя триває.

Та не всі з початком повномасштабної війни могли ділитися радощами чи болями у соцмережах. Часто це здавалось недоречним, і, мабуть, в багатьох є фото, яке чекало кращого часу, але так і не вийшло у світ. Артбук Каті Бучацької «Фотографії з майбутнього року» (2023) складається з неопублікованих знімків повсякденного життя: подорожей, посиденьок з друзями, робочого процесу, мистецьких резиденцій, портретів авторки. Усього, що здавалось «не на часі». 

У роботі мисткиня порушує питання нової етики воєнного часу та меж дозволеного. Чи маємо ми право сміятися, коли хтось у цей час страждає? Як виміряти дозволені дози радості? Що можна і заборонено під час війни? Чи можливо зараз відчувати щастя й не соромитись цього? От тільки універсальні відповіді на ці питання знайти навряд вдасться, адже моральні орієнтири у кожного та кожної свої.

Якщо багато артоб’єктів зачіпають почуття жалю, суму, викликають ностальгію, то відеоробота Василя Сая «Як варять борщ на хуторі Василівка Фастівського району» (2022), навпаки, дуже комфортна.

Дідусь просто готує борщ і паралельно розповідає, як це правильно робити. Так звично, так буденно. Та знаючи, що навіть рецепт борщу Росія хотіла собі привласнити, ми вже сприймаємо процес його приготування як певний ритуал, що покликаний зберегти зв’язок між поколіннями, адже у 2022 році український борщ потрапив до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. 

Уже десять років українці та українки живуть в одній розтягнутій у часі межовій ситуації, яка накладає свій відбиток на кожного та кожну. Ми змінюємось під тиском обставин, вчимося співіснувати з собою сьогоднішніми, відмінними від «мирної» версії. І деякі речі змінюються назавжди. Можливо, через багато років трава знову стане просто травою, а не приховуватиме розтяжки, «пелюстки», вирви від снарядів.
Та поки що бачимо їх у своїй підсвідомості та роботі «Запілля» Анни Звягінцевої. Відео та два графічних зображення — трави і її зворотного боку, всього, що може в ній чаїтися. 

Колись ми будемо певні в міцності стін нашого дому, але поки реальність показує, що бетон такий же крихкий і прозорий, як скло. Про це нагадує робота Жанни Кадирової «Житловий масив», зібрана з «цеглинок» оргсилікатного скла і фото будинків, знятих в експедиції регіонами України. Ми не знаємо, коли закінчиться війна і якими будемо тоді. І чи будемо взагалі. Але маємо навчитися жити в цій реальності. І можливість розділити цей досвід через мистецтво, знайти відгук своєму стану в роботах митців або ж просто подивитись на те, як вони справляються з цим пошуком — це своєрідна терапія.

За майже 10 років цю тему вже неодноразово порушували, та й митці, роботи яких представлені на виставці, показують свої твори не вперше. Наприклад, серія графічних малюнків Данііла Немировського була представлена в київських галереях Dymchuk та Naked Room. Роботи Юлії Данилевської — на виставці «Херсон. Мистецтво в окупації» у Львівському муніципальному мистецькому центрі. Проєкт подружжя Достлєвих закінчився ще у 2019 році, про нього вже багато писали. То навіщо кураторам ще раз показувати те саме і проговорювати вже проговорене? 

Ось Севастополь, його десятиліттями намагались оповити флером міста слави російського народу. Ось окуповані Маріуполь і Херсон. А все почалося з окупації Криму. І таких ниточок, які поєднують різні роботи, багато. Питання в тому, чи не загубиться глядач у десятках робіт, адже фізично нелегко охопити й осмислити їх усі одразу.

Куратори не намагались зробити резюмуючу виставку, про що чесно заявили. Вони прагнули відобразити процес, який все ще триває. Відколи — питання складне, адже бачимо і картини Шевченка, і апеляцію до пропагандистської панорами Рубо, створену вже після здобуття Україною незалежності, і роботи з нещодавно звільнених міст чи сучасне кримськотатарське мистецтво. Більш ранні твори, створені ще до початку повномасштабного вторгнення, зараз сприймаються дещо по-іншому. Напевно, метою виставки більшою мірою можна вважати об’єднання масиву об’єктів, аніж створення архіву війни. Широкий вибір тем дозволив долучити роботи дуже багатьох митців (більш як 70). І це насправді є плюсом, попри деяку хаотичність і нагромадження імен, технік, робіт, емоцій. Це майданчик для вже знаних метрів і для зовсім молодої генерації, де кожен знайде свою публіку, а публіка відкриє його чи її. 

Виставка триватиме до 10 березня 2024 року, деталі можна знайти на фейсбук– та інстаграм-сторінках Jam Factory Art Center.