Що подивитися на ютубі про історичні події вересня?

авторка Ксенія Ідрічан - 15.09.2024 в Культура

Вересень — місяць значних історичних подій, що вплинули на те, як виглядає сучасна світова політика та культура. У цей період часто відбувалися важливі, часто трагічні, трансформації: від початку Другої світової війни у 1939-му до угод у сфері ядерної безпеки у 1991-му; від прем’єри знакових «Тіней забутих предків» Сергія Параджанова у 1965-го до глобальної економічної кризи 2008 року.

Тож цього тижня пропонуємо стати свідками етапів, що визначили хід історії та заклали основи нашого сьогодення завдяки Youtube-підбірці про вересневі події, що змінили людство.

Все про початок Другої світової війни на каналі «Базована Історія»

1 вересня 1939 року Німеччина вторглася в Польщу, ілюзія мирного співіснування в Європі остаточно розлетілася. У відео йдеться про передумови та перебіг першого місяця Другої Світової війни, коли танки і артилерія знову порушили спокій континенту, а світ увійшов у найбільший військовий конфлікт ХХ століття. Що стало причинами катастрофічного вторгнення? Які наслідки відчула Європа і світ? І як цей день назавжди змінив глобальний баланс сил?

Розмова із Юрієм Костенком про ядерне роззброєння України на каналі «Tokar.ua»

3 вересня 1991 року в Масандрі було підписано важливі угоди між Радянським Союзом і США, наслідком яких стало ядерне роззброєння України. У спокійній атмосфері цього кримського містечка укладені домовленості визначили нові стандарти контролю над ядерною зброєю. Та чи не жалкують сторони про ці дії сьогодні? Про причини, наслідки та сценарії ядерної політики Назар Токар поговорив із Юрієм Костенком, міністром охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (1992-1998).

Історія появи фільму «Тіні забутих предків» від каналу «Пан Карпан»

4 вересня 1965 року українська культура пережила віховий момент. Прем’єра фільму «Тіні забутих предків» не лише ввела нові стандарти кіноіндустрії, але й стала знаковим актом політичного протесту — фільм вже є символом національної гордості і опору репресіям проти культурних діячів. Тож як з’явилась стрічка, яка стала легендою не тільки українського, а й світового кінематографів? І як вона пов’язана із діяльністю «шістдесятників» та новою хвилею комуністичних переслідувань?

Що таке скрипниківка, та як її лінгвістично «смакувати» на каналі «Твоя підпільна гуманітарка»

6 вересня 1928 року в Україні була запроваджена «скрипниківка» — мовна реформа, ініційована наркомом освіти Миколою Скрипником. Метою було відбити та унормувати східноукраїнську і західноукраїнську традиції письма в єдину систему, і тим самим відокремити її від російської. Однак «скрипниківка» була скасована в 1933 році через репресії проти діячів культури, а сам автор правопису вчинив самогубство. То ж як тоді «врятувалась» скрипниківка, і чому вона стала особливим етапом в історії української мови?

Відео про освоєння Місяця в минулому і сьогодні на каналі «Всесвіт UA»

12 вересня 1962 року президент США Джон Кеннеді оголосив про початок програми «Аполлон», яка стала однією з найзначніших космічних ініціатив ХХ століття. Ця амбітна програма, що завершилася висадкою людини на Місяць у 1969 році, не лише змінила уявлення про можливості людства, але й стала символом технологічного прогресу та національної гордості. Які були основні труднощі і досягнення програми, та яким чином вона вплинула на розвиток космічних досліджень насправді?

Фінансовий Армагедон — історія кризи 2008 року на каналі «Візіонер»

15 вересня 2008 року, коли банк Lehman Brothers зізнався у своєму банкрутстві, світ фінансів занурився в хаос. Це не просто банкрутство — це був вибух, який знищив довіру до глобальної економічної системи. Як один з найбільших фінансових провалів в історії зруйнував стабільність ринків і поставило під загрозу добробут мільйонів людей? Чи міг світ уникнути цієї кризи, і які уроки треба винести з «фінансового Армагедону»?

Пацифікація та інші складні моменти польсько-українських відносин на каналі «Історія без міфів»

У вересні 1930 року польська влада розпочала жорстоку кампанію репресій, відому як пацифікація, проти українців Галичини. Що таке «пацифікація»? Чому поляки почали масові репресії проти українців? Скільки людей постраждало внаслідок цієї кампанії і як на це відреагував світ? Андрій Руккас, кандидат історичних наук і доцент історичного факультету Київського національного університету імені Шевченка, розкриває складні аспекти цієї історичної події, її передумови та наслідки.

Відео про рабство, расизм та Black Lives Matter на каналі «WAS: Популярна історія»

22 вересня 1862 року Авраам Лінкольн оголосив попередній указ про звільнення темношкірих рабів, який набув чинності в 1863 році. Хоча рабство було скасовано, расова дискримінація продовжилася, перетворившись на сегрегацію. Що таке закони Джима Кроу? Чому автобусний бойкот Монтгомері та скандал з «дев’яткою з Літл-Рока» став початком у боротьбі проти расизму? І чому постать Мартіна Лютера Кінга стала символом боротьби за громадянські права афроамериканців? 

Трагедія Бабиного Яру на каналі «Історія для дорослих»

29 вересня 1941 року нацисти розпочали масові розстріли у Бабиному Яру, що тривали два роки. Лише за два дні вересня безжальна машина смерті нацистів забрала життя понад 33 тисяч євреїв, перетворивши це урочище на епіцентр людської трагедії та одне з місць памʼяті жертв Голокосту. Яким чином цей акт геноциду вплинув на світову пам’ять? Чому саме Бабин Яр став таким знаковим у контексті нацистських злочинів, і як історія відгукується на ці події сьогодні?

Що таке переклад?

авторка Марина Губіна - 13.09.2024 в Книжки

Переклад у словнику

«Словникове» визначення перекладу — це відтворення форми та змісту оригінального тексту засобами іншої мови. А вдаючись до метафори переклад — це уможливлення зустрічі із текстом іншої культурної традиції в інтерпретації перекладача або перекладачки. Саме з цих «зустрічей» беруть свій початок багато національних літератур, зокрема з перекладів Біблії та інших священних писань.

Свобода перекладу

Інтерпретація — обовʼязковий елемент перекладу. Вона була особливо помітна у переспівах — текстах, написаних за мотивами оригіналу, в яких перекладач наближається у своїй ролі до автора, бо міняє не лише форму, а й модифікує змісти. Саме тому, наприклад, зʼявлялося чимало варіацій античних сюжетів, які перекладали національними мовами і тлумачили залежно від культурного контексту.

Сучасні вимоги до перекладів не дозволяють такої свободи, яка була у добу поширених переспівів.

Хороші перекладні тексти сьогодні мають відповідати оригіналу не лише на сюжетному рівні, але й стилістичному.

То де ж тоді захована інтерпретація? Вона лишається у деталях: виборі слів, які мають не одне значення, інтонацій, задля збереження яких інколи варто віддалитися від дослівного перекладу, синтаксису, який різний у кожній мові та на якому тримаються звʼязки тексту.

Переклад «Гобіта»

Перекладений текст — це передусім словник перекладача, лексичні пошуки та рішення. Наприклад, немає єдиного правильно варіанту як відтворити українською лондонський діалект кокні, або ж відповіді, чи варто перекладати власні назви у вигаданих світах фантастики та фентезі. Тому знайомий фанатам фільмів Більбо Беґінз, у перекладі «Гобіта» Олени ОʼЛір був Торбином, а в Олександра Мокровольського взагалі Злоткінсом.

переклади Гобіта українською

Обкладинки «Гобіта» українською

«Гобіт» Джона Толкіна насправді виняток: одразу кілька його перекладів можна одночасно купити у книгарнях. Зазвичай визнані тексти, якщо і мають кілька перекладів, то один з них створений ще у ХІХ столітті, наприклад Пантелеймоном Кулішем, або ж на початку XX — Валерʼяном Підмогильним, а другий — сучасніший, часто вже доби незалежності. І тільки один з них доступний у книгарнях. А є чимало текстів, які вперше вийшли українською нещодавно, як-то культовий «Улісс» Джеймса Джойса, або й взагалі ще чекають на свій переклад.

Традиція перекладу

Неповнота традиції помітна й у спробі накреслити перекладацьку спадковість. З одного боку можна помітити, що, наприклад, Микола Лукаш взорувався на Пантелеймона Куліша через його лексичні знахідки, за якими зрештою дещо губився стиль оригіналу. З іншого, варто сказати, що традиція українського перекладу радше представлена потужними особистостями, як-то Євген Попович, Максим Стріха, Ольга Сенюк, Віктор Дмитрук, аніж цілими школами.

А якщо озирнутися назад, то серед перекладачів було чимало знайомих імен: Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Агатангел Кримський, Микола Зеров. Для них, діячів культури, закутої в колоніальних умовах, переклад був одною з форм відокремлення від імперії і набув націєтворчої функції. Тобто, в умовах, коли всі міжнародні звʼязки відбувалися за посередництва імперії, переклад з мови оригіналу на мову підпорядкованої нації робив діалог з іншими культурами можливим.

Чому українські класики займалися перекладацтвом?

Варто визнати, що аудиторія перекладної літератури у ХІХ столітті — це інтелігентні верстви населення, які і самі знали різні мови, тому з боку аудиторії перекладені тексти не були потрібні суто інформаційно, а радше ідейно. Українські переклади Шекспіра, Гомера та Байрона свідчили, зокрема, про повноцінність мови. А також саме завдяки перекладним текстам формувалася та лексика, яка не могла розвинутися у колоніальних умовах: мова армії, науки, уряду, церкви.

переклади Шекспіра українською

Видання Шекспіра українською в перекладах Ю. Андруховича, Г. Кочура, П. Куліша, І. Франка, О.Сенюк, І.Стешенко

Проте не лише сподвижницька націєтворча ідея мотивувала наших класиків перекладати, а й мистецькі пошуки. Тоді масив неперекладеного був величезним, і кожен вибір тексту для перекладу був не випадковий з естетичного або ідейного боку. Сьогодні ця прірва меншає із кожним новим релізом від видавництв, а те, що Чайльд Гарольд та Гамлет можуть промовляти українською мовою, вже очевидно. Та все одно є ще чимало текстів та світових культур, знайомства з якими попереду.

авторка
Марина Губіна

В український прокат виходить документальний фільм «Озброєні піснею»: що про нього пишуть критики і критикині

авторка Єлизавета Сушко - 12.09.2024 в Кіно

12 вересня в український прокат виходить документальна стрічка «Озброєні піснею» (англ. Soldiers of Song). Режисером фільму виступив американський режисер й продюсер Раян Сміт. У фінансуванні стрічки брав участь Центр лідерства губернатора Джорджа Патакі (колишній губернатор штату Нью-Йорк), який у 2022 році започаткував Фонд допомоги Україні. 

Цей фільм — збірка історій від і про українських артистів, які після 24 лютого 2022 року розпочали свою боротьбу з росіянами: хтось на сцені, а хтось на фронті.

Стрічка демонструє, наскільки важлива культура в цілому й музика зокрема в боротьбі з ворогом, адже росіяни десятки років насаджували в Україні свої наративи. Тепер артисти викорінюють це та розвивають власну ідентичність й українську культуру. 

Героями «Озброєні піснею» виступили Святослав Вакарчук (соліст гурту «Океан Ельзи»), Світлана Тарабарова, Андрій Хливнюк («Бумбокс»), Миколай Сєрга та багато інших українських виконавців та виконавиць.

Премʼєра «Озброєних піснею» пройшла цьогоріч на міжнародному кінофестивалі Tribeca в Нью-Йорку. 

"Озброєні піснею", кадр з фільму

З нагоди старту українського прокату стрічки зібрали добірку відгуків світових кінокритиків і кінокритикинь про цей фільм.

Критик Каміль Рамос у своїй рецензії для сторінки кінофестивалю Tribeca зазначає:

«”Озброєні піснею” документує, як безповоротно змінилося життя українських музикантів і як вони використовують свої музичні таланти, щоб підтримувати себе та свої громади».

Рамос також відмітив особливість того, як режисер використовує деякі кадри війни, щоби вплинути на глядача:

«Використовуючи шокуючі кадри з передової, цей фільм нагадує нам не лише про трагедії, які продовжують відбуватися під час цієї війни, а й про стійкість України та її культурних сил».
"Озброєні піснею", кадр з фільму

Кінокритик Девід Вангберг для Cinema Sentries коментує ідею фільму, у центрі якої — музика та виконавці:

«Замість того, щоб повністю відмовитися від своєї професії, вони продовжили співати, вони продовжували виступати зі своїми інструментами, вони продовжили шукати спосіб принести мир в охоплену війною країну. Через музику вони розповідають про те, що коїться, а також збирають гуманітарну й військову допомогу. І стали важливим фактором в українській культурі».

Вангберг пише, що наратив фільму здається трохи заплутаним через те, що в ньому поєднується цілий набір музичних жанрів: від поп до року чи класики. Але згодом тон стрічки «вирівнюється», коли глядач розуміє, навіщо у фільмі згадано стільки компонентів. Музика стала тим, що об’єднує людей під час війни, яка триває:

«Один з найбільш вражаючих моментів — коли документальний фільм переносить нас усередину бункера, щоб показати, як музиканти все ще знаходять час для репетицій у розпал бою. Це моторошна сцена, але вона також чудово демонструє те, наскільки згуртованими є ці люди».

Критикиня Мішель Мітчелл пише про особливості процесу зйомки фільму:

«Знімальна група встановила камери на передовій, щоби безпосередньо зафіксувати досвід музикантів. Попри труднощі — повітряні тривоги, перебої з електропостачанням, — постпродакшн фільму був завершений за шість місяців».

Вона також поділилася враженнями про сцену, яка найбільше зачепила:

«У фільмі звучить зворушливе виконання Світлани Тарабарової пісні Metallica “Nothing Else Matters” (про те, що всі перешкоди неважливі, адже є мета і прагнення — ред.). Саме це символізує незламність духу українського народу».
Світлана Тараторіна

Cпівачка Світлана Тарабарова

Ілюстрації — кадри з фільму, Arthousetraffic

Розкидати, збирати і знову розкидати каміння: Сімдесятники, або Витіснене покоління в українській літературі

авторка Анна Ютченко - 11.09.2024 в Книжки

Я була саме тою дитиною, яка у дворі під деревами, у кущах постійно вишуковувала камінці та приносила додому. Навіть якщо то були звичайні фрагменти скла чи шматки асфальту — це все здавалося цінним. З подругами ми обмінювались цими знахідками, робили виставки у дворі та навіть сварились через них. Потім моя мама потайки це каміння викидала, аби не бруднити у квартирі. А бабуся жартувала, що мене потрібно відправити в село на город, аби там допомагала поратись. У дитинстві я мріяла стати археологинею. Батьки казали, що то не жіноча професія — все життя ритись у бруді. Так дитяче бажання трохи відклалось. Донедавна, поки в мене не з’явилося нове захоплення палеонтологією та розуміння, ким насправді хотіла стати в дитинстві.

Чому ж це покоління «витіснене»?

Розкопування теми Витісненого покоління українських поетів почалось для мене випадково в університетські часи.

"П'ятикнижжя" Грицько Чубай

Мій перший курс якраз збігся з виходом у світ повного видання поезій Грицька Чубая «П’ятикнижжя». Для мене тоді він став першим справжнім скарбом. А далі заглиблення в літературознавчі праці та наукові роботи: Олег Лишега, Микола Воробйов, Василь Голобородько, Київська школа поезії, Львівський андеграунд… Так відкрила для себе ціле покоління 1970-х років, про яке на той час було відомо не так багато. Та й не скажу, що зараз стало більше. Згодом натрапила на термін Витіснене покоління письменника та впорядника однойменної поетичної антології Івана Андрусяка. Мене тоді дуже спровокувало питання: чому ж це покоління «витіснене»? І чи є воно таким досі?

Досвідчені палеонтологи-практики знають, що камінь із вапняку треба бити збоку, горизонтально поставивши його до плоскої поверхні. Потрібна максимальна концентрація, делікатність та точний розрахунок сил. Але все одно ніколи не вгадаєш, чи камінь тобі відкриється. Він має свою мудрість та природу, яку складно зрозуміти. Може тріснути якраз у тій частині, де захований найцінніший фрагмент скам’янілих істот.

Покоління сімдесятників з’явилося в часи політичної кризи, періоду «застою» в Радянському Союзі. Передував йому період «відлиги» і дещо пом’якшення режиму, що дало простір та надію для попередньої генерації — шістдесятників. Однак пізніше до них застосували жорстокі репресії. 

За спостереженнями літературознавця Тараса Пастуха, сімдесятники відрізнялись тим, що здійснили естетичну революцію.

Молоді поети та поетки відмовлялись наслідувати соцреалізм, захоплювались західноєвропейським модернізмом та східною філософією. Можливо, вони не стали аж такими яскравими символами, як шістдесятники, однак радянська влада сприйняла їх вороже. Більшість поетів Київської школи виключили з університету, а Львівського андеграунду перебували під постійним наглядом та допитами. Такими методами панівна комуністична партія намагалась перебити будь-яку можливість для проростання інакшості. 

Сімдесятникам було заборонено друкуватись, публічно висловлюватись, вони взагалі були витіснені з культурного середовища на маргінеси життя. Ці поети та поетки мали заробляти собі на життя нетворчими професіями, їхня література творилась підпільно. Перші книги сімдесятників почали видавати аж із початком «перебудови».

"Летюче віконце" Василь Голобородько

Зокрема, у 1965 році Василь Голобородько подав свою збірку віршів «Летюче віконце» у видавництво «Молодь». Однак книга не пройшла цензуру радянської влади, що назвала його вірші «песимістичними». У 1967 році Василя виключили з Донецького педагогічного інституту за збереження та поширення «самвидавної» літератури. «Летюче віконце» видали у 1970 році у Балтиморі у видавництві «Смолоскип». В Україні його перша книга поезій «Зелен день» побачила світ аж через 18 років. 

У кінці 1960-х Микола Воробйов також подавав у різні видавництва три рукописи своїх перших  збірок: «Срібний перстень», «Без кори» та «Букініст». Але жоден не пройшов радянську цензуру. У 1967 році за вказівкою КДБ на митниці в письменниці Віри Вовк вилучили рукописи всіх трьох книг поета. А в 1968 році Воробйова відрахували з філософського факультету Київського університету за «систематичний пропуск лекційних занять». Насправді ж причиною була незалежна світоглядна позиція автора. Книга «Без кори» вважалася загубленою протягом 54 років. Однак у 2021 році знайомий поета Ігор Монастирський знайшов та викупив рукопис.

"Букініст" Миколи Воробйова

У рік початку повномасштабної війни перша книги Миколи Воробйова нарешті побачила світ у видавництві «Каяла» накладом 70 примірників. «Як у свої кращі самвидавні часи!» — якось це прокоментував мені в розмові Микола Опанасович.

Здавалося, з відновленням Україною своєї незалежності мав настати золотий час для цього покоління. Однак, здається, щось пішло не так. Вісімдесятники на той момент вже були знані автори та авторки, про шістдесятників нарешті вільно заговорили як про символи національного спротиву, поступово підростало й нове покоління… Сімдесятники залишились десь у щілинах.

Найбільшим простором для досліджень палеонтологів є місця, де розташовувались прадавні моря та океани. 70 мільйонів років тому вся територія України також опинилася під водою, яка приховувала багато різних давніх істот. Можливо навіть, не до кінця відкритих для нас і досі. Складно навіть уявити, що могли бачити та запам’ятати ці створіння. Зараз вони перебувають у скелях, горах, а часом і лежать у нас під ногами на березі річок. Людина вирізняється тим, що може не лише зберігати й передавати пам’ять, як скажімо, цей камінь, що тримаю в руках. Здатність осмислювати — величезний дар та відповідальність. 

Невідомий поет

У 2020 році я натрапила на вірші Івана Семененка, представника Витісненого покоління, у журналі «Артанія». У мережі не знайшла жодної згадки про його участь в публічних подіях на фестивалях, жодної публікації чи видання книги. Зрештою ніде й не знаходила чіткої інформації, чи живий нині поет. Хоча в «Антології української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана» також були включені поезії Івана Семененка. А навпроти його імені та прізвища лише дата народження — 1936 рік. Тому надія лишалась, і ми разом з іншими поетами (Олегом Богуном та Богданом Горобчуком) об’єдналися у невелику ініціативну групу і вирішили розшукати Івана Семененка. 

Наші пошуки привели нас до іншої представниці «Київської школи поезії» — поетки Надії Кир’ян. Так літературознавці означили компанію молодих поетів: Василя Рубана, Віктора Кордуна, Миколи Воробйова, Михайла Григоріва, які навчались у Київському університеті імені Шевченка, жили в одному гуртожитку та збирались після лекцій біля кафе «Київського». Фактично імпульс до творення групи задав поет Василь Голобородько, однак після першого курсу навчання на філологічному факультеті поет покинув  університет і повернувся на свою рідну Луганщину. У 1967 році він продовжив навчання в Донецькому педагогічному університеті та час від часу приїжджав до столиці. 

Кафе «Київське» знаходилося на перехресті бульвару Шевченка та вулиці Хрещатик. Саме там «ядро» Київської школи поезії зустрічалося та почало притягувати до себе й інших молодих поетів і поеток: Михайла Саченка, Валентину Отрощенко, Надію Кир’ян, Валерія Іллю та Станіслава Вишенського.

Поет Іван Семененко з’явився пізніше, фактично коли Київська школа вже припинила своє існування. З 1984 року Микола Воробйов працював пожежником кіностудії Інститут театрального мистецтва на території Лаври. Невдовзі до Києва приїхав поет зі Львова Олег Лишега, який також влаштувався на кіностудію художником-декоратором сцени. Саме там троє поетів познайомились. Дослідники пізніше назвуть їх Лаврською школою поезії. Але для них тоді, звісно, не були важливими ніякі означення. Навіть навпаки, будь-яка зайва маніфестація могла привернути увагу КДБ. Зараз думаю, що, мабуть, цей страх залишився з ними на все життя. Не робити зайвих рухів, промовляти тихо та обережно, не підпускати близько. «Говорити, мовчати і говорити знову» як за поемою Грицька Чубая, яку поет написав після п’ятирічного вимушеного мовчання.  

На початку лютого 2024 року ми з Надією Кир’ян та моєю подругою Діаною Горбань спробували розшукати те кафе «Київське». У нас була амбітна ідея — спробувати зібрати ще живих поетів Київської школи в тому місці. Однак на нас чекало розчарування. Кафе давно вже закрилось, а на його місці тепер готель.

Надія Кир'ян

Надія Кир'ян. Фото: museum.khpg.org

За спогадами Надії, вони, як молоді поети та поетки, часом через брак коштів навіть не заходили всередину закладу. Збирались на вулиці поруч, часто сідали на бордюри біля дороги та спілкувались. «Так а як ви могли почути один одного?» — здивовано запитала я, дивлячись на шалений гучний рух авто навпроти. «Та ось так, — засміялась Надія, — може, і нічого не говорили, а просто так сиділи разом». Як каміння під водою, подумала я. Надія Кир’ян розповіла, що раніше в них не було мобільних телефонів і ніяк не домовлялись про зустрічі. Але завжди біля того кафе можна було когось із поетів зустріти. 

Саме Надія Кир’ян у 2021 році в якомусь старому довіднику Спілки письменників України допомогла знайти адресу «загубленого» поета Івана Семененка, яку ми з ініціативною групою вирішили перевірити. Богдану Горобчуку та його дружині, також поетці Еллі Євтушенко, пощастило зустріти Семененка вдома. Але те, що вони побачили далі, дуже засмутило: талановитий автор, нереалізований через репресії радянської системи, живе у квартирі з пожовклими шпалерами та старими меблями на мінімальну пенсію. 

Іван Семененко

Іван Семененко

Подібна історія трапилася і з пошуком іншої представниці «Київської школи поезії»  Валентини Отрощенко, в якої вдома не було навіть стільця, щоби прийняти неочікуваних гостей і яка відмовилась сфотографуватись на пам’ять, бо соромилась свого вигляду.

Хоча нам вдалося розшукати «зниклих» поетів, але знайдене мене глибоко вразило. У своїй голові я ніяк не могла зіставити поезії, які вступають у діалог із найкращими представниками західноєвропейського модернізму, включені до різних антологій, надихали та надихають авторів та авторок з інших генерацій — та бідність і забуття, в яких живуть ці поети зараз. І чому раніше ніхто не поцікавився їхнім життям..? 

Вірш Валентини Отрощенко

Фото вірша Валентини Отрощенко

Палеонтологія — це наука про вимерлі організми. Однак вона заворожує мене тим, що для науковців також важливі сліди, які ці створіння лишили. Я тримаю в руках Трилобіта — закамяніле створіння, яке вдвічі старше за динозаврів. Ще раз прокручую в себе у голові цю думку. Складно осягнути, але водночас стає спокійніше.

Ті, які писали до нас

Також і ми зараз, у час великої війни, шукаємо відповіді в минулому. Цитуємо шістдесятників, пишемо пісні на вірші Розстріляного відродження, намагаємось віднайти тих, хто розчинився під водами часу… Можливо, у момент найбільшої загрози людина шукає підтвердження того, що життя існувало до неї. Підтвердження, що її вид не зникне назавжди. 

Поет(к)и Витісненого покоління гуртувалися довкола місць — кімнат у гуртожитку, кафе, квартир… Часто ці простори були замкнені, але саме в них творились спільноти. 

Однак після обшуків удома в Чубая, розгону біля кафе «Київського», виключення молодих поетів Київської школи з університету, арешту Рубана все змінилося.

Початок 70-их років став складним як для київських, так і для львівських поетів. Грицька Чубая почали викликати на допити ще з 1970 року через його поему «Відшукування причетного», яка зазвучала на Радіо Свобода. 12 січня 1972 року заарештували Ірину Калинець і почали проводити обшуки в її львівському оточенні. Вдома в Чубая знайшли книжку Дмитра Донцова, і як наслідок 3 дні протримали у слідчому ізоляторі КДБ. 

У столиці молодих поетів біля кафе «Київське» розігнали підіслані владою провокатори. Поет Василь Рубан, який на той час уже трішки відійшов від поетичної діяльності, працював над розробленням програми «Українська національна комуністична партія». Фактично в її основі було створення «самостійної Української соціалістичної держави». У 1972 через цю працю Рубана арештовують та саджають за ґрати на шість років, а пізніше у спеціальну психіатричну лікарню. Низка репресій спричинила розлам того, що літературознавці назвали згодом «школою», «групою», «спільнотою». 

Ніби головна мета радянської системи була не тільки в тому, щоби перекрити можливості для самореалізації, але зробити людину самотньою.

Зараз дуже легко поширити свою творчість у соцмережах і мати відгук, знайти однодумців, але відчувається брак живого контакту, ніби щось у цій віртуальній системі почало працювати не так. Мабуть, це відчуття дистанції ще й загострилось після пандемії. А з початком повномасштабної війни знову хочеться шукати близькості. 

Можливо, українська культура ледь не завжди творилася всупереч чомусь. Але, як на мене, акцент тут на іншому: протистояти потужній зовнішній силі завжди простіше у спільноті. 

З Іваном Семененко

Анна Ютченко та Діана Горбань з Іваном Семененком

Тепер, коли буваю в Києві, то намагаюсь заходити в гості до поета Івана Семененка. Вже звикла, що до нього потрібно довго стукати, з першого разу він може не відчинити. Якось я запитала, чи не хотів би він зустрітись із кимось із сімдесятників, наприклад, із Миколою Воробйовим. Семененко засміявся і сказав: «А про що ми з ним будемо говорити? Про те, чого вже немає? Ось із вами мені хочеться бачитись, бо за вами майбутнє». 

Знайти й дістати

У квартирі, в якій зараз живу, вікна виходять на дитячий майданчик. Інколи мені подобається спостерігати за дитячими іграми. Особливо за тим, як хтось із дітей знаходить у пісочниці то каміння, то гілочки, то ще якісь дивні предмети та передає батькам. Хтось із батьків кладе покірно до кишені, хтось потайки викидає, а хтось ще й обурюються сміттю, яке знову принесла їхня дитина. Цікаво, що ніколи не помічала, як хтось, навпаки, закопував якісь іграшки. Пригадую, що в дитинстві ми з подругами часом втікали у парк, викопували ямки та ховали там різні скриньки з цінними речами, пляшки з посланням собі в майбутнє… Боюся, тепер вже й не розшукаю ті скарби.

Нещодавно автор терміну «Витіснене покоління поетів» Іван Андрусяк сказав мені в інтерв’ю, що ми тепер маємо вигадати новий термін на визначення сімдесятників. Що б я запропонувала? Мені б щиро хотілося, аби в нашій літературі нарешті було просто покоління письменників та письменниць без означень «Розстріляне», «Витіснене», «Нове Розстріляне»…

Знайти й дістати закамяніле створіння — це ще пів шляху. Потім ще потрібно вичищати залишки каменю. Декілька годин поспіль сиджу вдома на балконі, шліфую молюска, якого майже змогла дістати з вапняку. Частину каменю так і не наважилась відколоти. Потрібно терти дуже довго та наполегливо різними типами наждачного паперу. А потім знову очищати голкою ущелини від землі та всього іншого, що залишив там час. Думаю, що, мабуть, так і є, така природа: хтось розкидає каміння, хтось його збирає… Головне, аби не втручався той, хто нищить.

Фото — Анна Ютченко.

авторка
Анна Ютченко

Прототип Сева з «Майстра корабля» й «хрещений фей» Вінграновського: 130 років режисеру Олександру Довженку

авторка Ольга Трейтяк - 10.09.2024 в Книжки

10 вересня виповнюється 130 років із дня народження кінорежисера, письменника Олександра Довженка. Життя «зачарованого Десною» було строкатим і плямистим. Тут злети та падіння, дружба та кохання, невдалі дебюти й, звичайно, відомі роботи: «Звенигора», «Арсенал», «Земля», кіноповісті «Зачарована Десна», «Україна в огні». 

До ювілею Олександра Довженка згадуємо факти з біографії за спогадами його сучасників і добрих знайомих — літераторів та кіномитців Юрія Яновського, Миколи Бажана та Миколи Вінграновського, щоб уявити не тільки самобутнього майстра, а й друга та вчителя, який любив, мріяв, сумував і чарував людей навколо.

Учитель, дипломат і карикатурист Сашко

Кадр з фільму «Зачарована Десна»

Як писав поет Микола Бажан у своїх спогадах, Довженко народився «серед сіверянських супісків і сіножатей». Цю придеснянську колоритність проніс із собою  впродовж усього життя й відтворив у роботах — «Зачарована Десна» з бігом по городах, запашним сінокосом і потоком рідної Десни та в кіноповістях про опалені вогнем і болем роки Другої світової «Україна в огні» й «Повість полум’яних літ».

Шлях мага кіно, себто режисера та письменника, у Довженка почався не одразу. До того як став знаним митцем, він закінчив учительський інститут у Глухові й чотири роки пропрацював учителем природознавства, фізики та гімнастики. 

Олександр Довженко був також дипломатом, працював у посольствах УРСР у Польщі та Німеччині. Під час роботи в Берліні прослуховував курси в Академії мистецтв. Саме тоді в нього виникло бажання бути художником. Чи не схоже це на Тараса Шевченка, який перш за все був відданий малярській справі, а відомим став як поет? Тільки в Довженка відбувся поступовий перехід не до віршування, а в новонароджене мистецтво динаміки кінематограф.

Після повернення Довженко жив у Харкові. У цей період малював карикатури в харківській газеті «Вісті» під псевдонімом Сашко. За спогадами Миколи Бажана про карикатуристський шлях Довженка, у нього був добрий гумор. Дотепно підкреслював у карикатурах, наприклад, «наелектризоване волосся» поета Михайля Семенка чи «дебелу поставу» письменника Сергія Пилипенка. 

Не оминав і політику та соціальні проблеми (нерідко за вимогами більшовицької пропаганди). У газеті публікували карикатурні змалювання представників священництва чи лідерів українських визвольних змагань 1917–1921 років, як-от Володимира Винниченка. Становлення української державности тоді було поглинуте лабетами соцреалізму. Все, що асоціювали з ним, мало бути представленим у карикатурному світлі, інакше складно було адаптуватися в тогочасних реаліях. 

Карикатури Олександра Довженка для «Вістей ВУЦВК». Джерело: сайт бібліотеки ім. В.І. Вернадського.

Харківський красень

У спогадах Микола Бажан рефлексував, що Довженко був красенем, ходив вільно, гармонійно, ритмічно, наче його хода вже була фільмом:

«Красиво закинута д’горі голова, сильна нервова шия, розгорнуті плечі, розмашисті рухи рук, випростані груди, широкий, легкий крок — це була гармонійна хода людини, яка вільно почуває себе в світі, якій органічно притаманне почуття ритму і лінії»
(Микола Бажан. Твори в 4 томах. Том 3. Спогади)

Саме в Харкові на тодішній Пушкінській вулиці Довженко був лідером у групі чотирьох друзів разом із поетом і редактором Миколою Бажаном, поетом і карикатуристом Степаном Мельником і письменником та редактором Юрієм Яновським.  Це була майже як компанія головних героїв серіалу Friends чи дотепні сусіди з «Теорії великого вибуху».

Чотири молоді українські митці жили в одному будинку й часто збиралися разом у кімнаті Довженка, де він мешкав із дружиною Варварою. Микола Бажан писав у спогадах, що говорили про культуру, народження українського кіно й життя загалом. За його ж словами, Довженко був першою скрипкою в цьому квартеті. 

«Сашко був провідною скрипкою в нашому квартеті. Він був найбільш одержимий з нас усіх жадобою до творчості, до радощів вигадки, уяви, фантазії, мрії. Розмови йшли не тільки про мистецтво — про ввесь світ, про всю країну, про ввесь велетенський процес відбудови і культурної революції, який охопив країну і всі її народи».
(Микола Бажан. Твори в 4 томах. Том 3. Спогади)

Довженко — близький друг

Олександр Довженко друг, який лишав шалений захопливий слід у серцях тих, хто його знав. Він часто ставав прототипом для якихось літературних персонажів у текстах своїх друзів, або ж твори присвячували саме йому.

Обкладинки сучасного видання «Майстер корабля» (Vivat, 2024) і першого видання, художник Василь Кричевський (Книгоспілка, 1928)

У модерністському одесько-колоритному романі Юрія Яновського «Майстер корабля» Довженко був прототипом персонажа Сева, режисера й друга головного героя-оповідача То-Ма-Кі. 

«Художник Сев — мій перший друг. Прийшовши режисером до кіно, він поставив невеличку комедію й блискуче провалився. За це він дозволив собі відпустку на кілька місяців. Тепер він знову повернувся до Міста й буде ставити ще одну картину».
(Юрій Яновський  «Майстер корабля»)

Деталь про провал першої невеличкої комедії натякає нам на перші кіноспроби Довженка. А саме комедійний дебют «Вася-реформатор», який не був настільки знаковим й успішним, як подальша кінотрилогія «Звенигора», «Арсенал», «Земля».

У романі «Майстер корабля» можна відчути вайб Довженкової творчої юности, пориву від молодости, яка струменіла в душі в унісон до хвиль Чорного моря. Та й узагалі текст хороше підійде всім, кого чарують таємниці кіновиробництва.

Іда Пензо

«Майстер корабля» автобіографічний і переповнений прототипами: Сев — Олександр Довженко, головний герой редактор То-Ма-Кі — автор Юрій Яновський, балерина Тайах — літературне втілення балерини й акторки Іди Пензо. Довженко, як і його друг Юрій Яновський, насправді був небайдужим до неї. До слова, зустріч із прекрасною Ідою відбулася, коли двоє молодих митців жили в Одесі. Мешкали разом, відкривали для себе горизонти богемного життя, відвідували театри. Завдяки Яновському, який працював на кінематографічній організації ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), Довженко також потрапив туди й почав свій амбітний кіношлях.

Довженків друг молодости Юрій Яновський присвятив йому ще й окремий текст. Це новела «В листопаді» (1925), що містить присвяту «Сашкові». Ті ностальгійні тонкі описи стають своєрідним «портретом митця замолоду». Принадний короткий текст, щоб відчути вайб Довженка як майстра кіно: як він усамітнено мислив, затягувався папіроскою, кристалізував свої ідеї і черпав натхнення. А ще як реагував на «старців» на вулиці й нескінченно ловив усмішки від дівчат. Прозвучить іронічно, але він завжди був красномовним, навіть коли мовчав:

«Його мовчання підкреслює думки, як правильно поставлена пауза. Він уміє мовчати так, як і оповідати»
(Юрій Яновський «В листопаді»)

Олександр Довженко, Юрій Яновський (Джерело: сайт НСКУ)

Довженко — наставник

Чимало у своїх текстах до образу Довженка звертався його учень і надалі відомий український поет і письменник Микола Вінграновський. Видається, що він по-справжньому визнавав Олександра як свого мистецького батька. Образ Довженка у Вінграновського зазвичай оповитий щемливою ностальгією.

Згадаймо вірш Миколи Вінграновського «Довженко». Текст доволі суперечливий для сучасного читача, бо є згадки про комунізм та революцію («його надія — комунізм», «мав революцію за честь»). Та у вірші постає образ отого великого учителя, з яким у Вінграновського перш за все асоціювалося слово любов («Любов на грізній на своїй на варті»), і наче кораблики посеред строф пропливають згадки про рідну Довженкові Десну («Благословенні води літ Літа Десни благословенні»). Видатний придеснянський наставник був для Вінграновського уособленням абсолютного світла й чистоти.

Микола Вінграновський

У тексті-спогаді «Рік з Довженком» Вінграновський описав свої враження від знайомства з культовим режисером та письменником. Розповів, як чув на власні вуха авторське «ясне» й спокійно-задумливе читання «Зачарованої Десни». Все ж Довженко першим показав дитячу безтурботність й атмосферу босоногого дитинства в українській літературі. Ще до того, як Всеволод Нестайко подарував нам «Тореадорів з Васюківки», яких і в наші дні сердечно люблять читачі.

Микола Вінграновський у тих же спогадах  описав один цікавий випадок із  періоду його бідних студентських років. У молодого Миколи відклеїлись підметки на балетках, які він зшив із передами мідною дротиною. Так він з’являвся й на зустрічах із  Довженком, видатним митцем на той час. Одного разу Вінграновський був у гостях у режисера (той запросив юного таланта в квартиру своєї сестри). Після того, як студент уже виходив, сталася приємна несподіванка: 

«Вже на сходах мене гукнула Поліна Петрівна (сестра Довженка — авт.) і дала мені п’ятдесят карбованців на нові балетки, як вона сказала, від Олександра Петровича»
(Микола Вінграновський «Рік з Довженком») 

Так само в період життя в Москві кожен похід до квартири Довженка завершувався непомітно підкладеною матеріальною допомогою в кишені.

Чому б не назвати Олександра Довженка «хрещеним феєм»? Ще б пак, бо він фактично дав квиток до слави Миколі Вінграновському. Довженко почув, як юнак несамовито читав уривок із «Гайдамаків» Шевченка, й одразу ж запросив на навчання до акторського факультету ВДІК-у в Москві. Тоді Вінграновський був бідним студентом із Кіровоградщини. Як то часто буває, у кишенях пусто, але серце було сповнене мрій.

Зображення — ілюстрації та фото з відкритих джерел.

авторка
Ольга Трейтяк

Дві горизонтальні крапки

автор письменник, перекладач Лесь Белей - 09.09.2024 в Есеї, Книжки, Культура

В межах другої літературної резиденції імені Олега Лишеги письменник та перекладач Лесь Белей написав есей про поета, з яким був знайомий особисто. З чого складалася система життя та виживання «витісненого покоління» в умовах радянського застою? Чому ця стратегія може бути помічною і зараз? Та які уроки Олега Лишеги варто засвоїти не лише тим, хто знав поета за його життя, але й всім, хто читає або ж тільки збирається брати за його поезії?

***

Пишучи цей есей під час резиденції, а не через років 10 опісля, я грішу проти мистецького методу Лишеги, який виражається у неспішності, щоб не сказати позачасовості, глибокому рефлексивному перетравленні, домінуванні буття і набування тут-і-тепер над роботою з текстом. Але я грішу свідомо, на правах молодшого, що ще не навчився цієї особливої взаємодії з часом. 

Олег Лишега належить до так званого «витісненого покоління». Це покоління, яке побачило, що спіткало шістдесятників за навіть кволі намагання непокори, існувало у, здавалося, безкінечному й усеосяжному радянському застої, але виробило свій modus vivendi та дочекалося незалежності. 

Саме оце вміння бути поза системою, існувати паралельно з нею, не йдучи ні на співпрацю, ні на конфронтацію, маючи свободу творчості, хай і обмежену вузьким колом найближчих, мене захоплювало найбільше. 

Цей спосіб життя затягує, тому навіть коли часи вже давно змінилися, представники «витісненого покоління» вкрай неохоче змінювали свій світогляд. Лишега, мабуть, адаптувався чи не найкраще. 

Він писав дуже ощадливо. Його майстерність полягала у перетворенні кількості в якість, хоча, це велике спрощення. Бо якщо ти не вмієш писати і напишеш один текст за життя, він не стане геніальним. Потрібно мати відточений нерв, голос і витримку. 

Я почав краще розуміти вірші Олега, коли поговорив з ним про його дерев’яну скульптуру. Він старанно добирав матеріал, розумівся на всіх породах дерева, а працював виключно сокирою: чуття породи і майстерність, відточена не зовсім зручним інструментом.

Так само чутливо він ставився і до видання своїх творів. Мав серйозні вимоги до дизайну, поліграфії та паперу. І, здається, лише декілька його книжок вийшли такими, як хотів він, а не видавці. 

З віршів і волтвітменівського вигляду поета можна було подумати, що перед вами пророк-відлюдник, позацивілізаційний шаман. Олег і справді якось по-особливому бачив природу. Міг звернути увагу на птахів на самому краю горизонту посеред шумного міста. Коли ми пили якось вино у київському ботанічному саду, довкола нас почали бігати їжаки. Але водночас Лишега дуже добре знав Львів і Київ. В останньому мав помешкання у бетонних джунглях Лівобережжя.

Лишега був цілком відкритим, принаймні в ті часи, коли ми познайомилися. Він радо йшов на контакт з поколінням, яке годилося йому в онуки (чим відрізнявся від інших представників своєї генерації), ніколи не виявляв зверхності чи менторства, не ганявся за славою і визнанням. Був завжди своїм серед своїх.

Лишега знав, що таке опір системи. Це вона не дала йому довчитися в університеті, змусила працювати на роботах, далеких від поезії, і не дозволяла публікуватися. Тим не менше, він не мав перед нею страху. Виходив на Майдан під час Революції Гідності — саме там ми і зустрілися в один з останніх разів. Разом пройшлися подивитися на так званий «антимайдан» із приреченими рабами-бюджетниками, ходили поміж майданівцями і віталися зі знайомими. 

Олег помер наприкінці 2014 року. Помер старомодно, від запалення легень. Згадуючи його тепер, на резиденції його ж імені, думаю про те, що підхід до життя Лишеги, вміння взаємодії з репресивною системою, на жаль, знову актуальні. 

Ось уже 10 років Крим і Донбас під окупацією. Майже три роки окуповані Маріуполь, Бердянськ і Старобільськ. Помилково думати, що там залишилися самі симпатики Росії. Окупація — це інформаційний ковпак, і будь-який прямий бунт завершується розправою. Протягом століть росіяни виробили жорстокий і тупий, але ефективний підхід до завойованих територій. 

Modus vivendi «витісненого покоління» — побутова невибагливість, готовність до фізичної праці, пошук краси у природі та найближчому оточенні, заняття прикладними мистецтвами, а головне — позачасовість, незважання на час, заперечення часу, — це, мабуть, єдине, що можна цьому протиставити. 

Пишучи автографи у своїх книгах, Олег завжди ставив фірмові дві горизонтальні крапки. Одна крапка символізує кінець, три крапки — незавершеність. Дві крапки — це щось середнє, стан поміж, лімінальність, квантова суперпозиція. 

Саме вона потрібна для відстороненого сприйняття реальності й поезії. І якщо з реальністю йдеться про те, щоб не з’їдати себе через речі, на які не маєш впливу, то з поезією — про брак категоричних суджень, відкритість без вразливості. Це не про біле пальто, а радше про камуфляж. Той, хто його носить, сам вирішує, коли злитися з ландшафтом, а коли підійти поговорити. 

Попри те що я знав Лишегу особисто, мені, на жаль, не вдалося засвоїти багато з його уроків. Але я сам даю собі на це час. Ставлю дві горизонтальні крапки.

Есей створено у рамках ІІ літературної резиденції імені Олега Лишеги, яку реалізує програма промоції читання «Текстура».

автор письменник, перекладач
Лесь Белей

Дайджест культурних подій (з 9 до 15 вересня)

авторка Ксенія Ідрічан - 09.09.2024 в Події

9 вересня, понеділок

Виставка "Війна: зворотна перспектива"

Війна: зворотна перспектива

Київ, Національний музей історії України у Другій світовій війні (Головний корпус)
Графік: у будні: з 10:00 до 19:00
на вихідних з 10:00 до 20:00

Проєкт переосмислює травматичне минуле України через мистецтво. На виставці представлені понад 150 робіт українських митців, що відображають трагедії Другої світової та російсько-української війн. Серед авторів — Олександр Ройтбурд, Роман Мінін, Арсен Савадов. Виставка триватиме до кінця 2024 року, а відвідувачі зможуть взяти участь у воркшопах, лекціях та екскурсіях у межах експозиції. 

Більше про виставку на сторінці сайту та в інстаграмі. Відео з відкриття у фейсбуці.

10 вересня, вівторок

кінопоказ "Валентин Сільвестров"

Кіновечір. В. Сильвестров

Черкаси, Morris space
Початок: о 18:00

Кінопоказ документальної стрічки лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, режисера й актора Сергія Буковського. На вечорі відвідувачі побачать фільм «В. Сильвестров» (2019) про три періоди творчості композитора Валентина Сильвестрова.

Подія в інстаграмі простору.

11 вересня, середа

виставка робіт Софії Караффи-Корбут

Будьмо! Софія Караффа-Корбут

Хмельницький, Обласний художній музей
Графік роботи: щодня, крім понеділка, з 10:00 до 18:00

Мінівиставка робіт художниці Софії Караффи-Корбут, яка стала ілюстраторкою безлічі творів класиків української літератури, серед яких: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич.

Експозиція реалізується в межах музейного проєкту «БУДЬМО!», який розповідає про творчість художників і художниць, що у 2024 році святкують ювілей, та репрезентує її. 

Більше про виставку та постать мисткині в інстаграмі і фейсбуці.

кінопоказ "Україна. Точка відліку"

Кіновечір. Україна. Точка відліку

Черкаси, Morris space
Початок: о 18:00

У межах низки кінопоказів у просторі продовжують показ документальних стрічок режисера й актора Сергія Буковського. Цього разу відвідувачі переглянуть стрічку «Україна. Точка відліку» (2011). Фільм був відзнятий до 20-річчя Незалежності України й розповідає про ключові для цієї події роки, а саме — історію 1989, 1990 і 1991.

Про фільм на сайті. Подія в інстаграмі.

12 вересня, четвер

Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів Київ 2024

13-й міжнародний фестиваль короткометражних фільмів KISFF

Київ, кінотеатри «Жовтень» та «Кіно 42»
онлайн на платформі «Титр»
Графік роботи: офлайн з 12 по 18 вересня з 18:00

У Києві відбудеться 13-й міжнародний фестиваль короткометражних фільмів KISFF,  під час якого представлять 40 тематичних програм і 70 кінопоказів про пошук ідентичності, соціальні зміни, гендерні питання та сексуальність. Відкриття розпочнеться показом фільму Леоса Каракса «Це не я», що дебютував на Каннському кінофестивалі. На фестивалі також пройдуть освітні події про креативні можливості для молоді, режисуру відео й реклами, а для дітей — майстер-класи з кіновиробництва. 

Фільми конкурсу додатково будуть доступні до перегляду онлайн в Україні на платформі «Титр».

Про подію в інстаграмі.

Харків. Нерелокована культура

Харків: (не)релокована культура

Івано-Франківськ, приміщення Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка; Академічного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки; Обласної філармонії імені Іри Маланюк; Мистецької галереї «Ваґабундо»
Тривалість події: з 12 до 15 вересня

Кроссекторальний проєкт-фестиваль, у межах якого відвідувачі зможуть дізнатися більше про місто Харків. У межах програми: театральні покази, панельні лекції й дискусії, музичні концерти від харківських культурних діячів і діячок, а також інституцій.

Проєкт реалізує Національна спілка театральних діячів України за підтримки Українського культурного фонду.

Ознайомитися з програмою фестивалю на сайті, а також у соцмережах інстаграм і фейсбук.

кінопоказ "Іван і Марта"

Кіновечір. Іван і Марта

Черкаси, Morris space
Початок: о 18:00

Вечір кінопоказу документальної стрічки «Іван і Марта» (2023) лауреата Шевченківської премії Сергія Буковського. Фільм розповідає про громадську діяльність літературознавця, публіциста і шістдесятника Івана Дзюби крізь призму його стосунків із дружиною Мартою.  

Подія в інстаграмі.

кінопоказ "Сон"

Сон

Дніпро, Центр сучасної культури у Дніпрі
Початок: о 19:00

Подія відбудеться в межах кінопрограми «Я не люблю природи, якою вона є» простору спільно з Довженко-Центром.

Цього разу можна буде переглянути стрічку режисера Сергія Буковського «Сон», яка розповідає про село Бурчак Черкаської області і те, як на нього вплинуло будівництво Канівської ГАЕС. Опісля перегляду фільм можна буде обговорити з кураторкою й кінознавицею Альоною Пензій.

Вхід за реєстрацією.

Детальніше про подію і вибрану стрічку в інстаграмі і фейсбуці.

концерт "Мова" у рамках благодійного проєкту «НаШапку»

Благодійний концерт гурту МОВА

Київ, Pepper's Club
Початок: 19:00

У рамках благодійного проєкту «НаШапку» гурт МОВА представить унікальну програму, присвячену українській естраді 1960–1980-х років, зокрема репертуару легендарного Тріо Маренич. У виконанні гурту знову оживуть відомі пісні «Чом ти не прийшов», «Вже сонце низенько», «Ой у гаю при Дунаю», а також авторські композиції на вірші Тараса Шевченка, Дмитра Павличка та Вадима Крищенка.

Детальніше про концерт у фейсбуці та телеграмі.

Дні литовського кіно

Дні литовського кіно

Львів, Jam Factory Art Center, зал Авдиторія

З 12 до 15 вересня у Jam Factory Art Center пройдуть Дні литовського кіно (Lietuviško kino dienos). Глядачі матимуть нагоду переглянути знакові литовські фільми, а ще поспілкуватися із їхніми творцями, а також із відомим литовським кінофахівцем Едвінасом Пукштою. 

15 вересня відбудеться особливий показ: Jam Factory Art Center долучається до днів вшанування литовського поета й кінорежисера Йонаса Мекаса і водночас із близько 30-ма топовими мистецькими інституціями світу транслюватиме фільм “Реквієм”.

Детальніше про подію та фільми на сайті та фейсбуці.

13 вересня, п’ятниця

виставка-ретроспектива Тіберія Сільваші

Кола Сільваші

Київ, Національний центр «Український Дім»
Початок: о 11:00
Графік роботи: з неділі до четверга з 10:00 до 18:00

Український музей сучасного мистецтва / UMCA та Національний центр «Український Дім» представляють «Кола Сільваші» — ретроспективу творчості ключового українського митця другої половини ХХ — початку ХХІ століть Тіберія Сільваші. Виставка охоплює його практики в різних медіа та роботи 86 інших авторів. Програма включає лекції, екскурсії, перфоманси, концерти, та дискусії. 

Виставка триватиме до 27 жовтня.

Більше про подію в інстаграмі.

фотовиставка Арсена Харіна

Спадщина

Львів, Дім Франка
Початок: о 16:00
Графік роботи: щоденно з 10:00 до 17:00

Фотовиставка «Спадщина» Арсена Харіна відкриває захопливий світ української ідентичності через об’єктив сучасного мистецтва. Ця експозиція поєднує традиційні та сучасні мотиви, показуючи, як міфологічні персонажі Карпат оживають у сучасних образах. Виставка підкреслює красу та унікальність української автентики, розширюючи знання про рідні традиції та вірування.

Деталі про подію у фейсбуці.

фотовиставка "Далі: я поверну собі своє життя"

Далі: Я поверну собі своє життя, обіцяю

Одеса, Національний художній музей
Початок: о 16:00
Графік роботи: з середи до неділі з 12:00 до 19:00

Відкриття виставки фоторобіт та поезії українського фотографа й військового Максима «Далі» Кривцова, який загинув 7 січня 2024 під час виконання обов’язку. Експозицію творчості Далі можна було побачити у різних просторах Києва, цього разу вона мандрує до Одеси. У межах виставки відвідувачі також побачать листівки з ілюстраціями українських художників і художниць про Максима Кривцова.

Відкриття проєкту — це вечір пам’яті Далі.

Подія в інстаграмі і фейсбуці.

концерт Light Blue File

Light Blue File

Харків, Some People
Початок: о 18:00

У просторі розпочинається другий сезон музичних вечорів. Цього разу у програмі аргентинський діджей Light Blue File. Подія присвячена електронній музиці.

Анонс події в інстаграмі.

14 вересня, субота

День українського кіно

День українського кіно

Івано-Франківськ, Urban Space 100
Початок: о 17:00

Кінопокази відбуваються в межах програми «Поки триває життя» Івано-Франківського міжнародного фестивалю короткого метру 4:3. Це добірка короткометражних фільмів українських режисерів і режисерок, які у своїх роботах розповідають про проблеми й виклики сьогодення, пошук шляху до себе та внутрішнього спокою, адаптації до сучасних реалій.

У програмі стрічки: «Нове місто друзів» (режисери Роман Хімей, Ярема Малащук, 2022), «Подруга» (режисер Євген Заєць і режисерка Єлизавета Мамона, 2023), «Папині кросівки» (режисерка Ольга Журба, 2021), «Фільм, присвячений воді та деревам» (режисер Флоріан Юр’єв, 2022), Leopolis Night (режисер Нікон Романченко, 2021) та «Бачення життя» (режисерка Діана Дерій, 2022).

Подія у фейсбуці.

Yumi Fest 2024

Київ, Центр культури і дозвілля КНУБА
Початок: з 12:00

Фестиваль популярної азійської культури, у межах якого відбудуться косплей-дефіле, тематичні майстер-класи, музичні й танцювальні виступи спільнот K-pop cover dance, ярмарок мерчу.

Ознайомитися з концепцією на сайті. Сторінка події в інстаграмі.

Coffee, Books & Vintage

Coffee, Books & Vintage

Львів, !FESTrepublic
Тривалість події: з 14 до 15 вересня

Фестиваль кави, довколакнижкових подій і ярмарок вінтажних речей. У межах заходів відбудеться збір для бібліотек, котрі розташовуються у прифронтових зонах.

Анонс події в інстаграмі та фейсбуці.

Гнучкість та змінність: який досвід Одеський художній музей передає колегам

авторка Марина Губіна - 06.09.2024 в Мистецтво

Українські музеї, галереї та артпростори вже тривалий час адаптуються до роботи з аудиторією в сучасних умовах: активно ведуть соцмережі, створюють онлайн-екскурсії, повсякчас змінюють експозиції, роблять свій мерч або співпрацюють для цього з брендами. В умовах широкомасштабної війни до попередніх викликів додаються ще й постійні небезпеки обстрілів, які змушують прибрати колекції у сховища, тобто фактично зупиняти постійні експозиції. Найшвидше до нових складних обставин адаптувалися ті інституції, які впроваджували значні зміни у свою роботу в попередні роки. Зокрема галерея «Ізоляція», Харківський літературний музей, Мистецький Арсенал та Одеський національний художній музей, які, окрім власної діяльності, допомагають оновлюватися й іншим культурним установам, які поки мають менше досвіду «перебудови». 

Така співпраця стала можлива завдяки програмі «Спадщина. Простір для роботи», метою якої є підтримка менших культурних осередків більшими та обмін між ними досвідом в умовах війни. Кожна з чотирьох установ допомагає із реалізацією проєктів кільком регіональним інституціям за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну». Програма ставить собі за мету ефективніше переосмислення місцевих культурних ресурсів завдяки новій оптиці, методам, способам експозиції та роботі з громадою. Ключовими темами «перевтілень» стали деколонізація та меморіалізація.

Розповісти історію разом: співпраця художнього та археологічного музеїв Одеси

Так, Одеський художній музей працював над проєктами чотирьох культурних установ, серед яких є й виставка «Зміїний: острів, що боронять боги» в Одеському археологічному музеї. 

Здавалось би, ментора у цій співпраці встановити не так просто, бо археологічний музей Одеси найстаріший в Україні, наступного року святкуватиме свій 200-літній ювілей. Окрім довгої інституційної історії, він також має найбільші колекції археологічних джерел історії Північного Причорноморʼя, а ще єдині в країні артефакти зі Стародавнього Єгипту. Проте музей є водночас і науково-дослідним інститутом Національної Академії Наук України, тому його робота зазвичай зосереджувалася не на взаємодії з відвідувачами, а на збереженні та дослідженні памʼяток. 

Так, попередні тематичні виставки були ще у 2013 році, з того часу діяла лише постійна експозиція, а від початку повномасштабного вторгнення археологічний музей узагалі був зачинений, бо колекція перебуває у сховищі, а будівля була пошкоджена 20 липня 2023 року внаслідок російських обстрілів.

Одеський художній музей

Тоді як Одеський художній музей, особливо від початку роботи під керівництвом художника Олександра Ройтбурда у 2018–2021 роках, відомий частими змінами своїх експозицій. Активною установа є і сьогодні, в умовах широкомасштабної війни, попри захованість основної колекції та часткові руйнування фасаду будівлі після російських обстрілів Одеси 20 липня та 5 листопада 2023 року. 

Станом на зараз музей постійно працює, але в режимі виставкового центру, коли у його залах одночасно діють 3–4 виставки: сучасних митців; українських художників та художниць минулого століття, яких варто перевідкрити; експозиції, які осмислюють війну; та проєкти закордонних авторів та авторок, що стосуються Одеси та України в цілому.

фото з виставки Кендіс Фрізен «Архіви в часи» в Одеському музеї

Фото з виставки Кендіс Фрізен «Архіви в часи»

Наприклад, майже всю осінь, до 24 листопада 2024 року триватиме виставка «Архіви в часи» канадської художниці Кендіс Фрізен. Експозиція сконцентрована на дослідженні будівлі музею, а деревʼяні інсталяції нагадують водночас конструкції, що утримували стіни архіву ще у 1990-ті, та ті, які зараз захищають споруду від обстрілів.

Таким чином у цій співпраці Одеський художній музей став інституцією, яка має чималий експозиційний досвід, зокрема із різними видами візуальних мистецтв: живописом, фотографією, перформансами, інсталяціями. А археологічний музей — установою, яка прагне певного оновлення та можливості розповісти історію в новий для себе спосіб.

«Історики та археологи музею, звісно ж, значно компетентніші в темі виставки, проте ми можемо підказати, як сконструювати експозицію так, щоб вона розповідала історію. Виставковий менеджмент — це, в принципі, окрема дисципліна, яку треба вивчати. А оскільки з 2013 року в археологічному музеї не було нових експозицій, таких навичок у працівників археологічного музею теж не було», — наголошує координатор публічної програми Одеського художнього музею Валерій Коршунов.

Врешті виставка «Зміїний: острів, що боронять боги» — це оповідь про територію від античних часів до сучасності, складена в незвичний для археологічних експозицій спосіб. На сусідніх стендах розташовані артефакти, яким кілька тисяч років, та сучасна марка Укрпошти із військовим, який вказує напрямок руху російському військовому кораблю. А на стінах — зображення Ахілла та міфологічні сюжети, планшети із 3D-моделями памʼяток, які знаходяться зараз у сховищі, фотографії острова після його звільнення та проєктовані кадри з археологічних експедицій музею довкола Зміїного.

Фото з виставки «Зміїний: острів, що боронять боги»

У центрі виставки — вибудова довкола території нового міфу, який уже зафіксований в українській масовій культурі і в якому місце богів-захисників зайняли військові. Проте також ця експозиція і про маркування простору як «нашого», який ми досліджуємо, захищаємо та на якому конструюємо власну міфологію, памʼятаючи про ту, у яку острів вписаний уже кілька тисячоліть.

Робота у порожніх залах: переосмислити власну історію

Окрім співпраці з іншими культурними інституціями та підготовкою виставок українських і закордонних митців, Одеський художній музей сьогодні ще й рефлексує власну історію. Цьогоріч установі виповнюється 125 років, тому з 10 серпня постійна експозиція — «Музейна історія» — розповідає про етапи роботи музею та паралелі, які між ними можна віднайти. Основою виставки стали фотонегативи першої половини XX століття, переважно 1920-х — 1930-х років, зроблені працівниками музею, на яких зафіксовані картини з експозицій тих часів, співробітники та загалом робочі будні інституції. А побудована виставкова історія на зіставленні двох директорів-художників, керівництво яких припало на революційні часи і за яких із музеєм ставалися не менш революційні зміни: Цві Емського-Могилевського (1924–1937) та Олександра Ройтбурда (2018–2021). 

Вихідною точкою цього порівняння був динамізм, якого набували експозиції у часи керівництва обох директорів. А візуальним стартом була оця фотографія, на якій Емський-Могилевський та Михайло Костанді, син попереднього директора музею Киріака Костанді, слідкують за монтажем картин. Для працівників та працівниць музею цей сюжет ледь не один в один нагадує процес формування експозиції 2021 року «XX–XXI: від двадцятих до двадцятих», яким керував уже Олександр Ройтбурд.

«На цих негативах ми ніколи не бачимо, щоб експозиція була такою ж самою. Можливо, ті, хто робили ці фотографії, якраз хотіли зафіксувати, як вона змінюється. І саме це наштовхнуло нас на думку, що директорство Ройтбурда було дуже схожим. Він якраз був тією людиною, яка за своїм настроєм могла взяти картину зі сховища та повісити її на стіну», — розповідає куратор виставки Валерій Коршунов.

Крім жаги до змін, обох директорів поєднує керування музеєм у часи, коли поставала необхідність реформувати сам музей та його наративи, аби вони лишалися актуальними. У 1920-х Емський-Могилевський, власне, перебудував інституцію наново: з досить елітарного Міського музею витончених мистецтв на заклад, відкритий для народних мас. Крім того, він поповнив фонди музею сотнями нових картин: часом завдяки знайомствам із художниками, а інколи — шляхом експропріації приватних колекцій. Проте цей рух до ширшої аудиторії відбувався синхронно із поширенням радянської пропаганди через експозиції. І хоча політична ідентичність Емського-Могилевського була доволі незрозуміла, його звинувачували у нелояльності радянській владі, за що врешті і розстріляли у 1937 році, саме він побудував музей як успішну частину ідеологічного апарату.

До певної міри парадоксально, що такий схожий на нього у керівничому аспекті Олександр Ройтбурд, навпаки, був тим, хто змінив тривкий наратив музею «великоросійської» історії мистецтв, побудованої на ідеї еволюції від академізму через реалізм до соцреалізму. Зокрема, змінив його в комунікації з відвідувачами, кількість яких від цього тільки побільшала. Він так само поповнював музейні фонди завдяки чималому колу знайомств, а згодом — грошима з депутатського фонду, створив клуб меценатів серед бізнесу, який хоче підтримати інституцію. А от експропріація за часів Ройтбурда, звісно ж, уже не є практикою, а стає приводом замислитися, що робити музею, якщо нащадки власників колекцій звернуться до них із запитом забрати примусово вилучену за радянських часів картину.

«Ми хочемо підкреслити те, що музей був рупором радянської пропаганди не тільки в 1920-30-ті, а й пізніше, у 1980-ті роки, ще він був рупором зросійщення у післявоєнний час. Ми б хотіли не мати цієї історії, але вона у нас, на жаль, є», — ділиться куратор виставки Валерій Коршунов.

Цією виставкою Одеський художній музей пропонує спосіб, як можна конструктивно говорити про радянське минуле, яке нікуди не зникне, якщо пробувати його викреслити. Та врешті ця перспектива експозиції не була б такою продуктивною, якби Олександр Ройтбурд був ще подібніший до Цві Емського-Могилевського, ніж воно було насправді.

Взаємодія з відвідувачами: що змінив Олександр Ройтбурд?

Одеський художній музей за часів Олександра Ройтбурда не лише втілив у життя масштабну деколонізацію експозиції, а ще й отримав статус національного, а також одним із перших почав випускати свої колекції за межі виставкових залів. Мова йде про мерч, завдяки якому відвідувачі та відвідувачки почуватимуться співпричетними до самого музею та його експозицій. Так, в інституції зʼявлятимуться нові й нові амбасадори, які разом із шопером, хусткою або значком обиратимуть поширювати її цінності. 

Спочатку музей співпрацював з українськими брендами, які допомагали йому переносити мистецтво на одяг, аксесуари та предмети декору. Напевне, найвідомішими та одними з перших взаємодій стали спільна колекції хусток із брендом Oliz та серія картин по номерах разом із Orner. Ці вироби і зараз можна знайти у крамниці музею.

Крім того, інституція не один раз співпрацювала з художником Олександром Греховим, відомим як автор виставки «Квантовий стрибок Шевченка», що експонувалася на станціях київського метро. Разом із ним музей випустив колекцію мерчу, присвячену Олександру Ройтбурду, на знак підтримки, коли його намагалися усунути з посади директора. А також уже в період широкомасштабної війни художник створив серію We’ll be back, що символізувала обовʼязкове повернення колекції, яку вивезли в безпечне місце, у стіни музею.

«Робота з брендами допомагає музеям зробити якісний красивий мерч, який хочуть купувати люди, і при цьому не залучати з середини себе якісь мегаресурси, бо зазвичай музей не має можливості найняти собі бренд-менеджера. Ми це зробили вже у доволі зрілому віці, у 2021 році — вперше почали про це задумуватися, а найняли його вже у 2023 році», — розповідає координатор публічної програми Одеського художнього музею Валерій Коршунов.

Сьогодні взаємодія українських музеїв та брендів стає вже сталою практикою та співпрацею, від якої кожен тільки виграє. Культурні установи отримують красивий мерч, який приверне увагу відвідувачів та відвідувачок до їхніх колекцій, а бренди — статус соціально відповідальної інституції, яка підтримує українське мистецтво та виробляє речі із певною «доданою вартістю» — сенсами. Крім того, у таких колабораціях часто можна не замислюватися щодо принтів, їх за дизайнерів бренду вже вигадали українські художники та художниці. 

А для музеїв це ще й спосіб, навпаки, повернути у свої стіни картини, яких зараз там не може бути. Вони знову зʼявляються в будівлі разом з амбасадорами та амбасадорками на їхніх шоперах, хустках, шкарпетках та пінах.

«Є люди, яким не подобається те, що у нас вивезена колекція. У нас доволі консервативна аудиторія, вони люблять класичну експозицію, тоді як сучасне мистецтво — не дуже. Тож коли із цим сумом усе дуже погано, екскурсоводи їх заводять до нашої крамниці, щоб вони там подивилися на все те, до чого звикли. Воно все там: на листівках, постерах та футболках», —  ділиться Валерій Коршунов

Фото — Володимир Дунєв, а також світлини з сайту Одеського національного художнього музею.

авторка
Марина Губіна

Звідки взялися коктейлі?

авторка продюсерка подкастів Вікторія Лавриненко - 05.09.2024 в Культура

Довгий час в Україні коктейлі сприймались як спосіб приховати неякісний спирт чи розвести на гроші, а покоління, народжене в СРСР, досі просить «не змішувати». Однак сьогодні все частіше молодь великих міст вибирає коктейльні бари не лише як місце, щоб випити, а й як точку дотику до певної культури. 

У матеріалі для «Сенсора» автори подкасту «Два коктейлі у пʼятницю» Вікторія Лавриненко та Мартин Воллох пояснюють, звідки ця культура взялась і чому це не погано. Більше про історію коктейлю і те, як напій формував культурні явища та мистецькі традиції, слухайте в подкасті і пийте відповідально.

1. Чому пунш — це не тільки слово з американських фільмів про підлітків

Історія змішування починається ще від давніх греків, які додавали до вина різні рослини. Проте перші поєднання, схожі на формулу сучасних коктейлів, — родом з Індії, де змішували великі порції алкоголю з водою і спеціями, тобто пунші. Існує припущення, що «пунш» на хінді означає «пʼять» — і це кількість інгредієнтів у цьому напої: вода або чай; лайм або лимон; алкоголь (ром, бренді чи арак); cпеції, наприклад мускатний горіх, і цукор.

Точно відстежити походження слова «пунш» майже неможливо, оскільки його пили переважно неписьменні моряки. Однак що достеменно — ці пʼять інгредієнтів у різних комбінаціях утворюють сучасні коктейлі, які ви можете випити в будь-якому барі. 

2. Кожному у свій келих

У XVIII столітті пунш також потрапляє і в Нову Англію. Через дешевий алкоголь і дуже розмірений темп життя люди мали вдосталь часу на випивку, навіть замість ранкової кави чи обіду. Однак урбанізація і промислова революція все змінили.

Британські містяни споживають пунш. Картина Вільяма Гоґарта "The Gaming House"

Темп життя пришвидшився і сьорбати в компанії великий баняк пуншу, сидячи на терасі, стало дорогим задоволенням. Так виникла ідея індивідуальних напоїв. Унаслідок цього в кожного гостя в келиху опинились різні пропорції алкоголю і варіації смаків. Наприклад, до рому чи віскі додавали холодну чи теплу воду, варіювались кількість цукру та кисла частина. Так зʼявились категорії коктейлів, якими дотепер послуговуються в барах: тодді, слінги, дейзі, коблери, джулепи.

3. Лід у кожен [багатий] дім

Коли ми говоримо про коктейлі, то уявляємо оксамитовий негроні з глибою льоду на цілий келих. Але перші коктейлі були теплі або в найкращому разі підвальної температури. Оскільки холодильників у класичному розумінні не існувало, у коктейлі додавали просто воду.

Добування льоду на Стайвесант-Лендінг, 1912. Фото з архіву штату Нью-Йорк

Тільки у XIX столітті у США виникає нова професія — айс-гарвестер, щось на кшталт добувача льоду. З озер і річок на півночі Америки айс-гарвестери вирізали лід і річкою Гудзон спускали до Нью-Йорка, а звідти продавали по всьому світу — в Карибський басейн, Європу і північну Африку. Через складнощі видобутку лід коштував дорожче за алкоголь і був доступний далеко не всім. Аж до кінця XIX століття люди переважно пили теплий розбавлений водою алкоголь, аж поки не почали зʼявлятись перші холодильники.

4. Сухий закон не зупинив барну культуру

У 1920 році американський уряд через вплив різних політичних рухів усередині країни вирішив заборонити продаж алкоголю. Цей період увійшов в історію під назвою cухий закон і тривав тринадцять років, коли діяла заборона на продаж, виробництво та транспортування спиртовмісних напоїв. Як наслідок, у США виникло сотні барів формату speak easy — підпільних закладів із таємним входом, де треба говорити тихо. Разом із тим деякі бармени емігрували, що дало поштовх розвитку коктейлю в Європі.

Формат спік-ізі сформував особливу атмосферу, яку тисячі барів по всьому світу відтворюють і сьогодні. А в Парижі дотепер працює Harry’s New York Bar, інтерʼєр якого перевезли з Мангеттену за часів прогібіції. Цей бар став легендою у світі коктейльної культури, оазисом джазу і чимось на зразок другого дому для Втраченого покоління. Протягом бурхливих 1920-х років бар приймав потік літературних і мистецьких діячів, зокрема Ернеста Гемінґвея, Скотта Фіцджеральда, Ґертруду Стайн і Гамфрі Боґарта.

Harry's New York Bar. Джерело: independent.co.uk

5. Нащо пити складно, якщо можна пити просто?

Хіпі. Джерело: independent.co.uk

Після відміни сухого закону в 1933 році настає коктейльний декаданс. Більшість відомих якісних дистилерій у США було знищено. Щоб відновити виробництво смачних і складних напоїв, потрібен час. Нестачу віскі, джину, рому з часом заповнює водка: це швидко і просто. У 60–х на зміну приходить рух хіпі, в моді наркотики і фестивалі, а культура елегантних барменів і кришталевих склянок відходить на другий план.

6. Нам не пощастило, але ми молодці

У цій точці коктейльного занепаду світ лібералізується і відкриває кордони. Тоді в Україні через комунізм, дефіцит, відсутність імпорту всі пʼють дуже прості і зрозумілі напої, а змішування сприймається як спроба замаскувати неякісний алкоголь. Технології складної дистиляції були майже недоступні в Союзі. А в ранніх 2000-х бари — це радше дискотеки, де виникають коктейлі на кшталт «Їжака», «Блакитної лагуни» і «Текіли санрайз».

Лише після розпаду СРСР українські бартендери нарешті наздоганяють світові тренди і практики, відкриваються нові формати закладів, проводяться змагання і фестивалі. Унікально сьогодні те, що бари стали місцем для збору донатів Силам оборони. Десятки закладів щотижня проводять благодійні гести з публічними людьми (гест — це формат вечора, коли за баром бармен чи барледі з іншого закладу або відома людина, яка пригощає гостей).

Сьогодні знайти хороший бар із класичними коктейлями, які готували ще двісті років тому в Новій Англії чи в Парижі часів Фіцджеральда, можна майже в кожному великому місті України. У ці бари сьогодні приходять українські митці на келих свого улюбленого French 75. Але не ним єдиним. Тепер в наших барах можна випити напій на традиційних українських інгредієнтах: калині, буряку, щавлю. 

Слово «коктейль» нарешті позбувається негативної конотації, формується культура споживання, смаку та відповідальних стосунків з алкоголем. Принаймні ми на це сподіваємось.

авторка продюсерка подкастів
Вікторія Лавриненко

15 фестивалів, які відбудуться у вересні

авторка Софія Богуславець - 04.09.2024 в Події

Добірка фестивалів і культурних подій, які відбудуться у вересні в різних містах України, зокрема: у Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Житомирі, Ужгороді, Чернівцях і Дніпрі. Серед них — книжкові й довколалітературні фестивалі, театральні перформанси, опера та балетні постановки, покази короткометражних фільмів та анімації, лекції про мистецтво й правові ініціативи, що сприяють поширенню культури, та заходи про популярну азійську культуру. 

Оксамитовий сезон в Одеській опері

Оксамитовий сезон в Одеській опері

Одеса, Одеський національний академічний театр опери та балету (Одеська національна опера)
Тривалість події: з 24 серпня до 15 вересня

Дев’ятий міжнародний фестиваль опери та балету, що стартував до Дня Незалежності України.

Тема заходів 2024 року — єднання між культурними діячами й діячками та охочими познайомитися з українським мистецтвом ближче через постановки, а також тематичні заходи. Наприклад, Відкритий День Балету 14 вересня розповість про залаштунки процесу створення вистав.

У програмі подій як світова класика, наприклад, «Жизель» художниці-постановниці Наталії Бевзенко-Зінкіної, так і переосмислені в іншому виді мистецтва твори української літератури — опера за мотивами творчості Тараса Шевченка «Катерина» на лібрето Олександра Родіна. 

Більше на сайті, інстаграмі і фейсбуці.

фестиваль анімації Лінолеум

LINOLEUM 2024. PLAYGROUNDS

Київ, UNIT.City
Тривалість події: з 4 до 8 вересня

Один із найбільших в Україні фестивалів анімації та медіамистецтва, який через тематичні покази та лекції знайомить усіх охочих ближче з цим мистецтвом. 

Тема фестивалю 2024 — поле гри та теорія ігор. Ідеться про віртуальний простір як актуальну тему нашої реальності, адже ігри спершу сприймалися як спосіб зазирнути до інших фантастичних світів. Згодом — це і звичний спосіб сучасного життя, а ще ігровий досвід часто вводять у навчання й керування бойовими дронами.

Кожного року, і зокрема цього разу, у межах 5 блоків конкурсних, позаконкурсних програм, спеціальних показів, секції відеоарту й експериментальної анімації, програми для дітей і підлітків можна буде побачити понад 250 сучасних короткометражних анімаційних фільмів — українських та світових.

Ознайомитися з концепцією фестивалю на сайті.

Сторінки фестивалю в інстаграмі і фейсбуці.

KyivBookFest 2024

Київ, Pochayna Event Hall
Тривалість події: з 5 до 8 вересня

Фестиваль, що відбувається вдруге та поєднує форум книжкової галузі і книжковий ярмарок. Це змога поспілкуватися з представниками видавничої сфери, знайти для себе нові цікаві видання чи знайомства, а також відвідати довколалітературні події.

Цьогоріч мета фестивалю — зібрати необхідну суму на оновлення бібліотечних фондів військових навчальних закладів.

У програмі фестивалю — панельні лекції і дискусії. Так, наприклад, говоритимуть про твори жанру фентезі, про перевидання української класики та про тік-ток як платформу для формування трендів книжкового ринку. Також серед подій літературні презентації, автограф-сесії, дитяча програма, у межах якої можна буде відвідати майстер-клас від автора просвітницького проєкту про відомих українців «Знай наших» Юрія Журавля. Окрім тематичних подій, відбудуться ще музичні виступи. 

Сайт події, а також інстаграм і фейсбук.

міжнародний поетичний фестиваль Меридіан Черновіц

XV Міжнародний поетичний фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ

Чернівці, Літературний целанівський центр, Зал «Медіа» готелю Central Magnat Cinema РК «Бартка», Культурно-мистецький центр імені Івана Миколайчука
Тривалість події: з 6 до 8 вересня

Щорічна подія, у центрі котрої — Чернівці як літературний осередок зі своєю тяглістю, культурною та історичною традицією ХVIII — ХІХ століть. Саме через літературу відбувається своєрідний діалог між локальним середовищем і мистецтвом усієї країни, між українськими сучасними поетами і зарубіжними.

На події запрошують світових митців для участі в читаннях — це, наприклад, Ульф Штольтерфот, Урсула Крехель із Німеччини, Роберт Проссер із Австрії, Юрґ Галтер зі Швейцарії. 

А також можна відвідати тематичні дискусії, зокрема про літературу і війну за участі Йосифа Зісельса, чи презентації, зокрема книжки Остапа Сливинського «Словник війни», збірки «Дорога життя» Оксани Рубаняк. Деякі події транслюватимуться онлайн у соцмережах чи ютубі фестивалю.

Ознайомитися з програмою фестивалю. Сторінки події в інстаграмі, фейсбуці та ютубі.

фестиваль Покоління в Дніпрі

Покоління

Дніпро, Лавина
Тривалість: з 6 до 8 вересня

Подія до дня міста Дніпра. 

Тематично благодійний фестиваль присвячений поколінню 90-х і 2000-х, проте об’єднує навколо себе людей різного віку та з різними музичними вподобаннями. Реалізовують естетику часу через композиції і виступи.

У програмі: українськомовні та англомовні гіти від запрошених DJ, концерти від запрошених зірок Руслани та Павла Зіброва.

Про концепцію фестивалю на сайті. А більше про програму подій в інстаграмі.

фестиваль Протасів Яр 4 день

Четвертий день фестивалю «Протасів Яр»

Київ, галявина на Протасовому Яру
Тривалість події: протягом дня 7 вересня

Це подія-пам’ять про українського активіста Романа Ратушного, яка через культурно-мистецькі події продовжує ініціативу засновника — збереження заказника «Протасів Яр». Фестиваль триває кілька днів протягом року й перетворився на простір сучасного і традиційного мистецтва, історії України, правозахисних ініціатив. 

Цьогоріч гасло події — «Ніколи нічого не бійтеся», а фокус-тема — «Повернення свого». У центрі фестивалю — заклик не боятися говорити, звертатися до власного: йдеться не тільки про географічні кордони, про ініціативу подій за збереження заказника, а й про духовну настанову щодо українського — пізнавати своє через мистецтво і дію. 

На подіях можна взяти участь у тематичних публічних розмовах чи дискусіях про культуру та літературу, про деколонізацію та активістські діяльності в Україні. На майстер-класах дорослі й діти більше дізнаються про традиційні види мистецтва і самостійно зроблять виріб у старовинній техніці.

Більше на сайті фестивалю, а також у соцмережах інстаграм і фейсбук.

Фестиваль Монологи над Ужем

5-й міжнародний театральний фестиваль моновистав «Монологи над Ужем»

Ужгород, Закарпатський обласний музично-драматичний театр (Мала Сцена), Закарпатський академічний обласний театр ляльок «Бавка»
Тривалість події: з 10 до 15 вересня

Фестиваль присвячений театру, а зокрема жанру моновистави — це п’єси, дія яких розгортається навколо одного чи двох персонажів і найчастіше розкриває не зовнішні, а саме внутрішні переживання.

Цьогоріч у межах фестивалю відвідувачі зможуть побачити як постановки з репертуарів різних театрів, так і прем’єрні вистави. Наприклад, у програмі — майже документальна оповідь про саперку Надю «Обережно, міна» від Київського театру Лесі Українки у виконанні Ірини Дорошевської (режисер Ігор Білиць). А також прем’єра «Бо я і є Україна» про історію біженки від Миколаївського театру (режисер Артем Свистун).

Сторінка та програма подій фестивалю у фейсбуці.

Харків. Нерелокована культура

Харків: (не)релокована культура

Івано-Франківськ, приміщення Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка; Академічного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки; Обласної філармонії імені Іри Маланюк; Мистецької галереї «Ваґабундо»
Тривалість події: з 12 до 15 вересня

Кроссекторальний проєкт-фестиваль, у межах якого відвідувачі зможуть дізнатися більше про місто Харків через культуру, а саме — його інституції і діячів.

Сьогодні це місто, де на державному рівні заборонені масові заходи у приміщеннях театрів, філармоніях, бібліотеках і музеях. Тож проєкт, який реалізується в Івано-Франківську, — це створення майданчика, завдяки якому можна розповісти саме про мистецький Харків, релокація всіх творчих напрацювань міста.

У межах фестивалю відбудуться театральні покази, панельні дискусії, а також відкриття виставок і музичні концерти від харківських митців і мисткинь. Проєкт організовує Національна спілка театральних діячів України за підтримки Українського культурного фонду.

Ознайомитися з програмою фестивалю на сайті, а також у соцмережах інстаграм і фейсбук.

Міжнародний фестиваль короткометражних фільмів Київ 2024

13-й Київський міжнародний фестиваль короткометражних фільмів / Kyiv International Short Film Festival (KISFF)

Київ, кінотеатри Kino24, «Жовтень»
Тривалість події: з 12 до 18 вересня

Це майданчик для представлення й популяризації українських і світових короткометражних стрічок. Увага до такого формату невипадкова, адже часто короткий метр поєднує в собі спробу експерименту й актуальність — саме це й розкриває фестиваль через свої програми.

Відвідувачам пропонують до ознайомлення конкурсну програму, у межах якої можна переглянути світові та українські роботи, спеціальну програму з експериментальними стрічками, формат Extrashort та фільми, що перевідкривають ту чи ту культуру, країну. Також організовують програму кінопоказів для дітей і підлітків.

Детальніше про фестиваль на сайті та в соцмережах інстаграм і фейсбук.

Yumi Fest 2024

Київ, Центр культури і дозвілля КНУБА
Тривалість події: протягом 14 вересня

Фестиваль популярної азійської культури. Це подія для тих, хто хоче поділитися своєю творчістю, зокрема тематичними артами, і для тих, хто хоче більше дізнатися про тему, наприклад, через дослідження особливостей косплею або музичні виступи.

У програмі фестивалю: знайомство з українськими митцями, танцювальні виступи у форматі K-pop cover dance від молодих спільнот, майстер-класи від запрошених гостей, а також ярмарок мерчу.

Ознайомитися з концепцією на сайті. Сторінка події в інстаграмі.

Coffee, Books & Vintage

Coffee, Books & Vintage # 5

Львів, !FESTrepublic
Тривалість події: з 14 до 15 вересня

Фестиваль проходить уже вп’яте, і традиційно це про каву, довколакнижкові події, на яких будуть присутні видавці, та про вінтажні речі, які асоціюються із затишком, — саме до відповідного напою чи тексту.

В основі кожного заходу збір для бібліотек, котрі розташовуються у прифронтових зонах.

Окрім книжкового ярмарку і ринку кави та вінтажних речей, на фестивалі відбудуться події stand-up блоку, а у програму включений також дитячий простір.

Детальніше в інстаграмі і фейсбуці.

Книжковий форум в Житомирі

ІІ Книжковий форум «Відсіч. Без барʼєрів»

Житомир
Тривалість події: з 20 до 22 вересня

Довколакнижкова подія від Літературного марафону «Відсіч». Фестиваль-форум залучає всіх, дорослих і дітей, хто цікавиться культурою, та пропонує інклюзивний майданчик для охочих поговорити та послухати про літературу.

У межах заходу можна відвідати зустрічі з видавцями, українськими авторами й авторками наприклад, це розмова з письменницею Анастасією Левковою про її кримський роман «За Перекопом є земля» або з письменником Ніком Лисицьким про фентезі за українською міфологією «Кий і морозна орда».

Також під час форуму проведуть конкурс літературних творів.

Сторінки події в інстаграмі і фейсбуці.

Фестиваль Книжкова країна на ВДНГ

Книжкова країна

Київ, ВДНГ
Тривалість події: з 26 до 29 вересня

Книжковий фестиваль, який збирається вже вдруге, — перша подія відбулася навесні 2024 року.

Усі охочі зможуть відвідати книжковий ярмарок, тематичні розмови і зустрічі не тільки з письменниками й письменницями, а й з культурними діячами, митцями і мисткинями. Наприклад, у межах фестивалю відбудеться подія з театральним режисером Давидом Петросяном, який розповість про вплив книжок на професію, або майстер-клас про те, як писати горор, від авторів і редакторів горор-спільноти «Бабай».

Окрема подія на фестивалі — перформанс «Наші двадцяті. Слово. Музика» від акторів театру й кіно, мистецтвознавців та музикантів. Через музику і літературу відвідувачі познайомляться з творчістю провідних культурних діячів і діячок 20-х років ХХ століття.

Про подію на сайті та на сторінках в інстаграмі і фейсбуці.

TRANSLATORIUM/Транслаторіум перекладацький фестиваль

VIІ Літературно-перекладацький фестиваль TRANSLATORIUM

Хмельницький
Тривалість події: з 27 до 29 вересня

ГО TRANSLATORIUM сформувала навколо себе спільноту перекладачів і перекладачок та організовує мистецькі резиденції і події, що пов’язані з перекладом як одним зі способів формувати культуру. Це стало основою для фестивалю — події, що досліджують переклад у різних його культурно-мистецьких і літературних проявах.

Цьогорічне гасло — «Переклад як спосіб пам’ятати». Переклад — це завжди про транслювання тих чи тих сенсів, їх оживлення і, як наслідок, спроба зафіксувати й відтворити їх знову, оновити і запам’ятати.

Щорічно подія відбувається до Міжнародного дня перекладу (наприкінці вересня). На фестивалі можна відвідати розмови й лекції, пов’язані з темою, читання й книжкові презентації та зустрічі з перекладачами і перекладачками. У програмі також музичні концерти. 

Детальніше на сайті, в інстаграмі і фейсбуці.

Barometer / BRMTR

Київ, КВЦ «ПАРКОВИЙ»
Тривалість події: з 28 до 29 вересня

Фестиваль барної культури, який об’єднує професіоналів та охочих дізнатися про барну індустрію і мистецтво міксології. Події відбуваються з 2016 року.

Тема Barometer 2024 Humans. Раніше, у 2021 році фестиваль уже розмірковував на тему людей в індустрії, а цього разу досліджує фундаментальніше значення «людства». Це про те, як співпрацювати і єднатися, про те, як своїми вчинками і працею вдосконалюватися самому і допомагати іншим на шляху.

Програма фестивалю освітня: у межах подій відвідувачі більше дізнаються про історію коктейлів, особливості приготування тих чи тих напоїв та їх подачу, а також про саму індустрію і про бренди. Можна взяти участь і в дегустації.

Більше про подію на сайті та в інстаграмі.