Який нонфікшн читає команда «Сенсора»?

У понеділок 2-го вересня стартував національний тиждень читання нонфікшн книжок, ініційований підрозділом Міністерства культури — Інститутом книги. Команда «Сенсора» поміркувала про причини і приводи для читання нонфікшну, про тексти, які обирає для себе й радить іншим.

Сьогодні український книжковий ринок й справді пропонує тексти на будь-який колір та смак: подорожі, психологія, біографії, шлях до успіху чи відкриття досі незнаного. Особливістю нонфікшну є те, що він завжди про реальний світ, про те, що відбулося, про механізми, які працюють поруч із нами (а якщо це книжка про тіло, то навіть більше — у нас самих). 

Я думаю, що варто поєднувати читання різного: тому сьогодні читаю історію успіху жінки-авторки Шонди Раймс (сценаристки і продюсерки, яка написала про своє життя «Рік, коли я сказала “ТАК”»), а завтра — про те, як крок за кроком ставала письменницею Наталка Верковичівна, героїня «Царівни» Ольги Кобилянської. Важливо зробити перший крок — пошукати те, що цікаво саме мені, і знайти.

Мені подобається польська школа репортажу, тому з нетерпінням чекаю на нові тексти Вітольда Шабловського, бо його «Кухня терору» чи «Наша маленька ПНР» — книжки, які мене захопили. Манить і український репортаж, тому уважна до нових книжок видавництва Ukraїner. 

Нонфік, який точно читатиму цієї осені, — «Арка Карпат» Богдана Ославського. Це історія про те, як Богдан спершу довго готувався до того, щоб обійти всі Карпати (українські, польські, румунські й словацькі) з рюкзаком на плечах, а потім вирушив у цю 100-денну подорож. Не поспішаю порівнювати Богдана із Ді Капріо, а «Арку Карпат» із «Легендою Г’ю Гласса»… але хто його зна, як буде після прочитання.

Для мене нонфікшн — це такий собі літературний правдоруб, погляд Клінта Іствуда, від якого не сховаєшся. Не приглушиш своєї емпатії та співчуття, вказавши на художність твору. Не згорнеш книгу, не розширивши свій горизонт. Особливо, коли мова йде про репортажистику.

Мені зовсім не вдається змусити себе читати нонфікшн про російське вторгнення, навіть за наявності творів від дуже крутих авторів. Бо занадто близько і болюче. А от досвід інших країн сприймається легше і водночас дозволяє проводити паралелі та робити висновки.

«Три картини перемоги» Звонко Карановича — історія про мобілізацію, «маленьку радянську» армію, корумповану державу,  неправильні вчинки й досвід, який нам у сьогоденні дуже не хочеться повторювати. 

«Струп» Катажини Кобилярчик — історія про прийняття й усвідомлення війни в Іспанії через пів століття після її завершення. Реальність, у якій ми зараз живемо, сприяє формуванню колективної пам’яті про жахи цієї доби. І від нас залежить, яким буде наратив цієї пам’яті. Досвід читання «Струпа» дуже помічний, як на мене.

До нонфікшну я звертаюся прицільніше, бо читаю не так часто, як художню літературу. Наприклад, коли тему, про яку хочеться дізнатися більше, ширма вигадки тільки розмиє. Таке часто відбувається, скажімо, із книжками про складні історичні досвіди: геноциди, війни, терористичні акти, — у яких важливо закарбувати реальні імена, історії та масштаби трагедій, закріпивши фактами. Мабуть, у цьому випадку важлива ця гіперреальність, яка дає розуміння, що ці події відбувалися (і відбуваються) насправді, у них є виконавці з іменами, родинами та нащадками, на них так чи так реагувала світова спільнота. Це дозволяє дивитися на подію у комплексі, що має стати потрібним інформаційним каркасом, після якого художні, особистісні тексти читатимуться дещо інакше.

«Східно-Західна вулиця» Філіпа Сендса дещо розмиває межу між нонфікшном і художньою літературою, можливо, саме тому це одна з моїх улюблених книжок. У центрі тексту — Львів, або ж Лемберґ, який обʼєднав долі трьох юристів, чиї імена ввійшли в історію міжнародного права, та дідуся самого автора, про якого може щось розказати тільки ця книга. 

Двоє з героїв книги стоять за вже визначенням добре знаних нам термінів «геноцид» та «злочин проти людяності». Цей текст поєднує в собі чималу архівну роботу та детективний сюжет, який тримає читацьку увагу. Тому і вчитуватися у формулювання юридичних термінів, шукати коми, які все міняють у них, та колізії, які при цьому виникають, неабияк цікаво.

Нонфікшн стрімко завойовує мій інтерес, відколи я мимохіть подалася в науку здобувати PhD. І моє ставлення до нього формується як із читацького, так і з авторського боку. Що довше я варюся в академії, то дедалі більше переконуюся, що чимало моїх колег були б значно щасливішими й успішнішими, якби замість наукових праць писали просто хороший нонфікшн, і насамперед це стосується фахівців у сфері гуманітаристики. Адже мова, література, історія, філософія не настільки придатні до сенсаційних відкриттів, як точні та природничі дисципліни. 

Гуманітарне знання — це насамперед наука розмислу та прицільного спостереження життя, що часто виходить за межі інтересів вузькоспеціалізованої авдиторії. Якщо мета науковця-гуманітариста — радше донести свою цінну ідею, ніж побудувати академічну кар’єру, то краще написати ґрунтовний нонфікшн і бути почутим тут і зараз, ніж покласти роки на дисертацію, яку зрештою прочитають одиниці.

Мені завжди було цікаво, що спонукає людей відібрати власне життя і як вони на це наважуються. Окрім численного психологічного нонфікшну на тему, я натрапила також на абсолютно захопливу історичну книжку — «Право на смерть» Дениса Мандзюка. Автор зібрав найрезонансніші випадки самогубств у Львові періоду Belle Époque. Це зовсім не депресивне читво, як може здатися на позір. Натомість кожна історія ознайомлює з характерами епохи та драмами, які читач проживає з героями й мимоволі замислюється, як вчинив би сам у кожному випадку: боровся б за життя чи скористався б таким осудним у соціумі правом на смерть.

Я люблю нонфікшн, бо це незчислимі способи розказати історії. У моїй юності ми не мали розкоші в доступі до всіх видів такої літератури, а зараз можна обирати «до кольору до вибору» на будь-яку тему, смак, вік та оформлення.

Не люблю нонфікшн про стосунки, саморозвиток, усілякі просвітлення штибу «як розбагатіти за два дні й нічого не робити». Така література виглядає пігулкою з реклами, не можу ставитися до неї всерйоз.

Люблю читати про історію, різноманітні репортажі, а найбільше про літературу й культуру. Зараз читаю нонфікшн переважно про український ґрунт та українців, бо виявляється, що знань про себе і свою країну завжди недостатньо.

До читання я б зараз звернула увагу на дві книжки, які про наших митців відносно недалекого минулого, але про яких я досі, виявляється, знаю недостатньо. Ну, і мені подобається, коли оповідь складає певне полотно, позначає якийсь периметр, а не є відокремленою.

Це «Бунт проти імперії» Радомира Мокрика про покоління  наших шістдесятників,  та «Коли кролик з’їв сценарій» Станіслава Цалика — про українське кіно та процеси довкола нього в УРСР. Мене зацікавило інтерв’ю з автором, яке ми готували, тому хочу тепер прочитати книжку. Додам у осінні плани читання.

Раніше я уявляла, що читання нонфікшену кардинально відрізняється від читання художньої: що це особливий ритуал, коли ви обкладаєтеся різними блокнотами й маркерами для конспектування, готуєте закладинки й намагаєтеся не відволікатися на соцмережі щоразу, коли ґуґлите невідоме слово. Ну й головне, звичайно ж, налаштуватися, адже читання може видатися нелегким.

Проте що більше я знайомлюся з нонфікшном, то більше переконуюся, що це така ж захоплива історія, яка розширює горизонти знання тієї чи тієї теми або ж стає базою для розуміння інших текстів. Поки я ще на початку цієї мандрівки, але сподіваюся, зможу далі більше відкривати для себе нового.

Мене цікавить література, мистецтво і те, як ми їх сприймаємо, тож у моїй бібліотечці вже прочитані книжки «Живі. Зрозуміти українську літературу» Олександра Михеда й Павла Михеда та «Візуальна культура» Алексіс Л. Бойлен. А в планах несподіване поки для мене — «Доба постів і карнавалів» Стефанії Демчук як легкий і цікавий вступ до того, а що ж таке Середньовіччя.

Я люблю документальні стрічки, фільми, засновані на реальних подіях, розслідування Бігусів за те, що дізнаюся більше про світ, оточення та саму себе. За це ж я люблю і нонфікшн літературу: цікаві події та пригоди, які були задокументовані та підкріплені фактами. Мистецтво, емоційний інтелект, історичні події, біографії визначних постатей, теорії змови, архіви КГБ були досліджені мною завдяки книгам. Відчуття, що ти вивчаєш цей світ через книги, — це вау!

Зараз читаю «Теорії змов» Максима Явковлева, і давно мені не було так смішно і страшно водночас. Смішно від абсурдних ідей, у які вірять сотні, а то й тисячі, а сумно через те, як легко захопити голови й уми цих тисяч.

Читання нонфікшн для мене — можливість розширювати свої знання, розуміти складні теми та надихатися реальними історіями. Я особливо ціную нонфікшн за його здатність відкривати нові перспективи та надавати практичні поради, які можна застосувати в повсякденному житті. Завдяки таким книгам я завжди знаходжу нові способи саморозвитку та вдосконалення. 

Нещодавно прочитала книжку «Для стосунків потрібні двоє» Володимира Станчишина. Вона розповідає про те, як будувати здорові та міцні стосунки, надаючи конкретні поради та приклади з життя. Вона не описує мене як особистість або мої стосунки, проте допомагає зрозуміти моїх батьків, і я б щиро хотіла, щоб вони її прочитали.