В українських кінотеатрах показують анімаційний фільм «Втеча»: що про нього пишуть критики

авторка Мілана Гашимова - 23.02.2024 в Кіно

22 лютого в український прокат вийшов анімаційний документальний фільм для дорослих «Втеча» від данського режисера Йонаса Погера Расмуссена. Стрічка розповідає про чоловіка, котрий називає себе Амін Навабі. Дія відбувається у наш час і в минулому, коли Амін згадує про дитинство й дорослішання, зокрема про свою втечу з Афганістану до Данії.

Прем’єра стрічки відбулася у 2021 році на кінофестивалі Sundance, де робота Расмуссена й перемогла у конкурсі найкращих документальних фільмів світу. «Втеча» також здобула нагороду «Енні» як найкращий анімаційний фільм 2021 року.

На сайті-агрегаторі Rotten Tomatoes стрічка отримала 98% «свіжості» на основі 197 рецензій. На платформі IMDb її оцінка — 7,9 з 10, а на Metacritic — 91 бал зі 100.

Зібрали добірку відгуків про цей анімаційний фільм.

Журналіст та культурний критик Ентоні Олівер Скотт в огляді стрічки для The New-York Times зазначає, що це не тільки розповідь біженця про втечу та оселення — це також розповідь про камінг-аут і складні роздуми про різні форми аутсайдерства. «Втеча» є не стільки соціологічним дослідженням, скільки психологічним портретом, водночас дослідницьким і тактовним:

«Хоча розповідь переважно рухається прямолінійно, вона також ретроспективна. Вона ускладнюється, оскільки показує минуле через асоціації, опосередкованість та подолання витісненого знання. Це створює не тільки напругу, оскільки ми гадаємо, що станеться з Аміном та його сім’єю, але й потужне відчуття близькості. ``Втеча`` стосується гострої глобальної проблеми — важкого становища біженців, переміщених через війну та інші надзвичайні ситуації принаймні з 1980-их — але це також про життя конкретної людини».

Кінокритик Джошуа Роткопф у рецензії для Empire зауважує, що Расмуссен знайшов свою особливу мову, аби розповісти історію про біженців. «Втеча» — це нетипова за візуальним стилем анімація, сюжет і візуальний ряд якого не залишає глядача байдужим:

«Що більше розповідь Аміна стає похмурою і жорстокою, то більше змінюється разом з історією й анімація — сцена моторошного переходу через кордон стає наче нечіткою, уривчастою, тьмяною й урешті перетворюється на суцільну паніку на екрані… Напругу моменту підсилює оркестрова партитура Уно Гельмерссона, й у цьому музичному вирі соло скрипки звучить спроба боротьби в нерівній сутичці — виконавиці Марі Семюельсен вдається відчути й прожити цей фільм».

Бенджамін Лі у рецензії для The Guardians звертає увагу на те, як влучно Расмуссен розкриває свого персонажа, чоловіка, якого ми знаємо за псевдонімом Амін. Герой згадує про своє життя, проте це історія не для того, щоби зворушити, вразити глядача. Оповідь Аміна — його власний спосіб звільнитися від тягаря свого минулого, зрозуміти себе сьогоденного й спробувати навчитися жити далі в майбутньому:

«Спогади біженців — це оповідь, розказана з неймовірно нищівною силою, деталізована настільки, щоби передати все те жахіття, яке пережив зокрема й Амін. Проте найважливіше в історії — те, що спогади не давали персонажеві спокою протягом тривалого часу. Це ноша, яку він несе на своїх плечах, постійний страх, що колись усе жахіття знову повториться. Це також і тягар, відчуття, що Амін постійно має доводити свою цінність, і це впливає на його стосунки сьогодні».

Кінооглядач Марк Кермод високо оцінює стрічку. Він пише, що хоча й фільм послуговується невигадливою 2D-анімацією, проте «Втеча» торкає саме емоційно. Це не історія про жертву — це розповідь про дорослішання, і цей етап свого життя головний персонаж Амін переживає й досі:

«“Втеча” веде нас від таємниці до її розкриття і весь цей шлях означає звільнення, полегшення. Недарма Расмуссен називає свій сюжет “оригінальним сценарієм” — це історія тріумфу людського духу. Вона зворушлива, водночас і містить і вставки документальних кадрів, які нагадують, що все це таки відбувалося “насправді”».

Кінокритикиня Роксана Хададі для Rogerebert пише, що «Втеча» анімована візуально скупо, проте сам фільм емоційно яскравий, з сильним відчуттям внутрішнього характеру. Стрічка дає можливість замислитися про те, що означає «краще» і за чиїми стандартами ми визначаємо це поняття:

«Чому ми не можемо чи відмовляємося зрозуміти іншу людину? Як це перетворюється на насильство, дегуманізацію, недбалість, війну? І коли ці прогалини будуть усунені, яку радість, яке прийняття і яку любов можна буде знайти? “Втеча” ставить ці питання, а потім готова всотувати відповіді. Ця документальна стрічка — одна з найкращих цьогоріч (йдеться про 2021 рік, коли стрічку показали на кінофестивалі Санденс — ред.)».

Ерік Кон у своєму матеріалі для IndieWire відзначає, що «Втеча» дає новий погляд на глобальну міграційну кризу в більш інтимному плані. Уривчаста розповідь Аміна про свою подорож стає його кінематографічним катарсисом, а анімація перетворює спогади героя на пригоду, яка водночас є сучасною історією:

«Расмуссен винайшов хитрий спосіб дозволити своєму об’єкту зберегти свою таємницю — з причин, що стають очевидними у процесі розповіді, — при цьому дозволяючи суті його боротьби об’єднатися у захопливе, унікальне бачення. Це активізм, терапія та чудове кіно водночас».

Критикиня Аліса Вілкінсон в огляді на стрічку для Vox пише про глибокий сенс історії Аміна, що виходить за межі конкретних фактів його життя:

«У всьому світі люди змушені покидати свої домівки. Якщо їм дуже пощастить, вони зможуть переселитися у місце, де житимуть краще. Але це не означає, що травма зменшиться. Зрештою здається, що, коли Амін нарешті розповів свою історію — нарешті вголос, у безпечному місці, — це допомогло йому зцілитися. Може, якщо поділитися нею з кимось, це відкриє такий самий простір для інших».

Текст створено в межах студентського стажування.

Як відкрити для себе Казимира Малевича?

авторка Іванна Рубан - 23.02.2024 в Культура, Мистецтво

23 лютого — 145-та річниця від дня народження Казимира Малевича,  художника-авангардиста, основоположника супрематизму, автора однієї з найвідоміших картин у світі «Чорний квадрат». 

Митця, попри українсько-польське походження, протягом тривалого часу йменували росіянином, але вже в березні 2023 року в Стадейлік-музеї в Амстердамі, у якому зберігається одна з найбільших колекцій робіт художника Казимира Малевича, почали підписувати митця як українця. 

До річниці від дня народження Казимира Малевича пропонуємо добірку з лекцій, документальних фільмів, подкастів, книг та статей, які допоможуть (пере)відкрити для себе творчість та біографію відомого супрематиста. Серед дібраного є як довгі лекції, так і матеріали на вужчу тематику, а також видана література та контент для дітей.

Для тих, хто хоче знати більше

Митець польського походження, що народився в Україні та що на його спадок претендує 3 країни. Мав неповну освіту, та створював інноваційні підходи в мистецькому викладанні. Починав як художник-реаліст, та став фундатором одного з авангардних напрямків — супрематизму.

Тетяна Філевська: Феномен Малевича

Лекції у рамках проєкту «Про українське» Національного центру «Український Дім»

Тетяна Філевська — культурна менеджерка, креативна директорка Українського інституту, дослідниця українського авангарду, укладачка книг про Казимира Малевича. У лекції розповідає про етапи творчого становлення митця, винайдення напряму авангардного мистецтва «супрематизму» та революційність «Чорного квадрата». А також про вплив творчості митця на сучасну архітектуру, суперництво з іншим художником-авангардистом Володимиром Татліним та «міф» Малевича.

Друга частина лекції Тетяни Філевської — про освіту, користь її браку для Казимира, новаторські підходи у викладацькій діяльності, про складну ідентичність та свідомий вибір бути українцем, про звинувачення в шпигунстві радянською владою, гоніння та арешт, про хворобу і смерть.

«Малевич: унікальний український аванґард»

Подкаст «Український культ»

У цьому подкасті Тетяна Філевська говорить про унікальність Малевича та його художнього мислення з ведучою подкасту та літературознавицею Тетяною Огарковою. Про поєднання в авангарді ультрамодерну та традиції, зв’язки з українською культурою та стосунки митця з радянською владою — слухати аудіо або читати текст.

«Казимир МАЛЕВИЧ — найвпливовіший український митець у світі // 10 запитань Культуртригеру»

Канал «Історія без міфів»

Співавтор каналу «Культуртригер» Богдан-Олег Горобчук відповідає на 10 питань про Казимира Малевича, як-от: у чому полягає революційність «Чорного квадрату» і як художник  був пов’язаний з Україною в пізні періоди життя та творчості. Розповідає про місце митця в історії світового мистецтва, ключові віхи творчості до «Чорного квадрата», у чому полягає революційність найвідомішої картини та про те, чи можна вважати Малевича винятково українським художником.

«Все, що ви хотіли знати про "Чорний квадрат", але боялись запитати»

Стаття Тетяни Філевської на «УП.Життя»

Дослідниця розповідає, як «Чорний квадрат» став символом цілої епохи та зробив Малевича її ідеологом і лідером; як сам автор описував свої роботи; як митця звільнили з посади директора російського інституту з обвинуваченням у містицизмі та створенні секти. А також — про створення найвідомішої картини й інші її версії, намальовані пізніше, та їхню долю. 

«Секретна Історія Малевича: як український художник підкорив світ»

Канал «Культуртригер»

У відео художник та кандидат соціологічних наук Богдан-Олег Горобчук звертає увагу на українську символіку у творчості Малевича. Співавтор каналу зупиняється на картинах «Селяни», «Складне передчуття», «Людина, що біжить» та, посилаючись на біографію митця, шукає зв’язки та пояснення зображуваним образам.

Малевич та Україна

Казимир Малевич народився в українсько-польській родині в Києві на Жилянській, а хрестили його в Київському римсько-католицькому костелі святого Олександра. До 17 років разом з батьками мешкав у невеликих селах та містечках, де й вбирав у себе українську культуру.

«Він та я були українці. Малевич та Україна»

Антологія, упорядник Дмитро Горбачов, видавництво «Родовід», 2006

Антологія, укладена Дмитром Горбачовим, містить автобіографічні тексти та листи Малевича, його статті в українських журналах, а також дослідження родоводу мистця та інші статті, написані Дмитром Горбачовим, Жаном-Клодом Маркаде, Валентиною Маркаде, Мирославою Мудрак та іншими дослідниками.

«Малевич та Україна»

Стаття Катерини Лебедєвої на сайті «Бібліотека українського мистецтва»

Текст про вісім явищ, що пов’язують Казимира Малевича та Україну. Авторка тексту, мистецтвознавиця Катерина Лебедєва, посилаючись на автобіографії митця, пише про вплив українського фольклору на Малевича, відображення Голодомору у його творчості, педагогічну діяльність та українську мову. 

«Малевич. Народжений в Україні»

Документальний фільм Володимира Луцького та Ігоря Малахова
Канал: Fresh Production Group

Мета фільму — показати українську складову творчості митця та вплив української культури на формування його особистості. Це відтворений на екрані сценарій супрематичного кіно, написаного художником ще в 1930 році. Стрічка містить архівні кадри з художником, а також коментарі численних істориків мистецтва, галеристів та архітекторів. 

Фільм розкриває зокрема досвід роботи митця в кіно. Знімальна група відвідала захід Європи, а потім попрямувала за Гансом Ріхтером — німецьким режисером-авангардистом, якому Малевич запропонував зняти свою «суперматичну фільму» — до Лос-Анджелесу в пошуках матеріалів про невідомий фільм за сценарієм Малевича.

«Малевич. Український квадрат»

Документальний фільм Дмитра Джулая
Канал: Радіо Свобода

Маловідомі біографічні відомості, спогади сучасників художника, коментарі світових дослідників розкривають його творчість в українському вимірі. «Нам було цікаво дослідити як український контекст — “український квадрат” — його життя і творчості вплинув на формування його естетичних концепцій. Вигадувати нічого не довелося. Малевич в автобіографії сам пише, що одним з основних джерел його творчості було народне мистецтво», — розповідає режисер Дмитро Джулай.

«Казимир Малевич український»

Розмова Ірини Мелешкіної та Дмитра Горбачова
Канал: «МІТЄЦ»

Розмова заступниці директора з наукової роботи Музею театрального, музичного та кіномистецтва України Ірина Мелешкіної та мистецтвознавця, дослідника українського авангарду, упорядника антології  «Він та я були українці. Малевич та Україна» Дмитра Горбачова. У діалозі зокрема обговорюють різні інтерпретації біографічних фактів Малевича, що вплинуло на творчість митця, згадують про початок дослідження українськості Малевича.

Київський період Малевича

У дорослому віці митець повернеться до Києва, викладатиме в Київському художньому інституті, писатиме для харківського журналу «Нова ґенерація». В автобіографічних записках згадував Київ, як його тягнуло туди, який вплив мало на нього місто.

«Казимир Малевич. Київський аспект»

Збірник статей за редакцією Тетяни Філевської, видавництво «Родовід», 2019

Збірник об’єднав 18 досліджень теми Малевича київського періоду: його українських 17 років, творчості мистця під час викладання в Київському художньому інституті, паралельні порівняння його стилю, стосунків з іншими мистцями того часу, нові біографічні дослідження. 

Авторами статей є найавторитетніші дослідники Малевича в Україні та міжнародні малевичезнавці: Жан-Клод Маркаде, Крістіна Лоддер, Ірина Вакар, Мирослава Мудрак, Івона Люба, Александр Лісов, Дмитро Горбачов, Тетяна Філевська, Сергій Побожій, Остап Ковальчук, Ярина Цимбал та інші.

«КАЗИМИР МАЛЕВИЧ. Київський період 1928–1930»

Монографія, упорядниця Тетяна Філевська, видавництво «Родовід» (2016)

360 сторінок про київський період Казимира Малевича. До книги увійшли матеріали з архіву Мар’яна Кропивницького, мистецькі твори Казимира Малевича з його персональної виставки 1930 року, листи з Києва і до київських адресатів, статті Малевича в «Новій ґенерації», альманаху «Авангард» та інші документи, пов’язані з київськими проєктами мистця. 

Упорядниця книги й авторка вступної статті — Тетяна Філевська.

Спільний проєкт видавництва «Родовід» та KMBS за підтримки Фонду ІЗОЛЯЦІЯ та Платформи культурних ініціатив і Фонду родини Загорій.

Автобіографії

Загалом залишилося три окремих незавершених автобіографічних тексти (1918, 1923–1925, 1933), у яких Казимир згадує і про дитинство, як зростав посеред українського сала та часнику в Конотопі, і про творчі питання, і про українськість.

«Малевич. Автобіографічні записки 1918–1933»

Упорядниця Анастасія Білоусова, видавництво «Родовід» (2017)

Вперше видані в Україні повні незавершені автобіографічні тексти мистця, у яких він пише про особисті відчуття та переживання дитячих років, міркує на тему проблеми мистецтва, роздумує та порівнює. У виданні повністю збережена оригінальна мова Казимира Малевича, який легко та з гумором згадує свої дитячі та юнацькі роки, родину, друзів, навчання і все, що допомогло йому стати художником.

Упорядкування здійснила Анастасія Білоусова — культурологиня, координаторка проєктів видавництва «Родовід». Автобіографію художньо (пере)прочитали сучасні ілюстраторки Євгенія Полосіна та Аня Іваненко (Сері/граф студія). 

Як Росія привласнювала Малевича

Попри польсько-українське походження, утиски та витіснення із середовища, арешти та звинувачення в шпигунстві, які Казимир отримував від радянської влади, росія наполегливо продовжувала свою колоніальну політику, привласнюючи ім’я Казимира Малевича.

«Справа №3 Художник світового калібру»

Подкаст «Культурний трибунал» (The Ukrainians)

Українська журналістка та сценаристка Яна Супоровська міркує про магію, якою володів Казимир Малевич, що за його картини досі тривають битви на головних аукціонах світу на десятки мільйонів доларів. Як Росії вдалося вкрасти цілу людину та як повернути генія світового калібру назад Україні?

«Як росія краде в нас Малевича»

Канал «Культуртригер»

Богдан-Олег Горобчук звертається до автобіографічних текстів Казимира Малевича, анкет та літературних джерел і за допомогою них розвінчує російські тези щодо привласнення митця. Автор наголошує на впливі українського народного мистецтва на Малевича та розповідає, як російські мистецтвознавці маніпулюють, свідомо уникаючи будь-яких акцентів на українських контекстах життя Малевича. 

«Казимир Малевич/ Викрадені митці»

Подкаст «Сноби»

Культурологиня Марія Дячук у подкасті говорить про біографічні відомості Казимира Малевича, про те, як ідея спрощення мистецтва «літала в повітрі» і як митець просив друзів спалювати листи, боячись не встигнути першим довести живопис до абсолютної форми. Міркує про полотна Малевича та згадує про символізм картини, яка з’являється у фільмі про Джеймса Бонда.

Дітям

Як зазначає Тетяна Філевська, Малевич бажав, щоб людина максимально проявляла своє творче начало і була в ньому абсолютно вільною. Дітей можна не тільки познайомити з Казимиром, поглянувши анімацію, а ще й надихнути на власну творчість, наприклад, створюючи колажі за картинами визначного авангардиста.

«Ти і Малевич»

Книжка-альбом, авторка Оксана Садовенко, видавництво «Час Майстрів», 2021

Книжка-альбом для дітей 5–13 років з творчими завданнями, наліпками, розмальовками. Кожен розгорт книжки присвячено одній із головних ідей художника, що спонукає не тільки читати та пізнавати, а й самостійно творити. Завдання альбому — не вичерпно відповісти на порушені питання, а стати для дитини путівником у творчість.

«Малевич і таємниця чорного квадрата»

Канал «Книга-мандрівка. Україна»

У цій серії мультсеріалу, заснованого на реальних подіях і нереальних пригодах, головним героєм став Казимир Малевич. Стисло та в анімованій формі глядачам розповідається про перші роки життя митця, які він провів в українських селах, де вперше почав малювати; про вишивку та прикрашання хат, які згодом трансформувалися в знамениті полотна. 

Текст створено в межах студентського стажування.

авторка
Іванна Рубан

Подкаст «Кльове Слово» для дітей: тлумачимо слово «Жорна»

авторка ведуча подкасту «Кльове Слово» Катерина Кудряшова  - 23.02.2024 в Культура

Подкаст «Кльове Слово» — це розмова з дітьми про традиції, історію та культурні особливості, які відбувались на території сучасної України. Зокрема про те, скільки цікавих явищ, значень та подій може ховатись за одним єдиним словом. В другому епізоді дізнаємося, що приховує слово «жорна». 

Колись дуже давно, більше ніж п‘ять тисяч років тому, коли людина навчилась обробляти землю і вирощувати зерно з надлишком, комусь спало на думку розтерти зерна між двома каменями. Від того дня і до сьогодні у людства є дуже важлива істина: хліб — усьому голова. 

Перші каміння на яких давні люди розтирали зерно сьогодні називаються зернотерками, але згодом їх замінили жорна. Впродовж тисячоліть жорна допомагають людині перетворювати зерно на борошно і далі виготовляти хліб.

Що ж таке жорна?

Жорна — це камʼяний пристрій для перемелювання чи перетирання збіжжя. Має він вигляд двох дисків, поставлених один на одний. Верхній камінь називали «верхняк», а нижній, відповідно, — «нижняк».

Поверхня жорен була покрита спеціальним різьбленням з метою покращення перемолу зерна. На верхньому диску був спеціальний отвір, куди засипали збіжжя, тоді воно потрапляло у простір між верхнім і нижнім каменем і розтиралося в борошно. Рухали тільки «верхняк», а нижній камінь мав залишатися нерухомим. Для знерухомлення його часом закопували в землю або фіксували в дерев’яній основі.

Саме слово «жорна» походить від старослов’янського слова «жЪрнЪве», що означає «важкий», «тяжкий» і це має сенс, оскільки цей механізм і справді важкий — кожен кругляк важив кілька десятків кілограмів, залежно від виду каміння, з якого був зроблений.

Отже, жорна — це найдавніший механізм для перетирання зерна, яким люди користувались протягом багатьох тисячоліть і поза межами сучасної України. Їх використовували в різних частинах світу: знали й у давньому Єгипті, і в Античній Греції. Взагалі в експозиціях більшості етнографічних музеїв світу представлені давні приклади жорен.

На території сучасної України жорна почали використовувати давні слов’яни орієнтовно з восьмого століття нашої ери. Але це не значить, що до них люди не мололи зерно… Просто до того користувались простішими знаряддями, які називались зернотерки. Їх знайшли в Трипільських поселеннях і їхній вік — щонайменше пʼять тисяч років.

Чому віддавна і тепер люди говорять: «хліб всьому голова»?

Хліб — завжди був базовою їжею, оскільки протягом багатьох років харчування було не таким різноманітним як сьогодні, а хліб є одним з найпростіших засобів втамувати голод. Він і сьогодні залишається на наших столах в різних куточках світу.

Але спочатку було зерно…

…Вечоріє, сонце вже спускається до небокраю і змінює своє яскраве біле світло на більш м’яке, жовтувате, і навіть рожеве. На краю села, за низенькою білою хатиною, на розлогому пагорбі, видно групу людей. Якщо придивитись пильніше, то можна здогадатись, що це родина: високий, але досить сухорлявий чоловік, важко впираючись ногами в землю, штовхає перед собою плуг, запряжений у вола. За ним іде жінка. На плечі у неї висить вже майже спорожніла тканяна торбинка. Однією рукою вона дістає з неї жменьку зерна і вправними рухами розкидає його по свіжозораній, ще холодній весняній землі. Десь далі, попід деревами, бігають діти — старшенький хлопчик та двійко дівчат. Вони вистрибують і сміються! Разом з хлопчиком пострибує вже порожня світла торбинка через плече.

Теплий промінь лоскоче і пригріває хлопчикове обличчя. Ранок — і йому потрібно вести корову на випас, за село. Вони проходять повз яскраво-зелене поле молодих колосків, що рухаються  від вітру. Зеленаві хвилі проносяться полем. Хлопчик обережно веде корову, щоб та в жодному разі не потоптала копитами «хліб».

Друга половина літа, дні такі жаркі, що аж повітря видається липким. На світанку, в єдиний час, коли можна відчути хоч якусь прохолоду, а босі ноги торкатимуться приємної ранкової роси, родина виходить з хати і прямує до поля. Дорослі тримають в руках серпи. Колоски золотом виблискують під косими променями ранкового сонця. Батько й мати вправно рухаючись косять збіжжя. Діти ще деякий час можуть побігати босоніж по траві, але скоро теж пристають до роботи — зв’язують скошені колоски в невеличкі снопки, а потім збирають їх у високі. І так день за днем, протягом тижня, доки не покосять все своє поле…

Збіжжя зібране, але тепер потрібно відділити зерно від стеблини. Цей процес називається обмолот. Зжаті снопи просушували на подвірʼї чи в клуні, а потім розкладали довгим рядком на шматку витоптаної твердої землі — на «токах», інколи — на деревʼяних помостах. Брали ланцюги і довго били колоски. Після того солому збирали і саме зерно провіювали від сміття за допомогою лопати або спеціального пристрою, який називався віялка.

Зерно збирають в мішки і заносять в клуні, і тільки тепер господарі можуть оцінити зібраний в цьому році врожай і планувати подальшу переробку зерна. І от для цього людині й потрібні були жорна.

Довший час зерно перетирали вдома, тому в кожному господарстві були свої, домашні жорна. Існувала навіть така професія, як «жорняр» — людина, яка витесувала жорнові камені, а також гострила жорнові диски, оскільки ті під час довгої роботи звісно ж затуплялись. Жорнові кругляки виробляли з тих мінеральних порід, які можна було знайти на наших теренах — вапняк, пісковик, граніт. Найбільш міцними були жорна з граніту  — вони могли служити близько шістдесяти років і майже не зношувались. 

Але настали часи, коли у людей виникла необхідність молоти великі обʼєми зерна, що було не під силу домашнім жорнам, тому диски замінили на більші й відповідно важчі. Кожен диск важив від ста до п’ятисот кілограмів і робота з ними вже стала фізично неможливою для людини. Аби зрушити це приладдя почали використовувати нові способи. Спочатку силу тварин: запрягали коней, які ходили по колу і рухали жорна. Згодом люди  навчились використовувати сили природи. Вітер і вода — ті дві природні стихії, за допомогою яких до двадцятого століття відбувався процес перетирання зерна.

Отже, два основних види млинів, які ми знаємо на сьогодні, — водяний млин та вітряк. Відповідно вітряки використовують силу вітру: завдяки руху крил — рухаються і жорна, що перемелюють зерно. Водяні ж млини будували на берегах річок, аби використовувати силу води. Один з найстаріших водяних млинів України знаходиться у селищі Сатанів на Хмельниччині. За переказами він діє з 1790 року і до сьогодні допомагає людям з околиць виготовляти борошно.

Ось так зерно перетворюється в борошно і продовжується споконвічна традиція випікання хліба. 

Цим процесом в Україні зазвичай займались жінки: виводили хлібну закваску, місили тісто, пекли паляниці. І кожна господиня мала свій унікальний рецепт. До речі, пекарні почали зʼявлятись ще в середньовічних містах. Певний час вони були розділені на два типи: в одних випікали тільки хліб, в інших — пироги, калачі, пиріжки… Але свої хлібні рецепти пекарі завжди тримали в таємниці 1 передавали з покоління в покоління. Тому до сьогодні існують родинні рецепти й секретні технологічні карти для випікання фірмового хліба у багатьох хлібозаводах чи пекарнях.

Від зернини до паляниці, крізь жорна — такий довгий шлях має хліб, який і нині допомагає людям насититись в найскрутніші часи. А згадки про жорна та хліб залишаються з нами в піснях, легендах та прислівʼях. Ось декілька з них:
«Взяти когось на свої жорна»;

«Коло жорен піт витирають, а коло млина пісню співають»;

«Добрі жорна все перемелють».

Проєкт «Подкаст «Кльове Слово» створений спеціально для дітей командою ГО «Теревені» і реалізовується за підтримки проєкту Агентства США з міжнародного розвитку USAID «Зміцнення громадської довіри (UCBI)».

Слухайте «Кльове Слово» на Spotify, Apple Podcasts, Google Podcasts,  Soundcloud, Youtube, Megogo Podcasts, NV podcasts, ABUK.

авторка ведуча подкасту «Кльове Слово»
Катерина Кудряшова 

Кріпота про кріпаків: як «освіжити» для себе одну з центральних тем ХІХ століття

авторка Ірина Пасько - 22.02.2024 в Книжки

«Класична українська література — похмура й депресивна», — одне з упереджень, яке сформувала в багатьох читачів і читачок шкільна програма. За відчуттями, текстів із поганим фіналом або з високою концентрацією страждань героїв на уроках літератури було значно більше, ніж оптимістичних і життєствердних. І не в останню чергу таке враження забезпечували твори про кріпаків і кріпаччину, які, крім того, підсилювали й другий поширений стереотип: українська література — лише про село (так, ніби це щось погане).

Чому тема кріпаччини важлива й далеко не така однопланова, як нам може здаватися, — спробувала розібратися літературознавиця Ірина Пасько.

Чому нам не хочеться читати про кріпаків?

У мене є гіпотеза, чому твори про кріпаччину не викликають великого ентузіазму в багатьох читачів і читачок, зокрема юних: нам складно асоціювати себе із позитивними персонажами, якими є кріпаки. 

Кріпаччина — це стан тотального безправ’я, бідності й затяжного горя: панночка з «Інститутки» Марка Вовчка лупить і мордує своїх кріпачок, аж гай шумить, а вони ні пари з уст; героєві Івана Нечуя-Левицького Миколі Джері спалахнув промінь щастя в подружньому житті — і згас назавжди через опір несправедливості; поезія Шевченка про його сучасність — суцільний біль за померлими на панщині, відданими в москалі й посивілими в наймах.

В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!..

Тарас Шевченко, «Якби ви знали, паничі»

Ми підсвідомо опираємося тому, щоб навіть тимчасово «вжитися» в цей вимір безпросвітного страждання. Ми хочемо бути панами, багатими й успішними господарями свого життя. Однак пани й пані в «кріпацькій» літературі настільки огидні садисти (чи безвільні підкаблучники, чи зрадливі коханці, чи жадібні визискувачі), що асоціювати себе з ними теж не виникає бажання. Отже, під час читання ми обираємо між бридкими панами й стражденними рабами — так собі задоволення.

Однак можна поглянути на цю тему під іншим кутом зору: кріпаччина — це буття в стані постійної небезпеки. Звучить дуже знайомо, правда? Звісно, «прилетіти» може в будь-яку мить, однак це не означає, що зовсім немає причин і приводів почуватися щасливими. Кріпаки не обирали свого становища, — не менш знайомо, так? — але мають жити життя: працювати, закохуватися, народжувати дітей і лишатися гідними людьми.

Це звучить не надто радісно, але є нюанс, який надихає: чимало кріпаків таки побачили свободу. Вижили, перетривали, дотягли. Їхні нащадки — вільні люди. А царі й пани як явище переважно вимерли.

Не лише страждали: кріпацькі історії успіху

На «підросійських» українських землях кріпацтво «узаконилося» за часів Катерини ІІ й було скасовано аж 1861 року — до речі, у рік смерті Шевченка. Ішлося не лише про майнові й трудові повинності чи обмеження свободи обирати місце проживання. «Дворових» можна було продати, поміняти, силоміць забрати з родини й завезти світ за очі, родини кріпаків — продати разом із землею, до яких вони були «прикріплені». Той-таки Шевченко у поемі «Кавказ» досить прямолінійно поставив знак рівності між кріпаччиною і рабством, саркастично відгукуючись на лицемірний указ 1842 року «О предании суду и наказаний российских подданых, которые будут изобличены в каком-либо участии в торговле неграми»:

…У нас! чого то ми не вмієм?
І зорі лічим, гречку сієм,
Французів лаєм. Продаєм
Або у карти програєм
Людей… не негрів… а таких,
Таки хрещених… но простих.

Тарас Шевченко, «Кавказ»

Іван Їжакевич «Кріпаків міняють на собак»

Сюжети продажу чи обміну кріпаків, хоч і нечасто, бачимо й на картинах українських художників ХІХ століття, наприклад, в Івана Їжакевича, який народився через три роки після скасування кріпаччини в Російській імперії. У картині «Кріпаків міняють на собак», до речі, насамперед вражає буденність того, що відбувається.

Історики можуть сказати, що це перебільшення, однак емоційно кріпаччина в Російській імперії сприймається як історія про рабство — не в останню чергу завдяки літературі, яка «підсвічує» найбільш кричущі випадки. Тож для того, щоб переламати упередження про безініціативність кріпаків чи приреченість їхньої боротьби за справедливість, слід дібрати контрприклади — і в українській літературі вони є.

Щоб швидко відчути вайб «кріпака-переможця», рекомендую оповідання Марка Вовчка «Викуп» і «Отець Андрій» (перша назва, під якою текст надруковано в «Народних оповіданнях», — «Знай, ляше!»). Обидва твори демонструють, що попри, м’яко кажучи, складні умови життя кріпаки можуть виявляти рішучість і сміливість, розум і хитрість, адже бачать і панів, і їхніх посіпак наскрізь. Останнє — оця іронічна втаємниченість у психологію панства — загалом риса героїв, а надто героїнь Марка Вовчка, рекомендую. Особливо вона притаманна персонажкам повісті «Інститутка» й оповідання «Ледащиця».

Дядько-оповідач із «Викупу» майстерно дурить жадібну пані, яка, вочевидь, заборгувала всім на світі, тож спішить отримати від кріпака, що прагне самовикупитися, бодай якусь суму. Його небіж Яків — по вуха закоханий у вільну дівчину і трішки наївний — ще не здатен осягнути всіх нюансів цієї оборудки, однак якось спромігся заробити силу грошей, аби звільнитися. Натомість оповідач розуміє всю неправильність ситуації — однак, що приємно, не збирається через це впадати в зневіру й розпач:

– Коли хочеш одкупитись — одкупляйся скоріше за триста; бо впослі й за тисячу не одкупишся. Яків мій зрадів та, як дурень з печі, в ноги їй геп! Дякує, бач, що його ж салом та по його шкурі!

Марко Вовчок «Викуп»

Ця історія закінчується щасливим шлюбом вільних людей — чим не зразок успішного успіху? 

Інше оповідання Марка Вовчка, «Отець Андрій», демонструє зразок значно активнішої протидії несправедливості. Казенний селянин (тобто не панський, а «державний» кріпак) Тиміш закохався у вдовину доньку Оксану — панську кріпачку. Але, як на лихо, на дівчину накинув оком пан-ґвалтівник та й «забрав у покої». І що зробив Тиміш — може, намотав шмарклі на кулак та й прокляв тяжку долю? Де там! Та й Оксана готова була — із превеликим смутком — гепнути пана столом, аби тільки не датися в руки:

Тиміш зібрав парубків: «Братіки мої, товариші милі, поможіть мені!» Засіли вони недалеко панських будинків, за могилою, а як смеркло, підібрались під самі вікна; дивляться — стоїть Оксана і рученьки опустила; біла, як хустка, а пан оконом узявся в боки і сміється, і заговорює, далі за руку її… Вона як ухопила столик, що тут стояв, підняла над ним та так подивилась сумно, що, хлопці кажуть, аж нам серце похолонуло.

Пан оконом погримав і вийшов, а Оксану знов замкнув. Парубки наші кинулись, тільки дзвеніло скло в вікнах, вскочили в покої, вхопили Оксану та й помчали до отця Андрія.

Марко Вовчок «Отець Андрій»

Розлучати вінчану пару, якою стали закохані, пан не наважився, а отже, хоробрість і послідовна готовність боротися за власне щастя перемогли — із розгромним рахунком. Безапеляційна перемога добра в цій історії прекрасна — і це саме той «світлий бік», якого часто бракує у представленні теми.

Найкрутіший кріпак ever: батько Тарас рубає гнобителів і нам велить

І, якщо говорити про «успішних кріпаків», — ми досі злочинно мало згадували про Тараса Шевченка.

Ризикну ще раз процитувати широко розтиражовані слова «Присвяти» Івана Франка (цей невеликий текст Франко написав до 100-річчя Шевченка на замовлення — якраз для того, щоб визначити, ким став Шевченко для українців як нації):

Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Шевченко лишається потужним образом боротьби за свободу — але також і self-made man, людини, яка досягла нечуваного успіху власним талантом і цілеспрямованістю. Шлях від сільської хатини до слави художника і, нарешті, символічної фігури, довкола якої об’єдналася нація, аж ніяк не був простим — але й точно не являв собою суцільне страждання. Це вповні підтверджують і щоденники самого Шевченка, і спогади сучасників про нього.

Батько Тарас любив жінок, товариство, дорогі алкогольні напої. Як би це не звучало, але він не тужив над долею українського народу 24/7.

Тож загалом легко уявити Шевченка в такому амплуа, у якому його подає фільм «Безславні кріпаки» Романа Перфільєва (2020). У цієї стрічки сильний вайб тарантінівського «Джанго вільного» — власне, він розгортає ту саму тему звільнення раба, та й робить це в схожий чорногумористичний спосіб. Це альтернативна історія закоханого Тараса, який не лише самотужки вирятував себе й кохану, попутно навалявши всім народним кривдникам, яких побачив, а і, як належить, написав крутих віршів.

Основний меседж фільму, як видається, — у сцені «тренування», коли Тарас осягає головне: потрібно чинити опір. Покора й терпіння — чесноти, відплати за які в земному житті годі чекати. Фільм динамічний, злий і веселий — і так, ці безславні кріпаки показали своїм гнобителям, де раки зимують. Це історія не про жертв, не про мучеників — а про переможців. Подивіться, якщо раптом пропустили! 

Образ Шевченка давно став надбанням масової культури, однак є, звісно, й серйозні спроби осмислити його з погляду сучасності. Як «тизер» цієї теми можу рекомендувати щемке й постмодерно-іронічне оповідання Владислава Івченка «І заплакав» зі збірки «Звіяні вітром бездержавності» («Темпора», 2019). 

У цьому творі запропоновано цікавий погляд на Шевченка «в зеніті слави»: уже популярний — в українського-таки поміщицтва — поет стає пасивним співучасником жорстокості щодо кріпака. Під час бенкету дворового кріпака за дрібну провинність б’ють до напівсмерті — і Тарас за нього не вступається. У цьому поляризованому світі-бо ти можеш бути на якомусь одному боці: або тих, хто визискує й гнобить, або — пригноблених. Це усвідомлення болюче й цінне. 

Схоже тему кріпаччини розкриває Богдан Рапп в оповіданні «Дівчина з яблуком» із тієї само збірки. Меценат Тарновський, добрий до митців, виявляється власником цілого гарему з кріпачок, який, ясна річ, приховує від товариства. 

Штернберг заглянув у шпарину, і побачене приголомшило його. Тягуче світло від декількох свічок окреслювало розмиті контури жіночих тіл. Усього жінок було близько десяти, серед них він помітив і зовсім юні, ледь не дитячі силуети. Деякі мали на собі довгі сорочки, інші лежали повністю оголеними, розпластавшись, мов русалки, на березі водойми.

Богдан Рапп «Дівчина з яблуком»

Перед головним героєм, художником Василем Штернбергом, постає моральна дилема. Але чи взагалі можливо знайти прийнятний вихід із ситуації, коли твій добродій поводиться як рабовласник і ґвалтівник?

Страшна жіноча доля

Досі я свідомо не згадувала серіалів про кріпаччину на кшталт «Кріпосної» — цей контент зараз має сумнівний вигляд бодай з огляду на його російськомовність (до речі, серіал українською мовою мав би називатися «Кріпачка», адже кріпосна — це прикметник). 

Передовсім обурює саме його російськомовність: події відбуваються на Чернігівщині, однак російськомовні геть чисто всі. У головних ролях — російські акторки. Не російськомовні — саме російські!

І вся ця ахінея експлуатує найстрьомніші кріпацькі сюжети, роблячи, як ото казали совєцькі критики, із реальних людських страждань якусь вимучену трагєдь.

Хоч дія відбувається на Чернігівщині, творці серіалу переконані, що в ті часи всі в регіоні говорили російською. Крім того, головну роль тут послідовно виконують дві російські акторки. З огляду на такі обставини якось навіть незручно наголошувати, що серіал експлуатує всі можливі моторошні сюжети кріпаччини в лінії центральної персонажки і в такий спосіб ніби дереалізує, а отже, знецінює ці сюжети. 

Однак, коли б душа просила — а просить же часом, з різних причин, — якихось страшних історій про долю жінки в ті часи, можна, знову-таки, звернутися до доробку Марка Вовчка («Одарка», «Козачка», «Панська воля» тощо) — чи до роману «Повія» Панаса Мирного, який дійсно має кілька еротичних сцен із присмаком садизму. 

Не бійтеся: моральний компас авторів не збивається, пани — ті самі тварюки, яким ви зроду не співчуватимете. Навіть ті, які на позір здаються людяними й добрими, виявляються звичайним покидьками. Зокрема, у розділі ІІІ частини «У городі» («Повія») подруга головної героїні, Мар’я, розповідає про те, яку наругу чинив над нею поміщик, — але й про те, як вона фізично опиралася цьому нелюдському ставленню. Мар’я не йде до кінця, не добивається справедливості, довіряється іншому панові — і це, ясна річ, не призводить ні до чого доброго. 

Було ж мені! Мене держать За руки, а він лютий, як змій, стрибає біля мене… «Лижи! язиком злизуй!» — гукає. Та кресь! — мене в один висок; підскоче з другого боку — та в другий! Збив мене — курці ніде клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цілий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть мені їсти — сухар цвілий та помиїв якихсь замість води. Отим і живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть… Згагою морять. А люди з двору зійдуться – хрюкають, регочуть. У пеклі не буде гірше, ніж мені тоді! І не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася!

Панас Мирний «Повія»

«Повія», як на мене, взагалі незаслужено призабутий зараз твір. Це історія, з одного боку, про страшні обставини, що штовхають людину до поганих рішень, а з іншого — про «виворіт» оцих пансько-людських стосунків, у яких і «люди» постають геть не святими. Прийнято вважати, що Панас Мирний протиставляє розпусне місто селу, але насправді й на селі достатньо моральних виродків і слабкодухих, що воліють не помічати зла.

І так, «Повія» — це роман, де дія переважно відбувається в місті. Іронічно, що опублікована повністю вона була в той самий рік, що й «Місто» Підмогильного (1928), однак написана — майже на пів століття раніше. І в зображенні звичаїв і побуту умовного міського «дна», тієї сфери життя, де люди дозволяють собі реалізацію таємних бажань, це книжка значно гостріша й відвертіша.

«Жанровий підхід»: кріпацька містика та «погляд іззовні»

Любителям містики й фантастики різного штибу можуть «відгукнутися» історії, засновані на кріпаччині, фольклорі й жахах. Дійсно, той рівень зла, який зазвичай пов’язаний із темою, закономірно породжує, як відповідь і наслідок, і неспокійних привидів, і магічних помічників у справі помсти, і карколомні метаморфози обраних героїв. 

Спробувати, чи підходить вам такий формат «кріпоти про кріпаків», можна на прикладі оповідання Богдана Лепкого «Старий двір» — воно вміщене, наприклад, у другому томі «Антології української готичної прози» («Фоліо», 2014). Принижені й мучені за життя «дворові» мстяться панам після смерті.

Отож, служила раз у дворі дівчина чудової вроди, ще краща від самої ясної панянки. А до панянки приїздив стольникович, женитися хотів, тільки воєводи боявся. Панянці подобався панич, а паничеві покоєва в око впала. Запримітила це панянка і стала знущатися над безталанною дівчиною. Казала себе чесати і драпала її, як кішка, казала шити й голкою в груди колола, казала чистити паркет і щіткою по голові била. «Щоб мені цей паркет був, як зеркало, щоб я в ньому могла побачити себе».

Дівчина чистила й чистила, а все ж таки, що зеркало, то не паркет. На тім паркеті вона собі ножем отак – о (тут зробив рух, що нагадував харакірі) і – кінець. А панночка мусить по ночах паркет за неї чистити, бо кара, прошу ласкавого пана, все-таки мусить бути, як не за життя, то колись…

Богдан Лепкий «Старий двір»

Відплата, втім, потойбіччям не обмежується: проти жорстокого панства селяни піднімають повстання. Цікаво, що ці події розгортаються не на «підросійській», а на «підавстрійській» українській території — і, як бачимо, звички панів тут були не сильно кращі. Хоч, можливо, розповіді про знущання панночок над дівчатами натхненні вже літературною традицією — тими-таки творами Марка Вовчка.

А «широкоформатну» фантастику про кріпаків можна знайти в романі польського письменника Радека Рака «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю» («Видавництво Жупанського», 2023). Ця історія пропонує нам той самий «підавстрійський» варіант панщини, але очима польських «хлопів». І виявляється, що ситуація не набагато краща від тієї, до якої ми звикли в класичній українській прозі ХІХ століття: є і примусові відробітки, і жорстокі тілесні покарання, і ґвалт з боку панів — і тотальна селянська темнота й нелюдяність одне до одного.

Якуб Шеля — реальний історичний персонаж, ватажок антишляхетських повстань — тут зображений як людина, яка за допомогою чарів «перевернула світобудову»: стала із хлопа паном. І найтрагічніше в «Другому слові» те, що ніякого перевороту насправді не трапилося: учорашній «панський», сам возвисившись, здатний лише на мляві й непослідовні реформи, а найбільше йому кортить просто насолодитися раніше не знаними ситістю й достатком. У такому стані, природно, легше й набути вченості, і засвоїти певні ідеї, і навіть подискутувати про шкільну програму для хлопів — привіт тій тезі, із якої ми починали сьогоднішню розмову. Однак ситість і достаток — це цінність, якою аж ніяк не хочеться жертвувати.

– У якій, курва, школі? – роздратувався Рей. – Це вигадка загарбника, щоб смороду напустити в голови людей. Шляхта має власні школи. А хамству шкіл не треба, бо це вкидає хама в пиху, а австріяк для того хоче їх навчати грамоті, щоб на нас в округ доноси писали. Такий хам після школи може подумати, що всі люди рівні. Хам пану рівний – ото вже добре! 

Радек Рак «Легенда про зміїне серце»

Натомість колишній пан Вікторин, гнобитель Шелі, буквально ставши ним, ладен на все, аби повернути своє. Отже, напрошується сумний висновок: перебуваючи всередині певної ситуації, людина не здатна її змінити, а опинившись «на кращому боці» — часто втрачає бажання протидіяти злу (чи знаходить собі виправдання).

Крім того, у романі чимало еротики, натуралістичних деталей, постмодерних алюзій і масштабних фантастичних картин — якщо не маєте фобії змій, не вагайтеся. Якщо боїтеся їх, все одно ризикніть: «Легенда про зміїне серце» того варта. 

***

Кріпаччина — це дійсно похмура сторінка нашої історії, зокрема й історії літератури, але це не привід перегортати її не читаючи. Щоб розпізнати кривду й несправедливість, корисно дослідити її яскраві приклади — і побачити, що навіть із цим страшним становищем можна дати раду, якщо не втрачати стійкості й впевненості у тому, за що борешся. Навіть якщо здається, що сама світобудова проти тебе. 

авторка
Ірина Пасько

Одинадцятий епізод подкасту «Висока полиця»: Шевченківська премія як спосіб впливати на канон

авторка Марина Губіна - 22.02.2024 в Книжки, Культура

У 11 епізоді подкасту «Висока полиця» ведуча, літературознавиця Богдана Романцова поговорила з професоркою Києво-Могилянської академії Вірою Агеєвою про Шевченківську премію. 

Віра Агеєва розповіла про премію як спосіб впливати на канон, виклики у роботі Шевченківського комітету, сучасні тенденції до межових жанрів, вагу особистості під час вибору лауреата та як Юрію Шевельову присуджували нагороду. Богдана Романцова розпитала про внутрішню кухню премії, асоціації її з чинною владою, реалії нагороди у часи СРСР та її місце у сучасному літературному процесі. Літературознавиці поміркували про брак осмисленого досвіду Першої та Другої світової воєн, силу жіночого голосу у літературі та якими має бути склад журі, щоб премії можна було довіряти. 

Повна назва «Шевченківської премії» — Національна премія України імені Тараса Шевченка. Її історія почалася ще в радянські часи з постанови 1961 року про створення тоді ще Республіканської премії, якою нагороджували митців у галузі літератури, музики, театру, образотворчого мистецтва та кінематографії. Першими її лауреатами у 1962 році стали Олесь Гончар та Павло Тичина у літературі та Платон Майборода у музиці. Кількість номінацій дещо змінювалась, варіювалася від 5 до 9 залежно від року. Станом на зараз премію присуджують за твори, випущені протягом останніх 5 років, у максимум 7 номінаціях: література, публіцистика (журналістика), театральне, візуальне та музичне мистецтво, кіномистецтво, літературознавство та мистецтвознавство. 

Вибором лауреатів займається Шевченківський комітет на чолі з його головою та заступником, склад комітету час від часу переобирають. Найдовше комітет очолював літературознавець Микола Шамота — з 1972 по 1979, та письменник Павло Загребельний — з 1980 по 1987. Зараз головою комітету є актор Євген Нищук, а його заступником — літературознавець Дмитро Чистяк. Усі рішення щодо лауреатства, коротких та довгих списків приймають простою більшістю голосів. За усі номінації голосують одразу всі члени комітети, що неодноразово ставало приводом для критики премії. 

У радянські часи нагороду з літератури присуджували переважно письменника і поетам, єдиною авторкою, яка стала лауреаткою Шевченківської премії, була Ірина Вільде. Письменниця отримала її лише на 4 рік нагородження — у 1965-му, але наступні кілька десятиліть лишалася винятком серед переможців. А першою поеткою, яка отримала нагороду вже за часів незалежності стала Ірина Жиленко у 1996 році. Зараз тенденції зовсім інші, жіночий голос у сучасній літературі дуже потужний і премія це помічає. Останні роки лауреатками ставали: Катерина Калитко за збірку поезій «Орден мовчальниць» (2023), Тамара Горіха Зерня за роман «Доця» (2022), Оксана Луцишина за роман «Іван і Феба» (2021), Маріанна Кіяновська на збірку «Бабин Яр. Голоси» (2020).  

Лауреатам премії вручають диплом та почесний знак лауреата — медаль із барельєфним зображенням Тараса Шевченка. Також переможець чи переможниця отримують грошову премію, у 2022 році її розмір склав 397 тисяч гривень. Оскільки премія національна її присудження часто асоціюється з чинною владою. Так, наприклад, у 2011 році письменник Василь Шкляр відмовився отримувати нагороду на знак протесту проти тодішнього міністра освіти — Дмитра Табачника.

Послухати епізод можна на усіх подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTube, Sound Cloud, НВ Подкасти, Megogo, Litcom.

авторка
Марина Губіна

Українські подкасти про війну

авторка Юлія Білоус - 21.02.2024 в Культура

Українські автори досить швидко навчилися говорити про війну. Маючи досвід боротьби попередніх поколінь, зафіксований у художній літературі, живописі, кіно та радіодрамах, нинішня фаза спротиву фіксується й у нових форматах. 

Художніх книжок чи ігрових фільмів про російсько-українську війну не бракує — ви обовʼязково знайдете, що подивитися з документального кіно або ж що почитати з художнього репортажу. За десять років наш портфель уже заповнений історіями: трагічними, героїчними, інколи навіть смішними — різними.

Поруч із репортерами, фотографами, художниками, письменниками подкастери теж фіксують досвіди війни. Саме 2022-й став найуспішнішим роком для українського подкастингу з точки зору кількості й різноманіття нових проєктів, але також і роком, коли тема війни стала в подкастах наскрізною.

Як у подкастах говорять про війну? Які теми порушують? І чи була війна предметом зацікавлень подкастерів до повномасштабного вторгнення?

Як говорили про війну в подкастах до повномасштабного вторгнення?

Російсько-українська війна була темою окремих епізодів чи не кожного з новинних подкастів в Україні, адже переважна більшість таких проєктів — адаптації радіоефірів чи текстових матеріалів у медіа, які так чи інакше стежили за суспільно-політичною ситуацією.

Поза тим про неї говорили менше, але окремі подкасти, що стосувалися російської агресії чи радянського минулого, яке залишило по собі чимало впливу, все ж зʼявлялися.

Подкаст «Точка повернення» від The Ukrainians розкривав тему повернення військових з війни та їхньої адаптації у суспільстві. Один із перших подкастів Суспільного — наративний проєкт «Справа 25» — висвітлював кримінальний процес проти політвʼязнів у Криму, які були не згодні з окупаційним режимом.

«Антирадянські» проєкти почали зʼявлятися в подкастах із 2021 року.

Їхні автори намагалися зрозуміти той час і показати фальсифіковану дійсність, яку десятиліттями конструював СРСР і за допомогою якої йому вдалося лишити по собі низку шкідливих наративів.

Наприклад, подкаст «Радянське минуле: (пере)осмислення історії» розбирався з причинами інтересу до цієї епохи. Подкаст «Куренівка: історія київського потопу» від Megogo Audio розкривав деталі трагедії 1961 року, яка сталася через недбалість влади і яку десятиліттями намагалися приховати. Про аварію на ЧАЕС й наслідки існування системи, де людина — гвинтик, йдеться у документальному аудіосеріалі «Припʼять», який побудований на спогадах жителів міста. Подкаст «Євродонбас» від 435Films пояснював, як радянська влада нищила памʼять про європейське минуле українського сходу. Подкаст «Як ми вижили» Суспільного через історії людей висвітлював проблему радянських масових депортацій.

На початку 2022 року, ніби в передчутті повномасштабної війни, Альона Савчук разом із IZONE Media випустили перший епізод подкасту «Бруд і кров» — про те, чому Росія починає збройні конфлікти. Команда цього проєкту переосмислить задум подкасту в режимі реального часу вже після 24 лютого.

Подкасти під час великої війни

До початку повномасштабного вторгнення завойовувати увагу аудиторії українським подкастам було так само складно, як і українському ютубу. Однак після 24 лютого публічні рейтинги подкастів в Україні вперше почали очищуватися від російського контенту, а російськомовні українські автори — переходити на українську. 

Подкастинг дуже швидко віднайшов у собі сили продовжувати створювати нові історії, відчуваючи потребу в документуванні подій, у підтримці спільноти й у розмовах із тими, хто може пояснити, що з усіма нами відбувається. Першими зʼявлялися подкасти, які фіксували нашу дійсність тут і зараз.

Такими були подкасти «Сирена» видання «Ґрати», UA: The Day We Survived, який висвітлював події англійською, «Війна в Україні» — адаптований подкаст від Радіо НВ, «Напалм» від медіа «Бабель», а також фактчекинговий проєкт від «Детектор Медіа», який допомагав швидко розвінчувати фейки й розпізнавати пропаганду, яку росіяни щодня вливали в інфопростір українців — «Русскій фейк, іді на***!» (восени 2022 року цей подкаст був відзначений премією для подкастерів «Слушно»).

Окремої уваги заслуговують подкасти про військових і від військових. Дехто записував розмови для подкастів безпосередньо з шанців, хтось — чекав на відпустки військових чи на їхні ротації.

Мета таких подкастів — зберегти спогади про цю війну, проговорити речі, які важливо знати цивільним, і порушити питання, які важливі для військових — як на війні, так і після її завершення.

Veteran Hub запустив два подкасти: «Воїни» — інтервʼю з військовими про життя на війні, а також «Кохані» — про тих, хто чекає своїх із війни. Українська редакція «Радіо Свобода» зробила подкаст «Свої серед своїх» — розмови з військовими про цивільне суспільство і повернення після війни. Військова Аліна Сарнацька разом із Громадським радіо створила подкаст «Добровольці» — про цивільних, які стають військовими. Так само військова Маргарита Рівчаненко разом із «Радіо Сковорода» записала подкаст-діалог «На ротації».

Найвідомішим подкастом про військо, війну, волонтерство і тривогу цивільних є  «Поплава», яка починалася як твітер-простір, але після 24 лютого адаптувала свої записи в подкасти й збирала гроші на потреби Збройних сил. Часто українські подкастери в описах до епізодів лишають посилання на актуальні збори та фонди, які надають фахову підтримку українській армії.

Майже одразу в лідерах прослуховувань опинилися подкасти, які через культуру та історію пробували розкладати по поличках наші досвіди — минулі й сучасні. Медіа The Ukrainians записало для подкасту «Музика з історіями», який веде історик Ярослав Грицак (з 2023 року подкаст називається «Подкаст Ярослава Грицака»), спецсезон «Відповідь про війну». Також вони разом із Анастасією Євдокимовою та Богданою Неборак створили подкаст «Наразі без назви», щоб говорити про те, як література працює з темою війни і на які запитання можна знайти відповіді у книжках.

Історичну тему розвиває і подкаст «Без оголошення війни» журналіста Іллі Кабачинського, де вони разом з істориком Олександром Аврамчуком обговорюють українські події, шукають паралелі з ними у світовій історії й реагують на важливі інфоприводи.

Подкасти про психологію також зайняли впевнені перші позиції рейтингів, адже люди шукали інструменти, щоб краще розуміти свої почуття й підтримувати себе. Так зʼявилася не лише «Подкаст-терапія», яка передчасно завершилася й лишила по собі неприємний слід, а й популярні подкасти «Душніла» Ігоря Кузьменка, War-life balance від «Української правди», «Як це пережити?» Олександри Підгаєвської чи «Бо любов (крапка) війна» Володимира Станчишина.

Найвідоміший український лайфстайл-подкаст «Простими словами» від The Village Україна теж зреагував на повномасштабне вторгнення й запустив випуски про психічне здоровʼя під час війни. У 2023 році у співпраці з всеукраїнською програмою ментального здоров’я «Ти як?» автори створили спецсезон, а героїнею першого епізоду стала Олена Зеленська.

Завдяки авторам і студіям подкастів за два роки повномасштабного вторгнення в аудіоформаті були зафіксовані історії міст і цілих регіонів. Авторка подкасту «Один одному» Марія Очеретяна від Центру спільних дій кожного епізоду розповідала історії міст, містечок або сіл, що невтомно волонтерять, запускають свої ініціативи і проєкти, які працюють на перемогу. Суспільне Харків документувало історію свого міста у подкасті «Пошрамований. Подкаст про місто нескорених». Суспільне Запоріжжя записувало проєкт «Моя історія війни» про людей із Запорізької області, які постраждали від російської агресії. Sebto Media випустили аудіосеріал «І ми додивимось Гаррі Поттера» про українців Приазовʼя, які евакуювалися до Львова, а журнал «Локальна історія» створив історичний подкаст «Битва за Південь». Після трагедії на Каховській ГЕС медіа «Бабель» записало подкаст «Човен» — про тих, хто рятував людей на Херсонщині, й тих, кого рятували.

Також вийшли кілька документальних аудіосеріалів про війну: наративний подкаст про оборону Ірпеня «Опір» від Megogo Audio, подкаст-реконструкція перших днів вторгнення «24.02» від «Української правди» та подкаст про сили ППО «Небо на плечах» від The Ukrainians.

Автори подкастів не оминули і культурні злочини Росії проти України. Майже одночасно в українському медіапросторі зʼявилися два тематично схожі подкасти про те, що вкрала або присвоїла собі росія. Ідеться про «Культурний трибунал» Яни Супоровської і The Ukrainians (у 2023 цей подкаст був відзначений премією «Слушно» як найкращий подкаст про історію і суспільство) та «Чому вони крадуть?» від Корнія Грицюка й 435films.

Чи говорять у подкастах за кордоном про нашу війну?

Напередодні й із початком повномасштабного вторгнення увага іноземних медіа була прикута до російсько-української війни. На хвилі підтримки України, а також бажанні розібратися в її причинах і наслідках зокрема для західного світу зʼявилася низка подкастів про події, які розгортаються на території нашої країни, а також про українців, голоси яких хотіли почути.

Щоденний подкаст Ukraine: The Latest від The Telegraph зібрав понад 70 мільйонів прослуховувань, і медіа хоче продовжувати працювати над ним, бо вважає подкасти одним із інструментів боротьби з пропагандою та дезінформацією.

Подкаст-студія Message Heard разом із редакцією Kyiv Independent створюють подкаст Power Lines: From Ukraine to the World.

З темою російсько-української війни також безперервно працює подкаст-команда BBC (подкаст Ukrainecast), NPR (подкаст State of The World, який спочатку називався State of Ukraine) та студія подкастів Goalhanger Podcasts (подкаст Battleground).

Деякі українські подкаст-студії та автори намагаються також створювати аудіоконтент іноземною мовою, щоб слухачі могли почути наші історії з перших вуст. Зараз над цим працює філософ і журналіст Володимир Єрмоленко у подкасті Explaining Ukraine, команда Kyiv Independent створює подкаст This Week in Ukraine, а The Ukrainians нещодавно завершили сезон подкасту Healed Lands.

На завершення

Згідно з актуальним дослідженням подкастерів від Megogo Audio, яке зʼявилося у жовтні 2023 року, 28,1% авторів почали роботу над подкастами у 2022 році, ще 20,7% — у 2023-му. 12,3% подкастів в Україні розповідають про війну безпосередньо, але, так чи інакше, вона присутня як контекст у значно більшій кількості аудіопроєктів. 

Ми не знаємо, скільки подкастів про війну ще зʼявиться і що вважатимуть подкастом про війну надалі, але вона точно буде присутня у подкастах завжди, поки існує Росія.

авторка
Юлія Білоус

Номінована на 5 «Оскарів» стрічка «Зона інтересу» виходить у кіно. Що про неї пишуть критики?

автор Сергій Греков - 21.02.2024 в Кіно

22 лютого на великі екрани в Україні вийде фільм «Зона інтересу». Події картини розгортаються навколо чоловіка та його дружини, які облаштовують оселю своєї мрії — з затишним садом, дорогими облаштуванням, басейном у дворі. Чоловік — порядний сім’янин. Але є нюанс: події відбуваються у 1943 році біля польського міста Освенцим, а він — комендант Аушвіцу, одного з найстрашніших нацистських таборів смерті.

Стрічка заснована на однойменній книзі Мартіна Еміса, знаного як письменник, що пише про тоталітарні устрої, теракти й радикальні ідеології з сатирою та чорним гумором. Режисер Джонатан Ґлейзер обрав для свого фільму інакший шлях — він наблизив сюжет до реальної історії. Неоднозначних комедійних елементів у картині нема, але головна ідея — показати банальну природу зла, за яким завжди стоять не страшні лиходії, а люди, що отримують накази й бездумно виконують обов’язки, — збережена.

Зараз картина бореться за «Оскар» у 5 номінаціях. Зокрема вона конкурує за головну нагороду — Найкращий фільм — із такими важковаговиками як «Оппенгеймер» і «Вбивці квіткової повні». Згідно з прогнозами комісії BuzzMeter, яка об’єднує авторитетних кінокритиків, «Зона інтересу» — фаворит щонайменше в номінації за Найкращий міжнародний фільм.

На платформі IMDb рейтинг становить 7,9 з 10, на Letterboxd — 4 з 5. На Rotten Tomatoes картина має рейтинг 93% з позначкою «Сертифікована свіжість», яку отримують стрічки з найкращими рецензіями. Оцінка на Metacritic — 91 зі 100, з позначкою Must See.

Ми склали добірку відгуків, що дадуть якнайкраще розуміння про фільм.

Кінокритикиня Венді Айд у своїй рецензії для британської газети The Guardian назвала «Зону інтересу» шедевром уже в заголовку. Одразу ж у своєму тексті вона відносить фільм до категорії творів, які не тільки вражають під час першого перегляду, а надовго залишаються з глядачем, узагалі змінюючи парадигму перегляду кіно. Водночас вона підмічає сильні розбіжності з першоджерелом стрічки, книгою Мартіна Еміса:

«Описати “Зони інтересу” як адаптований сценарій — ймовірно, буде не зовсім коректно (хоча фільм забезпечив собі номінацію на “Оскар” у цій категорії). Насправді кінострічка є цілком самобутньою задумливою, сміливою, нетрадиційною сутністю, що має з книгою Еміса небагато спільного: назву та місце подій — Аушвіц, а точніше дім високопоставленого нациста та його сім’ї за стінами табору».

На особливостях сюжету фокусується Алекс Ґодфрі, редактор британського журналу про кінематограф Empire. Він описує роботу Джонатана Ґлейзера як унікальний фільм-дослідження про те, що означає не мати докорів сумління. Уже помітною й очевидною у стрічці є паралель між двома світами: жахливим концтабором з однієї сторони стіни, та безтурботною байдужою буденністю з другої. Ґодфрі зазначає: ми не бачимо, що саме відбувається за стіною, проте звідти постійно чути гуркіт механізмів, крики болю, постріли та відгомін наказів. Водночас головні герої ігнорують усе це так, ніби вимкнули для себе існування цього пекла поряд. Критик наводить як приклад кілька сцен, що демонструють буденність жорстокості: дружина коменданта табору приміряє відібрані у в’язнів коштовності й одяг; в іншій кімнаті триває робоча зустріч, де креслення нової газової камери обговорюють, наче проєкт нового авто — в цілком увічливому діловому тоні. Ґодфрі підсумовує:

«”Зона інтересу” розповідає про злодіяння, а ще — і це найважливіше, — про ставлення до них. Стилістично це про відстороненість, котра притаманна винуватцям злочинів. Це пробирає до кісток».

Головний кінокритик американського часопису Variety Овен Ґлейберман ставить «Зону інтересу» в один ряд зі стрічками «Список Шиндлера», «Син Саула» та «Сіра зона» як такий, що відтворює події у нацистських концтаборах. У відстороненості й самонавіюванні сім’ї Гьоссів, наче вони не чинять нічого жахливого, автор рецензії також віднаходить паралелі з сьогоденням звичайного суспільства:

«Я в жодному разі не кажу, що ми “наче нацисти”, але ми теж живемо з елементами заперечення: мова про терор і жорстокість, які відбуваються у світу, про несправедливість, яку можуть учиняти поблизу нашого власного двору».

Девід Фіар, редактор і критик американського журналу Rolling Stone, присвяченого музиці та попкультурі, називає стрічку шедевром. Він стверджує, що вона могла обернутися черговим фільмом про нацизм, однак стала справжньою заявою про зло, яке люди чинять досі.

Критик звертає увагу, що Ґлейзер не хоче вразити «Зоною інтересу» — натомість прагне дати розуміння, як такі страшні події як Голокост узагалі відбуваються, хто за ними стоїть:

«Це зробили чоловіки з сім’ями та дружинами… і Фрідель, і Гюллер `{`виконавці головних ролей — ред.`}` не грають цю подружню пару як монстрів; вони грають звичайних людей, що робить їхню жорстокість і відстороненість ще страшнішими. Ось як працює нормалізація фашизму та масових вбивств… Це не стається через інопланетян, чогось надприродного, чи якихось примітивних неандертальців. Це результат того, що одні люди вирішили вбивати інших людей».

Фіар зазначає, що фільм не має викликати у глядачів емпатію до Гьоссів — проте вимагає від вас визнати подібності між «нами» та «ними», подивитися на схожості, а не на відмінності.

Відзначають кінокритики й акторську гру. Головний дует — подружжя нацистів — виконали Крістіан Фрідель, якого незабаром можна буде побачити в новому сезоні «Білого лотоса», а також номінантка на Премію «Оскар» Сандра Гюллер — зірка «Анатомії падіння», яка не так давно відшуміла в кінотеатрах.

Венді Айд із The Guardian пише:

«Непоказні, але бездоганні у двох головних ролях, і Фрідель, і Гюллер — неперевершені. Фрідель грає Рудольфа в ролі педантичного бюрократа середньої ланки з тонким, різким голосом і стрижкою деспота, чия беззаперечна ефективність і відданість справі націонал-соціалізму сприяли його швидкому сходженню в СС. А Гедвіґ у виконанні Гюллер хизується тим, як їй застить, коли вона обирає найдобірніше майно вбитих єврейських в’язнів, демонструючи свій нещодавно підвищений статус, наприклад, викраденою норковою шубою».

Кінокритик Джастін Чанг із Los Angeles Times підкреслює, що майстерність акторської гри особливо помітна завдяки тому, що у фільмі не показують насильства:

«Це робить гру Фріделя ще більш наелектризованою у своїй стриманості. Це вловлює камера, тримаючись на відстані від акторів, фіксуючи мову тіла, міміку. Рудольф входить у кожну ситуацію зі спокійним оцінювальним поглядом; він виявляє прихильність до своїх дітей і рідко підвищує голос. У ролі господині Гюллер виглядає огидною, жахливою людиною: вона сповнена неелегантних марнославства та зловмисного маніпулювання. Коли жінка дізнається, що Рудольфа переводять на нову посаду в Оранієнбурзі, що потенційно може перевернути їхнє ідилічне існування, героїня кричить, лається та проливає крокодилячі сльози. “Це життя, про яке ми завжди мріяли”, — заперечує вона, і від цієї заяви цілковитий жах проникає в мозок».

Ілюстрації - кадри з фільму

Стати рушієм змін: Українська школа політичних студій продовжує свій відбір на навчання у 2024

авторка Софія Богуславець - 21.02.2024 в Культура

Українська школа політичних студій (далі — УШПС) — проєкт громадянської і політичної просвіти, заснований громадською організацією «Лабораторія законодавчих ініціатив» та Радою Європи. Зараз УШПС проводить відбір на програму 2024 року. Прийом анкет триватиме до 3 березня.

Це проєкт, що об’єднує представників та представниць різних сфер і середовищ, котрі прагнуть поглибити свої знання й навички, щоби вливати на державну політику та зміни в Україні. А якщо простіше — хочуть змінювати країну конкретними діями і за допомогою ефективних інструментів. Програма школи зосереджується на політичній просвіті, розкриває і показує, як функціонують ті чи ті механізми, зокрема, на державному рівні. 

Українська школа політичних студій — це не тільки про політичні аспекти, але й про краще розуміння процесів своєї сфери, зокрема, й культурної. Досвідом участі в програмі проєкту поділилися; проєкт-менеджерка програми European Policies and Ukraine в Erste Foundation Яна Барінова; журналістка, композиторка й фронтвумен гурту «Крихітка» Олександра Кольцова; а також театральний продюсер і режисер В’ячеслав Жила. 

Що стало поштовхом долучитися до програми?

Яна Барінова: Завжди та всюди шукати нові можливості для самовдосконалення — це моя вдача ще зі шкільних років. Мені подобаються вивчати й досліджувати щось нове, що я досі не знала чи не вміла. Так було і з Українською школою політичних студій.

Навчання там збіглося з початком моєї роботи директоркою департаменту культури КМДА — найбільшого балансоутримувача столичної муніципальної власності. Тобто це робота з сотнею творчих колективів, кожен — зі своїми вимогами, проблемами, «характером». Навантаження було шалене, проте я все одно знаходила час на сесії УШПС, бо поверталась із новими силами, ідеями та друзями.

Олександра Кольцова: На той час я працювала на Суспільному Мовленні, а після досвіду в іншій лідерській програмі мене надихнула ідея спілкуватися з людьми з різних секторів. Для мене особисто це було важливо, щоби краще почуватися в керівній ролі, розуміти ландшафт. Тобто помічати різні аспекти, і зокрема — політичні, оскільки Суспільне Мовлення фінансується державою, тож важливо бути на одному рівні з тими, від кого залежить робота медіа. Також на той час ми часто зустрічалися з політиками, розповідаючи їм про необхідність реформ і важливість цього незалежного ЗМІ.

Я хотіла також поглибити свої знання щодо того, як відбуваються політичні процеси в країні, розуміти, якою була історична тяглість таких явищ. Цього не можна осягнути, якщо просто почитати про, умовно, інтереси владної групи, про те, як будуються зв’язки, хто є агентами впливу і як відбувається законотворчий процес. Українська школа політичних студій дала мені як керівниці можливість дивитися на свою роботу ширше й охоплювати набагато більше аспектів, ухвалюючи якісь рішення.

В’ячеслав Жила: Головним поштовхом для мене стали різні резонансні події, які відбувалися в нашій країні. Помаранчева революція, потім Революція гідності, війна на Сході й повномасштабне вторгнення — усе це спонукало до думки, що Україна має запити на визвольну культуру, на зміни й покращення, а держава й суспільство потребує нової генерації.

На час мого вступу до УШПС я здобував МБА (магістр бізнес-адміністрування — ред.) та брав участь у програмі Generation UA — це такий вектор для чиновників нового часу й нового формату. Тобто то була історія про те, щоби покращувати країну, яка мала би розвиватися і ставати крутою. І мені здавалося (і досі здається), що культурному сектору вкрай бракує освічених людей, реформаторів, людей з європейським підходом, які розумілися саме на політиці у сфері культури. Тож я подумав: а хто, як не я, може взяти в цьому участь і завдяки програмі УШПС намагатися зробити щось якнайкраще для своєї країни?

Що змінилося після участі в програмі у вашій професійній діяльності, що стало результатом здобутих знань/навичок/зустрічей?

В’ячеслав Жила: Наприклад, зараз  я пройшов відбір до Стенфордської бізнес-школи. З-поміж тисячі заявок від України відбирають 42 підприємців, які зможуть узяти участь у навчальній програмі Stanford Ignite Ukraine. У своєму есе я вказав, що був слухачем УШПС, і мені здається, це один із моментів, що дав мені зелене світло на те, аби потрапити на цю програму. 

А також УШПС — це і про горизонт знань, горизонт сприйняття дійсності загалом. Власне, цей довід і дозволив мені досягти певних вершин, які зараз уже в мене за плечима. Це також — один із найкращих досвідів, який мені вдалося пережити. Навіть зараз я беруся за будь-яку можливість долучатися до подій УШПС. Такі програми покращують і примножують успіх нашої держави і, як на мене, впливають на нашу перемогу, пришвидшують її, а це суперактуально сьогодні.

Які переваги Української школи політичних студій?

Олександра Кольцова: Передовсім така програма — про багатокомпонентність. Тобто коли актуальні речі змішуються в рівних пропорціях знань і достатньо концентровано даються слухачам. І, звичайно, УШПС надає дивовижну можливість для нетворкінгу між різними людьми, і це стає необхідним досвідом для керівників, які справді хочуть змінювати країну.

І також це — про інтегрованість, зокрема, в політичне середовище, що дозволяє краще зрозуміти відповідні процеси. Адже часто в бізнесі й ЗМІ чи в нашому щоденному спілкуванні чуємо, що «от є бізнеси й громадські організації, а ось є якийсь поганий бік держави, і там якісь можновладці утискають наші права». Такий підхід до сприйняття речей розсіюється, якщо спробувати розібратися в ситуації.

Тому це таке хороше щеплення від інфантильності — з одного боку. А з другого це й дає чітке розуміння, що ти і є тією державою, ти можеш бути активним агентом змін. І мені здається, що Українська школа політичних студій стверджує це бажання бути активним агентом змін.

Чому варто брати участь у програмах такого формату?

В’ячеслав Жила: У цьому плані УШПС дуже класно себе позиціонує: це і про спеціалістів та лідерів думок, яких вона гуртує, і про залучення різних викладачів (адже це можуть бути й закордонні лектори), і — як результат — про якісні зміни, до яких можна дійти під час і після навчання. 

Наприклад, ми могли дізнатися, як працює на міжнародному рівні така інституція, як Європарламент у Страсбурзі, — цього просто так не осягнеш самостійно. УШПС якраз дає змогу розширити свої знання, спектр залученості до різних сфер, долучення саме до державного управління.

На перший погляд може здатися, що Українська школа політичних студій — це про власне політичний аспект. Та чи важливо людям із інших сфер, зокрема й культурної, долучатися до школи?

Олександра Кольцова: На мою думку, тривалий час роль культури була недооціненою у державництві, державотворчих процесах, у побудові ідентичності. Люди культури й самі звикли себе відокремлювати — «ми культура, а ви злі політики». Такі думки побутують і зараз, зокрема, в моєму середовищі — артистів і шоу-бізнесу. Шоу-бізнес розглядає державу як ресурс: «ви нам — гранти, можливості, а ми вам нічого не винні». 

Але мені здається, що важливо усвідомлювати необхідність своєї включеності в те, що ти робиш зокрема й особливо для людей, — і ці процеси не можна розглядати відокремлено. Раніше, коли більшість моїх колег працювала на Росію, таку тезу не зовсім розуміли. Тепер же артисти зосередились на українській аудиторії і на міжнародній спільноті, відчули себе амбасадорами України, а не лише бізнесменами та артистами. А ми своєю чергою маємо співпрацювати з державою як активні діячі культури.

Також усім нам варто виходити зі своєї бульбашки. УШПС у цьому дає можливість доторкнутися до досвіду людей із різних куточків країни навіть на локальному рівні. Для мене особисто було великим відкриттям і водночас неймовірним досвідом ознайомитися з тим, як влаштована, наприклад, регіональна гілка влади, дізнатися більше про їхні процеси й рутини. Загалом такі кроссекторальні зустрічі надзвичайно корисні для всіх, незалежно від сфери інтересів і діяльності.

Українська школа політичних студій — це і про обмін досвідом між різними людьми з різних сфер діяльності. Чи актуальний такий підхід і чи працює він сьогодні?

Яна Барінова: Безумовно, працює. Міждисциплінарні дискусії, несподіваний досвід — це завжди потужний каталізатор креативного мислення, яке для нас в умовах війни набуває життєво важливого значення. Ситуація зі сприйняттям російської агресії у світі ускладнюється, до війни в Україні звикають, від неї втомлюються. Ці реакції у західному суспільстві зрозумілі, та з ними, на мою думку, можна і треба працювати завдяки інструментам культурної дипломатії. Дворічний досвід роботи з потужними міжнародними проєктами переконує мене в тому, що наша культурна експансія має відбуватися на всіх рівнях: від індивідуального до міждержавного. Тому, думаю, було б корисно додати до наступної програми УШПС ще й такий вимір — дієво-світоглядний, якщо так можна сказати.

Інтенсивність спілкування під час сесій дуже швидко робить людей зрозумілими, тому що це дає змогу побачити, хто «твій», хто «не твій», і вже з «твоїми» познайомитися ближче. Серед моїх одногрупників, наприклад, була Аліна Михайлова — військовослужбовиця, волонтерка і депутатка Київради. Її підтримка під час виступів у сесійній залі, де я захищала бюджет і програму діяльності Департаменту, була дуже важлива. Також з нами в УШПС вчився і засновник рекрутингової агенції Lobby X Влад Грезєв. І саме до нього я зверталась, коли формувала нову команду Департаменту. А ще тепло згадую чільного заступника міністра економіки Віталія Кіндратіва. Такі люди і формують твоє професійне «павутиння», нетворк, з яким почуваєшся впевнено за будь-яких обставин.

Взаємні інтерес і повага виникали у нас просто із самої атмосфери вільного спілкування професіоналів у різних галузях, яких УШПС уміє знаходити.

Для мене саме в цьому головний плюс програми — можливість вийти за межі професійної тусівки, подивитись на те, що спільного є у менеджера культури з банкіром, юристом, держслужбовцем, ученим тощо.

Чи спостерігаєте ви зміни в культурному середовищі, які відбуваються від початку російсько-української війни — з 2014-го?

Яна Барінова: Війна на все впливає дуже погано, і йдеться не тільки про інституалізацію культури, але й про життя як таке. Війна — це смерть і руйнування. Єдине, що ти маєш робити, — сприяти її якнайшвидшому справедливому завершенню. Чим я і намагаюсь займатися в Erste Foundation — потужній європейській інституції, яка з перших днів повномасштабного вторгнення надає Україні соціально-культурну та гуманітарну допомогу.

Олександра Кольцова: Зараз ні в кого немає сумнівів, що культура — це потужна дипломатична сила, що культура має бути присутня на міжнародній арені масштабно.

Культура — єдине, що може залишитися як свідчення існування країни, це запорука безпеки суспільства в майбутньому.

І цей безпековий аспект в УШПС — теж важливий, і ми багато про це говорили під час сесій. Тільки люди, які є носіями власне української культури, можуть уповні зрозуміти інші небезпеки для держави. Тому що культура — це ідентичність. Ідентичність — це подальші вчинки та рішення.

Мені здається, насамперед потрібно реформувати Міністерство культури, тому що зараз дуже багато запитань до його ефективності. Потрібні також люди, які будуть мислити ширше, мислити проукраїнсько. Так, їм необхідна освіта. Але варто і поспілкуватися з іншими людьми, представниками різних сфер, щоб розуміти картину загалом.

Тому я би рекомендувала своїм колегам із культурного сектора Українську школу політичних студій, тому що держава потребує нових управлінських кадрів, включених у політичний процес. Бо для того, аби змінити щось на краще, варто спочатку зрозуміти, як це все працює.

Поза сумнівом, зараз питання ідентичності й культури — на перших шпальтах, тому що всі прекрасно усвідомлюють: нам потрібне потужне лобі для того, аби українська культура прозвучала на весь світ. А без державних інструментів це складно буде здійснити. 

В’ячеслав Жила: Тут є два основних моменти. Усередині країни сформувався колосальний запит на українську культуру. Ми почали цікавитися тим, ким ми є, тим, що росіяни так прагнуть знищити. Ба більше, українці почали самі рухати та творити сучасну українську культуру.

І тут постає питання — чи готова до цього влада? Іти на якісні зміни у сфері культури, яка досить непросто піддається реформуванню?

Але запит суспільства буде рости, і саме він стане двигуном для тектонічних змін у державному менеджменті.

І зараз дійсно дуже непростий час, вирішальний. Ми маємо бути дуже уважними, можливо, навіть із дрібкою тривожності ставитися до захисту та розвитку нашої культури.

Ілюстрації — фото Оксани Сушко, Артема Галкіна, Анастасії Мантач, Олександра Коваленка

Осмислити війну: 21 книжка про російсько-українську війну

Марина Рябченко - 20.02.2024 в Книжки

За десять років російсько-української війни з’явилося багато книжок, які намагаються осмислити цей складний травматичний досвід. Після 24-го лютого 2022 року розпочався справжній бум у царині воєнної літератури й уже видано ряд непроминальних текстів. Проте повномасштабне вторгнення не є якоюсь «окремою» чи «іншою» війною, бо це все одне довге й криваве протистояння Росії, яке почалося ще у 2014-му році. Тож навіть якщо раніше війна часто залишалася на маргінесах суспільної уваги, вона все одно була. І книжки про воєнний досвід, які вийшли друком до 2022 року, не менш важливі та резонансні, ніж видані після початку повномасштабного вторгнення

Добірка з 18 авторів — військових та цивільних — які написали одні з найбільш знакових текстів про російсько-українську війну за десятиріччя протистояння. У ній є різні жанри — від рефлексій, спогадів, щоденників до новел, оповідань і романів. Це самобутні письменницькі голоси з непересічними історіями й виразним стилем, які варті бути почутими.

Володимир Рафєєнко «Довгі часи» («Видавництво Старого Лева», 2017)

У романі «Довгі часи» немає межі між реальним та ірреальним світами, читач занурюється у фантасмагорію, що наповнена промовистими алюзіями та підтекстами, за якими прочитується багато складних реальних проблем: ментальна загубленість частини жителів сходу України в часах СРСР, стигматизація та остракізм від населення вільних українських територій, цим спричинені, життя й боротьба в окупації. Реалістичні новели-вставки ще більше підкреслюють трагедію буття на окупованій території. Рафеєнко створює складний багаторівневий текст, іронічний і водночас ліричний, який змушує задуматися над важливими питаннями. «Казка для дорослих про життя і смерть в часи війни», як зазначено в анотації, досить влучне означення цього роману.

Влад Якушев «Карателі» («ДІПА», 2018)

Назва цього роману, звісно, іронічна. Російський пропагандистський означник українських військових використовується задля контрастності: провідною характеристикою головних героїв є людяність. Хоча текст і художній, він базується на реальних подіях — це бойові дії  побіля Мар’їнки та Маріуполя у 2015-2016 роках, а прототипами персонажів стали бійці рідної для автора 14-ї бригади, які по-різному потрапили до армійських лав, проте однаково мужньо боронили свою країну. Роман «Карателі» — це масштабне полотно про мужність і звитягу українських воїнів, які ще вчора були звичайними цивільними людьми різноманітних професій і не мали жодного стосунку до війська та війни, проте потреба у захисті країни не залишила їм мирного вибору.

Мартін Брест «Піхота. Наша земля» («ДІПА», 2021)

Твори Бреста одразу полюбилися читачам через легкий іронічний стиль, гумористичну наповненість та ліризм. Він часто вибудовує оповідь у вигляді довірливої розмови з читачем, а діалоги його героїв насичені взаємним добродушним незлобливим (хоча іноді таки саркастичним) підтрунюванням. Проте за маскою оповідача-веселуна часто приховані складні переживання, а описані події, які, на перший погляд, здаються буденними, насправді могли б стати трагічними для їхніх учасників. «Піхота. Наша земля» — автобіографічна повість про бойові будні однієї з мотопіхотних рот, у якій у 2016 році воював автор. Розповідь про двадцять два дні на бойових позиціях поблизу міста Докучаєвськ занурить читача у бойовий побут на одному з багатьох фронтових відтинків.

Олександр Терещенко «Життя після 16:30» («Миколаїв 2000», 2018; перевидання — «ДІПА», 2021)

Як живе солдат після повернення з війни? Особливо, якщо він повернувся зі складними фізичними травмами, а життя розділилося на «до» та «після» накладання джгутів під час бою. У тридцяти восьми розділах, які автор самоіронічно називає «Маячнею» і нумерує за порядком розгортається складний шлях до прийняття себе після поранень. Попри складні обставини, що стали причиною появи книги, вона не є важкою для сприйняття. Навпаки, іронія, самоіронія, іскрометний гумор часто змусять вас сміятися. Комічне, звісно, повністю не витісняє складні проблеми: автор чесно розповідає про депресії, складнощі в побуті, намагання втриматися від зривів. Проте категорично застерігає утриматися від жалощів. Напевне, це найбільш мотиваційна книга серед комбатантських текстів. До речі, у 2021 році видавництво «ДІПА» видало її продовження «Сім років по тому».

Тамара Горіха Зерня «Доця» («Білка», 2019)

Роман Тамари Горіха Зерня став яскравим авторським дебютом, привернув увагу критиків й літературознавців, отримав ряд вагомих нагород (зокрема Книга року BBC-2019, Шевченківська премія-2022), а наразі перекладений кількома європейськими мовами. Текст розповідає про реалії окупації Донецька 2014 року і про вибір, який мусили врешті зробити його жителі, коли почалася війна. Книга руйнує стереотипи про «не таких» жителів сходу України, показуючи їхню самовіддану боротьбу з окупантами. Емоційна наснаженість, динамічний сюжет, трагічні перипетії — усе це не залишає читача байдужим. Водночас письменниця (за словами Оксани Забужко) створює образ «нової героїні» — сильної, загартованої війною жінки, яка усвідомлено обрала свій шлях у цьому протистоянні й готова йти до кінця, не втрачаючи себе.

Влад Сорд «Безодня» («Дім химер, 2019)

Ця збірка є яскравим зразком комбатантської прози, у якій про війну розповідається крізь призму містики та фантастики. Чорний Бог, наскрізний для всіх оповідань образ, що на рівні ремінісценції перегукується з представниками потойбічного пантеону Лавкрафтівських потвор, символічно-метафоричний концепт безодні, яка щоденно збирає жнива, забираючи життя побратимів та нагадуючи про себе могильниками та містичними звістками з потойбіччя — усе це значно додає моторошності оповіданням. Водночас це не заважає збірці бути максимально реалістичною та натуралістичною, адже за словами автора у ній 90% правди.  Перед читачем розгортається відверта розповідь про страшні реалії війни та її наслідки, а всі персонажі-бійці — це справжні побратими Сорда, та й сам він з’являється на сторінках книги.

Костянтин Чабала «Вовче» («ДІПА», 2017)

Ця книга складається з однойменної повісті та ряду оповідань. Якщо Сорд вдається до містико-фантастичних елементів, то Чабала в реалістичну складову художнього тексту вдало вмонтовує детективну та любовну лінії: у декілька епізодів із життя однієї з багатьох бойових позицій на сході України, де воюють бійці Вовченко Сергій (позивний Вовк) та Риженко Олексій (позивний Жора), вплетена життєва таємниця одного з героїв. Від того, ким він виявиться, залежить багато чого. Не менш майстерно автор підтримує напругу й в оповіданнях. Використовуючи відкриті фінали, оману читацьких сподівань, нелінійну оповідь, він створює часто щемку оповідь про різні грані війни.

Максим Петренко «Спокійної ночі)» («Діса плюс», 2019)

Роман-щоденник Максима Петренка належить до документалістики. Попри означення «роман» — це спогади, структуровані у вигляді щоденника, які були написані після його повернення з АТО. Основою тексту стало інтернет-листування автора, яке допомагає відтворити чітку хронологію подій, а скорочена графічна форма смайлика-посмішки — дужка — винесена й у назву. Книга дає можливість читачу крізь призму оповіді про, здавалось би, рутинне повсякдення побачити історію дуже важливого екзистенційного вибору життєвого шляху, виважене усвідомлення людиною цього вибору й прийняття подальших наслідків. Ба більше, ця індивідуальна історія символічно розпросторюється на багато інших історій: одночасно з Максимом такий вибір зробили й тисячі захисників, які стали до армійських лав задля збереження держави. Таким чином, книга стає яскравим свідченням нашої доби, у якій міцно переплелися особистий та колективний національний досвіди.

Станіслав Асєєв «“Світлий шлях”: історія одного концтабору» («Видавництво Старого Лева», 2020)

Це розповідь про один із найстрашніших концтаборів, який росіяни влаштували на території колишнього культурницького простору «Ізоляція» в окупованому Донецьку на вулиці Світлий шлях, і який функціонує з 2014 року. Розповідь колишнього полоненого журналіста, котрий вважав своїм обов’язком залишатися в загарбаному місті й інформувати про перебіг подій. Увесь спектр катувань у традиціях радянського НКВД тут спрямований на те, щоб зламати людину і фізично, і, головне, морально. Як вижити в цьому пеклі та зберегти себе? Що робити, щоб навіть за таких умов залишатися людиною? На ці питання можна знайти відповідь у книзі, що на сьогодні перекладена кількома європейськими мовами, а її автор став амбасадором усіх українських полонених.

Андрій Кириченко «Мисливці за градами» («Білка», 2021)

«Мисливці за градами» — прозовий дебют Андрія Кириченка, знаного доти як майстра поетичного слова. Новели з цієї збірки доречно назвати «прозою поета», адже вони сповнені ліричності, поетичності та метафоричності, хоч і доволі лаконічні. Кожне речення в цих текстах важливе й майстерно виписане, а герої оповідей живі й справжні. Перед очима читача вимальовується своєрідна клаптикова ковдра з різних характерів, ситуацій, причин і наслідків російсько-української війни. Автор змальовує реальну картину воєнних дій, які точаться з 2014 року, занурює в калейдоскоп характерів, окреслює проблеми, з якими стикаються військові, не вдаючись до «тотальної зради» й «всепропальства», та художньо досконало передає реальні події, учасником або свідком яких він був.

Олена Стяжкіна «Смерть лева Сесіла мала сенс» («Видавництво Старого Лева», 2021)

Канву сюжету роману складає історія чотирьох дітей, народжених у Донецьку в рік Чорнобильської катастрофи, та їхніх сімей, погляди й долі яких зміняться від 1986-го до початку війни на сході України. Роман допомагає зрозуміти мислення й психологію тих, хто народився та формувався на сході України, складає мапу ментальності різних прошарків радянського та українського Донецька. Авторка майстерно акцентує на важливості мови для самоідентифікації, адже впродовж тексту відбувається перехід з російської на українську відповідно до тих виборів, які роблять герої: хтось із них обере шлях підтримувати й захищати Україну, інші ж стануть на бік Росії чи так званої «ДНР», бути «поза політикою» не випаде нікому.  

Василь Мулік «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки» («Білка», 2021)

Автор — командир вертольота Мі-8 — у дуже іронічній, інколи саркастичній, манері розповідає про найяскравіші моменти служби в армійській авіації, перемежовуючи свій досвід участі в миротворчих місіях в африканських країнах і на теренах українських Донеччини та Луганщини. Попри те, що збірка написана від імені самого військового, а герої — реальні побратими, командири або ті, з ким перетинається Мулік, кожна оповідка має велику художню цінність, адже він майстерно володіє словом, пересипає розповідь метафоричними зворотами, наголошує на важливих деталях та багато жартує. Навіть обсценна лексика, присутня в збірці, окрім реалістичності зображення діалогів, виконує повноцінну художню функцію місткого, влучного та правдивого опису подій.

Валерій Пузік «Моноліт» («ДІПА», 2018)

Дебютна збірка автора, яка складається з 13 оповідань. Вони охоплюють весь період незалежності України й прокладають своєрідний місток між воєнною та довоєнною дійсністю. У центрі оповідей — молодик, для якого світ потребує ще одного поєднання — між службою та цивільним життям. Це спроба віднайдення себе «колишнього», який ще не пережив реалії воєнного часу та не вижив опісля влучання міни. І хоч Пузік усвідомлює неминучість і невідворотність змін, він по клаптиках складає нову дійсність, намагаючись знайти опори в минулому. Його письмо дуже метафоричне, кінематографічне й намацальне. Як художник автор відчуває потребу обрати слова, змішати найтонші відтінки сенсів і нанести їх на папір, наче фарбу на полотно.

Валерій Пузік «З любов’ю — тато!» («Лабораторія», 2023)

Збірка новел, яка народилася в письменника й сценариста з бойовим досвідом війни на сході України опісля початку повномасштабного вторгнення, попри його обіцянку собі більше не писати про війну. У цих історіях Пузік, перш за все, тато, адже з-поміж оповідок про Одесу дев’ятого року війни, спогадів про побратимів та бойові завдання він пише листи своєму п’ятирічному сину Оресту, якого разом із дружиною Іриною змушений був евакуювати. Тексти збірки дуже проникливі й особисті, схожі на «Листи до сина» Василя Стуса, у них Валерій обережно добирає слова, щоб пояснити маленькому сину реалії війни, у час якої той народився й дорослішає. А ще Пузік із кінематографічною майстерністю складає, наче пазл, образи своїх побратимів — живих і загиблих — із різних періодів служби, багато уваги приділяючи філософським і глибоким розмовам із Максимом Кривцовим, який на момент виходу книжки ще був живий.

Сергій Сергійович (Saigon) «Грязь [*Khaki]» («Білка», 2021)

Сайгон— майстер короткої форми та реалістичного зображення дійсності. Він занурює читача в реалістичні воєнні будні, без пафосу й зайвих прикрас, змушуючи проживати пікові емоційні моменти, які ніколи не зникнуть із пам’яті. Його оповідки, попри бруд, пил, кров та відсутність героїзації, демонструють буденність рядових солдатів, де в гущі найгірших подій народжується справжнє побратимство, а в’їдливий гумор та постійні кпини товаришів по зброї не дають розслабитися та впасти духом. У текстах Сайгона багато обсценної лексики, суржику та натуралізму. Через це виникає враження, ніби читач зі стороннього спостерігача перетворюється на учасника описаних подій, бере участь у неймовірно «живих» і жвавих діалогах піхотинців та своєрідно перепроживає досвід автора.

Сергій Жадан «Інтернат» («Meridian Czernowitz», 2017)

Роман-подорож, яка триває три доби, під час яких головний герой — місцевий вчитель української мови — пробирається крізь блокпости, розбомблені будинки й переповнені вокзали, щоб врятувати племінника Сашка з інтернату. Про поетичність мови в цьому тексті не йдеться, адже дія важить більше за метафоричні вихиляси, часто Жадан вдається до простих, майже телеграфних речень. Попри це простежується чітка паралель із віршем «Звідки ти, чорна валко, пташина зграя» — на рівні образів, характерів та символів, які перегукуються з біблійною історію та дають ключ до прочитання роману на іншому рівні. Це історія про неможливість ігнорувати війну, коли вона приходить у твій дім і нищить усе довкола, та про зміну світоглядних орієнтирів після переживання пограничного досвіду.

Віталій Запека «Герої, херої і не дуже» («Видавець Євенок О. О.», 2021)

«Герої, херої та не дуже» — воєнно-сатиричний роман чинного військовослужбовця. Попри жорстоку сатиру, текст не позбавлений добродушного гумору. Іронічний образ головного героя — добровольця Шрамка — своєрідна реінкарнація вояка Швейка: як і відомому літературному прототипу, йому властиве постійне базікання на будь-яку тему, а багатий життєвий досвід бійця ніколи не дає тому замовкнути. Проте Шрамко лише на перший погляд здається дурником чи простаком, він — персонаж-резонатор, за допомогою якого авторська сатира спрямовується на дійсність. Шрамко — узагальнений образ, який поєднує риси багатьох українських добровольців, що служать із 2014 року. І якщо Швейк був створений задля ілюстрації дегуманізації та ницості тогочасного суспільства, розвінчання звитяжного ореолу війни в імперській пропаганді, то Шрамко — це властивий українській літературі бурлескний персонаж, за маскою негероїчності якого криється все-таки героїчний чин.

Віталій Запека «Цуцик» («Білка», 2023)

За жанром роман — антивоєнний, бо в його основі — люди, людяність,  радість життя та біль втрат, описані від імені собачати, яке з’явилося на світ під час війни, росте та пізнає світ з усіма його небезпеками та  принадами під звуки вибухів. Цей текст точно розчулить навіть найстійкішого читача, адже Віталій загострює всі події, описані в романі, беззахисністю цуцика, який шукає «свою» людину, а закінчує оповідь на зворушливо-позитивній ноті. Запека правдиво описує життя військових на позиції, поведінку, думки, долі багатьох героїв, які точно мають реальних прототипів. Автор вдається до характерного для нього добродушного гумору, дещо гротескного й гіперболічного, проте який майже ніколи не переходить у сарказм. Жорстокість війни в романі передана через відчуття та сприйняття песиком людей, які трапляються йому на шляху: хтось із них проявляє доброту, стає другом і він їх самовіддано захищає, інші ж — чужинці й вороги, які приносять горе, і цим зайдам готовий дати бій навіть маленький цуцик.

Артем Чех «Точка нуль» («Vivat», 2017; перевидання — «Meridian Czernowitz», 2023)

Збірка точно й влучно оповідає про поділ на «до» і «після» мобілізації, на прірву між цивільним та військовим життям, яку доводиться долати всередині, перш за все, безпосередньому учаснику подій, а потім і його близькому оточенню, яке у свій спосіб переживає невідворотність змін та вчиться шукати нові точки дотику й можливості комунікації. Автор занотовує свої спостереження й переживання та усвідомлює, що минуле назавжди залишається позаду, насувається нова реальність на нього, його сімʼю та всіх, хто разом із ним вирушив на навчання, на полігон, а потім у зону АТО. Автор не зосереджується на героїчних битвах, а змальовує повсякденне життя солдата, вміло акцентуючи на деталях. Манера оповіді Чеха водночас щира, дещо груба, пересипана гумором та життєвими історіями, з елементами психологізму й пошуком відповідей на неоднозначні питання.

Олександр Михед «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід» («Наш формат», 2020)

Автор провів масштабне дослідження історії, культури, міфології, поглядів і думок жителів шести міст Донецької та Луганської областей, щоб сформувати думку про так звану «донбаську ідентичність». Крім дорожніх нотаток, ретельно зафіксованих спостережень, підслуханих розмов, роботи в архіві та дослідження біографій тих, хто залишив слід у історії регіону, у книзі вміщено шість розмов з відомими українцями, які там народилися: Сергієм Жаданом, Алевтиною Кахідзе, Ігорем Козловським, Романом Мініним, Володимиром Рафєєнком та Оленою Стяжкіною. Михед окреслює міські міфологеми — від щоденників Марка Залізняка до героїв із шахтарських легенд — Баби й Шубіна, а також пояснює, який вплив мали бельгійці й інші європейці на розбудову Донеччини та Луганщини.

Олександр Михед «Позивний для Йова» («Видавництво Старого Лева», 2023)

Працювати над цією книгою Михед почав 24-го лютого 2022 року й завершив за тринадцять місяців. На відміну від «Я змішаю твою кров із вугіллям», де автор був радше дослідником, який проявляв емпатію до героїв, але не переживав описані події, у «Позивному для Йова» дуже багато особистого досвіду, адже будинок у Гостомелі, у якому Олександр проживав із дружиною Оленою, був зруйнований у перші дні повномасштабної війни, а батьки автора провели три тижні в окупації в Бучі. Михед рефлексує над світоглядними змінами українців після 24-го лютого, намагається зрозуміти психологію біженців, осмислити травми, яких завдало психіці перебування в окупації, роздумує над словником війни, переосмисленням культурних і релігійних цінностей, ролі літератури, намагається намацати манеру, у якій варто комунікувати з іншими країнами. Ця книжка також містить чотири інтерв’ю: з кіборгом Євгеном Терещенком, журналістом Євгеном Спіріним, художницею Ларою Яковенко та літературознавицею і мамою автора Тетяною Михед.

Як отримати задоволення? Шостий епізод подкасту «Не ґуґли»

авторка, редакторка подкастів Ліза Цареградська - 20.02.2024 в Культура

У шостому епізоді подкасту «Не ґуґли» від медіа «Сенсор» журналістка й редакторка подкастів медіа Ліза Цареградська поговорила з гінекологинею-ендокринологинею, сексологинею Наталією Сіліною про лібідо й оргазми, про чинники, що впливають на відчуття задоволення, та про те, чи важливо говорити про сексуальність в контексті воєнних реалій. Наша версія конспекту подкасту — в матеріалі.

Лібідо — це про життєву енергію

Про лібідо можна говорити не тільки як про сексуальний потяг, а й у контексті психологічного стану чи розвитку особистості. Коли ми живемо в гармонії з собою, ця енергія рівномірно розподіляється між реалізацією себе в суспільстві (наприклад, свого соціального, кар’єрного статусу) та реалізацією себе в сексуальному контакті: як і з партнером чи партнеркою, так і з собою.

Насолоджуватися — це про вибір

Насолода сексом і сексуальним контактом залежить від здатності розуміти свої сексуальні потреби, уміння їх реалізувати, приносити задоволення собі і партнерові чи партнерці та отримати фінальну розрядку. Для того, щоби сталася емоційна розрядка, важливо підходити до сексуального контакту у розслабленому стані.

Є різні причини, чому ми не можемо отримати оргазму. А іноді буває, що ми самі стаємо на заваді. Наприклад, усе може залежати від нашого сприйняття: ми щодня робимо певну кількість побутових справ і начебто на те, аби врешті розслабитися, немає ресурсу. А, можливо, навпаки, цей секс варто сприймати як подяку за те, що ми зробити протягом дня? А бажання партнера й партнерки — це також бажання зробити добре не тільки собі, а й принести задоволення обом. 

Причини зниження лібідо в жінки

Це можна простежити зокрема на фізіологічному рівні, наприклад:

  • справа полягає в дефіциті заліза в крові. Це також може спричинити проблеми з гормонами щитоподібної залози;
  • дефіцит вітаміну D, який бере участь у процесах творення нейромедіаторів — дофаміну, серотоніну, — котрі відповідають за відчуття щастя, задоволення;
  • дефіцит вітамінів групи B, які впливають на роботу наднирників, яєчників. Як наслідок нестачі може розвинутися виснаження наднирників.

Також впливати на те, чи відчуватиме жінка оргазм, може і її психологічний стан. Наприклад, це і пережитий травматичний досвід: складні пологи, підсвідомий страх завагітніти. Також це і психологічний тиск — нав’язані суспільні ролі чи абюзивні стосунки.

Зловживати своїм психологічним станом не варто, як і не варто самостійно інтерпретувати симптоми чи аналізи. Важливо пам’ятати, що це комплексна проблема, котра залежить і від рутини, повсякденних звичок, харчування, сну, рівня стресу. Не бійтеся звертатися до експертів.

Оргазм настає не відразу

Медіа-контент може нав’язувати суперечливі й хибні уявлення про те, як має відбуватися секс і коли настає оргазм. Проте і й наука, медицина не підготувала конкретної інструкції дій для того, щоби точно отримати задоволення. Це все індивідуально, проте потрібно пам’ятати: сексуальна освіта починається з вас.

Розмову про своє тіло і власне задоволення потрібно погодити з самим собою.

Важливо навчитися контактувати з собою і своїм тілом. Однією з порад-вправ для цього є, наприклад, «дзеркало»: роздягніться, станьте перед дзеркалом і погляньте — чи можете ви прийняти себе? Ідеться не про фізичні якості, а про те, чи подобаєтеся ви собі, чи можете ви себе звабити. Тобто навчіться бути в контакті зі своїм тілом.

У цьому випадку можна говорити й про пізнання себе, дослідження своїх ерогенних зон і їх розвиток.

Дослідження себе — це тривалий процес, якому треба приділити час. Досліджувати себе можна не стільки в сексуальному плані, а просто зрозуміти як ви почуватися при таких чи таких дотиках, що відбувається. Це допоможе віднайти свої тригери збудження. Варто спробувати зробити це, коли тіло розслаблене, і коли навпаки, збуджене.

Сексуальність — новий виклик для суспільства сьогодні

Процес пізнання і прийняття себе буває нелінійним. Пережитий стрес, травматичний досвід, непевний час зараз — усе це може умовно повернути вас до початкової точки. І це нормально, адже потрібно жити в моменті.  

Оргазм — це не тільки про фізіологічні процеси. Це загалом про насолоду життям.

Пояснення складних термінів, про які йдеться у шостому епізоді подкасту «Не ґуґли»:

гіполібідемія — зниження сексуального потягу, бажання вступати в сексуальну активність;

виснаження ерогенних зон — втрата чутливості ділянок тіла від надмірної стимуляції;

гіпотиреоз — порушення роботи щитоподібної залози. Унаслідок цього вона виробляє менше гормонів, ніж потребує організм людини; 

сексуальний інтелект — здатність трактувати свої сексуальні потреби, готовність їх реалізовувати, розуміти бажання партнера/партнерки;

сексуальне виховання — уміння відчувати власні кордони й кордони інших, розуміти свої потреби, вміти про них говорити, чути потреби іншої людини, вміти на них реагувати й обґрунтовувати свої відчуття.

Слухати подкаст: Spotify, Apple, YouTube, Sound Cloud, NV Подкасти, Megogo.

авторка, редакторка подкастів
Ліза Цареградська