Модернізм в Україні 1900—1930 років: 5 видань, що допоможуть розібратися

Модернізм — інтернаціональний за своїм духом рух. Головною його особливістю є велике розмаїття течій та напрямів — усіляких «-ізмів»: футуризм, конструктивізм, супрематизм та інші. Водночас у пошуках нових форм і текстур модерністи нерідко використовували в своїх роботах локальні культурні елементи (наприклад, вишивку чи орнамент). Митці зверталися до традицій «примітивного», східного мистецтва і вводили їх у новий контекст. Свої прояви модернізм знайшов у живописі, скульптурі, архітектурі, сценографії, фотографії. 

Хоча певні течії модернізму виникають на території України наприкінці ХІХ століття, перші виставки (і концерти) художників тут з’являються тільки на початку ХХ ст. Наприклад, «Ланка» (1908) та «Кільце» (1914) у Києві, «Салони Іздебського» (1909—1911) в Одесі, Києві, Херсоні, футуристичний тур (1913—1914) у Харкові, Сімферополі, Одесі, Миколаєві, Києві. 

Після скасування політики українізації у 1931 році інтелектуальна еліта піддається чисткам — розстріл без судового розгляду або ж ув’язнення у виправно-трудових таборах. Мистецтво «формалістів» фактично було скасовано. 

У 1937—1939 роках у Державному українському музеї (сьогодні — Національний художній музей України) був сформований спеціальний секретний фонд (далі — спецфонд). Головним чином він складався з робіт «ворогів народу», «націоналістів» та «формалістів». Зокрема до цього списку входили відомі художники Михайло Бойчук, Олександр Богомазов, Олександра Екстер, Давид Бурлюк та багато інших. 

Із розпадом Радянського Союзу дослідницький інтерес до мистецтва модернізму України стрімко виріс. Вже у 1990—1991 роках у Музеї сучасного мистецтва, що в Загребі, проходила виставка «Український авангард 1910—1930» (Ukrajinska Avangarda 1910—1930) під кураторством Дмитра Горбачова. Зокрема там були представлені роботи митців Василя Єрмилова, Олександра Богомазова, Анатоля Петрицького. 

Відновлення інтересу до модернізму супроводжується і його міфологізацією. Наприклад, те саме поняття українського авангарду виникає за аналогією (а радше і на противагу) російському авангарду. Обидва поняття є досить вигідними насамперед для ринку, адже набагато легше продати роботу якогось маловідомого модерніста, подавши його як частину великого експерименту зі своєю історією та підкресленою інакшістю. Водночас будь-який національний (російський, український, польський, угорський) модернізм є парасольковим терміном. Словом, у такий спосіб інтернаціональне спрощується до національного.

У цьому матеріалі ми підготували перелік видань, які допоможуть детальніше познайомитися з мистецтвом модернізму в Україні та розібратися в його особливостях.

Передусім видання — каталог до однойменної виставки (In the Eye of the Storm. Modernism in Ukraine 1900’s — 1930’s), кураторами якої стали дослідники мистецтва Костянтин Акінша, Катя Денисова та Олена Кашуба-Вольвач. Виставка розпочалася восени 2022 року в музеї Тіссена-Борнеміси (Мадрид). Після цього проєкт експонувався у Музеї Людвіґа (Кельн), Королівських музеях красних мистецтв (Бельгія), а наразі — у Галереї Бельведер (Відень). «В епіцентрі бурі» — масштабна українська виставка і вперше з 2007 року присвячена модерністам.

Каталог «В епіцентрі бурі» є не просто доповненням до виставки, а радше її опорою: він був надрукований ще до її відкриття в Мадриді та містить репродукції зокрема й тих робіт, що не експонувалися у рамках проєкту: із кожною ітерацією виставки склад робіт постійно змінювався з технічних та інших причин. 

Автори каталогу прагнуть оповісти історію модерністичного мистецтва на території України від 1900 до 1930 року. Перші три розділи присвячені регіональним школам Києва, Харкова та Одеси. Відсутність у переліку, наприклад, Львова Денисова пояснює браком часу. В останній, четвертий розділ автори помістили статті про українську секцію радянського павільйону на XVI Венеційській бієнале (1928), про художників-емігрантів та спецфонд.

Книга Аліси Ложкіної є спробою представити цілісну художню традицію України у двох частинах — до розпаду СРСР та в часи незалежності. Власне, своє дослідження авторка розпочинає з модернізму: у перших двох розділах вона розглядає модерністичні течії (наприклад кверо- і кубофутуризм) та їхніх характерних представників, ураховуючи не лише історичний, а й політичний контекст. Авторка також приділяє увагу розвитку модернізму в західній частині України. Зокрема пише про такі міста, як Чернівці, Ужгород, Львів.

Ця робота розрахована на широке коло читачів і, як попереджає авторка у вступі, є суб’єктивним авторським поглядом. Однак цього року британське видавництво Thames&Hudson видало нову книгу Ложкіної «Мистецтво України» (The Art of Ukraine). Фактично вона є переробленою та розгорнутою варіацією «Перманентної революції». Як мінімум авторка розширила хронологічні рамки і завершує дослідження початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну.  

У своїх теоретичних текстах Казимир Малевич неодноразово наголошує на нетелеологічності (тобто без наперед заданої цілі) та неміметичності (відмові від наслідування образів з природи) авангардного мистецтва. Це нове революційне мистецтво, яке відмовляється від будь-яких функцій, і таким чином здатне пережити всі ідеології. 

2015 року до сторіччя «Чорного квадрату» історикині мистецтва Ольга Балашова і Тетяна Філевська спільно з «Культурним проєктом» запустили лекторій «Київські лекції Малевича. Реконструкція». 

Саме під час однієї з лекцій Філевська познайомилася з родичами Мар’яна Кропивницького, асистента Малевича при Дослідчому кабінеті Київського художнього інституту, де той викладав у 1929—1930 роках. Власне, з архіву Кропивницького і розпочалася робота над книгою «Казимир Малевич. Київський період 1928—1930».

У першій частині упорядниця виклала статті Малевича, присвячені авангардним напрямам, художній освіті і мистецтву як такому. Інші чотири частини містять переважно листи, протоколи і текстові версії виступів художника.  Наприкінці роботи є каталог вибраних робіт з виставки Малевича у Київській картинній галереї у 1930 році.

Для модернізму в Україні Олександра Екстер стала чи не головною провідницею експериментів, зокрема кубістів та футуристів. Власне, вона й була безпосередньою їхньою учасницею. Екстер регулярно виїжджала за кордон, була знайома з Пабло Пікассо, Умберто Боччоні, Жоржем Браком та іншими митцями. У Києві вона стала однією з організаторок перших авангардних виставок — «Ланка» (1908) і «Кільце» (1914). 

Першу і найбільшу частину своєї монографії Георгій Коваленко присвятив саме київському (найдовшому, тривалістю у 35 років) періоду творчості Екстер. Тож якщо Київ займає 6 розділів, то інші великі міста — Москва і Париж — всього по одному. 

Книгу 2021 року підготувало видавництво «Родовід» у рамках проєкту «Авангард Олександри Екстер: київський період». Презентація проходила як перформанс «EXTER.Live» у Мистецькому арсеналі під час виставки «Футуромарення».

Борис Косарев поряд із Василем Єрміловим — одна з центральних фігур модернізму в Харкові. Він був живописцем, фотографом, сценографом, графіком. У цьому виданні авторки досліджують не лише біографію митця, а й особливості розвитку харківського модернізму загалом: від живопису і графіки до театру і фотографії. 

2009 року Валентина Чечик та Тетяна Павлова видали у співавторстві монографію, також присвячену діяльності Косарева, — «Борис Косарев: від малярства до теа-кіно-фото». 

«Борис Косарев: Харківський модернізм 1915—1931» також є каталогом до однойменної виставки (Borys Kosarev: Modernist Kharkiv, 1915—1931), яка відбулася 2012 року в Українському музеї (Нью-Йорк), а пізніше — у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України (кураторка — Мирослава Мудрак). До експонування залучили 82 роботи Косарева на папері.