Київ набуде нового Сенсу

авторка Софія Богуславець - 08.12.2023 в Книжки

У січні 2024 року на Хрещатику планують відкрити другий книжковий простір «Сенс». Про це повідомив на своїй фейсбук-сторінці власник Олексій Ерінчак. Хрещатик — символічне місце, культурний центр і серце Києва, де відбувається безліч цікавих і зокрема літературних подій. «Ми хочемо бути частиною цього живого організму, який пульсує ритмом сучасності та пам’яттю минулого» — розповідає Олексій.

Перший книжковий простір «Сенс» відкрився у 2021 році на Арсенальній. Це місце зустрічей для друзів, які за кавою можуть розмовляти про книжки та відвідувати літературні події, що відбуваються в залі. Цю концепцію Олексій Ерінчак хоче продовжити і в майбутньому «Сенсі».

За 2023 рік в Україні відкрилося понад 20 книгарень. Серед них мережеві книжкові магазини «Книгарні Є», Vivat, «Видавництва Старого Лева», «Книголенд» та незалежні — «Місто», «Сковорода», Readeat. А у листопаді у Києві відкрилася книгарня Book.ua.

Також у столиці запрацювала книгарня-бар «Плекай» від засновників «Книжкового лева». Тут можна не тільки придбати нові чи рідкісні видання, випити крафтового пива, а й принести вживані книжки на продаж. Цьогоріч відкрилася книгарня READELLION, яка до цього існувала в онлайн-форматі. Засновники фокусуються на українських і закордонних виданнях про архітектуру й графічний дизайн. У квітні команда книжкового магазину «Закапелок» відкрила в кінотеатрі «Жовтень» Кінокнигарню, де крім художньої літератури відвідувачі можуть придбати літературу про кіно, мистецтво, архітектуру. А цьогоріч в Ірпені з’явилася концептуальна книгарня Filosofi, котра поставила собі за мету знайомити читача зі складними текстами — від класичної української літератури до репортажів і розвідок про культуру та сучасність.

Нагадаємо, що у 2023 році видавництво «Човен» оголосило про свою майбутню книгарню у Львові, а видавництво Vivat планує відкривати свій книжковий магазин у Києві біля станції метро Палац Україна.

Ілюстрація — фото з фейсбук-сторінки власника «Сенсу» Олексія Ерінчака

Література з музики, музика з літератури

Ілля Рудійко - 08.12.2023 в Книжки, Музика

Уже давно не секрет, що література – у різних своїх проявах – неабияк добре здатна проникати в інші види мистецтва. Та насправді це проникнення відбувається в обидва боки. Одні книги отримують свої екранізації, а в інших з’являються посилання на фільми; на мотиви книг малюють картини, а деякі з них  і самі стають елементами візуального мистецтва; образи із творів втілюють у скульптурі, але в музеях подеколи стоять цілі експозиції, буквально зроблені з книжок, – і цей список інтермедіальних контактів можна продовжувати довго. Те саме стосується літератури й музики, конкретні зв’язки між якими, щоправда, часто лишаються непоміченими.  

Джордж Байрон vs Ференц Ліст

Коли Джордж Байрон у 1819 році написав поему «Мазепа», він фактично створив із цього сюжету тренд на довгий час. Образ українського гетьмана став настільки вірусним, що поширився в літературі (зокрема свою версію поеми написав Віктор Гюґо), живописі (картини Делакруа, Верне, Шассеріо), а трохи згодом – і в театрі на Бродвеї, де, щоправда, Мазепу чомусь зображували жінкою. Ця лихоманка не могла оминути й музику. Тож не дивно, що один з найцікавіших композиторів XIX століття, Ференц Ліст, написав 1854 року симфонічну поему “Мазепа” на мотиви поеми Джорджа Байрона.

За динамікою і тональністю ця композиція резонує з оригінальним літературним твором: тут є активніші пасажі, що відтворюють подорож прив’язаного до коня Мазепи, і спокійні частини, наприклад, коли козаки знаходять свого майбутнього ватажка. Тому читання поеми й прослуховування композиції навіть можна поєднати, аби отримати панорамне враження від твору.

Мілєнко Єрґович vs севдалінки

Пишучи про свою книжку «Іншалла, Мадонно, іншалла», Мілєнко Єрґович стверджує: «Всі історії в цій книжці – це прозові ремікси боснійських севдалінок…» Ба більше, в післямові автор навіть перераховує всі севдалінки, котрі надихнули його на те чи інше оповідання. З одного боку, це просто цікава концепція жанру й композиції, коли книгу складають тексти, що нанизані на настроєвий склад пісень. А з іншого боку, це важливий культурний ключ для розуміння твору, а точніше – для його відчування. Адже севдалінки – це боснійські народні пісні, які нагадують синтез слов’янської й мусульманської народо-пісенної творчості, а тематично завжди зав’язані на почуттях туги, журби й ностальгії. 

Ось, наприклад, герой оповідання «Дерт» згадує про останній пікнік зі своїми колегами перед Першою світовою і несподіване почуття туги, яке хвилею накриває його при виконанні севдалінки “Що за тугу сутінки приносять”; а герой «Іджтихаду» пригадує, як севдалінка “Джулзулейха” забрала останні сили у співака на його прощальному концерті. Оповідання з цієї збірки Мілєнко Єрґовича описують і викликають такі само емоції в його читача, що й севдалінки в його персонажів, тож паралелі між ними очевидні й навіть відчутні.

Ернест Гемінґвей vs Metallica

Книжку Ернеста Гемінґвея «По кому подзвін» дехто називає найкращим романом про війну. Чи так це насправді – сказати важко, але принаймні на користь такого твердження існує безперечно серйозний аргумент: ця книга надихнула легендарний гурт Metallica на створення композиції, яка зрештою стала однією з найупізнаваніших у їхньому репертуарі. Вона так і називається – “For Whom The Bell Tolls”. З-поміж інших треків цей виділяється тим, що основну мелодію тут задано не електрогітарою, а бас-гітарою, а разом із звуком ударів дзвону це додає композиції брутальності й містичності.

Текст пісні безпосередньо описує події роману, але не варто боятись спойлерів – тут ідеться про побічну сюжетну лінію, котра охоплює всього один розділ: загін партизанів лишається оточеним на вершині гори й приймає свій останній бій; як потім співав Джеймс Гетфілд: Men of five still alive through the raging glow, // Gone insane from the pain that they surely know. Як і роману Ернеста Гемінґвея, цій композиції притаманний шалений емоційний надрив, що робить поєднання цих двох творів невимовно епічним.

Харукі Муракамі vs “The Girl From Ipanema”

Найпопулярніший японський автор і просто суперзірка сучасної літератури Харукі Муракамі обожнює музику. Він має величезну колекцію платівок, свій джаз-бар і навіть власну програму на токійському радіо. Власне, музика впливає і на його книжки. Найвідоміший роман письменника – «Норвезький ліс» – буквально названий за піснею The Beatles, а плейлист, що складається зі згаданих в цій книжці композицій, триває понад дві години (це, до речі, ідеальний плейлист для осінніх прогулянок чи затишних посиденьок у кав’ярні). Проте меланхолійний настрій книги найліпше резонує не стільки з піснею “Norwegian wood”, скільки з улюбленим для Муракамі джазом, зокрема босановою. 

У романі, наприклад, згадано відому бразильську композицію “The Girl From Ipanema”, і вона на диво добре пасує емоційному клімату «Норвезького лісу», адже в обидвох випадках маємо справу із розпачливим і зворушним спостереженням за дівчиною, яка самою своєю присутністю кардинально змінює сприйняття міської атмосфери й дарує спокій і бентегу водночас. Проте з такими поєднаннями слід бути обережним – надто вони вже зворушливі й сумовиті.

Володимир Діброва vs The Beatles

The Beatles слухали і в Радянському Союзі. Тайкома, щоправда, бо ж «культура занепалого Заходу». А втім, слухали – уважно, самовіддано, драйвово. Про це і пише Володимир Діброва у своїй збірці «Пісні Бітлз». Кожне оповідання тут так чи інакше апелює до конкретної композиції «жуків». Це дивне, майже парадоксальне поєднання юнацького максималізму, бравади, авантюри, підліткових ініціацій з одного боку і типового радянського побуту – з іншого. 

А як саундтреки всього цього дійства – “Why Don’t We Do It in the Road?” в однойменному оповіданні, де студент вальяжно йде на море, аж поки його не пакує міліція, чи –“Hello, Goodbye” знову ж таки в однойменному оповіданні, де школярі на комсомольській конференції починають сперечатися стосовно довгої інструменталки в пісні, а ще “Here Comes the Sun”, Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band” та інші хіти британського гурту. Ця насичена, відверта й іронічна книга дуже добре віддзеркалює реальність юності, котра навіть попри безпросвітність СРСР таки знаходила сили на прихований бунт, і мелодії The Beatles задають цьому бунту ритм.

Хуліо Кортасар vs Чарлі Паркер

Ледь не кожне оповідання Хуліо Кортасара можна вважати шедевром. Це визнають і поза літературою – зокрема Мікаланджело Антоніоні за мотивами оповідання «Слина диявола» зняв фільм «Фотозбільшення», котрий став культовим. Але тексти Кортасара також пов’язані з музикою. Його оповідання «Переслідувач» присвячено пам’яті Чарлі Паркера, який вважається творцем бібопу. І ні, йдеться не про ковбоя з однойменного аніме, а про домінантний у другій половині ХХ століття жанр джазу. Така музика помірно жвава і вкрай мелодична (власне, як і оповідання Кортасара), і це помітно, наприклад, у композиції “Summertime” Чарлі Паркера, котру точно впізнають усі. Здається навіть, що персонажі оповідання «Переслідувач» блукають Парижем, екзальтовано говорять про мистецтво й (не)життя, навіженіють, втрачають гроші і глузд, епатажно пускаються берега саме під акомпанемент бібопу. Зрештою, джаз завжди личить Парижу, і Кортасар це добре знав. 

Вільям Ґібсон vs SAMURAI

Коли говорять про кіберпанк як про жанр музики, то здебільшого уявляють якусь синтетичну електроніку із високим показником BPM та пронизливими ламаними звуками. Утім, коли батько кіберпанку Вільям Ґібсон у 1980-х писав свої перші тексти в цьому жанрі, наприклад, трилогію «Кіберпростір», то він взорувався на тогочасних представників андеґраунду й контркультури, зокрема на всеможливих рокерів і власне панків (не дарма жанр має саме таку назву). Тож студія CD Project Red, що створила відеогру Cyberpunk 2077, саме в сетингу романів Ґібсона, зробила правильний вибір – як одного з основних персонажів гри розробники взяли рокера-анархіста Джонні Сільвергенда, басиста гурту SAMURAI (його, до речі, зіграв Кіану Рівз).І попри те, що такого музичного колективу насправді не існує, розробники домовилися зі справжнім гуртом Refused, і ті створили кілька композицій саме від імені SAMURAI, наприклад, “Chippin’ In”, “Never Fade Away” чи “A Like Supreme”. Тож тепер ми маємо змогу послухати справжній кіберпанковий хром-рок з драйвовими бас-партіями та агресивним вокалом – так, ніби самі опинилися на концерті в Найт-Сіті

Юрій Андрухович vs Доктор Тагабат

Та вигадані гурти існують і в українській літературі. Наприклад, головний персонаж роману Юрія Андруховича «Радіо Ніч» – Йосип Ротський, що колись був піаністом гурту Доктор Тагабат. У книзі присутні згадки про інших учасників цього колективу, про їхній концерт, та й узагалі тут дуже багато музики, так що Андрухович навіть створив окремий плейлист наприкінці роману. Проте насправді Доктор Тагабат з’явився набагато раніше, майже за 20 років до «Радіо Ночі» – у першому романі Андруховича «Рекреації». Тут згадано, що саме цей гурт мав виступати на ефемерному та екзальтованому «Святі воскресаючого духа», про який ідеться у романі. Власне, аура довкола Доктора Тагабата цілком відповідає домінантам творчості Андруховича: це щось фантомне, карнавальне і містичне (чи навіть метафізичне), щось, що існує як концепт, але не існує наяву, як не існує і «Свято воскресаючого духа», і Чортопіль, у якому це свято відбувається. Хоча, мабуть, воно й на краще, що ніякого Доктора Тагабата (чи то гурту, чи то реінкарнації персонажа з Хвильового) насправді нема.

Ніколя Матьє vs Nirvana

“Smells Like Teen Spirit” – це, без сумніву, легендарна композиція, але її надмірна популярність призвела до того, що тепер її використання є кітчевим, а будь-які згадки про неї у творах мистецтва прирівнюються до штампу. Тим не менш, існує сучасна книга, у якій згадка цього хіта гурту Nirvana не просто не дратує, а навпаки – влучає в яблучко. Ідеться про лауреата Гонкурівської премії 2018 року – роман Ніколя Матьє «Діти їхні». У цій книзі розказано про юність, що наклалася на «лихі 90-ті» у французькій провінції. Зубожіння, крах економіки, руйнування підприємств і проблемні підлітки – здається, більш влучної візуалізації атмосфери “Smells Like Teen Spirit” і бути не може. Тож не дивує те, що за цією піснею в книзі названо перший розділ, після прочитання якого і справді хочеться переслухати треки Nirvana – а це тільки доповнює враження від роману Ніколя Матьє. 

Новий фільм «Вонка» або побачити промінчики надії за тінню відчаю реального світу

авторка Інна Гордєєва - 08.12.2023 в Кіно

Відгук кінокритикині, авторки телеграм-каналу «Нетфлікс головного мозку» Інни Гордєєвої на свіжий фільм для всієї родини про Віллі Вонку

Ми не намагатимемося уникнути слона в кімнаті, тож скажу це відразу: «Вонка» — це мюзикл! Класичний мюзикл з піснями і танцями в середині сцен. Бачили б ви мій шок на першій секунді фільму, бо ніхто про це не порпереджав. І тут важлива ремарка: я-то люблю мюзикли, навіть старі класичні, але коли ти до цього не готова, то виникає тисяча й одне питання. По-перше: навіщо перекладати пісні? І відповідь зрозуміла — діти. Ніхто не хоче втрачати дитячу аудиторію, а вони не вміють читати (як і головний герой фільму «Вонка»). Але пісні проспівані так, що нічого не зрозуміло — навіть дорослим важко зосередитись і сприймати сенс на слух, а дітям тим більше. 

По-друге: чи можна було б без пісень? Можна, але вони створюють омаж першому фільму 1971 року з Джином Вайлдером. Багато музики взято саме з оригінальної екранізації. Реверанси в бік стрічки з Джонні Деппом теж були, але…  я впевнена, що буде сіквел, де герой зламається, стане іншим і там неодмінно будуть омажи фільму 2005 року.

Загалом, «Вонка» (Wonka) 2023 року створений за оригінальною історією, натхненною оповіддю письменника Роальда Дала «Чарлі та шоколадна фабрика». Пригадуєте, коли востаннє чули імʼя та прізвище цього письменника? Кілька місяців тому, коли Вес Андерсон створив альманах короткометражних фільмів на основі оповідей Дала для Нетфліксу. А ще дует Андерсона і Дала — це «Незрівнянний містер Фокс».

Режисер фільму Пол Кінг — творець «Паддінгтонів» — настільки сильно хотів зайнятись історією виробника чоколяди, що відклав роботу над третім «Паддінгтоном». Взяв улюблену команду сценаристів: себе і Сімона Фарнабі. Запросив композитора мультфільму «Співай» — Джобі Талбота.

Абсолютно випадково оператор «ОЛДБОЯ», «Служниці» і «Минулої ночі в Сохо» Чунг-хун Чунг відповідав за візуальну частину разом із [увага] художником-постановником фільмів «Тенет», «Дюнкерк», «Темний лицар», «Інтерстеллар», серіалу «Світ дикого Заходу» і мюзиклу «Найвеличніший шоумен» Нейтаном Кроулі! Присягаюсь, не уявляю цей скажено-творчий мікс разом, але вони всі виклались на максимум, подарувавши яскраво-теплу історію становлення Віллі Вонки.

Мікс історії Дала та роботи всієї команди режисера Пола Кінга дає розуміння, чого очікувати від фільму: яскравості, масштабності, казковості, британського гумору, алюзії на недоліки сучасного світу через призму дитячих проблем.

А ще, звісно, потужна віра в мрію. Будь-яку! Маленьку чи велику! Про цю суперсилу, ми — дорослі — часом забуваємо. Після перегляду залишається приємний присмак того, що все буде добре. Я бачила, як суперпохмурі люди виходили із кінозали з блискучими, від шаленого сміху — та від хоча б однієї сльозинки, очима.

Про жарти хочеться говорити окремо, бо вони — неймовірні. Я певна, багато з них піде в народ чи тік-ток, бо «алергія на бідність» — це вже стовідсотковий мем!

авторка
Інна Гордєєва

Книжковий подкаст «Висока полиця» з Богданою Романцовою

авторка, редакторка подкастів Ліза Цареградська - 07.12.2023 в Культура

«У подкасті «Висока полиця» ми говоримо з українськими інтелектуалами про гучні премії, розумні книжки та найважливіші літературні події. Це спільний простір для тих, кому цікаво читати, але часто бракує часу на книжку. Хто хоче бути в курсі останніх літературних тенденцій. Для тих, кому не байдужа культура», — анонсує ведуча подкасту «Висока полиця», літературознавиця Богдана Романцова. 

Подкаст виходитиме щотечерга на подкаст-платформах: Spotify, Apple Podcasts, YouTubeSound Cloud

9 грудня о 12:00 на книжковому ярмарку Kyiv Book Weekend відбудеться подія-презентація подкасту «Висока полиця». Під час якої ведуча подкасту, літературознавиця Богдана Романцова, журналістка, редакторка напрямку подкастів медіа «Сенсор» Ліза Цареградська та головна редакторка медіа Анастасія Євдокимова поговорять про те, а що ж таке «висока полиця» і як до неї дотягнутися. До зустрічі на Верхній сцені Kyiv Book Weekend (Київ, МВЦ, Броварський проспект, 15). 

авторка, редакторка подкастів
Ліза Цареградська

Ілона Замоцна: «Ми створюємо книжки для читання, а не для полиць»

авторка журналістка, книжкова блогерка Тетяна Гонченко - 07.12.2023 в Книжки

Шестеро співзасновниць «Віхоли» майже не зустрічаються наживо. «Ми маємо буквально дві фотографії, на яких ми всі разом», — розповідає одна зі співзасновниць видавництва, Ілона Замоцна, поки ми гуляємо біля київського річпорту. Ілона в їхній команді займається юридичним і фінансовим напрямками. Ольга Дубчак — налагоджує редакційні процеси. Ірина Щепіна — відповідає за продаж прав за кордон і спілкування з авторами, їздить на міжнародні виставки. Наталія Шнир та Марина Захарчук відповідають за глобальний маркетинг та бренд, соцмережі та промокампанії. Вікторія Шелест — за дизайн і верстку книжок, друк та матеріали.

За три роки свого існування «Віхола» встигла видати півсотні книжок, створити кілька бестселерів, зробити собі ім’я та зайняти фактично вільну нішу — українського наукпопу. При цьому у видавництва досі немає офісу, а в штаті — лише п’ятеро найманих працівників.

За півтори години ми з Ілоною встигли поговорити про те, як співзасновниці видавництва шукали гроші на свій новий бізнес, чому видають українську класику в м’яких обкладинках, у чому секрет «Танців з кістками» та чому «Віхола» остаточно вирішила не зв’язуватися з перекладною літературою.

Ілоно, чому ми розмовляємо в книгарні «Сковорода», а не у вашому офісі? Як вам вдається вже 3 роки працювати без офісу? Невже за весь цей час не виникало такої потреби?

Ми засновували «Віхолу» навесні 2020 року, в розпал ковіду — тоді всі сиділи вдома. У 2021-му замислилися про офіс і почали шукати перших найманих працівників. Але спочатку взяли Оксану, яка живе в Тернополі, потім — Валентину з Хуста, Закарпатської області. Потім Марина Захарчук, наша співзасновниця, тимчасово переїхала в Латвію. Ми зрозуміли, що офіс знімати особливо немає для кого. А потім почалася повномасштабна війна. 

Зараз ми відчуваємо, що нарешті доросли до офісу, й активно його шукаємо. Тому якщо хтось знає гарне приміщення — кажіть. Плануємо зробити там шоурум.

Тобто щось типу книгарні видавництва?

Ні, це не буде книгарнею, там не будуть продаватися книжки. Але нам потрібне місце для спілкування з авторами, колегами та друзями. Ходити по кав’ярнях і книгарнях — це добре, але хочеться мати власну кімнату, де викладені всі видані нами книжки. У нас уже є що викласти.

А презентації ви там плануєте проводити?

Якось ми проводили стратегічну сесію про те, як ми бачимо «Віхолу» через 10 років, і більшість сказала, що це має бути двоповерховий офіс і на нижньому поверсі має бути велика зала для презентацій. Але це плани на майбутнє.

Розкажи, як ти потрапила у видавничу галузь?

Загалом це просто збіг обставин. Я закінчила українську філологію і, як справжній український філолог, уміла тільки читати книжки. Після університету я мала романтичні настрої і поїхала жити у Львів: мовляв, цей російськомовний Київ мене дістав. Працювала редакторкою кросвордів у журнальчиках, які лежали на розкладках. А потім почалася криза 2008 року, я не змогла більше винаймати житло і повернулася в Київ, щоб оселитись у квартирі, яку винаймав брат. Моя двоюрідна сестра працювала бухгалтеркою у братів Капранових, точніше у їхній компанії «Джерела-М», яка тоді продавала книжки різних видавництв, і сказала, що там шукають менеджера. Я нічого не вміла, просто прийшла — і мене взяли на роботу та всього навчили.

Потім три роки пропрацювала в «Ексмо-Україна». У 2014 році зрозуміла, що не хочу працювати в компанії з російським корінням, і звільнилася. Після того мені запропонували стати у витоків дистрибуційної компанії, яка постачає книжки дрібних видавництв у «Ашан», — «Своя книга». По суті, зараз ця компанія є дистриб’ютором «Віхоли». Після того була керівницею відділу продажів у «КМ-Букс». Потім — керувала відділом закупівлі в «Букві». І вже звідти пішла в «Наш Формат», а потім ми створили «Віхолу».

Коли тепер питають, чому «Віхола» не працює напряму з книгарнями, а тільки через дистриб’ютора — я відповідаю, що я все життя працювала в книжкових продажах, тому не хочу більше цим займатися (сміється).

Хто з вас шістьох висунув ідею створити видавництво після того, як ви пішли з «Нашого Формату»?

Напевно це була я, бо я була директоркою в «Нашому Форматі» й у мене було більше розуміння, як функціонує вся компанія. Але я розуміла й те, що в жодному разі не зможу зробити це сама. У мене не було ані достатньо грошей, ані достатньо впевненості в собі, щоб знайти відповідних спеціалістів. До того ж ми вже одне одного знали і були командою. 

Ідея створити щось своє стала наслідком того, що ми просто не знали, що робити. Я розуміла, що знайти аналогічну керівну роботу у видавничій галузі в розпал ковіду буде дуже важко, майже безнадійно. Водночас я завжди казала, що не людина бізнесу. Я людина — працівник. Я готова працювати день і ніч, добре робити свою справу, але відповідати за свій бізнес я ніколи не буду. Але це той момент, коли ніколи не кажи «ніколи».

Спочатку все було на рівні ідеї. На той момент здавалося, що ухвалення рішення триває дуже довго і складно. Кожна з нас мусила поспілкуватися з родиною. Бо це важке рішення: замість того щоб влаштуватися на нову роботу і заробляти гроші, інвестувати свої заощадження у новий бізнес. Комусь треба платити за житло, у когось — родина. Це великий ризик. 

Зараз я розумію, що насправді все відбулося дуже швидко. Утім, бізнес-модель, яку ми будували на початку, не реалізувалася.

Яка це була бізнес-модель?

Ми очікували, що видамо 5 великих бестселерів, які зароблять нам відразу багато грошей. Але, як виявилося, не все будується на бестселерах і тому ми працюємо з книжками, які мають середні наклади.

Які саме бестселери ви планували видати? На кого робили ставку?

Ми хотіли книжку Уляни Супрун (колишня в.о. міністра охорони здоров’я України, — Т.Г.), яка тоді ще тільки готувалася. Ми про це знали і сподівалися домовитися її видати. Другою мала бути книжка маркетологині та блогерки Ярослави Гресь (співзасновниця піар-агенції Gres Todorchuk, — Т.Г.). І ще дві книжки, які мали стати потенційними бестселерами. Ми планували, що з ходу надрукуємо їх по 15 тисяч примірників, продамо за пів року — і це стане нашим додатковим стартовим капіталом. Бо ми вклали 1 мільйон гривень і розуміли, що цього мало. Треба було дуже швидко продати книжки і повернути ці гроші.

Але в результаті з Уляною Супрун ми не домовилися: вона заснувала своє видавництво ARC.UA. Ярослава Гресь сказала, що вже домовилася з іншим видавництвом (проте її книжка, здається, так поки ніде й не вийшла). І ми зрозуміли, що модель, яку ми собі намалювали, не працює.

Читала, що ви спочатку шукали інвестора…

Так. Ми розуміли, що у нас немає достатньо ресурсів, і почали шукати людину, яка дасть нам гроші на створення видавництва. Потім зрозуміли, що нас і так шестеро, і якщо додати ще й інвестора, ухвалення рішень буде катастрофою. Ми давно знайомі та дивимося в одному напрямку — і не хочемо, щоб інвестор диктував нам власне бачення. 

Тоді ми в моїй сім’ї вирішили, що готові частково це фінансувати. Я звернулася до дівчат із запитанням, чи готові вони також вкластися. Якщо хтось не хоче — може бути найманою працівницею. З тими, хто захоче, — скинемося, зробимо стартову інвестицію. Спочатку всім здалося, що ні в кого немає грошей, але потім вони якось знайшлися: у когось більше, у когось менше.

Тобі довелося вкласти прямо всі заощадження?

Ні, не всі. Але це був ковід, дуже непевні часи. Інвестувати у видавництво в часи ковіду, коли здавалося, що книжки нікому не будуть потрібні, — це ризик. Зараз уже простіше про це говорити і згадувати. Я розумію, що якщо буду створювати наступний бізнес, ставитимуся до цього легше. А на той момент було дуже страшно. Мій чоловік також не людина бізнесу, тому він не міг нічого порадити. Тож ми просто попрощалися з цими грошима і вирішили, що це буде моє guilty pleasure. Якщо вони не повернуться — ну що ж, ми без них проживемо. Ризикувати всіма заощадженнями я боялася. 

Коли бестселерів не вийшло, з чого ви почали?

Спочатку нас підтримала психологиня Наталія Підлісна, яка тоді мала конфлікт із «Нашим Форматом», бо стала на нашу сторону. Ми видали її книжку «Про жінок за 50. Психологія вікових змін».

Друга книжка була від екоблогерки Маріанни Бойко — «104 дні без поліетилену». Маріанна побачила, що засновується нове видавництво, і сама прийшла до нас із рукописом та готовими ілюстраціями. 

Ще з «Нашого Формату» ми знали, що добре продається психологія. Тому звернулися до психотерапевта Володимира Станчишина і зробили з ним книжку «Стіни в моїй голові».

А потім сказали нашій співзасновниці Олі Дубчак: «Олю, пиши книжку, бо у нас немає що ставити у видавничий план». Так з’явилася «Чути українською».

Ми розраховували на авторів з аудиторією, яка точно купить їхні книжки. Вирішили піти до блогерів, про яких ми чули, що вони вже щось пишуть. Таким чином ми набрали портфель різних книжок, не лише бестселерів. Ми розраховували, що «середня» книжка — це якщо за пів року продається 1500 примірників. У нас же ці книжки продавалися краще — в середньому по 2500 за пів року. Це нам дуже допомогло на старті. А ще допомогло те, що ми перші 3-4 місяці працювали самі, без найманих працівників, і не платили собі зарплату. Бо це фактично основна стаття витрат, а ми її не мали.

Але зараз серед ваших авторів уже з’явилися фахівці, менш відомі широкому загалу.

Так, з часом ми випрацювали свою лінію, і ставлення читацької аудиторії до нас змінилося — читачі вже розуміють, що «Віхола» є своєрідним фільтром. І якщо ми щось видаємо — значить, це добре.

Зараз ми робимо ставку на те, щоб людина добре розбиралася у своїй темі — якщо це нонфікшен. Якщо художня література, єдиний фільтр — подобається чи ні.

Ще є велика складність у тому, що погодитися видавати конкретну книжку мають усі шестеро. І отут починається: комусь не подобається автор, комусь — текст, комусь — тема. Хтось нагорі емоційної гойдалки під час ухвалення рішення, а хтось — унизу тощо. Через це затягується час на остаточне рішення, іноді ми довго відповідаємо авторам, а іноді можемо пропустити хорошу книжку. А ще буває, що ми на нараді всі пересварилися, і в серцях вирішуємо: «Все, нічого не беремо». А згодом бачимо, що це була непогана книжка.

У вас недавно вийшла книжка «Бойові кораблі. Еволюція лінкорів та авіаносців» Максима Паламарчука. Чи не боїтеся, що це вже надто нішева література?

Зараз для України це дуже затребувана тема. Ми знайомі з автором ще з «Нашого Формату», у якому виходила перша його книжка — «Військово-морська міць та її межі». На момент, коли ми її видавали, думали, що (перефразовуючи Емму Антонюк) це ніхто не буде читати. Але книжка продавалася — її купували історики та профільні фахівці. 

На сьогодні ми вважаємо, що це дуже важлива тема для України. Зараз багатьом доводиться розбиратися в кораблях, літаках, дронах та іншому озброєнні. На найближчі 10 років ми матимемо мілітаризоване суспільство, яке має бути освіченим у цьому плані. Тому ми думали над цим напрямком літератури й Ірина Щепіна згадала Максима по першій книзі. Коли вона до нього звернулася, виявилося, що в нього вже є готовий рукопис нової книжки.

Крім того, на початок 2024 року готуємо книжку з Андрієм Харуком про літаки F-16. І загалом ми хочемо розширювати лінійку книжок на такі теми, щойно знайдемо авторів.

Хто цільова аудиторія таких книжок?

Цільова аудиторія найширша. Це не спеціалізована література. Це не складніше читається, аніж, наприклад, «Нарис історії України» Ярослава Грицака. Так, це доволі вузька тема, бо вона тільки про кораблі і тільки про бойові. Але коли Тарас Чмут (голова благодійного фонду «Повернись живим», — Т.Г.) під анонсом цієї книжки написав «Нарешті», ми подумали, що робимо щось правильне в цьому світі.

І загалом анонс зайшов добре. Навіть краще, ніж анонси деяких інших книжок.

Але бачу, що ви почали видавати й більше художки. Це рішення прийшло після роману «Танці з кістками» Андрія Сем’янківа, який став бестселером?

Не зовсім після нього. Просто коли ми запустили лінійку української класики, то подумали: «Чому б тоді й не видавати сучасних авторів художньої літератури?». Так вийшов роман «Перші» Марії Олекси. До речі, я робила на нього слабші прогнози, ніж вийшло в результаті. Скоро друкуватимемо третій наклад. Це невеликі наклади — по 1500 примірників, але для українського ринку це доволі хороший результат. Тим паче, що це дебют молодої авторки. Роман дуже красиво описує Київ кінця 90-х, 2000-х років. Це книжка для 30-річних, які виросли в Києві, про місто тих років. І крім цього, там гарна, мила любовна історія.

Який наразі ТОП-5 продажів «Віхоли» з весь час?

1. Катя Бльостка «Матера вам не наймичка або Чому діти – це прекрасно», понад 50 тисяч примірників;
2. Андрій Сем’янків «Танці з кістками», більше 30 тисяч примірників;
3. Володимир Станчишин «Стіни в моїй голові. Жити з тривожністю і депресією», більше 30 тисяч примірників;
4. Андрій Сем’янків «Медицина доказова і не дуже», більше 26 тисяч примірників;
5. Віра Агеєва «За лаштунками імперії: есеї про українсько-російські культурні відносини», понад 15 тисяч примірників.

Як ви собі пояснюєте те, чому «Танці з кістками» аж так вистрілили? Адже роман вийшов майже півтора року тому, але й досі в топах продажів.

По-перше, в Андрія Сем’янківа вже було доволі відоме ім’я. Тому ми відразу робили ставку, що принаймні його аудиторія це купить. По-друге, роман отримав премію «Книга року ВВС-2022». Вона дала поштовх до того, щоб усі ті, хто слідкують за преміями, купили книжку і написали на неї відгук. І так ця хвиля пішла далі. І третє — у нього в книжці негативний головний герой. Це рідко трапляється в романах, і це цікаво.

До того ж Андрій — медик за освітою, який написав медичний трилер. Усе, що пов’язано з медициною, описується дуже фахово, правдиво і деталізовано.

Який уже наклад у «Танців з кістками»?

Недавно надрукували новий — 13 тисяч. Загалом уже близько 50 тисяч.

Недавно читала, що загалом у світі близько 1% книжок стають бестселерами, вони роблять основну касу видавництвам і це дозволяє видавати всі інші книжки. Тобто видавництва заробляють на тому, що мають кілька бестселерів. Але фішка в тому, що ніколи не вгадаєш, що саме вистрілить. У вас так само?

Ну, напевно, не 1%, а 10-15% книжок — це ті, які насправді дають «Віхолі» найбільший фінансовий прибуток. Бо коли у книжки виходить тільки один наклад, ти на ньому маєш повернути інвестиції в додрукарську підготовку: редакторську та коректорську роботу, верстку, дизайн обкладинки тощо. А вже коли наступні тиражі — інвестуєш тільки в друк і роялті автору. І з кожним наступним тиражем заробляєш усе більше. А ще що більший тираж друкуєш, то дешевша собівартість примірника.

До того ж коли йдеться про бестселер, можна поставити трошки вищу ціну та не робити знижок. Бо його все одно куплять. Але зважаючи на те, що ціна формується в момент, коли ти ще не знаєш, що це буде бестселер, — такий розрахунок не завжди спрацьовує.

До речі, Андрій Сем’янків часом не пише нову книжку?

Ні, він воює фактично з перших днів повномасштабного вторгнення. Майже постійно перебуває на передовій, тому не має часу, щоб писати другу книжку.

Недавно бачила у вас анонс детективного трилеру «Мертва жива вода» Світлани Кострикіної. У мене відразу виникла думка, що це спроба зробити ще одні «Танці з кістками». Наскільки це правда?

Ми не можемо це передбачити. Ми погоджуємося видати книжку тоді, коли вважаємо, що вона може продаватися та може когось захопити. Тому ні, це не спроба зробити ще одні «Танці з кістками». Це просто хороший рукопис.

Це авторка, яка просто прислала рукопис на пошту?

Так. Світлана — сценаристка СТБ: вона вміє добре писати і вміє закручувати сюжет, як серіал. Тому ми сподіваємося, що ця книжка матиме успіх.

Скільки вам рукописів присилають у середньому?

Якщо ми десь нагадаємо про те, що ми приймаємо рукописи, або згадаємо про це в інтерв’ю, приходить відразу багато текстів. А так в середньому — до 5 рукописів на день.

Як на мене, це багато.

Так, але це не завжди готові книжки. Інколи це просто ідея (синопсис). Інколи — листи в стилі «я придумав новий жанр літератури», або збірки поезій, або дитячі книжки. Присилають дуже різне. Наприклад, скільки б ми не писали, що займаємося тільки українськими авторами, нам все одно часто присилають ідеї для перекладу. Або «Я вже переклав цю книжку, пропоную її видати», чи «Давайте ви перекладете оце, бо це дуже класна книжка».

Багато присилають фантастики і фентезі. І ми не проти видати фентезі, але поки не знайшли свого автора.

Більшість авторів із тих, які до нас прийшли, — це все-таки знайомі через знайомих. З виданих на сьогодні книжок, які прислали нам на пошту, — наприклад, «Лінгвістика на карті світу» Рустама Гаджієва. Це був перший рукопис, який ми відібрали з пошти. Скоро ще вийде нуарний детектив про Харків від Дмитра Скочка — під назвою  «Сміття». Він теж просто прислав його на пошту. І згадана тобою «Мертва жива вода».

Тобто присилати вам рукописи є сенс, але шанси не дуже великі?

Звісно, сенс є. Спочатку їх усі передивляється одна людина. Якщо вона бачить, що у рукопису є потенціал, вона надсилає його комусь із нас і просить подивитися.

Ми відповідаємо абсолютно всім — навіть коли відмовляємо. Щоб люди не чекали. Це може бути не дуже швидко (через 2-3 тижні), але відповідь обов’язково прийде.

Я брала інтерв’ю у Марії Курочкіної з «Артбукс», і вона сказала, що вони свідомо пішли в перекладну літературу, бо це простіше, дешевше, менш нервово, аніж робити книжки українських авторів. Вони кажуть, що це простіший шлях. А ви, виходить, вибрали складніший?

Ніхто не казав, що буде легко (усміхається). Так, це дійсно складніший шлях. Але це відмінна риса нашого видавництва. Ми не будемо від цього відступати. Ще навіть минулого року на більшості інтерв’ю я говорила про те, що якщо ми знайдемо хорошу книжку для перекладу, підемо й в перекладну літературу. Але зараз можу впевнено сказати, що ми вирішили взагалі не йти в перекладну літературу. Ми готові розширюватися у різні напрями літератури: прикладний, дитячий, підлітковий. Але це мають бути українські автори й українські ілюстратори.

Ми вибрали складніший шлях якраз через те, що багато видавництв від цього відступають. І тому ми бачимо в цьому свою нішу.

До речі, саме зараз, коли російські книжки пішли з ринку, — найкращий час, щоб заповнювати незайняті ніші. Поки що їх доволі багато і є над чим працювати, тому видавництва так активізувалися. Маємо багато невиданої класики, мало жанрових книжок українських авторів, підліткової літератури тощо. Але через кілька років ринок наповниться — і почнеться вже зовсім інша конкуренція. Наприклад, маючи великий вибір виданої української класики, книгарні будуть уже обирати, які саме книжки поставити на полиці. І задумаються — чи потрібне їм ще одне видання такого ж плану.

Словом, ми обрали нішу українських авторів, бо вона була фактично незайнята. 

До того ж у нас є ще певна місія, хай як би пафосно це звучало. Ми вважаємо, що в Україні немає культури писання книжок. І є сприйняття українського автора як трохи меншовартісного. Ми хочемо це зруйнувати й показати, що у нас також є експерти, як і за кордоном.

У світі дуже розвинена культура писання: у них багато премій та письменницьких курсів. А у нас є хіба що «Літосвіта», де вчать писати художку. А чи є курси написання нонфікшену? Мені здається, немає. Ми до цього ще навіть не доросли. Але маємо дорости. Ми хочемо з цим працювати. Ми хочемо прибрати меншовартісне ставлення до українського автора і виховати культуру писання в Україні.

Як ви взагалі працюєте з авторами, які знаються на своїй темі, але ніколи не писали книжок? Адже це завжди лотерея: вони можуть прислати зовсім нечитабельний текст.

Так, це лотерея. Рукопис проходить такий шлях. Спочатку ми просто домовляємося з автором про потенційну книжку, просимо структуру і пробний розділ. Коли він пише пробний розділ, ми його коментуємо, показуємо помилки. Наприклад, оце не треба писати, отут — додайте посилання, отут — краще розкрийте тему.

Далі автор пише рукопис до кінця. Коли він його здає, у нас є два тижні, коли ми читаємо і так само коментуємо цей рукопис. Говоримо, що треба допрацювати, і знову повертаємо автору. Автор допрацьовує, і тільки потім із текстом працює редактор, який може попросити автора ще раз щось допрацювати.

Тому це дуже довгий процес. Причому я описала той, який проходить хороший рукопис.

Бувають і інші варіанти. Наприклад, автор каже, що він не має часу писати книжку, але у нього є лекції. Мовляв, давайте ви розшифруєте — і зробимо з цього книжку. Але ж зрозуміло, що розшифровані лекції — це не книжка. Далі — справа за хорошим редактором. Такими складними книжками у нас займається Ольга Дубчак. Поки що ми не знайшли жодної людини, яка була б готова взятися за таку роботу, бо це дуже складно.

Тобто кожна наша книжка — це така колаборація видавництва, редактора і автора. Ми як видавці на теперішньому етапі дуже прискіпливо ставимося до кожного рукопису. Звісно, не всі з нас, але хоча б двоє-троє занурюються в рукопис, щоб не пропустити якоїсь помилки. Таким чином книжка проходить кілька етапів перевірки.

А можеш назвати книжки, які були створені з чиїхось лекцій?

Власне, перша книжка Володимира Станчишина «Стіни в моїй голові» була створена з лекцій. Книжка «Емоційні гойдалки війни» була створена з інтерв’ю. Наші колеги Наталя і Марина зустрічалися з автором, готували запитання про емоції під час війни. Щось коригував Володимир, щось коригували вони, потім вони разом це все проговорювали, розшифровували, потім Володимир усе перечитував і щось іще підкориговував. І так робилася книжка. А «Для стосунків потрібні двоє» він уже писав сам. 

Також книжка Юліана Чаплінського «Зрозуміти архітектуру» була частково розшифрована з його лекцій. Книжка Тетяни Лукинюк «Як хотіти й отримати все (але це неточно)» була зроблена зі співавторкою Людмилою Колб на основі більше ніж десяти багатогодинних інтерв’ю.

Чи буває таке, що автор присилає перший розділ, а це настільки погано написано, що ви хапаєтеся за голову?

Так, буває, що ми прощаємося з авторами на етапі першого розділу, коли розуміємо, що не зможемо з цим працювати. Або навіть на етапі повного рукопису, коли вже підписали договір, а потім ще раз перечитали і самі здивувалися, що ми на це погодилися. У такі моменти розуміємо, що простіше залагодити цей конфлікт і домовитися з автором, аніж видавати це.

Але треба розуміти, що це дуже суб’єктивна штука — як у фікшені, так і в нонфікшені. Усе одно рішення ухвалюють люди. І якщо наше видавництво не готове це видавати, це не значить, що книга погана. Тому ми просимо авторів не сприймати це болісно. Книжку може видати будь-яке інше видавництво. І буває так, що вона дуже добре там продається.

Поговорімо про класику. З того, що я бачу у своєму телеграм-каналі, людей часто хвилює запитання: чому серію «Неканонічний канон» вирішили видавати в м’яких обкладинках? Бо здавалося б, класика — це щось таке, що має стояти на полиці десятиліттями і передаватися онукам.

У нас якраз інший підхід із цією серією. Коли ми задумували «неканон», говорили про те, що класика (або й будь-яка художня книжка) — це просто твір для прочитання. Ти можеш читати її будь-де, це має бути зручно, щоб ти не боявся пошкодити книжку, взяти її з собою в сумці. Книжка має жити — бути потертою, пописаною.

Це наша філософія — видавати книжки не для полиці, а для читання.

Ми не робимо з книжки мистецьке надбання. Принаймні з більшості наших книжок. Це можуть бути окремі проєкти (як подарункова класика), але це точно не про всі книжки нашого видавництва. І точно не про «Неканонічний канон». Він якраз покликаний зробити так, щоб це були книжки на максимально широку аудиторію, які можна читати всюди, а потім і комусь віддати.

Збирання великих домашніх бібліотек склалося історично через те, що книжка була в дефіциті. Коли я була дитиною і мені на день народження в селі дарували книжку, для мене не було кращого подарунка. Бо книжки — це була дуже велика рідкість. Я пишалася, що у моїх батьків є своя бібліотека. Але сьогодні це вже не дефіцит. 

Навчаючись в університеті, я почала збирати свою бібліотеку. Але зараз дивлюся і думаю: «Навіщо мені ці книжки?». Вони пожовтіли, я їх ніколи не беру в руки й не перечитую. Якщо я захочу будь-що з цього почитати, завжди можу це купити. Так само і з «Неканонічним каноном» — ми плануємо постійно перевидавати всі книжки з цієї серії, тож якщо навіть через 20 років ви захочете їх купити, вірю, що вони будуть у книгарнях.

Мені здається, що читачі захочуть тебе спалити на вогнищі за таке ставлення до книжок і домашніх бібліотек (сміємося).

Але у вас усе-таки є і подарункова серія класики.

Так, ми піддалися тиску суспільства і вирішили паралельно зробити подарункову класику у твердій палітурці, на дизайнерському папері, з ефаліном і тисненням срібною фольгою. І вона у нас не пішла.

Наприклад, якщо «Місто» Підмогильного або збірка творів Хвильового (які виходили першими в серії «Неканонічний канон») за  півтора року продалися вже десь по 10 тисяч екземплярів, то подарункової серії ми надрукували по 1500 примірників, і вони досі продаються. Схоже, що люди говорять одне, а гривнею голосують за інше.

До того ж ми дуже довго робимо кожну таку подарункову книжку через відсутність матеріалів. «Перехресні стежки» друкували два місяці, і друкарня ніяк не могла нам її віддати. Це часто буває з такими матеріалами — наприклад, у «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» є серія поезій у тканині. Періодично якусь із книжок розкуповують, і її дуже довго не можуть додрукувати — саме тому, що матеріалів немає.

У мене є теорія, що класику зараз усі купують, але мало хто читає. Я навіть бачу це по книжкових блогерах: вони збирають серії класики, але майже ніколи не пишуть про неї відгуки. За твоїми спостереженнями це теж так?

Мені хотілося б думати, що люди читають те, що купують. Хоча я й сама купую багато книжок, які потім не читаю. Втім, за моїми спостереженнями, класику все-таки читають. Наприклад, недавно я зустріла знайому, яка дуже далека від книжкової галузі, і вона мені раптом подякувала за те, що ми видали Агатангела Кримського — мовляв, давно чекала.

Можливо, просто читають не все куплене — особливо якщо збирають серію. Книжки «Неканонічного канону» у нас виходять доволі швидко, кожен місяць по книжці. Але можу заспокоїти читачів, що далі будемо їх видавати рідше, бо авторів стає менше. Напевно, видаватимемо одну за два місяці — тоді встигатимуть читати.

Як це, авторів стає менше? Здається, українських класиків стільки, що можна видавати нескінченно.

Так, і ми й плануємо зробити цю серію нескінченною. Але у нас уже закінчуються автори, яких можна видавати, не домовляючись зі спадкоємцями про права. Ці домовленості трохи займають час, тому буде повільніше.

Чи є у тебе відчуття, що саме після 24 лютого всі почали звертатися до класики і до українських авторів?

Так. Є відчуття, що всі почали звертатися саме до класики та до історії України. Це було дуже помітно за топами продажів у 2022 році. Зараз, уже коли ми трохи пристосувалися до війни, читачі повернулися до розважального контенту. Тому топи продажів змінилися.

Добре, що з’явилося багато розмов про те, що українська класика — це не тільки про село. Це дуже допомагає привернути увагу. Бо людям стає цікаво, про що це тоді, виникає бажання почитати.

На цьогорічному Форумі видавців нас часто питали: «Що ви порадите прочитати з виданої вами класики, щоб відразу все зрозуміти про українську літературу?». Але це так не працює, бо українська класика — дуже різна. Люди зрозуміли, що вони нічого не знають про українську літературу, і з’явився порив дізнатися хоча б щось.

А от інтерес до історії трохи впав. Хоча у нас на наступний рік заплановано дуже багато історичних книг. Бо це теж велика лакуна в українському книговиданні. Є лише кілька відомих істориків, які написали книжки, і на цьому все. При тому, що у нас історія дуже довга і територія дуже велика.

А ще ви почали видавати поетичні збірки. Як зараз продається поезія?

Як і раніше — не дуже.

Чому ви тоді вирішили її видавати?

Коли мені ставлять таке запитання, я це порівнюю з ситуацією, коли ти спонтанно купуєш собі червону сукню, а потім її не носиш. От десь приблизно так ми почали видавати поезію (сміється). Я не можу пояснити, чому ми це почали робити. Напевно, в момент ухвалення цього рішення були на відповідному етапі емоційної гойдалки.

Насправді ми почали видавати поезію з книжки Світлани Поваляєвої «Мінлива хмарність з проясненнями». Це було невдовзі після смерті Романа Ратушного (відомий активіст, син Світлани, загинув у бою 9 червня 2022 року, — Т.Г.). Світлана знайома з Олею Дубчак, і Оля запропонувала нам видати її нову збірку. Для нас це було трохи месійно, бо це важливі тексти, які повинні бути видані. З цього все й почалося.

Потім звернулася Ярина Чорногуз (поетка, бойова медикиня та розвідниця, — Т.Г.), тексти якої теж дуже важливі, тому ми видали її збірку «[dasein: оборона присутності]». А потім прийшов Павло Коробчук і каже: «А мої тексти видасте?». Ми такі: «Ну давайте», — і видали його «Навій». Потім прийшов Анатолій Дністровий зі збіркою «Дні тривог». Після Дністрового ми вже сказали: «Стоп, давайте ми видихнемо, подумаємо і поки перепочинемо з поезіями».

Особливість поетичних збірок у тому, що більшість віршів наразі — про війну. А поезію і так погано купують. А книжки про війну купують іще гірше.

Цікаво, не думала, що це так.

Це книжки, які повинні бути в нашому суспільстві, але для людей це дуже болюча тема і вони не хочуть це читати. Коли у нас виходила збірка прози «Після 24-го» Владислава Івченка, я сказала своїй мамі «Тут такі хороші оповідання про війну, давай я тобі привезу». А вона каже «Не привозь мені, я не буду це читати, я і так достатньо плˈачу».

Очевидно, люди до цього ставляться саме так. І тому книжки про війну продаються трохи гірше. На жаль.

Що парадоксально — люди готові читати про Другу світову, Балканські війни та будь-які інші війни — і художні тексти, і нонфікшен. Але не про нашу теперішню російсько-українську війну.

Я розумію, що зараз усе настільки стрімко змінюється, що зафіксоване сьогодні вже завтра може бути не актуальне. Найшвидше описати війну може якраз поезія, бо вона фіксує емоції. Це не мої слова, це слова Віри Павлівни Агеєвої. А в прозі (художці або нонфікшені) має бути трохи аналізу. А для цього має бути часова відстань. Ті художні тексти, які зараз з’являться про війну, фіксують мить. Але те, що відбувалося навіть у 2022-му, ми вже сприймаємо інакше, і твори, написані тоді, вже сприймаються по-іншому.

Але, напевно, вас усе одно завалюють рукописами про війну? Ви від них відмовляєтеся?

Так, рукописів про війну десь 40%. Але ми відфільтровуємо їх не через тему. Насамперед дивимося на художню складову — або на експертність, якщо це нонфікшен. Наприклад, недавно ми видали «Смерть солдата» Олесі Хромейчук — це історія її брата, який загинув на фронті в березні 2017-го під час фази АТО. Тобто ми не відкидаємо тексти виключно через те, що вони про війну.

На KyivBookFest озвучували ТОП-20 українських видавництв за доходами, і «Віхоли» там не було. На 20-му місці видавництво з доходом у 35 мільйонів гривень за 2022 рік. У вас менше?

Звісно. У нас навіть обороту такого немає, не те що доходу.

Ви прагнете рано чи пізно увійти в цю двадцятку, чи вам комфортно бути маленьким видавництвом?

Рости ми хочемо, і зараз над цим активно працюємо. Але ідея зростання заради зростання нам не подобається. У 2023-му нам виповнилося три роки, у нас уже викристалізувалася власна аудиторія, ми вже впевненіші в тому, що робимо, ухвалили тверде рішення не видавати перекладні книжки і маємо певну стратегію. Ми хочемо бути великим видавництвом. За скільки років ми цього досягнемо, ми не знаємо. Наша модель видавництва вирізняється на ринку. Наприклад, ми перші, хто працює з дистриб’ютором. Найближчим часом плануємо зайнятися маркетингом книгарень. Як це спрацює — побачимо.

Про що йдеться?

Зараз видавництва дуже мало спілкуються з книгарнями, які продають їхні книжки. Менеджер із закупівлі та менеджер з продажу сидять в офісах, спілкуються між собою і не бачать, як відбуваються безпосередні продажі. А нам важливий фідбек від тих, хто продає книжки кінцевому споживачу: яка має бути викладка, чи вчасно надходять книжки, як реагують покупці тощо.

Так само і з онлайн-книгарнями. Нам важливо, як у них виглядають наші книжки. Наприклад, Readeat вирішив переписати всі анотації через ChatGPT, і в нас просто вилізають очі, коли ми читаємо описи наших же книжок у них в онлайн-книгарні. Це не зовсім про нашу книжку. Ми хочемо слідкувати за такими речами: знати, як виглядають описи і обкладинки, які ціни, узгоджувати акції тощо. Це важливий елемент маркетингу, і ми будемо над цим працювати.

Де у вас найбільші продажі: в офлайні, онлайні чи на вашому сайті?

Якщо дуже грубо прикинути, це десь 50 на 50 — онлайн і офлайн. Але це точно не наш сайт. Наш інтернет-магазин — це радше такий сайт-візитівка. Якщо вже людина хоче купити наших книжок у нас — ми їй це забезпечимо. Але ми не розбудовуємо свій інтернет-магазин. Там зростають продажі, тільки коли запускається передзамовлення.

Чому ви не розбудовуєте інтернет-магазин? Хіба не вигідніше продавати книжки самостійно?

Так, але це і ресурсозатратно. Ми вирішили, що наш бізнес — видавати хороші книжки, а продавати книжки — то вже не наш бізнес.

Скільки у вас зараз в команді людей?

Одинадцять. З них шестеро співзасновниць, які займаються різними напрямами діяльності.

У моєму розумінні це зовсім маленька команда

Так, це дуже мало, і тому нам дуже тяжко. Але розширення команди — це навіть не так питання грошей, як питання спеціалістів. У нас дуже високі вимоги. Плюс зараз усі засновують видавництва, відкривають книгарні — спеціалістів швидко розбирають.
Наприклад, ми давно шукаємо верстальника в команду і не можемо його знайти.

У мене лишилося ще два філософських запитання. Якщо відмотати час назад у 2020 рік, що б ти зробила інакше? Чи, може, б ти взагалі не заснувала б видавництво і не лізла в цю історію?

Нічого б не змінила, взагалі. Я людина, яка ніколи не шкодує про зроблене. Якщо вже щось зроблене, треба думати, що робити з наслідками. Як наслідок ми маємо видавництво, яке знають і яке розвивається. Єдине, що я змінила би, — не так сильно страждала би, що пішла з «Нашого Формату» (сміється).

І останнє. Яка у вас стратегія на найближчі рік-п’ять-десять?

Ми плануємо дуже розширювати історичну лінійку: і по історії України, і по світовій. Також плануємо видавати більше художньої літератури. Створимо кулінарну лінійку — це будуть як нонфікшен-книжки про їжу, так і книжки з рецептами від кухарів. Ми би хотіли йти і в підліткову літературу, і в прикладну літературу. Але для цього нам потрібно знайти авторів.

Загалом наша найближча мета — знайти офіс і взяти більше людей на роботу. Ми не те видавництво, яке говорить, що через 3 роки завоює цей ринок, але якщо нам вдасться його завоювати, то ми не проти (сміється).

Як для трьох років існування, у вас уже дуже хороші результати.

Десь склалися обставини, десь спрацював наш професіоналізм, десь спрацювало те, що до нас прийшли хороші автори. Українські автори — це наша сила. Так, це важко, інколи бувають доволі великі конфлікти, іноді трапляються помилки, як зі Спартаком Субботою. Всяке буває, але все-таки українські автори — це наша сила. І ми хочемо в цьому напрямку працювати. У кожного видавництва має бути місія трошки вище, аніж заробити гроші. У нас вона — розвивати українських авторів. 

У «Історії без міфів» є слоган «Хай квітне український Youtube». Ми жартома перефразовуємо його як «Хай квітнуть українські автори».

авторка журналістка, книжкова блогерка
Тетяна Гонченко

фотограф
Артем Галкін

Музичний перфоманс «ВЕРТЕП»: мовою образів віддзеркалити реальність

авторка Софія Богуславець - 07.12.2023 в Театр

2 грудня у Львові відбувся музичний перформанс «ВЕРТЕП» у виконанні Харківського та Львівського театрів ляльок. Показ провели у межах Всеукраїнського театрального Фестивалю-Премії «ГРА».

«ВЕРТЕП» — це дійство-ритуал, у котрому переосмислюють тему Різдва в сучасних українських реаліях. Він розповідає про те, що відбувається в країні і як тепер звучить наш простір. Прем’єра перформансу відбулася минулого року: «ВЕРТЕП» ставили на фестивалях у Лодзі, Кельні, Шарлевіль-Мезьєрі. 20 грудня львів’яни зможуть ще раз відвідати виставу, а наступного року її планують показати у Польщі.

Традиційно вертеп — різдвяне дійство з піснями, жартами й іронічними п’єсами, які ставили мандрівні музиканти й актори. Зазвичай виступ (як і вертепна скринька) складається з двох частин: різдвяної драми, де оповідають про народження Христа, і сатиричної інтермедії. Ця друга частина («народна») може змінюватися залежно від регіону, часу чи здібностей виконавців. Також вертепом називали театр, у якому виставу розігрували ляльками (маріонетками) у великій дерев’яній скриньці.

Про те, якою є ця вистава, розповідають режисерка постановки-перфомансу Оксана Дмітрієва, художник Костянтин Зоркін та хормейстерка Катерина Курдіновська.

Оксана Дмітрієва, режисерка:

«ВЕРТЕП» став для нас важливим досвідом. Це дуже цікава співпраця зокрема з харківським художником Костею Зоркіним. Він робить дивовижні артоб’єкти: будинки, дощечки, черепи, пташечки, — і коли я побачила його скульптури, то сказала, що це могла би бути вистава, а саме ці об’єкти відгукуються для вертепу.

Формула вертепу: Різдво відбувається тут і зараз. А «тут і зараз» для нас тоді — це 2023 рік, який ми зустрічали, а тому всі чітко розуміли, хто такий новітній Ірод. У цьому плані наш вертеп дуже сучасний, хоча в ньому звучать уривки з Біблії, Євангеліє від Матвія про народження Христа, колядки Слобожанщини, а ще колядка УПА на мотив «Нова радість стала» — вона теж про війну в Україні. Завдяки таким давнім текстам «ВЕРТЕП» стає більше схожим на ритуал, у якому зібрана наша лють і надія, бо ми знаємо, що світло неодмінно переможе. 

Музичну частину з оркестром нам допомогли сформувати колеги зі Львова, й це для нас дуже цінно. Ми приїхали з умовним каркасом вистави, а за два тижні доробили її разом із колективом Львівського театру ляльок. Й от зараз «ВЕРТЕП» знову мандрує і країною, і світом, це мене дуже тішить, бо ми розповідаємо про себе та свою культуру.

Цей вертеп незвичний, нетрадиційний. Коли я ставила перфоманс, то думала про вертеп, який раніше робили перед Другою світовою війною французькі авангардисти. Це теж був дуже потужний меседж мовою символів і сучасності. Тому мені здається, що сама форма вертепу досі актуальна. Авангардисти тоді робили його без слів, він не обмежувався сталими образами й концепціями, тобто це зробили художники з їхньою безбашеністю й польотом фантазії.

Але наш вертеп зовсім інакший і не має до цього стосунку, бо ми говоримо про власний біль. Він віддзеркалює те, що відбувається з нами зараз. «ВЕРТЕП» темний, його непросто дивитися. Але в ньому є надія і світло, які переможуть пітьму, бо так було завжди.

Костянтин Зоркін, художник:

У виставі все архетипічно, а поняття «любов», «смерть», «дружба», «ворог», «наші», «не наші» — такі абстрактні й міфологічні, проте водночас стають дуже конкретними, тому ми чітко розуміємо, про що йдеться. Я спирався на те, що робив поза театром як художник, зокрема йдеться про мої інсталяції, скульптури й образи, що виникли до вторгнення і під час нього — пташки, черепи, будинки. Деякі з цих об’єктів я створив для виставкового проєкту «Захисний шар», котрий також стосувався війни і розповідав про моє рідне місто Харків.

Я намагався робити об’єкти, які не є ляльками, а скоріше обʼєктами ритуальними, перформативними. «ВЕРТЕП» відсилає нас до вічної, священної історії, котра не має часового виміру. І дія, яку поставила Оксана Дмитрієва, і пісні, які звучать, дивовижно перегукуються з моїми творами. Наприклад, із пташками, котрі я вже створюю безліч років. Виявляється, що у слобожанських колядках ідеться саме про пташок, квітку, дерево — це образи нашої культури, котрі ми відчуваємо і транслюємо, навіть якщо не знаємо про етнографічні першоджерела.

Для нас було особливим ставити «ВЕРТЕП» саме в Харкові, минулого року, коли місто було ще порожнім. Тоді це стало справді ритуалом подолання смерті.

Катерина Курдіновська, хормейстерка:

Я фольклористка і погодилася співпрацювати з театром ляльок, тому що мені було цікаво представити саме Слобожанську традицію співу. Над музичною частиною зі мною працювала також мисткиня Марічка Чічкова. Ми додали до вистави пісень із Сахновщинського району, кілька з села Огіївка і ще з різних регіонів України. Марічка Чічкова внесла також стрілецьку колядку. Усі пісні перегукуються з тим, що відбувається на сцені, й розвивають історію.

Наші колядки дійсно особливі і варті того, щоби їх почуло багато людей. Узагалі ці пісні — те, що залишається з людьми. Під час вистави глядачі чують їх, а потім можуть понести далі: заколядувати для своїх рідних, близьких чи навіть для незнайомих.

Для «ВЕРТЕПУ» ми зібрали автентичні тексти й мелодії колядок, а манеру співу (саме акторську) залишили сучасну. Це наче утворює зв’язок минулого з сьогоденням, єднає глядачів й акторів на сцені, адже кожен у залі може відчути себе у центрі тих подій, що відбуваються. Традиційна музика згуртовує і допомагає повернутися до коріння, до того, ким ми є насправді, а це саме те, що нам потрібно зараз.

«ВЕРТЕП» — вічна історія. Вертепи раніше були актуальними і залишаються сьогодні, бо кожного разу вони інакші, адже немає сталого сценарію. Проте ці дійства завжди відгукуються людям, тому що вертеп представляє всі події і персонажів дуже яскраво, живо й у потрібний момент.

Ілюстрації — фото з перформансу на сторінці Харківського театру ляльок

Карлос в Україні: відгук на перші три серії нового мокʼюментарі-серіалу

авторка Анна Колібаба - 05.12.2023 в Кіно

«Карлос в Україні» — перший український серіал в жанрі мок‘юментарі від команди Суспільне Мовлення. Це псевдодокументальне шоу, тобто персонажі та історії — вигадані. Головний герой, американський журналіст Карлос, приїздить в Україну під час повномасштабного вторгнення, аби розповісти й показати, як живуть звичайні люди. На пару зі своїм оператором Г’ю вони створюють сюжети про українців під час війни. У перших трьох серіях ми дізнаємося п’ять історій. Роль американського журналіста виконує актор Карлос Соареш. Також у серіалі грають Ірма Вітовська, Арам Арзуманян, Ніна Набока, Григорій Боковенко, Олена Ларіна і Тимофій Дмитрієнко.

У 1-й серії Карлос знайомить нас із Юрою та Аліною — безробітним подружжям, яке намагається з гумором сприймати життєві негаразди. Юра відчайдушно старається знайти роботу і місце, де він зможе реалізуватись. Аліна докладає зусиль, аби розвиватись у соціальних мережах, та всіляко підтримує свого чоловіка. Кожен день у Юри народжуються нові ідеї для заробітку й реалізації: продати власне волосся, спробувати себе в ролі військового експерта на телебаченні або створити зарядну станцію для електрокарів, яка працює через подовжувач з помешкання Юри та Аліни.

Далі Карлос вирушає в бар «Митець», у якому він знайомиться з власницею Марією та барменом Владом. Влад закоханий у Марічку, але вона не відповідає на його почуття. У реаліях війни важко розвивати бар, тому дівчина виконує обов’язки адміністраторки, офіціантки, прибиральниці та займається закупівлями.

Карлос і Г‘ю навідуються до помешкання Раїси Романівни і Віктора Миколайовича — стереотипно класичної гостинної родини, — котрі запрошують журналістів на застілля та пропонують їм випити «по 50 грам». Також Віктор Миколайович має свій бункер-бар, а точніше — підвал з домашніми алкогольними напоями, де герої перебувають під час повітряної тривоги, допоки дружина Віктора не дізнається про це і «закриває» бар.

Далі на Карлоса чекає ще два знайомства: мама-одиначка Катя, яка старається виховати сина, та її син Владік, котрий під час війни навчається дистанційно. І фінальна історія — волонтерський штаб «Байда», де волонтери намагаються закрити збір на дрон до кінця дня, але поки що їм вдалось зібрати тільки 130 гривень з 5000.

У кожній історії персонажам перешкоджає повітряна тривога, тож вони йдуть в укриття: у когось це коридор або ж — бункер-бар. В епізодах намагаються фокусуватися на теплих моментах повсякденного життя, яке нікуди не зникає, попри війну. Поки що серіал видається універсальним, без чітких вікових та соціальних обмежень. Місцями, щоправда, це трішки незграбна робота, яка не завжди залишається в межах жанру: наприклад, недоречно використовують прийом сповільненої зйомки, адже він притаманний ігровому кіно. Але попереду 9 серій, які можуть суттєво змінити перебіг подій та наше ставлення до персонажів. Створити мок‘юментарі під час війни — цікаве рішення, бо це гарна нагода зруйнувати певні міти. Серіал почався на дуже легкій ноті і, ймовірно, знайде своїх прихильників. А поки ж очікуємо на продовження, яке вже невдовзі вийде на каналі Суспільне Культура.

Ілюстрація — афіша до серіалу «Карлос в Україні»

авторка
Анна Колібаба

«Хазяїн» на Подолі — і чого ми там не бачили?

Юрій Мазур - 05.12.2023 в Театр

Відгук на нову виставу «Хазяїн» від Театру на Подолі від Юрія Мазура.

Ніколи не було — і от знову. Уже тиждень театральні інтернет-бульбашки гудуть і тріскають не через художні прийоми чи скандальні режисерські рішення, а через надуману політизованість. У постановці Івана Уривського за Іваном Карпенком-Карим «Хазяїн» в Театрі на Подолі прізвище персонажа Зеленського спершу замінили на Залуського, а потім і взагалі прибрали зі згадок на сцені. Тож персонаж корумпованого економа став просто Харитоном, а це ім’я фігурує в оригінальній п’єсі лише як ім’я звичайного розсильного. Утім, постановку варто критикувати не з цієї, а з багатьох інших причин.

Уривський — безсумнівно, один із кращих українських режисерів — відомий переважно вдалим вибором середовища, з матеріалу якого він і ліпить набір символів для сценографії та тексту. Сіно в «Лимерівні», листи іржавого металу в «Калігулі» й «Трамваї “Бажання”», весільні сукні в «Одруженні», земля і тепличні рослини в «Підступності та коханні», зрештою буквальне гіпсове ліплення в «Камінному господареві». Тепер на сцені Театру на Подолі з’явився інший ґазда, цього разу — в офісних закапелках простору, і знову роботи художника-постановника Петра Богомазова, і знову в головній ролі В’ячеслав Довженко. Провідний актор звично втілює неоднозначних персонажів, проте в «Хазяїні» неоднозначності як раз і бракує.

Соціальною комедією початку ХХ століття вважалась звичайна сатира, без розвитку та внутрішньому зламу, повільний низхідний рух протагоніста не без очевидної моралі. Подібно до «Ста тисяч», у «Хазяїні» не відбувається раптових усвідомлень і перероджень. Покарання заплановане заздалегідь, а глядач має намотати на вус: жадібність — це погано.

У рішенні XXI століття таке собі знетронення в ділових костюмах швидше нагадує часи «Бригади», бо й мафіозні розборки з овечими оборудками одвічні та не заповідають нічого нового. Тому й доводиться таким іменитим і зовсім не дарма улюбленим акторам розтягувати кожну репліку зі значущістю, якої там і не бувало.

Дію мали б оживити вкраплення сьогодення: камери спостереження (один з персонажів з’являється лише на екрані, проте сцена з ним не відзнята заздалегідь, а він справді грає за лаштунками), дискотека (знову омаж «хвацьким» 90-м), явна гомосексуальність одного з героїв (що в такій подачі перетворюється на відверту гомофобію). Залучення до постановки Богдана Бенюка в практично незначній ролі Золотницького — у своїх нечисленних сценах йому просто нема де розгорнутися — узагалі виглядає формальним.

Якось, перед зовсім іншою, але не менш повільною виставою, в Театрі на Подолі відбувся традиційний для тих часів блекаут. Витримавши кілька хвилин непевних вибачень режисера, на сцену — навіть не на сцену, а перед рампою, на рівень глядача — вибіг сам Богдан Михайлович і заговорив. Заговорив так, як уміє лише він: щиро, але професійно, стрімко та захопливо, з усім діапазоном і досвідом. Я ще ніколи так сильно не хотів, щоб не давали світло, а надто коли цей монолог виявився значно цікавішим і справжнішим. Виявився театром.

Тепер Театр на Подолі — театр Бенюка, директора та художнього керівника в одній особі. Новітню, надсучасну сцену віддано — не на поталу, проте на свободу творчості молодим і перспективним. І як багатьом не сподобалось зовнішнє архітектурне рішення чорного контейнера серед вензелів старовини, так і епатажні спроби вразити не завжди вписуються в зашкарублі традиції. Втім, квитки на всі наступні оголошені покази «Хазяїна» розкупили, та й що ж тоді театр, як не простір для експериментів.

Ілюстрації — фото Іри Марконі з вистави «Хазяїн»

Ольга Кобилянська у сучасних контекстах

авторка Марина Губіна - 05.12.2023 в Книжки

Цьогоріч минає 160 років із дня народження модерної письменниці та борчині за жіночі права — Ольги Кобилянської. Не одразу прийнята сучасниками авторка сьогодні є центральною постаттю українського канону. З її творів починають серії перевидань класики, її мала проза зустрічається чи не в кожній антології жіночих текстів, за її творами ставлять драми в театрах, а її саму все активніше вписують у культурний простір, зокрема, рідних Чернівців. Тобто сьогодні навколо постаті та текстів Ольги Кобилянської точаться постійні діалоги та реактуалізації. 

Помітним зрушенням стали зміни у шкільній програмі. Повість про родинну драму «Земля» замінили новелою про трьох талановитих інтелектуалок — «Меланхолійний вальс», яка має значно менший обсяг і доступніша для десятикласників. У новелі розкрито центральні теми творчості Ольги Кобилянської — взаємодія модерних жінок із суспільством, стосунки мисткинь із мистецтвом, спроби підкорення міста (ще до того, як це зробив Степан Радченко у «Місті»). 

«Розумний текст зрілої 32-річної особистості, який захопив Лесю Українку тонким психологізмом і роздратував Івана Франка надміром “чулості” — прекрасний приклад, як чоловік всуціль не розуміє умонастроїв жінки».

Якщо ж є потреба перевідкрити Кобилянську та загалом традицію жіночої прози, то тут у пригоді стануть передмови фахівців у деяких перевиданнях останніх років. Вступні тексти літературознавців дадуть змогу краще розібратися у контекстах довкола творів авторки та допоможуть глибше їх зрозуміти. Так, передмову до нового видання повісті «Царівна» («Pabulum») написав літературознавець Ростислав Семків.

«Героїні Ольги Кобилянської в різних життєвих ситуаціях намагаються зостатися вірними засаді, виробленій у складних випробовуваннях, бути самим собі ціллю, унезалежнитися від вимог патріархального загалу».

Передмови до двох антологій малої жіночої прози «Шалені авторки» («Віхола») та «З непокритою головою» («Комора») підготувала Віра Агеєва.

Такі вступні слова допоможуть знайти оптику, яка зробить читання максимально продуктивним. Або їх можна (чи навіть треба) лишати наостанок, щоб порівняти власні враження із думками фахівців, а, можливо, і посперечатися з ними.

Серед видань про Ольгу Кобилянську превалюють зібрання текстів про різних авторок, обʼєднаних чимось спільним. Таким чином письменниця зʼявляється у різних контекстах від книги до книги. 

Наприклад, у «Ночі на Венері. 113 письменниць, що сяють у темряві» Ганни Улюри («ArtHuss») Ольга Кобилянська постає серед 112 інших авторок світової літератури. Їхні досвіди дуже різні, їхні життя не завжди були насичені на події в силу історичних обставин, проте кожна біографія має щось екстраординарне. Літературні портрети вибудовують певний, хоч і не повний, світовий канон. От тільки замість звичних поколіннєвих стосунків батьки-діти, перед читачем вибудовується жіноча традиція письма. Можливо, не така впорядкована і тривала, у ній ще немає забронзовілих ідолів, яких неможливо скинути з літературного пʼєдесталу. Жіночий канон гнучкіший, обʼєднаний не спільним пантеоном богинь, а жагою до письма, яка перемагає суспільні забобони. 

Хронологічно першою серед усіх українських письменниць, згаданих у збірці, є Марко Вовчок. Звʼязки між її творами та сюжетами Ольги Кобилянською справді дуже тісні. Коли «Меланхолійний вальс» (1898 р.) вперше вийшов друком, то письменницю навіть звинувачували у плагіаті на повість «Три Долі» (1862 р.) Марко Вовчок. І вони дійсно схожі: історії трьох подруг, які роблять майже протилежні життєві вибори та мають дуже різні ціннісні пріоритети. 

Проте там, де критикам кінця межи століть йшлося про плагіат, насправді криється неприхована цитатність, свідоме наступництво Ольги Кобилянської ідеям своєї літературної попередниці. Змінюються декорації: сюжет Марко Вовчок відбувається в селі, тоді як події «Меланхолійного вальсу» — міські. Модернізуються також і прагнення трьох подруг. Змінюються і персонажки: якщо у «Трьох долях» центром конфлікту було кохання, яке не привело жодну з дівчат до щасливого шлюбу, то героїні Кобилянської дбають про професійну та творчу реалізацію, матеріальну незалежність, тобто про речі, які ще 40 років до того були абсолютно недоступними для жінок. Незмінною залишається ідея різноманіття жіночих типажів та доль, і що не існує однакового життєвого рішення, яке пасуватиме кожній.

Разом із Наталею Кобринською та Лесею Українкою Ольга Кобилянська зʼявляється на сторінках коміксу «Історія українського фемінізму» («Видавництво»). Письменниці — ті, хто стояли біля джерел організованої боротьби за права жінок в Україні. Громадська діяльність Ольги Кобилянської тісно переплетена із письменницькою. Вона докладалася до створення «Товариства руських жінок Буковини» (1894-1910-рр.) — організації, яка мала б стати освітнім осередком для жінок, але натомість насаджувала антиавстрійські ідеї та займалася москвофільською пропагандою. Через це письменниця майже одразу полишає товариство, хоча й встигає написати брошуру для їхніх перших зборів «Дещо про ідею жіночого руху» (1894 р.) — текст про тяжкі реалії побуту жінок середнього класу. У ньому авторка наголошує, що за емансипацією жінки має стояти освіта та право на роботу на рівні з чоловіками, тільки за таких умов вона може бути справді незалежною від шлюбу та родини, може «бути і собі самій ціллю»

Декількома роками пізніше письменниця створює «Кружок українських дівчат» (1902 р.) — жіноче товариство, зосереджене на освіті. Членкині спільноти готували доповіді у різноманітні теми, які виголошували у вузькому колі. На жаль, через те, що гурток був нелегальним, багато дівчат боялися брати у ньому активну участь.

У збірці есеїв «Бунтарки» («Смолоскип») Ольга Кобилянська постає в оточенні українських письменниць другої половини ХІХ — початку XX століття, які змогли віднайти власний голос та почати відстоювати власний простір. Есеї написали провідні українські літературознавиці, тому протягом збірки відбувається діалог не лише між класичними письменницями, але й між сучасними науковицями. Текст про активний та споглядальний фемінізм Ольги Кобилянської написала літературознавиця Ольга Полюхович — це панорамний погляд на життя та творчість авторки, як події реальності впливали на сюжети творів та як розгорталася ідея «нової жінки» від тексту до тексту.  

Також панорамно подивитися на письменницю можна завдяки дитячій енциклопедії «Кобилянська від А до Я» («Видавництво Старого Лева»). За абетковим принципом читачі дізнаються якийсь новий факт про Ольгу Кобилянську на кожну літеру. Хоч книга і розрахована передовсім для дітей, дорослим теж буде цікаво її погортати. 

За літерою «Б» ховається історія батька та пʼятьох братів письменниці, наймолодшому з яких вона присвятила свою повість «Через кладку» — текст, який сама авторка вважала дуже вдалим. Літера «Є» розповідає про улюблених європейських письменників Ольги Кобилянської: Вільяма Шекспіра, Фрідріха Шиллера, Моріса Метерлінка, Кнута Гамсуна та багатьох інших. На розвороті з літерою «Ї» читач знайде рецепти страв, які письменниця готувала впродовж життя, або які зустрічаються в її творах. Наприклад, рецепт пампушок Тети Олі взятий з роману «Апостол черні». Таким чином, якщо до того Кобилянську розкривали з якоїсь із професійних сторін, то в цій абетці можна дізнатися про неї як про живу людину, яка подорожувала, їла смачну їжу, дивилася фільми й любила різні гарні дрібнички.

Така багатовекторність поглядів на класичну авторку підтверджує з одного боку її вагомість для української літератури, а з іншого готовність сучасних читачів формулювати нові думки про тексти, яким понад 100 років. Творчість Ольги Кобилянської постійно реактуалізують, шукають найцікавіші для сьогодення тексти, відкидають ті, що дещо втратили у значущості. А отже хвилюватися щодо «забронзовіння» письменниці точно не варто.

авторка
Марина Губіна

Географія опери CHORNOBYLDORF

авторка Марина Губіна - 04.12.2023 в Музика, Театр

28 листопада у Києві показали археологічну оперу CHORNOBYLDORF. Прем’єра в Нью-Йорку запланована на січень 2024 року на PROTOTYPE Festival. На сцені експериментального театру La MaMa відбудеться 8 показів вистави.

Уперше український глядач побачив виставу 31 жовтня 2020 року в межах програми Мистецького Арсеналу. Попри назву сюжет опери не про аварію на Чорнобильській АЕС, а про життя людей після «великого вибуху». Персонажі мандрують майже порожнім простором поміж руїн атомних станцій, закинутих церков та театрів. Вони намагаються відновити втрачений звʼязок із колись живою цивілізацією за допомогою археологічних перформанс-ритуалів.

Назва вистави — це поєднання двох топонімів, двох важливих елементів з історії зеленої енергетики: Чорнобильської та Цвентендорфської АЕС.

Частково вистава складається з відеоперформансів, заради яких знімальна команда декілька разів їздила у відеоархеологічні експедиції до АЕС. Після повномасштабного вторгнення це потрібно було зробити, адже територія зазнала серйозних змін під час окупації.

Про географію опери та стан цих локацій сьогодні розповідає продюсерка проєкту Ольга Дятел. Території, про які йтиметься далі, можна дослідити онлайн.

Цвентендорф-ан-дер-Донау, округ Тульн, Австрія

Цвентендорф став відправною точкою для формування концепції вистави. Там є атомна станція, яку побудували, але не запустили. У 1978 році австрійці на референдумі проголосували проти ядерної енергії. Так атомна станція у Цвентендорфі стала символом тріумфу «зеленої» політики. Через 8 років відбулась Чорнобильська катастрофа. Обидві атомні станції — у Чорнобилі та Цвентендорфі — перетворились на символи ядерної історії. Ці контрастні події стали початком для погляду в майбутнє після всіх катастроф, у якому мешканці села Чорнобильдорф збирають уламки втрачених цивілізацій.  

Ілля Разумейко — один із композиторів та режисерів вистави — навчається в Австрії й давно звернув увагу на історію Цвентендорфської станції. Але вперше ми поїхали туди наприкінці 2019 року, після чого й почалась робота над виставою. Ми зайшли всередину атомної станції і нас вразило те, наскільки недоторканим там усе залишилося: свіжа фарба та блискучі елементи, — а поруч у сусідньому приміщенні відбувалась конференція, люди спілкувались та пили каву. Це було сильною антитезою до картинок з чорнобильської катастрофи.

Церква святого Михайла, село Красне, Київська область, Україна

Поїздка в Чорнобильську зону стала першою експедицією в Україні. Це було в червні 2020 року, в перші дні після послаблення карантинних обмежень. Церква Архистратига Михаїла, що в селі Красне, стала однією з центральних точок цієї експедиції. Декілька відео з нею ввійшли у виставу. Це один із двох храмів у зоні відчуження, що збереглися до наших днів та не були знищені пожежами. Ми планували більше відзняти в церкві, але через дощову та вітряну погоду наступного дня дорогу до села завалило деревами.

Недобудована градирня шостого блоку, Прип’ять, Київська область, Україна

Експедиція чорнобильською зоною тривала лише два дні. На другий день ми не могли вже дістатися церкви, тому були змушені їхати в інші місця для пошуку матеріалу. На недобудованій градирні відзняли відео, яке не ввійшло у виставу, але є важливим для концепції.

З 13 уявних фіналів «Чорнобильдорфа» лише один оптимістичний. За таким сценарієм ядерна зима закінчується, сніг тане в насиченому стронцієм ґрунті, а під куполом недобудованої градирні Чорнобильської АЕС з’являються нові квіти. Сусанна співає веснянку з пташками, тримаючи в руках Urtext Aurum — останню дошку невідомого призначення, що дісталася їй від далеких постіндустріальних предків, які любили бавитися уявним концептуальним мистецтвом на руїнах комуністичної імперії.

Загоризонтна радіолокаційна станція «Дуга», Чорнобиль-2, Київська область, Україна

З градирні ми поїхали на радіолокаційну станцію, щоб дослідити, що можна відзняти там. У цій експедиції з нами були фольклорні співаки Сусанна Карпенко та Олексій Заєць.

На фоні конструкції відзняли весільну пісню з Сусанною Карпенко. Відео з елементами «Дуги» є в одній із перших новел вистави, де воно переплітається з відеорядом про ЛЕП «Каховський Титан».

ЛЕП «Каховський Титан», Дніпропетровська область, Україна

Під час карантинних обмежень весною 2020 року ми перебували в Запорізькій області. Завдяки денній і тривалій поїздці велосипедом вдалося сформувати план для місць зйомки в цьому районі. 

У липні ми приїхали вже з більшою командою артисток та артистів, орендували в селі жовтий «Богдан» і поїхали на протилежний від Запорізької атомної станції берег. Через усю воду — колишнє Каховське водосховище — тягнуться лінії електропередач, по яких іде вироблена атомом енергія. Саме тут на березі ми зняли «Електру» — першу новелу вистави. Мешканець села Вищетарасівка на човні возив знімальну команду для зйомки ліній електропередач зблизька. Зараз ландшафт, який ви бачите на відео у виставі, уже не існує через знищення дамби. Запорізька атомна станція окупована.

Село Вищетарасівка, Дніпропетровська область, Україна

Вищетарасівка — село, яке трапилося на нашому шляху до ЛЕП. Тут ми знайшли великий будинок культури, де ще й досі були збережені костюми та велика кількість ескізів декорацій для вистав, котрі колись тут ставили. Окрім циклу відео, з цього місця ми взяли з собою гіпсову голову Леніна, яка з’являється у фінальній частині вистави. Вищетарасівка розташовується на березі Дніпра, з другого боку — ще окуповані території. Через те, що село часто обстрілюють, снаряди потрапили й у будинок культури, у якому проходили зйомки.

Відвали карʼєру центрального ГЗК, Кривий ріг, Дніпропетровська область, Україна

Ми ретельно спланували поїздку до Кривого Рогу. В окремій підготовчій поїздці ми дослідили різні локації: кар’єри та шахти. Але за два дні до виїзду нам повідомили, що не дозволяють знімати в узгоджених місцях. Тому, власне, на кар’єр ми зайшли без дозволу: близько 10 людей — артистів та знімальної команди — несли на собі камеру, воду, аптечку та намет від сонця. Працювали цілий день і фактури кар’єрних відвалів можна бачити в різних частинах вистави.

Чорнобильдорфська ґанґа, Der Leierman, Orpheus trio за участі Юрія Іздрика — все це було знято на кар’єрі.

Кочубеївські штольні, село Ганнівка, Дніпропетровська область, Україна

У цій локації ми опинились через те, що приїхати на інші заплановані нам відмовили. Тут зняли частину Чорнобильдорфської меси (фінальний Agnus Dei). Рудник, покинутий ще в 1915 році, з того часу не працював.  На відео Ігор Завгородній виконує Dies irae — католицьку секвенцію. Її написав францисканець Томмазо да Челано імовірно у XIII столітті. З 1570 по 1962 це була обов’язкова частина заупокійної меси.

Ми зняли, як Ігор грає на морінхурі — монгольському двострунному смичковому музичному інструменті.

Мистецький арсенал, Київ, Україна

Мистецький арсенал у Києві був не лише місцем прем’єри та довгострокової репетиції вистави. Історія про жіночу чернечу громаду та залишки фундаментів кам’яної Вознесенської церкви всередині внутрішнього двору Старого Арсеналу спонукала нас створити четверту новелу “THE LITTLE ACCORDEON GIRL”.

За легендою, центральним атрибутом чорнобильдорфської жінки, яка вирішила вступити до шлюбу, стає “Magic organa” — позолочений акордеон, який приходить на зміну камерним баянам та гармошкам, символам дівоцтва.

Ілюстрації та матеріали — Катерина Лукʼяшко

авторка
Марина Губіна