Володимир Станчишин — один із найбільш читаних авторів видавництва «Віхола». Його книжки «Стіни в моїй голові» (2021), «Для стосунків потрібні двоє» (2021) та «Емоційні гойдалки війни» (2022) розійшлися накладом понад 200 тисяч примірників. Тепер автор повертається з новою книгою «Човни» у форматі семи історій, побудованих як терапевтичні діалоги.
На презентації роману у «Сенсі» в Івано-Франківську літературознавиця, головна редакторка медіа про культуру «Сенсор» Анастасія Євдокимова поговорила з Володимиром Станчишиним про те, чому він обрав новий формат, як створював збірні образи своїх персонажів і чому саме зараз нам важливо говорити про вразливість.
А вже 14 червня, на День ментального здоров’я, пройде спільна подія «Сенсу на Хрещатику» та фармацевтичної компанії Teva. Це можливість поговорити про те, як дбати про психологічний стан у часи постійного стресу.
У тебе є багато успішних нонфікшн-книжок із популярної психології, проте ти обираєш формат між фікшном і нонфікшном і пишеш терапевтичні діалоги. Чому потреба написати «Човни» виникла саме зараз?
Книга «Емоційні гойдалки війни» була актуальною в 2022 році. Тоді потрібна була швидка реакція на те, що відбувається, тому я надиктовував цю книжку. Оскільки у ній є навіть привʼязка до дат, то сьогодні вона сприймається більше як історичний документ. Але війна не закінчилася, і все навколо дуже змінилося. Ми стаємо втомлені та роздратовані, ми маємо запит на героїзм на фоні заперечення вразливості. У нас є конфлікти, які роздирають суспільство зсередини.
Якби не було попередньої книги, то я міг би написати про тривогу, почуття провини, злість та інші теми з перспективи 2025 року. Але тоді я би повторив попередній матеріал, бо почуття провини з 2022 лишилося тим самим, змінилися тільки контексти.
Тож я подумав, що хочу написати продовження, й обрав для себе формат, у якому можу розказувати терапевтичні історії, щоб ми могли побачити, що відбулося з нами за ці чотири роки. Через цю форму я хотів розповісти про почуття провини, перевтому та інші речі. Головне — мені не треба розказувати теорію, бо вона вже описана в «Емоційних гойдалках війни».
За основу я обрав метафору човна як психотерапевтичного сеансу, тобто місця безпеки, а вразливість як основну ідею книги. Я хотів показати ті зміни, які відбулися з 2022 року, оскільки тоді не треба було писати про вразливість так, як зараз, бо ми всі мали нульовий досвід війни. А у 2026 наші досвіди настільки полярні, що переживання інших ми не толеруємо, не приймаємо та не розуміємо.
Чому у твоєму фокусі саме вразливість?
Одного разу я брав участь у конференції з яскравими спікерами, і всі вони говорили про стійкість. Я був вражений, тому що ми справді багато говоримо про стійкість, бо без неї не переможемо в цій війні. Але потім я повернувся до свого кабінету й подумав: чому ж тут всі говорять, як їм погано? І тоді я зрозумів, що стійкість неможлива без визнання вразливості й того, що кожен і кожна з нас має точку зламу, після якої більше не можуть бути героєм чи героїнею.
Тому історія в «Човнах» написана у формі діалогів — це фактично терапевтичні сесії. Я хотів зобразити війну крізь призму свого кабінету та показати, що поруч із психотерапевтом наша стійкість дуже вразлива і в неї багато страхів.
Поясни метафори човна, моря і корабля у книзі.
24 лютого 2022 року з нами почало відбуватися щось, чого не відбувалося ніколи: досвід повномасштабного вторгнення. І в цей момент ми всі зриваємося зі свого звичайного життя, тобто піднімаємося з берега на корабель, а море — це новий шлях. Необхідно переплисти війну, щоб дістатися до нового берега перемоги, де ми знову почнемо будувати.
Тож коли починається війна, ми замінюємо розвиток на виживання. Тому в книзі мусила відбутися зміна — від стабільної суші до хиткого моря. Є разюча різниця між розвитком і виживанням: під час розвитку ми будуємо, а під час виживання мусимо кудись прийти і вижити.
Спершу ми всі сходимо на один корабель, бо в нас нульовий досвід війни. Але що довше триває війна, то більше наші досвіди різняться. І тоді ми пересідаємо кожен і кожна у свій окремий човник. Бо човен — це особистий досвід, не схожий на інші, коли я не знаю, що відбувається у човнах інших людей.
«Човни» — це 7 історій, які розкриваються у кілька кіл. Кожна — діалог між Олексою та людьми, які проживають різні досвіди війни. Їхні розмови — терапевтичні бесіди, де Олекса слухає, запитує, підтримує. Прямо не сказано, що Олекса психотерапевт, але ми це розуміємо. Наскільки Олекса — це ти сам?
Олекса — це все-таки не я. Хоча б тому, що я точно більш говіркий.
Мені треба було зробити історії героїв дуже різними й показати їхні досвіди через людину, яка мала їх поглинути в себе. Саме тому мені треба було зробити Олексу нейтральним — людиною, яка може вислухати військового, волонтера, дружину, яка чекає чоловіка з фронту, і когось, хто не ходить навіть на вулицю. Треба було їх усіх вислухати і всіх однаково любити.
На початку цієї війни все ж відбулося змішання ролей клієнта та терапевта, тож треба було і зберегти нейтральність Олекси, і додати його історію цієї війни. Олекса все-таки персонаж книги, у якого є певні мої риси, проте він має власну біографію та бачення того, що відбувається.
Ти працюєш з різними клієнтами. Тож реальними чи збірними є образи персонажів?
Збірними. Я мусив їх змоделювати через низку причин. Книжку я написав як психотерапевт, а психотерапевт має етичний комітет, багато різних зобов’язань перед клієнтами. Тому я змоделював героїв та їхні історії, тим паче, що знаю багато випадків.
Скажи, чим досвіди, які проживають персонажі в розмові з Олексою, відрізняються від досвіду реальної терапії?
Нічим. Тобто всі ці історії справді можуть трапитися з кожним із нас — у цьому і є цінність. Коли я кажу, що це змодельовані історії, то йдеться не про мою фантазію. За всім, що написане в книжці, є реальний досвід. Нічого з описаного не є придуманим — воно мною переосмислене.
Володимир Станчишин на презентації роману «Човни» в Луцьку на події Літературної платформи «Фронтера» та видавництва «Віхола» за підтримки платформи «Алгоритм дій»
Фотограф Віталій Віжанський
За яким принципом ти підбирав типажі персонажів?
Мені потрібно було розкрити вразливість.
Перша лінія — про дружину військового. Коли ми говоримо про дружину, яка чекає чоловіка, зниклого безвісти, у нас у голові виникає стереотип, для нас це героїчна історія. Але ж є дуже різні історії. Наприклад, історія про те, що він покинув дружину перед тим, як піти на війну. Він зрадив. Тоді історія ускладниться. І в житті часто буває так, що за однозначними речами стоять дуже неоднозначні. Вони і творять нашу вразливість.
В іншій історії головний персонаж — військовий, і він підкреслено дуже грамотно говорить. Знову виникає стереотип, бо маємо якесь уявлення про людей на фронті. Але зараз більшість військових — це хлопці або дівчата, які вчора були айтішниками, психотерапевтами, літературознавцями, будь-ким. У них є своя мова, свої звички, і їм потрібно якось влитися у колектив.
Коли ми говоримо про військового, який виснажується, тут усе більш-менш зрозуміло, натомість волонтер чи волонтерка взагалі не має дозволу на виснаження. Тож мені треба було це показати.
Я обирав для себе такі лінії, через які зможу передати основну ідею цієї книжки. Бо написати історію про вразливість у контексті війни належить психотерапевту.
Хто цільова аудиторія твоєї книжки?
Це всі ми, хто переживає цю війну. Книжка — просто ще один спосіб до неї доторкнутися. А ще ті, хто цікавляться психологією: вони прочитають, аби зрозуміти, як працює терапія в польових умовах.
Хочу запропонувати прокоментувати цитати з книжки і спробувати розібратися, про що ж говорять персонажі, що важливо їм та нам сьогодні.
«А може, таким був план? Показати, що світ Артема зараз звузився до власного горнятка і знайденого кота». Чи справді наш світ сьогодні звузився?
Мій — дуже. Як і світ кожного з нас. Для Артема — це світ, коли ти міг обирати для себе роботу і стосунки, натомість зараз ти на блокпосту.
Коли ви все втрачаєте або переїжджаєте кудись на нову квартиру, яке перше завдання? Знайти своє горнятко, з якого ви п’єте ранкову каву або чай. Ви заземляєтеся завдяки цьому предмету. Історія Артема — початок війни. Там є лише він, горнятко й котик. Немає твого міста, немає твоєї роботи, немає звичного. У цій реальності ти мусиш знаходити, за що зачепитися.
Але звуження світу точно відбувалося. Бо наші можливості багато чим обмежені. Якщо ти мусиш спати багато ночей на паркінгу, то твій світ звужений. Те саме, коли береш тривожну валізку і спускаєшся сходами, — ти не знаєш, чи ще піднімешся колись до своєї квартири.
«Я думаю, що все змінилося назавжди. Більше не буде життя до війни. Хай що далі, це буде інша історія». Коли ти вивів цю формулу та зрозумів, що такого життя, як до війни, уже не буде?
Коли Залужний написав статтю про те, що фронт не рухається нікуди.
Це був кінець другого року війни. В перший рік ми відвоювали території на Херсонщині та Харківщині, відбувся певний прорив. І ми чекали наступного прориву. Але тут Залужний пише про те, що фронт насправді нікуди не рухається. І тоді прийшло усвідомлення, що ця війна не закінчиться так швидко.
Бо якщо завтра закінчиться війна, навіть якщо в нас буде кордон 1991-го, то в цій країні стільки військових, стільки поранень, стільки смертей, що ця травма залишиться з нами ще надовго. Тому наше покоління назавжди буде тими, хто лікує воєнну травму для наших дітей і внуків.
Якщо спробувати поностальгувати, то за чим з попереднього життя ти сумуєш?
Я не маю ностальгії за минулим життям. Незважаючи на всі обставини, у мене добре життя. Єдине, що я хотів би взяти з того, довоєнного життя, — це відсутність страху за завтрашній день, певність у майбутньому.
Проте поки війна не закінчиться, ні минуле, ні майбутнє не мають значення. Є тільки війна. А в майбутньому, коли війна закінчиться, з’явиться завтра. Наше майбутнє буде інше: в ньому буде більше смутку. Важливо сказати, що я не проти смутку. Смуток — це частина нашого життя. У нас буде смуток, тому що ми усвідомлюватимемо втрати, які маємо.
Іще одна цитата: «Інколи мені здається, що все, що ми з тобою робили разом весь цей час, — це вчилися любити». Чи всі персонажі вміють любити?
Любов є ключовим елементом терапії.
Яку універсальну пораду щодо самодопомоги ти можеш нам усім сьогодні дати?
Ухваліть рішення. Зручне воно чи ні, подобається вам воно чи ні. Тому що поки ми не вирішуємо — не відбувається нічого. Уявіть собі, що витягуєте рослинку із землі та ставите її у воду. І рослинка якийсь час протримається, але проходить час, і ця рослина потребує змін. Якщо зараз її не посадити, вона зів’яне, бо кожній рослині потрібна земля. Тож треба вирішити, куди цю рослину посадити. Бо рішення — це визволення. Коли я ухвалюю рішення, я беру відповідальність за своє життя.
Володимир Станчишин на «Ліричному бранчі» у Книгарні «Є»
Поміркуймо про те, яким ти є у різних своїх ролях. Який ти психотерапевт?
У мене є два типи поведінки, як два татуювання — на правій та на лівій руці. Кит — це психотерапевт. Це найбільший ссавець на планеті, який може пірнати на будь-яку глибину, плавати дном океану й не боятися. Тобто коли я терапевт, то не боюся, я можу заходити й витримувати будь-які досвіди клієнтів.
Інша моя натура — ящірка, тривожна та дуже швидка. Вона має одну гарну властивість — уміє грітися на камені на сонці, аж поки якась інша тварюка її не сполохає. А тоді вона дуже швидко почне робити все, що треба.
Який ти батько?
Я кльовий батько. Я часом кричу на своїх дітей, правда, бо їх троє і вони бувають нестерпними. Але я кльовий батько.
Який ти читач?
Я читач, і це вже важливо. Адже варто враховувати, що в мене троє дітей, сім клієнтів на день і треба керувати бізнесом, тож зараз я читаю не так багато.
Протягом 2026 року я знову підійшов до young adult романів, тобто підліткової літератури. Бо для того, щоб осмислити складнішу літературу, треба мати все-таки більше ресурсу. Також я читаю тільки художню літературу. Зокрема мене цікавить ЛГБТК+ література. Я збираю свою колекцію, і в мене є окрема полиця квір-книжок.
