Деколонізація і мистецтво: що було, що є і що буде? Огляд книжки «Повернення історії. Деколоніальність та мистецтво в Україні після 1991 року»

У межах Дослідницької платформи PinchukArtCentre вийшло видання «Повернення історії. Деколоніальність та мистецтво в Україні після 1991 року». Це антологія текстів дослідни_ць, що розкривають термін «деколонізація». Книжка охоплює два виміри: теоретичний — це про те, як сприймаємо сьогодні поняття деколонізації, про український контекст, про міфи і правильне чи неправильне вживання цього слова; і практичний, — у якому на прикладі робіт українських митців показують, як реалізовується деколоніальність. Праця присвячена візуальному мистецтву, і, хоч ідеться передусім про твори, які з’явилися після початку російсько-української війни й осмислюють цей досвід, книжка охоплює також дещо раніший період — кінець 80-х, що дозволяє побачити певні закономірності.

Антологія «Повернення історії. Деколоніальність та мистецтво в Україні після 1991 року» — не перший проєкт, який говорить про деколонізацію. Від здобуття незалежності у сфері культури та мистецтва, а також їхніх досліджень здебільшого панував постколоніальний підхід: митці намагалися переосмислити і деконструювати спадщину Радянського Союзу, а дослідники застосовували той інструментарій, який допомагав якнайповніше описати ці явища. Як вважають, першим постколоніальну оптику послідовно застосував до української культури літературознавець Мирослав Шкандрій. Та наразі деколоніальний підхід увійшов і міцно вкоренився в нашу науку і не лише. Проте ґрунтовних проєктів маємо насправді небагато.

У 2020 році з’явилася книжка польської літературознавиці-славістки Аґнєшки Матусяк «Вийти з мовчання». Авторка підходить до процесу опрацювання досвіду, принесеного Україні колоніальним статусом, і зокрема Другою світовою. Матусяк прямо пов’язує нинішню війну з минулою, доводячи, що ці дві травми накладаються одна на одну.

У 2024 році в нідерландському місті Утрехт відбулася презентація спільного проєкту «Український Деколоніальний Глосарій», який створили понад 20 дослідни_ць, мистецтвознав_иць, історик_инь. Це — збірник словникових статей у формі вебсайту. Він покликаний пояснити термінологію і стати своєрідним сховком для теоретичних напрацювань, які встигли вирости на світовій академічній ниві. За словами автор_ок проєкту, вони прагнуть дати широкому загалу доступ до інструментарію.

У 2025 році вийшла друком книжка «Деколонізація мистецтва. За межами очевидного». Вона — результат української програми на 59-й Венеційській бієнале, яка відбулася у 2022-му. Над книжкою працювали Український інститут, Фундація культурної дипломатії, видавництво ist publishing та Фундація ЗМІН.​ Це — антологія восьми основних промов та чотирьох аналітичних есеїв кураторів, арткритиків та культурних діячів з України та світу, серед яких Анна Лазар, Шахін Мералі, Лізавета Герман. Тексти присвячені темі деколонізації та її відображенню у сучасному мистецтві, тому, як нас змінюють світові потрясіння та перебудова світового порядку.

Як зазначає у передмові упорядниця книжки Катерина Ботанова, слово «деколонізація» стало трендовим на початку повномасштабної війни. І це не дивно, адже вона, війна, оголила ті незручні явища, які давно вже потребували розгляду: повсюдний і всепроникний вплив Росії, що проростав на сприятливому ґрунті ще недостатньо міцної (або в деяких випадках — неусвідомленої) національної ідентичності частини суспільства, недостачі державних політик, які би боролися з ним. Українська мистецька спільнота створила безліч нових робіт, які по-різному, але в одному напрямі осмислюють світоглядну розбіжність, яка оприявнилась, хоча насправді завжди була між нами і загарбником.

Катерина зазначає, що наразі маємо період, коли деколонізацією є все, будь-який процес, і це до певної міри зона росту. Він має просто минути, адже спочатку треба явище «привласнити», а потім розбиратися, що з ним робити. Але протягом цього часу потрібно писати й говорити. Для роботи над книжкою команда дуже ретельно відбирала перекладач_ок і довго з ними працювала над тим, щоб знайти правильні слова і правильну мову.

Чому ж так важливо усвідомити, на якому етапі звільнення і пропрацювання колоніальної травми ми зараз перебуваємо? Бо це показує, який шлях пройшло наше суспільство: від усвідомлення і відкидання до розуміння і пошуку способів уживатися з нею. Практично всі підкорені країни проходять такі етапи: антиколоніальний, постколоніальний та деколоніальний.

Антиколоніальний дискурс побудований на відкиданні всього імперського. Такий стан характерний якраз для культури підкорених країн. Це опозиція, це заперечення, що виростає як спротив бажанню підкорити. Якщо розглядати на прикладах, то це весь наш літературний канон від XVIII століття і до 80-х років ХХ століття включно.

Натомість постколоніальний дискурс характерний для культури, яка вже не відчуває гніту або ж спостерігає його крах. Він вибудовує щось нове, відштовхуючись від колоніальної спадщини, проте не бере її за основу, а деконструює, використовує міфи та постулати, переосмислює. В українській культурі він збігається із запізнілим початком постмодернізму — 1991 рік можна назвати відправною точкою, тоді як у світі цей напрям з’явився у 1950-х і уже доживав своє. 

Наступний органічний етап — деколонізація. Культура переростає заперечення колоніалізму чи відмежування від нього іграми з колоніальними міфами і їхньою деконструкцією. Митці виважено підходять до осмислення минулого, надають своїм творам глибини і трагізму. Зболене тіло культури й історії починає загоюватися, мистецтво не забуває про свій спадок, не відкидає його, проте орієнтується на самобутність більше, ніж на антитезу чи бурлеск. 

Катерина Ботанова схиляється до думки українських дослідниць Тамари Гундорової і Світлани Бєдарєвої, які писали, що до Майдану в 2014 році ми радше говоримо про постколоніальний період: це період гібридної ідентичності, коли ще немає повного розриву зі спадщиною колишньої імперії, але є певне накладання-перетинання імперських ідентичностей, симпатій, культурної залученості до теперішньої Росії. І цей процес не відбувається одномоментно.

Катерина також анонсувала, що в серпні у PinchukArtCentre відкриється виставка під її кураторством під назвою «Архіпелаг історії», яка представить зміну стосунків із історією у мистецьких практиках до і після 2022 року, покаже різні розуміння історії художни_цями — від особистих, сімейних, локальних історії до історії країни загалом.

Книжка «Повернення історії. Деколоніальність та мистецтво в Україні після 1991 року» — це антологія текстів шести сучасних дослідни_ць: учасниць Дослідницької платформи PinchukArtCentre Катерини Ботанової, Євгенії Буцикіної, Мілени Хомченко та  запрошених науков_иць Адріяна Івахіва, Мадіни Тлостанової та Світлани Бєдарєвої. 

Перший розділ «Очима Заходу» присвячений тому, як нас бачить і розуміє західний світ. Відкриває його есей Мадіни Тлостанової, яка наголошує на важливості правильного вживання термінів «деколонізація», «постколоніалізм» та інших пов’язаних із ними. Вона говорить про плутанину, яка виникає через те, що ці слова вийшли з суто академічного вжитку і перейшли в масовий. Люди часто називають деколонізацією все, що стосується переосмислення колоніального спадку. Але це хибно.

Авторка вважає, що деколоніальність не має перетворюватися на «бронзовий пам’ятник самій собі» й обростати практиками та гаслами, які не будуть корисними на практиці чи будуть створені лише заради створення. Тлостанова говорить, що задля того, аби деколонізація була дійсно ефективною, потрібно не забувати про загальносвітовий контекст і проблеми, з якими ми стикаємося як суспільство. Це хронофобія, кліматичні зміни, трансформація людського буття, зокрема нових форм дискримінації, породжених технологічною колонізацією, і загальної глобальної нестабільності. Тож варто задуматися про майбутнє, а не кидати всі сили на відстоювання права на минуле.

В наступному есеї «Деколонізуючи виробництво знання: Україна між російським, радянським і пострадянським просторами» Катерина Ботанова порушує важливе питання про суб’єктність України на мистецькій арені. Під парасольковими термінами «російське мистецтво» і «російський авангард», які пов’язані з умовним і розмитим «пострадянським простором» — а саме такою монолітною субстанцією бачить західний світ колишні республіки Радянського Союзу — можна вигідно розмістити й українських митців і мисткинь (як це зробили куратор_ки виставок у провідних західних музеях — приписавши до росіян Олександру Екстер, Давида Бурлюка, Олександра Богомазова тощо). Також авторка пише про кураторський текст Відкритої групи — об’єднання українських митців — для їхнього проєкту на 58-й Венеційській бієнале, у якому вони згадують книжку «Мистецтво й теорія Центральної та Східної Європи після 1989-го: критична антологія» з серії «Першоджерела» від МоМА (Музею сучасного мистецтва у Нью-Йорку). Ця книжка — результат восьмирічного дослідження так званого пострадянського регіону, протягом якого упорядники побували у 16 містах 11 країн. На останніх сторінках зображені мапи, які візуалізують ці поїздки. А над Україною зяє біла пустка, яку Відкрита група назвала «товстим шаром снігу».

Узагальнення — ось проблема, з якою нам іще довго доведеться боротися. Насправді ним грішать часто й повсюдно. Але саме коли ми зустрічаємося з узагальненнями і небажанням диференціювати культури, які намагаються повернути власну спадщину і відвоювати своє місце у світовому мистецькому процесі, тоді це стає реальною проблемою. 

Есей Євгенії Буцикіної «Брендування українського мистецтва як “пострадянського”: помилки та недопрацювання» є продовженням теми, яку розпочала Катерина Ботанова. Авторка показує, що пострадянське фактично стало брендом, під яким здебільшого зручно почувається всебічно представлена російська культурна спадщина, тоді як українські митці часто маркуються росіянами, або маркування країни походження взагалі відсутнє. Також Буцикіна детальніше розповідає про поняття «Новий Схід», яке практично ототожнене із терміном «пострадянський».

Завершує перший розділ есей Катерини Ботанової, у якому вона звертається до мистецьких практик, які демонструють українські художни_ці після початку повномасштабного вторгнення. Вона аналізує, яким чином вони проживають свій досвід війни і змушують глядач_ок проживати його разом із ними. А також звертається до концепції фреймування Джудіт Батлер — вибір певного фокуса, у якому хтось лишається в умовному кадрі (адже праця Батлер «Фрейми війни. Чиї життя оплакують?» — якраз про воєнний репортаж), а хтось — поза ним, невидимий. Ботанова показує, як інтимне (проживання горя, туги, страху) змушує далеких від війни реципієнт_ок відчути її поза узагальненими повідомленнями з новин, пропустити крізь себе цей досвід. Як, наприклад, це робить Алевтина Кахідзе у своєму щоденнику, який вела від першого дня повномасштабного вторгнення, перебуваючи з чоловіком і собаками на Київщині, неподалік від лінії фронту. Вона замальовувала і записувала свої почуття, реалії життя. Ця трансляція думок і емоцій — щира, неприкрита, незавуальована, різка; Кахідзе говорить про ті теми, яких зазвичай уникають: смерть, крихкість життя, жорстокість, яка відбувається на очах у всього світу. І це не може не зачіпати.

Есеї цінні тим, що навіть непідготований читач матиме змогу зрозуміти, що таке деколонізація і чому вона важлива, не потребуючи додаткових матеріалів. Хоча сама книжка є збіркою фахових досліджень, вона цілком підходить для широкої аудиторії, яка прагне дізнатися більше як про деколонізацію, так і про сучасне українське мистецтво.

Другий розділ «Повернення голосу» фокусується на конкретних практиках українських митців і мисткинь. У наступних чотирьох есеях ідеться про різні речі, та водночас усі вони звертаються до досвіду митців і мисткинь, до того, як війна не лише змінила світогляд окремої людини, а й сформувала нові колективні досвіди. Світлана Бєдарєва говорить про перехід українського мистецтва від постколоніального стану до деколоніального, звертаючись до конкретних прикладів, фіксує момент переходу. Вона згадує серію робіт Лади Наконечної «Війна в Україні» (2015), у якій мисткиня звертається до мови — мовних структур, дивиться на те, як міняється значення і сенс слів лише від їхньої перестановки чи додавання прийменників, досліджує приховані шари мовних кліше. Наприклад, авторка грається із закресленим текстом, у фразі «Громадянська війна на Україні», закреслюючи слова громадянська і замінюючи прийменник на прийменником в. Це докорінно міняє сенс.

З візуальними маніпуляціями працює і Микола Рідний. У роботі «Сліпа пляма» (2014) він використовує фото будівлі, що дуже постраждала від російських обстрілів. На величезному банері автор затуляє чорною фарбою ландшафт, лишаючи частинку завалів видимою, закриває «сліпою плямою» фарби масштаби руйнувань. Він показує сліпоту суспільства — небажання бачити зло, його природу, а також викривлення, спричинені ЗМІ та інтернетом. Другу частину роботи складають вірші Сергія Жадана.

Ці роботи є відправною точкою, спробою звернути увагу суспільства на сутність зла. Авторка не порівнює їх із роботами після початку повномасштабного вторгнення, але показує відмінну природу, акценти — які змістилися із внутрішнього на зовнішнє, припинення пошуків багатозначності, що і знаменує відхід від постколоніального стану.

Адріян Івахів у своєму есеї наголошує на доволі неочікуваному екологічному аспекті. Він говорить про становлення людей як «тутейших» (тутешніх), тобто зосереджується на ролі місця у становленні ідентичності людини. Автор переконаний, що це поняття вище за національну та етнічну належність. Він говорить про глобальні зрушення — зміни клімату, міграційний тиск, економічні чинники, — а також про те, що поняття «тут» превалювало над модерними поняттями етносу чи національної держави. Тож, можливо, майбутня ідентичність вимагатиме від нас становлення як землян — людей, які дбають про місце, де вони живуть, незалежно від частини світу, в якій воно розташоване. Ця теорія дещо вибивається із загального плину думок. Тоді як інші авторки зосереджені на питанні національного, Івахів вговорить про глобалізм і його вплив на ідентичність.

Мілена Хомченко і Євгенія Буцикіна торкаються теми минулого, а саме соцреалізму і його спадщини — як фізичної, так і на рівні інституційному: наставництва в Українській академії мистецтв (зараз Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури). Мілена Хомченко говорить про застарілі соцреалістичні практики і те, як вони обмежують юних митців і мисткинь, які лиш починають свій шлях, навчаючись в університеті. У своєму есеї вона наводить приклади Лади Наконечної, Катерини Алійник, Катерини Лисовенко і Лесі Хоменко та їхніх творчих практик — намагання переосмислити і деконструювати соцреалістичні творчі методи. Лада Наконечна деконструює «дисципліноване бачення» — спосіб, у який соцреалістичні художні прийоми й методи змушують глядача дивитися на картину. Деконструкцією займається і Леся Хоменко. Катерина Алійник досліджує, як пейзаж може стати не просто декорацією чи тлом, як у соцреалізмі, а героєм, суб’єктом. Катерина Лисовенко користається практиками монументалізму, який був надзвичайно поширений у радянському мистецтві як метод і форма, але переосмислює його, додаючи міфологічні елементи. 

Євгенія Буцикіна говорить про концепт presence (присутність) і про присутність радянської спадщини як свідчення епохи. Авторка звертається до радянської архітектури і пам’ятників, їхньої долі — знищення чи переосмислення («Зберемо голову Леніна!» Євгенії Бєлорусець, «Пам’ятник новому пам’ятнику» Жанни Кадирової, «Постамент» Нікіти Кадана, проєкти ініціативи ДЕ НЕ ДЕ). Також вона розмірковує про пам’ятники як об’єкти та про їхній статус, адже відсутність об’єкта може бути навіть більш промовистою за присутність, що доводять роботи Нікіти Кадана «Постамент. Практика витіснення» (2009–2011) та Жанни Кадирової «Пам’ятник новому пам’ятнику» (2009).

Завершує збірку есей Мілени Хомченко на тему майбутнього. Починаючи з 80-х років ХХ століття й аж до сьогодення авторка показує різницю між радянським баченням майбутнього і баченням сучасних українських митців і мисткинь. У ньому також ідеться про деконструкцію радянської спадщини, і полягає вона саме у точці зору — Хомченко показує, наскільки різним є візії митців імперії, якою був Радянський Союз, і України, яка хоче вирватися з-під його впливу. 

Другий розділ показує, як у різний спосіб відбувається і виражається здобуття агентності — здатності виражати власну суб’єктність і діяти вільно, тобто основи деколонізації.

Деколонізація — важливий процес насамперед тим, що дає змогу побачити ті деколи невидимі травми, які заважали жити поколінням людей. А ще — усвідомити їх і прийняти, зробити частиною свого досвіду, змиритися з тим, що ми не маємо кращого минулого, не можемо переписати історію чи пересунути Україну кудись подалі від Росії. Деколонізація показує, що допомагає рухатися вперед, а що, навпаки, гальмує. Треба лиш дозволити собі прожити це, прийняти, що біль від старих ран буде з нами як із суспільством назавжди. І не допустити, щоб Україну накривав «товстий шар снігу», не давати забувати про нас і нашу агентність, а також про роль і місце у глобальних змінах.

Упорядниця  наголошує, що треба розуміти порядок денний, з чим живе зараз світ, і намагатися говорити не лише про себе, але також про роль України в цій глобальній трансформації. Потрібно проартикулювати й довести, що Україна не просто бореться за свою територію, припинення війни, мир, а оприявнює те, що світовий порядок змінився, говорить про неможливість панування імперії, про глобальну справедливість, про важливість свобод, переосмислення Європи. І це вписування в контекст не штучне, воно цілком природне, тому що ми це робимо, — потрібно просто підкреслити важливу роль України.