Місяць: Вересень 2024

2 вересня — день міста Лисичанська, що на Луганщині. 240 кілометрів від Харкова і 740 від Києва. Із липня 2022 року місто окуповане, однак історії про містян та їхню творчість потребують фіксації та переказів.
***

2020 рік, поміж бетонних стовпів та заліза під відбудованим після 2014 року містком, що з’єднує Лисичанськ та Сєвєродонецьк, у закапелку-кімнатці, якій ніби бракує однієї стіни, висить експозиція. І мова не про рандомні лишені випадковими незнайомцями графіті — на стіні, пофарбованій типовим синім кольором, яким зазвичай фарбують бильця на сходах та хрести на кладовищах, висять накопичені з 2014 року та змінені у форматі глітчарту світлини 10×15: закутки міста, силуети людей, будівель та дерев (глітчарт — «мистецтво помилки», форма візуального мистецтва, у якій виразними засобами є цифрові чи аналогові помилки, власне glitches). Візуалізовані збої у зв’язку, кислотні кольори, закреслені обличчя — «вади» доповнюють фотоісторії й передають емоційний стан загублености автора.

По сусідству розміщено колективну роботу, створену відвідувачами в стилі оголошень. Кожен з нас щось губив, хіба не так? Чи то ключі, гаманець або щось нематеріальне? Нашкрябані маркерами на білих аркушах паперу уздовж бетонної стіни, висять повідомлення, як на дошці оголошень, про пошук собаки на прізвисько Дружок, якогось кривенького вуйка, перспективи, дівчинки Насті, себе — усюди є й номери, куди звертатися в разі виявлення знахідки. «Алло, я за оголошенням…»    

Так, з експериментального варіанту виставки з лейтмотивом загублености та водночас з пошуком і надією віднайдення під на той момент цілим містком почалася історія «Гарелеї Неотодрешь» — проєкту, який і сам хотів стати містком у розвитку сучасного мистецтва в місті та регіоні й мав на меті налагодити комунікацію між митцями.

Про те, як виникла ідея проєкту, чому «гаРеЛея», як від нетривких виставок дійшли до створення друкованих матеріалів, а також про покинуті будівлі як невіддільну частину ландшафту, діяльність після повномасштабного вторгнення росії в Україну та місію збереження пам’яти розповідає засновник «Гарелеї Неотодрешь» Віталій Матухно.

З одного боку, станом на 2021 рік митці Луганщини мали потребу демонструвати свої роботи ще десь, крім соцмереж, де їх бачили здебільшого лиш друзі та знайомі. З іншого боку, було не до кінця сформоване міське та молодіжне середовище, відчувався брак мистецьких інституцій та виставкових майданчиків. У регіоні час від часу відбувалися точкові артпроєкти, однак попри те, що їх демонстрували на Сході, вони не завжди розповідали саме про Донбас.  

Водночас існували музеї та бібліотеки, про які відразу й згадувала влада, відповідаючи на запити проактивної молоді, проте в закладах, побачивши приклади робіт, усе ж відказували: «Це не мистецтво. Навіщо таке взагалі виставляти?» і, звісно, «Не будемо це демонструвати, бо воно занадто політичне та важке…». Досвід роботи з міською радою не надихав, так само і з муніципальними просторами, у яких у найкращих традиціях провінційних галерей нічого цікавого не відбувалося: застарілі підходи, у які зі своїм умовним саботажем не хотілося й влазити. Було розуміння, що ці місця — не зовсім для тебе. Звісно, їх потрібно було змінювати, але, зрештою, вони мали свою авдиторію та сталі підходи роботи, отож цей варіант відпадав. Треба було шукати щось інше. І «чимось іншим» стали покинуті будівлі. 

Проблема покинутих будівель ніяк не вирішувалася, хоча й не була табу, ба більше, молодь на них якраз-таки була зациклена, вони стали так само звичними об’єктами міського простору, як парки чи сквери. 

У Лисичанську серед покинутих будівель левова частка бельгійської спадщини, у 2020 році місто навіть отримало премію фонду короля Бельгії «Бельгійська спадщина за кордоном». (Про іноземну спадщину в містах і містечках Донеччини й Луганщини оповідає документальний фільм Корнія Грицюка «ЄвроДонбас», 2022.) До прикладу, стара лікарня содового заводу була збудована з червоної цегли на початку XX сторіччя, її охрестили «українським Гоґвортсом». Будівля, як і десятки інших у місті, занепадала, страждала від рук вандалів та навіть пожеж, проте ширилися й розмови про її реконструкцію та перетворення на креативний хаб.

За лікарнею стежили й місцеві активісти, які створили ініціативу «Подлечи больничку», привертаючи увагу влади та закордонної спільноти. Доля будівлі після окупації невідома. Розташовувалася вона на відстані 200 метрів від школи, звідки розгортається цілком брутальний пейзаж: місток, приватний сектор, залізниця та руїни заводу. 

Зрозуміло, що так не мало бути, однак зробити щось із покинутими будівлями було складно насамперед через правові аспекти, отож постійно виникало замкнуте коло: власник є, але ніхто не знає, де він. Може, він уже мертвий, може, це міська власність, а місту немає діла. Тому й думалося про те, як би ці «пухлини міста» використати й водночас привернути до них увагу. 

До того ж, нагадує Віталій, пустки самі по собі так чи інакше були присутні в роботах, створюваних митцями:

Данило Бугаєнко часто фотографував саме занедбані будівлі, причому не лише фіксував стан конструкції в моменті, а й додавав історичні коментарі про їхню історію та колишнє призначення. Часто об’єктив фотоапарата зупинявся на зруйнованому «знищеному без війни» Лисичанському заводі гумово-технічних виробів, який в 2011 році після банкрутства отримав нового власника, проте це будівлю аж ніяк не врятувало. 

Дана Маріанчук із Торецька Донецької области фіксувала старе й забуте в маленьких містах, відображення того часу в сьогоденні, а також будівлі, зруйновані внаслідок бойових дій, які, як казала авторка, змушували переосмислити свої погляди на життя й атмосферу навколо. 

Олександр Кульчицький у своїх роботах працював над суперечностями, які виникали довкола індустріальної спадщини, естетикою розпаду та, власне, людиною, котра існує в цьому середовищі. 

У роботах самого Віталія Матухна так само проглядається тема покинутости. У фокусі уваги було відтворення локальної ідентичности регіону та дослідження його постіндустріального спадку. А якось, знайшовши серед купи фотографій у занедбаному будинку (який згодом назвуть між собою «будинком фотографа», про що далі) невикористані котушки чорно-білої фотоплівки, вирішив використати їх. Так, знимкуючи на плівку невідомої людини, якої вже немає серед живих, ніби дивився не своїм поглядом, бачив пам’ять, «спотворений образ нездійсненного майбутнього» не своїми очима.

До цього додається пасивність несформованої мистецької спільноти, яка насправді дивувала, адже було багато окремих митців, які щось робили, та навіть спільнот, які такими себе чомусь не вважали. Також було цілком природне бажання показати, що навіть в обмежених умовах  можна творити і створювати.

Під час першого прототипу проєкту виникла й назва, історія створення якої теж просякнута свободою та волею випадку. Перенервувавши, а отже, й дещо нерозбірливо говорячи, замість «гаЛеРеї» сказав «гаРеЛея», «нє отодрьош» — Віталій Матухно мав на увазі, що згодом хотів би створювати виставки, які не вдавалося б і від стін відідрати. Друг та засновник проєкту «ПлюсМінусНескінченність» Слава Бондаренко зауважив це й запропонував взяти за назву.

Існують різні формати виставок — вибір залежить як від ідей творів, так і кураторських візій. Є, наприклад, white room, де експозиція — головний фокус, тому точно зрозуміло, куди й на що тобі дивитись. 

У «Гарелеї» ж, принаймні на початку діяльности, саме приміщення було частиною експозиції. Хоча слід підкреслити, що це й не були виставки в прямому розумінні цього слова, коли ти приходиш і дивишся на роботи. Часом люди, які потрапляли на відкриття, отримували роботи в руки й самі створювали експозицію. Таким чином, поки людина власноруч вішала ту картину, вона ближче знайомилася з твором. До того ж це про партисипативні практики та відчуття спільнотворення.

Якщо на традиційній виставці тобі заборонено рухати роботи, що, зрештою, дає перевагу кураторському контролю, а глядач, зі свого боку, відповідно бачить більш сформовану композицію, то стіни пусток давали повну свободу. Балончик до рук і гайда!

Після презентацій експозиції лишалися в пустках, звісно, без жодного нагляду, тож їх досить часто паплюжили вандали. Уперше бачити, як твої старання знищують, було не дуже приємно, проте згодом і у Віталія, і в команди ставлення змінилося.  

Проте деякі виставки таки жили роками, може, вціліли й донині. У цьому випадку значну роль відігравала локація. Якось в одній кімнаті школярі навіть поприбирали, бо просто захотіли там пофоткатися. 

Далі було кілька виставок з роботами луганських та донецьких митців в інших містах, зокрема в Рівному, де також задіювали локації, які до творчих проявів не звикли й загалом не для них були створені. Приліплені скотчем та підкріплені цеглинами роботи представлялися в іншому кутку країни, де (як виявилося) так само є схожі проблеми. 

Одна з виставок у самому Лисичанську починалася з експедиції до секретної локації з типово обідраними стінами й побілкою, яка давно пожовкла й обсипалася, тривала з колективним монтажем експозиції на ці ж, здається, зовсім хиткі стіни й закінчувалася вечіркою з червоними гірляндами та проєкторами, які виводили зображення на орнаменти радянських шпалер. Це місце згодом назвали між собою «будинком фотографа», бо всередині знайшли дуже багато світлин та фотоплівок від колишнього мешканця, якого, найімовірніше, вже не було серед живих. Потім те місце намагалися перетворити на свого роду сквот, повертаючись із новими роздруківками та експонатами. 

«Гарелея» брала участь у фестах, зокрема на Plan B, де, крім представленої експозиції в першому відділенні «Нової пошти» на стінах та фанерних дошках, розповідали й про своє «мистецтво без даху» та навіщо взагалі працюють із просторами, у яких нічого немає, самостійно створюючи в них point of view — місце інтересу.

Про творчість на пустках говорили й на заводі опорів у Сєвєродонецьку разом з артрезиденцією «Плюс/Мінус», за ініціативи якої, до речі, кілька років до цього там узагалі відбувався міжнародний рейв. 

Були на The Most Fest у Костянтинівці. 

А також їздили й до Маріуполя, де влаштовували псітрансвечірку, а наступного дня разом створювали експериментальну виставку в покинутому боулінгу, розмальовуючи стіни. 

У Рубіжному виставка якось навіть опинилася всередині офіційного закладу — Палацу культури. Так-так, одного з тих, від яких на початку тікали й відхрещувалися. 

А для пошуку митців та мисткинь оголошували опенколи — без рамок та обмежень, аби отримати зріз максимально різного мистецтва. Здебільшого надходили візуальні роботи, хоча іноді бували, наприклад, документації перформансів, фотографії скульптур або поезії, з якими було складніше. Отож команда збиралася разом, розглядала роботи й ухвалювала рішення, орієнтуючись на те, що їх самих же більше зачіпає. Так, хоч до відбору й намагалися підходити, відкинувши власні вподобання, та все одно залишалася частка суб’єктивности.

У травні 2021-го проєкт отримав підтримку від Європейського Союзу та Goethe-Institut в Україні на створення друкованого зіну з роботами митців із Луганської та Донецької областей. Головної теми чи концепції журнал спершу навіть не мав, бо команда насамперед хотіла продемонструвати різні творчі практики митців регіону, від робіт яких і планувала відштовхуватися. Та водночас зін одразу отримав слоган «Як зробити лебедя з покришки власними руками», який суголосно з постійною гіркою іронією, притаманною проєкту, натякав на нереалізованість митців регіону.

Уже в жовтні в Маріуполі всередині «Платформи ТЮ» відбулася презентація зіна, потім у Харкові в «ЄрміловЦентрі» й насамкінець у рідному місті, у Лисичанську — між стін колишньої швейної фабрики. Перше видання Neotodryosh охопило роботи 60 митців та мисткинь зі Сходу України (але не тільки, адже точково були представлені автори й з інших регіонів) і вийшло тиражем 500 примірників. Серед учасників та учасниць зіну Дар’я Молокоєдова, Сергій Сімутін, Маша Вишедська, Єлизавета Махрова, Сергій Варламов, Марина Мар’єнко, Олександр Букреєв та інші. Згодом команда представила розширену версію, яка доступна й зараз в онлайн-форматі. 

Так, зазвичай не маючи визначеного формату й рамок, «Гарелея» створила експозицію у чітко визначеному форматі зіну і з рамками, обмеженими кількістю сторінок. «Хочемо створити повну картину молодої сцени мистецтва Донбасу», — написано в передмові до видання, якому це, зрештою, доволі добре вдалося зробити.

На сторінках багато індустріальних та документальних фото з різних куточків Сходу, колажі, на яких поєднуються панельні будівлі з малюнками та журнальні вирізки з радянськими плакатами, замальовки гелевою ручкою, які стилізують спогади (яких там загалом немало), domestic fashion та багато іншого. Важливо, що на сторінках кожен з учасників мав змогу також прокоментувати свою роботу, розказати про своє бачення, принципи творчости, фокуси та цілі, які й не всюди розлого представлені, бо комусь от, наприклад, просто подобається фотографувати чи малювати — тим цікавіший цей мистецький зліпок. 

Ідея щодо зіна або книги з’явилася відразу ж, коли проєкт остаточно сформувався й почалися виставки. Адже з ними всюди не доїдеш, і створення більш впізнаваного обличчя для локальної мистецької сцени за рахунок публікації, яка може подорожувати й без участи митців, стало логічним рішенням. 

Отож головною перевагою книги як медіуму стала її довготривалість, а отже, можливість зафіксувати момент. Водночас той самий зін, формат якого було обрано, може добре подати певне висловлювання, а ще його можна передавати з рук до рук.

Після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну проєкт продовжив свою діяльність у Львові. Очевидно, що змінилися цілі, а отже, й сама діяльність та роботи. На початку 2022 року проєкт надавав фінансову підтримку митцям зі Сходу України, а перша виставка після 24 лютого відбулася за 1184 км від дому, у Грузії, у Тбілісі. 

Це була експозиція робіт митців з Луганської та Донецької областей, створених між 2014 та 2022 роком, під назвою «Дев’ять», що явно натякає на дев’ять кіл пекла, описаних Данте. Після деструктивних виставок удома по захаращених будівлях ця, експонована у світлій залі та закріплена на залізних решітках, сприймається навіть дещо хижо, бо ж незвично, ніби підліток-бунтар, який соромиться в гостях.

А влітку відкрився новий опенкол для нового проєкту — «14-8-22». Якщо досі війна й була присутня в роботах експонованих митців, адже багато хто з них так чи інакше відчув її на собі, та водночас прямо не проговорювалася, то після 2022 року наголошення на російській військовій агресії стало принциповим.

«14-8-22» — це онлайн-архів персональних історій митців та мисткинь Луганської та Донецької областей, артрефлексій та спогадів про війну. Проєкт охоплює розповіді, які розкривають три основні періоди: 2014 — спогади про початок війни росії проти України на Сході, 2022 — початок наступу і вісім років між ними. Команді важливо було розповісти історії молоді, адже вони побачили війну, навчаючись у школі, будучи підлітками, а отже, мали часто інше, власне бачення та сприйняття ситуації, аніж дорослі. Розповіді доповнюють роботи з рефлексіями цього досвіду. 

У серпні 2024 року архів вийшов у друкованому форматі.

А з липня до вересня 2022 року роботи митців, які були представлені на виставках та в зіні, демонструвалися в публічних просторах Німеччини. Так, у сімнадцяти найбільших містах країни на цифрових екранах на автобусних зупинках, станціях метро та в поїздах можна було побачити роботи митців з України. Це світлини та малюнки про відчуття загублености і втрату, та водночас про пошук і надію. 

Колаборація з Goethe-Institut в Україні та рекламною агенцією STRÖER мала підтримати молодих українських митців, які продовжували творити навіть у реаліях повномасштабної війни.

Команда переїхала до Львова, тому виставки продовжилися там. Разом із «Культурною місією “ґрунт”» проходила виставка в Пороховій вежі, відбувається тісна співпраця із Львівським муніципальним центром. На ютуб-каналі простору є записи лекцій про культуру в покинутих будівлях, локальну культуру Донбасу та регіон як індустріальний рай.

Саме там згодом відбулася й перша повноцінна інституційна виставка проєкту «Гарелея Неотодрешь» — «Трикутник та пряма лінія» (так, назва саме в закресленому вигляді). Експозиція про універсальність тем та проблем регіону, а ще дослідження образів та рис, які споріднюють східні області з іншими або, навпаки, підкреслюють їх винятковість.

Згодом, під кінець 2022 року, було оголошено новий опенкол Reflections of the War для створення нового зіна «Погляд на дві тисячі ярдів». Це каталог сучасного рефлексивного мистецтва повномасштабної війни, що охопив роботи 64 митців та мисткинь із 28 міст України на 288 сторінках видання.

Цей несфокусований погляд через об’єктив або пензель фокусує на моментах, які раз у раз повторюються перед очима, які не стерти з пам’яти, які хочеться забути та які забути водночас страшно, тим-то й важливо їх зафіксувати. 

Серед усього це світлини Юлії Чумак з деокупованої Харківщини з обличчями людей, в очах яких криється так багато, зі зруйнованими будівлями, з обгорілими кістками та з ексгумацією тіл. Це картини, намальовані після пережитої окупації Маріуполя, як-от полотно «Дядя Коля» Єви Сігачової: «Мій сусід із Маріуполя. Він був пожежником і чотири рази гасив пожежу, тому я і моя сім’я залишилися живі. Микола загинув під час обстрілу нашого будинку. З голови це не виходить, його холодне синє тіло лежало в під’їзді на першому поверсі, ми довго не могли його поховати».

Це серії знімків Дани Мар’янчук, зроблених на плівку, в укриттях, де поруч радянські плакати про ядерні вибухи та малюнки дітей, які розважалися як могли, це світлини Анни Лазурко, переосмислені через еритропсію — зорове порушення, коли все бачиться в червоних тонах, але є нюанс: порушення насправді нема, просто все у крові — огидній і темній ворожій та болісно-червоній невинних.

Зіни проєкту, який мало в чому обмежує, зрештою, може, саме тому так вдало й показують ці зліпки — про що, яким чином рефлексують митці в той чи інший час у своїй творчости. Зріз таких рефлексій, настільки насичені болем видання часом лякають, але це правдиві й чесні сторінки, і в тому їхня цінність.

«Гарелея» — не єдиний проєкт, який розвивав і розвиває культуру Сходу. З 2014 року на Луганщині та Донеччині працювало немало активістів й активісток, діяло різного плану ініціатив та організацій. Отож наразі команда працює над новою книгою, у якій буде зібрано спогади та розповіді діячів та діячок культури, котрі довгий час працювали над розвитком міст Сходу — з 2014 до 2022 року. До роботи увійдуть як локальні ініціативи, так і проєкти від всеукраїнських організацій, які не можна ігнорувати. Ідеться знову про відбиток часу, але тепер вже зібраний не в моменті, а зі спогадів, аби зберегти і їх. Почути з перших уст про «Схід SOS», Plan B, фонд «Ізоляція», STB city Hub та десятки інших проєктів. 

«За вас, за нас і за Донбас» — усі точно чули хоч раз цей вислів. Імовірно, з іронічною інтонацією, а може, і з меланхолійною, бо для багатьох він означає значно більше, аніж може здатися на перший погляд. 

Хоч «Гарелея» ніколи й не вважала себе за інституційний проєкт, проте зараз певним чином намагається мімікрувати під якусь інституцію, хоча це така ж, як і інші, самоорганізація. У часи повномасштабної війни, особливо коли твоє рідне місто окуповують, не зазнати змін важко. Зокрема не виходить працювати напряму з регіонами. 

Однак є те, що лишається й лишатиметься незмінним — фокус на Схід, на Луганську й Донецьку області. До того ж нині загалом не так багато проєктів, які в принципі порушують тему Донбасу, багато хто змістив фокус на інші речі, і замало тих, хто продовжує працювати над темою Сходу, хто продовжує діалог про Донбас на постійній основі.