Я думаю, що все ж важливо у розмові про цей текст говорити і про форму. 200 сторінок створюють ілюзію роману, але це лише ілюзія. Сюжет однолінійний, кількість проблем і життєвих перипетій — невелика, у тексті охоплено досить короткий період часу, а у жодного з персонажів ми не пірнаємо повністю, щоби його чи її зрозуміти, проемпатувати, присвоїти. «Катананхе» — повість. Так, здавалося би, формат посередині між фрагментом-оповіданням і великою романовою кількістю персонажів й сюжетних поворотів залишився у 19-му столітті, хто у 21-му читатиме повість? Навпаки, коли читачам потрібно перемкнутися, випірнути зі свого світу в альтернативний, то саме менші формати є ідеальною формою — оповідання, новела, повість. Повість ніби промовляє: не бійтеся, ви прочитаєте мене швидко, це буде приємно і зовсім безболісно.
Словом, це повість. Повість, у якій головне слово: непевність.
Леся ніби й художниця, але це не точно. Олекса ніби й займається кондиціонерами, але в нього є минуле, яке він остаточно не артикулює. Олекса ніби й закрутив роман зі старшою жінкою Жанною, але чи це кохання, пристрасть, втеча — не знає ніхто, можливо, навіть сама пара, але й тут впевненості немає. Донька Лесі й Олекси Тая — підлітка, тож у неї дуже багато запитань до світу, до того, що їй хочеться робити і де бути, що таке дружба і підтримка, у павутині невизначеності застрягає ще й батьківська любов. І тут непевність: чи можна покластися на батьків, чи можна не сумніватися у їхніх намірах, чи можна перестати тривожитися хоч на мить? Пес Діна з притулку, тож він, точніше вона, ніколи не зможе остаточно бути впевненою в людях, які одного разу вже покинули.
Навколо — війна, але ми не маємо часових маркерів, окрім спогаду про 2021 і ковід, геолокацій, окрім того, що це велике місто з річкою та метро, лиш назви станцій вказують на Київ. Знову ж, війна існує десь на тлі, колись родина сиділа із сусідами у підвалі, хтось був в окупації, будь-якої миті може залунати сигнал повітряної тривоги, але він не лунає і серцебиття через ракетну загрозу не пришвидшується. У цій книжці немає загроженості, тут є лиш непевність.
Те, що текст написаний фрагментами, те, що ці фрагменти не можуть скластися в остаточний пазл, те, що ми повною мірою не розуміємо героїв, у жодній із ситуацій ми не буваємо до кінця, нас не пускають за обмежувальну лінію — у цьому дуже багато непевності. Я впевнена, що це вправа з письма, коли авторка робить усе так, як їй заманеться, коли вона починає, але вагається, закінчувати чи ні, коли вона остаточно не довіряє читачам, коли історія розказана на стільки, щоб цей твір став поруч зі «Старими людьми», де також є роман між старшою пані та юнаком, із численними героїнями із «Жінок їхніх чоловіків», котрі просто живуть своє життя й постійно перебувають у пошуках чогось; поруч із «Феліксом Австрією», де є жіноча конкуренція (а тут вона така багатогранна: Леся-Олекса-Жанна, Леся-Олекса-Тая)…
Софія Андрухович — авторка того рівня, коли кожен оприлюднений текст важливий, кожен мікродопис, інтервʼю, есей стають елементом творчості, який неможливо проігнорувати, щоб нашаровувати своє розуміння світів Софії. Ця повість теж важлива, бо показує нам, про що письменниці цікаво думати, як вона продовжує пропрацьовувати теми, у яких уже працювала, і як змінюється оптика її тем.
Сьогодні ми багато говоримо про те, як писати про війну, які історії розповідати і навіть про те, чи можемо у 2024 уявити собі текст без війни. Однак Софія пише не про війну, вона пише про інше — про непевність, про непевність у побутовому й особистому, тож навіть якщо війна, неназвана й неокреслена, існує десь далеко, вона робить непевним наше щоденне.
