Ми щоденно стикаємося зі стресом — і не завжди усвідомлюємо, як саме на нього реагуємо. Хтось кидається назустріч загрозі. Хтось іде не озираючись. Хтось завмирає і чекає, поки все минеться саме. У нейронауці це називають моделлю реакції на стрес: бий, біжи, завмри. А зараз, коли тривога — уже фоновий шум повсякденного життя, стрес перестав бути винятком і став нормою, ці визначення реакцій актуалізуються.
Форми різної реакції на стресові ситуації лягли в основу нової збірки від випускників школи творчого та професійного письма Litosvita, заснованої у 2013-му. Останні три роки школа оголошує конкурс серед випускників усіх довготривалих програм, а журі з професійних літературознавців відбирає найсильніші роботи, і вони виходять окремою книгою. Перша антологія «Переступи» зібрала найкращі тексти випускників за 10 років існування. Вона вийшла у 2023 році і стала помітним явищем: продавалася в найбільших книгарнях України, входила до топів продажів, а презентації відбулися в Києві, Львові та Івано-Франківську. Після успіху «Переступів» вийшла друга збірка — «Повернення», а «Бий, тікай, завмри» — вже третє таке видання, яке з’явилося у березні цього року.
Антологія покликана фіксувати сучасний літературний процес та імена талановитих молодих авторів. Фактично це зріз того, що пишуть люди, які прослухали одну з довготривалих програм школи, але прийшли до письма з абсолютно різних сфер: журналісти, перекладачі, викладачі, дизайнери, військові. Саме тому антології Litosvita цікаві як колективний портрет: що хвилює різних людей сьогодні, як кожен окремо бачить певну проблему та яким чином її розкриває.
Тоді як у збірці «Переступи» автори осмислювали зрушення, момент переходу від старого до нового, у «Поверненні» досліджували ностальгію і пам’ять як рух назад до звичного та рідного, антологія «Бий, тікай, завмри» окреслює момент, коли ні вперед, ні назад рухатися неможливо, бо людина вже опиняється перед загрозою і мусить діяти.
До збірки ввійшли 20 текстів, які відібрало журі у складі літературознавця, директора видавництва «Смолоскип» Ростислава Семківа, літературознавиці, критикині, публіцистки Богдани Романцової та літературознавиці, літературної критикині, публіцистки Ганни Улюри. Антологія поділена на три розділи — «Бий», «Тікай» та «Завмри», кожен із яких розкриває одну реакцію.
Усе розказано у назві
Реакція на страх — це еволюційний механізм, який нейронауковці описують через просту модель: бий, тікай або завмри. Оскільки первинна функція нашого організму — зберегти життя, тіло вирішує, як саме це зробити, ще до того, як свідомість встигає втрутитися. Реакція «бий» — це агресія, концентрація лише на загрозі чи готовність до дії, тобто потреба рухатися, вирішувати, впливати на стресову ситуацію. «Тікай» — це уникнення загрози, і не обов’язково фізичне: людина може просто відвернутися, змінити тему чи перемкнути увагу. «Завмри» — це стан, у якому рішення ухвалити неможливо: тіло ніби вимикається, рухи стають скутими, а відчуття реальності — розмитим.
Назва антології і справді запозичена з нейронауки, але автори у збірці використовують її не просто як непорушну класифікацію. Тут показано, що реальна людська реакція рідко може чітко вкладатися в якусь одну категорію. Реакція «бий» — не завжди про фізичне насилля, а про дію, різку чи монотонну, яка допомагає подолати певну життєву ситуацію. Саме це демонструє оповідання «Мамка» Аліни Карбан: героїня не кричить і не ламає речі — вона маскує свій страх і відчай через рутинний догляд за старою мамою з деменцією. Її «бий» — це нескінченне повторення дрібних дій, які створюють ілюзію контролю там, де контролю насправді немає. А от молодший брат із твору «Гра в ножички» Ігоря Кромфа справді починає бити. У цьому оповіданні гнів реальний: від безвиході, постійних нарікань та причепок старшого брата малий Богдан уже не може тримати його всередині. З психологічної точки зору його вчинок — це реакція на хронічний стрес, спосіб повернути собі відчуття контролю там, де всі інші способи вичерпані. Але автор залишає питання відкритим: чи є це виходом — вирішувати читачеві. Герой же своєю чергою від цього вчинку отримує певне полегшення.
Різну інтерпретацію втечі можна побачити у розділі «Тікай»: головна героїня з оповідання «Ковток» Богдани Капіци Дем’янчук фізично нікуди не біжить — сидить у закладі на Хрещатику зі склянкою горілки. Проте її втеча метафорична — вона втікає від спогадів про однокласницю, чию загибель вважає своєю провиною. Алкоголь тут виступає як спосіб відійти від реальності, хоча героїня навіть не торкається свого напою протягом сюжету оповідання. Її «тікай» — це втеча всередину, де болить, але де принаймні не треба нічого пояснювати. На противагу цьому «Ювенілія» Марини Манченко демонструє втечу фізичну і цілком реальну. Віра у десять років їде з України до Італії, отримує нове прізвище, вивчає мову, а згодом навіть змінює ім’я. Здавалося б, це саме те, що заведено називати свіжим стартом, хоч і за доволі трагічних обставин у сім’ї. Але авторка будує оповідання так, що кожна деталь нового життя — сережки від бабусі, список бажанок на вісімнадцятиріччя, смугаста сукня — тільки підкреслює те, що залишилося позаду.
«Завмри» є найзаплутанішою частиною, адже автори тут найчастіше відмовляються від розв’язку як такого. Головний герой Орфей із «Колекціонера тиші» Вадима Гріна написав викривальний текст і тримає палець над кнопкою поширення — він зробив усе, крім останнього кроку. Його завмирання не пасивне — за ним стоїть готовність і неможливість діяти одночасно. Контракт, який він підписав із компанією, не дає змоги поширити його повідомлення без майбутніх наслідків. Тут герой застигає не від страху, а від системи, яка більша та сильніша за нього. А от Микита з «Листопаду» Костянтина Андрієвського завмирає інакше — він єдиний у місті, кому аномальний листопад здається підозрілим, хто відчуває небезпеку та наче готовий їй протистояти. Але намагаючись знайти вихід із ситуації, наприкінці він просто зникає з тексту. Автор описує ранок так, ніби нічого не сталося: місто живе далі, листя лежить там само, і лише читач помічає, що героя більше немає. Він не зміг протистояти загальному запереченню суспільства та змушений просто завмерти й зникнути.
Що з нашою реакцією робить війна
Війна змінює саме розуміння того, що є нормальною реакцією на страх. Люди змушені адаптуватися до того, для чого нервова система не була призначена. Й один з найскладніших аспектів цього — із часом межа між «нормальною» і «ненормальною» реакцією на стрес розмивається настільки, що людина перестає її бачити.
Героїня «Колискової для трави» Анастасії Кулик живе в стані очікування найгіршого і навчилася з цим існувати через своєрідний ритуал: похід у поле, називання видів трав уголос, проживання уявної втрати. «Мій чоловік живий. А я час від часу почуваюся мертвою», — говорить вона у фіналі. Це констатація того, що відбувається з людиною, яка зависла між «живий» і «може загинути будь-якої миті».
У творі «Доброго ранку, В’єтнаме» Ольги Бірзул героїня в евакуації не може ні спати, ні дихати рівно. Вона знаходить певне умиротворення у розмовах із тітонькою, яка залишилася у Ніжині. Тітка Ірочка, яка перебуває в оточеному місті, знаходить сили заспокоювати. Страх перестав бути тим, що зупиняє щоденні рутинні дії, а став просто фоном, на якому треба продовжувати готувати, годувати і відповідати на дзвінки.
Тіло як дзеркало опору
Є зміни, реакції та звички, які людина може не усвідомлювати роками, але наше тіло реагує завжди. Психіатр Бессел ван дер Колк написав книгу про травму «Тіло веде лік», у якій говорить, що травма — це не просто подія, яка відбулася колись у минулому, а й відбиток, залишений цим досвідом на розумі, мозку та тілі. В оповіданнях антології тілесні зміни показані як реальний вплив стресових ситуацій на людину.
В оповіданні «Черепаха» Юлії Поліщук жінка описує своє тіло як щось, що поступово перестає бути людським: стара шкіра злізає, нова росте грубішою і майже непробивною, зуби випадають, хвіст відростає. Це опис того, що відбувається при хронічному стресі: гіперчутливість змінюється на оніміння, оніміння — на якусь нову, дивну стабільність. «На ідеальній межі між гіперчутливістю і цілковитою апатією — я існую», — каже героїня. Важку післяпологову депресію або хронічне вигорання від материнства і шлюбу авторка передає через метаморфози героїні, реакцію її тіла на стрес та її власну реакцію на ці перетворення.
У «Конвертах пана Мюллера» Євгенії Селезньової тіло чоловіка «веде» точний облік втраченого часу, який герою повертають завдяки дивним формам, які він заповнює про всіх, хто колись згаяв його час. Вузол під ключицею, на який Мюллер «намагався не звертати уваги останні кілька місяців», зникає, коли він отримує позитивне рішення комісії. Чоловік буквально молодшає, й оточення це помічає. Та коли мати списує з нього 42 роки життя за допомогою тієї самої форми, погане самопочуття повертається. Печія, відрижки, біль у руці після удару кулаком по столу — все це не випадкові деталі, а наслідки жадібності та цинізму персонажа, які передаються через тілесні перетворення.
Безпечне місце
Здається, у кожного з нас є та кімната, заклад чи просто лавочка в парку, що приносить дивний внутрішній спокій та володіння над ситуацією. Коли у житті потрібно зіткнутися зі страхом та стресом, люди шукають місце, дію, предмет чи заняття, які можуть повернути їм відчуття контролю. Кілька оповідань збірки досліджують саме цей механізм. Спільне в них те, що «рятівний якір» ніколи не є очевидним або раціональним — зазвичай це щось несподіване, майже випадкове.
Головна героїня твору «Картярка» Олександри Лактіонової грає в карти з незнайомцями в поїзді, що везе її на похорон батька, який загинув під ракетним обстрілом. Вона поринає у спогади про дитинство, коли бабуся навчала її усім хитрощам картярської гри, роздумує над неможливістю повернутися до безтурботного життя. Насправді вона й не хоче ані грати, ані думати про страшні реалії життя, а карти дають чіткі правила, обмежений простір і передбачуваний ритм у момент, коли все інше вийшло з-під контролю. І саме завдяки спогадам про бабцю й такому простому заняттю дівчина знаходить сили вголос проговорити те, що відбувається в її житті.
«Безпечним місцем» іноді може бути істота, яка просто перебуває поруч. В оповіданні «Тварини сплять під ковдрами» Юлі Рейвах підліток Макс приходить до тями після вибуху, що зруйнував його будинок. Родина зникла, навколо лише уламки, пил і купи сміття. І в цій порожнечі першою живою істотою, яку він знаходить, є баран Шарік. Макс розмовляє з бараном, сперечається з ним, заносить його у погріб під час обстрілу — тварина стає об’єктом заспокоєння для хлопця. Коли він зустрічає військових, що допомагають евакуювати мешканців, хлопець каже: «Я без барана нікуди не поїду», — тож разом із хлопцем військові забирають і його тваринку.
У текстах антології є ще безліч прикладів, коли герої — подумки, у спогадах чи через певні дії — повертаються у момент, у якому страх здається не таким значущим. Часто саме такі маленькі дії дарують їм достатньо душевного спокою та сили, аби пройти ще одне життєве випробування.
Поштовх до змін
Іноді зустріч зі стресом виявляється єдиним способом рухатися далі. Героїня «Рецепту пирога з яблуками» Ольги Ломакіної їде до Вінниці на похорон бабусі. Мама насідає на неї розмовами про спадщину та заміжжя, а стара хата зустрічає героїню безладом. Але саме там героїня знаходить лист, написаний власним дитячим почерком: «Вдома не страшно. Особливо з бабусиними пирогами». Бабуся берегла його роками і залишила лист так, щоб онука знайшла після її смерті. У цей момент страх повернення до рідного міста, зустріч із втратою і незручна розмова з мамою — усе це обертається на ресурс. Героїня повертається сильнішою, із прямою спиною та рецептом у рюкзаку.
Часом найбільший поштовх до змін приходить не через усвідомлення, а через ситуацію, яку неможливо проігнорувати. У «Хворому Дракониську» тато — та людина, що завмерла. Він роками ховається за ноутбуком і поступово втрачає зв’язок із сином. Та все змінюється через появу в кишені хлопчика дракона, якого чоловік спершу боїться, а потім доглядає. Незручна, незрозуміла, неконтрольована ситуація змушує його поглянути на своє життя під іншим кутом. Страх і розгубленість стають каталізатором — й у фіналі тато вирішує більше проводити часу з дитиною, працюючи з дому.
Колективний досвід через множинність голосів
Одна з найцінніших речей, які може зробити антологія, — зібрати під однією обкладинкою голоси, які навряд чи говорили б одночасно. «Бий, тікай, завмри» саме так і влаштована: кожен автор пише історію через призму свого попереднього досвіду, своєї мови, свого способу жити в країні, де йде війна. Більшість оповідань у збірці так чи інакше торкається війни — не завжди прямо, але вона присутня фоном, контекстом, спогадом. У цьому сенсі антологія працює дещо подібно до збірки «Поміж сирен. Нові вірші війни» — як колективний портрет досвіду, де кожен голос окремий, але разом вони відображають загальну реакцію суспільства на певні обставини. Читати антологію — це спостерігати, як по-різному люди бачать, сприймають світ та реагують на нього.
Різноманіття збірки — не лише тематичне. Оповідання відрізняються за формою, стилем і способом розповіді настільки, що іноді важко повірити, що всі їхні автори вийшли з однієї літературної школи. «Колискова для трави» — майже лірична проза з повторами і ритмом, що імітує саме те заціпеніння, про яке йдеться. «Конверти пана Мюллера» — абсурдистська сатира з бюрократичною логікою, доведеною до абсурду. «Ювенілія» — фрагментарна, нелінійна, побудована на записах в альбомі, де минуле і теперішнє постійно міняються місцями. Це розмаїття працює як чесний зріз того, що зараз відбувається в українській прозі: є місце і для експерименту з формою, і для прямої розповіді, і для жанрового загравання.
Ми реагуємо саме так
Реакція на страх може бути різною, і саме це демонструють оповідання антології. Іноді це удар, іноді — втеча, іноді — повна нерухомість. Збірка не ієрархізує ці реакції і не виносить вироків: жодна з них не подається як правильна чи неправильна, сильна чи слабка. Вона просто є тією, яку людина змогла собі дозволити в конкретний момент, — з огляду на обставини, на власну історію, на те, скільки в неї залишилося ресурсу.
Антологія як збірка різнопланових досвідів не пропонує єдиної відповіді — вона подає багато голосів, багато способів існувати в умовах, які не залишають іншого вибору. І якщо після прочитання читач упізнає у комусь із героїв себе — це, мабуть, і є головне, що може зробити така збірка. Не пояснити страх, а показати, що ти в ньому не самотній.
