Тенета колективної самотности: рецензія на книгу «Перехід» Юлії Баткіліної

Вибір, єдність, пошук себе — такі слова в останні роки дуже часто лунають у нашому інформаційному просторі. Час великих суспільних криз і трагедій повертає нас до самих себе, аби врешті ми могли обрати, хто ми і який наш шлях. Не оминає цих питань і наша література, яка, попри весь біль реальности, щоразу розправляє  крила безліччю нових книжок, що знаходять свій шлях до читацьких сердець. Одним із яскравих прикладів таких книжок є «Перехід» Юлії Баткіліної, що вийшов у 2023 році.

Юлія Баткіліна — авторка з Харкова, учасниця місцевого літературного об’єднання «Networчі». У її доробку — близько десятка прозових та поетичних книжок. Кожна з них досліджує людські взаємини, які можуть тримати нас на хвилі спокою та гармонії, а можуть вибухнути, наче вулкан.

«Перехід» — це історія саме про такі «вулкани». Усередині кожного героя чи героїні повісти вирує накопичена магма власного болю й травм, які намагаються вибратися на волю, залишивши по собі тільки деструкцію, самий лиш порожній простір. Ці герої намагаються віднайти місце спокою, аби кипуча лавина болю всередині перетворилася на тиху гавань. Шлях до самопорятунку приводить їх до місця збору таких самих заплутаних у хаосі, втомлених і по-своєму самотніх людей. 

Героїв об’єднує мовний клуб, створений після початку війни на сході України (згодом події тексту різко переносять нас у час після повномасштабного вторгнення). Кілька чоловіків і жінок спільно вивчають українську мову в зросійщеному місті, разом із тим утворюючи спільний простір колективної самотности.

Доповненням до повісти «Перехід» у виданні подано оповідання «Катя, її скандал, і нарешті — кава», у якому головна героїня опиняється на перехресті: криза в кар’єрі та невизначеність у стосунках із рідними змушують головну героїню поставити все на павзу, перезавантажитися, яко комп’ютер, і змінити життя (зокрема, почати новий етап у стосунках із коханим Женею, відданим і надійним чоловіком, який в усьому її підтримує). І саме тематика переходу й змін є ключовою для цього оповідання.

Серед охочих перейти на українську героїв «Переходу» є Уляна — керівниця гуртка, жінка з втраченою «тожсамістю». Чоловік Уляни, В’ячеслав, без упину транслює і напряму озвучує патріархальні наративи, охрещуючи себе головною фінансовою машиною в родинному колі. Їхня донька — Маша — перебуває на порозі дорослого життя, що стає джерелом нескінченних конфліктів з батьком. І протистояння цих двох дзеркальних его витісняє з простору сімейних стосунків Уляну: домашнє життя жінки обмежується куховарством та прибиранням. Її суб’єктність і підсвідоме бажання бути почутою не мають реалізації. Вона опиняється в тенетах самотности.

Уляна залишилася сама. Переживати своє ганебне «вобще», зіпсутий ранок і бажання кудись подітися з цього дому.

Микола — персонаж, що носить у собі таємниці. Він ніби волонтер, але інші героїні вважають його підозрілим, навіть злочинцем. Непевність інших учасників гуртка щодо Миколи корелює з його суржикованим мовленням — непевним, завмерлим на стадії переходу. Та лиш Уляна відчуває безпеку поряд із ним. І поволі спільний гуртковий простір зближує їх, даючи початок новій романтичній історії. Формально, з точки зору Уляни, це була зрада чоловіку. Фактично ж — вона кидає В’ячеслава й починає власний шлях (цей «перехід» цілком суголосний мовному).

Любка — літня жінка, що має сина-військовослужбовця, з яким мала конфлікт через його обраницю. Втомлена, але, незважаючи ні на що, віддана матір. Ладна хапатися за будь-яку роботу, аби втриматися на плаву й зберегти тепло та надію в собі. Вона звикла боротися. Її боротьбою можна вважати й патріотизм, бажання говорити українською та не втрачати власну ідентичність. Серед учасників мовного клубу вона завжди була особливо активною та наполегливою.

Сашко й Тоня — персонажі, яких можна сприймати двояко. Це національно свідоме подружжя, яке обрало шлях повсюди бути українськомовним. Так вони виховують і своїх дітей, яким вмикають лише мультфільми українською. Шукають няню, яка б розмовляла з ними рідною мовою. Текст дає натяки, що такою може стати Любка, адже Сашко в одному з епізодів пропонує їй стати нянею. Та є й інший бік медалі — Тоня перебуває в декреті. Вона не отримує такої можливости самореалізуватися, як її чоловік. Він позиціонує себе головним, що знову дає великий поштовх для конфлікту. Історія Уляни й Тоні — добрий простір для ґендерних студій, які дозволяють міркувати про роль жінки в сучасному суспільстві, про її кар’єрні можливості.

Ліза — дівчина, заплутана в тенетах конфліктів із власними мамою та бабусею. І з цих тенет поступово витворюється хаос вигадок, взаємозвинувачень і маніпуляцій, у якому вони зрештою опиняються. Мати переслідують колектори за борги, і донька вирішує взяти за це відповідальність на себе. Бабуся має маргінальну, отруєну пропагандою свідомість і повсякчас дорікає онучці за проукраїнську позицію. Ліза відчайдушно шукає порятунку: чи то тілесно (через зустрічі й постійні сексуальні зв’язки з хлопцем, на ім’я Олег), чи то ментально, через практикування мови на гуртку намагаючись вирватися з остогидлої шкаралупи свого буття.

У цій книжці перейти на українську мову означає ще й перейти на іншу сходинку життя, бути з тими, хто тебе насправді любить. Персонажів із кола сім’ї головних героїв та інших містян у тексті зображено російськомовними, а діалогізм української та російської у повісті суголосний діалогізму ідей. Наче вислів «говорити різними мовами» перейшов із метафоричної площини в іронічно-реалістичну.

Мова неодмінно пов’язана з голосом. Голос часто стає маркером душевного стану — бадьорого та життєствердного чи навпаки — сумного й зневіреного. І в цьому тексті звучать різні голоси: «м’які», що набувають «твердості ножиць», хрипкі, слабкі. Хрипкість почасти спровокована тягарем безладного часопростору суспільних і особистих криз, який немовби здушує людину й забирає силу її голосу. В деяких епізодах герої прислухаються, чи не заслаб голос у рідних. Такий знайомий нам тепер мотив — почути, аби переконатися, що все добре.

Момент «переходу» й розламу є шансом на переосмислення, скидання масок і личин, а за тим — і переродження. Межовий стан, який дозволяє зробити переоцінку цінностей і врешті зрозуміти,  хто ти. Практика екзистенціалізму — очевидна.

«Перехід» — це приклад нового міського тексту, в якому описано динамічний простір Харкова. Основні локації — багатоповерхівки, а також магазини, ресторани, клуби, офіси. Це місця, де повсякчас опиняються наші герої, як і зазвичай люди в містах. Хаос мегаполіса загортає людину в кокон, накидає зашкарублу шкіру — із них вона відчайдушно намагається вибратися. Герої хапаються за тепло дотиків, усмішок, кави. Певно, вже можна навіть виокремлювати цілий напрям, присвячений цьому напою в мистецтві. Чашечка кавусі — це альтернативне джерело тепла та енергії (звісно, якщо споживати в міру), спосіб відчути себе оновлено. Не оминають миті для кавування й герої — чи то для розрядки, як Катя («Катя, її скандал, і нарешті — кава»), чи то щоб відчути себе зовсім по-новому, як Любка («Перехід»).

Любці було тепло і кавово, вона почувалася красивою, зігрітою, заможною — кави собі купила.

У сучасній українській прозі особлива увага спрямована на тілесність. Тіло — це вмістилище наших бажань. Екзальтацію потягу не можна нічим стримати: як-от у романі «Катананхе» Софії Андрухович герої не витримують натиску нестримного бажання, щось витіснене таки знаходить вихід назовні, і посеред природного часопростору відбувається звірячо-пристрасна сцена сексу. Схожа сцена відбувається й між героями оповідання Баткіліної Катею і її чоловіком Женею (щоправда, не на природі, а у квартирі). Крім цього, в тексті секс часом стає то трансом для самозабуття, то звичкою для «приземлення». Хтось для таких цілей у міському хаосі використовує алкоголь чи сигарети. Але для героїні «Переходу» Лізи це — секс. 

Хтось п’є, щоб усе забути. Хтось курить чи грає. Ліза займалася сексом із Олегом.

У романі «Вегетаріанка» цьогорічної нобелівської лауреатки Хан Канг фігурує умовне відкидання людської тілесности, коли героїня імітує рослину. Юлія Баткіліна ніби обирає середню позицію між тілесністю в «Катананхе» та «Вегетаріанці». Герої не готові до відмови від власної тілесности. Вони відчувають замкненість у цій земній оболонці, шукають іншу людину для своєрідної терапії дотиками, обіймами чи поцілунками. При цьому вони не впадають в екзальтацію власної сексуальности, не переходять у стан абсолютної неконтрольованости. Авторка використовує додаткове символічне зображення тіла як маркера внутрішнього неспокою. «Залізна рука города» втомлює, зношує наші тіла, лишає великі сині кола під очима. Тіла всотують у себе хаос буднів, як губки, а потім дають про це знати хворобами чи слабкостями.

Тіла — це ще й символ кордонів нашого «я». З досвідом війни українці як ніхто почали розуміти, що кордон — не просто слово чи оборонна споруда від ворога. Це захист цілого життя, своєї «тожсамости». Та Юлія Баткіліна показує інший край особистих кордонів. Коли людина надміру ховає себе в самій собі, то починає втрачати власну вітальну енергію, стає «здушеним криком». Вихід із цього стану конче вимагає переходу на нові етапи, сприйняття розламів і руху вперед.

Бажання говорити українською в зросійщеному місті, боронити свої мовні права суголосне захисту свого власного «я». Герої ніби намагаються вберегти свою ідентичність посеред відлунь нерозуміння та пропаганди. Поступово це стає масштабнішим. Війна та її пекучі загрози вриваються в простір тексту.

Воєнних дій у книзі немає, та ми відчуваємо її через згадки про сина Любки, який пішов воювати добровольцем, отримав поранення і лікувався в шпиталі, через волонтерство чи мимохідь згаданий блакитно-жовтий наплічник. Потім просто згадки переходять у певну динаміку, коли герої опиняються на вокзалі задля вимушеного виїзду. В оповіданні «Катя, її скандал і нарешті — кава» війна вже стає болісно-звичною частиною життя через блекаути й виття сирен (от цим протяжним і дражливим звуком і є голос війни).

Перехід — це шанс на щастя. У фіналі тексту герої опиняються на вокзалі, ніби на порозі нового переходу до чогось нового. Виникає віра, що шанс на збереження власної цілісности й солодке щастя таки неодмінно є. Юлія Баткіліна не залишає свої тексти без світлого промінчика у фіналі. «Перехід» завершується символічною фразою Миколи «Ми ж переможемо». І наступні кроки й переходи мають вести лише до цього.