Гнучкість та змінність: який досвід Одеський художній музей передає колегам

Українські музеї, галереї та артпростори вже тривалий час адаптуються до роботи з аудиторією в сучасних умовах: активно ведуть соцмережі, створюють онлайн-екскурсії, повсякчас змінюють експозиції, роблять свій мерч або співпрацюють для цього з брендами. В умовах широкомасштабної війни до попередніх викликів додаються ще й постійні небезпеки обстрілів, які змушують прибрати колекції у сховища, тобто фактично зупиняти постійні експозиції. Найшвидше до нових складних обставин адаптувалися ті інституції, які впроваджували значні зміни у свою роботу в попередні роки. Зокрема галерея «Ізоляція», Харківський літературний музей, Мистецький Арсенал та Одеський національний художній музей, які, окрім власної діяльності, допомагають оновлюватися й іншим культурним установам, які поки мають менше досвіду «перебудови». 

Така співпраця стала можлива завдяки програмі «Спадщина. Простір для роботи», метою якої є підтримка менших культурних осередків більшими та обмін між ними досвідом в умовах війни. Кожна з чотирьох установ допомагає із реалізацією проєктів кільком регіональним інституціям за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну». Програма ставить собі за мету ефективніше переосмислення місцевих культурних ресурсів завдяки новій оптиці, методам, способам експозиції та роботі з громадою. Ключовими темами «перевтілень» стали деколонізація та меморіалізація.

Так, Одеський художній музей працював над проєктами чотирьох культурних установ, серед яких є й виставка «Зміїний: острів, що боронять боги» в Одеському археологічному музеї. 

Здавалось би, ментора у цій співпраці встановити не так просто, бо археологічний музей Одеси — найстаріший в Україні, наступного року святкуватиме свій 200-літній ювілей. Окрім довгої інституційної історії, він також має найбільші колекції археологічних джерел історії Північного Причорноморʼя, а ще єдині в країні артефакти зі Стародавнього Єгипту. Проте музей є водночас і науково-дослідним інститутом Національної Академії Наук України, тому його робота зазвичай зосереджувалася не на взаємодії з відвідувачами, а на збереженні та дослідженні памʼяток. 

Так, попередні тематичні виставки були ще у 2013 році, з того часу діяла лише постійна експозиція, а від початку повномасштабного вторгнення археологічний музей узагалі був зачинений, бо колекція перебуває у сховищі, а будівля була пошкоджена 20 липня 2023 року внаслідок російських обстрілів.

Тоді як Одеський художній музей, особливо від початку роботи під керівництвом художника Олександра Ройтбурда у 2018–2021 роках, відомий частими змінами своїх експозицій. Активною установа є і сьогодні, в умовах широкомасштабної війни, попри захованість основної колекції та часткові руйнування фасаду будівлі після російських обстрілів Одеси 20 липня та 5 листопада 2023 року. 

Станом на зараз музей постійно працює, але в режимі виставкового центру, коли у його залах одночасно діють 3–4 виставки: сучасних митців; українських художників та художниць минулого століття, яких варто перевідкрити; експозиції, які осмислюють війну; та проєкти закордонних авторів та авторок, що стосуються Одеси та України в цілому.

Наприклад, майже всю осінь, до 24 листопада 2024 року триватиме виставка «Архіви в часи» канадської художниці Кендіс Фрізен. Експозиція сконцентрована на дослідженні будівлі музею, а деревʼяні інсталяції нагадують водночас конструкції, що утримували стіни архіву ще у 1990-ті, та ті, які зараз захищають споруду від обстрілів.

Таким чином у цій співпраці Одеський художній музей став інституцією, яка має чималий експозиційний досвід, зокрема із різними видами візуальних мистецтв: живописом, фотографією, перформансами, інсталяціями. А археологічний музей — установою, яка прагне певного оновлення та можливості розповісти історію в новий для себе спосіб.

Врешті виставка «Зміїний: острів, що боронять боги» — це оповідь про територію від античних часів до сучасності, складена в незвичний для археологічних експозицій спосіб. На сусідніх стендах розташовані артефакти, яким кілька тисяч років, та сучасна марка Укрпошти із військовим, який вказує напрямок руху російському військовому кораблю. А на стінах — зображення Ахілла та міфологічні сюжети, планшети із 3D-моделями памʼяток, які знаходяться зараз у сховищі, фотографії острова після його звільнення та проєктовані кадри з археологічних експедицій музею довкола Зміїного.

У центрі виставки — вибудова довкола території нового міфу, який уже зафіксований в українській масовій культурі і в якому місце богів-захисників зайняли військові. Проте також ця експозиція і про маркування простору як «нашого», який ми досліджуємо, захищаємо та на якому конструюємо власну міфологію, памʼятаючи про ту, у яку острів вписаний уже кілька тисячоліть.

Окрім співпраці з іншими культурними інституціями та підготовкою виставок українських і закордонних митців, Одеський художній музей сьогодні ще й рефлексує власну історію. Цьогоріч установі виповнюється 125 років, тому з 10 серпня постійна експозиція — «Музейна історія» — розповідає про етапи роботи музею та паралелі, які між ними можна віднайти. Основою виставки стали фотонегативи першої половини XX століття, переважно 1920-х — 1930-х років, зроблені працівниками музею, на яких зафіксовані картини з експозицій тих часів, співробітники та загалом робочі будні інституції. А побудована виставкова історія на зіставленні двох директорів-художників, керівництво яких припало на революційні часи і за яких із музеєм ставалися не менш революційні зміни: Цві Емського-Могилевського (1924–1937) та Олександра Ройтбурда (2018–2021). 

Вихідною точкою цього порівняння був динамізм, якого набували експозиції у часи керівництва обох директорів. А візуальним стартом була оця фотографія, на якій Емський-Могилевський та Михайло Костанді, син попереднього директора музею Киріака Костанді, слідкують за монтажем картин. Для працівників та працівниць музею цей сюжет ледь не один в один нагадує процес формування експозиції 2021 року «XX–XXI: від двадцятих до двадцятих», яким керував уже Олександр Ройтбурд.

Крім жаги до змін, обох директорів поєднує керування музеєм у часи, коли поставала необхідність реформувати сам музей та його наративи, аби вони лишалися актуальними. У 1920-х Емський-Могилевський, власне, перебудував інституцію наново: з досить елітарного Міського музею витончених мистецтв на заклад, відкритий для народних мас. Крім того, він поповнив фонди музею сотнями нових картин: часом завдяки знайомствам із художниками, а інколи — шляхом експропріації приватних колекцій. Проте цей рух до ширшої аудиторії відбувався синхронно із поширенням радянської пропаганди через експозиції. І хоча політична ідентичність Емського-Могилевського була доволі незрозуміла, його звинувачували у нелояльності радянській владі, за що врешті і розстріляли у 1937 році, саме він побудував музей як успішну частину ідеологічного апарату.

До певної міри парадоксально, що такий схожий на нього у керівничому аспекті Олександр Ройтбурд, навпаки, був тим, хто змінив тривкий наратив музею «великоросійської» історії мистецтв, побудованої на ідеї еволюції від академізму через реалізм до соцреалізму. Зокрема, змінив його в комунікації з відвідувачами, кількість яких від цього тільки побільшала. Він так само поповнював музейні фонди завдяки чималому колу знайомств, а згодом — грошима з депутатського фонду, створив клуб меценатів серед бізнесу, який хоче підтримати інституцію. А от експропріація за часів Ройтбурда, звісно ж, уже не є практикою, а стає приводом замислитися, що робити музею, якщо нащадки власників колекцій звернуться до них із запитом забрати примусово вилучену за радянських часів картину.

Цією виставкою Одеський художній музей пропонує спосіб, як можна конструктивно говорити про радянське минуле, яке нікуди не зникне, якщо пробувати його викреслити. Та врешті ця перспектива експозиції не була б такою продуктивною, якби Олександр Ройтбурд був ще подібніший до Цві Емського-Могилевського, ніж воно було насправді.

Одеський художній музей за часів Олександра Ройтбурда не лише втілив у життя масштабну деколонізацію експозиції, а ще й отримав статус національного, а також одним із перших почав випускати свої колекції за межі виставкових залів. Мова йде про мерч, завдяки якому відвідувачі та відвідувачки почуватимуться співпричетними до самого музею та його експозицій. Так, в інституції зʼявлятимуться нові й нові амбасадори, які разом із шопером, хусткою або значком обиратимуть поширювати її цінності. 

Спочатку музей співпрацював з українськими брендами, які допомагали йому переносити мистецтво на одяг, аксесуари та предмети декору. Напевне, найвідомішими та одними з перших взаємодій стали спільна колекції хусток із брендом Oliz та серія картин по номерах разом із Orner. Ці вироби і зараз можна знайти у крамниці музею.

Крім того, інституція не один раз співпрацювала з художником Олександром Греховим, відомим як автор виставки «Квантовий стрибок Шевченка», що експонувалася на станціях київського метро. Разом із ним музей випустив колекцію мерчу, присвячену Олександру Ройтбурду, на знак підтримки, коли його намагалися усунути з посади директора. А також уже в період широкомасштабної війни художник створив серію We’ll be back, що символізувала обовʼязкове повернення колекції, яку вивезли в безпечне місце, у стіни музею.

Сьогодні взаємодія українських музеїв та брендів стає вже сталою практикою та співпрацею, від якої кожен тільки виграє. Культурні установи отримують красивий мерч, який приверне увагу відвідувачів та відвідувачок до їхніх колекцій, а бренди — статус соціально відповідальної інституції, яка підтримує українське мистецтво та виробляє речі із певною «доданою вартістю» — сенсами. Крім того, у таких колабораціях часто можна не замислюватися щодо принтів, їх за дизайнерів бренду вже вигадали українські художники та художниці. 

А для музеїв це ще й спосіб, навпаки, повернути у свої стіни картини, яких зараз там не може бути. Вони знову зʼявляються в будівлі разом з амбасадорами та амбасадорками на їхніх шоперах, хустках, шкарпетках та пінах.